Текст книги "Незнайко на Місяці"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 27 страниц)

Раптом він невдало ворухнувся, і вірьовка з такою силою вп'ялася йому в бік, що він мало не завив од болю.

– Ні, ні, краще дам п'ять фертингів, – сказав він. – Для такого діла шкодувати не треба. Доведеться на чомусь іншому заощадити.

Час минав, але ніхто не з'являвся, щоб виручити з біди Скуперфільда. Тому він сказав:

– Дідько з ним, дам десять фертингів. Аби тільки хтось прийшов. Бо так тут і гигнути можна.

Минуло півгодини, й він підвищив ціну за свій порятунок до двадцяти фертингів, потім до тридцяти, до сорока, до п'ятдесяти. За годину він нагнав ціну до ста фертингів і на цьому зупинився.

– Дурні! – лаяв він своїх майбутніх рятівників. – Ходять десь, пороззявлявши роти, і жоден телепень не може прийти сюди, щоб одержати сто фертингів. Неначе сто фертингів на дорозі валяються! Та скажи мені, що десь можна одержати задарма сто фертингів, я, здається, побіжу на край світу. І навіть далі! Чесне слово, щоб я провалився на місці!

Деякий час він прислухався, затамувавши подих, але жоден сторонній звук не долетів до нього, жодна гілка не тріснула під ногою рятівника.

– Дурні, осли, ідіоти! – втрачав витримку Скуперфільд. – Отаке недбальство! Хотів дати сто фертингів, а тепер дулю вони від мене дістануть! Можуть і не з'являтися! Отак завжди буває! Самі пальцем не хочуть ворухнути, щоб заробити гроші, а потім кажуть, що в усьому багачі винуваті! Щоб вони всі провалилися на місці!

Рішення не платити грошей повернуло Скуперфільду гарний настрій, проте ненадовго, бо в ту ж хвилину він відчув, що хоче їсти. Знічев'я Скуперфільд почав обдумувати, що б з'їв на обід, якби раптом опинився в їдальні. Уява малювала йому найсмачніші страви, і за п'ять хвилин він так розпалився, що готовий був заплатити за своє звільнення тисячу фертингів.

«Даю тисячу фертингів! – подумки заволав він. – Дві тисячі даю! Три! Мало?.. Десять тисяч даю, щоб вам провалитися на місці!»

Однак поступово почуття голоду притупилося. Скуперфільд уже шкодував, що так високо підняв ціну, але ось його почала мучити спрага.

– Сто тисяч даю, – сказав Скуперфільд і навіть здивувався власним щедротам.

Якийсь час він роздумував, чи не підняти ціну до мільйона, потім сказав:

– Ні, краще здохнути, ніж такі гроші платити!

Саме в цю мить з дерева впав на нього дикий клоп і сильно вкусив його за шию.

– А-а! – заверещав Скуперфільд. – Даю мільйон! Даю!

Та клоп не звернув на ці обіцянки уваги й куснув Скуперфільда вдруге.

– Два мільйони даю! – закричав Скуперфільд.

Клоп укусив його третій раз.

«Ах ти, звіря чортове! – подумки вилаявся Скуперфільд. – Мало тобі двох мільйонів? Три даю, щоб тобі провалитися на місці!» І раптом він відчув, що клоп і справді провалився йому за комір, почав кусати за спину. Почуваючи себе безсилим розправитись із нікчемною комахою, Скуперфільд просто оскаженів.

– Ну стривай, дай мені тільки звільнитися! – пригрозив він. – П'ять мільйонів даю за звільнення! Все багатство віддаю! Не потрібні мені ніякі гроші, щоб вони провалились тут же на місці!

І одразу ж, наче у відповідь на його благання, в лісі почулися чиїсь кроки. Скуперфільд підвів голову й побачив трьох коротульок. Один з них видався йому схожим на Крабса. Однак Скуперфільд не встиг як слід роздивитися, тому що коротулька зараз же зник за деревом. Двоє інших тим часом підійшли до Скуперфільда. Читач, безумовно, вже догадався, що ці двоє були Мига й Жуліо.

