Текст книги "Незнайко на Місяці"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 27 страниц)

– Лишилося тільки двадцять сантиків, але ці гроші будуть нам потрібні, щоб заплатити за нічліг.

– А може, краще ці гроші проїсти, а переночувати просто на вулиці? – спитав Незнайко.

– Що ти! Що ти! – злякано замахав Козлик руками. – Хіба ти забув, що я тобі про острів Дурнів розповідав? Краще без їжі потерпіти, ніж попасти поліцейським у руки.

– Не бійся, як зголоднієш дуже, то й на острів Дурнів захочеш, – пробурчав Незнайко.

– Що ж, буває і так, – погодився Козлик.

Отак собі розмовляючи, друзі йшли містом. Що далі відходили від центру, то рідше траплялися їм освітлені вітрини магазинів і яскраві вогники реклам. Будинки ставали нижчі, а вікна тьмяніші. Асфальтовані тротуари кінчились, почалися просто бруковані, з вибоїнами й великими купами сміття. Усе це справляло на Незнайка гнітюче враження. Самі назви вулиць могли викликати неприємне почуття. Якщо в багатьох кварталах міста частіше траплялись такі назви, як Світла вулиця, Щаслива вулиця, бульвар Радості, то тут здебільшого були такі назви, як вулиця Злиднів, Темна вулиця, Брудна вулиця, Болотна або Гнила.

Помітивши, що вони забрели в якусь глушину, Незнайко спитав:

– Хіба ми не підемо сьогодні в «Економічний» готель?

– Ні, братику, – відповів Козлик. – «Економічний» готель нам сьогодні не по кишені. В нас на кожного всього по десять сантиків, а за таку суму можна переночувати лише у Дрянинга в «Тупичку». Це так готель називається, – пояснив Козлик.

Пройшовши по Великій Глухій вулиці, наші друзі звернули на Малу Глуху й, минувши Перший, Другий і Третій Глухі провулки, завернули в невеличкий закуток, який називався Сміттєвий тупичок. У кінці цього закутка стояв великий сірий будинок, що скидався на величезний сміттєвий ящик.

Над вхідними дверима, які раз у раз відчинялися, пропускаючи все нових коротульок, висіла вивіска з написом: «Загальнодоступний готель Тупичок».

Тепер уже жевідомо точно, чи то готель називався так, що містився в тупичку, чи вулиця була названа тупичком тому, що тут був готель з такою назвою.

Незнайко та Козлик увійшли в двері і опинилися перед конторкою з віконцем. Зазирнувши у віконце, Козлик запитав:

– У вас знайдеться два місця по десять сантиків?

Хтось, кого Незнайко, стоячи збоку, не бачив, відповів:

– Знайдеться. Мінус другий поверх, місця двісті п'ятнадцяте й двісті шістнадцяте.

Козлик подав у віконце гроші й одержав два залізних жетони, на яких були викарбувані цифри: 215 і 216.

– А що означає мінус другий поверх? – поцікавився Незнайко. – Чому мінус?

– Цей будинок не тільки піднімається вгору, але й опускається вниз, під землю, – пояснив Козлик. – Усі горішні поверхи – плюс, а ті, що вниз, – мінус. Мінус другий поверх – це значить другий підземний поверх.

– А чому нам не можна вгору?

– Вгору дорожче, – відповів Козлик. – От розбагатіємо, то й переберемось угору.

Спустившись брудними дерев'яними сходами на два поверхи вниз, наші друзі ввійшли у двері і опинилися у величезній кімнаті з низькою, вигнугою, задимленою стелею. Перше враження у Незнайка було таке, ніби він знову попав у каталажку. Такі ж полиці, на яких лежали коротульки, така ж чавунна груба з довгими трубами, що тяглися через усю кімнату, така ж тьмяна лампочка під стелею. Уся різниця полягала в тому, що тут було набагато брудніше й тісніше. Полиці були не з пластмаси, як у каталажці, а з грубих, почорнілих несгруганих дерев'яних дощок, і стояли вони так щільно, що між коротульками, які лежали на них, здавалося, важко було просунути палець.

