Текст книги "Незнайко на Місяці"
Автор книги: Николай Носов
Жанр:
Сказки
сообщить о нарушении
Текущая страница: 27 (всего у книги 27 страниц)
– Ну, гаразд, гаразд, – перебив його лікар Пілюлька. – Не утруднюй його цими цифрами. Подбай краще про те, щоб скоріше вилетіти.
Знайко вийшов, і вони разом з Зірочкою почали перевіряти роботу електронної обчислювальної машини. За кілька годин усі механізми були перевірені, але ракета не могла вирушити в політ доти, доки не закінчиться зарядка акумуляторів, від яких залежала безперебійна робота всіх приладів, а також двигунів.
Лікар Пілюлька не відходив ні на крок від Незнайка. Бачив, що сили Незнайка полишають, не знав, що робити, і дуже нервував. Правда, коли ввімкнули невагомість і ракета рушила, нарешті, в дорогу, самопочуття Незнайка поліпшилось. Але ненадовго. Скоро він знову почав скаржитися, що його душить вага, хоча, звісно, ніякої ваги не могло бути, бо ж він, як і всі інші в ракеті, перебував у стані невагомості. Лікар Пілюлька розумів, що ці хворобливі відчуття є наслідком пригніченого психічного стану хворого, і старався відвернути Незнайка від сумних думок, лагідно розмовляючи з ним і розповідаючи йому казки.
Усі інші коротульки заглядали в каюту і згадували, які ще є казки, щоб розповісти Незнайкові. Всі тільки й думали, чим би допомогти хворому.
Через якийсь час вони помітили, що Незнайко перестав виявляти інтерес до всього навколишнього і вже не слухає, що йому кажуть. Очі його повільно блукали по стелі каюти, пересохлі губи щось нечутно шепотіли. Лікар Пілюлька з усіх сил прислухався, але не міг добрати ні слова.
Невдовзі очі у Незнайка заплющились, і він заснув. Груди його важко здіймалися. Дихання із свистом виривалося з рота. Щоки горіли хворобливим рум'янцем. Поступово дихання його заспокоїлось. Груди здіймалися все менше й рідше. Нарешті Пілюльці почало здаватися, що Незнайко вже й зовсім не дихає. Відчувши, що діло кепське, Пілюлька схопив Незнайка за руку. Пульс був ледве помітний і дуже повільний.
– Незнайку! – злякано закричав Пілюлька. – Незнайку, прокинься!
Але Незнайко не прокидався. Пілюлька мерщій підсунув йому під ніс пляшку з нашатирним спиртом. Незнайко повільно розплющив очі.
– Мені важко дихати! – насилу прошепотів він.
Побачивши, що Незнайко знову заплющив очі, лікар Пілюлька почав торсати його за плечі.
– Незнайку, не спи! – загорлав він. – Ти повинен боротись за життя! Чуєш? Не піддавайся! Не спи! Ти повинен жити, Незнайку! Ти повинен жити!
Помітивши, що обличчя Незнайка заливає якась дивна блідість, Пілюлька знову схопив його за руку. Пульсу не було. Пілюлька припав вухом до грудей Незнайка. Биття серця не чути було. Він знову дав понюхати Незнайкові нашатирного спирту, але це не вплинуло.
– Кисень! – вигукнув Пілюлька, відкидаючи геть пляшку з нашатирним спиртом.
Гвинтик і Шпунтик схопили гумову подушку і помчали в газовий відсік, де були балони з киснем, а Пілюлька, не гаючи й секунди, почав робити Незнайкові штучне дихання. Коротульки, зібравшись біля дверей каюти, з тривогою стежили, як лікар Пілюлька ритмічно піднімав руки Незнайка вгору й зараз же опускав їх униз, притискаючи до грудей. Час від часу він на хвилиночку зупинявся і, припавши вухом до грудей Незнайка, старався вловити биття серця, а потім знову робив штучне дихання.
Ніхто не міг сказати, скільки минуло часу. Всім здавалося, що дуже багато. Нарешті Пілюльці почулося, ніби Незнайко зітхнув. Пілюлька насторожився, але все ще піднімав і опускав Незнайкові руки, поки впевнився, що дихання відновилося. Побачивши, що Гвинтик і Шпунтик принесли подушку з киснем, він звелів потрошку випускати кисень з трубочки біля рота хворого. Коротульки з полегкістю помітили, як страшна блідість почала зникати з Незнайкового обличчя. Нарешті він розплющив очі.
