Текст книги "Чopтiв млин: Казки пpo чортів"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 17 страниц)

– Бо ти, – каже, – певно, натомився – це велике діло!

А велить прийти на другий день увечері.

– Добре, – каже Іван, – прийду.

«Певно, – думає, – таке вже загада, що і зробить не можна!»

– Іване, серце моє кохане, – зустріча жінка, – чого ти такий сумний?

– Як же, – каже, – мені не бути сумним, коли, отак і так батько, певно, вже така загадка буде, що і зробить не можна.

– Не сумуй, – каже, – я це вже давно знала, до тебе голубкою прилітала. От прийде ніч, то порадимось.

– Тільки, – каже Іванові, – тричі плюньмо в оцій хаті, то слина їм одговорить.

(Коли батько спитає: «Чом ти, Іване, до мене не йдеш?», то слина скаже: «Зараз!» Той буде ждать, а потім – знову. Поки-то довідаються!)

Так вони порадились і втекли.

А батько ждав-ждав на другий день ввечері – не йде.

– А чом ти, Іване, – гукає, – не йдеш до мене?

А слина йому:

– Зараз! – каже.

Той підождав, може, до півночі, знову гукає.

– Зараз! – знову йому слина.

І так його поповодила, аж розсердився.

– Підіть, – гукає на других дочок, – та вбийте його, сякого-такого, і принесіть, то я його з’їм!

– І вже, – кажуть ті, збігавши, – нема його, нема й її.

«Ну, – думає чорт, аж здивувався, – я, – каже, – хитрий, а це ще хитріший од чорта!»

– Підіть же, – каже, – доженіть їх, то я обох з’їм!

От ті дочки і побігли. Ті за сутки Бог зна де стали, а вони таки почали доганять. От ті оглянуться – коли женуться.

– Ой лишенько ж, – каже жінка, – женуться, що ж нам робить?

– А хто його знає, – каже, – що робить!

– Ну, слухай же, – каже, – я стану церквою, а ти попом, і ходи по церкві, тільки не повертайся до їх передом, щоб не пізнали.

От вона стала церквою – така стала церква, аж порохня з неї сиплеться, а він – попом, і ходить по церкві.

От ті прибігли до тієї церкви, так їм не можна в церкву ввійти, стали коло порога.

– Чи чуєш ти, – питають, – попе, чи ти не бачив отаких і таких, молоді обоє?

А той і обзивається, а до їх не оглядається:

– Бачив, – каже, – як оця церква будувалась, а мене попом наставляли, то бігли.

– Еге-ге, – кажуть, – коли-то вже ця церква строїлась! Уже і порохня з неї сиплеться! Вернімось, бо не доженемо!

От повернулись вони, а ті знову стали людьми і побігли. Вернулись вони, а батько питає:

– А нікого ж, – питає, – не бачили?

– Чом не бачили? Бачили, – кажуть, – серед степу церкву – така стара, аж порохня сиплеться. А в тій церкві піп. Ми і питались, так, так і так, – каже.

– Е, – каже батько, – так то ж самі вони, чом же ви їх не вбили? Біжіть же, – каже, – знову. Може, церкви не побачите, то хоть шматочок принесіть, хоть порохні.

От ті побігли і прибігають на місце – коли нема ні церкви, ні попа – чисто, мов там нічого і не було.

– Мабуть же, то вони! – кажуть.

І побігли дальше доганять. А ті вже Бог знає де стали! Коли оглянуться – знову женуться.

– Ох, лишенько ж, – каже, – що його робить?

– Ну, слухай же, – каже, – я стану пшеницею, а ти сторожем. Ходи коло мене, та тільки передом не повертайся.

От і стала вона пшеницею – такою-бо хорошою, що, як вітер повіє, аж полягає… А він дідом старим, ходить з кийком.

Коли вони і прибігають.

– Дідусю, голубе, – кажуть. – Чи не бачив ти тут молоді люди бігли?

– Чому не бачив, – каже, – бачив! Як на оцю пшеницю орали і мене сторожем наставляли.

– Еге-ге ж! – кажуть. – Коли-то воно оралось, сіяли пшеницю, поросла – і яка ж то хороша! Пора і жати, а вони тоді бігли! Не доженемо, вернімось!

І вернулись.

А той вже сидить і рот роззявив, щоб зараз і з’їсти, як принесуть.

– А що ж, – питає, – догнали?

– Ні, – кажуть, – не догнали.

– А нікого ж не бачили?

– Ні, бачили. Серед степу пшениця – і така ж то хороша-хороша! І сторож.

