Текст книги "Чopтiв млин: Казки пpo чортів"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 17 страниц)

Торба з цісарем

Це було дуже давно, ще за першого цісаря. Жив-був жовнір Іван. Відвоював своє на війні, відслужив у війську. Капрал поплескав його по плечу, уткнув три крейцари у жменю і вигнав геть за браму казарми.

Іван плюнув і розтер ногою. Почвалав до Коломиї шукати гараздів між своїх людей, бо на чужині, хоч і бородатий, та все одно – сирота. Ліпша своя солома, ніж чужа перина.

Іде собі й на сопілці грає. Коло шанця побачив діда, що простягав руку і просив:

– Дайте, не минайте! Споможіть, чесні люди, бідного чоловіка.

Одні дають, а інші минають. Хто добре слово скаже, а хто й каменем шпурне. Дід усе приймає.

Іван дістав із кишені крейцара[37]37
  Крейцар – дрібна монета.


[Закрыть] і поклав старому на долоню. Дід на те сказав:

– Хто в біді дає, той два рази дає…

Жовнір махнув рукою, приклав до вуст сопілку й пішов собі далі.

Через якийсь час знову здибав діда з простягнутою рукою. Чи це той самий, чи вже інший – навіть не подумав. Дістав з кишені і другого крейцара й поклав старому на долоню. Дід промовив:

– Від доброго чоловіка і крейцар – маєток…

Іван пішов далі.

Довго йшов чи мало, я не знаю, але на краю якогось села той самий дід ще раз простягнув до нього руку:

– Дайте, не минайте…

Іван дістав останнього крейцара і дав жебракові.

Дід йому сказав:

– Хто сам нічого не має, а іншому останнє дає, у того добре серце. Я тобі віддячу за доброту і щедрість. Скажи, чого ти хочеш?

Жовнір подумав і відповідає:

– Нічого мені не треба, бо якби щось мав, то не було б у чім носити. Хіба що дайте якусь торбу, аби поклав у дорозі кавалок хліба.

– Най буде так, – погодився старий. – Як схочеш щось сховати, то тільки скажи: «Фіть до торби!» Все полетить туди, і ніяка сила не зможе його випустити. Будеш господарем усього, що потрапить до твоєї торби.

Доки жовнір слухав того діда, на плечі повисла торба – файна, розмальована. Став її розглядати, а тим часом дідо кудись зник. Все ніби прояснилося.

Пішов Іван далі, думаючи, як спробувати, чого вартий цей дарунок діда. Побачив двох мужиків, що били один одного, аж пси гавкали в селі. Підійшов до них:

– Чого не поділили?

– Та, гляди, межу переорав. У мене купа дітей…

– Ні, то він, переорав. У мене теж купа дітей!

Схопили один одного і лупцюють далі.

Іван розсердився.

– Ану, лайдаки, фіть до торби!

Мужики, як зайці, шмигнули в торбу і замовкли. Іван виламав бука, трісь їх кілька разів і подибав далі.

Мужики почали проситися:

– Випусти нас, добрий чоловіче, бігме, більше не будемо переорювати межі. Нам треба засівати поле. Як та латка не вродить, то виздихаємо, як руді миші.

Жовнір висипав їх з торби.

– У вашому селі є дідич? – спитав.

– Є, бодай на нього сонце не дивилося!

– Він багатий?

– Го-го, всі оці лани йому належать.

– Ведіть мене до нього.

Коли прийшли до дідича, Іван йому сказав:

– Пане, у вас лани великі, а ці мужики мають по бідній грядці. Відріжте їм по десять моргів.

Пан визвірився на Івана.

– Ти збаламутився, жовніре? Іди, бо як покличу гайдуків, то на тобі шкіра спухне.

– А-а, паночку, впираєшся, як бик на льоду? Ану, фіть до торби!

Пан опинився в торбі. Іван узяв із клинка гарапник і почав шмагати. Пан скавулів не своїм голосом. Потім почав просити:

– Не бий, не бий, жовніре, даю обом по десять моргів.

