Текст книги "Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин"
Автор книги: Автор Неизвестен
Жанры:
Сказки
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 20 страниц)
Лис-куцак
Був собі один хитрий лисок; не дивота, що хитрий, бо знаємо, що походив з такого роду. Але – як тої приповідки: і на дірявий горнець найдеться купець; таке було і з нашим лиском.
Довго він ходив по курниках за курми і якось йому уходило. Одного разу пішов лис за курми, заліз у курник і душить кури. Але одну якось з поспіху недобре зловив і вона крикнула раз, другий, і то учув ґазда. Ґазда був у сусіди, надійшов д хаті, учув, що курка кричала, та й туди – а лис ґаздує у курниці. Тогди ґазда заткнув діру, котров лис уліз до курника, а сам створив двері і уліз у курник. Заки він уліз, лис з страху скочив угору до дучки, а її уже нема. Тогді лис далі продирати стріху; уже прорвав та й пхається, а ґазда уздрів, що лис тікає, та й лап за хвіст. Лис як ся торгне з усеї сили тікати, хвіст ся лишив ґазді у руках, а лисок гайда утікати куцаком. Так біг, біг, забіг до свої дучки та й сховався.
Там зразу радувався, що утік, хоч і без хвоста; добре, що сам живий. А далі надумався, каже: «Волів я цілий пропасти – без хвоста. Тепер без него як? Як вийти межи люди? З мене будуть ся усі сміяти». А треба знати, що сей лис не був з бідних харлаків, але з багачів-дуків. Він і до ради належав. Но голосить він: «Як, – каже, – покажуся межи люди? Хвіст у нас, лисів, – то найбільший гонор. У кого найкращий – того і на війта вибирають». А він акурат лагодився на війта, як старого скинуть, бо він мав хвіст, як мітла, а м’ягонький, як шовк.
Сидів він і плакав три дні, а далі гадає: «Який я дурний! Сиджу та й журюся та плачу, а з цего нічо не буде!» Зачинає він думати, як би то умити собі перед людьми лице. Гадає: «Може, би я другого заїв, а його хвіст собі відтак пришив? Але, – каже, – другого зачепи та най вирветься та утече, то що буде? Розкаже цілій громаді. А зрештою, якби загриз його, то хто пришиє хвіст? Проси другого, то другий розкаже усім, що цей безхвостий. Піду та й хіба утоплюся… Але знов шкода, бо ще мож довго жити». Та й як зареве… Зареве і зачне глину їсти та й знов думає. А далі пішов на ту гору у лісі, відки си завше раду скликає і як зачне гавкати на весь ліс, аби ся лиси сходили на раду, бо він має щось важного їм розповісти, а сам сів собі у густий корч, аби не видко, що він куций.
Лиси учули то гавкання та й кажуть: «Ано ходім; щось він має нового сказати. Десь го довго не було, певно ходив десь кури красти, або знає десь за якесь небезпеченство та хоче нам сказати».
Приходять д нему, а він каже: «Панове браття, знаєте, чого я вас кликав? Я вас кликав, бо хочу вам щось нового сказати. Таке, браття, я надумав: нащо нам ті прокляті хвости волочити? Та же то кара з ними! Часом чоловік піде до курника за курками, а то хтось надійде; сам би ще утік, але за хвіст можуть імити та й через хвіст пропадай цілий. Знов недобре! Іди корчами та сам би чоловік якось проліз, а так зачепиш хвостом та й вертайся назад. А то ліпше би було, панове, якби ми усі хвости собі повідкусювали та й так ходили без них. Ану, панове, придумайте, чи я не правду кажу? Та же я над цим пару день думав».
Стали лиси та й нічого не кажуть – ні сяк, ні так. Але був межи ними один старий мудрий лис, бо навіть три капеляції війтом вибув, та й до них каже: «Панове браття! Ану подивіться, чого він у корчі сидить? Чи не урвав йому дехто хвіст? А він хоче, аби і ми собі повід’їдали хвости. Та же хвости то наш найбільший гонор! Що лис варт без хвоста?»
Лиси скочили, витягли того з корча, подивилися, а у того хвоста нема! Усі у сміх. А старий каже: «А я не казав, що він хоче усіх насмішити?» Кажуть лиси: «Не має хвоста, то уїжмо йому ще й уха, то кращий буде!»
