Текст книги "Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 20 страниц)

Воли і цап

Був чоловік, мав пару волів і дуже ними тяжко робив. Аж одного разу ввечір прийшли вони додому, дуже ся тяжко напрацювали і зачали говорити один до другого, що тяжке орання мали, дуже ся змучили. А цап то почув і каже: «Які ви дурні на цисе. Я, бувши вами, зараз би-м ся зробив слабий, і ґазда не піде одним биком орати».

Ґазда стояв під стайнев і то всьо слухав, що вони говорили, тому вже знав наперед, що вони гадають робити. На другий день рано приходить до стайні, а бик один лежить уже, як звикле, сумує, бо він слабий. Ґазда не дає йому їсти, бо каже, що слабий їсти не хоче. Тому здоровому дав їсти, погодував його і пішов з ним орати разом із цапом. А як відходив рано з дому, то казав жінці, щоби їсти волові не дала, ані води. І так бик лежав цілий день голоден і без води за ту кару, що ся зробив слабим.

Той знов, що пішов з цапом орати, був дуже злий на цапа, бо йому зле було з ним орати, а сей був злий на цапа, же стояв голоден і цілий день нічо не їв. То ввечір, як ся посходили, то би були цапа забили з тої злості, що він їх так зле нарадив, бо вни хоть були помучені, ліпше було обом робити.

Ворона і гадина

Одного разу поклала собі ворона на дереві гніздо і нанесла яєць. А у тім дереві, у споді у корінню, мала і гадина гніздо. Але ворона висиділа молоді і ходила шукати молодим поживлен-ня. Далеко літала і збирала, що могла, аби погодувати діти. Приходить она одного дня до гнізда, дивиться – бракує одного вороняти. Що би се було? Но дуже їй жаль було за дитинов, але що мала робити? Другого дня забракло знов одного вороняти. І так за тиждень не стало і одної дитини. Дуже лементувала ворона, що якийсь злодій так виїв її діти, що она не виділа, але не могла на то ніц порадити. Но мусіла она наново нестися і сидіти.

Висиділа она знов молоді, пішла їм шукати поживи. Приходить – знов бракує… І так раз по раз пропадало по вороняті, що лишилося лиш одно. Але як мало пропасти посліднє, то ворона зловила злодія. Сіла она собі на друге дерево і дивиться, хто буде іти до гнізда, та й побачила, що та гадина, що мала гніздо у корінню, вилізла на дерево і з’їла її дитину.

Думала ворона і гадала, а трудно було того злодія вигнати. Але видів то лис і зараз їй порадив: «Тут, – каже, – зараз прийде князівська дочка купатися до ріки, і як буде з себе одежу здоймати, то буде мати на шиї злотний ланцюжок. Ти коби-с тот ланцюжок озьмила у дзьоб і занесла до тої нори гадячої, то буде добре».

І так ворона зробила. Але слуги уздріли, що ворона ухопила ланцюжок, і надзирці, надзирці та й дивляться. А ворона спустилася до гадячої нори і там упустила ланцюжок, а сама відлетіла на друге дерево і дивиться з вершка, що то з того буде. Слуги надійшли до того дерева до коріння і дивляться у нору, а там ланцюжок блищить си. Але що трудно було його дістати, то мусіли копати і добули при тій нагоді і гадину та й її убили.

Так-то ворона позбулася свого тяжкого ворога і уже собі дальше мешкала у своїм гнізді спокійно.

Ворона й рак

(Народна приповістка)

Якось-то виліз на землю рак із своєї печери, а ворона поблизу стрибала, побачила та й ухопила його.

Вхопила, держить у дзьобові міцно та й думає, як би то за нього краще взятися, щоб із’їсти.

Бачить рак, що непереливки, та й пустився на хитрощі. Каже вороні:

– Ой, вороно, вороно! Знав я твого батька – що ж то за хороший птах був! Розумний який, Боже!

– Угу, – каже ворона, а сама так цупко держить рака, не розтуляє дзьоба ні трішки.

– Ой, вороно, вороно! – промовляє знову рак. – Знав я й твою матір, і що ж то за моторна та мила птаха була – куди іншим воронам до неї!

– Угу! – знову обережно проказує ворона.

– Ой, вороно, вороно! – таки одно править рак, – знав я й братів твоїх та сестер; що ж то за гарні та вдатні були! Сказано – хорошого роду!

