Текст книги "Чopтiв млин: Казки пpo чортів"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 17 страниц)

Як малий чорт служив за окраєць хліба

Загнали чорти молодого чортика на землю зробити гріх. Іде полем і видить: ґазда оре, а полуденок – хліб і солонину – поклав на межі. Чортик узяв полуденок і з’їв. Чекає в терню, як чоловік буде клясти злодія.

Чоловік орав до обіду. Далі дав коням сіна, а сам – до тайстрини[49]49
  Тайстрина – торбина.


[Закрыть]. Розв’язав – нема меренді.[50]50
  Мерендя – харчі.


[Закрыть]

– Може, хтось був голодніший за мене, то най йому буде на пожиток, – сказав чоловік.

Вислухав чортик – та й у пекло. Звідує його старший:

– Ну, що зробив?

– Я взяв від чоловіка окраєць хліба і солонину, та він не залаяв, а попросив мені добра.

– Мусиш тепер віддячити йому за се – відслужити три роки.

Зробився чортик хлопчиком і прийшов до того чоловіка найматися за слугу. А чоловік каже:

– Та мені своїх нічим годувати, нащо мені слуга?

– Я себе прогодую і вам дещо принесу.

Пішов уночі до мельника і голосом чоловіка, що недавно помер, загойкав:

– Віддай, що ти від мене більшу мірку брав!

Мельник од страху затрясся і подав через вікно міх муки. Другої ночі пішов під вікно старого вівчаря і голосом того чоловіка, що помер, загойкав:

– Вівці мої на міру ти доїв несправедливо. Верни мої гелети![51]51
  Гелета – дерев’яна посудина.


[Закрыть]

Вівчар подав через вікно гелетя сиру, бо не хотів, аби мертвий ходив йому попід вікна.

І так кожної ночі той слуга приносив щось своєму ґазді. Прикупив чоловік землі, розбагатів.

Другої весни пішов чоловік орати з слугою, бо було вже роботи на двох. Слуга каже:

– Сього року буде мокре літо. Сіймо на горі.

Чоловік послухав. А люди сіють на долах. У них вимок хліб, а в чоловіка – ні.

Третього року люди посіяли на горах – училися в ґазди. А слуга каже:

– Ти сій на долах, бо літо буде сухе.

У людей на горах висохло, а ґазді довелося звеличити житниці. Каже йому слуга:

– Ну, тепер буду варити паленку![52]52
  Паленка – горілка.


[Закрыть]

Слуга закислив житні висівки, а потім з того зварив паленку. Тоді каже:

– Склич родичів, будемо гоститися.

Слуга-чортик покликав старого чортяку. Прийшов старий чорт у шапці-невидимці. Його не видно, а він видить усе, що малий витворяє. Налив гостям по одному погарчику – розвеселилися, налив по другому – почали голосно говорити, налив по третьому – почали лаятися, битися. Старий чорт плеще в долоні:

– Ну, тепер ти вже зробив те, що треба! Кінець твоїй сембрелі![53]53
  Сембреля – тут: служба.


[Закрыть]

Як молдаванин чорта переспівав

Здибався чорт з молдаванином і каже:

– Давай спробуємо, хто кого переспіває. Ти співай, а я буду нести тебе на плечах. А поки я буду співати, ти будеш нести мене. І побачимо, хто довше співатиме.

– Ні, – каже молдаванин, – давай ти вперед співай, а потому я.

Чорт сів на молдаванина, їде й співає. А пісня довга-довга. Молдаванин несе, а чорт усе їде та співає. Але кожній пісні приходить кінець. Закінчилася й чортова пісня. Зліз він із молдаванина, а той каже:

– Тепер я буду співати, а ти неси мене.

Сів молдаванин на чорта й співає, але співає без слів: «Галя-ляй, галя-ляй!..» І так без кінця. Чорт носить, а молдаванин усе «Галя-ляй, галя-ляй!» Чорт уже втомився, а молдаванин усе одно й одно. Чорт питає:

– Ти скоро закінчиш?

– Ні, не скоро, – каже молдаванин і далі галяляйкає.

Чорт уже не має більше сили носити. Розсердився він та як кине молдаванином об землю, аж у того защіпки на сорочці лопнули. І відтоді у молдаванина сорочка не застебнута.

Як прийшло, так пішло

Казав священик у церкві: хто руки піднімає, в Бога просить, тому Бог дає. Ту проповідь чув циган.

