Текст книги "Незнайко на Місяці"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 27 страниц)

– Може, пан Спрутс хотів би сам узятися будувати літальний корабель і нажитися на цьому? – висловив припущення Жуліо.

– Ні, ні! – вигукнув пан Крабс. – Пан Спрутс вважає, що це невигідна й надзвичайно шкідлива справа. Ви уявляєте, що може трапитись, коли на нашій планеті з'являться ці гігантські рослини? Продуктів харчування стане дуже багато. Все буде дешеве. Зникнуть злидні! Хто ж тоді захоче працювати на нас з вами? Що станеться з капіталістами? Ось ви, наприклад, стали тепер багатими. Всі дивляться на вас заздро. У вас багато грошей. Ви можете задовольнити всі свої примхи. Можете найняти собі шофера, щоб возив вас на автомашині, можете найняти слуг, щоб виконували всі ваші накази: прибирали ваші житла, доглядали вашого собаку, вибивали килими, одягали вам гамаші, та хіба мало що! А хто має робити все це? Все це має робити для нас біднота, яка потребує заробітку. А який бідняк піде вам слугувати, якщо він ні в чому не відчуває нестатку? Адже вам доведеться самим усе робити. Навіщо ж тоді вам усе ваше багатство? Тепер ви розумієте, яка біда загрожує всім багачам від цих гігантських рослин? Якщо й настане такий час, коли всім буде добре, то багачам неминуче буде погано. Зважте на це.

Мига й Жуліо так замислились, що спочатку навіть не знали, що сказати. Жуліо почав терти рукою лоба, ніби це помагало йому зібратися з думками, й нарешті буркнув сердито:

– Що ж, по-вашому, ми повинні відмовитись від нашого вигідного діла?

– Але ж ви самі бачите, що це діло зовсім не вигідне, – сказав Крабс.

– Що ж нам робити?

– А нічого й не треба робити, – весело усміхаючись, відповів Крабс. – Вам треба просто зникнути.

– Як – зникнути? Отак просто зникнути? Задарма?! – закричав Мига.

– Ну, навіщо ж задарма? – спокійним голосом сказав Крабс. – Беріть із собою п'ять мільйонів, які ви встигли виручити, продавши акції, і тікайте кудись подалі.

– Дякуємо, що дозволяєте нам узяти наші ж гроші! – сердито пробурчав Мига. – Ми збиралися виручити значно більше.

– Ну, куди вам більше? Це ж п'ять мільйонів!

– Але на двох! – вигукнув Мига.

– Що ж, на кожного по два з половиною мільйони – це немало, – розсудливо сказав Крабс.

– Це, правда, немало, але нам хотілося б по три, – відповів Мига. – І потім, у нас є ще Незнайко й Козлик. Ми не можемо так залишити своїх друзів. Ми повинні дати кожному хоча б по мільйону. А втім, Козликові можна дати півмільйона.

– Ні, ні, – втрутився в розмову Жуліо. – Козликові теж треба дати мільйон. Інакше він може на нас образитись.

– Похвально, що ви піклуєтесь про своїх друзів! – вигукнув пан Крабс. – Це значить, що у вас добрі серця. Мабуть, я спробую щось зробити: випрошу у пана Спрутса для вас два мільйони. Але повинен попередити, що для мене це буде важко. Пан Спрутс – страшенний жаднюга й не випустить так просто гроші із своїх рук. Мені доведеться як слід попрацювати, перш ніж удасться умовити його. От якби ви дали мені із своїх двох мільйонів хоча б сто тисяч, я б уже постарався для вас.

– Що ж, – сказав Мига. – Я вважаю, що всяка праця має бути оплачена. Ніхто ні на кого не повинен даремно працювати. Ви нам дістанете два мільйони, а ми вам заплатимо сто тисяч.

– Домовилися! – зрадів пан Крабс. – Вважайте, що я почав діяти.

