Текст книги "Чopтiв млин: Казки пpo чортів"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц)

Залізноноса баба

Десь за темними лісами, за глибокими морями, від нас на сімдесят сім держав, а ще далі – на десять горобиних кроків і на двадцять блошиних скоків жив-був один чоловік, який мав стільки діточок, як на решеті дірочок, і ще одним більше. Діти такі, ніби хто з лантуха картоплі насипав: малі, більші, ще більші.

Журився чоловік, що йому робити з діточками, бо був такий бідний, як церковна миша. Коли дивився на дітей, то серце його розривалося: бліді, голодні й такі слабенькі, що хиляться від вітру. Думав, думав чоловік, як зарадити біді, але ніяк не зміг щось надумати. Ще доки жила жінка, сяк-так тягнули з дня на день, а як померла, то всі біди посипалися на його бідну голову. Крутив, вертів на всі боки, як жити далі, але тільки гірше виходило.

Каже собі чоловік: «Гей, та цього вже не можна терпіти! Піду світом, щастя пошукаю, бо як удома сидітиму, усі згинемо».

Так і зробив. Нагодував дітей, чим було, взяв на плече сокиру і пішов широким шляхом.

Іде, йде, йде. І зайшов до глибокого лісу. Застала його така ніч, що в темряву можна було сокирою встряти. Але чоловік не зупиняється, а все далі йде. Коло півночі вже й сили не має іти, але боїться лягти відпочити, щоб звір його не розірвав.

Раптом далеко перед ним щось блиснуло. Чоловік – за світлом, за світлом і дійшов: світло лилося з маленької хижки, що була серед лісу.

Чоловік заглянув у вікно: лампа світить, і вогонь у пічці горить, аж іскри розлітаються, начебто якась невидима сила гребе там жар.

Чоловік подумав: «Ото б добре зігрітися й просушитися». Бо падав дощ, і одяг подорожнього геть-чисто промок. Тут і грім так вдарив, що душа із чоловіка мало не вискочила.

– Нехай буде, що буде, а зайду я до хижі. Може-таки, мене не вб’ють, а як будуть бити, то і я маю сокиру!

Погрюкав у двері. Ніхто – нічого. Погрюкав удруге. Тиша. Натиснув на двері – вони відчинилися. Переступив поріг, а в хижі тепло-тепло, і чимось приємно пахне. Але хижа порожня. Розглядає, ходить чоловік по хаті, але ніде живої душі!

Став коло вогню, сушить одяг. Потім сів на лавицю і гріється. Тут так добре, а надворі темна ніч, дощ ллє, грім бухає! Чоловік думає собі: «Хто тут живе й чим так гарно пахне?..» Подивився на стіл, а там усяка їжа й пиття: м’ясо печене, курка, калачі – що лише загадати!

«От, – каже собі чоловік, – вже нагрівся, а тепер наїмся…»

Сів до столу й почав уплітати, їсть то одне, то друге, й попиває. Їв і пив доти, доки в нього лізло. А потім набив люльку, запалив її та й палить…

Раптом дивиться, а поряд на лавці паскудна чорна кішка на нього очі витріщила. Хотів відігнати, а вона тієї ж хвилини щезла.

«Гм! – думає чоловік, – не бачив, коли з’явилася, не бачив, куди й зникла. Здається, на своє нещастя потрапив я у чортову хижу».

– Так і є… – озвався голос.

Бідолашний чоловік глянув у той бік, звідки почув голос, а там таке собі бабище сидить, що на неї й дивитися страшно: стільки на ній зморщок, як у циганки на спідниці зборок, носище такий довгий, що коли голову схиляє, то в землю впинає. А той ніс із заліза: коли по ньому ударити, то гуде, як дзвін… Баба говорить:

– Так, так, чоловіче, потрапив ти до чортової хижі. Я чортова мати. Зараз прийде із пекла мій син і візьме тебе в руки. А коли я йому скажу, що ти його обід з’їв, то ніхто тобі не позаздрить!..

Почув оце чоловік, і аж мороз пішов по ньому. Зубами цокотить. А баба продовжує:

– Тут помочі ніхто тобі не надасть! Ніякої. Ти пропав навіки. У пеклі чорти вилами будуть тебе штрикати, гарячою смолою поїти, у бочці із сіркою кожного дня купати. Добре тобі буде?