– Дивись, я добре знаю, що панське слово тільки до порога. Якщо збрешеш, то я ще вернусь.

Іван пішов далі. В одному селі зайшов до бідної хатини, аби пустили переночувати.

– Ми тобі дамо переночувати, але не маємо чим почастувати, бо самі голодні.

Іван глянув, а хата повна дітей, худих та обірваних, що тяжко дивитися.

Вранці пішов на дідичеве поле, де випасалася худоба. Наблизився до корови й мовив:

– Ану, фіть до торби!

Іван випустив корову перед хатою бідного чоловіка.

– Годуйте своїх дітей, – сказав селянинові й помандрував далі.

Отак він ходив від села до села й робив добро людям. Нарешті придибав до міста.

Ходить по ринку голодний, аж світиться, а довкола нього крамниці повні хліба. Зайшов до найбагатшої, подивився на полиці й мовив:

– Фіть до торби!

Буханці, булочки й калачі поскакали в торбу. Іван пішов туди, звідки пахло ковбасою.

– Фіть до торби! – крикнув.

Ковбаса за ковбасою, як довжелезний воловід, потяглася в торбу.

Ходить по місту, прив’язує свою душу й частує людей. Коли наївся й пороздавав людям усе, що мав, витягнув сопілку. Та раптом на подвір’ї уздрів дівчинку, що ледве несла величезний цебер. Ручки в неї, як палички, ніжки, як скіпочки, а сама вона ніби мухами годована.

Жовнір спитав:

– Хто тобі дав нести такий тяжкий цебер?

– Мачуха.

– Чому така худа?

– Мачуха хліба не дає, все жене до роботи. Каже, аби я здохла.

Іван покрутив головою і зайшов до хати. За столом полуднувала товстелезна, як бодня[38]38
  Бодня – діжка.


[Закрыть], ґаздиня.

– Чому дівчинці хліба не даєте?

Мачуха відповіла:

– Бо вона така, як курча, а їсть, як саранча.

– Нащо дитину силуєте на тяжку роботу?

– Бо печені перепелиці задурно з неба не падають.

Жовнір дуже розсердився.

– Дивись, які розумні! Але ваш розум добрий хіба що псові на підошви. Не збиткуйтеся з сироти, бо буде вам зле.

Мачуха зарепетувала:

– Чого причепився, як п’яний до плота? Іди на зламану голову, бо… – І схопила макогін, щоб почастувати непрошеного гостя.

Але той встиг крикнути:

– Ану, фіть до торби!

Як оком кліпнути, мачуха – шусть у торбу. Жовнір дав сироті грошей, закинув торбу на плечі й подався на дорогу.

– Я тебе витрушу з моста у воду, чуєш? – грозив мачусі.

Та почала просити, благати:

– Не губи, жовніре, душу. Скільки буду жити, то й мухи не скривджу, а дівчинку любитиму, як рідну дитину. Голівку їй помию, дам чисту сорочечку, білим хлібцем нагодую.

Схопила Івана масними словами. Подумав трохи й випустив її.

– Щоб було так, як кажеш, бо через рік прийду на твою голову!

Мачуха потеліпалася назад, а жовнір витягнув сопілку й заграв коломийку. Почвалав нарешті до великого міста.

На широкому майдані стояв цісарів чоловік, що ревів на всю горлянку:

– Гей, людиська, в цісарському замку чорти звили собі гніздо. Той, хто вижене чортів, одружиться з цісаревою донькою. Де відвага, там і перемога. Зважтеся – смерть або царівна в золоті.

Іван дуже хотів одружитись. Думав то зробити в Коломиї. А тут на тобі – царівна!

– Яка вона на око?

– Як твоя торба навиворіт, – сказали люди, посміхаючись.

«Що ж, – подумав Іван, – оженюсь – не оженюсь, а чортам натру в ніс перцю і дізнаюся, що то за киця та царівна, аби було що розповідати дівчатам в Коломиї».

