Текст книги "Незнайко на Місяці"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 27 страниц)

– Ось ти й скажи про це самим біднякам, – пробурчав Жуліо. – А ми й без тебе розуміємо.

– Це зауваження правильне. Ми мало приділяємо уваги рекламі, – погодився Мига. – Якщо ми хочемо, щоб у нас купували акції, то повинні рекламувати їх.

Після цієї розмови Мига почав бігати по місту і здавати в газети рекламні оголошення. В цих оголошеннях кожному коротульці, який придбає хоч би одну акцію, обіцяно величезні бариші. Крім того, Мига домовився з рекламною майстернею, і художники цієї майстерні намалювали величезний плакат, який встановили на одній з найбільших площ Давилона. На цьому плакаті намалювали Незнайка в скафандрі й написали величезними літерами:

Коротульки не шкодуватимуть і не витратять марно гроші, якщо купуватимуть акції Товариства гігантських рослин по одному фертингу за штуку!

Розділ п'ятнадцятий
ДІЛО ЙДЕ НА ЛАД

Поки Мига гасав по місту, влаштовуючи рекламні справи товариства, Жуліо пропадав у себе в магазині, торгуючи різнокаліберними товарами, і в контору навідувався рідко. Поступово він зневірився в успіхові початого діла й не хотів втрачати прибутків, що їх давала йому торгівля. У конторі повсякчас сиділи тільки Незнайко та Козлик. У перші дні Незнайко поважно сидів за столом, очікуючи покупців акцій. Перед ним лежав грубий зошит у твердій картонній обкладинці й автоматична ручка. На зошиті було написано гарними літерами: «Прибутково-видаткова книга». Одна шухляда столу була вщерть напхана приготовленими на продаж акціями. Друга шухляда призначалася для грошей, виручених від продажу. Поки що ця шухляда була порожня, і чим далі йшли дні, тим менше лишалося надії, що колись у ній з'являться гроші.

Козлик теж спершу справно чергував у коридорі біля дверей, але, побачивши, що покупці не приходять, перебрався в контору, і вони з Незнайком цілими днями грали в «плюсики-нулики», сидячи на м'якому дивані, і вели всякі розмови. Від знічев'я Незнайко часто дивився на картину з незрозумілими кривульками та закарлючками, яка висіла на стіні, і все намагався зрозуміти, що на ній зображено.

– Ти, братику, краще на цю картину не дивися, – казав йому Козлик. – Не суши собі голову даремно. Тут усе одно нічого второпати не можна. У нас усі художники так малюють, тому що такі картини купують тільки багачі. Один намалює ось такі кривулячки, другий зобразить якісь незрозумілі лінії, третій взагалі наллє відро рідкої фарби й ляпне нею посеред полотна, так що вийде якась незграбна, безглузда пляма. Ти на цю пляму дивишся і нічого не можеш зрозуміти – просто гидота якась! А багачі дивляться та ще й хвалять. «Нам, – кажуть, – і не треба, щоб картина була зрозумілою. Ми зовсім не хочемо, щоб якийсь там художник чомусь там нас учив. Багатий і без художника все розуміє, а біднякові й не треба нічого розуміти. На те він і бідняк, щоб нічого не розуміти і в темноті жити». Бачиш, як міркують. Я таких міркувань доволі наслухався, коли працював у мильного фабриканта. Є такий мильний фабрикант Грязинг. Тільки я у нього працював не на фабриці, а вдома. Груби топив. Ну, братику, надивився ж я, як багачі живуть. Будинок у нього величезний! Кімнат видимо-невидимо! Тільки груб доводилось двадцять п'ять штук топити, не рахуючи камінів. А парового опалення пан Грязинг не хотів у себе заводити. З камінами, каже, вигляд розкішніший. Автомобілів у нього десять штук було. А костюмів – хоч греблю гати! Як збереться в гості їхати, то години дві думає, який костюм надівати. Чесне слово, не брешу! Слуг у нього – не перелічити. Один слуга обід варить, другий на стіл подає, третій посуд миє, четвертий килими пилососить. Шоферів – п'ять штук. Поки один пана Грязинга на автомобілі катає, четверо в передпокої у шахи ріжуться. Вранці, як тільки Грязинг прокинеться, зараз же в електричний дзвоник дзвонить, щоб несли йому одягатися. Принесуть йому, значить, одяг, почнуть одягати, а він тільки руки підставляє та ноги простягає. Потім посадять його перед дзеркалом, почнуть причісувати, намажуть носа вазеліном, щоб гарний колір був, а він сидить та очима лупає – ото тільки й діла! Захоче їсти він, так ось перед дзеркалом сидячи, – і снідати. Години дві за столом сидить – от щоб я з цього місця не зійшов! Потім поваляється на дивані і їде в гості або на автомобілі кататись. Увечері наїдуть до нього приятелі, приятельки. Заведуть музику, танці. Розгуляються так, що потрощать усі меблі, розіб'ють рояль і пороз'їжджаються додому. Потім згадують: от, кажуть, добре повеселилися!

