290 890 произведений, 24 000 авторов.

» » Чopтiв млин: Казки пpo чортів » Текст книги (страница 1)
Чopтiв млин: Казки пpo чортів
  • Текст добавлен: 23 марта 2018, 15:34

Текст книги "Чopтiв млин: Казки пpo чортів"


Автор книги: Автор Неизвестен




Жанр:

   

Сказки



сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 17 страниц)

Чортів млин: Казки про чортів

Баба і чорт

Жила собі баба – удова стара – сама собі у хаті годів десяток чи й більше. І тій бабі вже годів сто. Чорт дізнався, що вона живе сама собі, так він підходить до неї дідом і каже:

– Ти сама собі живеш, прийми мене до себе, щоб не так тоскно було, бо і я сам, такий, як і ти.

– Аби добрий старичок, так і приставай, і будемо жить удвох.

І прийняла вона його до себе.

Пожили год собі удвох, діждалися весни. Баба і каже:

– Ну, діду, треба нам стараться, щоб нам було що їсти.

– Подумай, – каже дід, – своєю головою, що тобі краще, то й будемо садити.

– У мене городу чималенько, так наймемо чоловіка, нехай виоре, та посадимо картоплі, то нам і буде їжа.

Найняли чоловіка, він виорав. Заходилась баба картоплю садить та й каже:

– Ось, хоч ми і разом живемо, а їмо різно, так картопля як уродить, так моє те, що у землі, а твоє – що зверху.

Він і згодився на те.

Картопля росте, вони полють. Уродила картопля, стали копати. Баба собі у яму картоплю сипле, а йому в купи бадилля складають. Стали їсти. Баба картоплю їсть, а він їсть бадилля і каже на бабу:

– Дай мені трошки покуштувати, чи твоє добріше, чи моє?

– Не звикай, бо тебе «трошки» не нагодує, а ти їж, яке тобі вродило, а я буду їсти, яке мені вродило.

Поїли цілу зиму, оп’ять весна підходить.

– А що будем сіяти? – каже чорт. – Мені картопля уже увірилась; я картоплі не хочу, а ось я видумаю що.

– А що ти видумаєш?

– Насіймо, – каже чорт, – маку. Мені те, що угорі, вже увірилось, так нехай моє буде те, що у землі, а що угорі – твоє.

– Нехай моє буде те, що на самих верхах, – каже баба, – а твоє усе, що і в землі і зверху.

Уродив мак. Голови такі, як кулак. Поспів мак. Давай баба ізрізать головки зверху. Зірвала головки, подавила, мак повиточувала; наточила маку пудів сім.

– Зривай тепер усе, що твоє, складай у купи і їж.

А він їсть цурпалки із маку.

– Дай мені, бабо, покуштувати, чи твоє добріше, чи моє?

– Не видумуй, – каже, – а їж оті цурпалки. Як я тобі дам, коли мачина маленька, а у тебе рот здоровий?

Перезимували оп’ять. Він їсть цурпалки, а баба мак.

На третю весну баба й каже:

– Чи ще будемо сіяти, чи годі сіяти?

– Хай би ти, проклята баба, сказилася! Ти так мене захарчувала, що я й ногами не можу ходити.

– Так ти у мене вже й не хочеш жити?

– Ні, не хочу.

– А як же ми розпрощаємося? Вивчи, – каже, – мене пісеньки хоч одної.

Став він співати:

– Був собі чорт, та ні до тієї стіни не притулиться, ні до тієї, та притулився до баби. Так баба його як нагодувала одну зиму бадиллям з картоплі, а другу – маковими цурпалками, так він захляв, не може й ногами ходити. Отак його баба вшанувала. Будь ти, бабо, проклята однині і довіку. Тепер я вже не пристану до баби, бо баба хитріша од мене. Поняла ти, що я тобі і пісню співав і так розказав?

– Поняла, – каже.

– Ну, заспівай же і ти мені хоч однієї, поганенької, так тоді і розпрощаємось.

– Я, – каже, – так не заспіваю, а перекидайся чортом, я сяду на тебе, ти й неси мене, куди знаєш, а я буду співати, а ти учись!

Перекинувся він чортом. Вона сіла на його, узялася за шерсть, поніс він її у ліси, кущі, де терни, глоди… Хоче й кончить, а вона держиться і усе співає:

– Трайда-райда, трайда-райда…

Як узяв він носити, так на йому уже і шерсті мало, а баба ціла та усе співає пісні.

– Чи ти, проклята бабо, переспіваєш їх усі?

– Та, – каже, – ще й половини не переспівала.