Зупинившись за два кроки від Скуперфільда, Мига й Жуліо уважно оглянули його, тоді Мига спитав:

– Пан Скуперфільд, якщо не помиляюся?

– М-м! М-м! – радісно промимрив Скуперфільд і закивав головою.

У місті стало відомо, що ви попали до рук розбійників, які вимагають за ваше звільнення великий викуп. Ми прийшли, щоб урятувати вас, – сказав Мига.

– М-м! М-м! – знову промимрив Скуперфільд.

– Гадаю, що спочатку слід було б розв'язати йому рота, – сказав Жуліо. – Інакше ми від нього нічого не доб'ємося.

– Резонне зауваження, – погодився Мига.

Підійшовши до Скуперфільда впритул, він розв'язав хустку, що стягувала йому рота. Скуперфільд виштовхнув з рота язиком ганчірку й, відплювавшись, сказав:

– Фа-фі-фо! Ця фанфіфка, фанфіфка фрофлята! Кха!.. Тьфу! Фанфіфка фрофлята! Фанфіфка фрофлята!

– Нехай мене уб'ють, коли я хоч що-небудь розумію! – вигукнув Мига.

– Мабуть, він каже: «Ганчірка проклята», – догадався Жуліо. – Думаю, що мова йде про ганчірку, яка була у нього в роті…

– Фак! Фак! – зраділо закивав головою Скуперфільд. – Фанфіфка, фанфіфка фрофлята! Фанфіфка фрофлята! Фак! Тьфу!

– Ну добре, добре, – почав заспокоювати його Мига. – Це нічого. Це природно у вашому становищі. Спробуйте, однак, узяти себе в руки. Потренуйтеся трохи. Я гадаю, коли язик у вас розімнеться, ви зможете говорити правильно.

Скуперфільд почав вимовляти різні слова для практики. Скоро язик у нього й справді розім'явся, тільки літера, «р» ніяк не виходила. Замість неї він вимовляв літеру «ф».

– Ну, це не така вже й велика біда, – сказав Мига. – Думаю, ми можемо продовжити переговори. Ви як діловий коротулька, повинні розуміти, що нам нема ніякої рації виручати вас з біди безплатно. Правда?

– Пфавда, пфавда! – підхопив Скуперфільд. – Скільки ж ви хочете взяти з мене?

– Три мільйони, – відповів Мига.

– Що? – вигукнув Скуперфільд. – Три мільйони чого?

– Ну, не три мільйони старих калош, звичайно, а три мільйони фертингів.

– Знову тфи мільйони фефтингів? Це грабіж, щоб я пфовалився на цьому місці! – закричав Скуперфільд.

– Соромтеся, пане Скуперфільд! Який же це грабіж? Ми ж не пристаємо до вас з ножем до горла. У нас з вами звичайна ділова розмова. Як кажуть: ми вам, ви нам. Ми чесні підприємці, а не якісь розбійники.

– Так, не фозбійники! – пробурчав Скуперфільд. – Може, ви і є найспфавжнісінькі фозбійники! Звідки я знаю!

– Соромно, соромно, пане Скуперфільд. За що ж ви нас ображаєте? Ми теж могли б сказати, що ви розбійник. Чесних коротульок у лісі не прив'язують.

– Ну гаразд, – пробурчав Скуперфільд. – Все одно тфи мільйони дуже кфупна сума.

– Скільки ж ви хочете заплатити нам? – спитав Жуліо.

– Скільки? Ну я міг би дати вам п'ять… ні, я можу дати тфи фефтинги.

– Що? – заволав Жуліо. – Три фертинги? За кого ви нас маєте? Ми не старці, і ваших подачок не потребуємо. Ви, мабуть, не хочете, щоб вас порятували. Ну що ж, насильно нікого звільняти не збираємось.

– Як так не хочу? – заперечив Скуперфільд. – Мені, повіфте, нема ніякої фадості тут стифчати.

– То чого ж ви пропонуєте три фертинги? Це ж курям на сміх.

– Ну гафазд, хай буде п'ять фефтингів. П'ять фефтингів теж добфі гфоші, запевняю вас.