На відміну від арештованих, які сиділи в каталажці, тутешні пожильці користувалися значно більшою свободою. Кожний тут вважав, що має право робити все, що йому заманеться. Тут не тільки пекли картоплю в приску, але й варили в бляшанках з-під консервів юшку, смажили якісь довгі, безформні коржі з тіста, розвішуючи їх на гарячих бляшаних трубах. На цих же трубах висіли, поряд з коржами, чиїсь шкарпетки, чиясь випрана білизна, геть порване ганчір'я, що було колись одежею, навіть чиїсь черевики.

Від усього того, що смажилося, варилося, пеклося, сохло й просто чаділо, в приміщенні був такий задушливий сморід, що в Незнайка перехопило дух і потемніло в очах. Відчувши, що у нього паморочиться голова, він захитався й почав хапатися руками за стіну. Побачивши, що Незнайко раптом зблід, Козлик підхопив його під руки й сказав, що це нічого, що це у нього з незвички й поступово мине.

– Старайся тільки не дихати носом. Дихай ротом, – радив Козлик.

Незнайко ретельно затиснув пальцями носа. Потроху він віддихався і прийшов до тями.

– Тепер тобі треба полежати, і все буде гаразд, – втішав його Козлик.

Підтримуючи Незнайка під руку, він провів його між рядами полиць, наче по лабіринту. Побачивши прибиті до полиць таблички з цифрами 215 і 216, Козлик зупинився.

– Ось і наші місця, – сказав він.

Не довго думаючи, Незнайко заліз на полицю і побачив, що тут не було навіть матраца, а замість подушки лежав звичайний дерев'яний чурбак.

– Що це? – здивувався він. – Як же тут спати?

– Спи та й годі, – озвався коротулька з сусідньої полиці. – Якщо захочеш, то й на голій дошці заснеш, а не захочеш, то й на м'якій перині без сну валятимешся.

– Це правда, братику, – підхопив другий коротулька. – Колись і в цій нічліжці були матраци та подушки, так, повіриш, дійшло до того, що ніхто спати не міг.

– А чому? – поцікавився Незнайко.

– Тому що в матрацах завелися блощиці та інші шкідливі комахи. Від них, повіриш, нікому життя не було. Зате коли матраци стали вже непридатні, хазяїн готелю пан Дрянинг вирішив нових не заводити, а старі велів спалити разом з блощицями. Справжнє благодіяння вчинив! З тих пір добре стало.

– І нам добре, й панові Дрянингу теж непогано: не треба витрачатися на матраци, – пристав до розмови третій коротулька.

– Ти, братику, на Дрянинга не сердься, – сказав перший. – Він коротулька хороший. Справжній благодійник наш. Так і в газетах пишуть. Якби не він, скільки коротульок лишилося б без нічлігу! В якому ще готелі ти знайдеш місце за десять сантиків?.. Ех, ти! Недарма тебе називають Норовистим!

– А тебе недарма звуть Поступливим, – відповів Норовистий. – Думаєш, Дрянинг цю нічліжку для нашого з тобою задоволення побудував? Аякже! Для власної вигоди!

– Яка ж вигода в десяти сантиках? Якби він гнався за вигодою, то побудував би готель, у якому можна фертинг за номер брати, а то й два. А він про бідних піклується, про тих, у кого нема фертингів. Так і в газеті писали!

– Який же ти тюхтій, братику! Мало що в газетах напишуть! Щоб хороший готель побудувати, треба багато грошей затратити. Та й на обстановку треба витратитись. У хорошому готелі тобі дадуть за фертинг цілу кімнату, а тут нас бачиш скільки напхано; один над одним лежить! З кожного по десять сантиків – це вийде вигідніше, ніж по фертингу за цілу кімнату брати, – сказав Козлик.

– Кажуть, цей Дрянинг накупив за безцінь у кожному місті на околицях ділянок землі й набудував таких готелів, наче ящиків для сміття, – сказав Норовистий. – Ну й що ж, прибуток вірний. Бідняки ж є скрізь!

– Не слухай його, братику, – зашепотів Поступливий, повернувшись до Незнайка. – А лягай-но краще спати. Тобі добре місце дісталося на середній полиці. На верхній полиці спати душно, бо нагріте повітря завжди вгору піднімається, а на нижній полиці небезпечно: пацюк може вкусити.

