Текст книги "Незнайко на Місяці"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 27 страниц)

Розділ тринадцятий
ВИНИКНЕННЯ ТОВАРИСТВА ГІГАНТСЬКИХ РОСЛИН

Наступного ранку в усіх газетах з'явилося повідомлення про те, що в місячне місто Давилон прибув космічний мандрівник. Тут були знімки, на яких Незнайко був сфотографований тоді, коли він вилазив з автомашини, і тоді, коли вже виліз, і тоді, коли появився в готелі.

Найбільший інтерес викликала фотографія, де Незнайко був знятий з рекламним плакатом, що закликав місячних жителів купувати пряники кондитерської фабрики «Зоря». Того дня в кондитерських магазинах продали стільки пряників, скільки раніше не продавали за цілий місяць. Магазини збували покупцям весь залежалий товар, бо ніхто не хотів нічого їсти, крім цих пряників, а хазяїн кондитерської фабрики збільшив випуск пряників у кілька разів і заробив великі гроші.

У газетах була вміщена також фотографія лікаря Шприца, знятого якраз у той час, коли він оглядав Незнайка. Під знімком надрукували не тільки ім'я лікаря Шприца, а й його адресу. Тому всі хворі, які мали ще досить сил, аби пересуватися самим, кинулися до нього, а ті, що не могли вийти з дому, почали дзвонити йому по телефону. Кожному хотілось лікуватися тільки у лікаря Шприца. Біля його будинку вишикувалась черга завдовжки на всю Холерну вулицю. Лікар Шприц нікому не відмовляв у медичній допомозі, але одразу ж збільшив плату за лікування. Гроші рікою потекли до нього.

Такі вже звичаї у місячних жителів! Місячний коротулька нізащо не їстиме цукерок, пряників, хліба, ковбаси чи морозива тієї фабрики, яка не друкує об'яв у газетах, і не піде лікуватися до лікаря, що не придумав якоїсь карколомної реклами для залучення хворих. Звичайно місячний коротулька купує лише ті речі, про які читав у газеті, коли ж він побачить десь на стіні ловко написане рекламне оголошення, то може купити навіть ту річ, яка йому зовсім непотрібна.

У ці дні місто Давилон гуло, ніби розтривожений вулик. Кожний житель, прокидаючись ранком, зараз же хапав газету, щоб скоріше узнати якісь новини про Незнайка. Багато коротульок бігали до готелю «Ізумруд» і товпилися там цілими днями, сподіваючись хоч краєчком ока побачити коротульку, що прибув з глибин космосу. Приїжджі з інших міст не хотіли поселятися ніде, крім готелю «Ізумруд», бо там вони могли запросто зустрітися з космонавтом і подивитись на нього зблизька. Прибутки пана Хапса одразу подвоїлись, тому що він умить підвищив плату за номери, а приїжджих було багато.

Мига і Жуліо добре скористалися з цього становища: вони настрахали пана Хапса, що переїдуть з Незнайком в інший готель, після чого пан Хапс дозволив їм жити в готелі зовсім безплатно.

Багато місячних коротульок сиділи з ранку до ночі біля своїх телевізорів і дивились усі спектаклі та передачі, боячись пропустити передачу з Незнайком. На їхній подив, такої передачі все не було. Це пояснювалося тим, що Мига й Жуліо не погоджувались показувати Незнайка безплатно, а власник телевізійної студії хоч і не відмовлявся від оплати, але пропонував таку сміховинно малу суму, що Мига навіть розсердився. Він сказав, що власник студії, очевидно, має їх за якихось недоумків, а вони цілком при своєму розумі й за таку нікчемну суму не погодилися б показувати по телебаченню не те що прибульця з космосу, а навіть простого пуделя.

Кінчилось тим, що розгнівані телеглядачі почали дзвонити власникові телестудії по телефону, погрожували, що перестануть платити внески за користування телевізорами. Ці погрози вплинули, і власник змушений був погодитись на ті умови, які запропонував Мига.