Повід’їдали они йому вуха та й пустили. Лис як прибіг відти, заліз у свою нору та й уже там з устиду здох.
Лисове серце
Ходив лис берегом понад водою і, як побачить яку маленьку рибку, котра підпливе до берега на сонці погрітися, мерщій хапав її й поїдав. Побачили це більші риби, й стало їм ніяково, що до їх господарства втручається якась патлата мара. Попливли вони до свого короля по раду, що мають робити. Король вислухав їх і каже:
– Приведіть його сюди, на глибину Дністра. Тут ми затягнемо його у воду, розпоремо, виймемо серце, з’їмо й будемо такі мудрі, як лис.
Пішли риби сповняти наказ короля. Підплили дві риби до берега, зупинилися біля лиса й кажуть:
– Проше пана адвоката, чи не попливли б ви з нами? Чогось потребує вас наш король.
– Чому б ні? Як треба, то й треба.
Сів лис на риб:
– А ви не знаєте, чого вашому королеві треба од мене?
– А чому б ні, знаємо. Він казав, що треба ваше серце вийняти та з’їсти, то будемо такі мудрі, як ви.
– Е, коли так, то завертайте назад, бо я зоставив серце вдома. Але я прибіжу і за хвилину принесу сюди.
Завернули риби назад, плигнув лис на берег та й каже:
– Які-бо ви дурні! Та хіба ж є хто такий, що ходив би без серця?
Риби зрозуміли, що лис обдурив їх, але вже пропало, бо що ж вони б йому тепер зробили?
Лис-черниця
Лисові погано жилося, так він надумав зробиться черницею. Поліз у одній хаті (що в ній ніхто не жив) у комин, вимазався в сажу, причепив хрестик на шию, назбирав собі голуба, гусака, півня, селезня, пішов у Київ Богу молиться.
Ішли та й ішли. Аж ось їм на дорозі трапилась річка. Лис і каже:
– Перш чим нам брести через оцю річку, треба вам усім висповідатись у мене. Я залізу в нору і буду вас по черзі кликати. А то все рівно вам (хто з вас грішний) доведеться втопитись.
Заліз в нору. Покликав першого голуба. Голуб пита:
– Чим же я грішний?
Лис каже:
– Тим ти грішний, що ти по полю літаєш та зерно збираєш, те, що його сіють люди. А тому ти втопишся.
Взяв та й з’їв. Покликав півня.
– Чим же я винен перед Богом?
А лис йому:
– А тим ти грішний, що ти рано встаєш, співаєш і людям досипать не даєш.
З’їв й півня. Кличе гусака. Гусак пита:
– В чім я согрішив?
Лис відповіда:
– В тім, що ти ходиш по чужих городах та їси чужу капусту. От через те ти й не перепливеш річки.
З’їв й гусака. Кличе останнього – селезня.
– Ану, йди, голубчику, розкажу тобі, в чому ти грішний.
Селезень як увійшов у нору, як побачив самі головки з його товаришів, вискочив та й каже:
– Я піду приведу гусей та качок. Нехай скажуть, що я ні в чім не грішний.
Як його лис не просив – та він не згодився. Пішов дорогою. Коли на його натрапив охотник. Хотів убити. А селезень упав та й качається, каже охотникові:
– Я тобі лиса покажу, тільки не вбивай мене.
Та й повів до нори, де сидів лис.
Прийшли до нори. Нора була під коренем одного дерева. Охотник засів під деревом. Селезень підійшов до нори та й гука:
– А вийди, подивися, скільки я тобі свідків привів!
– Хай ідуть сюди! – гука лис.
– Та їх дуже багато, всі не вмістяться і хочуть тебе бачити тут, – каже селезень.
Лис тільки голову висунув, а охотник його бах та й убив. Узяв додому. І селезень пішов із ним жити додому.
Та й досі десь так живуть.
Луплене теля
Був собі чоловік да жінка; да нічого в їх не було, тільки одно телятко. Ото воно так жило, як слід, а то якось щось воно й спортилося. Був у їх стожок сіна; то це чоловік підкине, то воно й з’їсть; да все й їсть, і їсть… Той чоловік увійшов снідать да й каже: «Жінко! Що мені робить оцьому теляті? Що вже скільки сіна було, да й поїло. Чи його зарізать, чи що?» – «Ні, – каже, – облупи да на улицю випусти, нехай іде, живе». Він облупив да й пустив.