– Пацюки – це найпаскудніше діло в дрянингівських готелях, – сказав Козлик. – Торік я жив у дрянингівській нічліжці в місті Давилоні. Там у нас одного коротульку вкусив пацюк за шию. Страшенно мучився бідолашний! На шиї у нього здулося жовно завбільшки, мов два кулаки, от не брешу, чесне слово! Відтоді я боюся, щоб і мене не вкусив пацюк. Мені все чомусь здається, що він мене вкусить неодмінно за те ж місце, що й того коротульку, – показав Козлик пальцем на шию.

– А пацюк може вкусити того, хто на середній полиці лежить? – спитав Незнайко.

– Пацюк усе може, – сказав Норовистий. – Звичайно, йому вигідніше вкусити спершу того, хто на нижній полиці лежить. Але бувають пацюки скажені. Такий пацюк біжить, наче з ланцюга зірвався, і кусає всіх без розбору. Він не дивитиметься, на якій ти полиці лежиш!

– Що ви там про пацюків завели? Чи у вас більше нема про що говорити? – закричав коротулька, що лежав на верхній полиці. – Ось зараз я злізу і заткну вам горлянки!

Коротульки притихли. Огидний запах уже не так дратував нюх Незнайка, але було нестерпно душно. Надумавши лягти спати, Незнайко почав стягати з себе сорочку, але Норовистий сказав:

– А ось цього я тобі не раджу. Закусають!

– Хто закусає? – здивувався Незнайко.

– А от побачиш хто, – усміхнувся Норовистий.

Незнайко зважив на пораду Норовистого і влігся на полиці не роздягаючись. Скоро він відчув, що на нього напали якісь дрібненькі звірята й почали немилосердно кусати. Незнайко чухався, роздираючи тіло мало не до крові, та це не помагало.

– Ти краще не чухайся, братику, – порадив йому Поступливий. – Роздряпаєш тіло, то вони ще більше кусатимуть. Блощиці дуже чутливі до запаху крові.

– Ти ж казав, що блощиць спалили разом з матрацами, – пробурчав Незнайко.

– Ну й що ж? Тих спалили, а це розвелися нові. Все одно їх тепер менше стало. Ти просто не уявляєш, братику, скільки їх колись було. Тепер благодать. Ти тільки потерпи трошки спочатку, а потім вони нассуться крові й ляжуть спати. Блощицям теж спати треба.

Проте Незнайкові не хотілося чекати, коли блощиці нап'ються його крові. Правда, якийсь час він терпів, а потім скочив на підлогу й почав скидати з себе цих огидних комах. Повітря внизу було не таке душне, тому Незнайко вирішив сидіти всю ніч на підлозі, сподіваючись, що блощицям не заманеться шукати його тут. Сівши на підлозі й притулившись спиною до дерев'яного стояка, він задрімав, але в ту ж мить відчув, як щось торкнулося його ноги. Розплющивши очі, він побачив перед собою гладкого сірого пацюка, який витягнув уперед свій гострий вусатий писок і, ворушачи кінчиком носа, обнюхував Незнайків черевик.

– Киш! Щоб ти пропав! – злякався Незнайко й відсмикнув ногу.

Пацюк, не дуже поспішаючи, відбіг убік і, зупинившись недалечко, позирав на Незнайка блискучими, наче намистинки, очицями. Тривожно оглянувшись, Незнайко помітив, як з-під лавки виліз другий, точно такий же пацюк і теж став ворушити носом. Зваживши, що спати з блощицями все-таки безпечніше, ніж з пацюками, Незнайко поліз назад на полицю. Цього разу він вирішив послухатись поради Поступливого й лежав тихо, добровільно віддаючи себе на розтерзання блощицям.

– Їжте, чортяки! Хоч усього з'їжте! – сердито бурчав він. – Все одно життя таке, що його й не шкода!

Навколо нього всі вже спали. Багато коротульок були простуджені й задихалися – їх душив кашель. Деяких мучили у сні кошмари. Вони стогнали, щось мимрили, вигукували, і Незнайко щоразу здригався. Побачивши, що й іншим коротулькам доводиться не солодко, Незнайко перестав звертати увагу на свої страждання, на навколишній шум, сморід, задуху і укуси блощиць. До того ж він чомусь згадав про Пончика й почав вираховувати, на скільки днів може вистачити тому запасів їжі в ракеті.

Згадавши, що запас їжі був приготовлений на десять днів для сорока восьми мандрівників, Незнайко помножив сорок вісім на десять. Це він зробив, щоб узнати, на скільки днів вистачить їжі, коли замість сорока восьми мандрівників буде лише один. Вийшло чотириста вісімдесят. Знаючи, що в році, якщо заокруглити, триста шістдесят днів, а в місяці тридцять днів, Незнайко вирахував, що їжі в ракеті має вистачити на рік і чотири місяці.