Розділ сімнадцятий
ВЕЛИКИЙ БРЕДЛАМ

Читачеві корисно буде знати таке: від'їжджаючи з Грабунберга, пан Крабс домовився із Спрутсом, що у своїх донесеннях він називатиме Мигу й Жуліо не просто по імені, а якось інакше, наприклад: мерзотниками, шахраями або ослами. Це було конче потрібно для конспірації, щоб його дії лишились у таємниці. Справа в тому, що грабунберзькі багачі (як, зрештою, багачі і в усіх інших містах) стежили один за одним, підслуховували телефонні розмови, підкуповували поштових службовців, щоб ті узнавали зміст чужих листів і телеграм. Усе це їм потрібно було, щоб успішніше влаштовувати свої дільця і обдурювати один одного. Пан Спрутс розумів, що коли інші багачі пронюхають про його переговори з Мигою і Жуліо, то хтось може подумати, ніби він зацікавлений у гігантських акціях. Тоді всі кинуться, щоб купити якнайбільше акцій, а вигода від того може бути тільки для Жуліо з Мигою.

Пам'ятаючи про свою домовленість з Крабсом, пан Спрутс ніскілечки не здивувався, коли одержав телеграму, в якій було написано:

– «Два осли зажадали два мільйони. Що робити? Крабс».

Прочитавши ці слова, пан Спрутс зрозумів, що йдеться зовсім не про справжніх, усім відомих чотириногих, довговухих тварин, а про Мигу та Жуліо, яких Крабс назвав ослами лише для того, щоб збити з пантелику любителів пхати свого носа в чуже просо. Всебічно обдумавши зміст одержаної телеграми, пан Спрутс викликав свою секретарку й звелів їй відповісти Крабсові такою телеграмою:

– «Зволікайте. Водіть за носа. Збираю великий бредлам. Спрутс».

Що означають фрази «зволікайте» і «водіть за носа», можна сподіватися, зрозуміло кожному, а слова «збираю великий бредлам» означали, що пан Спрутс вирішив обговорити пропозицію Миги й Жуліо на раді капіталістів.

Треба сказати, що всі багачі, які жили в місячних містах, об'єдналися в товариства, котрі називалися бредламами. Так, наприклад, був сирний бредлам, до якого входили власники сироварних фабрик; цукровий бредлам, що об'єднував усіх цукрозаводчиків; вугільний бредлам, що об'єднував власників вугільних шахт і так далі. Такі бредлами потрібні були багачам для того, щоб тримати в покорі робітників і витягувати з них якнайбільше прибутків. Зібравшись разом, капіталісти домовлялися між собою, яку заробітну платню платити робітникам. Завдяки цій змові ніхто не платив робітникам більше від тієї суми, котру капіталісти встановили спільно, і робітники ніяк не могли добитися поліпшення умов життя. Крім того, бредлам встановлював ціни на продукцію, яка виробляється: наприклад, на цукор, на хліб, на сир, на тканини, на вугілля. Ніхто не мав права продавати товари дешевше від установленої бредламом ціни, і тому ціни весь час були високі, що знову-таки дуже вигідно для фабрикантів.

Крім окремих так званих малих бредламів, був один так званий великий бредлам, до якого входили представники всіх інших бредламів. Головою великого бредламу був пан Спрутс.

Через день після того, як секретарка сповістила всіх членів великого бредламу про те, що їм треба прибути на нараду, великий бредлам зібрався в кабінеті пана Спрутса за великим круглим столом, і пан Спрутс зробив повідомлення про причини такого негайного засідання. Довідавшись, яка біда їм загрожує у зв'язку з появою гігантських рослин, члени бредламу розхвилювалися і всі, мов один, пристали на пропозицію пана Спрутса, який сказав, що все діло з гігантськими рослинами неодмінно треба вбити в зародку, тобто ще до того, як воно розвинеться на повну силу.

Після пана Спрутса виступив меблевий фабрикант і власник лісопильних заводів Дубс, який прославився тим, що в нього була важка, наче витесана з дубової колоди, голова, яка важко поверталася то в один бік, то в другий і ледве нахилялася, коли йому треба було подивитися вниз. Коротульок з такими головами серед місячних жителів називали дуботолками. Пан Дубс сказав, що у нього є дві дуже здібні й навіть талановиті, у своєму роді, особи (саме так пан Дубс і висловився), які можуть узятися до цього діла і миттю приберуть з дороги Мигу й Жуліо, а заразом і Незнайка з Козликом.