Іде да й іде теє теля. Аж біжить кабан да й каже: «Куди йдеш, луплене теля?» – «Світ за очима, а смерть за плечима; ходім за товариша». Дак кабан каже: «Ходім».
Ідуть да йдуть. Біжить баран да й каже: «Куди йдеш, луплене теля?» – «Світ за очима, смерть за плечима; ходім за товариша». – «Ходім».
От ідуть. Біжить гусак да й каже: «Куди йдеш, луплене теля?» – «Світ за очима, а смерть за плечима; ходім за товариша». – «Ходім».
Ідуть да йдуть. Біжить селех да й каже: «Куди йдеш, луплене теля?» – «Світ за очима, смерть за плечима; ходім за товариша».
Ідуть да й ідуть. Аж біжить півень. «Куди йдеш, луплене теля?» – «Світ за очима, смерть за плечима; ходім за товариша». От ідуть да йдуть собі.
Аж така хуртовина!.. Поставали да й радяться. Кабан каже: «Я побіжу в болото да в мох уриюсь!» А баран каже: «Я побіжу да в дупло влізу». А гусак каже: «Я полечу на вербу, одно крило простелю, а одним укриюсь». Селех каже: «І я полечу на вербу, одно крило простелю, а одним укриюсь». Півень каже: «І я полечу на вербу, одно крило простелю, а одним укриюсь!»
А теля […] да зробило хату собі… Зробило сінці і комору, прикоморок… Там усячина є, – жито і мука, усе є… Піч зробило собі в хаті. Пішло дровець назбирало да протопило хату да й лягло на печі.
От біжить кабан да й каже: «Одчини, луплене теля!» – «Не одчиню!» – «Ну, носом прорию». Треба одчинять. Одчинило. Він увійшов да на піл і ліг. А воно на піч.
От біжить баран. «Мекеке, мекеке! Одчини, луплене теля!» – «Не одчиню!» – «Лобом проб’ю!» Воно встало, одчинило. Він увійшов да під піл. А воно на піч таки все дереться.
От біжить гусак: «Одчини, луплене теля!» – «Не одчиню!» – «Ну, носом проклюю!» Воно встало, одчинило. Він під покут та й сів.
От біжить селех да й каже: «Одчини, луплене теля!» – «Не одчиню!» – «Ну, носом проклюю». Воно одчинило. Він під піч у куточок.
От біжить півень, каже: «Одчини, луплене теля!» – «Не одчиню!» – «Носом проклюю!» Воно одчинило. Перед комином жердочка, він і сів на тій жердочці. От, ото вже ночувать їм треба.
Вовк прийшов да в комірку, виїв муку, поїв жито, все сало з’їв да тоді й увійшов у хату да на піч зирк! А теля з печі зирк! Та й каже: «Ей, браття! Вставайте вовка бить!»
Вони повставали, давай його молосовіть там, бить […]. От вони і вбили вовка та й витягли на улицю, да й повходили в хату. Дак півень і каже: «Якби були подали сюда, дак і облупили!»
Мавпа і її діти
Яка школярська наука?
Трафилося раз, що мала мавпа п’ятеро молодих, збирала їм по лісі їду і носила. Раз під осінь не стало вже ніяких овочів у лісі. Питали діти матері, що вони будуть відтепер їсти? Мати сказала їм, що тепер нема вже нічого, лиш горіхи; то найсолодший на теперішній час овоч.
Зібралися вони всі п’ятеро одного рана, вилізли з дупла і пішли до лісу шукати горіхів, бо мати говорила їм, що вже нема тепер другого овочу. Знайшли горіхи, але в лупи – ні. Почали гризти, але то було гірке. Кажуть:
– Та наша мати хіба божевільна, коли говорить, що нема солодшого понад горіхи!? А то таке гірке!
Прийшли вечір до дупла і кажуть матері, що знайшли горіхи, але їх не можна їсти, бо дуже гіркі. Мати відповіла їм на те, що вони не їли горіхів, бо горіхи солодкі. Каже їм:
– Поведете мене рано туди, де ви їли горіхи.
Відвели вони рано матір під горіх. Мати взяла горіх, розкусила, виймила зерно і дала їм, та питає, чи гірке. Вони кажуть, що це солодке, а те, що перше розкушували, було гірке. Та й зачали говорити, що їх мати мудра, бо дала їм їсти зерно, а не лупину.
