Текст книги "Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 20 страниц)

Дужчий від лева

Здибав лев медведя та й каже: «Брате, будем ся бороти?» Каже медвідь: «Ой ні, братчику, ні, бо я, – каже, – слабий». – «Е, що, – каже лев, – я, – каже, – нікого ся не бою». – «Но, – каже медвідь, – не мож знати… Є дужчий від тебе». – «Хто би? – питає лев. – Хто?» – «А чоловік». – «Який чоловік?» (А він чоловіка ще не видів). Каже медвідь: «Ходи, я тобі покажу».

Пішли они, позасідали у корчі та й вартують. Але іде дорогов парубок. Питається лев потихонько: «Може, це чоловік?» – «Ой, ні, – каже медвідь, – цей ще іде на чоловіка». Чекають они, чекають, але іде старий дід. Питається лев знов: «Може, це, – каже, – чоловік?» – «Ой, ні, – каже медвідь, – цей з чоловіка сходить».

Але іде за часок дорогов жовнір з гвиром і з шаблев. Каже медвідь: «О, це саме добрий». – «Це чоловік?» – питається лев. «Це». Лев небагато думав та й таки скочив до жовніра. Але жовнір зняв борзо з плечей гвир та й стрілив. Лев спудився та й у корчі. Через час перебігає йому дорогу знов. Але жовнір стрілив знов, що лев мусів сховатися. Гадає лев: чекай, зайду я тебе ззаду! Заходить він жовніра ззаду, а той як довидиться та й як парне льва шаблев та й відтяв йому усі пазурі. Лев імився за пазурі і пришкульгукав до медведя та й каже: «Ой, – каже, – добре ти мені казав. Я прибіг нему раз, а він мені плюнув межи очі, що аж свічки стали у очах. Я прибіг другий раз, а він мені знов плюнув межи очі. Я прибіг д нему третій раз, а він мене як лизнув язиком, то ади…» Та й показує лаби. А медвідь каже: «Но, видиш, ти казав, що поза тобов дужчого нема!»

Жаба і віл

Молода жаба, побачивши на луках вола, забажала з ним зрівняться. Дулась, дулась, а далі пита: «Ану, гляньте, сестриці, чи здорово побільшала я?» Стара жаба глянула і каже: «Годі тобі дарма надиматься. Чого дурієш? Бо все равно тобі з ним не порівняться. Трудно мужичкові графом зробиться, а іще трудніш бідному з багатим судиться. Так само і тобі ніколи не буть такою завбільшки, як віл».

Молода жаба старої не послухалась, одно дулась, поки з натуги тріснула і ноги виправила. Стара жаба тоді й каже молодим:

«Оце вам, дітки, наука, щоб не ходили до вітру без дрюка. Ніколи не силкуйтесь перемогти сильнішого себе або зробиться тим, чого нам досягнуть не можна».

Жінка і курочка

Жила раз стара баба та мала курочку. Тоту курочку так бавила і пестила, як би яке котятко. За то несла їй курочка щодень по однім яйці.

Но стара не вдоволялася одним, та й захотілося їй, щоб то курочка хоть по двоє або аж по троє яєчок на день несла. Но що ту робити? От коротка рада: «Чим ми кому ліпше, так і він нам».

І стала курочку ще ліпше доглядати і пхати в ню, як в діравий мішок. Коли же курка спаслася та стовстіла, то і цілком нестися перестала.

Єсли замного жадаєм, то і то тратим, що маєм.

Журавель сватає чаплю

Жили собі на болоті журавель і чапля. Скучно було журавлю самому жити, а не стало му пари, щоби ся оженив з свойов партійов, з журавлихов, і пішов до чаплі посватати її, щоби з нев оженитися. А вона його зганьбила, як прийшов: «В тебе одіж коротка, ноги дуже довгі, кормити мене не будеш мав чим, іди геть, ти з довгов шийов!»