– Ходімо звідси! – сказав Мига зі злістю. – Він, очевидно, не хоче, щоб його врятували.

Мига й Жуліо рішуче рушили геть.

– Гей! – закричав Скуперфільд. – Що ж ви так ідете? Хочете десять фефтингів? Гей! Стійте! Двадцять даю!.. Не хочете, ну й дідько з вами, щоб ви провалились на місці! Мене хтось інший дешевше вфятує!

Побачивши, що Мига и Жуліо зникли з очей, Скуперфільд засумував і пошкодував, що не погодився на вимоги здирників, але враз знову почулися кроки. Побачивши, що його «рятівники» йдуть назад, Скуперфільд зрадів.

– «Ну, тепер все гаразд! – подумав він. – Коли вони повертаються – значить, вирішили взяти двадцять фертингів. Дідька лисого я тепер дам двадцять. Досить їм і п'ятнадцять».

Важко сказати, чому більше радів Скуперфільд. Чи тому, що, зрештою, матиме волю, чи тому, що заощадить п'ять фертингів.

Його здивувало, однак, що Мига й Жуліо не поспішали звільняти його. Підійшовши до дерева, вони почали заклопотано нишпорити навколо й щось шукати в траві.

– Що ви там шукаєте? – занепокоївся Скуперфільд.

– Ганчірку, – відповів Мига. – Адже ми повинні лишити вас тут у такому стані, як і знайшли. Хтось, розумієте, трудився, затикав вам рота ганчіркою, а ми прийшли, ганчірку викинули. Це, по-вашому, чесно? Чужу працю поважати треба, голубе! Чи ви, може, хотіли б, щоб ми вчинили безчесно?

– Жуліо знайшов ганчірку й почав засовувати її знову до рота Скуперфільду.

– А-а! – зарепетував Скуперфільд. – Не тфеба ган– чіфки! Тьфу! Ганчіфки, ганчіфки, ганчіфки не тфеба! Аф! Аф!

– Дасте три мільйони? – погрозливо спитав Жуліо.

Скуперфільд закивав головою. Жуліо витягнув у нього з рота ганчірку. Скуперфільд почав старанно відпльовуватись. Відплювавшись, мовив:

– На жаль, у мене нема з собою гфошей.

– Нічого. Дасте чек.

– У мене нема з собою чекової книжки.

– Брехня! – відповів Мига. – Жоден капіталіст не виходить з дому без чекової книжки.

– Ну гафазд, фозв'яжіть мене.

Мига й Жуліо вмить розв'язали вірьовку. Скуперфільд деякий час стояв біля дерева, наче приріс до нього, а тоді впав, мов підкошений, на землю.

– Що з вами? – кинувся до нього Мига.

– Не знаю, – промимрив Скуперфільд. – Ноги не діють. І фуки теж.

– Мабуть, заніміли від нерухомості, – висловив припущення Мига.

Не довго думаючи, Жуліо почав згинати й розгинати Скуперфільдові руки, як це звичайно роблять при штучному диханні, а Мига в цей час піднімав і опускав його ноги. Через кілька хвилин Скуперфільд відчував, що вже може керувати своїми кінцівками і сказав:

– Пустіть, я сам.

Він підвівся, крекчучи, кілька разів нахилився, присів, потім надів на голову циліндр, що валявся на землі, взяв палицю з кістяним набалдашником, що лежала поряд з циліндром, і сильно вдарив нею по голові Жуліо. Не чекаючи нападу, Жуліо впав. Побачивши, що Скуперфільд дременув геть, Мига кинувся доганяти його, але раптом гепнувся, спіткнувшись об коріння, що стирчало з-під землі. Підвівшись, він побачив, що Скуперфільд зник за деревами.

– Ах ти гадина! – пробурмотів Мига люто.

Побачивши, що Жуліо лежить нерухомо, Мига підкликав Крабса, який ховався за деревом, і вони разом кинулись до автомашини, що стояла віддалік.