Так і школярська наука: така спочатку гірка, як на горісі лупина, але як вивчаться і здобудуть собі хліб, тоді заїдають зерно з горіха.
Така то приповідка.
Мавпина любов
Ще була одна мавпа і мала також п’ятеро молодих. Пішла вона до лісу збирати поживу і забавилася довго, не могла нічого призбирати. А тих п’ятеро молодих посварилося в дуплі, коли вже дуже поголодніли. А за що посварилися? За те, що одно другому казало: «Мені мати дасть перше, бо мене найліпше любить». І друге так казало, і третє, і п’яте. Посварилися за те і почали битися. Одно з них було найсильніше і те побило тамтих четверо; котрим ударило до землі, кожде викинуло надвір перед дупло. Всі четверо були убиті, лиш одно живе.
Коли мати прийшла і побачила четверо забитих, лиш одно живе, спитала, що то за робота. А те живе відповіло: «Ми посварилися. Я був найсильніший та повбивав тамтих».
Мати лише сказала: «Мені були всі однаково милі, я була би вас усіх рівно обділила!» Вхопила мати й те п’яте, гепнула ним до землі: «Такі мені були тамті милі, як і ти!»
Так мати робить із недобрими дітьми.
Марко убогий і вовк
У цього Марка було пара муреньких бичків. Він з ними поїхав у ліс. Коли це приходить вовк та й питає його: «Що то у тебе таке?» (показує на бички). А Марко каже йому: «То муренькі бички». Вовк не вчув, що він сказав: то муренькі бички, та думав, що – мурованенькі. Каже: «Змуруй і мене, щоб і я такий був!» – Марко: «Добре, я на це майстер». Пішов, вирубав дванадцять бичів, зав’язав вовка у мішку і начав муровать, та все примовляє: «Аршин! Та вздовш, та вшир!» Домуровавсь до того, що побив бичі, а тоді і випустив його із мішка. Той вовк як вирветься – і не оглянувсь.
Марко знав, що вовк йому цього дурно не пропустить. Пустив свої волики додому, а сам оставсь у лісі. Коли це веде той мурований вовк за собою таку силу вовків. Марко і виліз на дерево. Приводить він до того дерева вовків і то, щоб як-небудь достати його, стає мурований під тим деревом, потім на мурованому став вовк, а на тому тож; так, що поставало їх багато. Коли б ще два стало, то й досягли б його. А він каже: «Ей, братики! Подождіть, хоть табаки понюхаю». Вони і по-дождали. А він чи нюхав, чи ні, а потім каже: «Ачхи!» Мурований вовк, самий спідній, думав, що той чоловік знов мурує, та каже: «Аршин, та вздовш, та вшир», – та тоді з-під того дерева… Вовки і попадали. Ті вовки хотіли догнать його. Коли він так подрав, що вони не могли догнать.
Цей вовк як утік, то й думає: «Я хоч не йому зло зробив, то його скотині зроблю». От іде – аж пасеться кобила; так він її питається: «Чия ти, кобило?» А вона каже: «Маркова». Вовк: «Отепер же я тебе з’їм, кобило!» – «Ей, вовчику, голубчику, не їж мене, хоч поки я книги одвезу». А він каже: «Де ж твої книги?» А вона каже: «Ось, під хвостом». Він зайшов іззаду та так дивиться, наче читає; а потім лапою дряп по тих книгах. Вона його як хвицне! Так, що йому і свічки в очах показались. Тоді він каже: «Який сучого сина Марко розумний, така його і худоба!» Ото і пішов од неї.
Іде він далі – аж гуси пасуться. Він питає їх: «Чиї ви, гуси?» Вони кажуть: «Маркові». Тоді він каже: «Отепер я вас поїм». Вони стали його просить: «Вовчику-братику, не їж нас тут, а лучче іди з нами до води; там ми понапуваємся води, тоді нас і з’їси, то нам не так буде боліть». Він послухав їх; іде за ними. Приходить до ставка і сів коло гусей, дожидає, поки вони нап’ються. Вони напились, а потім поплили на середину. Вовк дожидав-дожидав, та бачить, що не дождеться, та й каже: «Який сучого сина Марко розумний, така його і худоба». І пішов ізвідтіль.