– Дихай, дихай, Незнайку, – лагідно сказав лікар Пілюлька. – Тепер дихай, голубе, самостійно. Глибше дихай. І не спи, дорогенький, на спи! Потерпи трошки!
Він звелів ще якийсь час давати хворому кисень, а сам почав витирати з лоба піт хустинкою. У цей час хтось із коротульок глянув в ілюмінатор і сказав:
– Дивіться, братики, вже Земля близько.
Незнайко хотів підвестися, щоб подивитись, але від слабості не міг навіть повернути голову.
– Підніміть мене, – прошепотів він. – Я хочу ще раз побачити Землю!
– Підніміть його, підніміть! – дозволив лікар Пілюлька.
Фуксія і Рибка взяли Незнайка під руки й піднесли до ілюмінатора. Незнайко глянув у нього й побачив Землю. Тепер її було видно не так, як з Місяця, – вона була мов велетенська куля з ясними плямами материків і темними морями та океанами. Навколо земної кулі був світний ореол, який окутував усю Землю, наче тепла, м'яка пухова ковдра. Поки Незнайко дивився, Земля помітно наблизилась, і земну кулю вже не можна було охопити поглядом цілком.
Побачивши, що Незнайко стомився і важко дихає, Фуксія і Рибка понесли його назад у постіль, але він сказав:
– Одягніть мене!
– Добре, добре, – сказав лікар Пілюлька. – Відпочинь трошки. Зараз ми вдягнемо тебе.
Фуксія і Рибка уклали Незнайка в постіль, наділи ка нього жовтенькі, канаркові, штани й оранжеву сорочку, натягли на ніжки панчішки і взули черевички, нарешті пов'язали на шию зелену краватку і навіть наділи на голову його улюблений голубий капелюх.
– А тепер несіть мене! Несіть! – зашепотів уриваним голосом Незнайко.
– Куди ж тебе нести, голубе? – здивувався Пілюлька.
– На Землю! Скоріше!.. На Землю треба!
Побачивши, що Незнайко знову гарячково дихає і весь тремтить, Пілюлька сказав:
– Добре, добре. Зараз, голубе! Несіть його в кабіну.
Фуксія і Рибка винесли Незнайка з каюти. Лікар Пілюлька відчинив кабіну ліфта, і всі четверо спустились у хвостову частину ракети. Слідом за ними спустилися Гвинтик і Шпунтик, професор Зірочка та інші коротульки. Побачивши, що Фуксія і Рибка зупинились біля дверей, Незнайко занепокоївся:
– Несіть, несіть! Що ж ви? Відчиніть двері! На Землю! – шепотів він, пожадливо ловлячи повітря губами.
– Зараз, любий, підожди! Зараз відчинимо, – відповідав Пілюлька, стараючись заспокоїти Незнайка. – Зараз, голубе, запитаємо Знайка, чи можна відчинити двері.
І зараз же, немов у відповідь на це, в гучномовці почувся голос Знайка, який усе ще був на своєму посту в кабіні керування:
– Увага! Увага! Починаємо посадку. Приготуйтеся до вмикання вагомості. Усім приготуватися до тяжіння!
Коротульки, які не встигли навіть збагнути, що має статися, несподівано відчули вагу, яка вплинула на них, ніби поштовх, що збив усіх з ніг. Гвинтик і Шпунтик перші зрозуміли, що сталось і, скочивши на ноги, підняли з підлоги хворого Незнайка, а Пілюлька й Зірочка помогли підвестися Фуксії і Рибці.
Не встигли коротульки освоїтися з тяжінням, як стався другий поштовх, і всі знов опинилися на підлозі.
– Земля!.. Приготуватись до висадки! – пролунав голос Знайка. – Відчинити двері шлюзу.
Професор Зірочка, який був найближче до виходу, рішуче натиснув кнопку. Промінь світла блиснув у відчинених дверях.
– Несіть мене! Несіть! – закричав Незнайко й потягнувся руками до світла.
Гвинтик і Шпунтик винесли його з ракети й почали спускатися по металевій драбинці. Незнайкові перехопило подих, коли він побачив над головою яскраве голубе небо з білими хмарами і сонечко, що сяяло у високості. Свіже повітря сп'янило його. Все попливло в нього перед очима: і зелений луг, на якому серед ізумрудної трави рябіли жовтенькі кульбабки, біленькі ромашки й сині дзвіночки, і дерева, що тріпотіли на вітрі листочками, і сріблясто-синя гладінь далекої річки.
Побачивши, що Гвинтик і Шпунтик уже ступили на Землю, Незнайко страшенно захвилювався.