– А навіщо ж меблі трощити? – здивувався Незнайко.

– Ну, так у них заведено. Не знають, що робити знічев'я, ну, давай, значить, меблі трощити. Так і в запрошеннях пишуть: «Просимо завітати до нас на журфікс. Буде поламано дванадцять крісел, чотири плюшевих дивани, два роялі, розсувний стіл і розбито всі вікна. Збір гостей о шостій годині вечора. Прохання прибути без запізнення».

– Ну, а потім, що ж вони, без меблів сидять?

– От чудило! Меблі вони нові куплять.

– Даремно тільки гроші марнують! – пробурмотів Незнайко. – Краще бідним віддали б.

– Жди! Бідним віддавати вони не люблять. Це нецікаво.

– Що ж, цей Грязинг тільки те й робив, що на дивані валявся та меблі трощив? – спитав Незнайко. – А коли ж він своєю фабрикою управляв?

– Навіщо йому фабрикою управляти? Для цього він має управителя. Раз на тиждень управитель приходить до нього звітувати. А він як побачить, що прибутки від фабрики зменшились, одразу ж управителя геть і призначає нового. От новий і почне старатися, щоб прибутки були більші: зменшить оплату робітникам, підвищить ціни на мило. Отож сам Грязинг нічого не робить, а гроші наживає. Уже кілька мільйонів нажив.

– Нащо ж багачам стільки грошей? – здивувався Незнайко. – Хіба багач може кілька мільйонів проїсти?

– Проїсти! – пирхнув Козлик. – Якби вони тільки їли! Багач же наситить черево, а потім починає насищати свою пиху.

– Яку це пиху? – не зрозумів Незнайко.

– Ну, це коли хочеться туману напустити. Наприклад, один багач побудує собі великий палац, а другий подивиться і каже: «Ага, ти такий палац збудував, а я зведу вдвічі більший!» Один візьме собі кухаря та лакея, а другий каже: «Ну то я собі візьму не тільки кухаря й лакея, а ще й швейцара». Один найме цілий десяток слуг, а другий каже: «Ну то я найму два десятки, та ще й пожежника в касці у себе на подвір'ї під навісом поставлю». Один заведе три автомобілі, другий одразу ж заведе п'ять. Та ще й хвастає: «Я, – каже, – кращий за нього. У нього тільки три автомобілі, а в мене цілих п'ять». Кожному, розумієш, хочеться показати, що він кращий за інших, а оскільки розум, доброта, чесність у нас нічого не варті, то вихваляються один перед одним тільки багатством. І тут уже ніяких меж нема. Пиха – це така річ: її нічим не наситиш. Я сам, братику, спробував, яка це погана штука. Адже я не завжди бідняком був. Правда, я й багачем не був. Просто у мене постійна робота була. Я тоді на завод прийшов і заробляти почав пристойно. Навіть про чорний день почав гроші складати, на той випадок, якщо раптом знову безробітним стану. Тільки важко, звичайно, було втриматись, щоб не витратити гроші. А тут усі ще почали казати, що мені треба купити автомобіль. Я й кажу: нащо мені автомобіль? Я можу й пішки ходити. А мені кажуть: пішки соромно ходити. Пішки тільки бідняки ходять. До того ж автомобіль можна купити на виплат. Зробиш невеличкий грошовий внесок, одержиш автомобіль, а потім будеш щомісяця потроху платити, поки всі гроші виплатиш. Ну, я так і зробив. Нехай, думаю, всі вважають, що я теж багач. Заплатив перший внесок, узяв автомобіль. Сів, поїхав та й звалився в ка-а-ах-ха-наву (від хвилювання Козлик навіть заїкатись почав). Авто-аха-мобіль поламав, розумієш, ногу зламав і ще четверо ребер. Цілих три місяці лікувався потім. Усі свої заощадження на лікарів витратив. Усе-таки вилікувався, тільки відтоді, як почну хвилюватися, ніяк не можу слово «ав-то-аха-мобіль» ска-аха-сказати, кожного разу кажу «авто-аха-мобіль», от.