Вони тобто кокнуть їх, не кажучи лихого слова, десь у темному кутку за невелику винагороду, або, якщо сказати простіше, уб'ють, – пояснив свою думку пан Дубс.

Пан Спрутс сказав, що пан Дубс, мабуть, його не зрозумів, бо, говорячи про те, що діло треба вбити в зародку, він зовсім не думав, що когось треба вбити в буквальному розумінні цього слова.

– Такі методи в даному разі не годяться, – сказав пан Спрутс. – Оскільки діло вже набрало широкого розголосу, то інтерес до гігантських рослин лише зросте, якщо хто розправиться з Мигою і Жуліо у такий енергійний спосіб. Це може примусити власників гігантських акцій добиватися прискорення доставки насіння з поверхні Місяця, і з усіх наших зусиль не буде ніякого пуття. Вбити треба саму думку про гігантські рослини, тобто зробити так, щоб ніхто більше не вірив, що є таке фантастичне насіння, а цього можна домогтися, якщо Мига й Жуліо втечуть з вирученими від продажу акцій грішми.

– Чому ж вони досі не втекли? Хіба їм самим цікаво, щоб у нас появилося це дурацьке насіння? – запитав капіталіст Тупс.

Капіталіста Тупса ніяк не можна причислити до тих коротульок, яких називають дуботолками, бо голова у нього була цілком благовидна й вільно поверталася в усі боки, проте думав він, напевне, так само туго, як і пан Дубс.

– Думаю, що ці Мига й Жуліо – два дуже великі хитруни, – відповів пан Спрутс. – Вони розуміють, що всім нам було б надзвичайно вигідно, якби вони забралися звідси кудись подалі зі своїм насінням, і тому вимагають від нас три мільйони.

– Три мільйони чого? – спитав, схопившись із свого місця, консервний фабрикант Скнаринс.

Цей Скнаринс був дуже худий і дуже жовтий коротулька, що всім своїм виглядом скидався на суху тараню. Очі у нього були такі самі тьмяні й згаслі, як у дохлої риби, і оживали лише тоді, коли мова заходила про гроші. Ось і тепер, як тільки Скнаринс почув слова «три мільйони», в очах його спалахнули неспокійні вогники, й він підскочив так жваво, мовби його хто зненацька штрикнув ззаду шилом.

– Ну, чого три мільйони! – нетерпляче відповів Спрутс. – Звісно, не три мільйони старих калош, а три мільйони фертингів.

– Ах, так! – вигукнув пан Скнаринс, наче тільки тепер зрозумів, про що йшла мова. – Виходить, три мільйони фертингів повинні дати ми їм?

– Саме так, – підтвердив пан Спрутс. – Ми їм.

– А не вони нам?

– Ні, ні. Не вони нам, а ми їм.

– Тоді це для нас невигідно, – заявив Скнаринс. – Якби три мільйони дали вони нам, оце було б вигідно, а якщо ми їм, – це невигідно.

– За що ж вони давали б нам три мільйони? – заперечив пан Спрутс.

– Це правда, що ні за що.

Очі Скнаринса знову потухли. Він сів на своє місце, але одразу ж знову підскочив, енергійно затряс головою і сказав:

– Однак… це… це страшенно невигідно!

Слідом за Скнаринсом виступив житель місячного міста Брехенвіля мільйонер Жадинг. Він сказав:

– Пан Скнаринс має рацію. Важко віддавати гроші, коли їх можна не віддавати, але коли треба віддати, то легше їх вийняти все-таки не з своєї кишені, а з чужої… Правильно я кажу?

Косо зиркнувши з-під брів на багачів, які сиділи круг столу, пан Жадинг голосно зареготав, після чого повів далі:

– Три мільйони – сума, безперечно, велика, тут і говорити нічого, але якщо її розкласти на всіх багачів, у тому числі й на дрібних, а дрібних багачів, як ми знаємо, більше, ніж великих (відомо, що всякої дрібноти значно більше на світі, ніж речей порядних… Правильно я кажу? Ха-ха-ха!), то кожному доведеться заплатити не так уже й багато… Таким чином, можна зібрати й не три, а цілих чотири мільйони і навіть більше. Три мільйони віддамо цим авантюристам Мизі й Жуліо, хай котяться звідси, а решту грошей візьмемо собі за труди. Правильно я кажу?