– А не питали ж у його? – каже батько.

– Чом не питали? Питали. Так і так, – каже.

– А то ж, – каже, – він і єсть, а то вона, суча дочка. Хоть би було мені один колосок принести!.. Ну, – каже до жінки, – стара, будемо ж ми самі бігти, то дамо їм гарту, а то ці нічого не зроблять.

– Як бігти, – каже стара, – то й бігти.

І побігли.

Побігли вони і біжать та й біжать. Коли оглянуться ті:

– Ой, – каже, – мабуть, тепер вже пропадемо – батько і мати женуться. Що нам робить?

– А що нам робить, хто його знає що!

– Ну, слухай же, – каже, – я стану водою, а ти селехом[33]33
  Селех – качур.


[Закрыть]. І плавай, тільки не повертайся до їх передом, а то пізнають!

І стала річкою – і такою ще, що не можна нікуди обійти, а він – селехом, і плава… І тільки: «Ках, ках, ках!»

От ті прибігли до річки і дивляться, що ні перейти, ні обійти – нікуди далі бігти… Той розсердився на дочку: «Будь же ти неладна! Коли ж ти така, – каже, – заляж на три роки каменем!» – Прокляв і вернувся, а ті знову стали людьми і пішли.

Пішли вони і доходять до того міста, де батько і мати Іванова, і каже вона йому:

– Ну, гляди ж ти мені, – каже, – з ким хочеш цілуйся, тільки ніде не цілуйся з меншою сестрою, де вона є, бо забудеш мене. А я, – каже, – батьків і материн гріх спокутую – на три роки каменем заляжу. І оце на, візьми оцю подушечку та гляди, не розпорюй її, поки я не прийду. Оце, – каже, – буде тобі за пам’ятку: як подивишся на неї, то й мене згадаєш. А щоб більше ніхто не бачив її – на хату закинь, на горище.

От так попрощались вони, і він пішов додому. Пішов, приходить – і, Господи, як пораділи всі. Батько, мати, рідня вся кинулась цілуватися – так він ні з ким, боїться, щоб з меншою сестрою не поцілуватися. А далі і поцілувався-таки, бо всі плакать стали.

– Ти, – кажуть, – гордий став!

А менша, дядькова, сестра:

– Чом же ти, – каже, – зо мною не хочеш цілуваться? – Плаче. – Хіба, – каже, – ти мені не брат, або я не така, як другі?

Так він неначе того і не чує.

От вона взяла та нищечком тоді ззаду підкралась і поцілувала…

Як поцілувала, то він говорив, а то й забув не тільки об своїй жінці – і де був, і як утікав, а об чім і розказував.

От тоді, як забув він, батько і каже йому (вже рік пройшов, два або більше).

– Сину, – каже, – то й пора вже тобі женитися.

– Якщо пора, – каже, – то й пора. Шукайте, забув…

Батько й найшов йому таку гарну! (Де, пак, щоб за царенка та негарну!)

Сталося весілля.

А та вже одлежала своє, зробилась черницею і прийшла до міста та і залізла на вербу над криницею – може, щоб подивиться: а де, мов?.. І її видно в криниці – така хороша-хороша!

Коли і приходить шинкарська наймичка по воду, і гульк в криницю, – а там хороша-хороша! Думала, що сама, та й каже:

– Тьху, – каже, – біс його батькові, отака хороша, та шинкарям воду носила! Ні, більше не буду, нехай не діждуть!

І торох відра об землю, аж клепки забряжчали! Так, що та аж засміялась. «Ну, – думає, – тут не діждусь». І злізла, щоб піти розпитаться.

Пішла, коли і стрічається з дівчатами.

– А що тут, – питає, – дівчата, чути?

– Та що, – кажуть, – у нас чути? Царенко десь був далеко, мабуть, аж у самого чорта, а тепер жениться, весілля.

– Жениться, весілля?

– Еге!

– А де ж вони живуть, ті ваші царі?

– А отам, – кажуть, – і там…

– Спасибі ж вам, – каже, – прощавайте, бо мені ніколи.

І хутенько туди.

Прибігла – весільні гості. Царенко ходить по хаті – її не пізнав. Вона і стала в сторонці піджидати, поки молодих заведуть за стіл. А як завели:

– Чи не можна б, будьте ласкаві, – питає у цариці, – зробить пару голубків і пустить у хату?

– Чом не можна? – кажуть. – Можна.

От вона взяла та й зробила їх, а вони сіли над головою у молодих, на образах, і говорять. Каже голубка:

– Агу! А ту забув, а другу здумав! Агу! А ту забув, а другу здумав! А знаєш, голубе, як ми вдвох тікали од батька?

