Текст книги "Чopтiв млин: Казки пpo чортів"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц)

Кирик

Жив Кирик-мужичок. Сталася Кирикові велика причина: умерла саме в жнива дитина. Тепер бідний Кирик ходить, шукає, нема кому ямки копати, нема кому труну робити, ніхто не хоче – ніколи. Пішов Кирик до попа.

– Прийшов до вашої милості, щоб ішли дитя хоронити.

– А є у тебе, Кирику, карбованець?

– Нема, – каже.

Не хоче піп дитину ховати. Іде додому Кирик, плаче – ніхто його не слухає. Пішов він сам яму копати. Копає Кирик яму, дивиться – йде дідок.

– Здоров будь, Кирику! Що то ти тут робиш?

– Сталась мені велика причина: умерла у жнива дитина, ніхто не хоче яму копати, то сам копаю.

– Підожди, Кирику, не копай, іди зі мною.

Прийшли вони на долинку.

– Викопай тут, Кирику, ямку на дитинку.

Став копати Кирик ямку на дитину, викопав із срібними карбованцями котельчик. Кирик зрадів, прийшов додому, взяв коня і поїхав у город; купив куль муки пшеничної, пшона, сала. Вертається, коли у нього повен двір людей: той домовину робить, ті пішли яму копать (дізнались, що у Кирика гроші є). Прийшов Кирик до попа, вийняв грошей сорок карбованців.

– Прошу, батюшко, дитину ховати з собором.

– Зараз, Кирику, іди додому, я зараз буду.

Не дійшов Кирик додому, як уже йде дванадцять попів з дванадцяти церков. І цей піп з попадею йде. Почали дитину з собором ховати, як купецького сина.

Поховали, сіли трапезувати. Піп хоче спитати в Кирика, де то він грошей дістав. А попадя і каже:

– Не допитуйся тепер, бо будеш із хати сторч махати. Діждеш посту. Кирик ніде не дінеться. Стане він говіти, спитаєш його на духу, де він гроші взяв. Не признається – не станеш його сповідати.

Піп дожидає посту. Став Кирик говіти, став піп його допитувати, де він добув грошики.

– Які ти гріхи маєш?

– Батюшко, чоловік що ступив, то й согрішив.

– Ні, я чув, що в тебе є якісь грошики непевні, що ти їх підчепив…

– Ні, батюшко!

– Ну, не признаєшся, ступай геть з-перед моїх очей.

Приступає знов Кирик, піп і питає знов.

– Так, – каже, – батюшко, знайшов я котельчик.

– Я це знаю, – каже батюшка, – але ті гроші непевні. Принеси їх сюди. Я одслужу молебень, то мені буде часточка, тобі часточка і на церкву часточка.

– Добре, – каже, – нехай і так буде.

Одправив піп вечерню, приходить додому.

– А що? – каже попадя.

– Знаю вже, де Кирик грошей набрав.

І розповів їй усе.

– Почекай, – каже вона, – не йди до нього. Я так зроблю, що всі гроші будуть твої.

Побігла попадя до шевця і випросила у нього шильце і дратви.

Прибігає додому, зняла з горища волову шкуру. Взяла ту шкуру, наділа на попа: передні ноги – на руки, задні ноги – на попові ноги, роги – на голову. Обшила вона шкурою, зробила з нього чорта.

– Іди тепер до Кирика, та постукай у вікно – він ще спить, – та й скажи: «Ага! Забрав мої гроші та й хочеш дати попові на церкву! Оддай їх зараз, а то увесь дім рознесу і всі душі заберу!» То він тебе злякається і віддасть гроші.

Прийшов піп під вікно та й заторохтів рогами. Кирик подивився, – а місячно, – думає, що диявол.

– Чого тобі, нечиста сило, треба?

– Ага! – говорить піп. – Узяв мої гроші, а душі не віддав? Оддай мені гроші, а то я тобі цей дім рознесу і всі душі заберу!

