Текст книги "Чopтiв млин: Казки пpo чортів"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 17 страниц)

Як бідняк чорта обдурив

Жив собі бідний чоловік, та було в нього багато дітей. Поки діти були малі, й журу мав малу. Та коли діти підросли, стали багато їсти – чоловік впав у тяжку біду. Ніяк не міг для всіх хліба заробити. А тут кожного ще й одягнути треба.

Подався бідний в світ шукати такого заробітку, щоб можна було прогодувати дітей. Ходив, ходив, але роботи такої ніде не знаходив.

«Ех, – думає собі чоловік, – хоч би в чорта знайшлася робота – й до нього б найнявся!»

Тільки подумав – назустріч іде високий, вусатий чолов’яга. А то був не чоловік, а сам чорт.

– Куди йдеш, чоловіче? – питає.

– Шукаю заробітку, бо дуже бідую з сім’єю.

– Я тобі роботу дам! – каже чорт. – Та спершу нам треба вогонь розпалити, щоб зварити їжу. Іди в ліс і принеси дуба, та найбільшого.

Відчув чоловік, що тут щось неладне, та все ж у ліс пішов. Хотів утекти, та подумав, що чорт все одно його знайде.

Став на краю лісу, пробує вирвати дерево – та де там! Воно й не ворухнуло гіллям. Став чоловік кору з дерева обдирати. Обдирав, обдирав, а потім взяв мотузяку й почав нею обв’язувати дерева. Прийшов у цей час чорт і питає:

– Що ти робиш?

– Хочу весь ліс тобі на вогонь принести. Не буду ж я тобі по деревинці носити.

Налякався чорт, вирвав сам дерево, взяв на плече й пішов. Почвалав за ним і чоловік.

Наварили їсти, поїли й каже чорт чоловікові:

– А тепер давай з тобою битися. Виламай собі палицю, а я виламаю собі.

Виламав бідняк в кущах жердину, чорт вирвав із землі дерево, розмахує ним у повітрі, наче розгон набирає.

– Я не хочу битися на полі. Хочу битися в хаті! – каже чоловік.

Чорт нічого не міг проти цього сказати. Згодився. Але зайти до хати з деревиною чорт не може – деревина не вміщається. Тим часом бідняк давай періщити його жердиною. Пищить, верещить чорт, просить пощадити. Пошкодував його чоловік, відпустив.

На другий день послав чорт чоловіка по воду. Та дав таке відро, що той ледве порожнє доніс до криниці. Думав бідняк, думав, що йому робити, й почав обкопувати криницю. Бачить чорт, що чоловік забарився, й подався його розшукувати. Прийшов і бачить – чоловік обкопує криницю.

– Що це ти робиш? – здивувався чорт.

– Ти видиш, що криницю обкопую! Що мені ходити весь час з цим відерцем по воду, коли я можу цілу криницю на місце принести!

Налякався чорт, взяв сам відро, черпнув води й поніс. За ним пішов і чоловік.

Ліг чоловік увечері спати й чує – чорти раду радять. Каже старший чорт, до якого чоловік найнявся на роботу, що тепер його ніяк не позбутися. Треба його забити.

Домовилися чорти, що опівночі, коли чоловік буде міцно спати, заб’ють його.

Коли чорти й собі полягали, бідняк встав, поклав замість себе поліняку й заховався. Опівночі чорти встали, взяв кожен по дрюку, й почали дубасити по поліняці. Били, били, нарешті подумали, що чоловік уже мертвий, кинули дрюки й знову полягали спати. Чоловік відкинув поліняку набік і знову ліг на своє місце.

Вранці чоловік встає, а чорти ні живі ні мертві, так налякалися. Дивляться, а на чоловікові ні садна, ні синяка.

– Що тобі снилося? – питають чорти чоловіка.

– Снилося, наче мене хтось гладить.

В переполосі питає чорт чоловіка, чи не хоче він уже додому йти.

– Хочу! – відповідає бідняк.

– А що ми тобі винні?