– Неправильно! – перебив його Спрутс. – Як тільки ми почнемо збирати з різної дрібноти гроші, всім стане відомо, навіщо це нам потрібно. Всі розуміють, що багатим не хочеться, щоб з'явилися ці фантастичні рослини. Ось тоді спробуй доведи, що на світі нема ніяких гігантських рослин. Ні, панове, гроші на це діло повинні дати тільки ми з вами: тільки ті, хто зараз перебуває у цій кімнаті. І ніхто – розумієте, ніхто, – жодна жива душа не повинна знати, про що у нас тут була розмова. А вам, пане Жадинг, має бути соромно! Тут стоїть питання про збереження всіх наших багатств, а ви і в цю мить думаєте тільки про те, щоб погріти руки, хочете привласнити зайву сотню фертингів. Соромтеся!

– Ну що ж, – замахав руками пан Жадинг, – сотня фертингів, вона, що ж… Сотня фертингів – завжди сотня фертингів. Правильно я кажу?.. Сотня фертингів на дорозі не валяється. Хіба вам самому не потрібна сотня фертингів? А не потрібна, то дайте мені її. Правильно я кажу?

Мільйонер Жадинг довго ще бурмотів щось про сотню фертингів, але нарешті він вгомонився. Пан Спрутс вирішив, що з усією цією справою вже покінчено, але раптом слова попросив пан Скуперфільд – власник величезної макаронної і вермішельної фабрики, відомої під назвою «Макаронне підприємство Скуперфільда».

Пан Скуперфільд, як і пан Жадинг, був жителем місячного міста Брехенвіля. Треба сказати, що серед брехенвільців ніхто не прославився більше, ніж оці Жадинг і Скуперфільд. Справедливість, однак, вимагає згадати, що прославились вони обоє не якимись добрими ділами, а тільки своєю скупістю. Жителі Брехенвіля ніяк не могли дійти остаточної думки, хто ж із цих двох скупердяг скупіший, і через це між ними весь час виникали суперечки. Якщо хтось твердив, що скупіший – Скуперфільд, то одразу ж знаходився інший коротулька, який починав доводити, що скупіший – Жадинг. Ті, що сперечалися, наводили сотні прикладів на підтвердження своєї правоти, кожен закликав на допомогу свідків і очевидців, що так чи інакше постраждали від скупості того чи того жаднюги, в суперечку поступово встрявали нові й нові коротульки, і діло частенько кінчалося бійкою.

Читачеві цікаво буде дізнатися, що, незважаючи на цілковиту схожість характерів, Жадинг і Скуперфільд на вигляд були повною протилежністю один одному. Жадинг своєю зовнішністю був дуже схожий на пана Спрутса. Різниця була в тому, що обличчя у нього було трохи ширше, ніж у пана Спрутса, а ніс трішечки вужчий. У той час, як у пана Спрутса були дуже акуратні вуха, в Жадинга вуха були великі й недоладно стирчали в сторони, від чого обличчя ставало ще ширше. Що стосується Скуперфільда, то він, навпаки, зовні більше скидався на пана Скнаринса: таке ж пісне, як у тарані, обличчя, але ще більше, якщо так можна сказати, жилаве й висохле; такі ж порожні, риб'ячі очі, хоч наче трошки живіші. На відміну від Скнаринса, пан Скуперфільд був зовсім лисий, у нього на голові не було жодної волосини; худа шкіра так туго облягала його череп, що здавалося, ніби голова його була костяна. Губи у нього були тоненькі, зовсім безкровні. До того ж голос у нього був дуже немилозвучний: якийсь різкий, деренчливий. Коли він говорив, то здавалося, наче хтось заліз на дах будинку й шкребе там по іржавому залізу тупим ножем.