Упевнившись, що безпосередня загибель від браку їжі Пончикові поки що не загрожує, Незнайко заспокоївся. Зроблені арифметичні розрахунки, однак, так втомили Незнайка, що очі самі заплющились, і він поринув у сон.

Розділ двадцять четвертий
ПРИГОДИ ПОНЧИКА

А що ж Пончик? Захопившись Незнайком, ми зовсім забули про нього. Це, мабуть, недобре, адже багатьох читачів може цікавити і його доля. Ми розлучилися з Пончиком, коли той пішов з Незнайком у місячну печеру й загубив там один свій космічний чобіток. Читачі, напевно, пам'ятають, що Незнайко в той час саме провалився крізь місячну оболонку.

Гукнувши Незнайка кілька разів і впевнившись, шо його поблизу немає, Пончик страшенно перелякався і, замість вирушити на пошуки свого друга, вирішив якнайскоріше повернутися в ракету. Вибравшися з печери, він пошкандибав по прямій, ніби промінь, доріжці до космічного корабля, що виднівся вдалині.

Однак сонечко припікало з такою страшною силою, що Пончик не витримав і кинувся бігти підстрибцем. Від швидкого бігу і другий космічний чобіток злетіз у нього з ноги, але Пончик і не подумав його піднімати, а навіть зрадів, бо ж бігти зовсім без чобіт було куди легше. За якихось двадцять хвилин він добіг до ракети й натиснув кнопку, що була у хвостовій частині. Дверцята шлюзової камери гостинно розчинилися. Не довго думаючи, Пончик заліз у ракету. Тут він почував себе безпечно. Ніщо тепер не загрожувало йому, але його все-таки турбувало якесь прикре почуття, від того що він утік з печери, залишивши Незнайка без допомоги.

Знаючи з власного досвіду, що всяке прикре почуття можна витіснити якимось протилежним, тобто приємним почуттям, Пончик вирішив піти в харчовий підсік і трохи, як він любив висловлюватись, підзаправитись там. Забравшись у харчовий відсік, він почив знищувати все, що було в целофанових і хлорвінілових трубочках, тюбиках, мішечках, пакетиках, дістаючи їх з термостатів, холодильників і саморегулюючих космічних духових шаф.

Пончик, що, як відомо, був мастак поїсти, показав на наочному прикладі, яке велике може бути розходження між теоретичними розрахунками й практичним життям. Незнайко встановив, що Пончикові вистачить їжі більше ніж на рік, бо всі свої обчислення він зробив, маючи на увазі звичайного їдця, не беручи до уваги його індивідуальні, тобто особисті, властивості. Вся біда була в тому, що особисті якості Пончика полягали в його надзвичайній недисциплінованості. Кажучи простіше, він міг їсти що завгодно, де завгодно й скільки завгодно.

Того, що за розрахунками Незнайка мало вистачити на рік і чотири місяці, насправді вистачило Пончикові лише на чотири з половиною доби. Покінчивши за цей рекордно короткий строк із запасами, що були в харчовому відсіку, Пончик пробрався у хвостову частину ракети і спробував жувати насіння, яке зберігалося у складському приміщенні.

Насіння, однак, видалося йому несмачним. Отоді він знову згадав про Незнайка.

«Мабуть, Незнайко повернувся б у ракету, якби не знайшов десь харчів, – подумав Пончик. – А оскільки він не повернувся, то, виходить, знайшов харчі, а коли це так, то мені немає ніякої рації сидіти в ракеті, а треба вирушити на пошуки Незнайка».

Натягнувши на себе космічний скафандр і підібравши нові, підходящого розміру космічні чоботи, Пончик вискочив з ракети й побіг щодуху до вже відомої нам печери. Діставшись до печери, він спустився у бурульчастий грот, а звідти в тунель з крижаним дном. Тут він посковзнувся, як і Незнайко, і, проїхавши на животі похилою площиною, полетів у підмісячний колодязь. Через деякий час він помітив, що вискочив з колодязя й летить на страшній висоті з розкритим парашутом над якимось приморським містом. Сильний вітер ніс його вбік. Поступово знижуючись, Пончик пролетів над приморськими містами Лос-Свиносом і Лос-Кабаносом. Уже значно знизившись, він підлетів до міста Лос-Поганоса, але вітер, змінивши свій напрям, поніс його до моря. Пончик бачив, що купелі йому не уникнути. Втопитися він не боявся, бо був товстенький, а товстенькі коротульки, як відомо, в воді не тонуть. Єдине, чого він боявся, це щоб його не вкусила акула.

