Текст книги "Чopтiв млин: Казки пpo чортів"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 17 страниц)

– Цілуй, – каже, – Недвигу!

Недвига ожив, а медведчук умер. Дійшла черга до лисиці. Як вона вмре, то її цілувати нікому. Що тут робити? А лисиця хитра. Взяла вона медведчука, поклала на порозі та цмок його, а сама за двері. А зуб як вискочить та в двері та там і застряв.

Ну, бачать вони, що всі живі, що ніхто не загинув од того зуба, та такі раді, такі раді. А сестру взяли прив’язали, як того лакея, до хвоста коневі та й пустили по полю.

Самі ж вони тепер живуть-поживають і добро царське проживають. Я там був, мед і вино пив, по бороді текло, а в рот не попало. Оце вам і казка вся.

Чортів млин

За одним селом віддавна стояв один покинутий млин, до котрого ніхто ніколи не носив молоти, бо там кожної ночі чорти сходилися й танцювали, і мололи, і якби були кого тоді там допали, той би вже більше не жив.

У тім селі був один дід, у котрого з першою жоною була одна дочка, а за другу жону собі узяв одну бабу, у котрої також була дочка. Баба усе дужче любила свою дочку, як дідову: свою красніше прибирала, робити їй стільки не давала, а та дідова все більше робила, все абиякий одяг носила та іще од баби ніколи їсти не мала. Раз посердилися ті дочки на чім-то, за що баба дуже розсердилася на дідову дочку і думала: як би її якось занапастити, аби таки й не була.

Тут прийшло на гадку бабі, аби дідову дочку виправити ввечері у чортів млин муки молоти, і так напевно там останеться. Так і сталося: дочка дідова понесла у чортів млин молоти. Заходить у млин, а там іще лиш старий дід є, що молов. Потім дивиться, а туди приходить страх панів і княгинь, та й за ними прийшов оркестр. Як стали там грати й танцювати. Тут і ніч, дочка та сама там, сіла коло мішків та й сидить. А як чорти побачили дочку, почали кликати її танцювати, та вона не хотіла йти. Чорти дізналися од неї, чого журиться. А дочка каже:

– Я не можу іти з вами в танець, бо я не маю до того черевиків.

Пішли чорти й приносять дівці черевики. Тепер знову каже чорт:

– Ходь, дочко, танцювати!

– А, – каже дочка, – я не піду танцювати, бо я не маю дорогої шуби.

Зараз чорт пішов і приніс дочці красну шубу.

– Ну, тепер ходи танцювати!

– Ой, не піду, – каже дочка, – бо я не маю дорогого намиста.

Пішов чорт і приніс їй намисто, та й потім приніс їй іще більше одягу. Як уже до днини бралося, заспівав півень, а чорти усі счезли, лиш дочка лишилася в дорогій одежі. Бере муку й іде додому.

Баба думає, що дочку чорти, танцюючи, розтягли, коли дивиться, а дочка така убрана приходить додому, що лиш дивуватися.

Питається баба:

– А ти де добула ту дорогу одежу?

– Ну, – каже дочка, – мені у млині чорти дали.

Тепер баба погнала свою дочку у млин, бо заздрила дідовій дочці. Думає: то ж і моя так здатна випросити собі, як ця.

Пішла бабина дочка у млин, але не мала стільки розуму, як та. Як ізійшлися чорти, почали музиканти, лиш думала собі, чи її закличуть танцювати. Та таки й приходить до неї один панчук і кличе танцювати. Вона так тим разом і пішла. Як із нею зачав чорт танцювати, та аж доки півень не заспівав, так із нею танцював, що і кості їй розніс.

Жде баба дівку, а тої іще й тепер ніде нема.

Так тому ведеться й нині, хто другому добра не зичить.

Чортова матір

Було два брати: один багатий, а другий убогий.

Так той убогий на багатий вечір поніс вечерю до багатого.

– Приніс я, – каже, – брате, до тебе вечерю.

А той каже:

– Понеси її к чортовій матері.

Вийшов він надвір, заплакав, пішов собі.

Іде понад лугом, а його зустріча дід.

Він іде та плаче, а дід і пита:

– Чого ти, – каже, – плачеш, чоловіче?

Він став йому розказувать.

– Отеє носив до брата вечерю, а він послав мене к чортовій матері, та не знаю, де її шукати.