– Будь ласка, бабо, годі мені тебе носити. Пусти мене!

– Ні, – каже, – носи, поки не переспіваю всі пісні.

– Та, проклята бабо, буде. Ось тобі мішок карбованців, тільки, – каже, – мене одпусти. Не хочу я твоїх і пісень.

– Бери ти оті гроші! І одвези мене додому із грішми, так я тоді тебе одпущу.

Забіг він у пекло, у болотяну, де чорти самі живуть, узяв мішок грошей і потаскав бабу додому.

– Ну, вставай, проклята бабо, оце твій дім, оце твої гроші. Пусти мене тільки.

– Неси мене у мою хату…

Він і вніс її у хату. Як скинув гроші, тоді баба і встала з нього.

– Я вже не буду приставати тепер до бабів. Щасливо, бабо!

Брат-бідняк і брат-багач

Було два брати, один багач, а другий бідний. У бідного було багато дітей, і він не мав їх чим годувати. Пішов він до багатого брата і каже:

– Позич мені пуд муки, бо нема чим дітей годувати.

А багач каже:

– Дай вийму тобі око, то дам пуд муки.

Не було що робити бідному. Вийняв йому багач око і дав пуд муки. Нагодував бідний брат дітей. Але мука скоро кінчилася, і він подумав: «Піду ще раз до брата. Може, подобріє і дасть мені ще муки».

– Брате, дай мені ще муки. Хоч пуд.

– Ні, не дам. Я б тобі позичив, але чим ти віддаси? Давай вийму тобі ще й друге око, то дам пуд муки.

Віддав бідняк і друге око. Та взяв пуд муки, і повів його багатий брат додому. І бідний брат став темним.

Скоро й та мука кінчилася. І сказав темний: «Ведіть мене під город і посадіть на мості. Я буду просити. Люди будуть іти на базар і давати мені». Жінка так і зробила. Сидить він на мості, розказує про свою біду, і дають йому люди. І було вже чим прогодувати дітей.

Одного вечора хотіла йти за ним жінка, але такий дощ пішов, що не мала як іти. Сидить він на мості і мокне. Коли чує, хтось їде. То був якийсь чужий чоловік.

– Заведи мене кудись, щоб дощ не мочив, – попросив темний.

І той чоловік завів його у старий млин. На ніч сліпий забрався в кіш, де зерно сиплеться. Та ліг там і лежить.

А опівночі збираються у тому млині чорти. І старший чорт питає всіх, хто що бачив і хто що чув та чим може похвалитися. Один чорт каже:

– Я таке зробив: підтроюдив брата-багача, щоб вийняв бідному братові очі.

– Це пусте, – каже старший чорт. – У такому-то лісі є криниця. Як сліпий умиється три рази водою з тої криниці, то знов буде бачити.

Другий чорт каже:

– А я в одному селі заткав ізвор[1]1
  Ізвор – яр.


[Закрыть]
, де вода витікала. І висохла криниця, і люди страждають без води.

– Добре зробив, – каже старший чорт. – Але як хто вийме ту вовну, що ти запхав, то знову піде вода.

Третій чорт каже:

– Є такий багач, що не знає, де дівати золото. Він закопав його, а я взяв те золото і закопав в іншому місці. Той багач скоро помре, бо не зможе пережити, що пропало золото.

І розказав чорт, де він те золото заховав. А сліпий усе чує.

І щезли чорти. Настав ранок. Сліпий вийшов з млина і попросив людей, щоб завели його на міст. Прийшла жінка і знайшла його там. Він і каже:

– Веди мене додому.

Завела його жінка додому, а він говорить:

– Іди в ліс до скали. Під тою скалою є ізвор. Набери з нього води і принеси додому.

Вона пішла і принесла води з ізвору. Чоловік умився тою водою три рази – і знову став бачити на очі. А тоді й каже жінці:

– Чорти говорили, що був у нас великий багач. Він сховав своє золото під горіхом, а чорти переховали в інше місце. Чоловік помер, а золото зосталося. Я піду і викопаю його.

Викопав бідняк те золото. І так багато його було, що не годен забрати. Прийшов він додому і каже жінці:

– Бери два мішки і ходімо за золотом, бо сам я його не донесу.

І принесли вони все золото додому.

Пішов чоловік у село, про яке говорили чорти, і каже людям:

– Не журіться, я пущу вам воду.

Поліз він, витягнув вовну з ізвору – і потекла вода.

Люди врадувалися, почали йому все давати: хто теля, хто порося, хто вівцю.