– Знаю, – каже голуб.

– А знаєш ти, голубе, як я стала церквою, а ти попом?

– Знаю!

– А знаєш ти, як я стала пшеницею, а ти сторожем? Як я була водицею, а ти селехом? Як мене батько прокляв, а я лягла на три роки каменем?

І так та голубка все питає голуба, і як дійшла: «А знаєш ти, – каже, – що я тобі казала, щоб ти не цілувався з меншою сестрою, бо забудеш мене?» – як почує тоді молодий і як вискочить з-за столу та до тієї черниці – усе згадав, пізнав – обіймає її, цілує…

– Це ж, – каже, – моя жінка! Це ж отака і така!

Всі так зраділи, а ту молоду до батька випровадили… А подушечку розпороли – відтіля всякого добра, скоту… Живуть і постолом добро возять.

Про чоловіка, що мав злу жінку

Кохалися хлопець і дівчина. Поки побралися, пройшло чотири роки. А як уже стали жити разом, то народилося у них двоє дітей.

Спочатку все йшло добре, а потім жінка дуже зненавиділа чоловіка. Що б не робив – не міг їй ніколи догодити.

Не раз уже казав:

– Жінко, спам’ятайся!

Але як щось укусить жінку, то рахуй, що пропало. Одного разу каже вона йому:

– Їдь у ліс і привези дров.

Поїхав він і шукає сухих дров, аби жінка не сварилася. Так він ішов, ішов і надибав глибочезну яму, що дна її не видно. Постояв над нею і подумав:

– Як я тобі не вгоджу дровами, то будеш у цій ямі.

Набрав повну фіру дров і привозить додому, а жінка відразу в сварку.

– Жінко, май розум, – умовляє чоловік. – Якщо ці дрова погані, то завтра поїдеш зі мною, нарубаю, яких сама захочеш.

На другий день обійшли худобу, нагодували дітей, впрягли коней, і обоє їдуть за дровами. Приїхали до лісу. Жінка скочила з воза і бігає, дров шукає. А він пішов до тієї ями, став, подумав, а через якийсь час кличе жінку:

– Ходи-но сюди, щось покажу!

Прийшла жінка, стала над ямою і дивиться. Він її ззаду штовхнув, і жінка тільки зойкнути встигла, як полетіла вниз.

Набрав дров будь-яких і приїжджає додому. Тут корови ревуть, а діти плачуть:

– Тату, де мама?

– Не плачте, діточки. Вона ще гриби збирає. Прийде.

Скидав дрова, випряг коней і приходить до хати. Та діти далі плачуть. Переночували – вранці знову плачуть.

– Біда, – думає собі. – Погано я зробив.

Нагодував корів, зварив дітям їсти, а сам зібрав де які були вужиська, ланцюги, шнурки і їде по жінку. Приїхав у ліс, на те місце, зв’язав усе докупи, на кінець камінь прив’язав і опускає в яму. Закоротке. Зняв із коней віжки. Мало. Накрутив віжок із сіна та берези, знову опустив – чує, вчепилася жінка. Тягне він, тягне догори, а то чорт. Опускає чоловік його назад, а чорт кричить:

– Тягни, золотий чоловіче, я тебе нагороджу за це. Одну ніч із бабою переночував і посивів наполовину.

Змилосердився чоловік, витяг чорта.

– Я піду до царя, – каже чорт, – буду мучити його доньку. Ніякі лікарі не зможуть вилікувати її. Цар тоді шукатиме народних знахарів, і прийдуть царські посланці аж у твоє село. Скажи їм, що знаєш таке зілля, яке її вилікує. Як привезуть тебе до царського палацу, то скажи, аби залишили з нею наодинці. Ввійдеш і скажеш: «Ти, чорний, тут?» Я скажу: «Тут». Скажи: «Виходь, бо я прийшов». Я тоді крізь вікно вискочу, а царівна одужає. Але запам’ятай, двічі не смієш користуватися цим способом.

Приїхав чоловік додому. Діти вже не плачуть – потроху забувають маму. Так пройшло три дні. На четвертий день скликають усіх людей до управи – царські посланці приїхали народних знахарів шукати.

Взяв ґазда в торбу жменю зілля і пішов до управи. Поліція бігає, народ сходиться. Як усіх зігнали, питають:

– Хто може вилікувати царську дочку?!

Ніхто не зголошується – мовчать.

А чоловік той стоїть ззаду і каже:

– Я знаю таке зілля, що її вилікує!