Після успішно завершених переговорів відбулася телевізійна передача так званої космічної конференції. Учасниками цієї конференції були представники газет і журналів, а також численні вчені: математики, фізики, хіміки, астрономи, місяцезнавці. Всі вони зібрались у великому залі, що належав телевізійній студії. На підвищенні стояв стіл, за яким сиділи Незнайко, Мига, Козлик і Жуліо.

Конференція почалася з того, що Незнайко розповів присутнім усе, що знав про ракету, на якій здійснено переліт, про її будову й керування, а тоді вчені й журналісти давали йому запитання.

Журналісти цікавились головне тим, що їв Незнайко, перебуваючи в ракеті, і що пив, які бачив сни і чи сподобались йому жителі Давилона. Запитання вчених мали трохи інший характер і стосувалися переважно того, що бачив Незнайко під час своєї космічної мандрівки, що спостерігав на поверхні Місяця і який вигляд має планета Велика Земля.

Відомо, що місячні астрономи називають нашу планету Великою Землею, на відміну від своєї власної планети, яка зветься у них просто Землею. Місячних астрономів дуже цікавило, чи є навколо Великої Землі тверда оболонка, і вони були вкрай здивовані, коли Незнайко сказав, що навколо нашої Землі ніякої твердої оболонки нема і що земні жителі живуть, так би мовити, під відкритим космосом.

Космічна конференція закінчилась досить пізно, а другого дня була організована передача розмови Незнайка з двома вченими, з яких один був астрономом – його звали Альфа, а другий – місяцезнавцем, його звали Мемега. Альфа й Мемега докладно розпитали Незнайка, який вигляд має нічне небо, коли на нього дивитися з Землі, які на ньому видно окремі зірки й сузір'я, а також планети, який вигляд має Сонце й самий Місяць.

Вислухавши відповіді Незнайка, Альфа й Мемега звернулися до телеглядачів і зробили офіційну заяву про те, що відомості, подані Незнайком, можуть зробити велику послугу місячній астрономії і взагалі науці.

Незнайко в свою чергу запитав Альфу й Мемегу, звідки місячні вчені знають про існування Великої Землі та інших планет, а також Сонця і зірок, якщо вони ніколи їх не бачили.

Альфа відповів, що хоча ні Сонця, ні Великої Землі їм не видно, але про них можна здогадатися, спостерігаючи різні явища. Припливи і відпливи у морях, які є на Землі, незаперечно свідчать про існування якихось масивних тіл, що перебувають на певній відстані від поверхні Місяця. Маси морської води притягає і Сонце, і Велика Земля, за ступенем притягання можна обчислити розміри цих тіл і навіть відстані до них. Крім того, є надчутливі прилади, котрі виявляють притягання таких віддалених планет, як Меркурій, Венера, Марс чи хоча б Сатурн, а це дає змогу досить точно визначити місцезнаходження їх на небосхилі. І це ще не все, звичайно. У астрономів є радіотелескопи, гравітоноскопи й нейтриновізори, для яких зовнішня місячна оболонка не може бути перешкодою. За їх допомогою дістають сигнали, що йдуть не тільки від Сонця чи планет, а навіть від далеких зірок, і це дало можливість місячним астрономам створити досить докладну карту зоряного неба.

Незнайка зацікавило також питання, чому на Місяці, або, точніше кажучи, на Землі, буває зміна дня і ночі. Адже зовнішня оболонка Місяця закриває доступ сонячному промінню, і якщо це справді так, то на Землі повинно бути завжди темно. Місяцезнавець Мемега пояснив Незнайкові, що Сонце разом з видимим промінням випускає безліч невидимих променів, котрі мають, однак, величезну проникливу силу. Ці невидимі промені, проникаючи крізь товщу місячної оболонки, змушують внутрішню її поверхню світитися, тобто в свою чергу випромінювати світлові й теплові животворні промені. Цілком зрозуміло, що світіння це можна спостерігати лише в тій половині оболонки Місяця, яка повернута до Сонця. Тож і світло буде лише в одній півкулі Землі. У другій півкулі в той же час буде темно, або, просто кажучи, там буде ніч. Чергування ж дня і ночі відбувається тому, що планета Земля не стоїть нерухомо всередині оболонки, а безперервно обертається.