І жовнір сказав цісарському крикунові:

– Ану замовкни і веди мене туди, куди треба. Я вижену чортів.

Той підвів його до чудового палацу, що підпирав небо. Іван дізнався, що цісарів предок був колись дуже бідним. Не мав ні хати, ні до стайні що загнати. Ходив, латка, по світу і на людей пускав усіляку ману. Відтак продав чортові душу. Люципер збудував йому отой замок і зробив його цісарем. Він довго царював. А перед смертю підписав цареграф про те, що замок має належати чортам. Нечисті замешкали в цісарському палаці, а нові цісарі мусили жити інде. Хто наважувався зайти в замок, тому пізно було каятися: гинув, як муха. Став Іван перед цісарем і мовив:

– Я вимету чортів, а ти готуй доньці весілля.

– Най буде, – каже цісар.

– Дивись, як збрешеш, то матимеш справу зі мною.

Жовнір узяв хліба, солонини й міцного тютюну. Сів у куточок замка, покурює, попльовує й чекає. Час тягнеться поволі, як голодне літо, – ніби чорти сточили докупи дві ночі.

Раптом задвигтів замок, затряслися стіни. До зали увійшла добра сотня чортів з деревищем старого цісаря на плечах. Поставили його на підлогу і почали щось ґелґотати. Махають вилами, кривляться один одному, галасують. Іван так напудився, що сорочка на ньому затверділа, але отямився. Коли набридло слухати, встав і гукнув:

– Ану, перестаньте фанаберії[39]39
  Фанаберії – тут: дивацтва.


[Закрыть] показувати!..

До нього нараз кинувся чортище, вже зморщений, як сушений гриб.

– Ми його підсмажимо, – зрадів. – Беріть його!

Іван посміхнувся:

– Ану, всі чорти, фіть до торби!

Дідьки один за одним залізли до торби. Жовнір її зав’язав і почав щосили ударяти торбою в одвірок.

– Ой-йой-йой! – стогнали в ній нечисті. – Даруй, Іване. Зробимо все, що хочеш, тільки не ламай старих кісток.

– Випущу, якщо вам звідси пси марша утнуть.

– Йой, бігтимем скоріше від зайців!

– Мені цього замало. Віддайте цареграф старого цісаря, – і гупнув ними ще раз об одвірок.

– Йой, віддамо, та випусти.

– А я вам не вірю. Випущу наймолодшого, найжвавішого. Як принесе папір, тоді підете всі до дідьчої матері. А як ні, то ні.

Іван проколов голкою дірку в торбі й випустив найменшого чортика. Решта бісів кинулися до дірки, але Іван заткав її голкою: вони вкололися й притихли.

Прибіг чортик до пекла і розповів Люциперові про те, що сталося у замку. Той почухався. Треба ж рятувати добру сотню чортів, бо от-от запіють треті півні. Люципер віддав цареграф. За одну мить папір уже був у Іванових руках. Той прочитав написане, отворив вікно й повитрясав із торби всіх чортів. Ті впали на каміння й потовклися.

Деревище з старим цісарем ніби провалилося крізь землю.

Іван пішов до цісаря.

– Я вигнав чортів із замка! – сказав, поклонившись. – Тепер давай свою доньку за мене.

– Дуже добре, що вигнав чортів, але доньки за тебе не віддам, бо ти дрантивий жовнір, а вона – царівна.

– Е-е, не файно, цісарю! Не роби з лиця халяву! – образився Іван.

– Ти як зі мною говориш! – почервонів цісар. – Ану, вартарі, замкніть його в темницю.

– Така твоя дяка, вельможний цісарю? Ану, фіть до торби!

Цісар шмигнув, як щур, у торбу. Іван висповідав його на всі боки, закинув торбу на плечі й подався в дорогу. Йде полем, лісом, на сопілці грає, аж дерева розлягаються. А цісар сопе і стогне, як ведмідь в барлозі.