– Бідний я бідний! – благає чоловік. – Допоможи мені. У мене купа дітей. Що буде з ними? Усі загинуть без батька, без матері!

А баба своє белькоче:

– Підеш до пекла! Там тобі є місце. Я, може, тобі б допомогла, але за просто так цього робити не буду.

– Красунечко, допоможи мені! Що хочеш тобі зроблю, лише хай мене твій син до пекла не несе!

– Добре. Допоможу, якщо вчиниш те, що накажу. Діло не важке.

– Я на все згоден!

– Тоді тебе врятую від пекла, зроблю щасливим та багатим, коли ти зі мною одружишся.

Чоловік, як це почув, то мало з ніг не впав. Оце таке! Щоб він узяв собі за жінку стару бабу із залізним носом?! Що люди скажуть, коли побачать в селі, яку відьму він привів до хати?

А баба своє:

– Так, так, чоловіче! Ти бідний. У тебе діти, а жінки немає. Візьмеш мене й побачиш, як добре тобі буде. Та й твоїм діточкам. Я їх буду в маслі-молоці купати, а палицею по хребту мастити… То згоден?

Що робити? І залізноносу не хочеться брати, але й у пекло йти немає сенсу.

– Добре, – погодився. – Візьму тебе за жінку, тільки врятуй від пекла!

– Домовилися! А тепер збираймося до тебе, щоб ми до ранку були вже на місці.

Та й відразу вибігла з хати, наче молодиця. За якусь хвилину привела віслюка. Потім принесла мішки й повела чоловіка до підземної комори. А там чого тільки нема! Всілякий одяг дорогий – чоловічий і жіночий, їжа та пиття, яке лише загадати… Гроші золоті й срібні, дорогоцінне каміння різних кольорів…

Баба каже:

– Дорогий мій чоловіче, все це твоє й моє. Пакуй у мішки, що в них тільки влізе, повеземо до твоєї хати.

Насипали золота, срібла, діамантів, напакували дорогого одягу, а зверху поклали їжу і напої. Мішки звалили на візок, що напоготові стояв біля хати. Впряг чоловік віслюка, і рушили в дорогу.

Їхали цілу ніч, дрімаючи на возі. Коли розвиднялося, вже були на краю лісу.

Баба говорить:

– Не поспішай, спочиньмо тут на травичці зеленій.

Чоловік спинив віслюка; позлізали вони з возика, розв’язали мішки й почали пригощатися. Силує баба чоловіка:

– Їж, дорогий мій, їж! – і вибирає йому найсмачніше.

Але чоловікові тепер не до їжі і не до пиття. Усе думає, як би позбутися такої біди!

А баба наїлася, випила пляшку міцного вина, випила другу, сп’яніла і заснула.

Чоловікові не треба нічого більше. Поплював у руки, взяв сокиру та так гупнув обухом по бабиному залізному носі, що той переломився. Баба закричала несамовитим голосом, а далі простерлася долілиць, разів двічі тріпнулася й померла. Але коли чоловік вдарив по її носі, той так загудів, що почули в пеклі.

– Го-го! – закричав чорт. – Моїй мамі хтось ніс переломив… До нього! Треба схопити!

І зразу вискочив із пекла.

А чоловік, гадаєте, сидів на місці? Не чекав ні хвилини. Скочив на воза й ломакою гатить віслюка. Осел-неборака не зрозумів, у чому річ, і перелякано помчав що було сили. У возика тільки задок заплигав то в один, то в другий бік.

Уже недалеко було до села, коли чорт вискочив із лісу і знайшов свою матір з переломленим носом. Озирнувся, побачив возика і побіг за ним.

Догнав чоловіка саме в ту хвилину, коли той вже повертав до себе у двір.

– Злодій, вбивця! – вигукує чорт. – Далі тобі не жити!

– Пусти! – кричить чоловік. – Тут уже я пан!

Чорт таки тягне чоловіка, а той не дається – вчепився за стовпа.

На крик вибігли діти: кострубаті, замащені, у дранті. Почали галасувати:

– Ой, батько привів нам чорта! Обдеремо його й зі шкури пошиємо черевики!

– Будемо мати й м’ясо!