– Ну, автомобіль ти відремонтував потім? – спитав Незнайко.

– Що ти! Поки я хворів, мене з роботи прогнали. А невдовзі прийшов час і за автомобіль внесок платити. А грошей у мене нема! Ну мені кажуть: віддавай тоді авто-аха-ха-мобіль назад. Я кажу: ідіть, беріть у ка-а-ха-ханаві. Хотіли мене судити за те, що автомобіль розбив, та побачили, що з мене все одно нічого взяти, й відчепилися. Так ні автомобіля у мене не стало, ні грошей.

Таких історій Козлик розповідав безліч. Життя його було багате на різні пригоди. Незнайко з цікавістю слухав його, і йому не доводилося скучати.

Одного разу Незнайко та Козлик сиділи й розмовляли, як звичайно. Несподівано двері відчинилися. Вони думали, що прийшов Мига, але в контору ввійшов незнайомий коротулька. На ньому була старезна блуза з витертими на ліктях рукавами. Колись вона була синя, але від довгого вжитку вицвіла й побіліла, особливо на плечах. Штани на ньому були якогось незрозумілого бруднувато-сірого кольору, з торочками внизу, а на колінах красувались дві великі, старанно пришиті чотирикутні латки з чорної матерії. Голову його прикрашав старий солом'яний бриль з діркою на самому видному місці і обірваними, ніби обгризеними по краях крисами, з-під яких вибивалося сиве волосся.

Незнайко мимоволі всміхнувся, побачивши цей маскарадний костюм, але його усмішка миттю зникла, як тільки він глянув на обличчя відвідувача. Воно було худе, наче висушене, і смугляве, як буває у коротульок, які цілими днями працюють просто неба. Вираз обличчя був суворий. А особливо вражали очі. Вони дивилися з-під сивих брів насторожено, з тривогою, але водночас з гідністю і чи то з потаємним болем, чи то з докором. Ні, Незнайко не міг сміятися, зустрівшись з поглядом цих сумних очей, та й ніхто не зміг би сміятись.

Привітавшися з Незнайком і Козликом, сивий коротулька поставив у куток сучкувату палицю, яку тримав у руках, дістав з кишені акуратно складений шматок газети, розгорнув його і, показавши Незнайкові, запитав:

– Це у вас?

Незнайко побачив надруковане в газеті оголошення про створення Акціонерного товариства гігантських рослин і кивнув головою:

– У нас.

Козлик підсунув гостеві м'яке крісло й дуже чемно сказав:

– Сідайте в крісельце, дідусю.

Відвідувач подякував Козликові, сів на краєчок крісла й сказав:

– Виходить, усе це правда?

– Що – правда? – не зрозумів Незнайко.

– Ну, правда, що є це казкове пасіння?

– Авжеж, правда, – відповів Незнайко. – Але насіння це зовсім не казкове, а найсправжнісіньке. Нічого казкового чи фантастичного в цьому нема.

– Ви б не казали так, якби знали, що це значить дня нас, бідняків! – мовив коротулька. – Я ось… ми ось… – заговорив він хвилюючись. – Ми ось усім селом склалися: хочемо сприяти цьому великому ділу, тобто теж, значить, хочемо бути акціонерами. Ми всією громадою зібрали ось гроші… Кожний дав скільки міг…

Він всунув за пазуху руку й дістав носовичок, у якому були зав'язані вузликом гроші.

– Скільки ж ви хочете придбати акцій? – спитав Незнайко.

– Одну, голубчику! Тільки одну. Нам вдалося зібрати всього один фертинг, та й то по наших прибутках це велика сума.

– Але на одну акцію припаде дуже мало насіння. Його ж не вистачить на все ваше село, – сказав Козлик.

