Текст книги "Чopтiв млин: Казки пpo чортів"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц)

Іванко і царева дочка

В одного пана служили наймити, чоловік з жінкою. Ті наймити були бездітні і мали вже по шістдесят років. Пан посилав наймита ловити рибу і скільки скаже, стільки наймит зловить. Щастя велике мав той чоловік на рибу. Одного разу поз’їжджалися до пана гості, і він похвалився:

– У мене такий наймит, що скільки скажу, стільки риби зловить.

Тоді виходить один пан і каже:

– Давай поб’ємося об заклад. Як твій наймит зловить стільки риби, скільки я скажу, то даю тобі хутір і двір, а як не зловить, то ти мені таке саме віддаси.

– Добре.

І посилає пан старого наймита ловити рибу.

– Як не зловиш стільки риби, як сказав цей пан, то й не вертайся додому.

Прийшов наймит до ставу, закидає невід, витягає… аби хоч одна рибка зловилася! Закидає другий раз, і третій – нема риби. Сів наймит та й плаче. Уже й ніч, а він додому не йде. Коли чує, забулькотіло щось, і виходить з води нечистий.

– Чого ти плачеш? – питає він.

– Послав мене пан ловити рибу, а я не можу жодної спіймати.

– Я допоможу тобі, – каже нечистий. – Але ти за це даси мені те, що в тебе вдома, але ти ще не знаєш про нього.

Подумав чоловік: «Що ж у мене може бути такого дорогого? Ми вже з жінкою старі». Та й розписався він кров’ю, що через вісімнадцять років на тім самім місці дасть нечистому, що той запросив. Нечистий скочив у воду, а наймит закинув невід та й не може витягнути. Стільки риби наловив, що вже аж забагато.

Виграв його пан хутір і двір. Виграв і каже наймиту:

– Цей двір і половина виграної землі – твої.

Зробився наймит багатим. А тут його жінка каже, що буде мати дитину. І зажурився чоловік, бо не забув, що підписав нечистому. Жінка радіє, що буде мати дитину, а він журиться.

Вродився у них хлопець. І такий гарний! Та як з води росте. Що другий виросте за рік, то він за місяць у два рази більше. До року хлопець такий зробився, як другий у п’ять-шість років. Віддали вони його до школи. Хлопець вчиться, і так добре вчиться, що краще й не можна. А батько все сумує.

Приходить одного разу син додому та й каже:

– Тату, не сумуйте. Я знаю, що ви мене продали. Але не журіться, все буде добре.

Підріс хлопець та й каже татові купити пару лошат. Пішли вони на ярмарок і ходили, поки не надибав син одне паршиве лошатко. Батько хотів краще лоша купити, але син уперся, щоб тільки те паршиве. І купили, але пари до нього не було.

Прийшли вони на другий ярмарок, і хлопець знову знайшов благеньке, слабеньке лошатко.

– Оце купіть, – каже.

Соромно батькові таке лоша вести, але купив.

Заперли вони обох лошат у загоні, і сказав син, щоб росли вони там заперті три роки. І ще сказав батькові зробити візок, щоб усе в ньому було залізом оковане, а упряж щоб була ремінна.

Минули роки, і настав день, коли чоловік мав віддати нечистому сина. Хлопець почав готуватися. Пішов він до попа та взяв у нього єпитрахиль і свячену воду. Поклав це в скриньку і сказав батькові, щоб відвіз його до ставу, де мав віддати нечистому.

– А завтра рано прийдете сюди і заберете мене, – каже син.

«А чи ж буде кого забирати?» – подумав батько.

Під’їхали до ставу. Син каже батькові:

– Лишайте мене тут і зразу втікайте. Нехай коні біжать, як тільки можуть.

Лише зсадив батько сина коло ставу, як нечисті з води почали у старого камінням кидати. Якби мав гірші коні, то пропав би. Але коні понесли, як вітер, і винесли старого з біди.