– Іди, – каже, – отсією стежкою і дійдеш до кладки, до кладки дійдеш, там станеш та свиснеш. Гляди, вискочать, візьмуть тебе і що даватимуть, так ти не бери, а проси – буде баран ходить по хаті – проси, щоб барана тобі дали.

Прийшов той та свиснув коло кладки. Зараз чорти вискочили, увели його, а чортова мати й пита:

– Чого ти прийшов?

– Я, – каже, – приніс вечерю.

Вона забрала ту вечерю, а його повела до золота та срібла.

– Бери, – каже, – скільки хочеш собі золота, срібла.

Він не схотів:

– Дайте мені, – каже, – отого барана.

Вона дала йому барана. Він узяв і пішов додому.

Приходить він додому, ліг спати і коло себе барана поклав. Кинувся ранком і злякався – де те багатство набралося!

Зразу забагатів.

Убрався і пішов до церкви. Побачив його у церкві брат і каже:

– Десь когось обікрав, брате. Забагатів – так прибрався.

Він (менший брат) йому нічого не сказав, вийшов із церкви та давай його просити до себе в гості. Той приїхав до його у гості і злякався, що бідний так забагатів.

– Боже мій, – каже, – вже й мене, – каже, – покрив багатством.

Увійшов у хату, той садовить його їсти. Він і їсти не хоче, розпитує:

– Де ти взяв, з чого ти, – каже, – забагатів?

Він йому каже:

– Се мені чортова мати дала.

Жінка багатого зараз його покликала:

– Нумо їхать, – каже, – додому.

Приїхали. Вона заходилась: понапікала хліба, понаварювала.

– Неси, – каже, – чоловіче, й ти вечерю до неї.

Він узяв, поніс до неї вечерю. Зустріча його баба й питає:

– Куди ти, – каже, – ідеш?

Він каже:

– Понесу до чортової матері вечерю.

Вона витягла клубок валу, дала йому й каже:

– Іди ж ти за клубком. Клубок котитиметься, то й ти за ним іди.

Клубок прикотився до хати чортової матері, чоловік прийшов за ним і пішов у хату. Його чортова мати питає:

– Чого ти, – каже, – прийшов до мене?

Він каже:

– Я, – каже, – приніс до вас, бабо, вечерю.

– Ну, йди ж, – каже, – я тобі за сю вечерю заплачу.

Повела вона його до золота, набрав він мішок, насилу підняв.

Приносить додому мішок золота, кинув з плечей через поріг додолу, а сам упав і луснув.

Чудесна торба

Жили два брати. Один був бідний-бідний, мав шестеро дітей. Другий брат був дуже багатий, мав одного сина. У бідного брата не було зовсім що їсти. Сиділи діти голодні й холодні. От іде бідний раз до багатого, щоб той позичив йому грошей або пуд хліба. Багатий брат і каже йому:

– Іди ти до чортової матері! Що я – повинен годувати твоїх старців?

Зажурився бідний та й пішов у ліс.

У лісі вила хуртовина, ноги по коліна загрузали в снігу. Він вибивався із сил і знов ішов, поки не вийшов на середину лісу. Дивиться – стоїть хатинка, а коло неї жінка.

– Здрастуйте, мамо! – каже він.

– А звідки ти знаєш, що я – твоя мати? – запитала вона.

Бідний і каже їй:

– Мамо, допоможіть мені в моєму горі.

– Чим же я тобі допоможу, сину? Є в мене волосяна торба. Можу її дати тобі.

Пішла вона в хату й винесла волосяну торбу. Він питає, як із нею поводитись. Чортова мати йому каже:

– Як захочеш їсти, то скажи: «Торбо, я їсти хочу!»

Подякував він і пішов додому. Іде по дорозі, і так йому їсти захотілося! Став серед дороги, розкрив торбу і каже:

– Торбо, я їсти хочу!

Тут і з’явилося все їстівне. Наївся він та й пішов додому з радощами. Був якраз Святий вечір. Діти його сиділи голодні. Він прийшов до хати та й каже дітям:

– Сідайте, діти, за стіл, та будемо вечеряти.

Жінка дивиться на нього і думає, що здурів чоловік.

Посідали діти круг столу, сіла і жінка. Потім сідає батько до столу. Поставив торбу на стіл і каже:

– Торбо, я їсти хочу!