– Ви мені повинні дати мішок грошей. Та такий, який тільки мій ґазда може понести.

Насипали чорти мішок золота, кинув собі старий чорт на плечі й мчить, щоб чимскоріше позбутися чоловіка. Бідняк ледве встигає за чортом.

Став чорт перед хатою бідного й чує лемент дітвори.

– А то що діється в твоїй хаті? – питає чорт чоловіка.

– То мої діти хочуть шкіру з тебе здерти.

Налякався чорт, кинув мішок і – давай втікати.

Приволік бідняк з дітворою мішок до хати.

Й нині живуть на ті гроші.

Як дядько чорта дурив і діжку грошей від нього здобув

Був собі бідний чоловік, не мав звідки жити, бо не було в нього ні землі, ні худоби. Пішов якось він у ліс лико дерти. А чорт угледів. Приходить до нього й питає:

– Що ти робиш?

– Деру лико!

– Нащо?

– Буду плести сітки та ловити дідьків!

– То й мене зловиш?

– А ти ж думав, що як? От тільки не стережися!

– Не лови мене, я тобі дам бочку грошей!

– Занеси ж мені додому.

Чорт узяв і заніс. Питається:

– Коли будеш ловити?

– Взавтра.

Ось на другий день приходить чорт, а мужик уже плете мотуззя.

– Що ти робиш? – знову питає.

– А бач, плету сітки на старих дідьків, а молодих і так половлю!

– А коли будеш ловити?

– Взавтра, бо, бач, ще сіті не готові!

І так цілий тиждень мужик чорта водив. Бачить чорт, що його обдурено, і каже:

– Слухай-но! Коли ти мене ошукуєш, то я піду до свого пана Люципера, нехай нас розсудить!

– То йди!

Пішов той чорт до пана свого й розказує свою пригоду з мужиком. Люципер йому каже:

– Я вас розсудити не можу, бо мужик до мене не належить, але таку тобі раду даю: котрий котрого перебіжить, то того й будуть гроші.

Приходить чорт і каже мужикові, яку йому пан Люципер раду дав. Мужик відповідає чортові:

– Є в мене синок Матвійко, в лісі воли пасе. Як ти з ним не збіжишся, то зо мною й не важся!

От ідуть вони до лісу. Мужик знав, де заєць мав ліговисько. Підходить тихенько, дивиться: спить заєць.

– Матвійко! Воли де? – крикнув мужик.

Заєць як вискочить та драла! А чорт за ним те-леп-телеп! Але де чортові до зайця!

– Що ж, – каже мужик, – не перебіг ти мого синка.

От приходить чорт знову до свого пана і каже:

– Пане, мужик показав мені свого синка і велів, щоби я з ним збігся, а як не збіжуся, то з старим щоб і не важився. І я не міг з його хлопцем збігтися. Будьте ласкаві, пане, дайте іще яку раду.

– Яку ж я тобі дам раду? От, – каже, – котрий котрого переборе, то того будуть гроші.

Приходить чорт і каже те мужикові. Мужик відповідає:

– Який ти дурний! Куди тобі зі мною боротися? В мене є в лісі старий мій дідуньо, і такий старий, що аж мохом поріс. Як ти з ним не зборешся, то зі мною не важся!

Повів мужик чорта до лісу, в якому знав, де ведмідь має барліг.

– Мій дідуньо сліпий, нічого не бачить і ні до кого не говорить: його треба зачепити. Візьми трохи попелу в жменю, а як я дідуня викличу з хати, то ти кинь йому попелом в очі, тоді він розворушиться і буде з тобою боротися.

От приходять до барлога. Мужик крикнув:

– Дідуню, а вийдіть-но!

Ведмідь почув чоловічий голос, зачав бурчати і вилазити з барлога.

– Чуєш, як дідуньо Богу молиться? – каже мужик. – Тільки покажеться, кинь йому попелом в очі, він і розворушиться.

От тільки вийшов ведмідь з ями, а чорт хвать йому попелом в очі. А ведмедисько як талапне його лапою, то чорт аж юшкою вмився.

