Текст книги "Чopтiв млин: Казки пpo чортів"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 17 страниц)

– Ідіть, приведіть царицю.

Приходять цариця з такими рогами, що ледве влазили у двері. Микола замкнув за собою двері і поклепав по рогах:

– Чи згодні діставати кожний день по двадцять п’ять палиць і дев’ять днів постити?

На піст цариця дала згоду, а палиці їй дуже не любилися. Та мусила погодитися. Тоді Микола приписав цариці тільки хліб і воду, а палиці відмінив. На дев’ятий день приходить і дає їй грушу. Цариця з’їла, і за шість годин її роги впали. Знову сказав Микола:

– Ну, платіть мені, бо я вже йду геть!

А вона заплакала:

– Не йдіть, бо в мене ще дочка з рогами.

Микола дав себе просити, аж потім сказав:

– Ну, йдіть за дочкою.

Коли царська донька відчинила двері, Микола скоро їх замкнув і каже:

– Прийшла у мої руки? Дам я тобі тепер!

Дуже злякав дівчину. І так подзвонив по рогах, аж у голові їй колисалося. Потому сказав:

– За дев’ять днів не дістанеш їсти, і кожний день тобі відрахую по двадцять і п’ять палиць. Інакше діла в нас не вийде.

І почав із палиць. Вона дуже йойкає:

– Миколо, Миколо, верну тобі пищалку і торбинку, лише не бий мене так сильно.

Та Микола нічого не чув. Як сказав – так і робив. Дев’ятої днини дав їй з’їсти грушу. За шість годин роги із голови відпали. Царівна з радості забула про всі кривди і каже Миколі:

– Поберімося ми двоє на наш вік. Бачу, що я мудра, але ти від мене у два рази мудріший. І нам було би добре.

Хлопець недовго думав і погодився. Взяв собі царівну, та й казці кінець.

Син побережника

Служив у пана один побережник. Раз лиш пішов він у ліс і заблудився. Блудив, блудив і знайшов млаку[36]36
  Млака – болото, трясовина.


[Закрыть]. «Десь тут вода має бути», – думає. Дивиться – так і є: високий, товстий дуб, а під дубом криниця, що запала листом.

Вкляк він на коліна й вигрібає листя. Коли вода очистилася і він нахилився, аби напитися, почувся голос із-за дуба:

– Не пий!

Злякався побережник, але сказав:

– На те вона тут і є, аби пити.

А з-за дуба той же голос:

– Продай мені те, що в тебе вдома є, а ти не знаєш. Дам стільки грошей, скільки хочеш, не треба буде в пана служити ні тобі, ні твоїм дітям, ні внукам.

Подумав собі чоловік і погодився.

Рівно через дев’ятнадцять років те, що він продав, мало бути на цьому місці.

Побережник напився води, зайшов за дуба подивитися, хто з ним розмовляє, і побачив старого діда, по шию закутого в залізо – лише голову видно. Старий сказав, де гроші, побережник набрав їх, скільки хотів, та й пішов. Дід ще й дорогу показав.

Прийшов побережник додому, гроші заховав у стодолі в солому, а сам увійшов до хати, сів біля столу і думає.

Жінка його питає:

– Чого ти такий сумний?

Тоді він каже:

– Я щось нині продав, а не знаю, що.

– Як то – продав, а не знаєш, що?

– А так, продав те, що є вдома, а я не знаю.

– Ти продав у мені дитину, – злякалась жінка. – Того і того місяця я зайшла у тяготу.

Сумували обоє, плакали, але зарадити горю не могли.

Уродився у них хлопчик, гарний-прегарний. Перебув років сім і пішов до школи. Понад усіх дітей він найкраще вчився.

Як минуло йому вісімнадцять, настала пора вести до діда.

Жінка плаче, чоловік плаче, і хлопець плаче, бо батьки плачуть, але що робити? Взяв батько сина за руку і повів до того дуба. Як віддав його дідові, то так заридав із жалю, що аж земля затремтіла.