А син сів коло ставу, поставив коло себе свячену воду, тримає в руках патрахіль і жде. А нечисті думають: «Як до нього підступити? Він же може зловити нас у патрахіль». Вийшли три-чотири нечистих і підступають з усіх боків, щоб його схопити. А хлопець кропить їх водою. Нечисті бояться свяченої води і не підступають близько. А як трохи підійшли, він кинув патрахіль і зловив самого старшого, того, що мав батькову розписку.

– Даруй мені життя, – просить нечистий.

А хлопець каже:

– Віддай розписку батька, то подарую.

Тоді старший нечистий посилає другого до пекла:

– Піди і принеси ту розписку. Вона там під каменем лежить.

Побіг нечистий за розпискою, а хлопець усе кропить їхнього старшого. Той аж корчиться.

Принесли нечисті розписку, подають, а хлопець глянув та й каже:

– Це не та розписка.

Та й кропить нечистого.

– Принесіть іншу! – кричить нечистий.

Пішли, принесли – знов не та.

Старший нечистий втретє посилає їх:

– Принесіть справжню розписку, бо він мені дні кінчає.

Принесли нечисті третю розписку. Подивився хлопець – та, що треба. Пустив нечистого з патрахіля та як окропить його свяченою водою навздогін!

Утік нечистий, а хлопець сидить і чекає батька. Дивиться, аж тут літак летить. Побачили його з літака та й почали спускатися.

Виходить з літака царська дочка, глянула на хлопця і сподобався він їй.

Каже:

– Я шукаю собі чоловіка, якраз такого, як ти. Сідай у літак.

– Я чекаю на тата, – каже він.

– Ти невдовзі його побачиш, – пообіцяла царська дочка.

Сів він у літак і прилетіли вони до царя. Хлопець написав листа до батька, щоб не журився і приїжджав на весілля.

Побралися вони і поїхали в гості до його батьків. Царська дочка взяла з собою солдатів, а як приїхали, поставила їх біля воріт на варту.

Погостювали вони та й полягали. А вночі пробудилася царська дочка, зняла пости і написала на дверях:

«Я їду в Рожеву землю. Як знайдеш мене там, то буду жити з тобою, а як не знайдеш, то втратиш».

Пробудився Іван – ні жінки, ні карети, ні вартових. Глянув на двері, а там написано: «Я іду в Рожеву землю…»

Розказав він усе батькам і пішов шукати Рожеву землю.

Іде він, дивиться, а край дороги три хлопці б’ються.

– Чого ви б’єтеся? – питає.

– Батьки наші вмерли та й залишили велике добро. А ми не можемо поділитися.

– А що ж то за добро?

– А таке добро. Перше – це шапка-невидимка. Як одягнеш її, тебе ніхто не бачить. Друге – це черевички. Як узуєш їх, то ступнеш сто кілометрів за раз. А третє – паличка. Прийдеш до моря, махнеш, і на морі дорога зробиться.

Подумав Іванко та й каже:

– Лишіть усе коло мене, а самі відійдіть. І котрий хутчіш до мене добіжить, той усе забере.

Вони лише відійшли від нього, а він натяг шапку на голову, черевички на ноги, узяв паличку в руки та й нема його. Прибігли брати – нічого нема. Та й заплакали.

Приходить Іван під ліс. У лісі хатка, а в ній живе бабка.

Привітався він до неї та й питає:

– Чи не знаєте, де Рожева земля?

– Не знаю. Але, може, мій син знає, бо він – Сонце. Він світить по всім світі і все бачить. Тільки ти заховайся, щоб він не спалив тебе, як прийде.

Коли це зашуміло-загуділо, ліс ламатися почав. Летить Сонце. Підлетіло і з нього зробився стовп, а зі стовпа – чоловік.

Заходить той чоловік до хати. Зморщився і каже:

– Мамо, я чую, що тут десь людина об’явилася.

– Де б вона тут узялася, синку? Сюди й ворон кістки не занесе. Та й якби вона тут була, то що?

– Та нічого, – каже Сонце.