Насилу вирвався чортяка од ведмедя, побіг до свого пана та й знову йому скаржиться, знов просить якоїсь ради.

– Яку ж я тобі дам раду?.. От котрий котрого передряпає, того будуть гроші.

Приходить чорт і каже мужикові:

– Казав пан: котрий котрого передряпає, то того будуть гроші.

Мужик відповідає:

– Слухай-но, ниньки вже нерано, треба десь вийти на плац, щоб люди бачили, як ми будем дертися. То краще іди додому, відпочинь, бо ти вже й так змучився, а завтра раненько прийдеш, та й будем дертися.

– То й добре, – погодився чорт і пішов додому.

Тим часом мужик подався до коваля, попросив поробити йому на пальці гаки залізні, взяв волову шкуру, обшився.

На другий день приходить чорт.

– Ну як, – каже, – підем?

– Авжеж, підем!

От виходять на плац, давай дертися. Чорт що візьме пазурами, то тільки погладить мужика по шкурі, а мужик як зачепить чорта гаками, то дере паси від шиї до п’ят, – так чорта здер, що аж шмаття висить.

Насилу чортяка вирвався з мужицьких рук, полетів до свого пана.

– А що там? – питається Люципер.

– Ой біда, – чорт каже, – мужик мене здер! Ось дивіться, яке шмаття висить! А я йому нічого не міг зробити. Змилуйтеся, пане Люципер, – дайте мені яку раду.

– Либонь, – каже Люципер, – з мужиком ніхто справи не виведе, але ще даю отаку раду: котрий котрого переколе, то того гроші будуть.

Приходить чорт до мужика і мовить:

– Казав пан Люципер: хто кого переколе, то того будуть гроші.

– Ну й добре, – відповідає мужик, – ходім колотися.

Іде мужик через тік, бере вила. А чорт має списа. Але чорт каже:

– Е, небоже, ти мені дві дірки зробиш, а я тобі тільки одну.

– Ну, то поміняймося!

Взяли помінялися, приходять до плоту, давай через пліт колотися. Мужик що шпигне, то все чорта в живіт, – геть його сколов. А чорт застромив вила в пліт та й не міг далі посунути.

Дивиться чорт, що непереливки, – покинув і втік до пана. Той питає:

– А що там?

– От дивіться, пане, – каже чорт, – іздер, сколов мене, і не можна грошей видерти!

– А бач, я тобі казав, що з мужиком і чорт справи не виведе. Але ще тобі дам останню раду: котрий котрого пересвище, того будуть гроші. Іди і більше вже не приходь.

– Ні, – каже чорт, – вже не прийду.

От приходить чорт до мужика і каже:

– Оце мені пан дав останню раду: котрий з нас котрого пересвище, то того будуть гроші.

– Ну, то що, – каже мужик, – будем свистати.

– Ходім до лісу, – каже чорт.

Приходять до лісу. Чорт як свиснув – почали верхи на деревах ламатися. Як свиснув удруге – почали з корінням дерева ламатися.

Тоді мужик і каже:

– Е, ні, небоже, я тут не буду свистати! Коли ти свиснув, – з корінням ламало дерева, а що ж то буде, як я свисну! Я піду додому, в мене хата міцна, все-таки хоч верх зірве, а нас не поб’є.

– Ну, – каже чорт, – ходім.

От приходять додому. Мужик крикнув:

– Жінко, позатикай собі і дітям вуха, позав’язуй очі, бо як свисну, то поглухнете і очі вам повилазять!

А чорт сів на припічку і каже:

– Зав’яжи ж і мені!

Зав’язав мужик і чортові очі, взяв сокиру в руки, і що свисне, то все обухом по голові чортові. Так його освистав, що в нього й справді очі вилізли.

Отак у мужика гроші й лишилися, і від того пішла приказка, що «мужика і чорт не змудрує».

Як єфрейтор став царем

Були в батька три сини. І пішли служити до війська. Найстарший став капітаном, середущий – лейтенантом, а наймолодший – єфрейтором. Всі три дістають відпустку і збираються їхати з Відня додому.