Коли сонце вже було на дві кочерги від заходу, почав просити Йвана:

– Пусти мене, добрий чоловіче. Я віддаю за тебе царівну.

– А мені не треба твоєї царівни! Кажуть, що вона кривобока і суха, як терлиця. В Коломиї знайду файну дівчину. Понесу тебе до Пацикова і продам на ярмарку, аби більше не обдурював людей.

– Іване, все життя буду тільки по правді робити. Бігме, не брешу… – забожився цісар.

Жовнір ще дав йому кілька штовханців і випустив з торби. Цісар так тікав, аж болото за ним розліталося. А Йван грав на сопілці і йшов до Коломиї. Там висватав собі дівчину, як чічку, і зробив таке весілля, що ще світ не видів!

Були на тім весіллі й мій дідо з бабою. Так вигойкували й танцювали, що три пари постолів порвали.

Третій син Іван

Мав ґазда трьох синів. Позакінчували школу, і батько скликає їх на раду. Довго не радився з ними, лише дав грошей і сказав, аби йшли в світ ремесло шукати. Хто що собі вибере, те й буде мати.

Пішли вони трьома дорогами але наймолодший як ішов, то свої гроші загубив. Подумав собі, що вже ніхто його за так не навчить ремесла, і пішов шукати роботи.

Йшов і захотів дуже їсти. Соромно просити, зле й умирати з голоду не буде. Зайшов у якесь село, а там жив дуже багатий поганий ксьондз. Повернув до нього і проситься на службу.

Ксьондз подивився, подумав і каже:

– Будеш мені в полонині вівці пасти.

– Добре. Буду пасти.

Дав ксьондз повечеряти, переночував Іван, а вранці після сніданку відвели його на полонину.

Минув день, другий – сумно. Та ще й вовки вночі виють по зворах.

Змайстрував собі хлопець пістоля і вже має захист від звіра. Але одного разу дуже захмарилося і почав грім у скелю бити. Придивляється Іван, а то Антипко[40]40
  Антипко – чорт.


[Закрыть] втікає від хмари. Хмара блискавками б’є, а вбити Антипка не може. Наладував Іван свого пістоля і як стрілив – Антипко лише лапками помахав.

Пішов Іван до овець, а там на нього старезний дідо чекає. Каже хлопцеві:

– Велике ти діло зробив, легеню. Що за те хочеш?

– Я нічого не хочу, – каже Іван, – лише таку паляницю, аби їв, а вона цілою була. І ще хочу таку сопілку, аби я грав на ній, а все живе танцювало, бо дуже сумно мені.

Дав йому дідо і паляницю, і сопілку. Заграв Іван – і всі вівці почали танцювати. І так було відтоді кожного дня: він грає, а вівці танцюють.

Дочувся ксьондз, що вівці його не лише не відпаслися, а худнуть на очах, і вирішив піти на полонину й подивитися. Сховався у терня і бачить – все гаразд, вівці пасуться, чабан снідає. Але за якийсь час виймає Іван сопілку і починає грати. Вівці всі як одна – в танець. І ксьондза в терні якась сила підіймає, також до танцю кидає. Так він скакав, що весь одяг порвав і лишився, в чому його мати на світ родила.

Не піде голим додому та й Іванові так не покажеться, чекає вечора. А як смеркалося, то почимчикував до свого села. У крайній хаті жив дяк, до нього й зайшов ксьондз. Налякав усіх, ледве його впізнали.

– Дай мені щось на себе натягнути, щоб додому дійти, – просить дяка.

– А що, отче, з вами сталося?

– Та не питай. Мій наймит такий музика, що як заграє, то не лише люди – вівці танцюють.

І розповів про все.

– Переночуйте в мене, – каже дяк, – а вранці підемо туди обидва. Рад би я на таке подивитися.

Переночував ксьондз у дяка, а вранці удвох пішли на полонину. Дивляться – Іван собі пасе овець, поспівує.

– Сховаймося, отче, в кущі, – каже дяк.