Звісно, місячним жителям дуже пощастило, що речовина місячної оболонки має властивість світитися під впливом Сонця. Не будь цього, на Землі вічно панувала б непроглядна тьма й ніяке існування коротульок на ній було б немислиме, – сказав Мемега.

На закінчення Незнайко спитав, чому місячні астрономи або місяцезнавці досі не збудували літального апарата, здатного досягти зовнішньої оболонки Місяця. Мемега сказав, що будівництво такого апарата обійшлося б дуже дорого, а у місячних учених нема грошей. Гроші є тільки у багачів, але жодний багач не згодиться потратити кошти на діло, від якого не можна сподіватися великих баришів.

– Місячних багачів не цікавлять зірки, – сказав Альфа. – Багачі, мов свині, не люблять задирати голову, щоб подивитися вгору. Їх цікавлять тільки гроші!

– Так, так! – підхопив Мемега. – Багачі кажуть: «Зірки – не гроші, їх у кишеню не покладеш і каші з них не звариш». Бачите, яке невігластво! Для них має цінність тільки те, що можна з'їсти або сховати в кишеню. Та що про них говорити!

Вся ця розмова, як було сказано, передавалася по телебаченню. Телеглядачі були дуже задоволені, бо вони не тільки побачили прибульця з космосу, але й узнали багато цікавого для себе.

Окрім контракту, укладеного із студією телебачення, Мига й Жуліо уклали договір з кіностудією на зйомку фільму про прибуття космонавта. Незнайка знову одягли в скафандр, підняли на невеликому вертольоті в повітря і скинули вниз. Кінооператори зняли, як він спускався вниз з парашутом. Потім було знято, як Мига й Жуліо підбігли до Незнайка, допомогли йому встати, посадили в автомашину й повезли в готель. Як Незнайко прибув у готель, як його зустрічали жителі Давилона, як його оглядав лікар Шприц – усе це було знято раніше, тому кінооператорам лишилося зафіксувати на кіноплівці тільки те, як Незнайко скинув скафандр і постав перед місячними глядачами у своєму натуральному вигляді, тобто у звичайному одязі.

Після всіх цих кінозйомок виник цілий кінофільм, який показували в усіх кінотеатрах, а також по телебаченню.

У ті ж дні газети почали друкувати оповідання про величезні овочі, фрукти, ягоди і взагалі плоди, що ростуть на Великій Землі. Оповідання ці звичайно були з цікавими малюнками: зображали то коротульок, які витягували з землі велетенську ріпу, буряк або моркву; то грядку, де росли огірки, завбільшки з коротульку; то дивовижні дині, гарбузи або кавуни такі завбільшки, як двоповерховий будинок. На одному малюнку було показано навіть збирання фруктів, причому один абрикос, персик, одна слива або винна ягода ледве вміщувалась на вантажній автомашині. Приголомшивши уяву читачів такими оповіданнями та малюнками, Мига й Жуліо опублікували повідомлення про те, що залишений на місячній поверхні міжпланетний корабель навантажено насінням гігантських рослин, які можна було б з вигодою використати, коли б була можливість їх звідти вивезти. Тут же друкувалося повідомлення про заснування акціонерного товариства для побудови літального апарата, який міг би досягти зовнішньої оболонки Місяця й доставити насіння гігантських рослин на Землю. Наприкінці була надрукована адреса контори, де можна було придбати акції: «Вулиця Фертинга, будинок № З, контора № 373».

Треба сказати, що тепер уже точко не відомо, чому вулиця Фертинга мала таку назву. Деякі давилонські жителі вважають, що колись на цій вулиці жив коротулька, якого звали Фертинг. Його іменем названо вулицю. Інші пояснюють виникнення назви вулиці тим, що колись на ній селилися тільки дуже багаті коротульки, у яких було багато фертингів, або, просто кажучи, грошей. Правда, в ті дні, коли на Місяць прибув Незнайко, багачі уже не селилися на вулиці Фертинга, бо на той час усі вони переїхали в найкращі райони міста, де було більше світла й свіжого повітря. На вулиці Фертинга були споруджені великі будинки, в яких наймали собі приміщення різні ділові контори. Власниками цих контор були так звані ділові коротульки, вся діяльність яких зводилась до того, щоб витягти фертинги з кишень інших коротульок. Оскільки в усіх конторах тільки й займалися витяганням фертингів, ця назва якнайкраще пасувала вулиці.