Розділ двадцятий
КРАХ ТОВАРИСТВА ГІГАНТСЬКИХ РОСЛИН

Уночі Незнайко й Козлик спали погано. Їм обом снилися страшні сни: Незнайкові снилося, ніби його весь час переслідують якісь шахраї і він ховався від них то десь на вкритому пилом горищі, то в темному підвалі. Нарешті він сховався в порожню бочку, та саме в цю мить хтось почав наповнювати бочку мазутом. Незнайко хотів вилізти з бочки, але раптом чиясь рука чіпко вхопила його за чуба й не давала навіть висунути голови. Відчуваючи, що ось-ось захлинеться у цій чорній, смердючій рідині, Незнайко зробив одчайдушне зусилля і… прокинувся. Упевнившись, що він зовсім не в бочці, а вдома в постелі, Незнайко знову хотів був заснути, проте зненацька побачив, що вікно тихо відчинилось і в нього лізуть якісь підозрілі типи в картатих кепках і з пістолетами в руках. Скочивши з постелі, Незнайко кинувся тікати. Рятуючись від переслідувачів, він забіг на якусь залізничну станцію, де стояли цистерни з мазутом. Одна цистерна була порожня. Незнайко заліз у неї, але цистерна чомусь почала наповнюватись мазутом. Спочатку мазут дістав Незнайкові до пояса, потім до грудей, нарешті дійшов до горла. Незнайко почав плавати в мазуті, але рівень рідини піднімався чимраз вище. Незнайка, зрештою, притиснуло до стелі. Чорна тягуча рідина почала лізти йому в рот і в ніс, заліпила очі. Відчуваючи, що задихається, Незнайко закричав з усієї сили і знову прокинувся.

Побачивши, що він, як і раніше, лежить у постелі, Незнайко поволі заспокоївся і знову хотів заснути, коли це почувся стогін Козлика.

– Пустіть мене! Пустіть! – благав, розкинувшись на своїй постелі, Козлик.

Незнайко почав термосити його за плече, проте Козлик не прокидався.

– Пустіть мене! – так само кричав він.

– Та чого ти репетуєш! Тебе ж ніхто не тримає, – сказав Незнайко.

– Мені, розумієш, приснилося, ніби розбійники, яких ми бачили в кіно, спіймали мене й душать капроновим зашморгом, – сказав, прокидаючись, Козлик.

– А мені весь час сниться, наче я в мазуті тону, – признався Незнайко.

– Це все від учорашньої кінокартини, – сказав Козлик. – От завжди, як підеш у кіно, так потім цілу ніч душать кошмари.

Поговоривши про те, що кінофільми краще робити веселі, а не страшні, і трохи заспокоївшись, друзі знову заснули, але жахливі сни не залишали їх до ранку.

Прокинувшись раніше, ніж звичайно, Незнайко та Козлик поснідали без апетиту й вирішили піти в контору пішки, щоб хоч трошечки провітрити голови після безсонної ночі. Вийшовши на вулицю, вони побачили на розі продавця газет, який гучно викрикував:

– Газета «Давилонські гуморески»! Останні новини! Море сміху! Всього за два сантики! Повідомлення про крах Товариства гігантських рослин! Сенсація! Власники гігантських акцій нічого не одержать! «Давилонські гуморески»! Крах товариства! Море сміху!..

Купивши за два сантики газету, Незнайко й Козлик почали шукати повідомлення про крах Товариства гігантських рослин, але в газеті нічого про це не писалося. Тільки переглянувши газету вдруге, вони натрапили на невеличку замітку.

Останнім часом читачі нашої газети дуже часто зверталися до нас з проханням розповісти про гігантські рослини. Але що можна розповісти про ці горезвісні рослини, про які справді тепер можна почути багато чуток і поголосів. Про них з певністю можна сказати тільки те, що сказати про них нічого, бо про них вірогідно відомо тільки те, що про них певно нічого не відомо. Багато легковірних коротульок у своєму легковір'ї доходять до того, що купують акції цих легендарних рослин. Ми зовсім не хочемо кинути тінь на Товариство гігантських рослин. Ми не хочемо також сказати, що, купуючи акції, коротульки нічого не матимуть, бо, купуючи акції, вони дістають надію на поліпшення свого добробуту. А надія, як відомо, теж дечого варта. Задарма, як кажуть, і болячка не сяде. За все треба платити гроші, а заплативши, можна й помріяти. При першій можливості редакція знову повернеться до розмови про гігантські рослини.