– Угу! – все однаково відмовляє ворона.

– Але ж, – каже рак, – ти всіх їх переважила: такої прехорошої, такої розумної, такої премилої птахи і в світі нема! Правда ж?

Від тих слів ворона так стішилася, що забула за все та й гукнула:

– Еге!

Мовивши теє, ворона і розщепила рота; рак тоді – плюсь у воду! Тільки його й бачила ворона!

Отак-то піддурив рак ворону, а чим: облесливим словом! Велику силу має воно…

Ворона та лисиця

Бо то була собі стара лисиця і не могла нічого де злапати. І лягла собі на болоті і лежить. Але прилетіла ворона, сіла на голові і дзьобає її очі. І тая лисиця перекинулася і злапала ворону. І ворона проситься в неї: «Ти стара, і я стара – не псуй собі зубів, а пусти мене». І каже до лисиці: «Лети зо мною до мене до двора, там в дворі роблять масло, і ти будеш масло їсти, то не будуть тебе зуби боліти». І прилетіла ворона з лисицею під браму і каже лисиці: «А ликай масло!». Але вилетів пес і біжить за лисицею. І вона прибігла до своєї ями і влізла і питає своїх ніжок: «А що ви, ніжки, гадали, як-їсьте до ями втікали?» – «Ми тоє гадали, щоби-сьмо втікли і щоби нас масло не помастило». І тая каже: «Ну, то куплю вам черевички за тоє! А ви що, вушка, гадали, як-їсьте до ями втікали?» – «Ми слухали, чи далеко масло за нами поспішає». – «Ну, то куплю завушнички вам! А ти, що, хвосте, гадав, як-їсь до ямки втікав?» – «А я то за пень, то за колоду, аби масло лисицю помастило». А вона тогди з ями: «На, масло, хвіст, коли він такий!» Пес злапав за хвіст і лисицю з’їв.

Голе телятко і вовк

Голе телятко пішло в Київ Богу молиться. Іде, а йому назустріч біжить вовк. «Здрастуй, голе телятко!» – «Здрастуй, сірий, кудлатий вовче!» -

«Куди ти, голе телятко, йдеш?» – «В Київ Богу молиться». – «А тут буде небо валиться, так возьми і мене з собою». – «Іди», – каже голе телятко.

І пішли умісті. Ідуть, ідуть, а назустріч їм біжить кривий вовк. «Здрастуй!» – каже кривий вовк. «Здоров!» – «Куди ви йдете?» – «В Київ Богу молиться». – «А тут буде небо валиться, так прийміть і мене». – «Іди».

Ідуть, ідуть, а їм назустріч сліпий вовк. «Здрастуйте!» – «Здоров!» – «Куди вас Бог несе?» – «В Київ Богу молиться». – «А тут буде небо валиться, так прийміть і мене до себе в компанію». – «Іди».

Ідуть, ідуть, а на дорозі стоїть хата, а в тій хаті живуть заєць, лисиця і медвідь. Тоді кудлатий вовк і каже: «Давайте, братці, поміряємось на пальці, хто буде верхній і спідній, тим іти вигонити зайця, лисицю і медведя із хати». Прийшлось іти кривому та сліпому вовку вигонити.

Прийшли вони до хати, підрили стіну, влізли в хату і давай вигонити зайця. Лисиці і медведя на ту пору не було дома.

Заєць як ухватив сліпого вовка, а він як закричить: «Що воно мене як щипцями тягне?! Пусти, пусти мене!..» Заєць і пустив його, а сам як підскоче, як ухватить кривого за губу, а кривий як закричить та й сів додолу. А тут і медвідь шасть у хату. Як ухватить кривого, а потім і сліпого – так і попереривав їх на шматки і повикидав із хати.

А голе телятко та кудлатий пішли собі в Київ…

Горобець

Серед птахів є він найгірший злодій. Він потрафить знайти найменшу дірку, залізти через неї до комори чи куди інде, наїстися і шкоду зробити.

Так велося, що через горобця усіх пташок злодіями стали називати. Злетілися усі птахи на раду і вирішили, що треба злодія покарати. Зловили горобця, закували і кинули у тюрму.

Але і тут йому хитрість допомогла. Недовго відбував кару – потрафив якось вкрастися на волю. Але ноги не було кому розв’язати. Тепер дехто дивиться і питає:

– Чого горобець скаче, а не ходить, як усі птахи?