Враз на столі з’явилися всі ласощі. Наїлися вони добре. Так і на другий день було. Прийшов син багатого брата й побачив, що вони їдять, то аж злякався. Пішов додому та й каже:

– У нас, тату, і воли є, і земля, а ми того не їмо, що дядько їсть.

Здивувався той, аж потилицю почухав. Пішов він до брата і каже:

– Де це ти грошей береш?

– А ти не знаєш? Є в мене волосяна торба.

– То проміняй мені її.

– За що?

– Я тобі дам дві пари волів, дві корови і сім десятин землі.

– Добре.

Взяв той брат торбу та й пішов додому. Скликав гостей, каже, щоб сідали за стіл. Люди посідали, знизують плечима за голим столом. Сів після всіх і хазяїн. Поклав він на стіл торбу та й каже:

– Торбо, я їсти хочу!

З’явилося на столі все, що треба було для гостей. Пили, їли та гуляли. І я там був, і мед я пив, по бороді текло, а в рот не попало.

У бідного брата воли здохли, а поле заросло бур’яном, занехаялось. Знов у сім’ї почався голод. Пішов він знов у ліс до чортової матері. Прийшов до хати, зустрівся з нею та й каже:

– Допоможіть мені, мамо!

– Чим же я тобі допоможу? В мене вже нема нічого. Тільки є ще золота торба, можу тобі дати.

Винесла вона торбу. Він і питає:

– Як же з нею поводитись?

– А так. Якщо треба буде тобі що, то ти кажи: «Хлопці, з торби!» А як не треба вже буде, то кажи: «Хлопці, в торбу!»

Подякував він бабі за ласку й пішов.

Ішов він з великою радістю, бо то ж була волосяна торба, а це – золота! Не стримався, став і каже: «Хлопці, з торби!» Торба відкрилась, і з неї вискочили чорти з киями й насіли на бідного. Добре вибили, що він ледве сказав: «Хлопці, в торбу!» Чорти зразу ж повскакували в торбу, і вона закрилась.

Прийшов він, бідний, додому сумний-сумний. Поклав торбу в сінях на полиці, сів у хаті й сидить – журиться. Діти голодні снують навколо батька.

От приходить син багатого брата. Увійшов у сіни й побачив золоту торбу. Побіг зразу ж додому та просто до батька:

– Тату, а в дядька вже золота торба є!

– Е-е-е, неправда!

– Так, тату, є! Сам на свої очі бачив.

Багатий брат, недовго думаючи, зразу ж побіг до бідного. Прийшов та й каже:

– Брате мій любий! Добридень!

– Здоров, брате!

– Як ти поживаєш? Із золотої торби всього добуваєш?

– Так.

– Проміняй мені, брате, цю золоту торбу.

Брат задумався, ніби йому її жалко було, потім сказав:

– А що даси за неї?

– Я тобі багато дам. Дам волосяну торбу, пару волів, три десятини землі і ще щось на додачу.

Це «ще щось» зацікавило бідного, і він запитав:

– А що воно за «ще щось»?

– Ну, грошей дам. А як буду сина женити – на весілля покличу.

– Добре, проміняю.

Пішов, приніс торбу й віддав багатому братові. Той йому віддав обіцяне. Прийшов він із золотою торбою додому. Скликав гостей багато-багато, надіючись, що золота торба дасть більше, ніж волосяна. Коли гості всі зійшлися, він запросив їх до столу. Гості посідали. Сів і сам хазяїн із золотою торбою. Люди дивувалися такому дивовищу. На торбі було написано «2», а під рискою – «1», що означало: два чорти на одного дурня. Торба була закрита. Він поставив її на стіл і каже:

– Торбо, я їсти хочу!

Але золота торба так і зосталась на місці закрита. Він трохи не одурів, що так осоромився. Вискочив з хати і побіг до брата. Брат уже спав. Він із силою постукав у вікно. Той прокинувся й чує:

– Брате, скажи, що їй казати?

– Кому?

– Та торбі!

– А-а, торбі. Кажи: «Хлопці, з торби!»

Багатий брат прибіг додому, сідає за стіл і каже:

– Хлопці, з торби!

Торба розчинилася, а з неї вискочили чорти з киями. Як насіли ті чорти на багатого брата, то йому й нудно стало. Та били чорти не тільки його, а всіх гостей-багачів. Він насилу вирвався з хати, побіг до брата, щоб той сказав, що робити з торбою, як чортів схаменути. Розбудив він брата своїми криками та зойками.

– Скажи, як далі?