Іде циган містом і видить у вікні високого будинку якогось пана. Циган заговорив голосно, аби пан чув:

– Мабуть, то Бог, бо я долі, а він угорі. А в Бога, коли просити, можна випросити.

Пан чує і думає: «Що ж буде далі?» А циган підняв руки і просить:

– Господи, дай мені сто срібних, ні менше, ні більше я не візьму.

Пан зав’язав у платок дев’яносто дев’ять срібних і пустив циганові.

Хотів видіти, що циган буде робити. А циган порахував гроші й каже:

– Тут лише дев’яносто дев’ять срібних. Ще один срібний будеш мені довгувати!

Узяв циган гроші і пішов. Пан покликав жандарів – і за циганом. Спіймали цигана. Пан каже:

– Він забрав мої гроші.

Узяли цигана під арешт. Скоро має бути й суд. Циган почав стукати в двері.

– Що тобі треба?

– Хочу до суда поговорити з паном.

Покликали пана. А циган каже:

– Хіба не ганьба вам буде, що з таким цундрошем[54]54
  Цундрош – голодранець.


[Закрыть] судитеся? Принесіть мені порядну одежу.

Пан приніс йому свій ланцуг. Обдивився циган – добрий. Увидів жебик маленький:

– Тут має бути ще й годинка.

Дав пан і годинку.

– А як я буду без топанків?

Мусив пан іти ще й за топанками. І лише так циган пішов на суд. Звідують судді:

– Як було, цигане?

А циган каже:

– Пан іде на мене напастю. Каже, ніби я взяв його гроші. Може, придумає, що на мені його ланцуг, його топанки, а в моїм жебику його годинка?

– А чиї, як не мої, і ланцуг, і топанки, і годинка?

Судді подумали, що пан напастує. Відпустили цигана додому, і він пішов, у чому був. Іде дорогою, а назустріч кочія.

– З дороги!

А циган не вступається. Зупинили коней, і пан, не той, а інший, з кочії звідує:

– Чому дорогу не даєш?

– Хіба ти син Божий, аби тобі дорогу давати? – каже циган.

– Може, й син Божий! – розсердився пан.

– Тебе мені й треба! – зрадів циган. – Давай один срібний, що твій отець мені задовжив.

– Який срібний? – розсердився пан ще більше.

– Не хочеш віддати гроші – давай сюди шапку! – і циган зняв із пана шапку.

Подумав пан: «Се якийсь дурень!» – і дав цигану один срібний.

Пішов циган в корчму. За срібний попросив пити. Зайшли інші цигани – і їм замовив вечерю й до вечері. Віддав корчмареві за це золоту годинку. Чудуються цигани, звідки у Дюрія гроші, годинка, файна одежа. А він почав хвалитися, який розумний. Там був циганський бирів[55]55
  Бирів – суддя.


[Закрыть]. А хто може бути розумнішим від нього?! Розсердився бирів – і швак Дюрія нагайкою. Впали на Дюрія й інші. Билися, доки на нім усе не пірвали.

Каже Дюрій:

– Доста: я такий, як ви всі.

Перестали його бити. Подивився Дюрій на себе і прорік:

– Як прийшло, так пішло.

Як у селі завівся чорт

Одна жінка мала сина. Доки ще був малий, то тримався хати, а як підріс, то ніби у нього п’яти розсвербілися. Одного разу він сказав:

– Плачте не плачте, мамо, а я йду у світ… Лишаю вас одну.

– Таж ти ще не знаєш, що не з усього, що літає, можна борщ варити!

– Не журіться, мамо, я навчуся. А тут не хочу коріння пускати…

І пішов. Іде день, два, три… Під вечір зайшов до густого лісу, де хотів заночувати. Щоб вовки його не з’їли, виліз на дуба і розгніздився у розсосі. Коли прийшов сон, йому почулося з-під дуба:

– Ну, коли ж ти старостів пришлеш?

– Пришлю через тиждень.

– Хто знає?

– Знає той, який над нами.

Леґінь крикнув з дуба:

– Не бреши, нічого я не знаю!

Хлопець і дівчина як почули отой голос з неба, то так драпонули, що земля задудніла.

Уранці леґінь зліз на землю і знайшов під дубом плаща і хустинку. Одягнувся, витер носа і пішов своєю дорогою.

Прийшов у село. Плентається вулицями, а голод аж світиться з його очей. Коло хати якогось ґазди побачив черешню. «Попасуся трохи», – подумав собі і виліз на дерево. З’їв жменю черешеньок – і прив’язав душу. Раптом глип – господар запрягає коні, а ґаздиня поклала на фіру калачі, курку і сіль. Потім вона винесла дитину і сама сідає. Ґазда замкнув хату, поклав ключ під поріг і взяв у руки віжки:

– Вйо!