Каже дідо:

– Не плач. Я його купив не на вічно, а лише на дев’ять діб. Іди ще набери собі грошей і вдома господарюй.

А був той дідо царем і називався Лючієм.

Коли залишився сам із побережниковим сином, сказав:

– Візьми, сину, з дупла цього дуба ключі, зайди в печеру, там відкриється тобі великий палац. Відімкни його, обмини одинадцять кімнат, а дванадцята твоєю буде, в ній і живи.

Так хлопець і зробив. Увійшов у гарну-прегарну світлицю, сів на м’яке крісло й чекає, що буде. Настав і вечір, хлопець роздягся, ліг на пухове ліжко. А заснути не може. Десь коло півночі почав засинати, коли хтось увійшов до світлиці й ліг поруч. Так і не побачив – хто, бо вранці залишився сам.

Так було ще дві ночі, а тоді хлопець наважився піти до діда.

– Що скажеш, сину? І їжу маєш, і житло маєш, чого ще треба? – питає дід.

– Все є в мене, але відпустіть до тата за книжками. Я в школі вчився найкраще, бо дуже любив книжки. Сюди не взяв жодної, бо було не до них: плакав батько, плакала мати, і я плакав. Та без книжок не можу тут жити.

Подумав старий і відпустив, але наказав відразу вернутися.

Прийшов додому хлопець, зраділи батьки.

– Може, погано тобі на службі? Може, не маєш що їсти? – турбується мати.

– Я живу в такім палаці й таке їм, що вам і не снилося, – відповідає хлопець. – Лише кожної ночі хтось коло мене лягає спати, а хто – не знаю.

Дала мати синові сірники, свічку, горнець і сказала:

– Прийдеш до палацу, засвіти за дня свічку, прикрий горнцем, а як вночі хтось прийде, то зніми горнець і побачиш. Лише дідові не показуй, що несеш.

Забрав він усе, що мати дала, не забув і книжки взяти.

Недалеко від дуба заховав горнець, свічку і сірники. Дідові показав, що приніс, а йому вже й руки видко – із заліза почав вивільнятися. Навіть погортав деякі книжки.

«Диво дивне», – подумав хлопець і пішов ніби по ключі, а сам всі свої причандалля під плащ і – до палацу. Тут все зробив, як порадила мати, і став чекати.

Прийшла пізня година, і знову хтось коло нього ліг. Підняв горнець і побачив прекрасну жінку. Не знав, не думав, що тої ж миті дідо знову вліз у залізо по шию.

Приходить юнак вранці до старого, а той плаче.

– Чого ти плачеш?

І розповів йому дідо, що був він колись царем і мав три доньки. Середуща була дуже гарна, і чорт хотів її взяти за жінку. Та ні сам цар, ні цариця, ні старша сестра не хотіли такого зятя, і за це всі троє мусять терпіти страшну біду.

– Коли тебе ще не було на світі, – казав дідо, – мені приснилося, що коли тобі мине вісімнадцять років, переночуєш із моєю наймолодшою донькою дев’ять діб, і якщо не побачиш її обличчя, а вона твого, тоді вийду з цього заліза царем, як і був колись. Не допоміг ти мені, то відпускаю тебе у світ. Будеш ходити, не знаючи кінця-краю дорозі. Як надокучить бути чоловіком – станеш оленем, надокучить оленем – бігтимеш зайцем, а як не захочеш уже ходити по землі – будеш голубом. Лише запам’ятай, що двічі не будеш іти по одній дорозі.

Попрощався, бідолаха, з дідом і пішов. Як надокучить бути чоловіком, то стає оленем. Як не біжить оленем, то скаче зайцем. А коли вже не може йти, то летить голубом.

Добрався він до такої гори, що вже не може й голуб перелетіти, сів на камінь та й нарікає на батька: «Продав мене, сам панує, а я мушу через нього бідувати».