Редактор Гризль.

Прочитавши замітку, Козлик скрушно похитав головою і сказав:

– Однієї такої замітки досить, щоб перестали купувати наші акції. Видно, когось із багачів завидки взяли, що наші акції так добре розходяться. Але байдуже! Тепер це нам не страшно, бо майже всі акції вже розпродано. Пізно схопилися, голубчики!

– А яке діло багачам, купуватимуть наші акції чи ні? – спитав Незнайко.

– Багачам до всього є діло! – відповів Козлик. – Думаю, їм взагалі не хочеться, щоб у нас були гігантські рослини. Адже що вигідне для бідняків, те невигідне для багачів. Це давно відомо.

Отак собі розмовляючи, Незнайко та Козлик дісталися до вулиці Фертинга і ще здалеку побачили біля будинку контор великий натовп. У деяких коротульок в руках були акції із зображенням гігантських рослин. Коротульки піднімали акції вгору, розмахували ними в повітрі, й кричали:

– Пустіть нас! Хай нам повернуть наші гроші! Нас ошукали! Виявляється, ніяких гігантських рослин нема!

– Геть звідси! – кричав на них швейцар, що стояв біля входу. – Контори відкриваються о дев'ятій годині, а доти нікому доступу в приміщення нема. Марш, поки я не напустив на вас поліцейських!

Пробившись крізь натовп, Незнайко з Козликом піднялися по сходах до дверей, і Козлик, обернувшись до натовпу, закричав:

– Братики, не вірте газетам! Вас обдурюють. Гігантське насіння є. А якщо хто хоче забрати гроші назад, ми можемо віддати.

– А, ось вони, ошуканці! – закричав хтось у натовпі. – Бийте їх!

Кілька акціонерів вибігли на східці й хотіли схопити Козлика, але двері враз відчинилися, вискочив поліцейський у мідній блискучій касці і пустив у хід свого електричного кийка. Натовп миттю відступив назад.

Поліцейський сказав:

– О дев'ятій годині контора відкриється, тоді можете йти й одержувати свої гроші, а доти ніяких балачок!

Обернувшись до швейцара, поліцейський махнув на Незнайка та Козлика своїм кийком.

– Пропусти цих! – наказав він.

Одержавши від швейцара ключ від контори, Незнайко та Козлик швидко піднялися на третій поверх.

– Найрозумніше, що можна зробити, – це повернути бажаючим гроші, – сказав Козлик. – Я думаю, паніка вщухне, як тільки всі пересвідчаться, що в першу-ліпшу мить зможуть забрати свої капітали назад.

Сказавши це, Козлик увійшов до контори й заглянув у кімнату, де стояла вогнетривка шафа. Його здивувало, що важкі залізні двері шафи були відчинені. Одним стрибком підскочивши до шафи, Козлик заглянув у неї і побачив, що в шафі було порожньо.

– Незнайку! – закричав він злякано. – Гроші зникли!

– Куди ж вони могли дітися? – спитав, вбігаючи, Незнайко.

– Не уявляю! – розвів руками Козлик. – Мабуть, нас обікрали.

Раптом він помітив на одній з поличок шафи клаптик паперу й два залізничні квитки.

– Стривай, тут записка є, – сказав Козлик і почав читати вголос.

«Дорогі друзіа!

– було нашкрябано в цій записці нерівними друкованими літерами. —

Ми змушені ратуваца вте чею. Вазміть кветки, сидаїте напоязд і валяйте не гайна в Сан-Комарик, де ми вас ізустрінем. Ваші доброзичливці Мига й Жуліо».

– От несподіванка! – вигукнув Козлик. – Виявляється, Мига й Жуліо вже втекли і, звичайно, грошенята прихопили з собою. Тепер ми з тобою тут, мов у пастці.

З цими словами Козлик підбіг до виходу з контори й замкнув двері на ключ, що було зроблено своєчасно, бо в ту ж мить за дверима почувся тупіт ніг. Це натовп акціонерів прорвався у приміщення і мчав коридором. Підбігши до контори, власники гігантських акцій почали грюкати кулаками в двері й кричати:

– Гей, ви! Відчиніть, а то погано буде! Поверніть нам гроші!