– Що – як далі?

– Та що зробить, щоб чортів не стало?

– Скажи: «Хлопці, в торбу!»

Побіг додому він і всю дорогу кричав: «Хлопці, в торбу! Хлопці, в торбу!» Як ускочив до хати, а чорти вже в торбі.

Як баба чорта дурила

Зосталась жінка удовою і вже зістарилася; сидить, журиться. Раніше-то степів було багато, на їх люди були не дуже голодні; так та жінка, горюючи, й каже:

– Хоч би сам чорт прийшов та виорав мені ниву.

Іде той чорт, зробився мужиком і до неї в хату увійшов, каже:

– Здорова будь, бабо!

– Здоров!

– Я чув, що ти клопочешся, бо нема кому степу виорать?

– Клопочусь.

– То я тобі виорю.

Чорт заходивсь і виорав ниву; питається тієї баби:

– Що ми, – каже, – посіємо?

А баба йому:

– Посієм моркву, морква добре росте, а бадилля ще більше.

Чорт не знав, що з неї їсти, та думав, що бадилля. Баба його й питає:

– Як же ми будемо ділитися?

– Ділитися, – каже чорт, – будемо так: те, що зверху, те мені, а тобі – коріння.

Баба тільки усміхнулась, дума собі: добре!

От насіяли, вродила морква. Чорт забрав бадилля на в’язку й приносить додому. Ті, його чорти-товариші, й сміються:

– Каже, що він розумний. Де в біса! Його й баба обманула. Було б тобі те брать, що в землі, а не те, що зверху.

Він каже:

– От як піду на другий год, то я її обману.

На другий рік виорав їй ниву; приходить до баби й питає:

– Що посіємо?

– Мак, – каже баба.

Посіяли. Чорт старається та поливає. Ті лопуцьки ростуть великі, а маківки ще більші. Дозрів мак. Баба питає:

– Як ми будем ділитися?

А чорт і каже:

– Мені те, що в землі, а тобі – що зверху.

Баба маківки позрізувала, а чорт бадилля зв’язав і поніс додому. Чорти знову соромлять його. Він тоді спересердя каже:

– Піду сякої-такої віри бабу вб’ю.

Приходить він до тої баби, а вона й пита:

– Чого ти прийшов?

– Я тебе, бабо, вбити хочу.

Та баба йому й каже:

– Е, ти чорт, бісової віри, здоровий, іще й справді вб’єш мене, а треба битися по правилах.

– Як, – пита чорт, – по правилах?

– Візьми верхові вила, а я візьму качалку, та підем у хлів битися. (Вона знов його обманула).

Увійшли вони у хлів битися, той чорт зачепився за бантину ріжками, бо вила були довгі, а баба, де влучить чорта, там і б’є. Той чорт просить:

– Бабо, голубочко, на тобі верхові вила, а мені дай качалку та ходім надвір биться.

Оддав чорт бабі вила, а сам узяв у баби качалку й пішли надвір биться. Чорт маха качалкою кругом себе, а баба його вилами штурха. Чорт бачить, що біда, та хода! Прибіга додому, а з нього сміються і з дому проганяють, що два рази баба обманула, а на третій ще й побила. Той чорт тоді й пішов. Ходив-ходив голодний днів зо три; зайшов на степ, а мужик пеньки корчує. Чорт зробився чоловіком і каже:

– Здоров, чоловіче! Чи даси мені хоч повечерять, як я поможу тобі пеньків корчувать?

– Дам, – каже.

Чорт так корчує, що геть усі пеньки повиривав до вечора. Приїжджає мужик з чортом (не зна мужик, що то чорт), випряг коня; пішов з ним у хату; жінка насипала там борщу, ріже хліб. Діти кажуть:

– І я їсти хочу, і я їсти хочу!

А той чоловік і каже:

– Чорта з’їжте!

Той чорт з хати! (І пообідав якраз!)

Як баба чорта обдурила

Був бідний чоловік. Пішов він до чорта та й каже:

– На десять літ дай мені багатство, а я через десять літ дам тобі свою душу.

І дав чорт тому бідному велике багатство. Мав він, що хотів, і рахунку в грошах не знав.

Минуло дев’ять років. На десятий рік почав той чоловік думати: «Треба ж дати чортові душу». І не хочеться дати. Іде він одного разу дорогою. І такий смутний. Та й здибається із бабою. Баба питає:

– Іване, чого ти смутний? Таке багатство маєш і смутний?