– І мене поставте! – гукнув він. – Поставте мене на землю!
Гвинтик і Шпунтик обережно опустили Незнайка ногами на землю.
– А тепер ведіть мене! Ведіть! – кричав Незнайко.
Гвинтик і Шпунтик потихеньку повели його, бережно тримаючи попідруки.
– А тепер пустіть мене! Пустіть! Я сам!
Бачивши, що Гвинтик і Шпунтик бояться відпустити його, Незнайко почав вириватися з рук і навіть намагався вдарити Шпунтика. Гвинтик і Шпунтик відпустили його. Незнайко ступив кілька невпевнених кроків, але одразу ж повалився на коліна і, впавши обличчям униз, почав цілувати землю. Капелюх злетів у нього з голови. З очей покотилися сльози. І він прошепотів:
– Земле моя, матінко! Ніколи не забуду тебе!
Красне сонечко лагідно пригрівало його своїм промінням, свіжий вітерець ворушив його волосся, ніби гладив його по голівці. І Незнайкові здавалося, що якесь велике-превелике почуття сповнює його груди. Він не знав, як називається це почуття, але знав, що воно хороше і що кращого від нього на світі нема. Він тулився грудьми до землі, немов до рідної, близької істоти, й відчував, як сили знову повертаються до нього і хвороба його зникає сама по собі.
Нарешті він виплакав усі сльози, які в нього були, і піднявся з землі. І весело засміявся, побачивши друзів-коротульок, які радісно вітали рідну Землю.
– Ну от, братики, і все! – весело вигукнув він. – А тепер можна знову вирушати кудись у подорож!
От який коротулька був цей Незнайко.
ЧАРІВНИК І ДРУГ ДІТЕЙ
Чарівники, як відомо, бувають різні: добрі й злі. Микола Миколайович Носов був чарівником, тому що володів таємничим «золотим ключиком» до сердець мільйонів маленьких громадян нашої країни і всієї планети: його книжки перекладені на десятки мов світу, вони здійснили подорож по всіх континентах. І був він не просто добрим чарівником, а, я сказав би, найдобрішим. Та ще й веселим!
Деякі наївні люди думають, що «весело» і «несерйозно» – це одне і те ж. Як вони помиляються! Саме гумор, саме твори, що викликають цікавість, як уже не раз відзначалося, є найкоротша відстань між найсерйознішими проблемами і свідомістю юної людини. Під обкладинками книжок Миколи Носова, ніби під дахами гостинних будинків, поселилися невтомні фантазери.
До речі, саме так – «Фантазери» – називалась одна з прекрасних збірок письменника. Та й сам він, як усі справжні чарівники, був незвичайним фантазером: якраз його фантазія й подарувала всім нам знаменитого Незнайка з усіма захоплюючими його мандрами і серед друзів, і в Сонячному місті, і на Місяці. Мовби просто смішний, пригодницький твір… Однак ні! У цій веселій трилогії розказано про найважливіші проблеми, що непокоять не тільки юних, але й дорослих, у ній письменник виступає проти того, що чуже законам нашої держави, чуже серцям чесних людей. Пам'ятаєте мудрі пушкінські рядки:
Сказка – ложь, да в ней намек,
Добрым молодцам урок!
Багатьом-багатьом добрим молодцям романи-казки Миколи Носова про Незнайка дали неоціненні уроки – моральні і навіть політичні! Вони прославляють силу людського розуму, прагнення до знань, справедливість, справжню свободу. От бачите, як багато корисного можуть принести дотепні книжки, якщо гумор в них живе не сам по собі, а є вірним засобом для досягнення благородної художньої та виховної мети!
Твори про Незнайка такі значні і повчальні (хоча в них немає і натяку на сумні повчання!), що вони були відзначені Державною премією РРФСР імені Н. К. Крупської.
Але творчий шлях Миколи Миколайовича почався не з Незнайка… Він хотів бути «знайком» в глибокому розумінні цього слова – і тому випробував у житті не одну професію. Був він і кінорежисером… У роки минулої війни майбутній письменник створював кінофільми для Радянської Армії – і був нагороджений за це бойовим орденом Червоної Зірки.
Можна сказати, що світлом червоної зірки була осяяна вся його творчість, бо своїми творами він виховував людей, безмежно вірних соціалістичній Вітчизні.