І почав той чоловік краще жити, ніж його брат-багач. Заздрісно стало багачеві, приходить він до брата і розпитує:

– Як це так зробилося, що ти знову бачиш і так розбагатів?

А він і розказує, як просив на мості й що з ним було у млині. Послухав багач та й каже:

– Знаєш, що? Вийми мені очі та й одведи на той міст. А на вечір приходь до мосту і заведи мене у той млин.

Брат так і зробив. Увечері завів він сліпого у млин, і той сховався в коші. А чорти зібралися в млині і говорять:

– Хто тоді був у млині? Хтось почув нашу розмову, бо сліпий став бачити, керницю відоткали, а багачеве золото хтось викопав і забрав. Треба обшукати млин. Може, й тепер хтось нас підслуховує.

Пошукали чорти і знайшли багача в коші. Витягли вони його та й убили.

Так пропав багач. А бідний брат жив собі в добрі до самої смерті.

Вірний друг

Один чоловік посіяв просо. Через якийсь час прийшов подивитися, як воно зійшло. Глянув – усе просо заросло бур’янами. Махнув чоловік рукою та й каже: «Най його чорти полють». А чорти сиділи під межею і чули це. Чоловік поїхав, а вони всі зібралися та й випололи просо.

Через деякий час поїхав той чоловік знову на свою ниву. Приїхав, дивиться, просо виполене і вже високе виросло. Підходить він до проса, аж тут звідкись узявся чорт і спиняє його. «Це ж моя нива, – каже чоловік, – чого ж ти мене не пускаєш?» – «Нива то твоя, але обробив її не ти. Як хочеш, щоб я віддав тобі це просо, то приведи і покажи мені свого найвірнішого друга».

Поїхав чоловік додому і задумався. Кого вести до чорта, хто найвірніший друг? Тільки власна жінка. І повіз чоловік свою жінку.

Приїхали вони в поле, чекали, чекали чорта, а його нема. Настав вечір. Чоловік випряг коні, дав їм їсти і ліг з жінкою під возом. Заснули вони, аж тут підходить чорт і тихенько будить жінку. Вона прокинулась і хотіла крикнути, а чорт їй: «Тихо, не кричи. На тобі оце золото і вбий свого чоловіка. А як уб’єш, то дам ще більше». Та й дав їй ніж. Узяла жінка ніж і замахнулася на чоловіка. І в цю мить чорт розбудив його. Прокинувся чоловік, вибив у жінки ніж, закинув його і давай молотити жінку!

Чорт каже: «Бачиш, це не вірний твій друг».

Поїхав чоловік додому і думає: «Хто ж мій вірний друг?» Думав він, думав і не міг додуматися. Та взяв Рябка, прив’язав його ззаду до воза і знов поїхав до свого проса. І знов чекав аж до вечора, і застала його ніч. І знов ліг чоловік спати під возом.

Заснув чоловік, а до воза підходить чорт. Приступив чорт до собаки і простягнув йому кавалок ковбаси, щоб не гавкав. А собака почав гавкати і збудив хазяїна. Той встав, а чорт показав на собаку і каже: «Оце твій надійний і вірний друг».

І чорт віддав хазяїнові просо.

Гайгай

Жив собі бідний чоловік. Мав одного сина – статечного й робітного хлопця. І чоловік любив працювати. Але бідність не могли осилити і жили у скруті.

– Гей, няню, доста!.. Піду я у світ і будете видіти, що знайду ліпшу долю.

– Добре, сину, йди.

І хлопець зібрався в далеку дорогу. Батько провів його аж поза готар[2]2
  Готар – межа.


[Закрыть]
. А там починався великий лісище. Попрощався чоловік із сином і тяжко зітхнув:

– Та чи увиджу ще тебе? Гай-гай!

Як вимовив це слово, з’явився коло нього якийсь чоловік. Чорний, чорний і страшно паскудний! Озвався:

– Я тут!

– А ми не кликали тебе, – сказав батько хлопця.

– Я не глухий, чув, як ти вигукнув: Гайгай!

– То зі своїм сином я прощався, гай-гай, кажу, чи увиджу я ще тебе, сину, за свого життя?

– Пробач, – говорить на те чорний, – сталася помилка. Але щоб знав: я керівник усіх нечистих сил і звуть мене Гайгай. Коли ти вимовив се слово, я подумав, що ти мене кличеш.

І хоче іти геть. Та повернувся і спитав бідного:

– А куди ти виряджаєш сина, що аж сюди прийшов з ним прощатися?

– Йде у світ служити, бо вдома така скрута, що далі не можемо дати собі ради.