Контора, яку найняли Мига та Жуліо, містилася на третьому поверсі вісімнадцятиповерхового будинку й мала всього дві кімнати. В першій кімнаті стояв великий полірований письмовий стіл, кілька м'яких шкіряних крісел, такий же м'який диван, над яким у розкішній позолоченій рамі висіла картина. На картині були зображені незрозумілі кольорові кривульки й закарлючки. В кутку кімнати стояла шафа з прозорими скляними дверцятами, в ній зберігався Незнайків скафандр. Кожен відвідувач контори міг вільно підійти до шафи й полюбуватися скафандром, у якому була здійснена ця надзвичайна космічна мандрівка.

Друга кімната була трохи менша від першої. У ній було п'ять великих вогнетривких скринь і велика вогнетривка шафа для грошей. У вогнетривких скринях зберігалися акції товариства – всього на суму п'ять мільйонів фертингів, тобто в кожній скрині на один мільйон.

Як тільки всі акції були привезені з друкарні й сховані в скринях, Мига й Жуліо влаштували перше засідання акціонерного товариства. На цьому засіданні Мига запропонував пустити в продаж два мільйони акцій, а решту – три мільйони – поділити між собою. Таким чином, у кожного з них буде на цілий мільйон акцій. Коли буде доставлене насіння гігантських рослин, його поділять на п'ять рівних частин. Дві частини доведеться віддати коротулькам, які купили акції, а три частини Незнайко, Мига й Жуліо поділять між собою.

– А навіщо нам насіння? – спитав Незнайко.

– Продамо, – сказав Мига. – Ми ж теж повинні дещо заробити на цьому дільці. Тобі теж не завадять грошенята.

Незнайко сказав, що буде цілком задоволений, якщо пощастить доставити насіння для місячних коротульок і визволити з біди Пончика, котрий лишився на поверхні Місяця.

– Ну, якщо тобі не будуть потрібні гроші, ми візьмемо їх собі, – сказав Жуліо.

Так вони й вирішили, а тоді перейшли до розподілу обов'язків. За спільною згодою Незнайка призначили касиром, Мигу – скарбником, а Жуліо – головою. Обов'язком касира було сидіти в конторі і продавати акції, обов'язком скарбника – зберігати виручені від продажу гроші, а обов'язком голови – призначати засідання акціонерного товариства для вирішення невідкладних питань…

Коли впоралися з усіма цими справами, Незнайко згадав про Козлика й сказав, що добре було б і для нього придумати якусь посаду. Мига відзначив, що Козлика можна призначити швейцаром, але проти цього заперечив Жуліо, мовляв, тримати при конторі швейцара не обов'язково і краще призначити Козлика розсильним. Мига не погодився з цим, кажучи, що розсильному нічого робити в конторі, бо ж його нікуди буде посилати, а швейцар потрібен для престижу, тобто для більшої солідності: одразу буде видно, що контора солідна й нікого надувати не збирається. Жуліо сказав, що розсильний теж потрібен для престижу, до того ж хтось може подзвонити в контору по телефону й попросити доставити акцію додому, а коли ніхто дзвонити не стане, то можна буде посилати Козлика по газети, по лимонад або ще якісь покупки.

Суперечка розгорялася дужче й дужче. Жуліо грюкав по столу кулаком, кричав, що він голова і з його думкою повинні рахуватися, а Мига кричав, що він скарбник і не збирається викидати гроші на оплату непотрібної посади, а якщо з ним незгодні, то він вийде з акціонерного товариства й забере свої акції. Незнайко намагався їх заспокоїти, але в нього нічого не виходило. Акціонерному товариству загрожував розвал. Невідомо, чим би все скінчилося, якби не втрутився сам Козлик.

– Друзі, – сказав він, не треба через мене сваритися! Зробимо так: я обійму обидві посади – і розсильного, й швейцара.

І суперечка вщухла. Всі швидко дійшли згоди, й на цьому перше засідання акціонерного товариства закінчилося.