Шльопнувшись у воду, він одразу почав діяти руками та ногами і за якусь годину опинився вже біля берега. Прибій того дня був особливо сильний, і Пончикові ніяк не вдавалося пришвартуватись до берега. А все це тому, що в громіздкому космічному скафандрі він був дуже неповороткий і не міг маневрувати в бурхливій морській воді з достатньою спритністю. Тільки-но він відчував під собою дно й намагався стати на ноги, ззаду набігала хвиля, перекидала його і, перекинувши на спину, тягла назад у море. Проборсавшись біля самого берега хвилин двадцять, він зрозумів нарешті, що йому треба скинути скафандр. Перекидаючись у хвилях, ніби дельфін, він примудрився скинути з себе космічні чоботи, потім гермошолом, а потім і сам скафандр. Усе це, вже непотрібне йому тепер космічне причандалля, було підхоплене й віднесене морем, а Пончик став одразу обтічним і рухливим. Ухилившись від хвиль, що налітали на нього, Пончик вискочив на берег.

Найперше, що потрібно було йому після героїчної боротьби з розбурханою водяною стихією, був відпочинок. Скинувши з себе мокрий одяг, він розклав його на березі сушитись, сам же ліг поряд відпочивати. Теплий, лагідний вітерець приємно обвівав його тіло. Морські хвилі ритмічно шуміли, а це заспокоювало й навівало сон. Однак вирішивши не спати, бо це нерозумно в незнайомій обстановці, Пончик заходився вивчати навколишню місцевість.

Вузький пологий берег, що тягнувся смугою вздовж моря, був обмежений стрілчастими, наче підмитими водою, пагорбами, які поросли зеленою травичкою і дрібним чагарником. Сам берег був покритий сліпучо-білим пісочком і якимось прозорим камінням, схожим на уламки крижаних чи скляних брил. Оглянувши уважно кілька таких каменів і лизнувши один з них язиком, Пончик упевнився, що це не крига й не скло, а кристали звичайної кухонної солі. Вибравши кілька великих кристалів, він поклав між ними кілька менших кристалів і почав їх товкти. У нього вийшла дрібна, придатна для їди столова сіль.

Пончик був практичним коротулькою, він не звик розставатися з тим, що попадало йому до рук, а тому натовк солі якомога більше й наповнив нею кишені курточки. Упевнившись, що одяг його висох, Пончик одягнувся й пішов уздовж пагорбів туди, де, за його розрахунками, мало бути місто, яке він бачив, коли спускався на парашуті.

Розрахунки його були правильні. Діставшись до краю пагорбів, він побачив, що море утворило тут широку затоку, на берегах якої уступами розкинулось дуже красиве місто, яке звалося Лос-Поганос. Сюди з'їжджалися багачі з усіх інших міст, бо тут був чудовий клімат і можна було прекрасно повеселитися.

Найбільша й найкрасивіша вулиця Лос-Поганоса тягнулася вздовж берегової лінії. У будинках, які стояли тут лише по один бік вулиці, містилися численні магазини, ресторани, їдальні, закусочні, готелі, кінотеатри, веселі балаганчики, підземні гаражі й бензозаправні станції. По другий бік вулиці, тобто безпосередньо на березі моря, були пляжі, купальні, вишки для стрибків у воду, пристані для човнів і пароплавів, плавучі ресторани, морські гойдалки й каруселі, чортові водяні колеса, параболоїди та інші розважальні механізми, і скрізь – повно коротульок, які тут відпочивали.

Прогулявшись по набережній і надивившись на купальників-коротульок, Пончик зупинився біля невеличкого будинку, над входом у який було написано: «Харчозаправна станція». Зовні цей заклад нічим не відрізнявся від звичайного ресторану. Як і в багатьох інших ресторанах, тут була відкрита веранда із столами, за якими обідали відвідувачі. Різниця полягала лише в тому, що тут можна було пообідати чи поснідати, не виходячи з автомашини, а це дуже зручно для любителів автомобільного спорту. Досить зупинити свій автомобіль біля входу й дати сигнал, як з ресторану вибігав офіціант і подавав обід прямо в машину.