Плакав скільки хотів, бо ніхто його не розрадив. Витер сльози і помітив далеко під горою ніби сад, а в ньому – наче будова якась.

Полетів голубом попід гору – і справді: сад, а в саду чарівний палац.

Сів на дерево коло палацу і почав співати.

Почувши спів, з палацу вийшов чорт із царевою дочкою.

– Скільки то років, як я тут, – дивувався чорт, – скільки то років, як ти тут, і ще мій батько жив, але ніяка птиця не залітала сюди. Якби я цього голуба зловив, змайстрував би для нього золоту клітку, і він би нам співав.

Голуб дався йому піймати і став жити в золотій клітці. Його годують, а він поспівує.

Через кілька днів чорт пішов на полювання. Царівні стало сумно, вона позачиняла двері й вікна, випустила голуба з клітки і почала його цілувати та пестити, бо згадала, скільки вдома бачила всіляких птахів.

Став тоді з голуба чоловік. Налякалася царівна, а він каже:

– Нема чого мене боятися, а скажи мені, хто ти і звідки?

– Я царя Лючія донька, – відповіла царівна. – Мій тато в залізо закований мучиться, мати із сестрою в дрімучому лісі караються, а мене чорт заніс аж сюди. І мушу вже тут помирати.

Признався тоді хлопець, хто він такий, і питає, скільки тато її буде мучитися.

– Доти, поки чорт житиме.

Тоді він каже:

– Як прийде чорт, то запитай, чи є що таке на світі, аби він здох від того.

Примчав увечері чорт, поставила перед ним вечерю царівна і ніжним голосом каже:

– Любий мій, ти найдужчий й наймудріший у світі. Але снилося мені, що й на тебе є смерть, та я все боюся, звідки вона прийде.

Засміявся чорт на ті слова.

– Є на цім світі держава, а в тій державі гора Висаня, – почав оповідати. – На тій горі живе моя тітка Пазя. Вона має дванадцять голів на тулубі. Якби знайшовся силач, що відтяв би їй всі голови, то тулуб почав би утікати. Якби його розпоров хто, то з нього вискочить меткий олень. Якби того оленя наздогнати і розпороти, з нього вискочив би заєць. Наздогнати і розірвати цього зайця може лише леґінь, який перекинеться в зайця. Але із того зайця вилетить голуб. Якби того голуба впіймати і живого розірвати, то з нього випало б яйце. То яйце і є моя смерть. Та цього ніхто не зробить, і тому я не боюся розкривати таємницю.

Голуб у золотій клітці вислухав усе, добре запам’ятав, а через кілька днів, коли чорт пішов на полювання, попросив царівну випустити його з клітки і полетів.

Довго чи недовго летів, а долетів до тієї держави, де править Пазя. Обернувся хлопцем, розпитав, де гора Висаня, і знову голубом полетів туди.

Дивиться – аж перед ним великий палац, обгороджений залізним парканом, на кожнім стовпі чоловіча голова, і на брамі теж голови, лише на одному стовпі ще немає.

В цей час вийшла з палацу Пазя. Зробився голуб хлопцем, привітався.

– Чого ти зайшов сюди, леґеню? – питає Пазя. – Чи не тому, що на одному стовпі ще голови людської не вистачає?

– Хочу на службу найнятися, – відповів на те хлопець.

– Добре, – каже дванадцятиголова Пазя, – будеш пасти в мене овець. Платитиму стільки, скільки хочеш.

Переночував леґінь, а тим часом Пазя поробила вівцями чортів. Вранці розбудила хлопця, звеліла погнати овець у поле. Пішла разом із ним, показала маленьку латку поля, розділила її навпіл і наказала:

– Маєш пасти їх на одній половині. Якщо хоч одна вівця перейде межу, твоя голова буде на тому стовпі.

Десь за годину добре паслися вівці, а потім всі повтікали за межу. Бігав-бігав хлопець за ними, нарешті так стомився, що впав на землю і заснув.