– Чи не знаєш, синку, де Рожева земля? – питає мати в Сонця.

– Ні, не знаю.

Пішов Іванко далі. Приходить до другого лісу. Дивиться, хатка, а в хатці – бабка.

– Чи не знаєте ви, бабо, де Рожева земля?

– Не знаю. Як прийде мій син, Місяць, то я спитаю його, а тебе сховаю, щоб не налякався.

Чує Іванко, шумить-гудить, Місяць летить. З Місяця зробився стовп, а зі стовпа – чоловік. Увійшов до хати.

– Ох, чути тут людину.

– Де ж тут їй взятися? – каже Місяцева матір. – Сюди й ворон кістки не занесе. Та й якби вона тут була, то що?

– Нічого, – каже Місяць.

– А чи ти не знаєш, синку, де Рожева земля?

– Ні, не знаю.

Пішов Іванко далі. Приходить він під третій ліс. Знову хатка, а в хатці – бабка.

– Чи не знаєте, бабо, де Рожева земля?

– Не знаю. Але мій син – Вітер. Може, він знає. Я тебе сховаю, щоб ти не налякався, як він буде летіти.

Заховала бабка Іванка. Коли це шумить-гудить, Вітер летить. Тріщать у лісі дерева, ломляться й падають на землю. Підлетів Вітер, і з нього зробився стовп, а зі стовпа – чоловік. Увійшов той чоловік до хати.

– Ох, чую людину.

– Та де б вона, синку, тут узялася? Сюди ворон кістки не занесе. А чи не знаєш ти, де Рожева земля? – питає мати.

– Знаю. Там завтра царську дочку заміж віддають, то я маю землю підсушити, бо дощ пройшов, і мокро дуже.

Тоді попрохала бабка, щоб завів туди Вітер Іванка.

Іванко вийшов перед очі Вітру, а той каже:

– Чи вспієш іти за мною? Я буду сильно віяти. На другий день пішли вони. Вітер віє, а Іванко як узув свої черевики та як ступнув, то зразу на сто кілометрів.

– Добре йдеш, – каже Вітер, – я швидкий, а ти ще швидший.

А в Рожевій землі уже весілля почалося. Царська дочка заміж за іншого йде. Натягнув Іванко на голову шапку-невидимку та й заходить у хату. І ніхто його не бачить.

Підійшов Іванко та й ударив вінчального батька в лице. А той думав, що молодий ударив, та й каже:

– Молодий, чого ви б’єтеся?

А Іванко й молодого у вухо вдарив.

– За що ви мене, батьку, вдарили? – крикнув молодий, та й зчепилися вони битися. А Іванко то того, то іншого у вухо. Гості не бачать, хто їх б’є, та й стали битися між собою усі. І повибігали з хати. Вийшла й молода. А Іванко сів, їсть, ніби нічого й не сталося.

Але молода була хитра. Вона глянула у вікно і побачила, що їжа сама підіймається над столом.

«Щось тут є», – подумала вона та й посилає гостей подивитися. Гості до хати, а Іванко одного – у вухо, другого – у вухо. Повтікали вони.

Тоді молода сама зайшла. Іванко підступив до неї та раз ущипнув, другий раз ущипнув. А тоді скинув шапку-невидимку та й видно його стало.

Царівна зраділа, почала його цілувати та й каже:

– Коли ти мене тут знайшов, то вже будемо жити, як жили спочатку.

Пішов Іванко до трьох братів і повернув їм їхнє добро: шапку-невидимку, черевики й паличку.

Потім повернулися Іванко з жінкою у своє царство і там вони жили, поки не порвалися в них жили.

Іван Музика

Були собі два брати. Один бідний, а другий багатий. Бідний все служив у багатого. Одного разу пішов бідний на поле, а там чорт сидить. Вириває чорт на полі бідного брата пшеницю і насаджує багатому.

– Ти що робиш?! – крикнув бідний брат.

– Я саджу пшеницю твоєму брату, бо я його щастя.