«Поїхали, мабуть, на весілля, але горілка ще мусила лишитися в хаті!» – подумав леґінь і зсунувся з черешні. Відімкнув хату й справді – знайшов там горілку, калачі та шмат ковбаси. Почав частуватися:

– Вип’ю за молодих, аби були щасливі! – І випив.

– Вип’ю за здоров’я ґазди і ґаздиньки! – І випив.

– Вип’ю за здоров’я їх дитинки! – І випив.

– Вип’ю, аби й моя мамка не журилася! – І випив.

Видудлив цілу пляшку горілки. З’їв півкалача і довжелезну ковбасу. Після того закортіло спати. Глипнув, а над ліжком звисає колиска. «Я, мой, не пам’ятаю, коли колисався. Ану, як то колись було», – подумав леґінь і заліз у колиску. Погойдався трошки і заснув.

Увечері вернувся ґазда з ґаздинею. Дуже здивувалися, що двері не замкнені, ковбаса кудись зникла і горілка випита…

– У нас були злодії! – сказав чоловік.

Жінка побігла до комори, подивилась по кутках.

– Усе на місці, чоловіче, – відповіла й почала розповивати на ліжку дитину.

А леґінь добре виспався, сів у колисці й позіхнув. Ґаздиня дуже спудилася, заверещала й вибігла надвір до чоловіка, що розпрягав коней.

– Йой, тікаймо, бо в колисці чорт! – кричала не своїм голосом.

Ґазда і ґаздиня бігли вулицею так, що аж болото розліталося. Леґінь теж почав тікати і навіть не помітив, що біжить за ними. Ґазди озиралися і аж землю рвали ногами. Нарешті леґінь забіг в одну вуличку. Глип, а двері в якійсь хаті відчинені нарозтвір. Забіг до сіней і – шусть у порожню бочку.

«Ну, думає, тут ніхто не вздрить. Можна спокійно переночувати».

І почав дрімати. Але небавком приторохтіла якась фіра і стала перед хатою.

Почувся голос:

– Жінко, допоможи зняти мішок з воза!

– А де ти був так довго?

– Та, бач, поламалися лотоки у млині. А потім прибіг Проць Фуфлик із жінкою ні живий ні мертвий. Сказали, що до них заліз якийсь дідько – з’їв два калачі, випив око горілки і стеребив найдовшу ковбасу. Гнався потім за ними усю вулицю. Люди побігли до Проця, а я, бач, додому, бо знаю, що ти боїшся чортів.

Взяли мішок з воза, понесли у сіни і висипали з нього муку в бочку, в якій дрімав леґінь. Він нараз схопився і почав кахикати.

– Чоловіче, у бочці є дідько! – заверещала жінка.

Чоловік схопив її за руку і – драла на вулицю.

Парубійко зрозумів, що йому тут нічого чекати. Вискочив з муки і теж драла за ними. Біг, як олень, аж раптом побачив коло одної хати отворений курник. Шусть туди й поліз на верхні банти. Сів і сидить. Отам скоро й заснув.

Уранці ґазда вийшов надвір і дуже здивувався, що в курнику кури кудкудакають. Напевно, залізла туди якась біда! Чоловік просунув голову в курник і побачив леґеня, що ще спав.

Побіг до хати й каже:

– Жінко, в курнику сидить той самий чорт, що завівся в нашому селі.

Жінка перехрестилася.

– Давай, небого, свячену воду.

Ґазда схопив глечик зі свяченою водою, підійшов до курника і хлюпнув сплячому в лице. Той прокинувся, заверещав і гепнувся з бантів просто ґазді на голову. Та одразу зірвався на ноги і так тікав, що зупинився тільки дома. Після того вже не залишав стару матір одну – сидів собі дома і згадував ту казку, що з ним сталася.

Як чорт мужика нагородив

Одного разу змолов мужик трошки пшениці, і не було її в що взяти. Взяв він у полу та й несе.

От по дорозі зустрічає його чорт. Цей чорт був дурнуватий і роздув бідному чоловікові борошно. Приходить чорт додому та й каже до найстаршого чорта:

– От я сьогодні насміявся з мужика: дмухнув – і все борошно з поли розвіяв.

А старший і каже:

– Якщо ти так насміявся з бідного мужика, то тепер іди й роби йому цілий рік за це.