І журавель пішов зо встидом до свого дому. По тім сватанню розгадалася чапля: «Скучно мені буде самій жити. Ось піду я та посватаюся з журавлем». І приходить і перепрошує журавля: «Озьми мене за жінку». А він їй відповідає: «Іди геть, ти недорослого роду та недоброго. Було йти тогди, як я тебе сватав, а тепер: за двері!»

І пішла чапля з плачем і зо встидом до свого дому. А потім розгадав собі журавель: «Шкода, що-м не взяв чаплю за жону. Піду ще раз».

І приходить до неї і перепрошує її: «Чапле, піди за мене заміж». А чапля йому відповіла: «Геть з мої хати! Було мене тогди брати, як я приходила до твої хати!»

І так вони до нинішнього дня ходять і сватають себе, але не можуть поженитися.

За добро – злом

Правдивая пословиця, що за добро злом платять.

То ж раз узяв мужик мішок і пошов у гай по гриби. Бере гриби і почув крик собак і вистрели ружей. Став і дивиться. Коли ж біжить вовк – прямо на його. Він держав мішок у обох руках, то вовк прямо у мішок і ускочив. Він з ляку підняв мішок і держить. Коли ж дивиться – пробігли собаки, а за їми ідуть охотники і питають: «Чи не бачив ти, дядьку, вовка?» – «Ні, не бачив». А вовка держить у мішку. Потом пройшли охотники. Він тоді витрусив із мішка вовка, а вовк тоді каже: «Хоча ти мене і спас, а я тебе із’їм». І почали спорити между собою.

Коли ж біжить лисичка і каже: «Що ви тут за спор ведете? Давайте, я вас розсужу. Ну, дядьку, як у вас діло було?» Дядько і каже: «Я його спас од смерти, заховав у мішок, а то були б його охотники убили б, а він тепер каже: «Я тебе із’їм!» Лисиця каже: «Я не пойму віри, щоб таке одоробло убралось у мішок». А потом лисиця питає вовка: «А ти, куме, як скажеш: чи був ти у мішку?» Вовк каже: «Був». А лисиця каже: «Ану ж, лізь у мішок, я побачу». А вовк, не ймучи віри, і поліз, а лисиця каже: «Е, куме, ще хвіст видно!» То вовк ізогнувсь і убравсь у мішок. А лисиця тоді каже: «Ану ж, дядьку, зав’яжи!» Дядько і зав’язав, А лисиця тоді і каже: «Отепер я вас розсудила; що хоч, те і роби з вовком!» Тоді дядько узяв добрий дручок і убив вовка.

Тепер лисиця і каже: «Дядьку, яку ж ти мені плату за те, що я тебе од смерти спасла?» Дядько і каже: «Я не знаю, яку ти плату возьмеш». То лисиця і каже: «Зроби мені на колесах стугу і накидай туди купу курей, і вивези на поле, а я там тебе буду ждать». Дядько на те согласився, і так розойшлись.

Приходить дядько додому, зробив на колесах стугу і вкинув туди три собаки: Сірка, Білка і Жука, і виніс в поле, і вернувся додому.

Приходить лисиця, зачепила стугу і повезла. Коли ж, йдучи дорогою, заворчали собаки в стузі, а лисиця каже: «А, прокляті кури, пособачились!» А потом остановилась і каже: «Доставала, не куштувала, а тепер покуштую». Потом до стуги. Одчиняє стугу, коли ж вискочили собаки і погнались за лисицею. Вона утекла у нору, а собаки остались коло нори.

Тоді лисиця у норі розсудила і каже сама собі: «Оце тая пословиця, що за добро злом платять!» А лисиця удивилась сама собі, як вона могла утекти од собак, і потом стала питать своїх членов. Питає очей: «Як, мої очиці, дивились?» Очі кажуть: «Ми держали прямую лінію, щоб утекти у нору». – «А ви, мої ноженята, як скажете?» А ноги кажуть: «Ми несли так, щоб нігде не споткнуться, ні на грудку, ні на межу». – «А ти, хвостище-помелище, як скажеш?» – «А я так: то по тому боку ляп, то по тому боку ляп, аби Сірку в зуби!» – «Е, стой же ти, проклятий хвостище-помелище, я тебе оддам Сірку, Білку». І показала із нори хвіст і каже: «Сірко, Білко, на хвіст!»