– А з чортових рогів будуть нам дудки!

Чорт перелякався і почав просити чоловіка:

– Пусти мене, ніколи не буду більше тобі шкодити.

А чоловік каже:

– Не пущу, бо мої діти будуть голодні.

Та чорт таки вирвався. Озирнувся вже аж коло лісу. Вхопив свою матір і скочив просто в пекло.

А чоловік завів у двір віслюка із возиком і від того дня так забагатів, що не було такого багача в цілій окрузі.

Звідки взявся хромий чорт

Кажуть, що є один чорт хромий. А чому? Бо з вояком силу міряв.

Служив у царя вояк. Як відслужив дванадцять років, прийшов за платнею.

– Яку тобі платню дати? – звідує цар. – Дав би тобі грошей – можуть тебе розбійники вбити за ті гроші, дав би тобі документ з моїм підписом, аби тебе всюди на нічліг прийняли і нагодували, – але не повірять, що ти можеш мати такий документ, і запруть тебе в темницю. Чи сяк, чи так – користі не будеш мати. А є у мене замок, та чорт у ньому порядкує. Коли б ти вигнав звідти чорта, я той замок передав би тобі і доньку свою дав би за тебе.

Так цар говорив усім воякам, котрі до нього приходили за платнею. Та ніхто з них із того замку не вертався. Думав цар, що і з сим так буде.

– Дайте мені лише гуслі, корчагу[20]20
  Корчага – глиняна посудина з вузькою шийкою.


[Закрыть] вина і корчагу оцту, кошик горіхів і кошик шротів[21]21
  Шріт – дріб.


[Закрыть], таких як горіхи, та ще карти, свердел, букову колоду і мажове ядро.

– Добре, – каже цар.

Приготували все, що вояк просив, і повезли в замок (чорт удень не воював – лише вночі мав силу). Лишили вояка в замку, а самі поїхали.

Вояк витесав ще десять плішок і поклав до своїх інструментів, що йому привезли й склали в кут світлиці. Лише попросив, аби мажове ядро висадили на стіл, який перед тим обкували залізом, аби не проломився.

Прийшов вечір. Запалив вояк світло, сів за стіл, поклав перед себе карти і перебирає. Чує: щось гримить. А то чорт спускався комином.

– Що тут глядаєш? – зазвідав чорт.

– Чекаю, з ким би в карти зіграти.

А карти – то чортове Євангеліє. Чорт собі думає: «Трохи побавлюся, а тоді вже відкручу тобі голову». Сів чорт – грають у карти. Але чорт так знає грати, що нема кращого за нього. Виграв раз, виграв другий – радіє, аж підскакує. А вояк каже:

– За сяке діло можна й випити! – налив собі вина, а чортові оцту.

П’є вояк – нічого, а чорт п’є – кривиться, бо пече його і в роті, і в череві.

– Із закускою буде ліпше, – каже вояк і виймає собі жменю горіхів, а чортові – жменю шротів.

Розкусить вояк горіх, вийме зерня, з’їсть. А чорт зуби покришив, а не розкусив і одного шрота. Не любиться йому сяке діло.

– А іншої гри у тебе нема? – звідує вояка.

– Є! Видиш на тому столі ядро – будемо його качулькати один другому. Той програє, хто його не вдержить на столі.

Чорт на все згодний, лиш би не пити та не закусувати.

– Починай ти! – каже вояк.

Чорт прикотив ядро на свій край і приготувався качульнути. А вояк підняв плаху, засунув плішки, аби стіл нахилився у чортів бік. Чорт трутить ядро – а воно назад вертається. Чим вище трутить, тим сильніше назад качулькається. А вояк, аби чорт не здогадався, що стіл нахилений, дує на ядро.

– Але ти дуєш! – розсердився чорт.

– А тобі хто забороняє дути? – каже вояк.

Чорт дув – і ледве викачулькав ядро до вояка.

– Держи! – загойкав вояк і пустив ядро.

Та чорт не вдержав – ядро упало йому на ногу і зламало.

– Ну, що з тебе тепер? – насміхається вояк. – Як будеш жити, хромий? На хліб собі не заробиш. Щастя маєш, що зі мною зустрівся. Я тебе навчу на гуслях грати. Будеш по свадьбах ходити та кусень хліба все заробиш.