– Голубчику, та ви дайте нам хоч одне зернятко! Хай у нас виросте хоч один гігантський огірок. Хіба ми будемо їсти його? Ми його залишимо на насіння. І другий урожай, якщо треба буде, залишимо, і третій… Ми згодні чекати й рік, і два, й три, й чотири. Хай тільки буде у нас надія, що колись ми виб'ємося із злиднів. З надією, голубчику, жити легше.

В цей час у контору вернулися Мига й Жуліо. Козлик тихенько смикнув Мигу за рукав і шепнув на вухо:

– Покупець прийшов! Акцію хоче купити.

Мига одразу підійшов до покупця, потиснув йому руку й спитав, як його звуть.

– Мене звуть Сивеньким, – сказав відвідувач. – У селі в нас мене всі звуть Сивеньким.

– Дозвольте поздоровити вас, пане Сивенький, – сказав велично Мига. – Кращого застосування для своїх капіталів ви не могли й придумати. Це найпевніше і найприбутковіше діло, яке будь-коли існувало на світі. Би перший, хто побажав придбати наші акції, а тому дозвольте сфотографувати вас. Завтра ж ваш портрет буде вміщений у газеті.

Мига одразу підійшов до телефону й викликав фотографа. Відвідувач тим часом розв'язав вузлик і виклав на стіл цілу купу мідяків. Жуліо звелів Незнайкові й Козлику перелічити гроші. Незнайко й Козлик заходилися рахувати, але ніяк не могли впоратися з цим ділом. Всі мідяки були дрібні: по сантику, та по два, та півсантика, тільки одна крупна монетка була трисантикова.

Нарешті гроші порахували, й Жуліо звелів Незнайкові видати покупцеві акцію. Обережно взявши акцію в руки, Сивенький з цікавістю почав розглядати її. З одного боку акції зображено величезного кавуна і крихітних коротульок. Деякі коротульки, приставивши до кавуна дерев'яну драбину, намагалися видертися на нього. П'ятеро – вже залізли на верхівку кавуна й танцювали там, узявшись за руки. Поряд на грядці дозрівали гігантські огірки. Кожен огірок завбільшки з коротульку. Позаду виднілися крихітні сільські будиночки, над якими, ніби будівельний ліс, височіло колосся гігантської земної пшениці. На зворотному боці акції були зображені космічна ракета і Незнайко в скафандрі. Тут же надруковано повідомлення про те, задля чого створено акціонерне товариство. Вгорі написано красивими різноколірними літерами: «Акціонерне товариство гігантських рослин – шлях до багатства і розквіту. Ціна 1 фертинг». Поки Сивенький розглядав акцію і, здавалося, забув про все на світі, Мига пошептався про щось із Жуліо, а потім відрахував десять акцій і, подаючи їх Сивенькому, сказав:

– Ми вирішили видати першому нашому покупцеві премію в розмірі десяти акцій. Просимо прийняти від нас цей подарунок. Тепер ви наш акціонер і теж повинні сприяти якнайшвидшому поширенню акцій. Умовляйте всіх своїх знайомих і незнайомих купувати наші акції, кажіть, що кожен, хто придбає нашу акцію, у найкоротший строк стане багачем.

Сивенький з вдячністю прийняв акції, акуратно загорнув їх у хустинку і сховав за пазуху. В цей час з'явився фотограф із своїм апаратом. Він звелів Сивенькому сісти в крісло, закинувши ногу за ногу.

– Таким чином латочка на одному коліні у вас буде закрита, – пояснив фотограф, а на другу латочку я попрошу вас покласти вашого бриля… Тільки не так, а ось так, щоб дірочку на брилі не було видно…

– А ось цього якраз і не треба, – втрутився в розмову Мига. – Сфотографувати треба так, щоб усі латки й дірки добре вийшли на знімку. Хай усі бачать, до чого у нас доводять злидні коротульок. Як тільки всі побачать, що навіть ось такі бідняки купують наші акції, то одразу кинуться в нашу контору, наче голодні вовки… А вам, голубе, нічого соромитись своїх латок, – сказав Мига Сивенькому. – Хай соромляться ті, хто вас зробив злидарем. Багачі хай соромляться! Це вони обідрали вас, як козел липку. Все своє життя ви працювали на них і не змогли навіть заробити на пристойний одяг.

Поки Мига виголошував промову, фотограф зробив знімок, і Сивенький зібрався йти.