Собаки ухватили хвіст, витягли лисицю із нори і розірвали.

Заєць и збанок

Одного разу сапали сапальники в полі і поставили збанок без води. Біжить заєць і побачив той збанок; а в збанку дуже шуміло від вітру, бо був порожній. Взяв заєць на голову збанок і біжить попри кладку та й каже: «Я тебе утоплю!»

Та й зачав набирати води. А збанок зачав його тягнути у воду. А заєць зачав кричати: «Пане Збаницький, пане Збаницький, залиш. Я так жартую, я вас не хочу втопити!»

А збанок як ся набрав води та й поплив з зайцем.

Така доля зайцева!..

Зайчик, лисичка й петушок

Як були собі зайчик та лисичка. Прийшов до зайчика петушок, та побраталися. От зайчик і каже петушку: «Як би лисичку, – каже, – приманить до себе?» От зайчик узяв та й вирив ямку на бурті, а потім того пішов у лисиччину хатку та й каже: «Лисичко! Сестричка тебе кличе». Вона пішла та й сіла на бурті, а заєць її за плечі ухватив та й перевернув. От тоді зайчик та петушок нахваляються: як би її взять додому. Вони її вхватили вдвох і потягли та пустили в хату і заперли.

От зайчик пішов за їжею, а півник забувся зачинить хати. Лисичка вибігла та й пішла. Прийшов зайчик: «Де лисичка?» Каже петушок: «Я не знаю, де вона». От зайчик розсердився на петушка і прогнав його. Петушок просить зайчика: «Я не буду так робить». А зайчик каже: «Ні, не треба тебе мені».

Петушок пішов до лисички в хату, а лисичка сидить на камені. А петушок узяв кочергу та й став на дверях. А лисичка зробилась кішкою – та з хати, та нагору. Петушок за нею, а лисичка вверх… Піймав її та й приніс до зайчика. Уп’ять прийняв його зайчик із лисичкою.

От тоді зайчик каже до петушка: «Давай різать її!» Стали її різать, – вона й вирвалась. Тоді вп’ять каже зайчик до петушка:

«Іди ти, – каже, – сядь під хлівцем, а я буду її манить; то вона як сяде на призьбі, то ти тоді її й піймаєш». От вона сіла на призьбі, а півник до неї – вона й утекла.

От на другий раз петушок і каже зайцеві: «Сідай, – каже, – ти під хлівцем, а я буду її виговорювать». От півник і прикликав її до призьби. Як зайчик її насів!.. Ухватив. Понесли додому та й зарізали. Обідрали, переділилися удвох: зайцеві голова і половина, а петушкові – зад і половина. Ізжарили і поїли: той – голову і половину, той – зад і половину. Стали жить та поживать, та добро наживать.

Змія, вовк і лис

В їдній скалі сиділа змія. Але йшов лис і надійшов над її скалу і дуже ся зляк, що за така велика звір дивиться на него, вздрів її. Але вона собі сиділа і зобачила теж того лиса і хтіла лиса затягти до тої діри. Але надійшов на той час вовк. Та й прийшов той лис до вовка і повідав вовкові: «Знаєш, – каже, – що? Не йдім ми туда, бо то сильна звір, а ми малі люди, то нас поїсть». Каже вовк до лиса: «Знаєш ти що? Йди, ти менший, і так помежи тоті скалки закрадешся і заглядай, що вона буде робити».

Лис узяв і послухав вовка і пішов до тої змії. Приходить там, заглядає так одалеки, а змія йому повідає: «Я тебе з’їм». А він каже: «Як ти така голодна, маєш мене їсти, я ти принесу кури, та може би-с мені подарувала тото, що я би жив». Змія послухала того лиса і: «Най, – каже, – так буде, але п’ять курок щорання маєш мені нести, бо вжальї би-с не приніс єдин раз, то таки тя з’їм».