Розділ чотирнадцятий
ПЕРШІ ТРУДНОЩІ

Того ж дня, коли в газетах з'явилося повідомлення про заснування Акціонерного товариства гігантських рослин, у місті Давилоні сталася дуже важлива подія: пограбували банк, що належав одній з найбільших корпорацій давилонських промисловців. Пограбували його вранці, через кілька хвилин після відкриття банку, а через півгодини все місто вже трубило про це. Розповідали, що в нападі на банк брало участь до сорока грабіжників, які приїхали на броньованих автомобілях і були озброєні не тільки пістолетами й гвинтівками, а навіть кулеметами й ручними гранатами. Казали, що при пограбуванні вбили всіх службовців банку, крім касира, який сховався у вогнетривкій скрині. Під час перестрілки, яка виникла між бандитами й поліцейськими, кількох поліцейських було уколошкано, а з бандитів не постраждав ніхто, якщо не брати до уваги ватажка зграї, якому один із грабіжників відстрелив помилково вухо.

В усьому місті тільки троє коротульок нічого не знали про цю подію. То були Незнайко, Мига й Козлик. З самісінького ранку вони засіли в своїй конторі, чекаючи покупців акцій, але покупці чомусь не з'являлися і тому їм ні від кого було дізнатися, що трапилось. Скоро, однак, у контору прибіг Жуліо й розповів про цю надзвичайну історію.

Від грабіжників тепер нема ніякого порятунку, – сказав він. – От-от пограбують нашу контору.

– А я боюся не того, – сказав Мига. – Я боюся, що тепер усі говоритимуть про це пограбування, а про наше акціонерне товариство зовсім забудуть. Ніхто й не подумає купувати акції.

Побоювання Миги, виявилось, були небезпідставні. За день жодна жива душа не заглянула в контору. На другий день усі газети рябіли повідомленнями про пограбування банку. Газети спростовували чутку, ніби в пограбуванні брали участь сорок чи п'ятдесят бандитів. Повідомлялося, що бандитів було тільки двоє. Вони ввійшли в приміщення банку як звичайнісінькі відвідувачі, зачинили вхідні двері і, погрожуючи пістолетами працівникам, веліли всім їм лягти на підлогу, долілиць, після чого наказали касирові відчинити вогнетривку касу. Як тільки переляканий на смерть касир виконав наказ, вони вигребли з каси всі гроші й сховали їх у валізу, яку принесли з собою. Посадивши касира у вогнетривку скриню і пригрозивши пристрілити його, мов собаку, якщо тільки він спробує зчинити тривогу, обидва бандити взяли свою валізу і вийшли на вулицю.

Це помітила одна працівниця банку, котра, як і всі інші, лежала в той час на підлозі. Упевнившись, що небезпека їй більше не загрожує, вона дотяглася рукою до стола, за яким працювала, і натиснула кнопку електричного сигналу.

Сигнал почули поліцейські, які за своєю звичкою сиділи в караульному приміщенні й грали в «козла». Миттю припинивши гру, вони вискочили на вулицю і побачили, як двоє грабіжників сіли в автомашину й поїхали. Поліцейські негайно сіли в поліцейський автомобіль і кинулися переслідувати грабіжників. Побачивши, що поліцейські доганяють їх, один з грабіжників вихопив пістолет і почав палити з нього, намагаючись прострілити шини поліцейського автомобіля. Це йому вдалося. Шина на одному з передніх коліс лопнула. Автомобіль втратив керування і на всьому ходу врізався у ліхтарний стовп. Четверо поліцейських роз'юшили носи, а п'ятий випав з машини і, стукнувшись об бруківку, скрутив собі в'язи.

Це, правда, не помогло бандитам утекти від розплати, бо ще дві автомашини з поліцейськими включилися в погоню. Почалася перестрілка. Бандитові, який стріляв дуже влучно, вдалося вивести з ладу й ці обидві машини, але поліція пустила в хід броньовані автомобілі, озброєні кулеметами. Зрештою бандитів затримали, але, на загальний подив, у них зовсім не було награбованих грошей. Машину ретельно обшукали, проте валіза з грішми зникла, ніби розтанула в повітрі.