Залишив чоловік дітей під війтову опіку, а сам із поліцією їде до царського палацу.

Приїхали туди, зварив чоловік якесь зілля, заходить до хворої і питає:

– Ти, чорний, тут?

– Тут.

– Виходь, бо я прийшов.

Чорт утік, а царівна прийшла до пам’яті й почала ходити.

Цар дуже зрадів, що простий хлоп так швидко її вилікував.

Тоді цар каже:

– За це даю тобі фільварок і грошей, аби тобі добре жилося.

Приїхав чоловік додому і разом із дітьми перейшов жити у фільварок. Гроші має, то й дітей послав у школу.

Прожив він рік, а на другий знову приїжджають посланці від царя і кажуть:

– Треба їхати у другий край, бо іншого царя жінка хворіє на таку хворобу, як колись хворіла дочка нашого царя.

Перелякався ґазда, бо чорт йому заборонив удруге таким способом лікувати:

– Не поїду! – відповідає.

– Як не поїдеш, то цар смертю тебе покарає.

Бере чоловік знову жменю якогось зілля і їде.

Приїхав, зварив зілля.

Заходить він до хворої і питає:

– Ти, чорний, тут?

– Тут. А чого ти прийшов?

– Прийшов, бо та жінка, з якою ти спав у ямі, вже під дверима, за тобою прийшла.

Чорт вискочив з голови і каже:

– Роби собі тут, що знаєш, а я тікаю.

Цей цар ще нагородив чоловіка, і став ґазда жити і поживати. Як не вмер, то досі живе.

Про чорта і багацьку торбу

Жили колись на світі багач зі багачкою. Вони завжди ходили сердиті, невдоволені, а були такі скупі, що їли цілий рік калину з кулешею і кислиці. Наймита, що робив на них від світанку до півночі, годували пісною мандебуркою[34]34
  Мандебурка – страва з картоплі.


[Закрыть]. Дітей у них не було, зате в пивниці за трьома замками висіла торба, повна золота.

Минули роки, і багачисько зістарівся. Лежав дні і ночі на голих дошках і думав про смерть. Боявся її, як заєць бубна, бо знав, що таким скупердягам радуються чорти в пеклі. Але найбільше його лякала думка про те, що він залишить своє золото і хтось його розтринькає.

«Що ж робити?» – бідкався стариган. Довго він думав і нарешті таки придумав.

«Я передам його чортові, – сказав сам до себе. – Це буде хабар – най не чіпляється до мене в пеклі. Потім якось видурю назад…»

Однієї темної ночі, коли надворі блискало і гриміло, багач взяв торбу із золотом і подався до глибокого яру. За ним пішов крадькома і наймит, який знав, що господар має десь запропастити гроші.

Став багач на високий гнилий пень, а коли блиснуло, підняв торбу вгору і крикнув:

– Це тобі, чорте!

Загриміло, а наймит тим часом проговорив:

– Тобі, дідьку, торба, а мені – золото!

Минуло ще кілька хвилин. Знову заблискало, і знову багатій крикнув:

– На тобі, чорте, золото! Пам’ятай про мене.

Знову загриміло, і знову наймит сказав:

– Не руш, чорте! Торба твоя, а золото – моє!

Коли блиснуло ще раз, скупердяга шпурнув торбу в яр і загорлав на весь ліс:

– Бери собі, чорте! Колись порахуємось.

Загриміло, а наймит закричав:

– Не руш, дідьку! Торба твоя, а золото – моє!

Старий вернувся, сопучи, додому. Ліг на дошки, три дні ще полежав і задубів. Його поховали. Багачка не схотіла більше тримати наймита, і він став жити в своїй бідній хатині.

Першої ночі після похорону багатія, коли наймит тільки почав засинати, хтось постукав у шибку, і почувся голос:

– Забери своє золото, бо мені потрібна торба.

У наймита волосся дибом стало. Він засунув голову під рядно і ледве дихав від страху.

Другої ночі хтось знову постукав у шибку і прохрипів:

– Гей, ти, волоцюго, забери своє золото, бо моя торба почала вже гнити…

Наймит цілу ніч хрестився, якось дочекався ранку і потім цілий день стояв на колінах перед образами. Але це не допомогло, бо третьої ночі хтось сердито ударив кулаком у шибу, серед хати посипалося золото.

Більше дідько не приходив. Наймит зібрав гроші, купив собі новеньку торбу, постоли і топірець… На цьому казочці кінець.