Ходить той лис, тягає тоті кури до змії. Але йде він по кури ще їдного разу і здибується з тим вовком знов. Питається вовк: «Де ж ти йдеш?» – «Йду по кури». – «Та нащо?» – «Та змії, бо я таку згоду з нев мав, що ми подарувала життя; якби-м ї не носив кури по п’ять на день, то би не жив-єм». А вовк до лиса каже: «Дурний ти, послухай же мене, я тобі пораджу; волиш сам з’їсти курку, ніж їй принести. Ти йди до неї, вернися і кажи так: «Я не можу вже дістати більше курей». А вона як тобі буде казати, що мусиш, бо я тя з’їм, то ти їй скажеш: «То я ті подам до суду, як там присудять, то я ся прийму». І вовк каже: «Я буду відтак судьов».

Пішов лис до тої змії, зачав їй казати: «Що ж, – каже, – я не можу вам настарчити тих курей». А вона каже: «Ну, то як так, то я тебе мушу з’їсти; я мала так в згоді». А лис каже до неї: «Я ся здаю на суд. Як суд присудить, так буде».

Приходить до суду, і той сендзьо судить їм, каже так: «Яка справа впадає?» – «Він мав мені кури нести, – каже змія, – бо я мала його з’їсти, а він себе викупив, що буде мене кормити курми». Нарешті, з першого параграфу сендзьо судить – смерть за смерть. Вона каже: «Я ся не підоймаю того, я ся здаю на вищого сендзя».

Надибали тигриса, так само обібрали на сендзю. І судить знов там сендзьо їм. Так само каже – хліб за хліб, смерть за смерть. Нарешті, взяв вовк і так собі пішов оддалеки і найшов таку плиту і підоймає ту плиту враз з лисом, жеби вона стояла як дах. І сказав вовк тому лисові: «Іди до села і принеси зо штири курки. Вона тут зайде і буде брати тоті кури їсти і плиту нарушить і на неї упаде та плита, заб’є її».

Нім лис пішов по кури – то вдень було – і нема де дістати. Але же господині давали там курям їсти в шопі, а він зайшов до шопи та го там заперли, зачинають справу робити з лисом. Тим часом вовк ся сів на бік і чекає. Жде, жде, жде – нема таки лиса. Що ж буде? Дивиться – йде вже через гору такий здертий, такий збитий, а таки єднак єдну курку несе, в ксьондза дістав. Приходить він до того вовка, а вовк питається: «Чо ти ся так бавив, же я на тебе так чекаю? Тобі ся й тото належить, що вона тобі хтіла зробити, та змій». – «Та я, – каже, – таки був би-м і мав в селі, як йим йшов по кури; тільком зайшов ті кури брати, як мня в стодолі заперли і зачали в мені кусть ломати, то мені прикріше там було, як тобі ту сидіти. «Подивися, – каже, – колего, тепер на мене, як я виглядаю, же ми боки здерті, збиті, а єднак мусівєм в ксьондза взяти». А вовк каже: «Постав же курку під тую плиту і вступімся на бік; вона прийде до тої курки». А лис до вовка каже: «Я ще зайду під ту плиту, аби вона ще виділа, як я буду їсти».

Вовк відійшов набік, а лис пішов курку їсти і натягає ту курку там. Змія вилазить з діри і мислить си, же їй ся належить курка. Лис подивився, що вона ся дивить на него, що він курку їсть там та й ще гірше стала на него злосна. Каже: «Тобі є, а мені нема? Я тя тепер безправни можу з’їсти». Але тим часом лис взяв та й пішов за вовком. Відійшли набік, скрилися там, а змій заходить все ближче, все ближче і приходить аж до тої будки. Голодна змія зайшла до будки, щокольвак за курку хапнула, а плита на неї і прикрила. Летить вовк і лис. Приходять там, половина змії під плитов, перед, а половина на дворі, але ще єднак дихає. Вовк каже: «Берім та й виїдаймо відци, ци вона має там в середині ті кури, бо як неправда, то ти провиниш, то єднак будеш мати смерть за смерть». Але лис собі так думає: «Богу дякувати, що вона вже тут лежить… Що ж, – каже, – коби ще виїсти тото черево, то вона вже таки не встане, тогди не буду ся бояти».