Поки спав, налетів беркут і положив біля нього золотий меч.

Перед обідом прокинувся хлопець, а до нього вже біжить, висунувши дванадцять жал, Пазя. Та в очі блиснув меч, хлопець схопив його, махнув направо, наліво, і злетіли всі дванадцять голів. Почав утікати тулуб, але парубок наздогнав його і розпоров животище. З живота вискочив олень, хлопець і сам зробився оленем, наздогнав і роздер його. З оленя вискочив заєць. Довелось і леґеневі зайцем ставати. Зловив і зайця, розпоров. Знав, що з зайця вилетить голуб, зразу ж перетворився на голуба, почав гнати-наздоганяти втікача, пригнув до землі, роздер, а яйце, що випало з нього, взяв у дзьоб і полетів до тієї держави, де був чортів палац.

Чорт якраз був у саду і роздивлявся, чи не сидить десь на дереві голуб, що втік із золотої клітки. Побачив його в небі, хотів було приманити, та голуб опустив на нього яйце із дзьоба, і чорт розсипався на порох і мак.

В ту мить цар Лючій, цариця і його найстарша дочка визволилися з неволі.

А наш леґінь взяв пару чортових коней, посадив на одного цареву дочку, а на другого сам сів, і рушили вони додому. Сім років блукали, поки дісталися до своєї держави.

Як побачив їх старий цар, поцілував у руки-ноги, віддав йому корону і оженив на тій доньці, що мав із нею хлопець дев’ять ночей ночувати, а обличчя не бачити.

Розказав я те, що знаю, а може, ви знаєте, що було далі, то мені розкажете.

Солдат і смерть

Прослужив солдат у царя тридцять три роки, і вийшла йому одставка. Дав йому цар три копійки, він і пішов собі. Йшов, йшов, аж перестрівають його три старці.

– Сотвори, служивий, милостинку!

– Нате.

Вийняв копійку і оддав. Трохи згодом перестрівають його ще три старці.

– Сотвори, служивий, милостинку!

– Нате.

Оддав і другу копійку. Під вечір вже ще три старці просять.

– Сотвори, служивий, милостинку!

– Нате.

Оддав і третю копійку. Іде та й думає, що це воно буде, що роздав останні три копійки. Аж ось ще йдуть три старці.

– Створи, служивий, милостинку!

– Нате.

Скинув шинелю й оддав.

– Ну, – кажуть старці, – чим тебе, служивий, нагородити, що ти з останнього милостиню сотворив? Проси у нас три просьби.

– А що ж я, – каже, – буду просить? Як задумаю, щоб гроші в кармані були; щоб люльку не накладать і не закурювать, а як загадаю, щоб сама готова була; та щоб була торбинка така, що я про що не подумаю, зараз щоб там і було.

– Добре, служивий, іди собі з Богом.

Ото сказали та й зникли, наче їх тут і не було. От солдат пройшов трохи: «Дай, – дума, – подивлюсь, чи не збрехали». Засунув у кишеню руку – так і витяг жменю грошей. Сів ото спочивати, витяг люльку, аж вона вже й куриться.

– Е, – каже, – і це добре!

Покурив, покурив та так, не гасячи, у кишеню засунув, вона сама і погасла. Дивиться, летить пара качок; він розшморгнув торбину та:

– А в торбинку!

Так ті качки туди і загули. От приходить він у місто, а у тому місті та в багатого купця був дім такий, що у ньому ніхто не жив, бо там завелись чорти. Він до того купця:

– Що даси? Я, – каже, – можу вигнать чортів.

– Як, – каже, – виженеш, я тебе до смерті догодую.

Ото нагодували його, напоїли, пішов він на ніч у той дім. Тільки опівночі чує, щось стукотить-гримить, поміст лопнув, вилазить чорт.

– Чого ти? – питає солдат.

– Я тебе з’їм!