Тому, що ниньки має лапки зв’язані, що в тюрмі зв’язали.

Є ще така приповідка: скаче, як горобець.

Гуска і риба

Плаває гуска по воді і голосно говорить сама з собою: «Я вправді удивительная птиця! І ходжу по землі, і плаваю по воді, і літаю по воздуху; немає другої такої птиці, як ми, гуси».

Услихала сії слова риба і говорить гусці: «Яка ти, гуско, глупая птиця! Та ци можеш ти плавати, як я, бігати, як олень, і літати, як орел? Ліпше знати хоть что одно, но добре, чем все і плохо».

Два вовки

Був собі вовк та такий-то уже старий, що ніде вже нічого не пійма і не задере. «Піду, – каже, – ляжу на шляху, може, хто заб’є».

Ото ліг та й лежить. Коли це біжить молодий вовк. «Здоров, дядьку!» – «Здоров». – «А чого це ви тут лежите?» – «Та нездужаю вже і їсти добути; а ти ж хто такий будеш?» – «Та я такого-то роду, може, чували?» – «Знаю, – каже, – славні були увесь рід; чи і ти ж такий?» – «Е, дядьку, я ще чище їх усіх; ось я вам зараз їсти добуду».

Побіг та прямо на отару, а собаки як почують та за ним, а він прямо на того старого лупе. Добіг, перескочив через його, а собаки на старого. Всилу, всилу він утік. Пішов далі, ліг.

Аж ось біжить другий вовк. «Чого це ви, дядьку, тут лежите?» – «Та таке-то й таке, нездужаю вже і пропасти». – «От я вас нагодую». – «Та мене вже один нагодував. Ти сам чий будеш?» – «Та я такого-то заводу». – «Е, ваші всі були лайдаки та мошенники», – «Ні, дядьку, я не такий».

Аж ось їде чоловік кобилою, і лоша біжить. «Ідіть же, – каже, – дядьку, та ляжте у житі». Той пішов, ліг, а молодий як наскоче на лоша, погнав його у жито, задавив ще й почав. «Їжте, – каже, – дядьку».

Чоловік же за лошам, а той вовк до кобили, зарізав і кобилу. Пішов той чоловік, плачучи. «Оце вам, – каже, – дядьку, днів на стільки хвате».

Два вовки й лис

Два вовки спорили за тоє, у кого з них острійші зуби. Спор продовжувався, і – як то звичайно буває в таких случаях – оба горячилися, нічого не доказуючи і не хотячи уступити один одному. В той час проходив мимо них знайомий їм лис. Вовки вдалися до нього з просьбою, аби він був посередником межи ними й рішив правосудне їх спор.

– Друзі мої, – сказав їм лис, – мені здається, тут не слов потреба, лиш діл. Якби ви хотіли трошки погризтися, то легко було би рішити, на чиїй стороні перевага.

Вовки не могли одкинути такої мудрої ради. Межи ними почалася славна бійка; зуби обох противників задзвонили, як мечі; де впивався ними один, там у другого летів клок шерсті або текла чорна кров струями. Наконець оба утомились і впали закривавлені на землю.

– Прекрасно! – сказав лис. – Тепер видно, що ви не уступаєте один другому в остроті зубів і в іскустві уживати їх. Одпочиньте собі трошки, а я тим часом приведу сюди старого приятеля, пастуха од овець, щоби він вас вилікував.

Два осли

Ішли два осли з вантажем: на одному була сіль, а на другому – губка. Перший осел ледве ноги волочив, а другий ішов легко й весело. Довелось їм переходить через річку. От той осел, що на ньому була сіль, зупинився в воді і почав купатись; він то лягав, то вставав. Так він робив до тих пір, поки розтала-вся сіль. Тоді осел вийшов з води веселий і побіг швидко.

Другий осел, дивлячись на першого, і собі почав купатись у воді. Та що довше він купався, то важчою ставала його клажа. Губка набралась води і стала важка, так що другий осел ледве ноги волік.

Два цапи

Два упертії цапики подибались раз на вузькій кладці, поставленій через глубокий потік. Обом перейти через кладку не було можна; треба було котрому з них вернутися назад і почекати на березі потока. Но они не хотіли. Один з них сказав: «Уступись мені з дороги!» Другий відповів: «Овва, який мені великий пан! Уступися сам!» – «Ні, братику, я старший від тебе, і мені уступити тобі, молодшому? Ніколи в світі!..»