Доправлені в поліцейське управління грабіжники заперечували свою провину, твердячи, що ніякої валізи вони не бачили, ніякого банку не грабували й не думали навіть грабувати. На запитання поліцейського комісара Пшигля, навіщо в такому разі вони стріляли в поліцейські машини, вони відповіли, нібито не знали, що переслідують поліцейські, а, навпаки, думали, що за ними женуться бандити.

Поліцейський комісар сказав, що все це виверти, бо відрізнити поліцейського від бандита не так уже й важко. У відповідь на це грабіжник, який стріляв із пістолета, сказав, що теперішнього поліцейського не відрізниш від бандита, бо поліцейські часто діють спільно з бандитами, бандити ж переодягаються в поліцейську форму, щоб зручніше було грабувати. І тому чесному коротульці вже зовсім байдуже, хто перед ним: бандит чи поліцейський.

Про що іще говорив поліцейський комісар Пшигль із затриманими, газети замовчували. Писалося тільки, що викрадена з банку сума дуже велика і сягає трьох з половиною мільйонів фертингів. Повідомлялося також, що внаслідок зіткнення з бандитами семеро поліцейських дістали різні ушкодження, один же з поліцейських, на ім'я Шмигль, порвав штани й загубив у метушні каску.

На закінчення майже всі газети просили читачів поділитися своїми думками про те, що сталося. Кожному ж, хто дасть свідчення, які поможуть поліції знайти викрадені гроші, обіцяли добру винагороду.

Нічого, звісно, й говорити, що читачі негайно ж поділилися своїми думками. Другого дня в газетах було надруковано багато читацьких листів. Ось один із них:

Вважаю, що валізу з грішми грабіжники викинули з автомашини в ту мить, коли побачили, що від переслідування їм не втекти. Рекомендую поліції обшукати всі палісадники й двори, повз які проїжджали бандити. Валізу, безперечно, знайдуть в одному з названих мною місць. Якщо валізи там нема, то її, значить, уже хтось знайшов, про що тупоголові поліцейські могли б догадатися і самі.

З пошаною читач Гопс.

А ось другий лист:

Прошу взяти до уваги, що у бандитів могли бути спільники. Поки пришелепкуваті поліцейські, висолопивши язики, ганялись на своїх автомобілях по всьому місту, спільники заховали грошенята в надійному лисці. Там і шукайте їх.

З палким читацьким привітом Персик.

А ось лист, в якому читачі запідозрюють у крадіжці касира:

На нашу думку, гроші вкрав касир і влаштував увесь цей спектакль, щоб одвести від себе підозру. «Грабіжники» з'явилися в банк, коли грошей у касі не було. Само собою зрозуміло, що пішли вони з банку з порожньою валізою, ввівши в оману поліцейських роззяв, з чим їх і поздоровляємо!

Читачі Трухт і Лопушок.

Листи надходили і від читачок:

Поспішаю сповістити, що вкрадені гроші закопано у дворі будинку № 47 по Кривій вулиці. Бажаю успіху в розшуках і щастя в особистому житті. Ваша щира читачка й шанувальниця пані Кактус. При цьому повідомляю, що прекрасно пишу на друкарській машинці, знаю кулінарію і вмію грати на трубі.

Ось лист, у якому читач Бузоні подає важливі відомості:

Гадаю, що тупоголові поліцейські погналися не за тими, хто справді вчинив крадіжку. Наша доблесна поліція знову схопила облизня. Так їй і треба! Винагороду за подані мною відомості прошу вислати на адресу: Пацюкова гірка, будинок № 16, кв. 6.

Бузоні.

Ще одне цінне свідчення.

Гроші заховано в автомобільних шинах. Перевірте негайно. Це звичайні штучки бандитів.

Ваш щирий доброзичливець Брехсон.

Був ще й такий лист:

Гроші поцупили самі поліцейські. Це кажу вам точно.

Читач Сарданапал.