– Почекай, – каже Кирик, – я тебе боюся. Я тобі оддам гроші через двері…

Подав йому через двері котельчик. Прийшов піп додому. Попадя хотіла взяти той котельчик, а він попові до рук приріс. Стала вона оддирати з попа волову шкуру – стала з попа кров текти. Шкура приросла, і став з попа чорт.

Коваль і чорт

Був собі коваль, та такий бідний, що на ковадлі спав і обценьками покривався. От і вирішив він записать свою душу нечистому. Нечистий і каже:

– Добре, що ж ти хочеш за свою душу?

– Я хочу, щоб у мене був повен глечик грошей і щоб цілий рік вони не убували, скільки б я їх не брав.

Лукавий і каже:

– Добре, будеш мати гроші, а через рік я прийду по твою душу.

От приніс коваль повен глечик грошей, заховав у бодню, а трохи взяв у кишеню та й почимчикував гуляти. Гуляв день, ніч, аж не зоглядівся, коли й рік пройшов.

Іде якось він, а лукавий скік до нього на плечі та й каже:

– А! Тепер ти мій.

А коваль йому:

– Твій, але пожди до хати, я дещо жінці скажу.

– Добре, – погодився чорт.

Коваль ввійшов у хату, посадив лукавого на лаві, та ніхто його не бачить, ані він сам, і вийшов з хати та ну знову гуляти.

Лукавий ждав-ждав, а далі хотів встати з лави та йти за ним. Коли смикнеться – аж не можна встати. Давай він рватися од лави, термосує, аж глина летить, мало хата не розвалиться. А жінка злякалась, кинулася з хати та до чоловіка:

– Що ти таке посадив на лаві, що мало хати не розверне? Іди та прийми його звідти.

Коваль прийшов і каже:

– А що, будуть знов цілий рік гроші в глечику – то пущу.

Лукавий і каже:

– Будуть.

Він взяв та й пустив. От знов грошей доволі. Знов коваль гуляє, веселиться, аж незчувся, коли й рік минув. Іде він собі дорогою, а лукавий скік йому на плечі та й каже:

– Тепер ти мій.

– А твій, – каже коваль, – але пожди, посидь отут у моїм городі на груші, а я на час ввійду в хату та з жінкою попрощаюсь.

– Ну, йди, та не барись.

От коваль посадив лукавого на груші, а сам знов пішов гулять-веселиться. Коли біжить жінка:

– Що це ти посадив на груші? Одна була така славна грушка, а тепер зовсім пропаде, так щось її трусить. Вже грушки обсипались, листя облетіло і гілля поламалось, вже аж коріння вивертає.

Прийшов коваль та й каже:

– А що, будуть знов цілий рік гроші – то пущу.

– Будуть, будуть, тільки пусти.

От він взяв та й пустив. Знов є гроші – знов гуляє коваль, аж поки рік не виходить. Лукавий знов явився та й каже:

– Тепер ти мій.

– А твій, – каже коваль. – Ну, ходім у дорогу.

– Ходім.

Ідуть вони на греблю, а був уже вечір, та так місячно. От від коваля тінь і видно на землі, а біс питає:

– Хто це з тобою йде?

– А це мій брат, – каже коваль.

– То він візьме мене?

– А візьме, – одказує.

– Ну, змилуйся, сховай мене.

– А куди я тебе сховаю?

– Ну, хоч у калитку.

– Добре, лізь в калитку.

От біс і сховався в калитку. А коваль міцно зав’язав її та й кинув у воду. Чорт утопився, а коваль вернувся та живе й досі.

Кріпак і чорт

Колись, як ще була кріпаччина, в одного пана служив чоловік. От пан йому каже:

– Дай мені дві жмені срібла або вижени он з того болота чортів, то я тебе на волю випущу.

Чоловік дума собі: срібла трудно дістати, а чортів можна вигнать.

Пішов він до коваля, щоб той йому зробив дротяну нагайку. Коваль зробив. Узяв він нагайку та до того озера. Прийшов і почав з грязі стовпчики ліпить.