Але за довгі роки не заслужили в царя ані гроша. Каже середущий брат найстаршому:

– Ти – капітан, то піди до царя й попроси грошей на дорогу. А відтак ми підемо.

Заходить капітан до царя, віддає честь і каже, за чим прийшов. Цар питає:

– Ти вірно служив мені, капітане?

– Вірно, царю.

– А виповниш тепер мій наказ?

– Виповню.

– То дай мені звідти і звідти по писку.

Капітан злякався. Як царя бити в пику? І не схотів. Цар тоді наказує дати йому двадцять п’ять буків і вигнати.

Вилітає капітан до братів і за кишені тримається.

– Скільки дав цар? – питає середущий брат.

– Двадцять п’ять.

– Е, то мені тридцять п’ять дасть.

Вбігає до царя, віддає честь і каже, чого прийшов. Цар і його питає:

– Ти вірно служив мені, лейтенанте?

– Вірно.

– Виконаєш мій наказ?

– Виконаю.

– То дай мені звідти і звідти по писку.

Він збоявся і не хоче царя бити. Цар кличе слуг, каже всипати йому тридцять п’ять буків і вигнати. Тримається і цей брат за кишені.

– Скільки дав цар? – питає наймолодший.

– Тридцять п’ять.

Але єфрейтор вже довідався від капітана, щî їм цар дає, і не біжить до палацу, а йде поважно, як генерал. Віддає честь цареві й просить грошей.

– Ти вірно служив мені, єфрейторе?

– А хіба може єфрейтор погано служити?

– А виконаєш мій наказ?

– Виконаю, царю.

– Дай мені звідти і звідти по писку.

Єфрейтор як не розвернеться, як не вліпить цареві з цього і з того боку – цар аж заївся червоною. Каже єфрейторові:

– Ти – хитрун.

Підводить його до вікна, показує палац і говорить:

– Мій батько записав чортові той палац. Тепер хто зайде туди, вже не вертається. Якщо переночуєш там ніч, то віддам за тебе єдину дочку і царську корону.

Подумав єфрейтор, а як побачив вродливу царівну, то вже й думання не було. Йде до царя і каже:

– Піду ночувати, як дасте мені кавалок ковбаси і шнурок, горіхів і камінців, сокиру, два клинці й скрипку.

Цар наказав принести все, що затребував єфрейтор, і той пішов ночувати. Двері самі відкрилися й закрилися – вже він не має права звідти вийти, а до дванадцятої години ще довго чекати. Світить свічку, їсть ковбасу.

Рівно опівночі прилітає найстарший Люципер і питає:

– Що ти тут робиш?

– Їм ковбасу.

– Дай і мені.

Єфрейтор відрізує шматок шнурка і кидає чортові. Той жує-жує, а з’їсти не годен.

– Що, в тебе міцніші зуби, як в мене? – питає Люципер.

– Певне, що так. Якби не міцніші, то не ночував би тут.

Бере єфрейтор жменю горіхів, кидає по одному в рот, розкушує і лушпиння на чорта спльовує. Люципер витріщив очі й слинку ковтає:

– Що ти їси?

– Горіхи.

– Дай мені.

Він виймає з кишені жменю камінців і кидає Люциперові. Чортові зуби тріщать, а камінь ніяк не розкусить.

– Справді ти міцніші зуби маєш!

Єфрейтор з’їв горіхи і бере до рук скрипку.

– Попоїли ми, а тепер заграю тобі нашої, української. Ти ще такої музики не чув.

Як заграв коломийки, то чорт почав ногами перебирати. Каже єфрейторові:

– Справді файна ваша музика. Я тобі дам, що сам схочеш, лише навчи мене грати.

– Нічого не хочу і вчити тебе не буду. Дивися, які в мене пальці рівні, а які твої криві. Колись і в мене такі криві були, але я їх випрямив.

– Скажи, де живе той коваль, що випрямляє пальці. Я піду до нього.

– Я вже сам умію.

– Випрям мої.

– Принеси кавалок липи.