Незважаючи на те, що вуха у пана Скуперфільда були такі ж великі, як у пана Скнаринса, чув він надзвичайно погано. Йому раз у раз вчувалося, ніби його хтось про щось питає, тому він щохвилини крутив на всі боки головою, прикладав до вуха долоню і препротивно пищав: «Га? Що?.. Ви щось сказали? Я трохи недочув…» – хоча ніхто й не думав ні про що питати його.

Кожен, хто вперше бачив пана Скуперфільда, нізащо не повірив би, що перед ним мільйонер, такий він був худий і, коли так можна висловитись, вузлуватий. Треба, однак, сказати, що худнув пан Скуперфільд зовсім не від того, що йому не було чого їсти, а від своєї жадності. Кожного разу, коли йому доводилось потратити фертинг, він так нервував, так терзався від жадності, що втрачав на вазі. Щоб відшкодувати ці втрати, він з'їдав щоденно по чотири сніданки, по чотири обіди й чотири вечері, але все одно не міг потовстіти, бо йому не давала спокою думка, що він витратив на харчі надто вже велику суму грошей.

Пан Скуперфільд прекрасно знав, що ця жадність шкодить його здоров'ю, але із своєю собачою натурою (так він казав сам) нічого вдіяти не міг. Він чомусь узяв собі в голову, що його й без того колосальне багатство безперервно має зростати, й коли йому вдавалося збільшити свій капітал хоча б на один фертинг, він мало не стрибав од радості. Коли ж треба було витратити фертинг, він впадав у відчай, йому здавалося, ніби настає кінець світу, ніби скоро всі фертинги, наче під впливом якоїсь лихої сили, зникнуть з його скринь і він з багача перетвориться на злидаря.

Якщо інші багачі цілком володіли своїми грішми, користувалися ними для своїх примх і забаганок, то про Скуперфільда можна було сказати, що гроші повністю володіли ним. Він цілковито перебував під їхньою владою, був покірним слугою своїх грошей. Він старанно плекав, беріг і ростив свої капітали, не маючи від них ніякої, хоча б найменшої користі для себе.

А втім, ніхто не вбачав у поведінці Скуперфільда нічого особливо ненормального, бо в суспільстві, де найбільшою цінністю були гроші, така поведінка видавалася природною, і нікому не спадало на думку, що пана Скуперфільда давно треба було відвести до лікаря і лікувати його з тією дбайливістю, з якою лікують кожного, хто з'їхав з глузду.

Попросивши слова, пан Скуперфільд устав, начепив на ніс окуляри й почав терти долонею свою облізлу голову, наче старався розігріти застиглі в мозку думки. Якраз у цю мить йому здалося, ніби хтось щось сказав, тому він приклав, за своєю звичкою, до вуха руку, почав крутитися в різні боки і заскрипів своїм заіржавілим голосом:

– Га?.. Що?.. Ви, здається, щось сказали?.. Я трохи недочув… Га?

Упевнившись, однак, що всі сидять мовчки, він заспокоївся і сказав:

– Панове, прошу слухати мене уважно, бо для глухих повторювати свої слова я по два рази не буду. Га?.. І прошу не перебивати мене… Так-от, що ж я хотів сказати? Гм! Так! Тьху! Забув!.. Ніхто, панове, не знає, що я хотів сказати? – Він почав крутитися і бурмотіти про себе: – Гм! Так! Тьху! Стільки ослів довкола, і ніхто не знає, що я хотів сказати! Ага! – вигукнув він раптом і стукнув по підлозі палицею з кістяним набалдашником, яку завжди тримав у руках. – Ось про що: про гроші! Про що ж іще? Звісно, про гроші. Тьху! Про ці трикляті три мільйони, щоб вони провалилися крізь землю!.. Хто сказав, що три мільйони треба платити? Га? Крабс сказав? А хто він, ваш Крабс? Він шахрай, ваш Крабс! Що я, Крабса не знаю? Га?.. Я всіх знаю чудово! Всі шахраї! Прошу не перебивати!.. А якби Крабс сказав, що чотири мільйони треба платити, ви б чотири виклали? Га?.. А може, зовсім не три мільйони треба платити, а тільки два чи один? А може, жодного? Га?.. Прошу не перебивати! Я вас не перебивав! А може, Крабс усе це затіяв, щоб покласти три мільйони в кишеню? Ви не знаєте? А я знаю!.. Прошу не перебивати! Я ось поїду в Давилон і побалакаю сам з цими Мигою і Жуліо. Хай вони забираються безплатно під три чорти! Мало їм того, що заробили на продажу акцій, вони ще в кишеню нам залізти намагаються! Це розбій! Я доведу їм! Я дам їм палицею в морду!