Коли це чорт виходить з озера та й питає:

– Що це ти, чоловіче, робиш?

Чоловік йому каже:

– Оце думаю ставить на озері монастир. Ото, бач, і стовпи положив. – Показує на ті стовпчики, що з грязі ліпив. Чорт йому каже:

– Не поставиш ти тут монастиря, бо ми тебе задушимо.

Сказав та зараз і побіг в озеро і похвалився самому найстаршому чорту. А цей посилає до того чоловіка високого чорта та й наказує:

– Скажи так тому чоловікові, що думає тут монастир ставить: якщо подужає тебе, то ми виступим відси, а якщо ти його подужаєш, то він повинен одступитись од цього озера.

Виходить високий чорт з озера та й каже чоловікові:

– Казав так наш начальник: хто кого з нас поборе, той тому оце озеро уступить.

Чоловік каже:

– Де тобі мене подужати! Краще поборись з моїм дідом. Він такий уже старий, що увесь обріс мохом, він тут у лісі лежить.

А коло того озера був близько ліс. От чорт і послухав. Приходить у ліс, аж там під кущем лежить медвідь. Чоловік йому каже:

– Оце той дід, іди з ним поборись. Якщо його побореш, тоді і зі мною будеш боротись.

Чорт приходить та й торкає медведя лапою.

– Чуєш, уставай, будем боротися.

Тут медвідь як схватиться, як візьме його в лапи та давай кусать та м’ять – насилу чорт вирвався. Прибігає в озеро та й каже найстаршому чортові:

– Шкода. Не можна його побить. Коли я з його дідом боровся, та не поборов, – а дід його такий старий, що аж мохом обріс увесь, – то якби з ним боровсь, він би мене й живого не пустив.

От цей посилає другого чорта, уже горбатого, до того чоловіка. Виходить цей горбатий та й каже йому:

– Ану, хто дужче свисне, то того буде озеро.

Чоловік каже:

– Добре, тільки свисни ти вперед, а потім я свисну.

Чорт як свиснув, то й листя на дереві попадало.

Тоді чоловік каже:

– Ану, я свисну. Тільки ти очі зав’яжи платком, бо як свисну, то й повискакують.

Чорт і зав’язав платком очі. Цей як свиснув його нагайкою по шиї, так він і покотивсь у озеро. Прийшов та й каже найстаршому чортові:

– Нічого ми не зробимо з ним, бо я як свиснув, то йому нічого не сталось, а як він свиснув, то ледве мені очі не повилазили.

От він посилає третього чорта, такого гладкого, як годований кабан, і дає йому свою патерицю, таку, що, може, пуд п’ятнадцять, і говорить йому:

– Нехай хто вище викине.

Виносить ту булаву до того чоловіка і каже:

– Ото так казав наш начальник: хто вище підкине оцю булаву, то того буде озеро.

Чорт же той найстарший, як давав патерицю, то попереджав:

– Гляди, щоб ти її ніде не дів, бо тільки ти її де-небудь дінеш, усі ми тоді пропащі.

От чорт як підкинув її угору ще зранку, то аж увечері впала додолу, а цей чоловік тільки з одного боку її підніме, а щоб усю її підняти, то цього не міг. Тож він узяв за один кінець та й дивиться на небо, а чорт його питає:

– Чого ти дивишся вгору?

Чоловік каже:

– Дожидаю, поки хмарка набіжить, бо хочу її закинути, щоб ти ніколи її не бачив.

Тоді чорт за ту патерицю та в озеро. Прибіг і каже чортові самому найстаршому:

– Хотів закинути патерицю на небо, а я і не дав.

Найстарший посилає знов одного чорта до того чоловіка, щоб спитавсь його, чи не хоче він грошей багато взять, аби тільки їх з озера не виганяв. Чорт приходить до нього та й каже:

– Що тобі дати, щоб ти тільки не вигонив нас з цього озера, бо це озеро ще наших прадідів?