Вхопив бідняк чорта і почав його лупцювати. Чорт кричить, проситься.

– Ти скажи мені, де ж моє щастя, – каже бідний брат, – тоді відпущу тебе.

– Добре, скажу.

І повів його чорт у ліс. Привів до великого дупла, а в тім дуплі сидить музика і грає на скрипці.

– Оце твоє щастя, – каже чорт.

Ухопив бідняк своє щастя і ну його лупцювати!

– То як же так! Ти моє щастя, а я так бідую?!

Музика почав проситися.

– На тобі, – каже, – цю скрипку. І це буде твоє щастя.

Узяв бідняк скрипку, прийшов додому, забрав жінку й дітей та й пішов у світ. Оглядається назад, а за ним біжать його злидні.

Він і каже злидням:

– Як же ви оце так, у шматтях, за мною йдете? Мені соромно за вас. Треба вас у щось заховати, щоб люди не бачили.

– Добре, – кажуть злидні.

Вийняв бідняк велику скляну банку та й каже:

– То залазьте в цю банку.

Злидні залізли в банку, а бідняк закрив їх там та й закопав у землю під мостом. І пішов собі з сім’єю далі.

Прийшов він до одного пана. Пан питає:

– Хто ти?

– Іван Музика.

– То добре. У мене якраз музикантів нема, то будеш за музику.

Як почав Іван Музика грати – всі танцюють і не можуть зупинитися.

– Заплатіть, то не буду грати, – каже Іван Музика.

Платять Іванові, і він перестає грати. І добре заробляє Іван. А пан подивився на це діло і вирішив Івана позбутися.

Каже йому пан:

– Я даю тобі хату. Іди туди й живи.

– Добре.

Прийшов Іван Музика до тієї хати, а там старий чорт живе. Старий та ще й до того кривий. Каже йому чорт:

– Можеш зі мною жити. Але знай, що тут є одне місце, на яке ти не маєш ступати.

І показав йому чорт куток біля печі, де було те місце.

– Добре, – погодився Іван Музика. А через якийсь час каже йому чорт:

– Почалася війна. Хоч я старий і кривий, але на війні мені бути треба. Іду на війну. Як не повернуся за три роки, то розкопай місце біля печі, де я сидів, і те, що знайдеш, буде твоє.

Чекав Музика чорта рік, чекав два. Минуло й три роки, а чорта нема. Розкопав Іван місце біля печі, а там повний чавун золота. За те золото купив Іван панський маєток і всі землі того пана.

Тепер у Івана були великі поля. Хто не їде, питає:

– Чиє це поле?

– Івана Музики.

І багатий брат Івана не раз чув про Івана Музику, але ніколи не думав, що то його брат.

Та ось одного разу жінка багатого брата каже:

– Давай поїдемо до того бідолахи, брата твого. Він у нас стільки робив, стільки мучився. Кажуть люди, що бачили його в такому-то селі.

– Чого ми туди поїдемо? – каже багатій. – Він же голий і босий. Він не має нас чим пригостити.

– То візьмемо якогось борошна трохи та ще чогось, та завеземо йому. У нього така велика сім’я.

– Ну, добре, – сказав чоловік, і поїхали вони до Івана.

Приїхали в те село та й питають:

– Де тут Іван живе?

– Який Іван?

– Іван-бідняк.

– Нема в нас такого. У нас лиш один Іван – Іван Музика.

А жінка й каже:

– Якщо лише один Іван у селі, то це і є твій брат, їдьмо до нього.

Приїжджають вони до подвір’я Івана Музики. Багатій як глянув на те подвір’я, то й злякався.

– Бабо, ти здуріла, чи що? Та це ж панський дім! Хіба ж бідолаха може в такому домі жити?

– А може, він тут за слугу? – каже жінка.

Розчинилася брама, і вони в’їхали на подвір’я.

Вибігли слуги, випрягли коней і забрали їх кудись. Забрали й воза.