Наладив вояк гуслі, заграв тропотянку – на чортові аж шкіра почала ходити. Забув чорт, що нога болить, задуботів.

– Як файно граєш!

– І ти так будеш грати, – каже вояк. – Я тебе навчу.

Дав чорту гуслі, але струни послабив. Почав чорт грати – а гуслі лиш риплять.

– Ой, небораче, тобі треба пальці поправити, – каже вояк.

– То поправ, – просить чорт.

Узяв вояк свердел, навертів у буковій колоді десять ямок.

– Клади сюди пальці!

Чорт поклав. Вояк злегка поплішив, аби не боліло. Підтягнув на гуслях струни:

– Ану, тепер заграй!

Почав чорт грати – гуслі не риплять. Але чорт так не може заграти, як вояк.

– Попліши мені ще раз, та ліпше буду грати, – просить чорт вояка.

Почав вояк плішити. Б’є плішки міцно. Чорт зубами скрипить, але терпить, бо дуже хоче стати гудаком. Коли заплішив так, що чорт не вирветься, каже:

– Тепер ти мій!

Відпер вояк вікно, чорта верг за вікно, а колоду закріпив у палаці.

– Виси тихо й думай, лишиш замок чи ні. А я буду спати.

На другий день послав цар військо у замок, аби забрали тіло вояка і поховали. Військо йде, співає. А чорт почав на них гойкати:

– Тихо будьте, бо пан спить!

Військо зачудувалося, що чорт і в днину не лишив замок. Бояться йти далі, стали й чекають. А вояк проснувся і звідає чорта:

– Що ти надумав?

– Відпусти мене, – проситься чорт, – більше сюди не прийду.

– Підпиши контракт! – каже вояк. Вивільнив чорту одну руку і той написав договір, що більше не прийде до замку.

Відпустив вояк чорта – лиш вихор завіяв. Виглянув вояк у вікно і загойкав:

– Заженіть посла до царя, най відправляє сюди свою доньку. Чорт до замку більше не прийде.

Як учув цар, що вояк звільнив замок, відправив доньку каретою в замок. І сам приїхав на свадьбу. Не любився йому такий бідний зять, але не смів перечити, боявся: хто осилив чорта, може й цареві якусь біду найти.

Звідки тютюн пішов

Давно-давно були такі мухи, що від них люди вмирали. І чорт видумав тютюн. Як запалиш його, то муха до людини не наближається.

Засіяв чорт тютюном ціле поле. Їде тим полем чоловік, а чорт кричить:

– Ей, чоловіче добрий, чого тут їдеш? Тут мій посів.

Та підходить до чоловіка й каже:

– Вгадай, що це за бур’ян я посіяв.

А чоловік зроду не бачив тютюну і не знає, що це. Чорт каже:

– Даю тобі строк до завтра. Як завтра не скажеш, що це за бур’ян, то вб’ю тебе.

Приїхав чоловік додому і зажурився. Завтра має його чорт убити, бо він не знає, що то за бур’ян. Іде Іван дорогою і журиться. А назустріч йому баба.

– Чого ти, Іванку, зажурився?

– Біда, бабусю. Їхав я сьогодні полем і заїхав у якийсь чортівський посів. Не знаю, що там чорт посіяв, а він сказав, що як і завтра не буду знати, то вб’є мене.

Баба каже:

– Іване, дай сто карбованців золотом, то скажу тобі завтра, що то за бур’ян.

– Добре, дам.

Іде баба на другий день на те поле і починає виривати посіяний чортом бур’ян. А чорт біжить та й кричить:

– Бабо, що ж ти робиш?! Це ж я посіяв тютюн.

– Що за тютюн, – питає баба, – що робити з ним?

А чорт їй каже:

– Ти ж знаєш, що є такі мухи, від яких люди вмирають. А як пустиш дим від цього тютюну, то всі мухи тікають.

Приходить баба додому і каже Іванові:

– Як підеш у поле, то кажи чортові, що то тютюн. Що дим з нього відганяє мух.

Пішов Іван у поле, а чорт питає:

– Ну, Іване, що це за бур’ян?

– Це тютюн, – каже Іван.

– Нащо цей тютюн? – питає чорт.