Козлик, не довго думаючи, підбіг до вікна й розчинив його. Глянувши вниз і впевнившись, що стрибати з висоти третього поверху небезпечно, він дістав з вогнетривкої скрині шматки вірьовок, якими колись були перев'язані пачки з акціями, й почав зв'язувати їх. Незнайко помагав йому. Галас за дверима тим часом наростав. Двері від ударів дрижали, але не піддавались.

Несподівано настала тиша. Натовп наче причаївся за дверима. Висунувшись із вікна, Козлик спустив кінець вірьовки у двір і, пересвідчившись, що вона дістає до землі, прив'язав другий кінець до труби парового опалення біля вікна.

– Спускайся, – скомандував він Незнайкові.

Незнайко не примусив просити себе двічі й швидко поліз по вірьовці вниз. За дверима в цей час знову почувся галас.

– Ану, вдаримо! – закричав хтось.

Пролунав могутній удар.

– Іще разок!

Двері здригнулися. Побачивши, що Незнайко благополучно досяг землі, Козлик ухопився руками за вірьовку і зсунувся з підвіконня.

– Іще раз! – заволав хтось за дверима.

Цього разу удар був такий сильний, що двері затріщали, зіскочили з завісів і впали на підлогу. Разом з дверима в кімнату влетіло кілька коротульок з величезною стільницею від письмового стола, що її вони використали як таран. Все це сталося так несподівано, що деякі коротульки впали на підлогу, роз'юшивши собі носи. Натовп ураз заповнив контору. Частина акціонерів побігла до вогнетривкої шафи, інші кинулися відчиняти вогнетривкі скрині й витягати із них шматки паперу, в який колись були загорнуті пачки акцій.

Упевнившись, що грошей ніде нема, коротульки так розлютувалися, що розбили скляну шафу, витягли Незнайків скафандр і пошматували його вщент. Нарешті вони зазирнули у вікно й побачили вірьовку, що звисала донизу.

– Через вікно втекли! – догадався хтось.

Кілька коротульок почали спускатися по вірьовці, решта вибігли з кімнати й кинулись униз по сходах. Але було вже пізно. Незнайка та Козлика і слід прохолов. Спустившись по вірьовці, вони побігли через двір, який, на їхнє щастя, був прохідний. Опинившись на другій вулиці, вони змішалися з натовпом і невдовзі були далеко від місця пригоди.

– Треба піти на Кручену вулицю в магазин різнокаліберних виробів. Може, ми застанемо там пана Жуліо, – висловив припущення Козлик.

Друзі швидко пройшли на Кручену вулицю, звернули в Зміїний провулок і стали шукати магазин різнокаліберних товарів, але його ніде не було.

– Оце так штука! Тепер ще й магазин кудись подівся! – з досадою вигукнув Козлик.

Вони оглянули весь Зміїний провулок від початку й до кінця, потім – у зворотному порядку. Нарешті пройшлися по ньому в третій раз. І от Козлик зупинився біля кондитерського магазину, якого, здалося йому, колись тут не було, і сказав:

– Що за історія! По-моєму, тут різнокаліберний магазин був, а тепер якась кондитерська.

Незнайко та Козлик увійшли в кондитерську і спитали одну з продавщиць, чи не знає вона, куди подівся різнокаліберний магазин. Продавщиця сказала, що різнокаліберний магазин закрився, бо господар несподівано розбагатів і поїхав подорожувати, а тепер тут кондитерська.

– Бачив? «Несподівано розбагатів і поїхав подорожувати!» – пробурмотів Козлик, коли вони з Незнайком вийшли на вулицю.

Він витягнув з кишені записку, яку залишив Жуліо, й почав знову її читати.

– Чому Мига й Жуліо пишуть, що змушені рятуватися втечею? – сказав Козлик. – Може, вони заздалегідь дізналися, що надрукують газети, і тому вирішили вчасно зникнути з грішми? В усякому разі, нам не можна тут залишатись, а теж треба їхати в Сан-Комарик. Це гарне місто. Я колись жив там.