– А чи пустиш сина служити до мене? Тяжкої роботи він мати не буде, але біду відігнати годен: можете забагатіти.

Батько налякався: до проводиря нечистої сили відпустити єдиного сина? Але тут сам хлопець втрутився у бесіду:

– Я, няню, беруся!

Гайгай поплескав його по плечу:

– Такого мені леґеня і треба! Я зроблю з нього царя! А ти, старий, щоб не знав біди, візьми оці гроші, – і дав біднякові мішок золота.

Чорний із хлопцем за хвилину щез. А чоловік, зажурений, вернувся додому. Та чого сумувати: жити вже є з чого, з голоду не вмре!

А що сталося із сином? Гайгай поніс його в далекий незнайомий край. Завів хлопця до свого палацу і наказує:

– Тут і будеш жити. Я ж говорив, що в мене не тяжка робота. Будеш собі в кімнаті сидіти і, що забагнеш, їсти й пити. Але виходити не смій; ні митися, ні стригтися, ні голитися тобі не дозволяю. Якщо витримаєш рік, по твоїй заслузі тобі заплачу. Чи пристаєш?

– Пристаю.

Гайгай замкнув двері, і хлопець зостався в кімнаті один.

Так перебув рік. За той час обріс, став дуже брудним. З’явився Гайгай.

– Вірно ти служив. Можемо з тобою і розрахуватися. Але я просив би зостатися ще на один рік.

– Та добре, зостануся, – погодився хлопець.

Витерпів і другий рік. Тоді Гайгай умовив його, щоб побув і третій.

Так хлопець три роки жив у нечистоті. Зробився з нього здоровий хлопчище, тільки страшно цуравий[3]3
  Цуравий – обідраний.


[Закрыть]
і такий нечистий, що аж почорнів.

– Такого слугу, – каже дідько, – я іще не мав. Тому не хочу тобі заплатити звичайною платою. Маю дяку тебе оженити. Даєш свою згоду?

– Та добре би й се діло зробити. Лиш хто піде за мене – такого немитого і оброслого?

– То не твоя жура. Ти візьмеш царівну і станеш багачем. Але, коли будеш уже сам собі паном, даси мені три задачі, які би я не міг виконати. Інакше пропадете – і ти і твоя жінка!

– Най буде!

Нечистий з радості аж підскочив:

– Но, тоді готуйся. Йдемо сватати.

– Неодягнений, нечистий?

– Так, слухай мене…

Сіли у бричку і рушили в путь. Стали перед високими царськими палатами. Гайгай у сріблі-злоті пішов до царя. Привітався й каже:

– У мене є син. Я прийшов за нього сватати царівну!

А в царя на відданні були аж три доньки.

– Я дуже радий, – сказав сватачеві. – Але таке вже оце діло, най кожна з дівчат відповість: любить чи не любить того леґеня.

Цар закликав дочок і розповів, що прийшов сватач.

– А де молодий? – питають дівчата.

– Там, у бричці. Йдіть і подивіться…

Наперед вибігла старша. Заглянула у бричку, а там сидить хлопчище – страшний, волохатий, одягнений у дрантя.

Вернулася до палацу й каже:

– Я його не хочу.

Побігла середуща, але і їй не сподобався.

– Но, видиш, – каже цар, – твого сина не хочуть дівчата.

– А може, ще полюбиться третій?

– Най іде, погляне, бо я своїх дочок силою не буду віддавати.

Побігла й наймолодша. Хлопець сидить у бричці вже якийсь засмучений. Оглянула його з одного боку, з другого… «Хлопець ніби порядний, тільки би обчистити!» – подумала про себе. Вернулася до батька і сказала:

– Добрий молодий, мені любиться.

– Но, видиш, – засміявся до царя Гайгай, – будемо сватами.

Сіли за гостину й домовилися, коли посвадьбують. Гайгай швидко відкланявся і вернувся з хлопцем до свого палацу. А вдома говорить:

– Наймолодша із царевих дочок засватана за тебе. Подобається?

– Так!..

– Тепер три дні будеш лиш купатися.

Коли хлопець вийшов з триденної купелі, став такий красивий леґінь, що любо було глянути на нього.

А як убрався у парадне плаття, всі почали казати, що такого хлопця пошукати треба!

– Тепер можемо їхати до царя на весілля.

Повели з собою і гудаків[4]4
  Гудаки – музики.


[Закрыть]
, покликали високих гостей. Словом, з’явилися в царя з великою парадою.