Солдат торбинку розшморгнув та:

– А в торбинку!

Як крикне, так той чорт туди і загув. Зашморгнув його там солдат та вже бив-бив! Давай той чорт проситись:

– Пусти!.. Внукам, – каже, – і правнукам закажу сюди ходити!..

Пустив його солдат. От уранці повів він того купця в той дім, і стали там жить. А прийшлося тому солдатові вмирати, він і наказує:

– Положіть зі мною безпремінно оцю люльку і торбинку.

Ото поклали йому те все, поховали його, приходить він на той світ. Дивиться – пекло, він і убравсь туди. Зараз кілочки забиває, амуніцію свою розвішує:

– Що, – питає, – горілка є?

– Є.

– Тютюн є?

– Є.

– Огонь є?

– От рай, так рай.

Ходить по пеклі, муштрується.

Аж ось приходить той самий чорт, що він його на цім світі бив, та як побачив його, як заголосить:

– Це ж той самий, що мене колись бив!.. Він нам і тут життя не дасть: треба його якось вижити!

Так чорти вже й злякалися. Повиходили з пекла, а його там самого зачинили.

– Що ж, братці, давайте мірятися; кому випадає – облупим того та шкуру на бочку натягнем, як на барабан, ударимо, то, може, він і вискочить.

От вимірялись, облупити якого випало, натягли шкуру, як ударять, а солдат:

– Ах, у поход, у поход!

За амуніцію та з пекла, а чорти вскочили та й заперлись там.

От ходить він по тому світу, ніде нема йому пристановища, аж стрічає його святий Петро.

– Іди, – каже, – в рай, там тебе давно ждуть.

Пішов солдат, де-то там той рай у Бога; Бог і поставив його коло свого палацу на варті. Ходить він, аж іде смерть. Солдат до неї:

– Бабусю, чуєш? Ти це куди?

– До Бога, служивий.

– За чим?

– Та спитати, що мені на землі робити.

– Почекай тут, я піду спитаю.

Приходить перед Бога.

– Прийшла, – каже, – Боже, смерть, питає, що їй на землі робити.

– Хай, – каже Бог, – морить самих старих людей три роки.

От він вертається та й згадав: «А там же є у мене брати, вона і їх умертвить». Виходить та й каже:

– Велів Бог, щоб ти три роки самі старі дубки гризла.

От через три роки знов смерть іде, питається:

– Пожди тут, я піду спитаю, – каже солдат.

Приходить до Бога.

– Прийшла, Боже, смерть, питає, що їй робить.

– Скажи, щоб три роки мертвила самих середніх людей.

Він і роздумавсь: «Адже у мене там, може, племінники є». Вийшов та й каже:

– Сказав Бог, щоб ти три роки гризла самі середні дубки.

– Спасибі, служивий. – Та й пішла.

Ото через три роки знову смерть прийшла, та така худа!

– Спитай, служивий, що мені ще робити?

Він пішов.

– Прийшла, Боже, смерть, питає, що їй робить.

– Хай, – каже Бог, – мертвить самих маленьких дітей.

Він і згадав, що у нього є онуки, виходить та й каже:

– Сказав Бог, щоб ти ще три роки гризла самі молоді дубки.

Подякувала смерть і пішла. Через три роки приходить, а солдат і не углядів її, вона й проскочила сама до Бога. Як прийшла – то й розжалілась, за що її Бог голодом карає.

– Це він тобі все брехав! Піди його самого ще раз умертви.

От вийшла вона до солдата та й каже:

– Подавай душу!

А солдат розшморгнув торбинку та:

– А в торбинку!

Вона у неї і вскочила. Він зашморгнув її там та й закинув у болото.

Солдат-лікар

Одного разу захворіла царева дочка: тане, сохне день від дня, слівця вимовити не може.

Покликав цар заморських лікарів. Наїхали лікарі з усіх кінців, навезли три вози ліків. Та не допомогли царівні ні заморські лікарі, ні їхні ліки.