Чорт схопився і через хвилину несе дубову колоду. Подивився єфрейтор, а то дуб, а дуб добре колеться.

– Ні, Люципере, дуб на цю справу не підійде. Принеси липу.

Так він носив з усякого дерева колоди, поки не знайшов липову.

– Йди тепер принеси ланцюги і два стовпи залізні.

За короткий час і це приносить чорт. Єфрейтор забиває стовпи у землю, прив’язує до них ланцюгами колоду липову і каже:

– Ану, спробуй, чи вирвеш.

Люципер довго моцувався[44]44
  Моцуватися – силитися, тужитися.


[Закрыть], але вирвати не зміг. Цей тоді трохи розколює липу, забиває два клини й каже чортові запхати між них свої руки. Тоді вибиває клин за клином, а чорт кричить всіма голосами:

– Пусти!

– Пущу тебе, проклятий, як віддам контракт, що тобі на цей будинок царів тато підписав.

Чорт кричить, що контракт у кишені, аби брав собі, а його пустив. Бере єфрейтор документ, забиває клин в кльоц[45]45
  Кльоц – колода.


[Закрыть] – чорт вихоплюється звідти й тікає, що й на машині б його не наздогнати.

Вранці цар каже слузі:

– Піди вимети кості з єфрейтора.

Приходить слуга, а хлопець спить собі аж заслинився. Побігли до царя. Жаль було цареві віддавати за єфрейтора єдину дочку, але не міг свого слова скасувати.

Оженився єфрейтор і став царем.

Як жінка чорта перехитрила

Якось чорт зустрів жінку та й каже їй: – У тебе, бабо, є город, а я дістану чого-небудь, та й посіємо навпіл.

Жінка каже:

– Добре, посіймо.

Чорт і питає:

– Що ж ми посіємо?

Жінка каже:

– Посадім картоплю.

От чорт дістав десь картоплі, та й посадили. Виросла картопля велика-велика. Пора вже її й вибирать з землі. Жінка й каже чорту:

– Що ж твоє буде? Чи те, що наверху, чи те, що в землі?

Чорт каже:

– Моє буде те, що наверху.

– Ну, а мені хай буде те, що в землі.

Викопала жінка картоплю, а чортові лишила саме картоплиння. Чорт зібрав те бадилля, звалив на плечі, поніс продавати. Але ніхто не купує. От він собі й дума: «От окаянна баба, – одурила. Ну, постій, одурю і я її».

На другий рік він знов каже жінці:

– Посіймо ще чого-небудь.

А жінка йому:

– Хіба маку посіймо?

Ну, посіяли. Чорт воду носить на плечах та поливав його рано й ввечері, і виріс мак такий головатий. От як прийшла пора його ламать, жінка й каже:

– Ну, що тепер тобі буде? Чи те, що в землі, чи те, що зверху?

Чорт каже:

– Мені те буде, що в землі.

– А мені те, що зверху. Я тільки вершки позрізаю, а то тобі буде все.

Чорт зрадів і думає: «Отепер я бабу одурю». Жінка головки з маку позрізала, а чорт забрав те, що зверху зосталось, і те, що в землі було, – коріння. Пов’язав його, узяв на плечі і носить попід хатами, думає, що кому-небудь продасть, аж ніякий дідько не хоче й дурно того брать. Носив він, носив, аж плечі помуляв, та й каже:

– Ото сучого сина баба, знов одурила.

Приходить до неї та:

– Будемо, – каже, – змагатись. Хто кого переспіває. Але так: ти мене будеш возить доти, поки я не переспіваю всіх пісень.

Жінка каже:

– Ну-ну, я знаю однієї поганенької, то будеш возити, поки я доспіваю.

От чорт собі й думає: «Я скільки їх знаю, а вона одну». Сідає на жінку і співає, яка тільки прийде йому в голову. За двоє суток переспівав усі пісні.

– Ну, тепер злазь, – каже жінка, – будеш возити мене.