Чоловік йому каже:

– Я з тебе багато не хочу, тільки дай мені оцей бриль повен срібла.

Чорт його питає:

– Зараз тобі дать гроші?

– Ні, принесеш мені уночі в клуню.

– От добре, принесу, тільки не чіпай нас.

Прийшов чоловік додому, викопав у клуні велику яму і зверху пропустив таку дірку, аби бриль помістився в яму, а потім прорізав дно у брилі та й поставив його на тій дірці. Коли це уночі чорт несе йому мішок срібла. Приніс, висипав у бриль, дивиться – аж він порожній. Приніс він ще три мішки срібла – та таки ще не повний бриль.

А чорт і не оглядається, що попід брилем яма, та й носить гроші, поки не наносив повний бриль. Тоді чоловік забрав ті гроші, дав дві жмені панові срібла та й викупився од панщини.

Москаль у пеклі

Був собі одставний москаль, і пішов він на той світ. Ходить-ходить – ніде йому нема пристання. Аж приходить він до пекла, – аж там чортів такого багацько.

Він зараз по-московськи й кричить:

– Тьху, пропасть! Нечистий дух как смердить!

Чорти на його кричать:

– Іди собі… Чого ти хочеш? Тут не можна бути тобі!

Москаль каже:

– Пождіть, дайте мені тут у вас порозкладатись.

Забиває він кілочки по стінах та й каже:

– Це на ранець, це на муніцію, а це – на шинель, а це – на ружжо!

Ну, повішав він усе та й питається:

– Що це таке?

А чорти кажуть:

– Пекло.

– Ну, хорошо, що тепло. А що то, – говорить, – кипить?

– Душі.

– Ну, слава Богу, що є галуші. Дайте ложку.

Дали йому ложку, а він як почав їх трощити. Чорти розсердились, та давай на його кричать:

– Що ти робиш? Іди собі звідси!

А він каже:

– Ну, ходім на двір, перш покажете мені, в яку дорогу йти.

Чорти повиходили всі з пекла, а він узяв та й зачинився та й не пуска їх.

Чорти замерзли та так кричать-плачуть, а іде баба та питається:

– Чого ви плачете?

– Москаль прийшов у пекло, зачинився та й нас не пускає.

– А, дурні. Не знаєте, що зробити. Ось де є собака, візьміть, здеріть шкуру, зробіть барабан та забарабаньте, то він вийде!

Чорти зраділи та за собаку.

Облупили його, зробили барабан – тр-р-р!

Москаль кричить:

– Ох, у поход пора!

Взяв убрався та й пішов, чорти убігли та й зачинились.

Москаль вийшов надвір, дивиться – нема нічого.

– О, піддурили, бісові сини!

Та й пішов собі дальше, лучче шукати.

Орися

Цю казку розповіла баба дідові, а дід – сусідові, сусід – кумі на толоці, кума – вороні і сороці. Сорока жити не могла, доки всім не рознесла. Від неї і я знаю і вам розповідаю.

Жив на світі парубок, високий і стрункий, як молодий дубок, а гарний, як принц. Через нього усі дівчата сохнули, як бадилини, матері хотіли привернути хлопцеве серце до своїх доньок.

Коли настав на те час, парубок оженився на Орисі, найбіднішій дівчині села.

Багатії спочатку ойкали від здивування, а потім стали знущатися:

– Він не міг покинути недолю, бо то його рідна мати!

– Чого нам за ним шкодувати? Коло його хати ні кілка, ні хвоста, а в макітрі горобці цвірінькають.

Після весілля неборака раптово дуже захворів. Ліг на піч і більше не вставав. До хати прийшли люди, близькі й далекі родичі.

Він промовив до них:

– Мені приснився чудернацький сон. Мавка нашого лісу просунула голову у вікно і сказала, що я видужаю тільки тоді, коли найвродливіша молодичка станцює переді мною в такім убранні, якого ще світ не бачив.