Розжерли тую змію, знайшли штири курки. «Но, – каже вовк до лиса, – щастя маєш, колего, але, може, би ти мені носив за сю справу, що я тобі зробив, кури?» А лис каже до него: «Та бо ти не можеш йти? Ти сильніший, як я». А він йому каже, вовк: «Дурний ти, як я піду, то по коні, по вівці, по велику штуку, я з таким ся не заходжу. А ти єсть мала особа, то тебе прошу, щоби ти мені за тото хоць єдну курку щорання приніс». – «Ну, та єдну, – каже, – можу принести».

Як прийшов лис по курку на село, трафив знову на тоту господу, де го перше частували. І так само як го заперли в стайні, то го живцем з шкіри скидали. Вовк ділає си свою роботу без лиса.

Їжак та заєць

Був собі їжак.

Якось вийшов він раненько з своєї домівки подивитися на білий світ.

Вийшов та й каже сам до себе:

– А піду лишень у поле – подивлюся, як там моя морква та буряки.

Та й пішов.

Іде собі та пісеньку мугикає.

Коли виходить із-за куща заєць. Тоді саме він у полі оглядав свою капусту, чи велика виросла.

– О, – каже їжак, – хто прудкий, то вже й на ниві!

– А ти, – заєць йому, – все кривуляєш, криволапку! І батько твій криволапко, і дід криволапко був. Такий увесь твій рід, і ти такий!

Їжак дивом здивувався, що на своє добре слово дістав таку нечемну одмову, що й батька його й діда лихим словом пом’янули.

От він зайцеві й каже:

– Ти, – каже, – мене береш на сміх? А хочеш зі мною наввипередки? Побачимо, хто кого пережене!

Заєць як зарегоче:

– Ти? Наввипередки? Зі мною?!

А їжак спокійно:

– А так, із тобою.

– Ну, добре, – засміявся заєць. – Давай бігти.

– Ні, – каже їжак, – ще ні. Я піду додому, скажу жінці, нехай знає, куди я пішов.

А заєць і тому радий, бо він був голодний, то подумав собі: «І це мені добре: попоїм капусти – краще бігтиму».

Та й пішли кожен до своєї хати.

Приходить їжак додому та й каже до жінки:

– Знаєш, жінко, який мені клопіт?

– Який, чоловіче?

– Мушу з зайцем бігати наввипередки.

Та й розказує все, як було.

– То це ти берешся перегнати зайця? – аж зойкнула їжачиха.

– Мовчи, жінко, – каже їжак, – якось буде. Збирайся лиш та ходи зі мною.

Ідуть вони, а їжак і вчить жінку:

– Як прийдемо на ниву, то ти станеш з цього краю в борозні та й стій собі. Як добіжить заєць до тебе, то ти скажеш: «Я вже тут!» А прибіжить він на той край до мене, то там я йому гукну: «А я вже тут!»

– Добре! – каже їжачиха.

Приходить їжак до зайця на той кінець ниви та й каже до нього:

– Ну, я вже готовий!

– То біжімо!

От став заєць в одну борозну, їжак у другу:

– Раз, два, три!

Побігли.

Заєць помчав на той кінець ниви, а їжак пробіг два кроки та й спинився.

Прибігає заєць в кінець ниви, а там їжачиха:

– Я вже тут!

– Ей, – каже заєць, – а то що таке? Ану біжімо ще раз!

Побіг заєць. Прибігає в кінець ниви, а їжак підвівся на двох лапках та й гукає:

– Ого-го! А я вже давно тут чекаю!

– Ти дивися! Ану біжім ще раз!