Мусив чорт іти.

Перетворився чорт у хлопця, заходить до мужика та й каже:

– Прийми до себе в найми.

А той чоловік був дуже бідний. Та й каже:

– У мене нема чого й самому робити, і нема чим тебе годувати.

– Якось буде, – говорить чорт.

От чоловік і прийняв його.

Чорт на другий день говорить чоловікові:

– Іди до пана та попроси землі.

Пішов чоловік до пана. А той каже чоловікові:

– А чим же ти, бідолаха, її обробиш?

Але все ж таки дав.

Пішли чоловік із хлопцем орати. Орали до полудня. Але зорали дуже мало. Втомився чоловік і заснув. Чорт свиснув. Назліталася ціла зграя чортів, зорали поле і посіяли. А скоро й пожали пшеницю. Коли все було зроблене, пан і питає чоловіка:

– Як будемо ділити, чоловіче?

А чоловік і говорить:

– Дай мені, пане, стільки зерна, скільки мій коник повезе.

А коник у мужика худий, ледве на ногах держиться.

– Ну, – каже пан, – що ж твій коник повезе?

– Що повезе, то моє буде, – каже чоловік.

– Добре, – згодився пан.

Заїхали вони з хлопцем до пана на тік, наклали пудів зо двісті – а це майже все зерно було – та й їдуть. Пан аж очі витріщив з дива. Але шкода йому стало пшениці. І надумав він випустити колючого бугая, а хлопець його вхопив за хвоста та й кинув геть. І поїхали вони додому.

Чоловік так забагатів, що й не сказати. Та приходить пора розплачуватися зі своїм наймитом. Чоловік і каже:

– Що ж тобі за твою добру службу дати?

А чорт відповідає:

– Мені нічого не треба, але розрахуй мене.

Довго вони сперечалися – аж набридло їм, а особливо чоловікові. І послав його чоловік до чортової матері.

А чорт і каже:

– О, цього мені і треба було!

І зник.

Так чорт за розсипане борошно зробив чоловіка багатим. А чоловік і досі живе в достатку і в радощах.

Як чорт собі помічника придбав

Мій покійний дід – хай йому Бог душу простить, бо був добрий, їй-богу, добрий – кажу, мій дід, бувало, як візьме розказувати, то так вам вже добере, що слухаєш і слухаєш і кінця не забагнеш.

Оце не раз сидимо у кімнатці. Надворі тріщить лютий мороз, в печі палахкотить живенький вогник, – наче сам радий-радісінький, що так тепленько у хатці, каганець дрімає, здається, мріє про весну і ясні літні вечори, а святі ікони переморгуються між собою, аби не скучати.

А він розказує. Про далекі, сонячні краї і дивних людей, і великих звірів, яких у нас не надибаєш…

Ну, і слухалось, – Боже, як слухалось.

Але й знав він тих оповідань. Бувало, стане говорити, то так наче перед тобою встають ті краї і люди заглядають з кутків і примружують на тебе очі, а звірі немов за дверима і тільки й чигають на тебе.

Раз, якось, пам’ятаю, – я вже був собі величенький – казали на зиму справлять мені власний кожушок; всадовив мене дід на призьбу біля себе і розповів мені оце оповідання. Казав, що знає його від свого покійного батька, а той дослухався його у свого кума, що був дяком, і його сусіда. Той дяк, славили, був дуже побожний і все читав псалтирі і святі книги, а на ніч клав їх під голови, аби його, мовляв, дух Божий осінив. Той дяк і вишпортав десь там у своїх молитвенниках, яких кропив кожної неділі свяченою водою, оцю сторінку. А що обоє, дідів батько і його сусіда-дяк, гарненько собі проживали і не ховали тайни перед собою, то й знали обоє, що побожний дяк відкрив.

Так переховалася оця цікава повість до мене, а я передаю її далі.

Бачить Люципер, найстарший поміж чортами, що Господь Бог творить собі гарненький світ і чемненьких людей за образом і подобою своїми, і засмутився, бідака, що не буде мати приступу до них. Ну, що ж, подумав, годі тільки здалека приглядатись. І забаглося йому учинити й собі такого чоловіка.

Думав, думав, – та й нарешті таки видумав. Що Бог знає, мовляв, удасться й мені.

Сказав, тупнув ногою та й до діла. Треба тільки, подумав, гаразд придивитись, а то й пощаститься. На те я Люципер.