Тут оба, не думаючи довго, зачали битися головами, зчепилися рогами, оперлись о кладку ногами і дуцкались. Но кладка була мокра, оба поховзнулися і полетіли просто в воду!..

Дві білки і лисиця

Дві білки знайшли горіх і повадилися між собою.

– Він мій, – сказала перша білка, – бо я його перша увиділа.

– Ні, він мій, – кричала друга. – Я його підняла.

Услухала сей спір лисиця.

– Не вадьтеся, – сказала вона, – я помирю вас!

Стала між білками, розкусила горіх і сказала:

– Сія половина належить тому, хто увидів горіх, сія же – тому, хто його підняв; а зерно – мені: за те, що я вас помирила.

По сих словах передала білкам порожні скорлупи, зерно ж положила собі в рот і втекла.

Де ліпше жити

Сільська муха летіла в город, а городська муха летіла в село. На дорозі вони зустрітились і завели між собою розмову: «Куда ти, сестро, летиш?» – «В город», – одмовила сільська муха. «А з якої причини ти мандруєш з села?» – «Та набридло жить в селі, там люди невчтиві». – «А їжі там багато?» – «Та їсти там є що; як залетиш на кухню, то хоч розпережись; тіко їжа проста, не дуже смачна. Тіко й одведеш душу, як до сметани доберешся». – «А хіба там сметану не накривають?» – «Та вони хоч і накривають, тіко так нещільно, що можна підлізти і наїстись, бо вони прикривають ганчірочкою. А бува іноді упадеш невзначай в сметану, так баба зачепе ложкою мене і вмісті з сметаною шльопне на долівку так, що, бувало, мої подруги наїдяться сметани, і я опростаюсь і останусь жива». – «О, сестро, в селі, значить, краще жить, а в городі – не доведи, Господи, там без привички з голоду загинеш. Там все під замком. Коли пани сядуть чай пить, так ото нищечком підкрадешся до варення, почнеш смоктать і невзначай увалишся в те варення, так паня витягне мене з варення, обсмокче і викине за вікно. А як очутишся надворі, так уже нескоро втискаєшся в хату. Вікна запинають дротяною сіткою або канвою. Тоді тіко й вскочиш у хату, як хто іде в двері, ото за ним і собі влетиш. А коли нас назбирається в хаті штук на сорок, на п’ятдесят, так вони гонять нас з хати або становлять тенети, якісь липучі листи або ядовитий порошок розсипають. Яка не вспіє вискочить з хати, так очманіє і загине. І інші ставляють скляні верші. Туда влетиш, а відтіля уже не вискочиш». – «А я, бач, думала, що в городі жить веселіш, бо там люди багаті, смачну їжу вживають». – «Ні, сестро, гарно там жить, де нас нема. Вертайся краще в село, коли тобі іще не докучило жить».

Полетіли обидві мухи на село.

Джміль і бджола

Навесні сонечко пригріло, але ще ні заморозь добро не пустила, ні сніги не стаяли, от лише що ледве лоза та іва попукала. Схопився джміль – та до бджоли, крутиться та гуде: «Ву-у-у-у! Женімся».

Бджілка слабенька, звичайно як з весни, вимовляє ся: «Най но, – каже, – в осені, як ся доробимо!»

Настала осінь. Джміль живився де попало через літо, а про зиму і не гадав. Прийшлося в осені, сидить у норі, бо нема де поживитися, щоб хоч до Покрови добідити.

Бджола назбирала в лісі досить меду і на зиму та й веселенька собі прилітає на витрішки до джмеля і каже: «Ну-у-у-у! Поберімся!»

А джміль голоден, ледве відозвався: «Вмираю!»

Та не довго і дихав.

Диня і дуб

Росла єдна диня горі дубом. Звідала дуба: «Кілько тобі років буде?» – «Сто років я маю!» – каже дуб. «О, – каже диня, – як ти слабо ростеш! Я тебе перейду, перерощу тя сього літа. Ци видиш ти, якоє на мені великеє листя, який красний, великий цвіт маю? А кілько жолуди треба єдному вепреві, аби ситий. А з мене буде єдна диня, та й буде вепер ситий».

І переросла диня дуба.