Сіла на нього, загнуздала і почала співать: «Тра-да-трада-трада-й-дом». Та все так співає: «Трада-трада-трада-й-дом». Їздить на ньому й не спочиває. А він слухав-слухав, не втерпів і каже:

– Чи ще багато її співать?

А вона йому:

– Еге, ще третьої частини немає.

А вже, мабуть, днів п’ять возив її. Та бачить, що дуже довга пісня, – і давай носити її по очеретах та по болотах, щоб як-небудь скинути. Ні, не скине ніяк сучого сина бабу. Тоді він у терен. Думає: там хоч подряпається. Тільки-но прибіг до терну, а вона і скочила з нього та й каже:

– Дурний, бісів сину, уже трошки осталось і співать, а ти не довозив. – Та й побігла додому.

Отак жінка чорта одурила.

Як Климко спровадив дідича у пекло

Жив собі багатий-пребагатий дідич, що мав у володінні велике село. Люди добре обробляли землю, але не знали ремесла. А без ремесла навіть панське господарство слабує.

Одного разу дідич покликав трьох леґенів. Першому сказав:

– Ану покажи руки.

Той показав. Пан подивився, щось поміркував і дав йому розказ:

– Підеш на рік до міста і навчишся там на коваля.

Подивився на руки другого:

– Ти вивчишся на стельмаха.

Третій парубок, Климко, витягнув перед паном руки з довгими, тонкими пальцями. Пан довго думав, потім каже:

– Ти вивчишся на злодія.

Пішли хлопці до міста. Там вчилися цілий рік, а як скінчився термін, вернулися в село. Один пішов до панської кузні, другий – до майстерні, а Климко плентався по подвір’ю і дивився, де би щось украсти. Дідич його покликав до себе:

– Я хочу видіти, чого ти навчився. У стайні є кінь, якого я найдужче люблю. Укради його, продай на ярмарку і принеси мені готові гроші. Як не вкрадеш, то голову зітну.

– Для вельможного пана все зроблю, – відповів Климко.

На ніч дідич поклав добру варту коло свого коня: один наймит сів на нього верхи, другий тримав коня за хвіст, а два за гриву.

Коли добре стемніло, Климко перебрався за стареньку жінку, взяв у торбу кілька фляшок горілки і став голосити коло панської брами:

– Ой Божечку святенький, я заблудилася в дорозі, ніч темна, додому далеко, а я не можу цю горілку донести.

– Ходи, бабко, сюди, – крикнув один з наймитів. – Переночуєш у нас, а завтра понесеш свою горілку.

Климко увійшов до стайні, ліг під жолоб і заснув. У той час наймити украли з торби горілку, випили її і швидко сп’яніли. Де стояли, там звалилися…

Климко встав, вивів коня в лісок. Потім вернувся, – висадив одного наймита на терлицю[46]46
  Терлиця – знаряддя для тіпання, тертя льону, конопель.


[Закрыть], другому дав тримати конопляний хвіст, а двом спереду – прив’язав мотузки до рук. Після того поїхав на ярмарок коня продавати.

Вранці пан увійшов до стайні й за голову схопився.

Того ж таки дня вернувся Климко з ярмарку і дав панові гроші за проданого коня.

– Тепер, Климку, маєш украсти вола від плуга, – сказав йому дідич.

– Для вельможного пана все зроблю.

Панські форналі орали під лісом. Климко подивився на них здалеку й подумав, як украсти вола. Він узяв квочку з курчатами й пустив на краю лісу. Один з форналів пішов зрубати на пужално бучок. Побачив квочку з курчатами й покликав інших форналів:

– Ходіть, хлопці, сюди, наловимо тут лісових птахів.

Форналі покинули волів і побігли ловити курчат.

Климко випряг вола з ярма, відрізав кавалок його хвоста, встромив другому волові до рота і втік з худобиною в ліс.

Форналі зловили квочку з курчатами, принесли до воза – глип – один віл пропав!

– Дивись, яке диво: віл вола з’їв, – крикнув один з форналів. – Бач, не встиг хвоста пролигнути.

Пішли форналі до пана і замельдували:[47]47
  Мельдувати – повідомляти.