– Е ні. Я вже вчора був у кущах, то ви бачили, яким я до вас прийшов. Шукаймо десь поляну, бо доведеться нам танцювати.

Знайшли рівне місце, посідали там і чекають. Нарешті наймит заграв. Вівці усі – в танець, і піп з дяком так ріжуть, що аж порох знявся. Дяк ще музику першу підхвалював, а далі вже й говорити перестав. Танцювали, поки не стемніло. Лише коли Іван почав овець в кошару заганяти, змогли припочити. Але треба йти додому. А так темно, що за крок нічого не видно. Довго блукали, доки дісталися до якогось незнайомого села. А коли вже потрапили додому, ксьондз був такий змучений, що зарікся ходити на полонину.

Від ксьондза ні чутки, ні платні, і Йван думає: «Доки я маю пасти ксьондзові вівці та й за що? Він сюди не приходить, їсти ніхто не виносить, ні вивозить». Покинув овець, та йде додому.

Лише прийшов до села, а на нього чекають – пора до війська йти.

Служив скільки – не служив, а пройшов рекрутську школу, вже рахується старшим солдатом. А цар тоді по черзі викликав солдатів у столицю колисати стару царицю. Було їй уже сто п’ятдесят літ, і спала вона в колисці. А був такий царський наказ: якщо цариця заплаче, солдатові голова з плечей. А що цариця була дуже плаксива, то багато солдатів цар відправив на той світ.

Прийшла Іванова черга колисати царицю. А він ніколи не розлучався з тією сопілкою, що йому дідуньо подарував.

Лише став він на пост – цариця кривить губи, хоче плакати. Витяг він свою сопілку і заграв. Як затанцювала цариця – аж колиска скрипить. Грав доти, доки стара не натанцювалася так, що спала цілу добу. Вже й зміняти його прийшли, а вона спала.

Але коли прокинулася цариця, почала вимагати, щоб прислали вчорашнього солдата. Дають їй їсти, пити, колишуть, а вона кричить, що хоче вчорашнього бачити.

Прикликав цар Івана і питає:

– Що ти моїй матері таке дав? Вона спала добу, а сьогодні не хоче ні пити, ні їсти, лише тебе хоче бачити.

– Нічого їй не давав, колисав та на сопілці грав, – відповідає Іван.

Каже цар:

– Ти вмієш добре колисати, то послужи, поки вона буде жити, а за це дам тобі півдержави.

Згодився Іван. Як почав старій пригравати, стара так станцювалася, що прожила місяць і вмерла.

Поховали стару, і цар дав Іванові півдержави. Іде він до свого батька, і дорогою його захопила ніч. Побачив попереду вогник. Під’їхав ближче – хата якась.

Зрадів Іван і хоче попроситися на ніч. Зайшов, а в хаті лише молода жінка сидить і два великі пси до лави припнуті.

Проситься Іван на ніч, а жінка й каже:

– Ночуй, але боюся, що й тебе припну, як цих псів.

Несе вона ланцюг, а Йван як вийняв сопілку, як заграв, то так танцювала жінка, що хата й земля навколо дрижали. Коли натанцювалась до того, що впала й не ворушилась, почав Іван вечеряти.

– Припнеш мене, – відповідає Іван, – але наперед я хочу повечеряти. – Виймає паляницю, а жінка як подивилася на той хліб, то й скрикнула:

– Ти дістав цю паляницю за те, що вбив мого брата!

Виймає він пістоля і каже:

– Вбив я твого брата і зараз тебе, чортице, уб’ю!

– Не вбивай мене. Я поспускаю цих двох псів, то брати твої, – заблагала чортиця.

Познімала вона з них ланцюги, і стали вони людьми. Підбігли до Івана, обнімають, цілують.

Розповіли брати, як чортиця пустила їх переночувати, прип’яла і поробила псами, і не хоче Іван живою чортицю на світі лишати. Хоче її вбити. А вона побачила, що кулі в Івана немає, та й сміється:

– Не вб’єш, бо не маєш чим.