Сказавши це, пан Скуперфільд заходився розмахувати своєю палицею з кістяним набалдашником і стукати нею по столу, водночас вилазячи з-за столу, щоб одразу їхати в Давилон до Миги та Жуліо.

Капіталісти, які сиділи поруч, посхоплювалися й почали заспокоювати його, але він не хотів заспокоюватись і з такою силою розмахував палицею, що деяким капіталістам добряче перепало. Зрештою його все-таки посадили на стілець, поклали на голову холодний компрес, і тільки тоді він трохи втихомирився.

Коли стало тихо, пан Спрутс вирішив засідання вести далі і сказав:

– Я думаю, всі ви розумієте, панове, що діло це надзвичайно тонке. Його треба вирішити одразу, одним ударом. Якщо кожен з нас почне їздити в Давилон і торгуватися з Мигою та Жуліо, це може тільки зашкодити нам. Як тільки Мига й Жуліо зрозуміють, що нам дуже хочеться позбутися їх, вони вимагатимуть від нас ще більше. Відверто скажу, що ці Мига й Жуліо просто два дурні, бо зажадали від нас дуже мало. Нам треба якнайскоріше скористатися з цього, поки вони не передумали. Я пропоную не торгуватися із-за дрібниць і вирішити негайно. Тут нас тридцять один член великого бредламу. Якщо три мільйони поділити на тридцять один, то вийде менше, ніж по сто тисяч фертингів. Для кожного з нас ця сума просто мізерна.

– Панове! – закричав, схоплюючись, Скуперфільд. – Панове, навіщо вам ділити три мільйони на тридцять один? Це ж важко! Значно легше поділити три мільйони на тридцять. Не рахуйте мене. Вас залишиться рівно тридцять. Три мільйони поділіть на тридцять, вийде рівно по сто тисяч з кожного Отже, вам не доведеться витрачати час на розрахунки, а час, як відомо, дорожчий від грошей, бо гроші можна вернути, а втрачений час не вернеш нізащо на світі…

Кажучи це, Скуперфільд виліз із-за столу й почав пробиратися до дверей – як був, з компресом на голові. Побачивши цей маневр, Спрутс закричав:

– Держіть його! Не дайте йому втекти!

Кілька капіталістів кинулися ловити Скуперфільда, але той проявив незвичайну спритність: палицею звалив власника численних нічліжок пана Дрянинга, який кинувся навперейми, ногою розчинив двері й загуркотів униз по сходах.

Помітивши, що капіталісти Скнаринс і Жадинг теж вилізли з-за столу з явним наміром накивати п'ятами, пан Спрутс велів секретарці замкнути двері на ключ і сказав:

– Панове, насамперед ми повинні засудити цей негідний вчинок і виключити Скуперфільда з членів нашого товариства. Віднині ніхто не повинен мати з ним ніякого діла. Наш бредлам усіляко переслідуватиме його. Скоро він зрозуміє, що, порушивши наші правила й вибувши з членів бредламу, він утратив значно більше, ніж йому здається… А тепер, панове, може, ще комусь хочеться вирушити слідом за Скуперфільдом?..

Пан Спрутс обвів поглядом збори і, побачивши, що більше ніхто не виявляє наміру вийти, закінчив:

– Якщо ні, то не гаймо марно час і заплатімо гроші.

Усі багачі почали діставати з кишень свої чекові книжки й авторучки. Відомо, що капіталісти ніколи не платять гроші готівкою, а виписують чеки, по яких завжди можна одержати гроші в банку.