Багатії знову порозв’язували свої язики і почали ляскати ними, ніби мітлами мести:

– Нехай Орися танцює перед ним. Побачимо, де вона візьме вбрання, якого ще світ не бачив!

– Вона має лише одну конопляну сорочку, що на ній…

– Не хотів багатої – нехай тепер загинається!

– Через ту голодранку чекає на бідолаху чорний хрест!

– Нехай іде посмітюха світ за очі і не вертається без того вбрання!

Орися чула ці нарікання, бачила, як мучиться чоловік, але не могла йому нічим допомогти. Одного дня вона вийшла за ворота і сказала:

– Не вернуся додому, доки не знайду такого вбрання, якого ще світ не бачив!

Довго йшла Орися. Якось уночі добралася до темного, непролазного лісу. Блукала нетрями, сльози витирала, долю проклинала. З гіркою бідою вийшла на невеличку галявину, де була хатка. Постукала в шибку. Та ніхто не відповів. Набралася Орися сміливості, ввійшла до хати. Але там не було ні душі. Засвітила каганець, зварила собі вечерю і лягла на піч спати.

Десь опівночі затрусилася земля, задзвеніли вікна, двері відчинилися навстіж. Через поріг переступив чорт. Вишкірив зуби і покликав:

– Молодичко, йди танцювати!

Перелякана Орися відповіла з печі:

– Я б пішла танцювати, та не маю такої гарної сорочки, якої ще світ не бачив.

Чорт вийшов надвір і за якусь хвилину приніс нову сорочку, вишиту різнокольоровими цяточками, які виблискували, наче зірки на небі. Від неї йшло таке сяйво, що аж очі сліпнули.

Чорт кинув сорочку на піч і прохрипів:

– Танцюй, молодичко!

– Я б пішла танцювати, та не маю спідниці такої гарної, що світ ще не бачив.

Чорт вийшов надвір і за якусь хвилину приніс нову спідницю, на якій цвіли і переливались, мов на лісовій галявині у травні, різні квіти. Кинув ту спідницю на піч і прошипів:

– Танцюй, молодичко!

– Я б пішла танцювати, та не маю таких гарних черевичків, яких ще світ не бачив.

Чорт кинувся до сіней, загупав, загрюкав, а за хвилину повернувся з чудовими черевичками в руках. Вони були золоті, каблуки у них срібні, а круглі пряжки виблискували, як місяць. Шпурнув черевички на піч і крикнув:

– Танцюй, молодичко!

– Я б пішла танцювати, та не маю таких панчіх, яких ще світ не бачив.

Чорт вискочив за двері, десь там нишпорив по закутках, бубонів щось собі під ніс. Влетів знову до хати і кинув на піч панчохи, тонкі, шовкові, виткані із сонячного проміння. Тоді закричав:

– Танцюй!

– Я б пішла танцювати, та не маю гарних стрічок і таких сережок, що світ не бачив.

Чорт заскреготав зубами, погрозив Орисі кулаками і стрімголов кинувся з хати. Десь там дряпався по стінах, шелестів старим листям на горищі, лаявся, потім повернувся, кинув на піч коробочку із стрічками, як довгі смуги веселки, сережками, як затвердлі дівочі сльози, і заревів:

– Задрипанко, танцюй!

– Я б пішла танцювати, та не маю гарного намиста.

– Звідки ти взялася на мою голову! – заревів чорт. Схопив люто хвоста в зуби, вдарив ногою у двері і шугнув до сіней. Там стукав ратицею об долівку, вовтузився, з кимось бився. Потім так рвонув через поріг, що аж простягнувся посеред хати. Люто жбурнув Орисі намисто, та таке гарне, ніби хтось нанизав на золотий промінь вечірні зірки і крапельки роси.

– Відьмо, танцюй!

Орися вже мала все для танцю. Тепер не знала, що казати, тому почала мимрити і розтягувати слова:

– Я би пі-шла тан-цю-ва-ти, та не ма-ю такого віноч-ка, що світ не бачив.