– Моя куля – оцей хліб, – каже Іван. – Заряджу ним пістоля – і смерть тобі!

Знову проситься чортиця, та Йван і слухати не хоче.

– Досить, що вже стільки літ брати мої мучилися! – Зарядив пістоля, вистрілив, – і з чортиці лише дьоготь зробився.

Прийшли всі три брати додому. Тато і мати вже старенькі, що ледве-ледве впізнали їх. Зрадів батько:

– Довго блукали ви по світу, сини мої дорогі, а я на старість мусив милостині просити.

Каже Іван:

– Тату, я також бідував, а тепер забираю всіх, бо маю пів царського маєтку, і будемо в добрі-гаразді жити.

Хитрий хлопець

Жив собі хлопець. Він згодився панові служити доти, доки той не прожене його. Та скупий пан не відпускав хлопця і не проганяв.

– Тоді тебе відпущу, – сказав, – якщо виженеш чортів із болота або принесеш торбинку золота.

Подумав хлопець, що золота не дістане ніде, а чортів, може, як-небудь вижене. Пішов у болото і сів там, грається.

Аж прибігає чорт до нього і питає, що він думає робити в болоті.

– Е-е, – говорить хлопець, – думаю монастир будувати.

Чорт злякався і побіг до старшого чорта із скаргою. Старший говорить до чорта:

– Якщо ти хлопця побореш, то виженеш з болота, а коли він тебе, то буде будувати монастир.

Приходить чорт до хлопця, а той стовпи мурує.

Чорт і говорить:

– Давай боротися. Якщо ти мене побореш, то будеш робити, а якщо я тебе – то вижену з болота.

– Е-е, – говорить хлопець, – ходи спочатку з дідом моїм поборися, а потім зі мною.

Хлопець узяв чорта за руку і водить по лісі. Наткнулись на ведмедя.

– От дивися, – каже хлопець, – мій дід мохом поріс, а спробуй його побороти!

Чорт накинувся бороти ведмедя, а той спросоння як гахне, то чорт аж у свого старшого опинився та говорить, що коли діда не міг побороти, то того і зовсім не зможе. Тоді старший чорт посилає чорта з булавою: хто вище підкине. Як хлопець вище, то буде робити, як чорт – то приженуть хлопця з болота.

Чорт як підкинув булаву угору, то вона годину летіла, а як упала, то вгрузла в землю. Тоді хлопець взяв за кінець булаву, то в нього аж в очах почорніло, бо вона була дуже тяжка. Тоді він почав дивитися в небо. А чорт питає його:

– Чого ти так довго туди дивишся?

– А дивлюся, щоб хмара підійшла, а тоді як шпурну булаву, то будеш тільки й бачити!

Чорт за булаву – та й утік до старшого.

– Добре, що не дав закинути, а то були б ми пропали без булави.

Тоді старший чорт посилає рогатого чорта, що вміє кріпко свистати.

– Йди, – каже, – як ти дужче свиснеш, то виженеш його з болота, а як він – то останеться робити.

Приходить рогатий до хлопця, а той стовпи вже поставив. То чорт питає, що він буде робити.

– Та, – каже, – буду вже верха зводити.

От чорт і говорить:

– Давай, хто дужче свисне: як ти, то будеш робити, а як я, тоді тебе виженем.

Тоді як впер чорт десять пальців у рот, як свиснув, то на дереві листя облетіло. А хлопець говорить:

– А як я свисну, то геть гілля обломиться, тільки заплющ очі.

Коли чорт заплющив очі, хлопець вийняв нагайку і як свиснув по очах, то рогатий опинився аж у старшого чорта.

Тоді старший питає:

– Як там?

Чорт говорить, що він уже стовпи ліпить:

– Як я свиснув, то листя облетіло, а як він свиснув, то були б очі в мене повилазили.

Бачить старший, що нема рятунку, приходить до хлопця сам.