Прибігає на другий край, а їжак знову вже там (а то ж була, ви знаєте, їжачиха!). Побіг ще раз – а там їжак:

– А я вже тут!

Знов кинувся заєць бігти.

Так бігав він дев’яносто дев’ять разів, а за сотим разом як упав посеред ниви – підвестись не може, так набігався-натомився, сердешний.

– Ніколи не треба сміятися з слабішого, – сказав тоді їжак та й пішов із їжачихою додому.

Казка про дідового півника і бабину курочку

Десь за річкою, за лугом, за низеньким перелазом жили собі старенькі дідусь з бабусею. Нікого на білому світі вони не мали – ні дітей, ні внуків, ні правнуків. Навіть корівки чи кізочки у них не було. У дідуся був півник, у бабусі – курочка.

Курочка кожного дня несла яєчко. Бабуся продасть яєчко – й виручить гроші на сіль, на мило, на гас. А в діда грошей немає: який йому з півня хосен. Надоїло бабі позичати з свого добра дідові й каже вона:

– У тебе є півник. Най знесе і тобі яєчко.

Та не хотів півник знести яєчка. Розсердився дід і прогнав його.

Стрибнув півень на перелаз, закукурікав і помандрував у світ. Іде дорогами-шляхами, селами-містами, шукає пристанища. Перейшов він через широкий луг, перелетів річку й опинився в густому темному лісі. Зустрічає він ведмедя. Ведмідь і питає півника:

– Куди ти йдеш?

Відповідає йому півник:

– Прогнав мене дід, іду я до світлого царя найматися.

– Піду і я! Буде нас двоє, легше до царя потрапимо, легше на службу станемо! – мовить ведмідь.

– Ставай за мною! – каже впевнено півень.

Ідуть двоє. Попереду півень, за ним ведмідь. Пройшли один ліс, пройшли другий, пройшли і третій. В четвертому лісі, біля самих полонин, зустрічають вовка.

– Куди, півнику, з моїм вуйком путь тримаєш?

– Прогнав мене дід, іду я до світлого царя на службу найматися! – відповідає півень.

– Візьміть і мене з собою. На полонині нічим поживитися, вівчарі пильно вартують овець! – каже вовк.

– Що ж, коли просишся, ходи! Ставай третім!

Ідуть втрьох: півник, ведмідь і вовк. Перейшли полонину, подалися одною яругою, другою, третьою. В четвертій ярузі зустрічають лисичку.

– Куди ти, півнику, з вуйком ведмедем і братиком вовком ідеш? – питає лисиця.

– Прогнав мене дід, іду я до світлого царя на службу найматися.

– Візьміть і мене! В селі люди замки на всі курники повішали, гусей, качат позамикали. Доведеться з голоду помирати! – скаржиться лисиця.

– Ставай четвертою! – мовить півник. – Будеш у нашій компанії!

Ідуть вже четверо: півник, ведмідь, вовк і лисичка. Перейшли звори, перейшли ріки, поля і ниви. Коли бачили садиби, обминали їх, щоб не потрапити людям на очі. Нарешті добралися до царських палат.

Вилетів півень на золоті ворота, закукурікав:

– Кукуріку, я тут, світлий царю!

Почув цар й каже своєму слузі:

– Іди, запитай, що хоче півень.

Півник каже:

– Прогнав мене дід з дому, прийшов я царю служити.

Наказав цар, щоб півня впустили між курей.

Коли підійшли до курника, каже півень царському слузі:

– Впусти в курник і мою сестричку лисичку!

– Най іде!

Залізла лисичка в курник і всіх курей передушила.

На другий день рано-вранці вилетів півник на царські ворота й кричить:

– Кукуріку, я тут, світлий царю!

Прокинувся цар і наказав замкнути півня в стайню до коней.

Просить півень царського слугу:

– Впусти до стайні й мого братика вовка!

Впустив слуга разом із півнем до стайні й вовка, а сам пішов. А вовк загриз усіх коней.