Подані читачами відомості були дуже цінні для поліції, яка одразу вжила ряд необхідних заходів. По-перше, арештували банківського касира, і хоча той клявся, що грошей не крав, поліцейський комісар Пшигль сказав, що триматиме його під арештом, поки знайдуться гроші. По-друге, обнишпорили всі палісадники й двори по дорозі, де їхали грабіжники, але валізи, як і слід було чекати, ніде не знайшли. По-трете, двір будинку № 47 по Кривій вулиці поліцейські геть розрили. Наслідок: 1) валізу не знайшли; 2) знайшли одного дохлого кота; 3) від зміщення грунту завалилася стіна будинку.

Нічого й казати, що поліцейські насамперед захотіли перевірити, чи справді не заховано вкрадені гроші в шинах автомобіля. Намір цей, однак, здійснити не вдалося, бо автомобіль, на якому тікали бандити, безслідно зник. Почалися гарячкові пошуки зниклого автомобіля, в яких брало участь мало не все населення Давилона.

Як тільки на вулиці зупинявся чийсь автомобіль, до нього одразу ж кидався який-небудь коротулька й розпорював шини ножем. Такі дії пояснювалися тим, що ніхто не знав точно, якої марки була розшукувана машина. Зрештою всі шини були порізані, й автомобільний рух у місті припинився. Фірма, що торгувала автомобільним бензином, зазнала величезних збитків.

Проте найбільшу увагу поліції привернув лист, де якийсь Сарданапал доводив до загального відома, ніби гроші викрали самі поліцейські. Ця заява здалася поліцейському комісарові Пшиглю вкрай образливою, і він сказав, що не заспокоїться доти, поки не засадить цього Сарданапала в холодну.

Наказавши дати йому адресну книгу, Пшигль заходився її перегортати й був украй здивований, що не знайшов там жодного коротульки на прізвище Сарданапал.

– Прізвище явно вигадане, – мовив Пшигль, – але для поліції це не може бути перешкодою.

Прибувши до редактора газети, в якій було опубліковане це образливе послання, Пшигль наказав пред'явити йому оригінал листа, сподіваючись, що за штемпелем на конверті йому вдасться встановити, звідки листа послано. Листа негайно знайшли, але на його конверті не було ніякого штемпеля. Працівник відділу листів згадав, що лист надійшов не поштою: його приніс якийсь незнайомий суб'єкт. На запитання Пшигля, який був на вигляд цей суб'єкт, працівник пригадав тільки, що він був лисий.

– Ах, он що! – вигукнув Пшигль. – То він, значить, був лисий? Для поліції цих відомостей цілком достатньо. Не мине й трьох днів, як цей лисий буде в наших руках!

Почалися поголовні арешти всіх лисих. На вулиці дуже часто можна було бачити, як поліцейські підходили до ні в чому не винуватого коротульки і, наказавши зняти капелюх, з усієї сили смикали за волосся. Якщо коротулька верещав від болю, поліцейський відпускав його; якщо ж коротулька терпів біль мовчки, поліцейський запідозрював, що перед ним лисий, котрий заховав свою лисину під майстерно зробленою перукою, і посилав його на допит у поліцію.

В ті дні поліцейське управління працювало з ранку до ночі. Поліцейський комісар Пшигль з чотирма своїми помічниками – Диглем, Гиглем, Спиглем і Псиглем – безперервно допитували лисих, прибулих з усіх кінців міста. Якщо нещасний лисенький коротулька не міг довести, де він був під час пограбування банку, його негайно саджали в холодну. Все це було страшенно безглуздо, бо лисих запідозрювали зовсім не в пограбуванні банку, а лише в тому, що один з них написав цього дурного образливого листа.

В ці ж дні почалося кілька великих судових процесів.

Перший судовий процес був затіяний власником будинку № 47 по Кривій вулиці паном Куксом. Пан Кукс звинуватив свою квартирантку пані Кактус у тому, що вона навмисне вигадала, нібито валіза з грішми закопана у дворі його власного будинку, через що проводилися розкопки, які привели до обвалу стіни, і що зробила це пані Кактус нібито для того, щоб помститися йому за надто високу квартирну плату.

Пані Кактус намагалась довести, що ніякого листа вона не писала і, в свою чергу, подала в суд на редактора, що надрукував у своїй газеті листа, до якого вона не мала ніякого відношення.