– Я уклав із чортом договір на десять літ, уже підходить строк віддати чортові душу.

– Іване, – каже баба, – що даси, як я викуплю тебе від чорта?

– Бабусю, дам, що схочете, – каже Іван. А баба йому:

– Даси корову і грошей, скільки зможу взяти в дві руки?

– Дам, бабусю.

Баба й каже:

– Бери мішок пір’я, розстели по землі і фарбуй, щоб різні кольори були: чорний, зелений, червоний, синій, жовтий. А я прийду до тебе і скажу, що робити з тим пір’ям.

Так він і зробив. Пофарбував пір’я і жде бабу. А баба приходить до нього, скидає з себе сорочки та й каже:

– Масти мене медом.

Він помастив її медом.

– Тепер ліпи на мене, – каже, – пір’я.

І він обліпив бабу пір’ям. А вона каже:

– Веди мене на те місце, де маєш віддати чортові душу.

Привів її туди чоловік, а баба вилізла на деревину.

– Кажи чортові, най угадає, що я за птаха. Як угадає, то візьме душу, а як не вгадає, то не має права взяти.

Прийшов чорт. Дивиться, дивиться і не може сказати, що то за птаха на дереві сидить. Та бере лізе до баби. Обдивляється її кругом і не може розібрати, де голова в тої птахи, де крила, а де хвіст, бо вона вся в пір’ї і вся кругла. Баба як струснулася, чорт налякався і скочив на землю. Каже чоловікові:

– Маєш щастя. Відколи живу, не бачив такої птахи. Бери свою птаху, іди додому і живи до смерті.

Взяв чоловік бабу додому, обчистив її від пір’я, помив і дав корову й грошей, скільки в дві руки взяти могла.

І жив той чоловік у добрі до самої смерті.

Як бідний з чортів поглумився

Вірте не вірте, а в нашому селі жили колись чоловік та жінка, про яких говориться в цій казці. У них було десятеро дітей дрібних, як горох. Від ночі до ночі чоловік і жінка робили, увихалися, а не могли хліба досхочу наїстися, вічно голодували. Від тяжкої роботи й гіркої гризоти чоловік заслаб. Покликав жінку й каже:

– Аж тепер виздихаємо, як руді миші! Чим же нагодуємо десятеро дітей?

– А скоро у нас буде одинадцяте, – заплакала жінка.

Ще більше зажурився бідолаха. Подумав і промовив:

– Як мені слабувати, коли одинадцята дитина має народитися?

Зліз із постелі й почвалав до дідича.

– Чого прийшов, хлопе? – спитав пан.

– Біда мене, паночку, пригнала. Дайте або позичте трохи збіжжя. Як видужаю, то я відроблю вам або дітей пришлю гуси пасти. Бачите, вмираю з голоду.

– Е-е, не дам, бо ти умреш і моє збіжжя пропаде. А таких робітників, як твої діти, я не потребую і бачити у себе не бажаю!

Бідний гуцул почухав собі потилицю й пішов до попа. Думав, що той, може, змилосердиться над ним.

– Чого тобі треба, чоловіче? – спитав панотець.

– Хочу, панотчику, аби-сьте мені дали хліба на відробіток, бо діти вже посиніли від голоду.

– Не дам ані зеренця! Ти мені ще винен. У жнива, коли косив пшеницю, раптом пішов дощ, і ти цілу годину стояв під вербою. Коли відробиш ту годину, тоді поговоримо.

– Відроблю, панотчику, але дайте муки, бо й Різдво Господнє уже не за горами.

– Е-е, чоловіче, як я стану роздавати добро жебракам, то скоро й сам із торбами піду.

Засумував гуцул. Як йому вертатись з порожніми руками? Аж почорнів від жури… І вирішив утопитися.

Прийшов на річку, взяв якусь ломаку і зробив ополонку. Від роботи й слабості упрів. Витер піт і думає: «Як скакати в ополонку – голим чи убраним? Ні, ліпше скину кожуха, сорочку, гачі[41]41
  Гачі – штани.


[Закрыть] й постоли, бо шкода – то ж моя праця».

Гуцул скинув кожуха, сорочку, постоли і гачі. Підійшов до ополонки, коли – глип, а звідти виліз чорт. Сміється й питає:

– Ти нащо роздягнувся у такий мороз? Упрів і хочеш скупатися?