– А від тих мух, що кусають людей.

– Добре, – каже чорт, – як угадав, то йди додому.

Іван прийшов додому і заплатив бабі сто карбованців.

І відтоді люди знають тютюн.

Золотий ведмідь

Був, де не був, був раз один цар. Сей цар мав трьох синів та й такий город, що в один день зійшла золота морква, вночі вистигла, а на другий день все було украдено. Ніколи не годен був узнати цар, хто то міг звідти украсти? Даремно давав туди солдат, аби вартували, – ніколи не годні були увартувати. Ось прийшла до царя одна циганка і каже:

– Пресвітлий царю, я вам усю правду скажу.

І циганка йому стала казати, що ту золоту моркву, що у його городі є, ніхто не годен увартувати, і того злодія, що її краде, лиш один із його трьох синів – хоть котрий.

Цар заплатив циганці добре, а циганка одкланялася і пішла.

Тут цар закликав свого найстаршого сина і каже йому:

– Сине, іди ти у город моркву вартувати.

Ізобрався найстарший син і пішов. Набрав собі солонини, вина і всього, що лиш йому було треба на одну ніч, і пушку[22]22
  Пушка – тут: рушниця.


[Закрыть] узяв із собою.

Прийшов у город, сів собі, вийняв солонину, хліб і вино, та їсть, та й п’є. Ось прийшла до нього мишка і каже:

– Дай мені трохи їсти із того, що ти їси.

Він устав та копнув мишку так, що та далеко фиркнула, і мишка утекла од нього, пішла собі, плачучи.

Коло півночі задув на нього дуже тепленький вітер, од котрого він заснув дуже глибоким сном. Пробудився на зорі і видить, що золота морква уся поїдена. З тим зібрався звідти і пішов додому.

На другу ніч пішов середущий. І до того прийшла мишка, просила їсти у нього, а він її копнув так, що далеко фиркнула. Заснув і він коло півночі і так не увартував моркви.

Каже на третю ніч найменший царю:

– Піду і я вартувати, ачей увартую.

– Іди ти, сине! Старші не годні були вартувати, а ти би годен? Ляж та спи!

– Все ж я піду, няньку, ачей увартую.

– Ну, коли таку охоту маєш, то йди. Я і так добре знаю, що задарма будеш іти.

Узяв пушку, солонини, хліба і вина з собою та пішов на город. Сів собі там на одне місце, межи морквою, вийняв солонину, хліб і вино та почав їсти і помалу пити. Ось прийшла до нього мишка та просить у нього, аби їй дав трохи їсти. Одразу дав їй солонини, хліба. Вона як поїла, то каже йому:

– Ну, тепер можеш лягти спати. Сюди ходить один золотий ведмідь, то той усю ту золоту моркву поїсть. Як він прийде, я укушу тебе за ухо, ти тоді схватися та відразу стріль – не дивись нічого, де він є, лиш як устанеш, то й стріль, ти його потрапиш.

І з тим мишка утекла. Ліг собі царів син спати і враз заснув. Коло півночі прийшла мишка, вкусила його за вухо, він пробудився і враз вистрілив. Як вистрілив, то попав у золотого ведмедя, але не забив його зовсім, лиш пострілив. Як розвиднілося, дивиться він – там, куди утікав золотий ведмідь, усюди кров була.

Враз прийшли його другі два брати, почали радитися, що іти би слідити – за слідом іти би, – куди пішов той золотий ведмідь. Пішли усі три, за слідом слідячи. Ідуть, і ось прийшли до одної ями, тій ямі кінець на другому світі був, та туди й пішов золотий ведмідь.

Порадилися вони троє, що йти би одному на той світ узнати, де є той золотий ведмідь. Дали зробити один дуже довгий залізний ланцюг. Обізвався на це найстарший, що він піде. Спустили його крізь ту яму на той світ.

Чекають, чекають, а найстарший брат їм не вернувся із того світу. Пішов середущий – і той не вернувся.

Зібрався найменший, і той спустився на той світ. Як ізійшов донизу, іде одним полем, де ось увидів одну хижку. Зайшов до хижки і видить, що там дуже стара баба на печі сидить. Поклонився красно. Каже йому баба:

– Маєш щастя, синку, що так красно поклонився, бо як би був не поклонився, то була би із’їла тебе. Та й кажи, що шукаєш?