Одного дня дивиться він крізь дірку в пеклі, як пишно розвивається світ Божий. Росте й зелень, і скотина бігає по ньому, в повітрі веселіє пташня, а всьому усміхається небесне сонце. Дивиться гаспидський син отак добру хвилину, а нарешті і набридло йому. Звісно, надокучить і чортові приглядатися до чужого раювання. От витягнув собі люльку, набив її якимсь пекельним зіллячком – та й пахкати. А то, бачте, як чорт люльку смокче, на світі буря.

Аж ось гляне, а там задрімав Господь Бог на своєму золотому престолі. Втомився Всевишній при сотворенні світу. Біля нього виднілись дві коробки: одна з добрими прикметами, якими оздобляв Всемогучий чоловіка, друга – з лихими для хижих звірів.

– Давай, – подумав, – коли б так заглянути, що в такій коробці. Хоча на хвильку.

Подумав, а далі таки закортіло. Чуже добро, бачте, все коле очі. Але як її здобути?

Замислився чортисько. Коло коробки стоїть ангел-сторож. Стоїть, та такий вам красний та гарний, – саме як у нашій церковці на райських дверях. Ви ж його бачили? От, так він і виглядав. Простісінько так. В руці вогняний меч, а очі так і сиплють іскрами.

Бачить чортисько, що не так-то легко добратися до тієї коробки. На те ж він і Люципер, щоб утяти добру штучку.

Ну, і що ж, подумали б, вигадав? Не вгадали? От-от, ще вам хитряка. Послухайте ж далі!

Причесав собі пекельний красень гриву, загладив глинкою патлате волосся, закрив ріжки зачіскою, взяв, нарешті, кострубатий кінчик хвоста під пахву та й почимчикував до місця з коробками. Ставши перед ангелом-сторожем, уклонився йому двічі чемненько, зашарудів копитом і закумкав солодко:

– Здорові були, добродію ангеле. Давно не бачив вас. Аякже, давно!.. І як-то скоро минає час, і не повіриш…

А ангел Божий стоїть нерухомо у своїй святості, та й не в той бік. Де ж там йому, небесному, слухати, що верзе чортисько. Та ще й розмовляти з дідчим насінням. А той, бачте, – чортівська вдача – немов і не помічає нічого і цокотить далі, як добрий кум:

– Що там чувати у вашому раю? Все гаразд? А ваш Господь Бог? Здрімнув, бачу… Ну-ну, я тихесенько. Не лякайтесь… Аякже, давно не бачилися. Та ви, добродію, знаєте. Роботи дома доволі, на наймитів годі спускатись. А час не стоїть. Аякже… Та розкажіть, будь ласка, що там коло вас?

Отак-то прикочувався хитрун-чортяка. Та й ніяк його відчухрати. А він і не чекає відповіді, а тільки закидає лестощами, та так вам жваво-жвавісінько, як найпрудкіша баба-цокотуха.

Нарешті надокучило Божому сторожеві слухати чортівських теревенів. Він повів по ньому гостро своїм небесним поглядом і звелів:

– Відкоснись, бісе, до свого пекла!

Та й відвернувся у святім обуренні від бісового батька. Того тільки й ждав Люципер. Чкурнув одну коробку, та й – гай, дременув у своє пекло…

Так і зупинився на своєму дідчому престолі. Гукнув з усієї сили на всю гаспидську потвору, засвистав на все пекло, аж кипуча смола в котлах спалахкотіла, а піняві вогні бризнули іскрами. Понабігало того чортівського кодла роями. А він звелів собі нанести бруду з пекельної калюжі, в якій купався кожного дня, – бачте, глини там нема – розтопленої смоли і віковічного дідчого гною. Закурив люльку, – він її при роботі все любив, посмоктав здорово разів стільки з неї, аж піна виприскнула на кінчиках пащі. Потім плюнув разів зо два в долоні, аби гаразд ішла робота, затер слину руками і ну творити собі гаспидського підданого.

Вимісив болото нагусто, змішав з ним сміття зі всіх пекельних закутків, – і тісто було готове. Потім виточив кулю завбільшки з гарбуз і обгладив її своїми лапами – це мала бути голова. Відтак більшу, довгеньку – це мав бути тулуб. Нарешті, доробив ще чотири стовпчики, два довші і два коротші, – на ноги й руки. Склав усі частини докупи так, як бачив це у Господа Бога: меншу кулю на більшу, два цурпалки збоку, а два стовпчики внизу. Зліпив їх разом смердючою гаспидською смолою, що булькотіла у велетенських котлах, – і диявольський підданий виріс з-під чортівської руки.