Сестра і закляті брати

Був один цар, котрий мав дівку і три хлопці. Ту дівку сватав чорт. Ходив, докучав. Вона його не хотіла, але нечистий її взяв силою і поставив їй у хижу золоту колиску, аби колисалася.

А її братів закляв: одного – ведмедем, другого – рибою, а третього – орлом.

Сам обернувся биком, таким грубим, як хижа, і прив’язався на сім ланцюгів до бука. А ключ од хижі, де замкнув царівну, сховав у свій мозок.

А закляті брати пішли до одного єгеря. Спочатку прийшов старший, Ведмідь, і приніс мішок золота. Поклав під хижу, а рано єгер знайшов мішок і сховав. На другий вечір і середульший брат, Риба, приніс мішок золота. А на третій вечір і молодший брат – Орел.

Єгер золото сховав і не знав, за що йому принесли золото. А були в нього три доньки. І те золото брати принесли за них.

Четвертого вечора всі три доньки пропали. Встав рано єгер, а дівок нема – пропали без знаку. І дуже він засумував.

Мати на потоці пере їх свити й плаче. І приплив один рачок і надокучає жінці.

– Іди геть, бо тебе з’їм, – сказала жінка.

Вхопила рачка й проковтнула. І через рік народився у неї хлопець. Лиш народився, проговорив, аби мати йому дала ссати. А далі вхопив мотуз на хижі й підняв хижу. Питає свою матір:

– Мамо, чи були в мене сестри або брати?

– Були, синку, у тебе три сестри, але пропали без знаку.

Хлопчик зайшов до хижі, тільки сказав:

– Купіть мені одежу, бо я йду в дорогу шукати сестер.

Відкланявся родичам і пішов. Багато років він блудив по лісу.

Раз на одній поляні бачить: курить з землі дим. Приходить туди і дивиться – глибока яма, дна не видно.

Спустився хлопець під землю і знайшов там свою старшу сестру. Спитала його сестра:

– Що ти за один?

– Я того й того чоловіка син.

Вона скочила до нього, обцілувала.

– Та ти мій брат!

Добре пригостила його, а потім сховала під постіль.

– Не дивуйся, що тебе кладу під постіль. Мій чоловік – Ведмідь і може тебе вбити.

За малий час приходить Ведмідь, суєтний, сердитий. Зняв з себе шкіру і нараз подобрішав. Жона сказала:

– Тут є мій брат.

– Та де мій швагер, покажи його швидко!

Хлопець вийшов з-під постелі. Ведмідь дуже йому зрадів. Пригостив і розказав йому свою біду:

– Була в мене сестра, сватав її нечистий, а вона за нього не захотіла йти. Зато він її вкрав, а нас трьох братів закляв. Сестру нашу взяв силою. Замкнув її у хижу, а ключ поклав собі в мозок та обернувся биком. Та якби знайшовся такий леґінь, аби з-під хижі взяв семиметрову сокиру і тою сокирою розтяв голову бикові, коли на полуднє спить, і взяв ключ та відімкнув нашу сестру – ми стали б такими людьми, як були.

Подорожує далі хлопець і бачить на поляні дим з землі. Приходить туди, а тут яма глибока. Спустився в яму, а там його середульша сестра. Спитала:

– Що ти за один?

– Я того й того чоловіка син.

Вона скочила до нього, обцілувала:

– Та ти мій брат!

Учинила йому гостину, а потім сховала під постіль.

– Не дивуйся, що тебе кладу під постіль, – каже. – Мій чоловік – Риба і може тебе вбити.

За малий час заходить Риба, суєтний, сердитий. Зняв з себе шкіру і нараз подобрішав. А жона сказала йому:

– Тут є мій брат.

– Та де мій швагер, покажи його!

Хлопець вийшов з-під постелі, і Риба дуже йому зрадів. Пригостив і розказав йому свою біду.

На другий день хлопець відкланявся середульшій сестрі. Йде далі й знову приходить на одну поляну і бачить – куриться з землі дим.

Приходить, а там яма глибока. Спустився, а там його молодша сестра. Спитала:

– Що ти за один?

– Я того й того чоловіка син.

Так він побув у молодшої сестри і її чоловіка Орла, і той пригостив його і розказав свою біду.

Отак попрощався хлопець з своїми сестрами і рушив у дорогу.

На саме полуднє, коли бик спав, хлопець узяв семиметрову сокиру, котра стояла під хижею, й ударив його межи роги так сильно, що мозок йому вискочив. І у мозкові знайшов ключик.

Лиш доторкнувся ключиком до замка, і двері відкрилися.

А дівка заплакала:

– Пропав би ти, не мав би ти сили своєї. Чи не казала тобі, що тебе не хочу?