А старшим царевим донькам не терпиться глянути у бричку. «Ану, який? – думають собі про нареченого. – Хоч посміються усі з нього!» Відхилились дверці, й вийшов такий леґінь, що старша аж зомліла. А середуща нараз схопилася за голову: од такого красеня відмовилася! Під вечір з жалю скочила у воду і втопилася. А за середущою і старша…

– Но, – шепоче хлопцеві нечистий, – дві душі вже мої – се й твоя заслуга! Тепер сподіваюся, що скоро і третя – твоя наречена, дістанеться мені.

Але хлопець тільки засміявся. Думає собі: «Пропав би ти, дияволе, я ж тобі найду такі задачі, що голову на них поламаєш!»

Смуток оселився у царських палатах: дві доньки загинули. Цар хилиться край столу, сльози течуть з очей. Але весілля треба вже справляти, коли почалося. А як відгуляли, Гайгай посадив молодих у бричку і відвіз до себе.

– Но, – говорить хлопцеві, – живи з жінкою в палаці – держава твоя! А через три роки я прийду. За той час придумай такі три доручення, які б я не міг виконати.

І щез просто на місці.

Наш хлопець почав царювати. Добре йому велося. Та час швидко минав. Скінчилися три роки, і Гайгай – якби з неба впав:

– Но, леґеню, час: давай таку задачу, аби мені була не під силу.

Хлопець вигадав: за одну ніч нечистий має поставити палац з чистого срібла-золота, а щоб до палацу вів кришталевий міст із височезними стовпами і на тих стовпах золоті пташки співали.

Гайгай пропав… А хлопець веселий, що вигадав нездійсниму річ. Але дружині не сказав нічого, яку баламуту[5]5
  Баламута – скрута.


[Закрыть]
має із нечистим.

Рано повставали і не впізнають, де вони знаходяться: замість старого палацу – золота палата, а від неї до царського двору веде чудовий кришталевий міст з високими стовпами, і на стовпах пташки золоті співають.

Не знає хлопець – чи радіти, чи журитися.

А пропасний знову перед ним:

– Но, початок є! Нічого ти не виграв. Давай другу роботу.

Хлопець уже сердито:

– Всі гори у державі за одну ніч мусиш розрівняти, з них золото, срібло і каміння зносити сюди в купу! А на тому місці, де стояли гори, має зеленітися засіяне поле!

– Це тяжча задача, – сміється Гайгай. – Та не біда, щось будемо робити.

Рано встають і бачать: гори десь пропали, навколо палацу лежать купи золота, срібла і каміння… На тому ж місці, де стояли гори, зеленіє поле.

Тепер хлопець злякався. Нечистий виконав такі тяжкі задачі! Вже лиш одна зосталася.

– Що тобі є? – стривожилася жінка. – Така краса сталася, а ти не радієш!

Він розповів про свою угоду із Гайгаєм…

– Зосталася остання задача. Якщо і ту виконає, нам буде кінець!

Жінка подумала і каже:

– Знаєш що? Сховайся. А як прийде сюди Гай-гай, я з ним поговорю!

З’явився нечистий:

– Де молодий цар?

– Він чогось задуманий, пішов на прогулянку. До вечора, може, й не повернеться. Якщо вам щось треба, скажіть, я зроблю.

– Дай нову роботу – мушу її зробити ще днесь.

– А моя задача буде правоплатна?

– Се однаково…

І молода жінка, вже недовго думаючи, вирвала свій кучерявий волос:

– Бачите сей волосок? Треба його вирівняти. Мусить бути прямий, як стріла!

Гайгай засміявся. Взяв волос за два кінці й легенько натяг:

– Готова робота. Твій волос прямий!

– Ану лиш пустіть його!

Пустив, а волос ще більше скрутився.

– Треба, щоб став рівний!

Гайгай пробував усяко. Як добре намучився, вдарив себе рукою по лобі і каже:

– Та я ж бачив, як ковалі залізо наперед нагріють, а тоді вирівнюють!

І всунув волос у вогонь. А той лиш зашкварчав.

– Такий ти силач?! – сміється з нього жінка. – Тоненький волосок – і той не зміг вирівняти. Забирайся з хижі!

Гайгай, як побачив, що утратив діло, вдарив собою в землю й розсипався на порох. І в цей час воскресли оті сестри, що втопилися.

– Но, ходи сюди, – покликала жінка чоловіка. – Третя задача пішла в нашу користь. І запам’ятай: прислів’я про жінок, що в них довге волосся, а короткий розум, – неправильно вигадане.

І відтоді добре жили. Старші сестри також віддалися, і всі живуть собі щасливо ще і днесь, як не повмирали.

На вербі дзвінчик, нашій казці кінчик.