Третій судовий процес затіяли торговці бензином, звинувативши фабриканта автомобільних шин Пудла в тому, що він надрукував від імені коротульки Брехсона листа, який спонукав давилонців (та й не тільки давилонців) псувати один одному автопокришки. Цим фабрикант Пудл начебто домігся збільшення збуту своєї продукції, оскільки всім потрібні були нові шини, й завдав непоправної шкоди торговцям бензином.

Щоправда, бензинникам не вдалося примусити пана Пудла відшкодувати завдані їм збитки, тому що Брехсон, виступивши на суді, засвідчив, що ніхто не примушував його посилати в газету листа. А припущення, що вкрадені в банку коштовності сховано в шинах, він висловив тільки тому, що саме перед цим дивився по телебаченню кінофільм про пригоди однієї знаменитої злодійської зграї, яка ховала крадені діаманти в автомобільних покришках.

Знайшлися, проте, свідки, які заявили, що Пудл і Брехсон були знайомі і їх навіть бачили разом у той день, коли пограбовано банк. Справа, таким чином, на цьому не закінчилась, і було призначено новий судовий розгляд.

Про все це писали в газетах, повідомляли по радіо й телебаченню. Публіка ні про що інше не могла ні думати, ні говорити, ні слухати. Всі тільки й говорили, що про ці судові процеси, про вкрадені гроші, про зниклі валізи, про дохлих котів, про переслідування, якого зазнали в місті лисі, і всяке таке інше. Про Незнайка, про космічний корабель, про гігантські рослини тепер ніхто навіть не згадував. Все це витіснилося з пам'яті коротульок новими, свіжими, животрепетними подіями.

Побачивши, що ніхто не з'являється в їхню контору купувати акції, Мига страшенно засмутився, він казав, що коли так піде далі, то їхнє акціонерне товариство лопне, й усі вони зостануться злиднями.

– Що ж, це цілком може бути, – підтвердив Жуліо. – Недавно в газеті писали, що в нас майже щодня лопається якесь акціонерне товариство.

– А як вони лопаються? – зацікавився Незнайко.

– Ну, буває, задумають якісь ділові коротульки організувати прибуткове товариство, випустять акції, щоб зібрати капітал, витратять грошенята, а акції у них ніхто не купує. В таких випадках кажуть, що їхнє товариство лопнуло або вилетіло в трубу. Насправді ж ніхто, звісно, не лопається. Це просто фігуральний вислів, який означає, що товариство загинуло, припинило існування – лопнуло, як мильна булька, – пояснив Жуліо.

– А то, буває, збереться яка-небудь зграя шахраїв, – сказав Козлик. – Випустять акції, продадуть їх, а самі втечуть з грішми. Тоді теж кажуть, що товариство лопнуло.

– Ось через таких пройдисвітів тепер у нас вже й чесним коротулькам не вірять, – сказав Мига. – От ми, наприклад: ми організували своє акціонерне товариство, щоб облагодіяти бідняків. Чого ми хочемо? Ми хочемо дістати для бідняків насіння з Місяця, а бідняки самі ж не хочуть давати нам для цього гроші. Де ж справедливість, я вас питаю?

– А може, у бідняків нема грошей? – висловив припущення Незнайко.

– Нема грошей, то хай знайдуть! – презирливо пирснув Мига. – Звичайно, у бідняків нема грошей, тобто у них нема великих грошей, хочу я сказати. Коли і є, то якісь жалюгідні копійки. Але ж бідняків багато! Якщо кожен бідняк нашкребе хоча б невеличку суму та принесе нам, то у нас набереться чималий капіталець і ми зможемо добряче нажитися… тобто… Тьху! Ми зможемо не нажитися, а дістати насіння гігантських рослин. Для такого діла не можна скупитися. Кому ж це вигідно? Це вигідно самим біднякам. Якщо кожен бідняк виростить у себе на городі огірка хоча б такого завбільшки як Козлик або кавуна завбільшки з двоповерховий будинок, кому від цього вигода? Мені? Тобі? Козлику? Це вигідно передусім самому біднякові. З одного такого кавуна він зможе видобути стільки солодкої цукрової юшки, що на цілий цукровий завод вистачить. Це ж багатство! У нас кожен бідняк багачем стане! І почнеться тоді благодать!