Вона думала, що то нечистий.

– Я не нечистий, я – чиста душа.

А дівка була тонка, як палець. Узяв її на руки і поніс до свого замку, де він народився. А через три дні приїздять його зяті.

Дуже йому дякують, що їх визволив з біди, що забив нечистого, який їх закляв. Справили весілля та й живуть і нині, як не повмирали.

Син лісника

Був один лісник і в нього – три сини. Чоловік дуже постарів, скликав своїх синів і передав їм службу. Розказав, котрі ліси аби доглядали, а в один, ліс, Мертвий, щоб вони не заходили.

– Я постарів, а в лісі тім не був. І вам грізно заказую! – наповів старий.

Сини поклялися, що туди ніколи не підуть. І всюди ходили, а в Мертвий ліс не йшли довгий час. Одного дня зібралися всі троє і підходять до тієї хащі. Молодший брат почав говорити:

– Та що би було з того, якби ми зайшли у Мертвий ліс?

Старші відповіли:

– Брате, хіба ти вже забув нянька, що казав перед смертю? Він говорив, щоб ми туди не йшли.

На те молодший не сказав нічого, і повернулися додому. Ведуть вони у хижі другу бесіду, а молодший знову почав про Мертвий ліс – вигадує, як туди зайти. І надумав, що він дасть напрясти кілька клубків ниток: коли буде заходити в ліс, то за собою лишить нитку, аби, йдучи за нею, вернутися додому. Він усе приспособив і кличе братів:

– Не бійтеся нічого! Я заведу і виведу вас.

Зібралися всі троє і йдуть. Але коли зайшли в ліс на п’ятсот метрів, побачили багатої, усякої звірки, яка лише на світі була. Почали стріляти, звірина розбіглася і порвала їм нитки. А брати так глибоко зайшли, що вже не розуміються, як вийти.

Молодший заспокоює:

– Знайдемо десь дорогу і вирвемося з лісу.

Блудили по хащі, але весь час приходили на одне місце. Застала їх ніч. Розклали вогонь, повечеряли, і молодший брат говорить старшому:

– Брате, сеї ночі ти будеш вартувати, а ми будемо спати. Не сміємо спати усі троє, бо може статися нещастя.

І двоє братів спали, а старший вартував з набитою рушницею. Коли прийшло до півночі, почувся сильний вітер, котрий почав ганяти хащу. Вартар дивиться і бачить: поверх буччя[35]35
  Буччя – збірне від бук.


[Закрыть] біжить на нього грубий, чорний, як сажа, чоловік. Хлопець перелякався, а чоловік йому кричить:

– Сирохмане, йди мені з дороги, бо страчу тебе!

Старший брат націлився в нечистого:

– Стій! Сюди не йди!

Той послухав, став. Почав із хлопцем говорити м’якше.

– Дай мені дорогу. Дістанеш від мене такий подарунок, що буде тобі добре.

Лісник запитав:

– Який подарунок?

– Я дам тобі чарівний ковпак: коли його на себе натягнеш, не буде тебе видно.

І хлопець пустив велета дорогою. Рано він нічого не сказав братам.

Зібралися й шукають дорогу, котрою прийшли. Ходили, ходили до темної ночі, та знову повернулися до того стану, де вже спали. Поставили на варту середущого, а старший із молодшим лягли спати. А у дванадцять годин ночі середущий чує – сильний вітер віє, аж хащу нагинає. То іде нечистий:

– Поступися мені, сирохмане, бо я тебе страчу!

Вартар підняв рушницю:

– Сюди не пройдеш!

І примусив нечистого стати. Той проговорив:

– Пусти мене, дістанеш подарунок. Я дам тобі чарівну пищалку: з неї вийде стільки полків війська, скільки разів собі запищалиш.

Середущий брат пищалку взяв і нечистого пустив. А рано нічого не сказав братам. Зібралися і знову шукають дорогу. Ходили, ходили, а виходу з лісу не знайшли, вийшли до того стану, де вже ночували. Молодший сказав:

– Ну, браття, ви лягайте. Сеї ночі я буду держати над вами варту.

Він мав досить страху. Зібрав усі кулі і склав під бука в купу, щоб міг дати великий вогонь, якби сталася біда. Коли прийшло до півночі, чує, почався сильний вітер. А то йшов нечистий. Він гукнув сердито:

– Поступися мені, сирохмане, бо я тебе страчу!

Та хлопець не слухав. Націлив рушницю і теж закричав:

– Далі ні кроку! Застрілю!