Тоді дідок-водовоз, який возив на царську кухню воду з річки, порадив цареві:

– Треба солдатів попитати, вони люди бувалі, може, хтось із них візьметься вилікувати твою дочку.

Зібрав цар на майдані усе військо і питає:

– Гей, солдати, хто з вас візьметься вилікувати мою дочку? Хто вилікує, того добре нагороджу.

Виступив з рядів один солдат та й каже:

– Ваша царська величність, дозвольте я спробую.

– А чи зумієш? – питає цар.

– Зумію чи ні – не знаю, а спробувати треба, не пропадати ж дівці, – каже солдат.

Повели солдата у палац. Поглянув він на царівну і відразу зрозумів, що хвороба її не проста, що тут без нечистої сили не обійшлось.

– Щоб вилікувати твою дочку, – каже солдат цареві, – треба мені десять карбованців грошей.

– І ста карбованців не шкода, тільки вилікуй, – відповідає цар і наказав видати з казни десять карбованців.

Узяв солдат гроші, пішов на базар, купив кишеню горіхів, тоді зайшов до найкращого у місті коваля.

– Змайструй мені, – каже солдат ковалеві, – залізного чоловіка з пружиною, щоб він міг рухати руками. А ще відлий півсотні чавунних горіхів.

Викував йому коваль залізного чоловіка, вилив півсотні чавунних горіхів. Насипав солдат в одну кишеню простих горіхів, в іншу – чавунних, поклав залізного чоловіка на воза і привіз у царський палац.

Залізного чоловіка він поставив у кімнаті, через яку був прохід до хворої царівни, а сам завалився на ліжку, лежить і горіхи лускає.

Наступила ніч. Раптом чує: хтось стукає у двері.

Солдат питає:

– Хто там?

Голос з-за дверей відповідає:

– Гості прийшли.

– Гостям завжди радий, – сказав солдат і відчинив двері.

Зайшов до кімнати чорт, рогатий, з хвостом. Цей чорт кожної ночі царівну лякав, від такого страху царівна й занемогла.

– Ти, солдате, чого сюди прийшов? – питає чорт.

– А ти сам чого прийшов? – закричав солдат. – Що тобі тут треба? Ось я тобі покажу!

Засукав рукава солдат.

Сторопів чорт і каже:

– Тихіше, тихіше, солдате.

– Не можу тихіше! – кричить солдат. – Коли я сердитий, мені до всього байдуже, та я й сам не знаю, що я зараз з тобою зроблю!

Зовсім злякався чорт.

– Ну, заспокойся, заспокойся! – просить солдата.

– Не можу заспокоїтися, – відповідає солдат. – Давай у шашки зіграємо, тоді, може, заспокоюсь.

Домовились грати так: хто програє – тому щигля в лоба.

Почали гру. Солдат грає, а сам дістає з кишені по горішку і гризе.

– Дай, солдате, й мені горіхів погризти, – просить чорт.

– Погризи, – каже солдат і відсипав чорту пригорщу чавунних горіхів. Поклав чорт чавунний горішок до рота, а розгризти не може.

А солдат знай собі лускає та над чортом підсміюється:

– Ох ти, здумав зі мною в шашки грати, а сам горіха не розгризеш!

Грали, грали, нарешті солдат виграв.

– Ну, тепер тримайся! – каже солдат чортові. – Розіб’ю тобі лоба. – Засукав солдат рукави. Затремтів чорт – згадав, як солдат з горіхами справився, – та й просить:

– Солдатику, ти обережніше, легенько.

– Не можу легенько. Дуже вже я розійшовся.

– Ну, хоч трішечки легше.

– І трішечки не можу. Ось мій кривий брат, котрий у кутку стоїть, той може легше вдарити. Хіба його попросити?

– Будь ласкавий, солдатику, хай твій брат щигля дає, – просить чорт.