Двадцять п’ять братів

Жив, де не жив, та десь-таки на круглому світі жив один чоловік, а в того чоловіка було двадцять п’ять синів. Видите, як тяжко й виговорити – «двадцять п’ять синів», а подумайте собі, як тяжко такій купі дати щодня їсти, постаратися, аби те чи інше не ходило голе, аби не лишилося вічним дурнем, аби знало читати й писати – досить думок для одного вітця. Скільки має бити собою чоловік, у котрого так багато дітей! Правда й те, що у такій родині є на кого подивитися, та й робота спориться, де до неї візьметься аж двадцять п’ять пар рук!

Та доста й того, що не нарікав ні той чоловік на своїх синів, не нарікали і сини на свого вітця. Жили собі у мирі та злагоді.

Хлопці підросли і дали собі слово, що всі двадцять п’ятеро поженяться разом, візьмуть дівок із одної хижі – з такої, де буде не менше й не більше, як двадцять п’ять сестер. І ще по-братерському домовилися, що будуть брати дівок з відповідним віком – кажім так: найнижче, аби наймолодша випала наймолодшому.

Коли вирішили се, пішли до свого нянька. Заговорив за братів найстарший:

– Няньку солоденький, ми хочемо женитися, але за одним разом, на однім весіллі, та й хочемо взяти собі дівок із такої хижі, де живе не менше і не більше, як двадцять п’ять сестер. Ми самі не годні розійтися по цілому світу в двадцять п’ять сторін, а тому просили нянька, аби був такий добрий і пішов один глядати чоловіка, у котрого було би двадцять п’ять дочок на відданні. Ми знаємо, що то нелегке діло – найти двадцять п’ять сестер під одною стріхою, що доки найдеться десь таке гніздо, доведеться зміряти не одну дорогу. Та радимо нянькові взяти у мандрівку пару залізних постолів і повну тайстру грошей.

– Дорогий мій синку, я радо вчиню те, що від мене просите, і, може, й пощастить найти вам двадцять п’ять сестер під одною стріхою. Але мусите терпіти і чекати, скільки буде треба, бо чоловік і сам не знає, коли вернеться з такої дороги.

Сини залишилися, а старий пустився у далекий світ. За рік сходив усі краї вздовж і впоперек, але, чи повірите мені, ніде не знайшов стріхи, під котрою було б якраз двадцять п’ять дівчат. Траплялося йому найти хату, навіть не одну, де жило двадцять три або двадцять чотири сестри, а от на двадцять п’ять – ніде не міг надибати.

Мандруючи по світу, той чоловік витратив повну тайстру грошей і сходив залізні постоли. Засмучений, рушив додому. Ішов, ішов – і по дорозі ще завернув у одне село. То було в неділю, і неборак подумав собі, що хоч посидить із людьми. Зайшов до корчми й на останні гроші узяв поїсти і випити.

Розвеселивши трохи тіло й душу, пішов чоловік далі. Йде і видить: один селянин оре аж двома плугами. А я вже казав, що то була неділя. Підійшов чоловік ближче – ґазда старий, як він.

– Чоловіче добрий, та хто чув таке – орати в неділю, на очах у всіх людей? – озвався подорожній.

А ґазда відповів:

– Ей, дорогий брате! У мене таке діло, що я змушений орати і в неділю, бо маю двадцять п’ять доньок, і треба добре ґаздувати, аби всіх повіддавати, не пустити їх по світу повітрулями.[6]6
  Повітруля – русалка.


[Закрыть]

Вчувши такі слова, чоловік дуже зрадів і одразу каже:

– Ну, чоловічку, стільки би біди! Знайте, що у мене двадцять п’ятеро синів. Я й мандрую уже цілий рік, аби найти двадцять п’ять сестер під одною стріхою, бо мої сини вирішили так, що візьмуть собі двадцять п’ять сестер із одної хижі. Та як собі гадаєте, чи дали би доньок за моїх синів?

– Дуже радо, – відповів старий.

Довго не домовлялися, бо обоє мали однакову журу. Призначили день, коли двадцять п’ятеро братів мають прийти сватати двадцять п’ять сестер, а потім повінчатися із ними. Тепер наш чоловік ішов собі додому посвистуючи.