– Я, бабко, шукаю золотого ведмедя, чи не чули ви дещо про нього?

– Я, синку, уже геть багато років прожила, але про нього ніколи не чула, лиш тепер перший раз од тебе. На цю пляшечку, у цій пляшечці сила є, коли її вип’єш, то дуже велику силу будеш мати. Та й на цей золотий перстень; коли свиснеш у цей перстень, то на те дванадцять чортів прийде, і що їм накажеш, то все зроблять.

Він дуже красно подякував бабі за її подарунок і з тим пішов собі.

Іде, ось знову приходить до одної хижки.

Прийшов до хижки, а там ще старіша баба сиділа на печі. Зайшов до хижі і красно поклонився.

– Синку! Коли би був ти так красно мені не поклонився, то із’їла б була тебе. Кажи, що шукаєш в нашім краї?

– Я, бабко, шукаю золотого ведмедя, чи не чули ви про нього де?

– Я, синку, – каже йому баба, – ніколи про нього не чула, лиш тепер перший раз од тебе. – Іди тепер та знову прийдеш до одної старої баби, до моєї сестри, поклонися їй красно, бо як не поклонишся, то тебе з’їсть.

Дала йому одну скляночку – таку, що сила в ній була, та й один перстень – такий, що коли в нього свиснеш, то двадцять і чотири чорти прийдуть.

Одклонився бабі і пішов.

Іде, іде, ось прийшов знову до тієї баби, що йому та про неї казала. Зайшов до хижі, дуже красно поклонився. А ця баба така стара була, що кліпки їй із повіками були підперті. Каже йому баба:

– Коли б був ти, сине, так красно не поклонився мені, то з’їла була б тебе. Але тепер кажи, що ти шукаєш тут?

– Я, бабко, шукаю золотого ведмедя, чи не чули ви про нього де?

– Я, синку, чула десь про нього, але тепер не знаю, де є. На цю скляночку, у ній сила є; коли з неї вип’єш те, що там є, то багато сильніший будеш. Та й цей перстень на.

Узяв він те все од баби. Бабі подякував, а сам зібрався та йде. Іде й ось прийшов до одного мосту. Сей міст був із самих кіс зроблений, і на ньому дванадцять чортів билося. Думає собі: як би перейти через міст? Коли ступить на нього, чорти його порубають. Ось видить, що їде одна панянка на однім возику – цей возик два пси тягли, – зайшли песики у болото там, та звідти не годні витягнути. Просить та панянка його, аби був такий добрий її возик із того болота якось витягнути. Прийшов він, ухопив возик і витягнув із болота. Та панянка за те дала йому одну лодку і сказала йому, аби сів у неї, то перейде через той міст. Так він і зробив. Сів у лодку, і лодка його сама перенесла через той міст. Там він виліз із тої лодки, а лодка знову сама вернулася собі до тої панянки.

Ось іде далі, приходить до одного бритвляного мосту, а на тім мості двадцять чотири чорти билися. Думає він собі і тут, як би перейти через міст? Стане на нього – чорти бритвами порубають його на шматки. Ось видить, аж їде один возик; сей возик два пси тягнули, а у возику одна ще краща панянка сиділа. Зайшли пси із тим возиком у болото та не годні були витягнутися. Просить його панянка, аби ішов її якось витягнути із болота. Пішов, узяв і витягнув. Панянка дала йому знову і ця таку ладу, що його перенесла через міст. Вибрався звідти і йде далі.

Ось приходить до одної хижі, а у тій хижі шаркань[23]23
  Шаркань – змія.


[Закрыть] перебувала. Зайшов до хижі, а там одна прекрасна панянка їсти варила. А ця панянка – тієї третьої баби дівка була. (А ті дві перші – тих перших двох бабок дівки були.) Як він поклонився, каже йому та панянка:

– Утікайте звідси геть, бо прийде шаркань та вас загубить. Не одного уже вона тут загубила.

Ця панянка шаркані за служанку була.

– Хай іде, не боюся її! (А на той час шаркані не було дома.)

Нараз прибігає шаркань. Як переступила поріг та й каже:

– Тут десь грішна душа воняє.