Підвів солдат чорта до залізного чоловіка, натиснув пружину.

Стукнув залізний чоловік своїм залізним кулаком чорта по лобі – перелетів чорт через усю кімнату, вискочив за двері і втік.

Прибіг чорт додому та й скаржиться:

– Пішов я сьогодні у царський палац царівну лякати, а там солдат! Та такий злий, ледве я утік від нього живим.

Тоді найстарший чорт – криві роги – наказує молодим:

– Завтра підете у царський палац втрьох.

Наступної ночі з’явилось у царський палац троє чортів.

– Що ти тут робиш, солдате? – питають.

– А вам чого тут треба? – закричав на них солдат. – Зараз я вам покажу!

– Та тихіше, тихіше! – заспокоюють його чорти.

– Не можу тихіше, – відповідає солдат, – якщо хочете, щоб я заспокоївся, давайте грати в шашки.

Почали чорти грати із солдатом. Знову домовились грати на щиглі.

Солдат грає та горіхи гризе, а чорти на нього очима лупають. Завидки їх узяли, просять солдата:

– Дай нам горіхів!

– Нате, – каже солдат, – гризіть! – І відсипав кожному по повній жмені чавунних горіхів.

Солдат один за одним горіхи лускає, а чорти й одного розгризти не можуть.

Грали-грали, і солдат виграв.

– Ну, підставляйте лоби! – каже солдат.

Чорти полякалися, а вчорашній битий чорт підскакує:

– Просіть, щоб сам не бив, а брата заставив.

– Солдате, будь ласкав, не бий сам, застав брата щиглі давати! – просять чорти.

– Добре, хай буде по-вашому.

Підвів він чортів до залізного чоловіка, натиснув пружину. Вдарив залізний чоловік залізним кулаком одного, другого, третього, чорти повалились, а як опам’яталися трохи, давай бігти не оглядаючись!

Повернулися вони додому, розповіли старому чортові усе, як було, тоді чорт і каже:

– Завтра усі разом підемо.

Настала третя ніч, знову з’явилися гості у царські покої. Попереду старший чорт – криві роги, за ним усі інші товпляться.

– Що ти тут робиш, солдате? – питає старший чорт. – Як ти посмів моїх молодших братів бити?

– Я й тебе зараз виб’ю! – закричав солдат.

– Тихіше, тихіше! – каже старший чорт.

– Я тихіше не можу, – відповідає солдат. – Якщо хочеш, аби я заспокоївся, давай в шашки грати.

Домовились грати на три щиглі.

Солдат грає та горіхи гризе, а чортам знову дав чавунних горіхів і старому також дав. Поклав старий чорт чавунний горішок в рота, та не розгриз, тільки зуба зламав.

– Ох ти, – каже солдат, – горіха розкусити не можеш, а ще зі мною грати сів.

Грали-грали, і солдат обіграв старого чорта.

Обіграв і давай чортів лякати:

– От зараз я вам лоби порозбиваю!

Старший чорт злякався і просить:

– Бий, солдате, тихіше!

– Не можу, – відповідає солдат.

Побиті чорти підштовхують старшого:

– Проси, щоб він заставив давати щиглі свого брата.

– Солдате, не бий сам, – просить старший чорт, – застав брата щиглі давати!

Погодився солдат.

Вдарив залізний чоловік своїм залізним кулаком старшого чорта по лобі перший раз – у чорта ріг зламався; за другим щиглем – чорт на ногах не втримався, а за третім вилетів за двері і побіг без оглядки. А за ним побігла й решта чортів.

Зачинив солдат за ними двері, ліг і заснув.

Вранці приходить цар.

– Як справи, солдате?

– Нічого, спасибі.

Прийшов цар до дочки, та вже зовсім від страху опам’яталася і говорити почала.

Дав цар солдатові двадцять п’ять карбованців і каже:

– За таку твою послугу відпускаю я тебе із служби, гуляй, солдате, скільки хочеш…