– Скажіть, – спитав його на прощання Мига, – як ви дізналися про наше товариство? Що наштовхнуло вас на думку купити акцію?

– А що наштовхнуло? – відповів, подумавши, Сивенький. – Наштовхнув, можна сказати, випадок. Цей клапоть газети, який ви бачите в моїх руках, попав до мене зовсім випадково. У нашому ж селі самі бідняки живуть. Газет ніхто не передплачує, книжок ніхто не купує. На це ні в кого грошей нема. Але почитати газетку нам іноді вдається. Це трапляється, коли кому-небудь у магазині загорнуть у клапоть старої газети покупку. Кожний з нас такі клапті газет збирає; сам читає й іншим дає почитати. Саме так і цього разу вийшло. Один наш односелець купив у магазині сиру, а сир йому загорнули в цей клапоть газети. От і стали ми всім селом про це казкове насіння читати, а потім вирішили скластися разом і купити хоч одну акцію. Надто вже привабливе діло! Земельки у кожного з нас мало. Свого врожаю не вистачає, щоб прогодуватися. А в багачів землі багато. От і йдеш, значить, до багача працювати. Він виділить тобі ділянку землі. Ти на цій ділянці виростиш пшеничку, ріпку, скажімо, чи картоплю. Половину врожаю собі візьмеш, а другу половину мусиш віддати багачеві, тому що дозволив на своїй землі попрацювати. Багачеві це вигідно. Він поділить свою землю на ділянки: одну ділянку мені віддасть, другу тобі, третю йому… Ми всі, значить, працюємо, і кожний половину свого врожаю багачеві несе. А багач же, виходить, і не працює, а врожаю у нього найбільше збирається. От і виходить: у одних грошей хоч греблю гати, а другі з голоду пухнуть…

– Так, так, – перебив його Мига. – Це правда! Одні з голоду пухнуть, а другі – хоч греблю гати! Все це дуже цікаво, що ви розповідаєте, але тепер скоро всьому лиху настане кінець. До побачення. Бажаємо вам усього доброго!

По цих словах Мига поплескав Сивенького по спині, випровадив за двері й крикнув навздогінці:

– Тож не забудьте: якщо комусь із ваших друзів удасться роздобути грошей, нехай і вони приходять до нас по акції!

Розділ шістнадцятий
НА СЦЕНІ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ПАН СПРУТС

Як тільки Сивенький зник за дверима, Мига ляснув себе по лобі й сказав:

– Ми тут жбурляємо на вітер гроші, вміщуємо оголошення у газетах, а сільські жителі, виявляється, і газет не читають!

– По-моєму, треба встановити кілька рекламних плакатів на дорогах, далеко від міста, щоб їх бачили сільські коротульки, – придумав Жуліо.

Мига й Жуліо мерщій сіли в машину й поїхали в рекламну майстерню. Там вони заходилися пояснювати художникам, де і які плакати треба встановити, а коли повернулись у контору, застали в ній ще трьох покупців. По обвітрених, засмаглих обличчях можна було догадатися, що всі троє були сільські жителі, та ще й бідняки. Одежина на них була благенька, латана, взуття – стоптане. У одного майже зовсім ніякого взуття не було, тобто на ногах у нього були подерті черевики без підошов. Незнайко й Козлик схилилися над столом, на якому були розкладені мідяки, й старанно перелічували їх. Покінчивши з цим, Незнайко вручив коротулькам придбані ними акції. Руки покупців від хвилювання тремтіли, а той, що був без підошов, розхвилювався так, що аж заплакав.

– Знаєш, братику, – сказав він Козликові, – я ж приїхав у місто, щоб купити собі черевики, чесне слово, та узнав тут про всі ці гігантські боби, огірки й капусту. От і вирішив замість черевиків купити, розумієш, акцію.

– І правильно зробив, – похвалив його Козлик. – Черевики кожний осел може купити, а який же осел купить акцію!

– Що правда, то правда! – закивав головою коротулька. – А чи не можна узнати, скоро на ці акції ми одержимо насіння?

– Скоро, скоро, – встряв у розмову Мига. – Ось зберемо потрібну суму грошей і зразу ж посадимо за роботу різних спеціалістів-конструкторів. Вони швидко створять проект літального корабля, а там, дивись, і по насіння можна буде летіти. З грішми, сам розумієш, усе швидко робиться.