– Ні, Антипку, я хочу втопитися. А це вбрання лишаю, може, хтось знайде й понесе моїм дітям.

– А скільки їх у тебе?

– Десятеро, аби були здорові, а одинадцяте має народитися.

– Ов! А нащо покидаєш їх?

– Бо не можу вже прогодувати. Віддав би і душу, якби хтось позичив мені хліба.

– Скільки хліба хочеш?

– Бодай один мішок.

– Добре, йди додому. Увечері я принесу хліба. Але приготуй душу!

Гуцул розповів жінці, що продав душу чортові за один мішок хліба.

– Йой, йой-йой, що я буду робити, як тебе візьме нечиста сила? – заголосила жінка.

Чоловік подумав і сказав:

– Не журися, я обдурю чорта.

Вийшов надвір, запхав руку під стріху і зловив горобця. Кинув його у торбу, зав’язав добре мотузком і став чекати вечора.

Як лише стемніло, у двері постукав якийсь панок з мішком на плечах. То був чорт. Він прохрипів:

– На, маєш хліб. Давай скоро душу, бо не маю часу.

Гуцул поніс мішок між дітей, а з-під лавиці взяв торбу з горобцем і каже:

– Душа спить. Розв’яжеш тоді, коли будеш далеко від моєї хати.

Ціла зграя чортів чекала в лісі коло розпаленої ватри. Нечисті хотіли потішитися людською душею. Антипко приніс під пахвою торбу і сказав:

– Я витрясу зараз між вас людську душу. Будьте пильні, аби не втекла.

Дідьки притулилися один до одного і простягли до торби руки. Як лише Антипко її розв’язав, горобець – фурк з торби й полетів. Сів собі на дерево і почав цвірінькати. Чорти аж роти пороззявляли. Потім кинулись ловити. Але горобець теж не дурний. Він заліз борзенько у старе дупло і – анічичирк. Чорти лазили по усіх деревах, доки не повпрівали.

Стали раду радити, як душу зловити. А між ними був один дурнуватий чорт. Як щось, бувало, скаже, то нема що на трісочку взяти. От він і сказав:

– Я видів, як ота душа полетіла до неба. Там її шукаймо.

Чорти зірвалися з місця і – гайда громадою до неба. Влетіли просто до канцелярії. Святий Петро сидів за столом і рахував гроші, які взяв від одної великої пані, що відкупилася від пекла. Він згорнув гроші в куферок, сів собі на нього й питає чортів:

– Що скажете?

– Сюди залетіла одна душа, яку ми купили. Віддай її по-доброму!

– Сюди ніхто не залітав! Дайте спокою, бо покроплю вас свяченою водою, – мовив святий Петро.

Чорти заверещали:

– А ти нас не пужай! Ану отвори куферок, най видимо, що у ньому є.

– Там святі речі.

– Там наша душа! Отвори, бо ми самі отворимо!

Що було робити з напасниками? Взяв Петро та й отворив.

– О-о! Звідки маєш золото? – спитали чорти.

– Дала мені розпусниця-пані, аби не шкварчала у вашому пеклі.

Найстарший чорт аж почорнів зі злості:

– Нащо закон толочиш? Ану, парубки, заберіть у нього все до крейцара.

Дідьки так і зробили. Потім перевернули увесь рай догори ногами, але душі не знайшли.

Дурнуватий чорт сказав:

– Гайда зробимо Петрові одно свинство, аби нас пам’ятав. Заженемо Смерть кудись у темний ліс і там її сховаймо. Тоді побачите, як буде кукурікати Петро перед нами.

Антипко пішов до Смерті й сказав:

– Кумцю, ходім до лісу і там пошпацируємо на свіжому повітрі.

– Йду, Антипку, йду… – Смерть любила шпацирувати.

Пішли. Чорти зрубали граба, зробили розколину і спитали Смерть:

– А ти, кумцю, можеш засунути сюди ноги?

– Я все можу, – похвалилася кума й засунула ноги в розколину. Антипко вибив клина, і граб стиснув їх, як обценьками.

– Що це за дідьчі жарти! – заверещала Смерть не своїм голосом.

– Отут будеш сидіти два роки. Так захотів святий Петро. – І чорти повтікали.

А за той час біднякові діти з’їли увесь хліб і почали голодувати знову. Гуцул пішов до ставу. Скинув сорочку, кожушину, гачі, постоли і став над ополонкою. Глип – а звідти виринув Антипко.