Рано-вранці півень знову на царських воротах виспівує:

– Кукуріку, я тут, світлий царю!

Розізлився цар, що півень йому заважає спати, наказує слузі:

– Замкни того півня, та так, щоб більше не будив мене вранці!

Думав слуга, думав, куди б закрити півника, й вирішив замкнути його разом із волами.

Повів слуга півника до стайні, в якій були воли. Просить півень слугу:

– Впусти спершу до стайні мого вуйка ведмедя, а потім я й сам зайду.

Слуга погодився, і зайшли ведмідь з півником у хлів. Півник скочив на перекладинку, що висіла під самою стелею, а ведмідь приступив до роботи. До ранку не залишилося жодного живого вола. Ще й кості голодний ведмідь обгриз, шкуру пошматував, роги і ратиці по хліву розкидав.

Рано-вранці, тільки зазоріло, вилетів півень на ворота під самим царським вікном і заспівав:

– Кукуріку, я тут, світлий царю!

Тепер уже справді розізлився цар. Йому снився чарівний сон, а півень розбудив його.

– Замкни цього півня, коли ні, то накажу замкнути тебе до в’язниці! – каже цар слузі.

– Замикали ми вже того півня й до курника, й до стайні, й до хліва. Та він все тікає! Що з ним робити зараз?

– Замкніть його до казни. В казні ковані двері, звідти не втече! – наказав цар.

Замкнули півня до казни. Всю ніч там півень орудував. Всі гроші поклював, всі коштовності поковтав. Не залишилося в казні й ламаного крейцера.

Рано-вранці півень вилетів надвір через віконну решітку, стрибнув на царські ворота й кукурікає:

– Кукуріку, будь здоровий, світлий царю!

– Піймайте того півня й відрубайте йому голову! – лютував цар.

Кинулось за півнем все царське військо, та півень не ждав, щоб йому голову відрубали. Він стрибав через луки і поля, через яруги, перелітав через ріки, скакав через гори. Ведмідь, вовк і лисиця – слідом за півником. У густому лісі залишився ведмідь, у глибокій ярузі залишилася лисичка, в лісі над полониною затаївся вовк.

Загубив по дорозі півник одного крейцера. Загубив би й інші коштовності, та близько була дідова хата. Півник стрибнув на вікно й закукурікав:

– Кукуріку, простели, діду, плахту!

Тільки дід простелив плахту, півник трусонув крильцями, почали з нього сипатися дорогоцінності. Сипались до тих пір, поки не заповнили всю хату.

Пішов дід до баби, позичив мірку, щоб поміряти свої скарби, коли вже полічити не можна.

– Для чого тобі, діду, мірка? – питає баба.

– Вийняв я з ями картоплю, хочу поміряти! – відповідає дід.

Та баба не повірила дідові. Дуже хотіла баба знати, яку то картоплю буде міряти дід. Капнула на дно мірки смоли. Дід скарби міряв і на дно мірки приліпився золотий крейцер.

Побачила його баба й доти діда просила, поки не розказав їй всю правду. Розізлилася баба на свою курочку за те, що вона їй кожного дня несе тільки одне яєчко, й прогнала. Хай, мовляв, іде в світ, як півник, найматися на службу. Пішла курочка лугом, полем і знайшла той золотий крейцер, що півник загубив. Проковтнула курочка крейцер і повернулася додому.

– Стели плахту! – кричить курочка бабі.

Баба дуже зраділа. Зібрала всі плахти, які тільки мала на господарстві. Стрибнула курочка на плахту, трусонула крильцями, закудкудахкала, та випав з неї тільки один крейцер. Розізлилася баба на курочку й зарізала її.

Довго жила баба на той крейцер, що прилип до дна мірки, й на той, що курочка принесла. Нарешті дід взяв бабу до себе, і стали вони жити разом.

Певно, добре їм ведеться, бо той півник часто стрибає на дідове підвіконня і співає:

– Кукуріку, простели, діду, плахту! Спробуйте і ви простелити, можливо, і вам півень насипле золота!