А багатій каже жінці:

– От бачиш, уже й коней наших нема, уже й воза нема. А що з нами самими буде? Тут же пан живе. Він нам задасть!

Заводять їх у той палац. Виходить до них господар. Глянули – так і є, брат! Здивувалися вони, але нічого не кажуть.

Посадив їх Іван за стіл, а на столі із страв є все, чого душа забажає. Сидить багатій, пригощається та все думає: «І де бідняк такого багатства набрав?»

Й таки не витримав та й питає:

– Іване, звідки ти такого багатства набрав?

– Пізніше скажу.

– Ні, ти зараз скажи.

Іван не хотів, а тоді взяв та й сказав:

– Я свої злидні у банці під мостом закопав. Там вони й тепер сидять.

Як почув це багатій, то вже не міг усидіти на місці. «Не має він бути таким паном. Я завжди був багатий, а він бідний. То нехай так і далі буде», – подумав багатій та й каже:

– Їдьмо, жінко, додому.

Жінка хотіла ще трохи погостювати, але чоловік наполягає: «їдьмо» та й «їдьмо».

Поїхали вони. Приїжджають до того мосту, де злидні закопані. Розкопав багатій те місце, витяг банку і випустив усі злидні. А злидні зразу почіплялися до нього.

Багатій і каже:

– Що ви, дурні, чи що? Ви йдіть до мого брата. Він же вас закопав, а я вас випустив. Він багатий, у нього є що взяти.

А злидні йому:

– Він бідний був, та й то закопав нас. А тепер він багатий, то як до нього підступиш?

Та й пішли злидні за багатієм і прийшли аж до його хазяйства. І незабаром все те хазяйство пропало: то кінь згине, то корова, то злодії щось украдуть. Так і зробився багатій бідняком. За те, що хотів братові зло зробити.

Іван Торбина

Жив колись на світі веселий парубок. Завжди ходив з порожньою торбиною. Люди його й назвати Іваном Торбиною.

Йде він дорогою і бачить, над шанцем сидять два жебраки. Шкода стало Іванові старців. Дав їм свої два леї[25]25
  Лей – румунська грошова одиниця.


[Закрыть] і хоче йти далі. А один із жебраків каже:

– Дав ти нам, бідним, все, що мав. Попроси тепер чогось у нас.

Іван подумав і відповів:

– Поблагословіть мені цю торбу, аби я міг загнати в неї усе, що захочу, і аби нічого не вилізало з неї без мого слова.

Діди щось пошептали над торбиною і щезли, ніби їх ніколи й не було. Іван протер очі – дуже здивувався, що дідів не видно. І почвалав далі. Як стемніло, зайшов у село і попросився переночувати в одного багача. А той каже:

– До моєї хати щоночі приходять чорти на гуляння. Якщо ти їх виженеш, дам тобі торбу грошей.

– Як треба, то вижену, – відповів Іван.

Зайшов до хати й ліг на ліжко.

Опівночі чорти позлазилися і такий гармидер учинили, аж хата затряслася. Іван прокинувся й гукнув:

– Сидіть, рогаті, тихо, бо я спати хочу.

А дідьки це й за вухом не мали. Гейкали, свистали, витропували[26]26
  Тропати – тупотіти.


[Закрыть], як п’яні. Іван дуже розсердився. Він підвівся й крикнув:

– Ану, мерщій до торби!

Чорти один за одним, як котята, полізли до торби. Він узяв її, вийшов на подвір’я і сказав багачеві:

– Давай сюди ціпа.

Молотив по торбі та приповідав:

– Нате, аби-сьте знали, як то добрим людям сон перебивати. Коли ще раз приплентаєтеся, буде вам тут амінь.

– Скільки житимем, Іване, свого носа сюди не покажемо.

Висипав він чортів із торбини, і за ними тільки загуло.

Іван каже багачеві:

– Давай сюди гроші, бо треба йти у світ…

– Ніц не дам, бо то все дуже легко було зроблено! – надувся багач.