Тоді нечистий попросив:

– Не стріляй мене, дістанеш подарунок. Я дам тобі чарівну торбинку, в якій весь час будуть красні гроші.

Хлопець відповів:

– Кидай її сюди.

Нечистий кинув і питає:

– Тепер мене пропустиш?

– Ні, не пропущу, доки мені не скажеш дорогу, котрою звідси вийти.

– Бери сокиру й теши бука з правої сторони. А на ранок, коли буде видно, підеш у той бік, від котрого протесано, і вийдеш на дорогу.

Рано встали. Молодший сказав:

– Браття, йдемо додому!

І озирається на бука, де його обтесав. А в тій хащі сонце ніколи не світило, усе було хмарно. Досить довго йшли у сутіні. Нараз бачать: засвітило сонечко! І вони вже на своїй дорозі. Вийшли на красне поле, були дуже веселі. Один одному каже:

– Сідаймо відпочити!

Сіли, відпочили. І молодший запитав:

– Ану, які дарунки дістали ви у лісі?

Старший зізнається:

– Мені дав ковпак. Казав, що як одягну на себе, мене не буде видно.

Молодший брат попросив ковпак, аби перевірити. Натяг на голову й кричить:

– Чи видите мене?

– Не видимо, лише чуємо голос.

А середущий хвалиться, що йому нечистий подарував пищалку: скільки разів собі запищалить, стільки полків війська з неї вийде. Молодший почав пробувати. Запищалив, і з пищалки вийшов ціленький полк війська.

– Що потребуєш, царю наш? – запитав полковник.

– Нічого не потребую, лише пробую, в якому ви порядку.

Полк відразу зник.

Хлопець вернув братам подарунки і хоче пробувати свій. Відкрив торбину, вибрав усі гроші і положив їх у кишеню. Відкрив торбину другий раз – там знову повно грошей.

Зібралися хлопці, прийшли у село. Поставили великий маєток. Старший і середущий оженилися і стали ґаздувати, а молодший зібрався в мандрівку. Тільки взяв торбину, ковпак і пищалку.

Прийшов в одну державу. Раз бачить він великий ресторан, а у ньому п’є велике панство, самі генерали. Сів межи них і гоститься. Коли добре підгостився – так, що чув у голові, – пішов у місто й купив собі красну генеральську форму. Убрався і ходить: роздивляється, прислухається. Чує він, що є в царя дочка – велика картярка. І подумав собі так: «Піду я до неї бавитися в карти!»

Приходить він до царських воріт, натяг на голову ковпак, і вже його не видно. Зайшов у дворище, у царські палати. А там зняв із себе чарівний ковпак і ступив до світлиці, де царська донька грала в карти.

Хлопець був поставний, красно вбраний, і царівна радісно йому подала стілець. Взяла карти і почали грати. Хлопець одразу заложив досить великі гроші. А дівчина виграла – раз, у другий раз, третій раз. Він кидає гроші на стіл, як сміття, але все втрачає. Так бавилися в карти чотирнадцять діб, і дівчина виграла вже стільки, що не знала, де дівати гроші. Дуже дивувалася – звідки у хлопця стільки грошей. І захотіла дізнатися. Дала йому сильного напою, а коли напився і твердо заснув, почала шукати по його кишенях. Знайшла там торбинку і потрясла нею, а звідти нараз почало грішми сунути, як би з мішка горіхи сипав.

Хлопець устав і знову хоче грати. Але поклав руку до кишені, а платити нічим. Тоді тихо зібрався й пішов. Дорогою згадав про пищалку. Прийшов на границю і дав цареві знати, що оголошує війну, а як цар не хоче воювати, мусить йому передати владу. А цар був батьком дівчини, із котрою він бавився у карти.

Зібрався цар із військом і йде на границю. А лісників молодший син, Микола, вже його чекає з чарівною пищалкою. Коли побачив, що йде сила війська, нараз запищалив, і з пищалки почали виходити новенькі полки. Миколине військо побиває царське, бо Микола, скільки треба війська, стільки додає: має його досить.

Тоді царська дівчина убралася в офіцерський одяг і пішла воювати. Дуже була хитра: підступила до Миколи ззаду і дивиться, що він ворожить на пищалці. Та й бачить, що Микола нічого не робить, лиш дує у пищалку. Вирвала від нього ту пищалку, і його військо зникло. Нараз війна скінчилася. Миколу взяли й судять – що з ним тепер робити… Присудили вбити, та царівна його пожаліла. Вона присудила інакшу покуту. Зав’язали йому очі, зв’язали ззаду руки, поклали на віз і повезли у Мертвий ліс. А там його лишили. Най ходить, куди хоче.