Завіяв вітер студений од сівера. Каже дуб, звідує диню: «А як ся ти маєш, царице-кегине дине?» А диня каже: «Я лише обсталася диня». Бо мороз її ізморозив, та вже упала.

Ото є наподоб’є чоловіка, котрий скоро багатіє, а єден тихо ґаздує собі. Тот, ги дуб, тихо росте. А скороє ґаздівство так єм-ко росте, як диня. Тот пошов, понабирав гроші та начинив собі великі будовлі, айбо прийшов час, яли гроші просити, гроші не било оддати, а будовлі пак позабирали у гроші, а у нього нич не обстало.

Дід, баба і вовк-колядник

Жив собі дід та баба. Жили вони не в селі, а хатка їхня стояла в дрімучому лісі. От прийшло свято Різдво. Дід і баба приготовилися і ждуть колядників. Ждали вони, ждали, – ніхто до них не йде: хата далеко від села. І зажурилися старі. Але чують: хтось стука. Дід і баба зраділи, до вікна біжать. Але чують:

– Дозвольте колядувати!

Дід і баба в один голос:

– Колядуйте!

Раптом товстий голос каже:

– А в діда, діда перва ягничка,

Друга теличка,

Третя баба,

Давай, діду, ягничку!

Дід каже, що не дам, баба каже, що не дам, вона в нас одна. Вовк як почав стукати, грюкати у вікна і в двері, аж хата трясеться, і кричить:

– Давай, бо й тебе з’їм!

Що було робити дідові? Узяв та й вивів ягничку. Взяв вовк ягничку на плечі та й поніс у ліс. З’їв вовк ягничку і знову приходить колядувати. Підходить до вікна, гукає:

– Дозвольте колядувати!

Дід відповідає:

– Нема чого давати!

А вовк стукає, грюкає, добивається:

– Дозвольте, бо й вас з’їм!

Дід і каже:

– Колядуй.

Вовк знову колядує:

– А в діда, діда перва ягничка,

Друга теличка,

Третя баба,

Давай, діду, теличку!

Дід плаче, баба плаче, а вовк стукає, грюкає. Що було дідові робити? Взяв та й віддав теличку.

Вовк забрав теличку і поніс в ліс. Їв, їв, недоїв вовк телички. Вернувся знову до діда. І знову питає:

– Дозвольте колядувати!

Дід відповідає:

– Нема чого давати!

Вовк почав стукати, ламати двері, ось-ось влізе в хату. Дід злякався і дозволив.

Вовк колядує:

– А в діда, діда перва ягничка,

Друга теличка,

Третя баба,

Давай, діду, бабу!

Дід каже:

– Не дам.

Вовк кричить:

– Давай, бо й тебе з’їм, хату поламаю!

Попрощався дід з бабою, заплакав, а баба зав’язалась великою хусткою. Узяв вовк бабу на спину і поніс.

Приніс до того місця, де лежала недоїдена теличка, посадив бабу на пеньок, а сам став доїдати теличку.

Баба сидить на пеньку і шепче:

– Рошти, рошти, пеньку, вгору!

Вовк пита:

– Що ти кажеш?

– Та кажу, щоб ти швидше їв та й мене з’їв.

І знов баба каже:

– Рошти, рошти, пеньку, вгору!

Доїв вовк теличку, не наївся, хотів бабу їсти; як гляне, а баба високо на пеньку сидить. Вовк розсердився, почав гризти пеньок. Поламав зуби і пішов до коваля, щоб вставити залізні.

Баба сидить на пеньку і каже:

– Рошти, рошти, пеньку, вниз!

Пеньок зробився низенький, баба скочила і пішла. Іде, іде баба лісом, вже втомилася. Аж дивиться: стоїть хатка, зроблена з сиру та масла; колодка також зроблена з сиру та масла. Баба відірвала колодку і з’їла, а сама увійшла в хату. В хаті все зроблено із сиру та масла.

Баба вколупала з плити сиру та масла, наїлася і залізла під корито, яке стояло посеред хати, і сидить. Коли це приходять господарі – дикі кози. Ввійшли й питають:

– Хто був в нашій хаті? Хто поламав грубу?

Їм ніхто не відповідає.

Подоїлися кози, позаліплювали грубу, полягали спати. На другий день пішли пастись, а цапа залишили сторожувати. Баба сидить під коритом і шепче:

– Спи, спи, цапуньку, на одне очко і на друге!