– А тобі гроші тяжко дістаються? Ану, багачику, залазь і ти до торби!

Багач мусив залазити, а Іван узяв у руки ціпа:

– Ну, тепер посипляться із тебе грошенята?

– Все дам, тільки випусти мене.

Іван випустив ґазду. Наповнив торбу грішми і помандрував далі. Якого бідного здибав у дорозі – давав жменю лей. Коли все пороздавав, то і сам став бідним, як турецький святий. А куди йти святому? До неба. І леґінь пішов. Стукає в браму раю.

– Хто там є? – спитав святий Петро.

– Це я – Іван Торбина. У вас є музики?

– Нема.

– А дівчата?

– Нема.

– А гуляєте?

– Ні.

– То якого дідька ви живете?

Святий Петро висунув крізь віконце голову і пробурчав:

– Іди геть, волоцюго!

Іван стукає до другої брами.

– Чого гримаєш? – спитав святий Миколай.

– У вас музики є?

– Я тобі дам таких музиків, що нараз оглухнеш! – погрозив старий.

– А дівчата у вас файні?

– Май ти, дрантюху, що говориш!

– Горілка у вас моцна?

– Рай – це не якась садагурська корчма.

– Пусте все те, що Абрамко пише, – відповів Іван і постукав у третю браму. Йому ніхто не відповів, бо за брамою стояв страшний гармидер.

– Гей, чуєте? У вас є музики?

Хтось відповів:

– Аякже! Все в нас є!

Брама створилася, Іван увійшов і аж за голову схопився: там чорти і всілякі грішники так верещали і скакали, що тяжко було дивитися. І Торбина крикнув:

– Тут має бути порядок, як у війську цісаря! Ану, чорти!..

Чорти зібралися всі докупи й витрутили Івана за браму. Сказали йому у шпаринку:

– Іди зицируй[27]27
  Зицирувати – муштрувати.


[Закрыть] свого цісаря, не нас. Ми не дурні.

– Немає, мой, правди для бідного! – каже собі леґінь. – Піду я до Бога, може, хоч він порядний чоловік.

Став перед Господом і просить:

– Дай мені, Боже, таку службу, аби десь порядки робити…

Господь відповів:

– Замітати в раю є кому. Ти ліпше йди на землю, знайди смерть і скажи їй, аби одного тижня гризла старих людей, другого – молодших, а третього – цілком молодих.

«Ич, людей гризти! – розсердився Торбина. – Старі люди ще на світ досить не надивилися, молодші ще не натанцювалися, а цілком молоді – й не нажилися!»

Знайшов Іван костомаху й каже:

– Господь хоче, аби-сь ішла в хащу й чотири роки гризла старі дуби, чотири роки – молодші, а чотири роки – цілком молоді…

Смерть пішла в ліси. Дванадцять років люди не вмирали. Їх стало так багато, що на землі не було де ногою стати. Господь розлютився, що аж іскри з нього скакали. Покликав смерть і кричить:

– Ти ніц-нічого не варта! Людей наплодилося, як трави і листя, а ти ходиш і гризеш дерева.

– Та мені казав Іван…

– Іван? Знайди того гуцульського розбишаку і чвахни косою!

Пішла смерть на землю і шукає хлопця. А той сам до неї вийшов:

– Добридень, кумо! Добре, що ти прийшла. Понеси мене до раю.

– Понесу, бо сам Господь казав, аби тебе чвахнути косою. Роби деревище.

Іван Торбина взяв сокиру й майструє труну. Вона в нього вийшла велика і моцна.

– Вже готова! – крикнув.

Смерть подивилася і каже:

– Лягай у неї горілиць.

– Я не знаю, як треба лягати, бо ще ніколи не вмирав. Покажи мені.

Смерть лягла, склала руки на грудях і промовила:

– Отак.

Іван трахнув віко труни. Замкнув труну на три колодки і закинув її в Черемош.

– Як не хотіла понести мене живого до раю, не понесеш і мертвого.