Спочатку з'явилися оповідання для дітей. Одне з них називалося «Сходинки»… Пам'ятаю, Лев Кассіль сказав якось, що, почавши із «Сходинок», Микола Носов упевнено крокував по високих щаблях талановитої літератури. І досяг він принадних вершин великого, заслуженого успіху, завоював шану всіх читачів. Бо полюбили його не тільки діти, а й їхні мами і тата, бабусі і дідусі. Та й як було не полюбити: письменник-чарівник допомагав дорослим ростити дітей справжніми громадянами, патріотами нашої Радянської Вітчизни.
Згодом з'явилися повісті «Весела сімейка», «Щоденник Колі Синицина».
Весела «сімейка» творів М. Носова ставала дружною, чудовою сім'єю, відомою кожній дитині.
Державною премією СРСР була відзначена повість «Вітя Малєєв у школі і вдома». Хоча в ній не раз згадуються двійки та інші шкільні оцінки, та не про них твір видатного майстра дитячої літератури, а про те, що без знань не може бути повноцінної і, як ми кажемо, гармонійно розвиненої людини: ні на землі, ні на воді, ні в космосі нічого без них не доб'єшся! І ще повість про Вітю Малєєва стверджує, що в боротьбі за знання треба бути вольовим, сильним, наполегливим.
Після цього твору можна було впевнено сказати, що високоталановита творчість Миколи Носова дістала всенародне і міжнародне визнаня: я вже писав, що важко знайти країну, де б дитячі книжки видавались, а носовських книжок не було. Недаремно Валентин Катаєв писав: «Носов – розумний, вдумливий художник, певний невичерпного гумору, автор воістину класичних книжок: «Весела сімейка», «Щоденник Колі Синицина», «Вітя Малєєв у школі і вдома», «Пригоди Незнайка» і багатьох маленьких шедеврів на дві-три сторіночки, кожен з яких леліє, мов яскрава перлина, у великій шкатулці нашої дитячої літератури».
«Повість про мого друга Ігоря»… Так назвав письменник твір, присвячений рокам становлення характеру свого внука. Але книжка могла бути названа і повістю про «друга Ваню», або «друга Пелька», або «друга Сергійка», або «подругу Катю», бо кожен хлопчик і кожна дівчинка пізнають на її сторінках риси свого характеру, зустрінуться із своїми радощами й бідами, зі своїми мріями і сподіваннями. Твір, написаний ніби про одну юну людину, став твором про багатьох представників юного покоління.
Життя Миколи Носова, повне творчих пошуків і відкриттів, само по собі було дивовижною, хвилюючою повістю. Не раз на читацьких конференціях його просили: «Розкажіть, будь ласка, про себе!» І він відгукнувся на це прохання біографічною повістю «Таємниця на дні колодязя».
У Будинку дитячої книжки мені якось показали, скільки листів приходить на ім'я письменника-чарівника. Тисячі! А пишуть тільки тому, кому вірять, з ким хочуть поділитися найзаповітнішим, з ким хочуть порадитися. Відповісти всім своїм читачам поштою Микола Миколайович, звісно, не міг. І автобіографічна повість стала мовби його листом-відповіддю всім юним і дорослим читачам.
Майже сорок років віддав Микола Миколайович Носов найблагороднішій справі виховання дорогих наших хлопчиків і дівчаток. Це була невтомна праця… Недарма орден Трудового Червоного Прапора та інші високі урядові нагороди сяяли на його грудях поряд з бойовим орденом Червоної Зірки.
Мені пощастило дружити з Миколою Миколайовичем… Книжки з його автографами я бережу, мов святиню. Пам'ятаю розмови з ним, які завжди дарували мені глибокі роздуми про ранню пору людського життя, що визначає і шлях і майбутнє, про добро, що повинно торжествувати по всіх усюдах, і про зло, яке скрізь повинно бути переможене… В ім'я цього торжества і в ім'я цієї перемоги жив на землі Микола Миколайович Носов.
З часом хвороба перемогла його фізичні сили… Але письменник – це передусім його творчість. Розумні, веселі, майстерно написані книжки Миколи Носова продовжують путь по нашій землі і по всьому білому світу. Отже, й життя письменника-чарівника триває!
Кажуть, що грядуще юної людини, її майбутні «дорослі» роки багато в чому залежать від того, які книжки вона прочитала в дитинстві, з якими літературними героями здружилася. Той, хто здружився з книжками Миколи Миколайовича Носова, стане Людиною з великої літери – сміливою, життєрадісною, людиною, яка безмежно любить нашу Батьківщину. Спасибі за це видатному художникові слова, найдобрішому чарівникові і другові дітей!
Анатолій АЛЕКСІН