Натішившись досхочу опудалом, пообзиравши його з усіх боків, взявся Люципер хутенько далі до роботи. Видряпав кігтями в меншій кулі дірочки на очі й вуха і доклеїв на місце носа грудочку вимішеного бруду. Копитом вирив щілинку на рот і упхав у нього величенький кавалок розпеченого болота на язик. А язик, – знаєте, диявольська примха, – удався тому довший, бо чортисько гаразд тямився, скільки-то люди ним грішать.

Потому взяв надрібно січені гадючі голови, розтерті вовчі зуби і потовчені пазури сови, плюнув до тієї бридкої мішанини кілька разів своєї слини і перетер все в своїх долонях. На додаток докинув ще пушку вимиканих кучерів відьми-чарівниці і дрібку жару з-під найбільшого котла. Цілу гидку кашу пережував після гаразд у своїй пиці, аби пересякла чортівським пійлом, і всадив усю жвачку в голову свого опудала на місце мізків.

Бачить хитрий чортисько: робота дозріває гарненько, чудовисько набирає чимраз певніші диявольські риси. Давай, зміркував, тепер заглянем і в коробку. Придасться.

Відчиняє віко, а звідти засичало йому назустріч тисячним гадючим шепотом, та так проникливо, що й сам Люципер відскочив з переляку. То були, бачте, найбридкіші нахили, страшні хижацькі пристрасті і злочинні забаганки. Скоро очуняв Люципер і аж занімів з утіхи. Йому якраз цього й бракувало.

Витягнув, отже, уважно, аби нічого не ушкодити, всі пристрасті і сполоскав їх у гаспидській баюрі, щоб стали гнучкими і добрі під руку. Відтак зв’язав спершу зраду, підлість і хабарництво тісно докупи нитками, пряденими знахарками – відьмами опівночі перед Іваном Купайлом, окропив їх щонайбруднішим багном і обкурив диявольським кадилом. Потому вхопив обман і захланність, пошив їх разом з облудою, викачав їх в густім, диявольськім гною і пришкварив їх після на пекельних костирях. Взяв далі злобу і мстивість, пообвивав їх лукавством, зв’язав їх гарненько у вузли і повісив у гаспидський комин до вудження[56]56
  Вудження – копчення.


[Закрыть]. І знов сягнув у коробку, витягнув брехню, уїдливість і чванькуватість, зліпив їх слиною і вимісив у руках. Нарешті, завинув злодійство і брехню, обмотав їх сіткою бруду й огиди і провітрив їх пекельним смородом.

Як все вже було до ладу, тоді запалив власноручно великий вогонь, поставив поверх нього котел, а всередину смолу. Саме, як кипуча смола спалахкотіла раз третій, вкинув у неї всі в’язки і звелів своїм наймитам – гадам, червам, зміям і упирам – пильнувати, аби нічого не пригоріло.

За якусь хвилину було все зварене. Люципер встромив у киплячу смолу великі кліщі і вийняв дивне вариво. Всі забаганки склеїлись нерозлучно докупи і прийняли вид замерзлої ропухи. Тоді запхав чортяка ту погань своїй брудній колоді замість серця.

Робота була закінчена. Треба було тільки останнього одухотворення. Взяв він ту болотяну потвору наперед себе і пирснув їй свого чортівського, смердючого подуву в рот. Нарешті струснув нею ще разів скільки, та так, бачте, славно, по-чортівськи, що голова мало не злетіла. І дивись: булькаті, витрішкуваті очі розплющились, а з язикатої пащі війнуло гнилою стухлиною і першим словом – брехнею.

Бачить Люципер, що так чудно вдалося йому діло, – і як не вдарить вам бісова натура гопки, а далі й підтупцюючи дрібненької, аж в дідчих вухах залящало.

От і сотворив собі підданого, що вічно підлягатиме його диявольським нашіптуванням, понесе розбрат і задурманення у той чемний Божий світ, запаскудить всю його красу своїм гнійним диханням і прислужиться потаскати затуманені ним душі простісінько в пекельний котел.

Згодом шпурнув його копитом з усього розгону на Божий світ.

І зміркуйте собі: з цього чортівського опудала поставали всі наші лиха і біди.

А чортівський цар радіє і по нинішній день, що так мудро утяв штучку. Та й як йому не радіти? Подумайте ж самі здорові!

А хто – трапляється – мені недовіряє, хай тільки гляне на будь-якого злого та лихого, і, певно, знайде той єхидний, катовий знак на його чолі.