Дома леґені з великої радості не знали що й казати, як дякувати долі, що нянько їм приніс таку щасливу звістку. Всі сини, а з ними їх старий, осідлали коней і поскакали свадьбувати. Уже за плечима лишилося чимало дороги, треба було і перепочити, коли заговорив наймолодший брат, що вмів передбачати:

– Станьте лишень, хлопці! Ми забули дома обміркувати одне діло. Адже в нашій хижі – всього одна кімната, де ми всі розмістимося в ній, як приведемо молодих жінок? Мені спало на думку, що найліпше буде, як я тепер вернуся назад і найму в селі хоч десять хат, де уже намістимо своїх жіночок. А ви не чекайте, щасливо їдьте далі – лиш привезіть на моєму конику й мою наречену. Та, дорогі брати, скажу ще одне, а ви собі добре зарубайте на носі, що буду казати, бо як учините не так – з того буде велика біда. Дорогою додому не ставайте ніде ночувати, як би пізно не було. Їдьте далі й далі, доки не зупиниться мій кінь із моєю судженою. Там можете спокійно зійти собі з коней і перепочити. На іншому місці зазнаєте великого лиха.

Тоді двадцять четверо братів і їх старий нянько поскакали далі, а наймолодший брат вернувся назад, у своє село.

Леґені щасливо добралися до того чоловіка, що мав двадцять п’ять доньок. Молодята скоро повінчалися і справили велике весілля. А по всьому тому брати посідали з молодими жінками на коней. На коника наймолодшого брата сіла його суджена – сама, і поскакала спереду, ведучи за собою весільний народ.

Довго вони неслися на конях і зрештою надибали велику рівнину, де була дуже красна паша. Села не виділи ніде – ні близько, ні далеко, і тяжко було сподіватися, що до потемків найдуть якусь стріху, аби заночувати. Зміркували так, що ліпше залишитися на ніч тут, на лузі, де росте така густа трава. Позлізали з коней, пустили їх пасти, а самі розклали собі ватру[7]7
  Ватра – багаття.


[Закрыть]
. На біду, вони забули, від чого їх застерігав наймолодший брат.

Але найменша сестра не лишилася при них, бо мудрий кінь заніс її далі – на добрий постріл із рушниці – й аж там зупинився. Дівка зійшла з коня і ночувала сама. Правда, ніхто не звернув уваги, що серед них немає нареченої наймолодшого брата.

На ранок пробудилися двадцять чотири молоді пари, розглядаються і – най вас Бог спасе від такого! – так перелякалися, що не могли вимовити й слова: увесь луг, де спали, був обкладений страшним вогняним муром, і вибратися звідти було неможливо. Лише тепер прийшов їм на гадку наказ наймолодшого брата, бо помітили, що його нареченої серед них нема. Забідкалися – що з ними тепер буде! А тут з’явився, наче з-під землі, пекельний Люцифер і як загойкає на них:

– Та хто вам давав дозвіл розкладатися на ніч на моєму лузі? Зараз повибираю із вас душі!

Перелякані на смерть, брати й сестри почали просити, аби Люцифер перебачив, бо темна ніч їх застала в полі, не знали, куди йти, а вони віддячаться найстаршому чортові – і сяк і так, що не пошкодує! Люцифер вислухав усе те до кінця, і добре припалося його чорній душі, що бідолахи так мучаться. А коли увидів, що вже зійшло із них сім потів, заговорив:

– Ну, я перебачу, але з одною умовою: поверну вам життя, коли підпишете чорним по білому, що віддасте мені свого наймолодшого брата, котрий зостався дома. Ліпше поплатіться ним одним, чим вам – сорока дев’ятьом – іти на той світ. А не пристанете на мою умову, то пропадете тут усі – разом із вашими кіньми!

Ой, із тяжким серцем брати підписали Люциферу папір, що віддають йому свого наймолодшого братика, котрий зостався дома. Для більшої певності ту цидулу мусив підписати і старий.

Улагодили вони все з Люцифером, і тоді чортисько подув у бік вогняних мурів. Вони одразу зникли, й весілля могло продовжувати свою подорож. На добрий постріл із рушниці знайшли й наречену найменшого брата і почали собі дорікати: «Ей, треба було нам заночувати тут, а не там!» Але найменшій сестриці не сказали й слова, що трапилося з ними.

Ледве встигли продати Люциферові наймолодшого брата, як той уже знав, що вони зробили, бо він усе відав наперед. Неборак подумав: «Ліпше мені піти самому пошукати чорта, як чорт має забрати мене». І одразу рушив у дорогу.

Ішов дуже швидко, що вже й не чув під собою ніг. І раптом зустрівся з рідними братами. Наречена здалеку до нього усміхалася. Але коли хлопець вже був зовсім близько, з’явився страшний змій, схопив її в пазурі й поніс. Наймолодший гірко пожалівся на братів і на старого нянька, що вони продали його Люциферові. Навіть не відклонившись, скочив на коня і понісся геть.