Пончик хотів зараз же зайти в цей харчозаправний заклад і пообідати разом з усіма, але його збентежила афіша, яка висіла біля входу. На афіші було написано:

« Ласкаво просимо!

Годуємо смачно!

Сьогодні за гроші, завтра в борг».

Саме ця остання фраза видалася Пончикові незрозумілою, бо він не знав, що таке гроші.

– Не будемо поспішати, а спершу придивимось трошки, – сказав сам собі Пончик.

Сівши неподалік веранди на лавочці, він почав стежити за тими, що обідали. Звернув увагу, що кожний відвідувач ресторану, пообідавши, давав офіціантові якісь папірці або металеві кружечки.

«Може, ці папірці та кружечки і є гроші?» – подумав Пончик.

Щоб перевірити свій здогад, він підійшов до офіціанта й спитав:

У вас тут чомусь написано: «Сьогодні за гроші, завтра в борг». А що буде, як зробити навпаки: завтра за гроші, сьогодні в борг?

Офіціант сказав:

– Іди он до хазяйки, нехай вона тобі пояснить, а я не філософ, щоб такі питання вирішувати.

Пончик підійшов до хазяйки, яка в цей час рахувала гроші за прилавком, і повторив своє запитання.

– Що таке тарілка каші, сподіваюсь, знаєш? – запитала хазяйка.

– Ще б пак! – підтвердив Пончик.

– Ну то йди за мною.

Вона провела Пончика через кухню, у якій, задихаючись біля величезної плити, працювали куховарки й кухарі, й, відчинивши двері на подвір'я, сказала:

– Бачиш біля сарая дрова? Порубай їх, дістанеш тарілку каші або п'ять сантиків.

Пончик підійшов до купи дров і почав рубати їх сокирою. Купа була велика, й Пончик упорався з нею не раніше як години за дві.

– Ну, що тобі дати? Гроші, чи ти, може, хочеш каші? – спитала хазяйка, коли Пончик вернувся до неї.

– Каші, – відповів Пончик, але, згадавши, що хотів подивитись на гроші, сказав: – Давайте краще гроші.

Хазяйка відрахувала п'ять сантиків. Пончик покрутив їх у руках, подивився з усіх боків і сказав:

– А якщо мені хочеться каші?

– Тоді повертай гроші.

Хазяйка явно зраділа, що сантики вернулися знову до неї.

Сівши за стіл і одержавши від офіціанта тарілку гречаної каші, Пончик озброївся ложкою і заходився їсти. Каша була добра, з маслом, а все ж Пончикові здалося, що їй чогось бракує. Він одразу зрозумів, що каша несолона, й почав шукати на столі сільницю. Впевнившись, що сільниці на столі не було, він сунув у кишеню руку, дістав пучку солі й посолив кашу. Його дії привернули увагу інших відвідувачів. Побачивши, що товстенький коротулька посипав якимось білим порошком кашу, після чого із задоволенням почав уминати її, всі зацікавлено поглядали на нього, а коротулька, що сидів поруч, спитав:

– Скажіть, що то за порошок, яким ви посипали кашу? Мабуть, якісь нові ліки?

– Ніякі не ліки, а просто сіль, – сказав Пончик.

– Яка сіль? – не зрозумів коротулька.

– Ну просто сіль. Столова сіль, – пояснив Пончик. – Ви що, солі ніколи в житті не бачили?

Коротулька здивовано знизав плечима:

– Не розумію, про яку сіль ви кажете!

– Мабуть, тутешні мешканці їдять їжу без солі, – сказав Пончик. – А от у нас їдять усі страви з сіллю. Це дуже смачно. Якщо хочете, покуштуйте.

Він дав пучку солі місячному коротульці, який саме їв суп.

– Як же її їсти? – спитав коротулька.

– Киньте в суп і розмішайте. Побачите, як буде смачно.

Коротулька вкинув сіль у суп, розмішав ложкою і з деяким острахом, наче боявся спектися, покуштував. Спочатку він сидів, закам'янівши на місці, й тільки кліпав очима, немов прислухався до своїх внутрішніх відчуттів, а потім усі побачили, як його обличчя повільно розпливлося в усмішці. Проковтнувши ще ложку супу, він вигукнув:

– Просто чудово! Зовсім інший смак!