Він підхопиться і каже:

– Я тут! – але вже випив одну скляночку сили.

Взялися боротися. Борються, та царський син переміг її. Взяла його шаркань просити, аби подарував їй життя, то розповість йому все, що лиш у світі є.

– Ну, – каже царський син, – скажи мені, де є золотий ведмідь.

– Та золотий ведмідь, – каже йому шаркань, – тепер дома є. Усе ходить в один город золоту моркву їсти, не знаю, як там його постріляли, то тепер дома, хворий і нікого не допускає до себе.

– А браття мої де?

– Твої браття у мене, у комині вниз головою повішені, но лиш дай мені спокій, то їх оживлю.

– Ну, оживи їх, то дам тобі спокій.

Так шаркань помастила його братів живою мастю, од котрої вони ожили.

Тоді він зібрався і пішов до золотого ведмедя. Іде, та ось видить, що золотий ведмідь іде із молодими ведмедями. Як царського сина увидів, дуже сердитий став та каже йому:

– Ходи боротися!

Він тоді випив другу скляночку сили. І почав із ведмедем боротися. Борються, борються, но золотий ведмідь трохи зборював його. Тоді він свиснув у той перстень, що йому перша баба дала, прийшло дванадцять чортів і збороли ведмедя. Як його стягли, він взяв обідрав із нього кожу з золотою вовною.

Звідти вернувся, увиділа його шаркань, що вже вернувся, покликала його знову, аби ішов з нею боротися. Він перед борінням випив третю скляночку сили. Борються вони, борються, але шаркань зборює його; свиснув він знову у той перший перстень, прибігло дванадцять чортів і помогли йому шаркань забити. Забивши шаркань, взяв собі і ту панянку, що у шаркані була. Найшов і другі дві панянки, ті, що йому допомогли через міст перейти, і так він зібрався з панянками та й із браттями своїми і пішли до тієї діри, що на другий світ вела.

Прийшли туди – спершу дав витягнути усі три панянки, далі пішов старший і середущий його брати, а він сам аж напослідок зостався. Як пустили за ним униз мотузку, він не сів, а прив’язав одного великого каменя. Та й щастя, що сам не сів, бо браття йому зрадили, бо мають вони одного родича нежонатого, то добра буде йому третя панянка, а цього брата їм якось би загубити.

Так вони тягнуть, тягнуть, коли до середини десь дотягнули, то звідти пустили мотузку із каменем. Упала на землю мотузка із каменем та на дрібний мак розсипалася. «Ну, – думає собі, – так би був я тепер пропав». Зібрався звідти та йде, і ось, ідучи, приходить йому на гадку другий перстень. Свиснув, прийшло до нього двадцять чотири чорти і кажуть:

– Що наказуєш, пане наш?

– Та наказую вам, – каже, – аби мені справили таку шапку, що коли на себе возьму, то аби мене не видно, а один чобіт такий, що де хочу, там аби мене поніс, а одну шаблю таку, що скільки хочу, аби рубала.

Чорти зараз йому те все передали.

Натяг чобіт на ногу, шапку на голову, а шаблю до себе припасував та каже:

– Чоботе, неси мене до мого няня!

Чобіт зараз його поніс. Прийшов туди, там уже свадьба стояла. Пішов до хижі та вперед усе обдивився, де що стоїть. Видить, що його браття за столом із панянками сидять та пригощаються. Але його ніхто не видів, бо його шапка закрила.

Як усе обдивився, вийшов, шапку зняв із себе та пішов і припросився там за іноша[24]24
  Інош – тут: слуга.


[Закрыть]. Прислуговує він там. Ось несе панянкам їсти і пустив усі три персні у тарілі. Як їли, та ось видять, що їх матерів персні у тарілях. Стали звідувати, хто то тарілі сперед них клав. Увійшов найменший царський син і каже:

– То я клав.

І розказав старому царю, як ходив, як братів своїх освободив і як ведмедя забив, та й як його браття хотіли загубити.

Цар сказав, що хай робить із своїми браттями що хоче. Тоді він своїх братів геть на довгий час запер у темницю. А сам з тією найкращою панянкою повінчався, що у шаркані була. Потім і братів своїх випустив із арешту.

І, може, іще десь живуть, як не померли.