– А щоб тобі! – оскаженів чорт. – Чи мені до шлюбу з тобою іти?

Забив хвостом по землі, аж курява піднялася в хаті. Уже хотів іти за віночком, але десь закукурікав півень, і чорт мов крізь землю провалився.

Вранці Орися забрала те вбрання і побігла у своє село. Одяглася, як на свято, і почала танцювати перед своїм чоловіком. Він так втішився, так звеселів, що скочив з печі і собі пішов танцювати.

Так Орися врятувала чоловіка, а злі люди поприкушували язики.

Парубок і чорт

Пас парубок уночі скот недалеко од ставу. Коло ставу лежав чоловік, а воно не чоловік, а лукавий перекинувсь чоловіком. А вовк крадеться, хоче його сонного з’їсти. Той парубок думає, що то чоловік – і крикнув:

– Ото, дядьку, вовк із’їсть!

Він як схопиться – та в воду. А той каже:

– Коли б я знав, я б і не казав; я думав, що чоловік.

Вовк побіг. Коли чорт виходить і каже:

– Ну, спасибі, дядьку, що ти мене од смерті одборонив. Одбороню і я тебе. Заберуть тебе в солдати, піймають тебе людоїди, будуть годувать на сало…

Забрали його в солдати, піймали його песиголовці (тії, що людей їдять), годують на сало. Уже вгодували, уже й пучки врізали – хотіли різать. Він і здумав про того. Коли той уночі й біжить. Там замки такі здорові – лукавий як добіг, то так і одчиняються. Він прийшов до його:

– А що ти, дядьку, живеш тут?

Каже:

– Живу.

– Поведи мене, де тут гроші є.

Каже:

– Боюсь, хотя мене одсіль як Бог виніс!

Він каже:

– Постій, не кажи так, що Бог виніс. Бог тебе не нестиме, а ще я буду нести.

Він пішов, де є гроші, три мішки набрав, виніс надвір, поскладав на себе. Той парубок сів – не вгадав, коли й додому одвіз.

Привіз до ставу, та туди, де чорти живуть. Так чорт:

– Ну, котрий одвезе чоловіка додому? Я вже відки віз?

Так всі не хочуть. Один кривий каже:

– Я довезу.

Поклали на кривого гроші.

– Гляди ж, – каже чорт, – тільки замітиш свою сторону, так і кажи: «Тпру!»

Вони біжать, куражка спала – парубок каже: «Тпру!»

Дак він:

– Чого ти?

Каже:

– Куражка спала!

– Далеко, – каже, – вертаться, п’ятсот верст убігли, як сказав «тпру»…

Чорт привіз його додому, під хатою положив і гроші тії.

– Гляди ж, – каже, – живи. Ми до тебе приїдем якраз у год, довідаємось, як ти живеш.

Так він жив год. Вони в год якраз і прийшли довідаться. Походили, та й пішли, та більше вже їх не бачив той парубок.

Правда колись була, та давно, мабуть!

Про вінчальний перстень, щастя і нещастя

Була одна жінка і занедужала. Коли вмирала, дала синові свій вінчальний перстень:

– Нікому не віддай, дитино, се буде твоє щастя і нещастя.

Отець привів мачуху. Вони любилися, а дитина росла, мов билина.

Якось хлопчик грався материним подарунком, обзирав його, чудувався, як блищить. Бо перстень був золотий. Мачуха піддивилась і вночі вкрала перстень, хоч хлопчик носив його на шиї на мотузкові.

Хлопчик дуже шкодував за перснем, нудився, глядав. І якось знайшов мачушин сховок. Коли вона увиділа, що перстень знов у хлопця, зненавиділа його і прогнала з дому.

Пішов він світом. Найнявся служити до одного ґазди. Робив, як віл. Але якось ґазда увидів у нього на шиї перстень і подумав: «Се не простий слуга». І прогнав хлопця.