Поїзд на Сан-Комарик відходив лише наприкінці дня, але Незнайко й Козлик боялися повертатись у готель, де вони могли попасти в руки акціонерів, яких вони мимоволі обдурили. Протинявшись до обіду в міському парку, друзі розшукали невеличку їдальню, де ніколи доти не бували, і як слід пообідали, витративши там майже увесь свій капітал. У них лишилось кілька сантиків, і вони потратили їх на морозиво та ще купили пляшку газованої води з сиропом, яку вирішили взяти з собою в дорогу.

Прибувши на вокзал задовго до відходу поїзда, вони ввійшли у вагон. Провідник перевірив квитки і сказав, що їхні місця на верхніх полицях.

– От і добре, – сказав Козлик Незнайкові. – На верхніх полицях нас ніхто не помітить. Адже в поїзді може їхати хтось з наших акціонерів. Було б зовсім недоречно, якби нас упізнали.

Вилізши на верхні полиці, Незнайко і Козлик зручно розляглися на них і почали крадькома стежити за новими пасажирами.

Вагон тим часом потроху наповнювався. Внизу, якраз під полицею, де лежав Незнайко, влаштувався якийсь товстенький коротулька. Сунувши валізу під сидіння, він витягнув з кишені цілу купу газет і заходився читати їх. Тут були й «Ділова кмітливість», і «Давилонські гуморески», й «Газета для товстеньких», і «Газета для тоненьких», і «Газета для розумних», і «Газета для дурнів».

Так, так! Не дивуйтеся: саме «для дурнів». Деякі читачі можуть подумати, що нерозумно було б так називати газету, бо хто ж купуватиме її з такою назвою. Адже нікому не хочеться, щоб його вважали глупаком. Однак давилонські жителі на такі дрібниці не зважали. Кожен, хто купував «Газету для дурнів», казав, що він купує її не тому, що вважає себе дурнем, а тому, що йому цікаво узнати, про що там для дурнів пишуть. До речі, газету цю робили дуже розумно. Все в ній навіть для дурнів було зрозуміло. Тому «Газета для дурнів» розходилась великим тиражем, і продавали її не тільки в місті Давилоні, а й у багатьох інших містах.

Не важко догадатися, що «Газету для товстеньких» читали не тільки товстуни, а й ті, хто мріяв скоріше потовстіти, так само, як «Газету для тоненьких» читали не тільки худенькі коротульки, але й ті, яким хотілося позбутися зайвого жиру. Власники газет чудово розуміли, що вже сама назва має збуджувати інтерес читача, інакше ніхто не купував би їхню газету.

За кілька хвилин Незнайко помітив, що другу нижню полицю зайняв пасажир, який був ніби прямою протилежністю першому. Інакше кажучи, він був дуже худий. Вигляд він мав такий, наче незадовго до цього блукав по болоту й ще не встиг як слід висохнути. Його чорні штани були пом'яті і вкриті жовто-коричневими плямами грязюки. Така сама жовто-коричнева пляма була й на його капелюсі-циліндрі, наче в нього хтось жбурнув здалеку грудкою грязюки. На спині його чорного піджака красувалася велика трикутна дірка. Такі дірки звичайно утворюються, коли випадково зачепишся спиною за гілку або за гвіздок, що стирчить у стіні. Трошки нижче спини до піджака причепився рудуватий болотний реп'ях, який у народі називають реп'яшком. Такий же реп'яшок причепився до ліктя і ще один ззаду до штанів.

Усівшись на лавку, цей болотний мешканець стягнув з голови свій чорний циліндр і, ніби штукар, почав витягати з нього різні речі. Незнайко, який стежив за всім цим із своєї верхньої полиці, з подивом помітив, як із циліндра з'явилися зубна щітка й зубний порошок, брусок пахучого суничного мила, рушник, кілька носовичків, запасні шкарпетки і, нарешті, два іржавих гвіздки та шматок мідного дроту.

Задивившись на це видовище, Незнайко й не помітив навіть, як поїзд рушив і вони поїхали.