Цап заснув. Баба вилізла з-під корита, наїлася сиру і знову сховалася.

Прийшли вечором кози, забили цапа, що не встеріг хатки, подоїлися, позаліплювали дірки і полягали спати. А вдень залишили цапа з трьома очима.

Баба сидить під коритом і шепче:

– Спи, спи, цапуньку, на одне очко і на друге!

Цап заснув на два, а на третє дивиться. Баба тільки вилізла, хотіла вколупати сиру і масла, а цап бабу хап за рукав і держить.

Прийшли кози і хотіли бабу забити. Але вона відпросилася, сказала, що буде їм вірно служить.

Вона все робила, а кози йшли пастися і залишали одного цапа стерегти, щоб баба не втекла. Потім привикли кози до баби і перестали стерегти.

Баба і воду носила, і траву рвала, і хату підмітала.

Добре було козам з бабою жить. Але скучно було бабі за дідом. Як тільки пішли кози пастись, баба наколупала сиру та масла в платок і пішла до діда.

Приходить до діда, залізла на горище і сидить над діркою. Дід наварив каші, сів у сінях на порозі і їсть. Баба взяла грудку масла та й вкинула в кашу. Дід подумав, що то щось погане впало, і вилив кашу в цебрик. Ще було трохи в горщику; вилив у миску і їсть. Баба знову взяла і кинула кусок масла в кашу. Дід почав їсти, бо більше нема. Розкуштував дід, що каша добра, то з’їв ще й ту з цебрика. Баба тоді й каже:

– Дідусю, зніми мене!

Дід зрадів, зняв бабу з горища. І живуть вони дружно, добро наживають.

Дід, баба та курочка ряба

Був собі дід та баба, а у їх – курочка ряба; та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив – не розбив, баба била – не розбила. Положили в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбила. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять.

Стоїть дуб.

– Двері, двері, чого ви рипите?

– Поспускай гілля, так скажу.

Дуб і поспускав гілля.

– Як же, – кажуть, – нам не рипіти: був собі дід та баба, а у їх – курочка ряба; та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив – не розбив, баба била – не розбила. Положили в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбила. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять, дуб гілля поспускав.

Іде баран води пити:

– Дубе, дубе, чого ти гілля поспускав?

– Збий собі роги, так скажу.

Він взяв і позбивав.

– Як же мені не поспускати: був собі дід та баба, а у їх – курочка ряба; та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив – не розбив, баба била – не розбила. Положили в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбила. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять, дуб гілля поспускав, баран роги збив.

Прийшов баран до річки.

– Баране, баране, чого ти роги позбивав?

– А стань крив’яною, так скажу.

Річка і стала крив’яною.

– Як же мені не позбивати; був собі дід та баба, а у їх – курочка ряба; та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив – не розбив, баба била – не розбила. Положили в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбила. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять, дуб гілля поспускав, баран роги збив, річка крив’яною стала.

Приходе до річки попова дівка тарілок банити.

– Річко, річко, чого ти крив’яною стала?

– А побий отту посуду, так скажу.

Дівка і побила.

– Як же, – каже, – мені крив’яною не стати: був собі дід та баба, а у їх – курочка ряба; та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив – не розбив, баба била – не розбила. Положили в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбила. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять, дуб гілля поспускав, баран роги збив, річка крив’яною стала, дівка посуду побила.

Прийшла дівка додому, а попадя саме діжу учинила.

– Чого ти, – пита, – посуду побила?

– А порозкидайте цю розчину по хаті, так скажу.

Порозкидала попадя розчину, дівка і каже:

– Як же мені не побити: був собі дід та баба, а у їх – курочка ряба; та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив – не розбив, баба била – не розбила. Положили в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбила. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять, дуб гілля поспускав, баран роги збив, річка крив’яною стала, дівка посуду побила, попадя розчину по хаті порозкидала.

Приходе піп:

– Що це ти наробила?

– А одріж косу, так скажу.

Піп узяв та й одрізав.

– Як же мені не порозкидати: був собі дід та баба, а у їх – курочка ряба; та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив – не розбив, баба била – не розбила. Положили в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбила. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять, дуб гілля поспускав, баран роги збив, річка крив’яною стала, дівка посуду побила, матушка розчину порозкидала, піп косу одрізав.