Схилившись над тарілкою, він почав сьорбати суп, кректів від задоволення, цмокаючи губами й на всі заставки вихваляючи їжу. Саме в цей час офіціант приніс йому каші.

– Скажіть, а кашу теж можна їсти з сіллю? – спитав коротулька.

– Все можна, – відповів Пончик, – і суп, і борщ, і щі, й бульйон, і кашу, й макарони, й вермішель, і салат, і картоплю… Навіть простий хліб можна їсти з сіллю. Від цього він стає тільки смачнішим.

Він дав коротульці ще пучку солі. Коротулька посолив кашу й почав їсти з таким задоволенням, що Пончика, який давно впорався з своєю кашею, аж завидки брали.

– Скажіть, а чи не можете ви мені дати трошки солі? – звернувся до Пончика коротулька, який сйдів за столом навпроти і з цікавістю стежив за тим, що відбувалося.

Пончик уже був засунув руку в кишеню, щоб дістати пучку солі, але разом із заздрістю в ньому прокинулась і жадоба, отож він сказав:

– Бач, який хитрий! А ви мені що дасте?

– А що ж вам дати? – розвів коротулька руками. – Хочете, я вам дам сантик?

– Гаразд, давайте монету, – згодився Пончик.

Одержавши сантик, він дав коротульці пучку солі. Тоді й інші відвідувачі почали підходити до нього. Кожний давав йому сантик, а натомість одержував пучку солі. Пончик задоволено спостерігав, як перед ним на столі росла купа монеток. Не обійшлося й без непорозумінь. Один коротулька, не розібравшись, що до чого, спробував їсти сіль у чистому вигляді й тут же з огидою виплюнув. Другий купив у Пончика одразу десять пучок солі за десять сантиків і вкинув сю ту сіль у тарілку з супом. Ясно, суп у нього вийшов такий, що в рот узяти було неможливо.

Пончик став пояснювати всім, що сіль треба вживати в невеличкій кількості, інакше смак від неї втрачається, і вже ні в якому разі не можна їсти саму чисту сіль. Усе це надзвичайно зацікавило коротульок, які навіть не уявляли собі, що їжу можна споживати з сіллю. Кожному хотілося перевірити новий метод харчування. Деякі, пообідавши без солі, починали обідати вдруге, тепер уже з сіллю. Багато було таких, що, покуштувавши з сіллю супу або борщу, перевіряли, наскільки смачнішими стають від солі щі чи макарони, млинці, картопля, смажені кабачки та інші страви.

У Пончика вже завелися гроші, тож він і сам щохвилини просив офіціанта принести йому то борщу, то каші, то щів і наочно демонстрував перед новими відвідувачами переваги харчування з сіллю. Хазяйка побачила, що справи її ресторану йдуть краще, й була дуже вдоволена.

До кінця дня Пончик розпродав увесь свій запас солі і, напхавши кишені мідяками, пішов з ресторану. Наступного ранку він збігав на берег моря, скоренько натовк солі й знову прийшов на харчозаправну станцію. Тут він побачив, що хазяйка приготувала для нього спеціальний столик, над яким висіла табличка з написом: «Продаж солі». За цим столом Пончик сидів, торгував сіллю й одночасно підобідував собі, замовляючи то одну, то іншу страву. Все це було дуже вигідно для нього й до того ж зручно.

За кілька днів звістка про те, що на харчозаправній станції годують якимись надзвичайними стравами з якоюсь казковою сіллю, поширилася по всьому місту. Бажаючих поїсти новомодних страв було стільки, що хазяйка розширила веранду й кухню, а вздовж набережної звеліла зробити навіс з брезенту й поставити під ним ще два десятки столів. Збагнувши, що страви будуть ще смачніші, якщо сіль класти в їжу, коли її варити, хазяйка домовилася з Пончиком, що сама купуватиме у нього весь запас солі, потрібний для її ресторану.