Іван ходить горами, гуляє і співає. Одного разу глип – а смерть стоїть перед ним і зубиська шкірить. Почала казати:

– Співай та гуляй, доки світу й сонця, я тебе не зачеплю. Аби-сь знав!

І не зачіпає. Іван Торбина й досі ходить горами і нічим не журиться. Такий, як був, веселий!

Іван-Вітер

Був собі король і мав одну дочку. Дуже беріг її, щоб вона не знеславила себе, і замурував її в мур. Дав їй служницю, щоб вона там жила, і караул поставив довкола. От стала та королівна раз біля стіни, а в тім мурі була дірка, і вітер повіяв. І вона від того вітру привела хлопця. Росте він не по роках, а по хвилинах, і за п’ять місяців зробився великим.

А один з караулу доніс цареві, що «ваша дочка має сина».

Цар наказав розбити той мур і питає її:

– Де ти його взяла?

А той хлопчик каже:

– Я з вітру.

І дав піп йому ім’я Іван-Вітер.

Віддав його цар до школи. Школярі читали по книжках, а він все напам’ять. Вчитель розсердився чогось і вдарив його. А він як дмухнув вітром, то й дахи купцям поперевертав.

Дали знати цареві, що «ваш онук усе місто поперевертав».

Цар приїжджає до нього і каже:

– Що ти робиш?

– А я бавлюся.

– Покинь то і ходім додому.

Забрали його додому.

Посилають його в ліс по дрова. Іван-Вітер каже:

– Зробіть мені ланцюг сорок тисяч саженей.

Зробили. Він узяв обкинув тим ланцюгом ліс і несе весь додому. Дивляться з міста, щось іде таке, як хмара, і дають знати цареві, що «ваш онук несе цілий ліс».

Цар виїхав до нього і каже:

– Покинь те.

Той покинув, взяв ланцюг і пішов.

Приходить цар з ним додому і посилає його до моря по воду. Але він каже:

– Зробіть мені з того усього лісу два відра.

Зробили з того цілого лісу два відра, і він наказав собі зробити коромисло з двадцяти тисяч пудів заліза. І пішов до моря. Набрав у ті відра води, а за ним уся вода йде. Цар виїхав наперед до нього і просить:

– Покинь те.

Той як вдарив відрами в землю, і зробився став. От той цар плаває з конем і просить його:

– Іван-Вітер, рятуй!

– Тримайся.

Він його врятував, і приїхали додому.

Той цар уже боїться хлопця, щоб він його коли не вбив. І посилає хлопця до пекла за грішми, що ніби йому були винні чорти шість мільйонів. Хлопець іде, але каже:

– Зробіть мені два капшуки із шкур: двісті волів забийте.

І вони зробили ті капшуки і ще булаву, яка вісімдесят пудів важила. І пішов Іван-Вітер у пекло. Прийшов туди і каже:

– Віддайте мені шість мільйонів грошей мого діда.

А старший чорт не дав. От Іван-Вітер позаходився бити чортів, то чорти йому насипали тих два капшуки повно. Він пішов додому, віддає гроші цареві і матері. І каже своїй мамі:

– Іди у той двір, де ти мене ростила, і постав на столі порожню шклянку, а на стіні нагайку повісь.

І дає їй цілющу і живлющу воду. І ще їй дав коня, візок і сказав:

– Як тільки буде цей візок трястись, а кінь почне іржати і стане на столі шклянка кров’ю наповнятись, а нагайка почне ворушитись, то бери з собою ту живлющу та цілющу воду, сідай на той віз і їдь до мене.

А сам пішов у світ і зайшов у пущу. Надибав палац. Зайшов у той палац, а в тім палаці змій безсмертний Козьолок жив. В тім палаці була дуже ладна пані. І каже та пані до нього:

– Де ти тут узявся, Іван-Вітер? Стережись, бо як прилетить змій, то тебе з’їсть.

Вона йому дуже сподобалась.