Ходить він і дуже зголоднів. Запахли йому яблука. Микола йде туди, звідки на нього пахне. Так прийшов під яблуню і відчув, що під ногами – яблука. Дуже були великі. Сів собі під яблуню, нагинається і їсть.

Як добре наївся, приліг та лежить. Увечері чує, голова дуже свербить. Почухав у стовбур, а у нього на голові роги – такі, як у вола. Микола злякався: що тепер чинити?

Йде далі сумний. Запахли йому груші. Пішов за тим духом. І під деревом знайшов дуже великі груші. Сів собі та їсть. Знову починає свербіти голова. Почухався об стовбур – роги захиталися. А увечері відпали.

Ходить уже радісний. І нараз чує шум – іде якийсь нечистий. А той хотів бачити, що за чоловік блукає по хащі. Зірвав йому із очей пов’язку і впізнав, що то – син лісника.

– Чого ти, сирохмане, знову в Мертвім лісі?

Микола розповів: а так і так, не має він щастя із тих подарунків, що дав їм нечистий. Усе собі забрала царівна, а його відвезли пропадати у Мертвому лісі. Нечистий розв’язав йому і руки.

– Тепер іди – шукай своє щастя.

Микола взяв з-під яблуні три найменші яблука, а з-під груші – три грушки.

Прийшов у місто, де жила царівна. І став продавати яблука й грушки. Пани йдуть купувати, але ніхто не може купити, бо Микола просить тридцять тисяч. Тоді він поніс яблука до крамниці й дав їх покласти на вагу, у вікно. Крамареві наказав:

– Ті яблука не смієте нікому продати, лише царській доньці, бо у неї найбільше грошей. А гроші будуть ваші.

Крамар послухався Миколи. Раз царівна іде хідником попід саме вікно, де на вазі лежали три яблука і дуже красно пахли. Зайшла вона до крамаря і почала торгувати яблука. Заплатила йому тридцять тисяч, поклала яблука у кошик і вернулася додому. А вдома кожне яблуко поклала у чашку на трьох кінцях стола. І сказала цареві й цариці, що ті яблука з’їдять аж у неділю, бо дуже красно пахнуть.

Настала неділя, пополуденкували, а потому кожний узяв собі по яблуку: цар, цариця і їхня донька. А увечері всім трьом почала свербіти голова. Повиростали у них роги, як у старих волів.

Цар дуже злякався. Наказав скликати лікарів, аби ішли його лікувати. Лікарів насходилося досить, але не бралися згоїти із голови роги. І в цілій державі не знайшлося лікаря, аби міг щось порадити.

А Микола чув, що сталося з царем.

Приходить він до одного лікаря і каже:

– Я цареві роги можу зняти. Йдіть до нього і кажіть, що ви знайшли такого чоловіка, котрий допоможе. Просіть, скільки хочете, платня буде ваша.

Лікар пристав на його пораду. Микола каже далі:

– Царя замкнете в кімнаті, а ключа дасте мені: я буду заходити і лікувати царя так, аби ніхто не бачив.

Цар не довго думав – дав замкнутися. А лікар ключ приніс до Миколи. Хлопець мав за поясом ковпак, який царівна не взяла. Натяг його на голову, став невидимим. Так проходить з ключем до царя, відмикає двері. А в царській кімнаті знімає ковпак, стає лікарем. Клепачем легко стукає по рогах царя:

– Пробую, чи витримаєте, бо ви уже старий чоловік. Слухайте, що буду говорити. Я вас вигою, та будете за дев’ять днів постити й діставати по двадцять п’ять палиць.

Цар пристає:

– Що буде, то буде! Хоча б я і вмер, аби без рогів. Усе витерплю!

Але Микола зі старого не дуже насміхався. Двічі на день давав йому чаю і дві скибки хліба. А палицю не дав ні одну. Просто лякав царя. Лише стільки покути присудив на нього, що за дев’ять днів не смів виходити з кімнати. Дев’ятої днини Микола узяв грушу, облупив її і подав цареві в рот. За якийсь час у царя почала свербіти голова. Він помацався й питає:

– Ой, чого у мене так голова свербить?

– Гояться вам роги.

За шість годин вони з голови впали.

– Ну, царю пресвітлий, заплатіть мені, бо я йду додому.

Цар жалісно зайойкав:

– Йой, пане дохторе, у мене ще цариця з рогами! Скільки будете хотіти – заплачу, зніміть і їй роги.

Дуже довелося просити Миколу, доки він пристав.