Тепер Пончикові не треба було цілими днями торгувати в ресторані сіллю, і він почав мізкувати, як би нажити на цьому ділі побільше грошей. Власники інших ресторанів зверталися до нього з просьбами доставляти і їм сіль, отож він надумав збільшити видобуток цього цінного харчового продукту й заснував соляний завод. З цією метою він найняв неподалік від моря старенький, підбитий вітром сарайчик, у якому раніше смолили човни, купив півдюжини великих мідних ступ – і завод був готовий. Шестеро робітників на цьому заводі тільки те й робили, що товкли сіль у мідних ступах. Троє робітників заготовляли сировину, тобто носили з морського берега кристали солі. І, нарешті, ще троє робітників розносили в мішках сіль по їдальнях та ресторанах. Сам Пончик тепер нічого не робив, а тільки одержував гроші. Кожному своєму робітникові він платив за день по фертингу. Всі витрати на оплату робітників складали таким чином лише дванадцять фертингів на день, а весь денний видобуток солі він продавав власникам ресторанів за двісті сорок – двісті п'ятдесят фертингів. Виходило, що Пончик клав у кишеню мало не в двадцять разів більше грошей, ніж віддавав робітникам, і тому багатів, як кажуть, не по днях, а по годинах.

Якщо перше Пончикові самому доводилося товкти сіль і носити її на своїй спині в ресторан, то тепер це робили за нього інші, а грошей у його кишеню попадало в багато разів більше. Пончик вирахував, що кожний робітник давав йому за день у середньому двадцять фертингів прибутку. Зрозумівши, що він матиме тим більше прибутку, чим більше буде у нього робітників, Пончик найняв вісімнадцять робітників і хотів ще більше найняти, але трухлявий сарайчик не міг умістити великої кількості коротульок, тому Пончик надумав побудувати поряд друге, значно просторіше приміщення.

Жив тепер Пончик на широку ногу, як і всі інші місячні багачі, й навіть називався він уже не просто Пончик, а пан Понч. З готелю він переїхав у власний будинок, найняв собі слуг, які одягали його й роздягали, прибирали в його кімнатах, доглядали за будинком. Знічев'я він цілі дні просиджував у ресторанах, їв там найсмачніші страви, а в перервах між їдою тинявся на березі затоки й катався на чортових водяних колесах або на морському параболоїді.

Багатьом, очевидно, відомо, як влаштоване звичайне чортове колесо. Це величезний дерев'яний круг, насаджений на вісь, поставлену сторч. Охочі до розваг коротульки сідають у центрі цього круга, після чого він починає обертатися дедалі швидше. Відцентрова сила, що виникає від обертання, скидає коротульок одного за одним з круга на землю. Переможцем вважається той, хто найдовше втримається на цьому колесі. Водяне чортове колесо влаштоване так само, як і звичайне, але встановлюють його не на землі, а на воді. Тут відцентрова сила скидає коротульок не на землю, а на воду, що значно смішніше й навіть приємніше, особливо в жарку погоду.

Що стосується морського параболоїда, то він зроблений так, як і чортове водяне колесо, з тією різницею, що обертовий диск зроблено у формі величезного блюдця з піднятими догори краями. Коротулька, якого відцентрова сила відкидає чимраз далі від центру, підкочується до краю блюдця, а потім з силою вилітає вгору і падає у воду, описавши перед цим у повітрі криву лінію, схожу на параболу.

На таких параболоїдах, яких було безліч на узбережжі затоки, любили розважатися, приїжджаючи в Лос-Поганос, багачі, бо відцентрова сила, польоти в повітрі і пірнання в воду так впливали на організм, що у них поліпшувався апетит. А вони це дуже цінували, бо ж страшенно любили поїсти. Цим, можливо, пояснювалось і те, що й Пончик більше любив обертатися на параболоїді, ніж на простому водяному колесі.

Однак таке безтурботне життя Пончика тривало недовго. Багатьом місячним коротулькам вдалося незабаром дізнатися, де він бере кристали солі для свого заводу. Це призвело до того, що недалеко від берега один за одним почали виникати невеличкі соляні заводики. Кожний, кому пощастило зберегти достатню суму грошей, витрачав її на спорудження такого заводика і починав примножувати своє багатство. Тому солі з кожним днем добували чимраз більше, а продавали її щораз дешевше. І вона вже не давала таких баришів, як напочатку. Якщо колись Пончик, витративши на оплату робітника фертинг, одержував натомість двадцять фертингів прибутку, то тепер ніхто не міг витиснути а робітника більше, ніж один фертинг. Проте й це було дуже вигідно, отож соляний промисел і далі розвивався.