Прилітає той безсмертний Козьолок і каже:

– Фе, фе! Людським духом пахне! Хто тут є?

– А то мій брат прийшов.

І каже Козьолок:

– Вилізай, де ти там?

Той виліз. Наїлися, напилися. І Козьолок каже:

– На тобі трохи грошей, та іди додому.

Але Іван-Вітер відповідає:

– Ходім на мідний тік поборемось.

Дає йому той Козьолок руку і каже:

– На! Потисни!

Іван-Вітер як потиснув його, то Козьолкові тільки поза пазурами посиніло. І як кинув його Іван-Вітер до землі, то Козьолок ледве встав. Тепер бере тисне Івана-Вітра Козьолок за руку. І як потиснув його, аж Івану-Вітрові кров потекла поза нігтями. Як кинув його, то так кісточки і порозліталися. Козьолок узяв кістки та заховав під деревом.

А там дома у мами той кінь ірже, кров’ю шклянка наповняється, нагайка б’ється по стіні. От мати сіла на візок, і той кінь привіз її на те саме місце, де лежав убитий її син. Взяла мама покропила його цілющою водою, він і ожив. Покропила живлющою – він зцілився. І каже матері:

– Їдь, мамо, додому, а я ще піду в світ.

І він знов прийшов до того палацу, до тієї пані і каже:

– Спитай змія, нехай він тобі скаже, де його сила.

А сам сховався в лісі.

Вона каже змію:

– Скільки років ти зі мною живеш, а ніколи мені правди не скажеш.

Він каже:

– Якої ж ти правди хочеш?

– Скажи мені, де твоя сила?

– Моя сила в комині.

Та пані взяла комин і тішиться, а Козьолок каже:

– Яка ти дурна! Де б я тримав свою силу в комині!

Вона знов питає:

– Де ж твоя сила?

А він каже:

– Моя сила в коцюбі.

Вона тішиться тою коцюбою, а змій сміється з неї і каже:

– Ну де б я свою силу тримав у коцюбі! Моя сила в полі, там стоїть рота солдатів, всередині лежить камінь великий, під тим каменем скриня, в тій скрині заєць, в тім зайці качка, а в тій качці яйце, і там моя сила.

На другий день Козьолок поїхав на полювання, а Іван-Вітер приходить до неї, і вона йому все розповіла. Він туди їде з рушницею. Дивиться, лежить хорт. Він того хорта хотів забити, а хорт проситься у нього:

– Ей, Іван-Вітер! Не стріляй в мене, я тобі колись у пригоді стану.

Дивиться, летить шуліка. Іван-Вітер хотів його забити, але він каже:

– Не стріляй в мене, я тобі колись у пригоді стану.

От приходить він до тих солдатів і каже:

– Здрастуйте, хлопці!

– Здрастуй, Іван-Вітер!

– Підніміть той камінь.

Взялися солдати і не можуть його зрушити з місця. Іван узявся і перекинув його. Добув звідти скриню. Заєць вискочив із скрині та й побіг. Іван-Вітер дивиться, а вже хорт несе того зайця. Розпоров він зайця, качка – ур-р-р-р! – і полетіла. Дивиться – несе шуліка качку. Іван качку розпоров, вийняв яйце. І той безсмертний Козьолок вже зовсім з сили спав. Приходить Іван-Вітер до палацу і сидить з панею. Коли приходить безсмертний Козьолок та й каже:

– Ей, Іван-Вітер, почекай ще хоч зо дві години.

– А, ні! Не почекаю!

І взяв те яйце, розбив собі на голові, і вся сила пішла по нім. А той Козьолок відразу вмер. Тоді Іван-Вітер взяв його порубав і викинув собакам.

Забрав ту пані і їде до своєї мами. Приїжджає – справляє весілля.

І я там був, пиво пив: по бороді текло, а в горлі сухо було. І я ниткою підперся, а соломою підперезався, і як напився, в землю зарився. А вони набили тією землею гармати і як вистрелили, то я аж сюди залетів і вам оце розповів.