– Здоров, майстер! Ти моїх послів переміг, і я прийшов з проханням. Скільки ти хочеш грошей, щоб перестати ліпити цей монастир?

Хлопець говорить:

– Небагато, оцей капелюх золота.

– Я принесу більше, ніж капелюх.

Хлопець здогадався, в чому справа, взяв і продовбав ямку, встромив туди капелюх, в якому зробив дірку.

Приносить чорт золота торбинку. Як всипав, то бачить, що нема того золота й на дні. Приносить другий раз уже дві торбинки і всипає в капелюх. Насипав повного капелюха.

Хлопець те золото взяв у мішок та й пішов до скупого пана на розрахунок. Розійшовся з паном і більше в панів не служив.

Царівна Оленка й красуня полонянка

У давні-предавні часи один великий цар узяв собі за жінку рабиню. У них народилося двоє діточок: хлопчик Іванко й дівчинка Оленка. Діти повдавалися у матір. У Оленки в золотому волоссі сяяв місяць, а в Іванкових чорних кучерях – сонце.

Минули роки, і виросли діти. Треба було їх одружувати. Цар хотів, аби в його невістки також сяяв на голові місяць, і розіслав своїх гінців у всі кінці світу – знайти таку дівчину. Гінці довго блукали по різних краях, але повернулися без доброї новини.

Тоді цар покликав наймудріших старців і спитав поради.

– О світлий володарю! – сказав мудрець, що мав найдовшу бороду. – За давнини був такий закон, що сестра могла виходити заміж за рідного брата. Одружи сина з донькою – і спокій голові.

Цар погодився.

А бідна Оленка просто собі місця не знаходила. Та що, коли в неділю – весілля!

Тоді вона замкнулася і заголосила:

 
Ви, дзвони, задзвоніть,
Ви, ляльки, заспівайте,
Ти, земле, розступися, –
Най я ввійду в тебе…
 

Дзвони сумно задзвонили, ляльки жалібно заспівали, земля розступилася, і Оленка увійшла в неї до колін. Дівчина заголосила ще раз:

 
Ви, дзвони, задзвоніть,
Ви, ляльки, заспівайте,
Ти, земле, розступися, –
Най увійду по пояс.
 

І другий раз сумно задзвонили дзвони, жалібно заспівали ляльки, а Оленка увійшла до пояса в землю. Ще ревніше заплакала дівчина:

 
Ви, дзвони, задзвоніть,
Ви, ляльки, заспівайте,
Ти, земле, розступися, –
Най мене не буде!
 

І вона пропала під землею. Там пішла дорогою, яка вела до чорного лісу. Дерева стогнали ста голосами, сови скиглили, лисиці брехали. Страшно стало дівчині. Раптом вона натрапила на похмурий замок, що височів серед густих дерев. Хотіла постукати, але двері самі отворилися, й назустріч вийшла дівчина – така схожа на неї, як викапана! У золотім волоссі сяяв срібний місяць.

– Добре, що ти прийшла, бо я сама дуже тут знудилася, – сказала незнайома.

– Я прийшла по тебе, – промовила Оленка. – Ти поклади руку на моє плече, і підемо туди, де сяють зірки, де грають хвилі синьої ріки.

Незнайома й думати про таке боялася. Вона розповіла:

– Мене стереже вдень і вночі кіт, який має дванадцять голів, дванадцять ротів і двадцять чотири сталевих очиська. Я мушу жити тут самітно доти, поки не дам згоду віддатися за змія.

– Та нас тепер двоє… Ми з тобою перехитримо злого кота-потвору, – потішала Оленка.

Щоб не втрачати часу, вони принесли глини і замісили з половою. Потім стали гратися з котом: гладити його, тягали за хвіст, доки не втомився і заснув. Тоді потворі кожне горло позабивали глиною. Позабивали так, що зовсім не міг нявкнути. Самі взяли щітку, згребло, рушник – і відразу покинули замок.