Іде далі. Аж пасуться три баранчики. Він тих баранчиків питає: «Чиї ви?» А вони кажуть: «Маркові». Тоді він каже: «Отепер я вас поїм». Вони його просять: «Вовчику-голубчику, не їж нас так; лучче сядь під горою, а ми тобі сами ускочим у рот». Він і послухав їх, і сів під горою. От самий більший баран як розженеться та як ударить його. А він і покотився наниз. А другий баран каже: «Але ж ти який і дурний: б’єш вовка безневинно!» А потім до вовка каже: «Сідай, я вже тобі ускочу». Вовк послухав та й сів. І цей баран те саме зробив. Ото ще й третій підманив вовка, але цей лучче ударив, як ті. Тоді вовк каже: «Який сучого сина Марко розумний, така його і худоба».
Ото знов він іде – чи не знайде де далі дурнішої скотини Маркової. Коли дивиться – аж ходить свиня з поросятами. Він ту свиню питає: «Чия ти, свине?» Вона каже: «Маркова». Вовк: «Тепер же я тебе з’їм». Вона стала просить його: «Не їж мене, вовчику-братику, тут; лучче сідай на мене, то я тобі кужілки заспіваю та привезу до берези, то там мене і з’їси». Вовк сів на неї та їде; а вона йому кужілки співає:
Кужілки, кужілки!
Коли б швидче до дірки.
Ото привезла його до тину, а в тім тину та була дірка. Вона у ту дірку та й зав’язла з тим вовком. Придавила його до тину, щоб він не вирвавсь, а потім стала кричать. Свині позбігались і розірвали того вовка, а свиня жива осталась.
Матері свої діти – найкращі
Була собі сова. І вивела вона дітей, – таких витрішкуватих, лапатих, – та так-то вже ними втішається:
– Ох, ви ж мої окатенькі! Ох, ви ж мої чубатенькі! Ох, ви ж мої лапатенькі!
От летить вона з гнізда, щоб пошукати їм поживку, бо все роти роззявляють, їсти хотять. Летить і зустріває вона орла.
– Куди се ти, орле, летиш? – питає сова.
– Та куди ж!.. На здобич. Може, що знайду, яких пташенят абощо, то й поживлюся.
Злякалася сова, починає просити:
– Орле сизокрилий! Прошу я тебе: не поїж моїх дітей, не займай їх! Благаю тебе!
І так-то вже просила, що орел зглянувся та й каже:
– Ну, добре! Не буду вже займати твоїх дітей. Тільки скажи ж мені, які там твої діти, щоб я мав якусь признаку, то й не зачеплю їх.
– Та яку ж признаку? – одказує сова. – Як побачиш самих найкращих пташенят, ото й будуть мої!
– Ну, добре! – каже орел.
Полетів. І поїв самих найпоганійших, які були в гаю. Коли вертається сова, аж то якраз її дітей поїв орел!..
Медвежі жарти
Діялося се в горах, де є великі ліси. Раз зайшов туди побережник. Дивиться, а медвідь роздражнив дикі свині і сам скочив на бука, що мав на собі великі губки, гей би полиці. По тих губках виліз медвідь на вершок бука та й метав звідти галуззям в роз’юшені свині.
Побережник сидів на другім дереві та й сміявся в духу з забави медведя. Коли свині розійшлися, медвідь зліз та й пішов у свій бік. Зліз також побережник, пішов до бука та й понадтинав губки так, що ще трохи держалися дерева.
На другий день медвідь знов роздражнив свині та й прибіг драпака до того бука. Хотів вискочити на бука, але губки обломилися, та й медвідь впав між свині. Свині роздерли його на кусні.
І так скінчилися жарти медведя.
Медвідь і бджола
Раз прийшов медвідь до лісу, сів собі на колоду та й каже:
– Так мені щось гірко, що не знаю, де ся діти. Але нагадав собі за мед.
– Йой, – каже, – та то бджоли такого меду мають – повні магазини, а мені аби було гірко?! Я, – каже, – іду зараз та й пошукаю за пасікою та й дам собі раду!
Пішов медвідь шукати пасіки.
Іде він лісом, іде та й усе нюхає, усе зазирає на дерева, чи нема де бджіл. Але на однім місці сів він собі на пеньок та й каже:
– Уже-м ся дуже змучив, я собі тут посиджу, може, якась бджола надлетить, то я ся буду її питати, де вона має свою хату.