Коротульки хотіли ще про щось запитати, але Мига сказав:

– Поздоровляю вас, дорогі друзі, із вступом в акціонерне товариство! Тепер усьому вашому лиху скоро прийде кінець, і ви будете жити розкошуючи. Кращого застосування для своїх капіталів ви не могла придумати.

Мига потиснув кожному покупцеві руку, випровадив їх усіх з контори й кинувся обнімати Незнайка та Козлика.

– Ура, братики! – закричав він. – Здається, наше діло вже йде на лад!

Діло справді швидко пішло на лад. Правда, в той день покупці більше не з'являлися, зате коли Мига й Жуліо прийшли в контору наступного дня, вони побачили, що торгівля акціями відбувається досить жваво. Перед Незнайком і Козликом раз у раз з'являлися всякі коротульки й викладали на стіл свої гроші. Тут були вже не тільки сільські жителі, а навіть міські. Один з них розповів нашим друзям, що колись він пішов із села, де у нього зостався невеликий клаптик землі. Він мріяв найнятися десь на завод чи на фабрику й заробити грошей, щоб прикупити землі, бо ж його клаптик давав дуже малий урожай. Нарешті йому вдалося влаштуватись робітником на фабрику, проте за довгі роки праці він так і не зміг зібрати суму, якої вистачило б на купівлю землі.

– Тепер у мене одна мрія, – сказав він. – На ті гроші, які мені пощастило заощадити, куплю ваших акцій, а коли одержу насіння, повернуся в село й хазяйнуватиму.

– Добре діло задумали! – з почуттям вигукнув Мига. – Господарювати на своїй земельці – то справжня насолода, скажу я вам! А чи багато, дозвольте спитати, вам пощастило заощадити грошей?

– Та грошей не так і багато: п'ятнадцять фертингів.

– Ну що ж, давайте сюди ваші п'ятнадцять фертингів, а ми вам дамо п'ятнадцять акцій. Це буде чудово, повірте мені. Якби ви навіть цілий рік думали, і то не змогли б придумати кращого застосування для своїх капіталів.

Коротулька виклав з кишені гроші і, одержавши акції, вийшов.

– От бачите, – сказав, розпливаючись в усмішці, Мига, – покупець неодмінно розкошелиться, якщо з ним поговорити щиро. Покупці люблять ввічливість.

А бажаючих придбати акції з кожним днем було все більше. Незнайко й Козлик з ранку до вечора продавали акції, Мига ж тільки те й робив, що їздив у банк. Там він обмінював дрібні гроші на крупні й складав у вогнетривку шафу. Багато покупців приходили в контору дуже рано. Від нічого робити вони товпилися на вулиці, чекаючи, коли відкриється контора. Це привертало увагу перехожих. Поступово всім у місті стало відомо, що акції Товариства гігантських рослин мають великий попит.

Міські жителі збагнули, що з часом ціна на акції може підскочити. Всі пригадували дивовижний випадок, коли акції якогось нафтового товариства, куплені по одному фертингу за штуку, згодом продавалися спочатку по два, потім по три, потім по п'ять фертингів, а в той день, коли стало відомо, що з-під землі, де провадились розвідувальні роботи, вдарив нарешті нафтовий фонтан, ціна на акції підскочила до десяти фертингів за штуку. Кожен, хто продав свої акції того дня, одержав у десять разів більше грошей, ніж затратив спочатку.

Наслухавшись таких розповідей, кожен, кому вдалося заощадити на чорний день сотню-другу фертингів, купував гігантські акції, щоб продати їх, як тільки підскочить ціна. І два мільйони акцій, що зберігалися у двох вогнетривких скринях, були швидко розпродані.

Побачивши, що торгівля акціями йде дуже успішно, Мига й Жуліо вирішили пустити в продаж акції і з інших скринь.

– Ще невідомо, чи вдасться нам виручити якісь гроші за насіння, – сказав Жуліо. – Краще вже продавати акції, поки за них платять.

А за акції і справді охоче платили. Їх купували тепер уже не тільки жителі Давилона, але й приїжджі з інших міст. Не виявили ніякої зацікавленості до акцій лише крупні багачі. Вони були певні, що Товариство гігантських рослин – це звичайне акціонерне товариство, яке незабаром лопне й перестане існувати. Адже багачі прекрасно знали, що всі ці акціонерні товариства й компанії створювались лише для того, щоб привласнити чужі гроші, або, простіше кажучи, обібрати бідняків.