А йому прийшла пора йти до війська. Там увидів у нього перстень один офіцер і почав просити:

– Дай мені!

– Не можу, бо се мамин подарунок.

І той офіцер завдався так на вояка, що горе. Напастував на нього, де лише міг. Тяжко було вояку. Думає: «Не видержу». Хотів застрілитися. А далі надумав, що ліпше втекти з війська.

Переодягнувся в цивільне, глядає собі роботу. Один ґазда, коли увидів здорового хлопа, якому треба дати добре їсти, сказав:

– Ти хіба би в чорта знайшов собі службу.

Зайшов леґінь у великі звори. Сів, зажурився. Дивиться: іде панок з паличкою. Розговорилися. Леґінь поскаржився, що не може найти собі службу:

– Кажуть, що хіба в чорта міг би найнятися за слугу…

– А я той! – каже панок. – Ідеш до мене?

– Іду.

Забрав його чортяка з собою в підземне царство.

– Будеш служити у мене три роки, – каже. – Дам тобі закон. Видержиш його – добре заплачу.

Вказав чорт на три котли й каже:

– Під цей будеш підкладати одно дриво, під цей – два, а під цей три. Котли закриті – і не смієш заглянути до них.

У котлах щось пищало, просилося. Та хлопець не нарушив закон.

От відслужив він свій строк, приходить панок і звідує:

– Та чи знаєш, хто в котлах?

– Ні.

– То дивися! – відкрив чортяка котли. А там була хлопцева мачуха, той ґазда, у котрого служив, той офіцер, що над ним збиткувався. У вогонь під мачухою слуга підкладав три дривчата, під котел з ґаздою – два, а під офіцера – одно.

Дав панок мішечок золота хлопцеві й виніс його на землю. Тільки не сказав, що за час служби у підземному царстві із файного леґеня той став страховиськом. А дзеркала тоді не було. Перше дзеркало зробив Соломон, аби в нього подивилася його мати і увиділа, яка вона стара.

Іде хлопець і видить: на дорозі стоїть карета, а коло неї офіцер збиткує свого слугу.

– Не збиткуй вояка! – каже хлопець офіцеру. – То гріх.

– Та бо він шкодував коней підганяти…

Офіцер не договорив, бо увидів страховисько.

Скочив у карету, гойкнув на коней – та звідти.

– Чого офіцер так збоявся? – звідує хлопець вояка.

– Бо ти дуже страшний на лице.

Замотав хлопець голову, що лише очі видно, і так прийшов проситися в одному місті на нічліг. Заніс йому слуга їсти, та як увидів страховисько, все йому з рук випало. Забіг ґазда і кричить:

– Забирайся геть! Мені не треба такого невмілого слуги!

– Чоловіче, слуга не винен! То його настрашив мій вид, – каже хлопець. – Проганяти слугу серед зими – великий гріх. А за весь побитий посуд я заплачу, – і вийняв золотий.

Наївся, переночував і йде далі. Чує – бубнують: «Хто оплатить царські довги, тому цар дасть півцарства і свою доньку за жону». Подумав хлопець: «Може, тут моє щастя?». Прийшов до царя, висипав мішечок золота.

– Чи досить?

– Досить.

А цар мав трьох доньок. Закликав старшу.

– Не піду я за сяке страховисько! – відмовилася вона.

Закликав другу, і та відмовилася. Мачуха, бо цар був жонатий другий раз, почала кричати:

– Не смій так чинити – вітцьове слово ламати!

А хлопець каже мачусі:

– Не збиткуйте сироту, бо то великий гріх.

Закликали меншу. А та була така файна, як сонце. Подивилась на страховисько й каже:

– Піду за нього не зі своєї, а з вашої, няньку, волі, аби ви не втратили свою славу і державу.

Посвадьбували. Надів хлопець свій перстень на палець царівні, вона свій наділа йому. Поцілувалися – і став він знову файним леґенем. І жили довго у щасті та здоров’ї.

Се казка про те, як нелегко щастя знайти.