Сидить він, сидить, але дивиться – одна бджола п’є мед; сіла на цвіток та й п’є. А він таки борзо хап за крильця та й підвів її до вуха, аби чув, що вона буде казати. А вона лиш:
– Йо-о-ой! Йо-о-о-ой!..
Каже медвідь:
– Не пущу тя, доки мені не скажеш, де твоя хата.
Гадає бджола: «Що робити, аби жити?» Каже йому:
– Даруй мені життя, бо я хати не маю.
А вона має хату, але не хоче йому показати, аби не збурив усієї пасіки. А медвідь потряс нею та й кладе знов до вуха, каже:
– Ну, як ти хати не маєш, то будемо жити разом; я також хати не маю, а дуже мені гірко, то ти мене маєш годувати медом. Я тебе пущу, але маєш коло мене лазити по цвітові, збирати мед та й маєш мені насипати на язик. Але пам’ятай: якби-с задумала тікати, то лиш не встигнеш підлетіти – та й смерть; гинеш, ади, зараз у моїх лабах.
Каже бджола:
– Добре.
Но не пустив він її зараз відразу, але уперед пішов та й уломив собі тугу галузу з листом, аби бджолу вбити, якби вона захотіла тікати.
– Ну, – каже медвідь, – дивися, аби-с не пробувала тікати!
– Ой, не буду, – каже бджола.
Медвідь пустив бджолу на квітку, та й вона ссе мед. Як виссала з одної, а медвідь каже:
– Лізь на другу!
Та й вона збирала аж під вечір. А медвідь питається усе:
– А що, є багато?
А вона каже:
– Зараз, зараз.
Але вона собі гадає, як би то збутися того ворога? Гадає: «Ніц, лиш як ся смеркне, а я упаду межи траву, межи зілля та й пропаду; він мене потемки не знайде». Ну, смерклося уже добре, а медвідь каже до неї:
– Ану, ходи сюди, уже не можу витримати; давай сюди мед.
Та й хап бджолу за крило і несе в рот. Але бджола спудилася та й каже:
– Клади мене на язик борше, бо мед капає уже на землю.
Медвідь отворив рота, поклав бджолу на язик та й слухає, як буде виливати мед солодкий… А бджола разом лиш знялася угору та й полетіла у темний ліс. А медвідь нім за галузу, а то вже не знати, куди махати… Каже він сам до себе: «Який-сми великий, а не мав розуму на маціньку мушку!»
Медвідь і медведиха
Був медвідь і медведиха. Медвідь рубав дрова, медведиха спала на печі. Спить, спить, вийшла надвір та й кричить: «Ґвалту! Ґвалту!» А медвідь питає: «Що там?» – «Мене в куми кличуть». – «Та йди».
Прийшла, а медвідь питає: «Як поклали ім’я?» – «Початок».
Пішла медведиха на піч. Спить, спить, а медвідь дрова рубає. Медведиха вийшла та кричить.
Медвідь питає: «Що там?» – «Мене в куми кличуть». – «Та йди».
Пішла в куми та й приходить, а медвідь питає: «Як ім’я?» – «Серединка». Та й пішла на піч спати. Спить, спить, вийшла надвір та й знов кричить: «Ґвалту, мене в куми кличуть». А медвідь каже: «Та йди».
Прийшла, а він питає: «Як поклали ім’я?» – «Поденце». А він питає: «Ци ти мід не виїла?» – «Та виїла». А він взяв та й бив, бив її та й верг у потік. Вна вийшла та й каже: «Коби-с знав що!» – «Що-с?» – «Там є риба у воді, коби-с йшов витягнути її». Він каже: «Поведи мене туди». Вна повела та й каже: «Пхай хвіст там у ту дірочку».
Медвідь так зробив, а хвіст примерз, а вна пішла д хаті. Він сіпався, сіпався та й урвав хвіст та й увійшов д хаті, а вна на печі. Бив, бив її та й несе у [о] полонку. А вна каже (потихо): «Слабий дужого несе». Він питає: «Що? Що?» Вна каже: «Дужий слабого несе». Йде, йде та й каже: «Слабий дужого несе». – «Що? Що?» – «Дужий слабого несе». А почерез час знов каже: «Слабий дужого несе».
За цим разом медвідь вислухав по-людськи, верг її д землі та й убив.