А проте незабаром появився багач, який зацікавився гігантськими акціями. Це був пан Спрутс – один з найбагатших жителів міста Грабунберга. Зовні пан Спрутс нічим не вирізнявся серед інших грабунберзьких багачів, які загалом не відзначалися великою красою. У нього було широкувате, дещо витягнуте в сторони обличчя, з маленькими, наче гвіздки, очима й надзвичайно тоненьким носиком, затиснутим між двома пухленькими щічками. Завдяки широкому обличчю і деякій припухлості щік здавалося, наче пан Спрутс увесь час усміхається, і це надавало йому химерного вигляду. Однак нікому не спадало на думку сміятися з нього, бо кожен, хто розмовляв з паном Спрутсом, думав не про його зовнішність, а тільки про його багатство.

Багатство пана Спрутса становило цілий мільярд фертингів, тобто він був мільярдером, або, як любили казати грабунберзькі багачі, пан Спрутс коштував один мільярд. Треба сказати, що багачі в місті Грабунберзі (як, зрештою, і в інших містах) цінували коротульок не за їхні здібності, не за їхній розум, доброту, чесність і такі інші моральні якості, а тільки за ті гроші, які вони мали. Коли коротульці вдавалося зібрати тисячу фертингів, про нього казали, що він коштує тисячу фертингів; коли хтось мав тільки сто фертингів, казали, що він коштує сотню; коли ж у когось нічого не було за душею, то казали з презирством, що він взагалі нікчемний коротулька – зовсім нічого не вартий.

Пан Спрутс був власником величезної мануфактурної фабрики, відомої під назвою Спрутсівської мануфактури, яка випускала колосальну кількість найрізноманітніших тканин. Крім того, у нього було близько тридцяти цукрових заводів і кілька латифундій, тобто величезних земельних угідь.

На всіх цих земельних угіддях працювали тисячі коротульок, які вирощували бавовну для Спрутсівської мануфактури, цукрові буряки для його цукрових заводів, а також величезну кількість місячного жита й пшениці, якими пан Спрутс широко торгував.

Почувши про успіхи нового акціонерного товариства, пан Спрутс викликав до себе, свого головного управителя пана Крабса і сказав:

– Послухайте, пане Крабс, що це ще за нове товариство з'явилося? Якісь там гігантські рослини. Ви нічого не чули?

– Аякже, чув, – відповів пан Крабс. – Я вже давно придивляюся. На чолі цього товариства стоять Мига й Жуліо – два дуже спритні шахраї із світовим ім'ям. Один з них, а саме Мига, не раз сидів у тюрмі за шахрайство. Думаю, що все їхнє акціонерне товариство – дурниця, бо, по-моєму, ніякого космічного корабля нема, отже, ніякого гігантського насіння теж нема.

– Добре, якщо нема. А якщо є?

– Ну, якщо є, то обидва шахраї прекрасним чином наживуться і стануть багатими й поважними коротульками.

Спрутс нетерпляче махнув рукою.

– Я не про те! – сказав він. – Ніякої біди не буде, якщо вони наживуться. У нас нікому не забороняється збагачуватись за рахунок інших. Але що буде, якщо у нас тут і справді з'являться ці гігантські рослини?

– Що буде? – промимрив пан Крабс. – Я, признатися, про це ще не подумав.

– А ось подумайте. Якщо кожен нещасний бідняк почне вирощувати на своїй невеличкій ділянці гігантські рослини, то зможе прогодуватися й не вирощуючи бавовни, чи пшениці, чи цукрових буряків для нас. Хіба не так?

– Мабуть, так, – погодився пан Крабс.

– Хто ж захоче в такому разі працювати на наших фабриках? – вів далі Спрутс. – Кожен поїде в село й почне вирощувати гігантські плоди для себе. Що буде тоді з нашими прибутками? З кого ми будемо вибивати фертинги, якщо ніхто не захоче на нас працювати?

– О, то це ж катастрофа! – вигукнув пан Крабс. – Може, треба скупити якнайскоріше всі ці прокляті акції і затримати будівництво літального корабля?