[Закрыть]

– Паночку, сьогодні, коли ми орали під лісом, віл вола з’їв.

Дідич зрозумів, чия то робота. Покликав Климка до себе й сказав:

– Як ти такий мудрий, то вкради мою паню.

– Зроблю так, як хоче наш вельможний пан.

Климко купив добру пару чобіт і кинув один чобіт у лісі серед дороги, а другий трохи далі. Заліз у корчі й чекає.

Почувся стукіт кінських копит. То пані їхала до міста. Фірман глипнув на землю й вигукнув:

– Дивіться, вельможна пані, чобіт!

– Злізь і візьми його, – відповіла пані.

– А що буду робити з одним чоботом? Якби два, то було б що носити. А так… – і фірман цьвохнув батогом.

Через якийсь час побачив другий чобіт. Притримав коні і сказав:

– Дивіться, вельможна пані, другий чобіт.

– Я тобі казала взяти перший чобіт. Злізь і біжи за ним, доки хтось не забрав.

Климко чув з-під корча, що вони говорили. Коли фірман вернувся за чоботом, він вискочив на сидіння, схопив віжки в руки і поїхав якомога швидко.

На середині лісу його здибали чорти.

– Куди тікаєш, Климку?

– У місто, на ярмарок.

– Що везеш продавати?

– Вельможну паню.

– Продай її нам. Скільки правиш?

– Мішок грошей.

Чорти кинули леґеневі гроші, сіли на бричку й поїхали.

Климко вернувся додому.

– Я вкрав, вельможний пане, вашу жінку.

Дідич почухав потилицю й каже:

– Приведи її назад, заплачу триста римських.

– Пані вже нема.

– А де ж вона?

– Продав її чортам.

Дідич заплакав ревними сльозами.

– Ти здурів, Климку? Що я робитиму тепер без моєї коханої пані?

– Не плачте, вельможний пане, вона живе щасливо, у кришталевому палаці. В неї щодня є високі гості – принци, князі, графи.

– Поведи мене, Климку, до неї, бо я ніде ніколи не бував.

– Не поведу, вельможний пане.

– Чому?

– Бо ми пропадемо без такого доброго дідича, як ви. Вам сподобається в пані і не захочете вернутись. А що ми, сироти, тоді будемо робити?

– Я вернуся, Климку. Не журися…

– Ні, паночку. Тоді зробіть так: скличте людей і сповістіть їм, що як ви не вернетеся, то вони будуть вільні від панщини. І що тільки я дістану право ділити між ними ваше господарство.

– Говориш, Климку, як п’яний. Кажу ж тобі, що вернуся! – розсердився пан.

– Як вернетеся, все буде по-старому.

Пан подумав і все зробив так, як сказав Климко.

На другий день парубок взяв горщик води, жмуток якогось зілля і кавальчик крейди. Пішов з дідичем у ліс. Залишив його під дубом, а сам подався знов до того місця, де здибався з чортами. Вмочив зілля у воду і скропив довкола землю. Потому лазив на колінах з крейдою в руці.

Кілька чортів вискочили з-під землі й спитали:

– Що ти робиш, Климку?

– Обводжу святе місце.

– Нащо?

– На ньому хочу збудувати церкву.

– Ти звар’ював[48]48
  Звар’ювати – збожеволіти.


[Закрыть], Климку? Нащо нам церкви над самою головою?

– Мене то не обходить. Завтра попи мають тут службу Божу правити.

– Що хочеш за те, аби ти дав нам чистий спокій? – спитав старший дідько.

– Хочу, щоб ви забрали мого пана до пекла і дали йому там гарячу роботу. Він чекає вас отам, під дубом, – показав Климко.

– Давай його сюди! – втішилися чорти.

Зловили паниська, затягли до пекла і там йому одразу показали – по чому лікоть киселиці.

Климко вернувся у село, роздав чесним людям усі панські маєтки й поля. Він довго жив, землю свою орав і нічого у людей не крав. Може, й тепер ще живе на світі.