Коту-потворі все-таки вдалося з гіркою бідою виригнути з одного горла глину. А змій у чорта грав у карти. Він почув, що кіт легенько нявкнув, та подумав, що то полонянка його смикнула за хвіст, і продовжував бавитися з чортом.

Через якийсь час котюзі-потворі удалося виригнути глину ще з п’яти ротів. Він занявкав так, що аж у вухах залящало.

Змієві, якому нетерпілося виграти від чорта дванадцять людських душ, щастило у грі. Він так захопився, що не хотів кидати геть карти. Та коли засунув у кишеню одинадцяту душу, котюга вже заревів так голосно, що в чортовій хаті повилітали усі шиби.

– Треба бігти, чорте, бо хтось краде мою полонянку, – сказав змій сердито.

Метнувся надвір і нараз погнався за втікачками.

Красуня полонянка затремтіла всім тілом і каже:

 
Ой сестричко, земля дуднить –
Це за нами змій летить.
У мене праве вушко палає –
Він уже нас здоганяє.
 

Оленка шпурнула поза себе щітку, і тої ж миті виріс перед змієм непролазний ліс – ні пройти, ні обійти, ні перелетіти.

– Прогризу цей ліс, а все одно наздожену їх! – заревів зміїсько.

Хоч зуби ламалися і кришилися, за кілька хвилин прогриз собі дорогу і кинувся вдогін за дівчатами.

Дівчина-полонянка знову проговорила:

 
Ой сестричко, земля дуднить –
Це за нами змій летить.
У мене праве вушко палає –
Він уже нас здоганяє.
 

Оленка шпурнула за собою згребло, і там піднялися страшні залізні скелі.

Змій дуже розлютився:

– Розламаю лапами ці скелі, і все одно наздожену їх!

Кігті в нього кришилися і випадали з лап, але таки проламав ті скелі та й вибрався на рівну дорогу. Ще з більшою люттю погнався за втікачками.

Дівчата задихалися, вже не могли бігти.

Красуня полонянка знову проказала:

 
Ой сестричко, земля дуднить –
Це за нами змій летить.
У мене праве вушко палає –
Він уже нас здоганяє.
 

Оленка шпурнула позаду рушник, і там, де він упав, розлилося море – ні перейти, ні обійти, ні перелетіти.

Змій сердито ударив хвостом, аж земля захиталася, і опустив пащеку в море. Треба було випити всю воду, бо якби залишилася хоч одна краплина, не міг би перейти – таку силу мав чарівний рушник.

Скажений змій хлебтав солону воду і так нахлебтався, що розбух, як гора. Залишилася на дні ще одна краплина. Насилу сьорбнув і її – й тріснув на десять кавалків.

А Оленка впізнала те місце, де увійшла під землю. Вона попросила:

 
Ви, дзвони, задзвоніть,
Ви, ляльки, заспівайте,
Ти, земле, розступися
І випусти на білий світ.
 

Дзвони голосно задзвонили, ляльки весело заспівали, і обидві дівчини вибралися з-під землі до шиї.

Оленка ще двічі попросила, і земля їх випустила зовсім.

А Іванко побачив дівчат, схожих одна на одну, як дві ластівки, і дуже здивувався:

– Та котра з вас моя сестричка?

Дівчата засміялися:

– Ти сам упізнай!

Іванко подумав і пішов на полонину. Там попросив, аби помастили його сорочку кров’ю зарізаного барана. Коли це зробили, вівчар дав знати у палац, що царевич тяжко поранений.

Оленка, як почула, що з братом сталася біда, то першою прибігла в полонину. Там припала до його грудей і гірко заридала:

– Братчику мій любий, як я буду без тебе?

Іванко зробив знак на її грудях. Коли прийшла та дівчина, яка була у змія полонянкою, а з нею і цар, Іванко встав, здоровий, і сказав:

– Оце моя сестричка, а це – наречена.

Справили весілля. Покликали й мене. Я так співав, що аж охрип, і так танцював, що аж віхті з постолів летіли.