– Гадаю, що це не вихід, – відповів Спрутс. – Як тільки ми почнемо скуповувати акції, вони зразу ж почнуть підніматися в ціні, й тоді у нас не вистачить грошей, щоб скупити їх усі. До того ж, якщо ми тільки затримаємо будівництво літального апарата, хтось його й без нас побудує і до насіння, зрештою, таки добереться. По-моєму, треба умовити цих двох пройдисвітів Мигу й Жуліо втекти куди-небудь разом з грішми, тоді всі побачать, що все то була звичайна шахрайська витівка, і перестануть мріяти про це прокляте насіння.

– Геніально придумано! – вигукнув пан Крабс. – З вашого дозволу я зараз же сідаю в автомашину і їду в Давилон на переговори з Мигою та Жуліо.

– Їдьте, їдьте, пане Крабс! Я на вас покладаюся.

Наслідком цієї розмови було те, що наступного ранку пан Крабс з'явився у конторі Товариства гігантських рослин. Купивши про людське око кілька акцій, він відкликав Мигу та Жуліо і сказав:

Я приїхав з міста Грабунберга за дорученням відомого підприємця Спрутса, щоб поговорити з вами. Чи не могли б ми зустрітися якось увечері?

Мизі й Жуліо надзвичайно цікаво було узнати, чого хоче від них знаменитий фабрикант, і вони одразу погодилися на зустріч. Як тільки робота в конторі закінчилась, вони поїхали в готель, де мало відбутися побачення з Крабсом. Пан Крабс запропонував їм повечеряти разом, і за хвилину всі троє сиділи в ресторані за столиком.

За звичкою, властивою усім діловим коротулькам, пан Крабс повів розмову здалека. Поцікавившись, чи бували Мига та Жуліо в місті Грабунберзі, і дізнавшись, що їм уже довелось бувати там, він почав усіляко розхвалювати це місто і його жителів, що то, мовляв, найрозумніші, найдобріші й найчесніші коротульки на світі і що пан Спрутс, який є корінним грабунбержцем, теж найрозумніший, найдостойніший і найчесніший коротулька, а до того всього має таке колосальне багатство, яке багатьом і не снилося.

Згадка про багатство пана Спрутса змусила розпливтися у найширшій усмішці пухлі, рум'яні щоки пана Крабса, а його трохи витрішкуваті, блискучі очі аж зажмурилися. Тріпнувши головою і ніби прокинувшись від приємного сну, пан Крабс вирішив, що вже достатньо привернув своїх співрозмовників до Спрутса, і сказав:

– Ви вже, напевне, догадуєтесь, про що мені доручив поговорити з вами пан Спрутс?

– Думаю, мова піде про купівлю великої партії гігантських акцій, – висловив припущення Мига.

Але помітивши з виразу обличчя Крабса, що він помилився у своєму здогаді, Мига додав:

– На жаль, повинен сказати, що з цього нічого не вийде, бо майже всі акції уже розпродані. Не сьогодні-завтра наша контора закриється і замість неї буде відкрито конструкторське бюро по проектуванню літального апарата.

– Оце саме те питання, яке дуже цікавить пана Спрутса, – відповів Крабс. – Пан Спрутс вважає, що вам зовсім нема потреби затівати будівництво літального апарата. Це надзвичайно невигідно, бо вимагатиме величезних затрат. Ви розпорошите всі гроші, котрі так важко виручили, продавши акції, і залишитесь ні з чим.

– Пан Спрутс помиляється, – відповів Мига. – Затрати будуть не такі вже й великі, і в той же час появиться джерело нових прибутків. Будівництво такого незвичайного літального апарата викличе цілком певний інтерес у всіх коротульок. У всіх газетах можна буде вміщувати звіти про хід робіт, ознайомлювати читачів з різними проектами та конструкціями. Все це ми будемо робити не безплатно. Наші газети дуже ласі до всіляких новин і не пошкодують коштів на оплату такої інформації. А телебачення? А кіно? Ви уявляєте, який вигідний контракт можна буде укласти із студією телебачення на показ підготовки до цього нечуваного польоту. А що буде в час старту літального корабля чи коли почнуться перші досліди по вирощуванню гігантських рослин? Тисячі телеглядачів сидітимуть біля своїх телевізорів, як приковані. Гроші річкою потечуть у наші кишені. Це поза всяким сумнівом!