– Ти чого прийшов? – спитав гуцула.

– Мушу вже топитися…

– А ти знаєш, що твоя душа від нас фуркнула до неба?

– А куди їй летіти, як не до неба? Та мені байдуже. У мене є ще одна душа.

– Продаєш?

– Аякже.

– Скільки візьмеш?

– Мішок золота.

– Добре, прийду ввечері.

Гуцул довго думав, як обдурити чорта. І таки придумав. У нього був баран. Гуцул його засунув у мішок і став чекати чорта.

Як стемніло, нечистий прийшов з мішком на плечах. Кинув серед хати й прохрипів:

– Отут маєш золото, давай сюди душу.

Гуцул витягнув з-під лави мішок з бараниськом.

– Дивись, моя душа.

Антипко прибіг з ношею у ліс. Там його чекала ціла зграя чортів.

– Ану, братчики, пантруйте, аби холера не втекла.

Всі приготувалися ловити гуцулову душу.

Баранисько висунув голову, подивився на чортів і подумав, що то є вовки. Боже мій, як вдарить баранисько Антипка у живіт, як гуцне другого дідька в бік, як кинеться на третього… Чорти перепудилися, ратиці позадирали і драла по корчах! Посходились тільки перед тим, коли мали запіяти півні. Розпалили ватру, посідали. Антипко спитав:

– Що нам, братчики, робити? Будемо шукати душу чи підемо до гуцула сваритися?

Дурнуватий дідько відповів за всіх:

– Почекаємо, доки не визволиться Смерть. Тоді пошлемо її до гуцула, аби зробила з ним порядок.

– Мудро сказано, – погодилися чорти.

А гуцул тим часом зажив як має бути. Купив собі коника, корову, двоє пацят і чотири курки – почав ґаздувати. Це дуже здивувало дідича, попа і шандаря[42]42
  Шандар – жандарм.


[Закрыть]. Вони закликали гуцула до себе у гості, дали горілки випити й спитали:

– Скажи нам, ґаздо, яка сила не дала тобі з голоду померти? Ми б теж хотіли так запомогтися.

– Як дасте мені телицю, то скажу, – відповів гуцул.

– Дам! – вигукнув дідич. – Тільки поведи мене до того, що золото дарує.

– Най бачу телицю уже в моїй стайні!

Дідич дав розказ форналям[43]43
  Форналь – конюх.


[Закрыть] доставити телицю до гуцула.

– Тепер ходіть зі мною, – й повів дідича, попа, а заодно й шандаря до ополонки. Там сказав: – Скидайте з себе лахи.

Вони роздяглися. З ополонки виглянув Антипко:

– Чого ви прийшли?

– Хочемо топитися. Купи наші душі, – відповів гуцул.

Чорт зміряв його очима від голови до ніг.

– Твоя душа нам непотрібна. А душі цих панів купимо охоче. Ану ви, добродії, лізьте в ополонку, а ти, чоловіче, принеси їм лантухи на золото.

Піп, дідич і шандар шубовснули у воду і за ними аж забулькотіло. Антипко з них повитрясав душі, а жаба дала їм цицьки.

Гуцул і не подумав нести мішки на золото. Запряг собі коника й поїхав у ліс. Їде він, їде, коли чує – у корчах щось стогне. Дивиться – то Смерть у грабовій розколині.

– Чоловіче добрий, змилуйся, визволи з біди, – почала просити.

– А хто тебе запхав у цей капкан? – спитав гуцул.

– Все розповім, та дай на ноги стати.

Гуцул витесав клин, забив у розколібину і визволив Смерть. Вона, шельма, схопила косу і чвахнула гуцула по шиї. Він упав і більше вже не встав. Того ж таки дня потрапив до пекла. Там не було коло котлів гайцера і не було кому смолу мішати. Приставили гуцула.

Гуцул гайцує день і ніч. Одного разу бачить – підійшли до нього дідич, піп і шандар. Такі худі, брудні, нещасні, аж не хочеться дивитися на них. Сіли коло вогню й гріються. Гуцул похитав головою:

– Йо-йой, ви зовсім завошивіли! Ану, лізьте в котел, най ваша гнида виздихає.

Вони полізли у котел. Гуцул підлив смоли, підклав дров і так загайцував, що смола забулькала, засміялася.

Так бідний донині підкладає дрова під той дідчий горнець. І казці кінець.