Доскакав до того місця, де його брати зупинялися на ніч. Там уже стояла височезна скеля. Хлопець виліз на самий вершок, аби роздивитися, що видно навколо. Глип, а на вершку стоїть якась колиска, а у тій колисці – файна-префайна дівка, що не має іншої роботи, лише колисатися. Підійшов леґінь ближче, а то – його суджена! Він так здивувався, що не міг заговорити.

– Ти мене шукаєш, милий?

– Я шукаю Люциферів замок, – пояснив їй хлопець. – Брати продали мене Люциферові, і я собі подумав, що ліпше мені самому піти до чорта, як чорт має забрати мене. А ти що тут робиш?

Дівчина відповіла:

– Видиш, я тепер – Люциферова донька. Він одразу не поніс мене в палац, а наказав, аби я спочатку виколисалася на кам’яній скелі. Та вже дещо знаю. Якщо тепер підеш до Люцифера, він вкоротить тобі життя. Тому слухайся мене.

Наймолодшому братові дуже полюбилося, що й наймолодша із сестер, подібно до нього, володіє чарами.

Помалу смеркалося, і дівчина сказала:

– Тепер можеш іти до Люцифера і показатися йому. Признайся чесно, що ти хлопець, котрого він купив від двадцяти чотирьох братів. На то чортисько стане тебе пригощати, але ти нічого не їж і не пий, а попроси собі роботу – кажи, що дуже любиш працювати. Се припаде йому до дяки, і він тебе не рушить: хто би вбивав такого, що хоче робити, а не хоче їсти? Роботи не бійся, бо я тобі буду в усьому помагати. Служити доведеться усього три ночі – на тому кінець. Як перебудеш свою службу, то не бійся, біди не зазнаєш. І ще не забудь: за той час Люцифера буде трусити злоба, хоч говорити із тобою він буде дуже мило.

Дістав леґінь ті добрі поради, пішов до Люцифера і чесно признався, що він – той самий хлопець, котрого продали двадцять чотири брати. Признався і в тому, що він не хотів ховатися вдома і прийшов до нього сам, із власної волі. Якби найшлася тут якась робота, то радо взявся би за неї.

– То вже мені любиться, – озвався Люцифер. – Ото дуже красно, що відразу просишся в роботу. Видно, що ти – роботящий хлопець. Такого мені й треба. Але на роботу ще маєш час. Спершу поїж, попий!

– Дякую за вашу доброту, – відповів леґінь, – але я не голоден та й пити ще не хочеться, ліпше би щось поробив.

– Ей, ти добрий хлопець! – почав його хвалити Люцифер. – Ну, та не буду тебе дуже припрошувати, раз ти не жадаєш ні їсти, ні пити. А як сверблять руки до роботи, то за одну ніч посади в густому дубнякові цілу винницю[8]8
  Винниця – виноградник.


[Закрыть]
– на двадцять миль довгу, на п’ять миль широку. Дуби повитягуй разом із корінням і красно поскладай. Розчищене місце покопай і до завтрашнього ранку засади лозою, вирости з неї виноград і принеси мені на стіл грона трьох сортів на трьох окремих тарілках. Тоді й приголосишся, що винниця посаджена, а ще посеред неї збудована винарня – така велика, як палац. Але коли те, що я переповів, до ранку не зробиш, тоді, сине мій, не думай далі жити!

Ну, та й леґінь якраз собі думав – як лишитися живим, бо про таку роботу ніколи й не чув. Коли вислухав чортиська, то гадав, що нараз на тім місці серце йому перестане битися.

Вийшов від Люцифера такий, ніби його товстою ґирлиґою та ще й сукуватим кінцем по голові вдарили – аж в очах потемніло, і не видів ні вперед, ні взад. Лишень коли надворі на нього повіяло свіжістю; помалу протямився і подибав далі. Вибрався з бідою на кам’яну скелю, де жила його суджена, і розповів їй, що він мусить до ранку зробити.

Дівка розраджувала хлопця, казала, най не журиться, бо вона поможе, най іде собі спокійно спати – і все буде добре. Потому вона вийняла з пазухи сопілку, тричі свиснула – і коло неї з’явилося стільки чортів, як трави.

– Яка твоя воля, повелителько? – спитали вони.

– Моя воля така, аби на місці тої дубової хащі за одну ніч виріс виноградник – на двадцять миль довгий, на п’ять миль широкий. Усі дуби разом із корінням повинні бути вирвані й красно складені, а посеред винниці має стояти і винарня, та така велика, як палац. До завтрашнього ранку виноград мусить достигнути…


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю