Текст книги "Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 20 страниц)

Кіт, цап і баран

Жили-були в одного господаря цап і баран. Жили в згоді-злагоді: сіна в’язочку – і ту між собою ділили. А як кого били, то тільки кота Мурлику; він такий злодій і розбійник, все тільки світом шляється та краде, що попало.

Сидять собі раз цап і баран та й балакають. Аж тут де не взявся сірий кіт Мурлика, йде та так жалісно плаче, що аж засумували цап і баран, та й питають:

– А чого це ти, Мурлико, так тяжко плачеш, на трьох ніжках скачеш?

– Як мені не плакати? – відповідає кіт Мурлика. – Била мене стара баба, била, била, за вуса крутила, ноги мені поломила!

– А за яку ж то провину?

– Що я сам себе не познав та й бабину сметану злизав!

І знову заплакав кіт Мурлика.

– Чого ж ти далі плачеш?

– А того плачу, що як баба мене била, то все говорила: «А до мене їде зять, то що мені замість сметани їсти подать? Хіба, – каже, – цапа і барана заріжу!»

Заревіли, зарепетували цап і баран:

– Ех, ти, проклятий котище! Ми тебе на смерть заколемо! Через тебе ж нам погинути прийдеться!

Та котик вину свою признавав і прощення прохав. Цап і баран йому простили і всі три рада в раду: що робити, що чинити?

– Ах, брате баранчику, чи тверда у тебе голова? – питає кіт Мурлика. – Ану попробуй у ворота вдарити!

Баран з розгоном кинувся та буц рогами у ворота. Ворота похилилися, та не відчинилися. Піднявся цап рогатий, бородатий та як туцнув у ворота, а ворота відчинилися. Порох стовпом піднімається, трава до землі згинається, біжать цап і баран, а за ними скаче на трьох ніжках сірий Мурлика. Змучився він скоро, не встигає та й за цапом і бараном покликає:

– Не оставляйте мене, братчики, на поталу диким звірам! Я вам за те в пригоді стану!

Взяв цап посадив кота на себе, і знов понеслися вони горами, долинами, травами, пісками. Бігли день, бігли ніч, аж сил не стало, мусили відпочити. А тут саме натрапили на скошене поле, а на полі стоги сіна, як палати стоять. А ніч була осіння, холодна.

– Де тут огня добути? – радяться цап з бараном. А кіт каже:

– Вдартеся рогами!

Ой, як розбіглися цап з бараном та як вдарили на себе рогами, аж іскри скочили та й на сіно впали! Загорілася ватра, тепло, гарно.

Гріються цап, баран і котик біля вогнища; аж дивляться – непрошений гість іде: вуйко Медведенко.

– Пустіть, – каже, – зігрітися! Щось мене студить…

– Просимо, просимо! Погрійтеся, вуйку Медведенку! А звідки Бог провадить?

– Ет, ходив на пасіку та з мужиками посварився, аж боки болять, нездужаю… Іду до лисиці лікуватися.

Ну, стали разом темну нічку ночувати. Ведмідь під стогом, кіт на стогу, а цап з бараном біля ватри.

Тільки що задрімали, аж тут іде сім вовків сірих, а восьмий білий – та просто до стога!

– Фу-фу! – каже білий вовк. – Щось тут нечистим духом пахне! Що тут за народ? Ану попробуймо, хто міцніший!..

Заблеяли цап і баран з перестраху, а Мурлика так відізвався:

– Ой ти, білий вовче, князю над вовками, сірими братами! Не сердь нашого старшину-князя, бо він дуже сердитий; як розсердиться, то – Боже борони – ніхто його не вдобрухає!.. Он, не бачиш у нього бороди? В ній то і сила його; бородою він звірів побиває, а рогами лише шкуру здіймає! Краще ви спокійно і чесно підійдіте та попросіте: ми, мовляв, хочемо тільки з вашим молодшим братчиком, що під стогом лежить, побавитись, щоб не нудно було!

Тоді вовки бородатому цапові тільки здалека вклонилися, а самі обступили ведмедя і почали його зачіпати. А він як набрав сили та як вхопить вовків по два в одну лапу, а вони як заридали та застогнали… А далі якось вирвалися та давай ногам знати, аж закурилося за ними!

Так-то хитрий кіт став цапові й баранові в пригоді.

Клопіт перепелиці

У полі на гнізді сиділа перепелиця. Прибіг зайчик і питає: «Як живете, тето?» – «Ох, мій зайчику, недобре. Маю повне гніздо дітей, а всі разом тільки «їсти» кричать! О, се великий клопіт!»

Зла пригода притрафилася перепеличиній родині: всі молоді перепелята виїла куна… Серце матері було повне тяжкого жалю.

Стрінув її зайчик і дивувався, що через утрату молодих має такий жаль. «Будь рада, що тепер не маєш клопоту!» Перепелиця жалісно відповіла: «Ой зайчику! Радо я з ними клопотала б ся, коби лиш були мої діточки!..»

Когут із товаришами виганяє ведмедя з бабиної хати

Був когут, качка і кітка, та й ся радили. Каже когут до качки: «Ходім на службу, бо я не маю чого вдома бути». А качка каже: «Та й я также піду». А кітка каже: «Я теж ся не лишаю». Але йдуть вони, йдуть, разом зібралися, здибають также бабу; тота баба йде і плаче, і балакає: «Ой, в моїй хатці біда є, біда». А когут до тої баби каже: «Що ви так плачете?» – «Ой, у моїй хатці біда є, біда». – «Ходіть, – каже, – я вам вижену». А то ведмідь там був зайшов до тої хати, бабу випендив, а сам у ній хотів бути, замешкався. Але каже тота баба до когута: «Ой, паночку, паночку, не такі вже були та й не могли вигнати, та й ви не виженете». «Що ви питаєте, бабо, – каже когут, – я вам вижену».

Пустила баба того когута на ніч до хати. А качка каже: «Та й я ся не лишаю тебе». І кітка каже так само, жи й я ся не лишу. Йдуть всі троє до хати. Когут собі сів на банта, качка залізла під постіль, а кітка в піч. Приходить ведмідь до хати і насамперед береться до печі. А кіт з печі до ведмедя, зачав харчати і драпаки розпустив та й за варгу го злапав. А когут з бант кудкудакав, а ведмідь собі гадав, жи він все каже: «Подай-но го сюда, подай-но го сюда!» А качка під постелев квакала, а ведмідь на качку казав, що качка казала: «Так, так, так йому роби!» Його зібрав страх, того ведмедя, і зачав втікати. Втікнув з хати.

Переночували вони усі троє, і когут каже до тої баби рано: «Видите, бабуню, вже не маєте біди в хаті!» – «Що ви, паничу, кажете?» – «А ходіть до хати, подивитися». Баба входить до хати, обглядається – нема. Питається когута: «Що вам ся належить за тоє?» А він каже: «Ніц мені ся не належить, лиш аби-м був у вас, і то ми усі троє».

Тота баба до когута каже: «То добре, паночку, бо я була ся єднак сама не лишила, бо тота біда би ще напарила на мене». Когут до тої баби каже: «Як ми побудем, то будете мати спокій». – «Не сподівала-м ся, – каже тота баба до когута, – щоби ви вигнали тоту біду мені відси». – «А видите, мені тепер дуже добре буде, бо я єднак не мав мешкання нігде, ані моя сестра качка і моя сестра кітка!»

То з того вони сі найшли мешкання, а ведмідь не приходив більше.

Когут і курка

Був когут і курка. Але когут був дуже гонорний.

Раз вилетів когут на пліт, а з плота на оденок та й збив крилами і каже: «Кукуріку! Кукуріку! Кукуріку!» А половик здалека уздрів його на оденку та й лиш фа! Курка сховалася, бо була низько, а когутик скрутився сюди-туди, а половик тим часом імив.

Хто гордий, той смерті поживає.

Когут і пес

Одного разу зійшлися пес і когут, і каже когут псові: «Ти їш дурно ґаздівський хліб, ти, валанцюго». – «А ти нє? – каже пес. – Я, – каже, – стережу хати від злодія, у мороз ночую надворі, всілякі тріскучі витримую». А когут каже: «А я як пію, то ґазді не треба й дзиґарка. Вилечу на банта, зіб’ю крилами, запію, а ґаздиня каже: «О, вже буде завтра інше врем’я. Ото доброго когута маємо». А ти ввійдеш до хати, та й тя копають ногами, як того найгіршого наймита».

А ґазда був у стодолі і се зачув; ввійшов до хати і зачав казати, що перечилися когут з псом. І ґаздиня каже: «Справді, когут ліпший, як пес». А ґазда каже: «Пес также добрий, як є коло хати». Каже ґаздиня: «Достеріг би він тобі хати, якби ся добрий злодій трафив!»

І як балакали, так сталося. Тої самої ночі приїхав злодій обкрадати того багача комору. Пес прилетів, гавкнув два рази, злодій витяг кусок солонини, кинув псові, пес потяг до буди, в буді з’їв і собі думає так, каже сам до себе: «Ліпший бідний злодій, як багатий ґазда. Коли ж мені дав ґазда солонини? Аби у мене вздрів, то би відобрав від мене». І се сказав і заснув. А злодій обікрав комору і поїхав.

Виходить ґазда рано, дивиться – двері розбиті в коморі, злодій забрав гроші, муку і збіжжя. І каже: «Хоть маєш пса коло хати, як сам не стережи, та й нема нічого». Відтак ввійшов до хати, зачав казати в хаті, і ґаздиня каже:

«А видиш, заким пса не було, ніхто нас не обікрав, стеріг-ис сам, а тепер дивися, що маєш».

І ґазда злосний вилетів з хати і каже: «Не хочу пса, поки жити буду!» І пса відогнав, і стеріг сам, і ніхто го більше не обкрадав.

Когут перехитрив лиса

Давнього часу сидів в одного ґазди когут на яблуньці коло хати. Нараз надбіг відкись дуже голоден лис та й вздрів когута, та й погадав собі: «Ото була би добра їда з когута, коби лиш мож його якось відти з дерева дістати на землю».

Хитро обіздрівся лис і пішов під ту яблуньку, що на ній сидів когут, та й зазирає до когута д’горі, а когут підлетів ще вище, як вздрів лиса, щоби бути безпечнішим перед своїм ворогом. Але лис узявся на спосіб і зачав до когута говорити:

– Чого ти ся, побратиме, мене боїш і не ідеш на землю д’мені, щоби ми собі разом щось побесідували та порадилися, але втікаєш чимраз вище на дерево? Хіба ти не чув, що межи звірами вже мир став, що вся звірина має жити по-братськи й не можна вже одні одним кривду робити, а нам, лисам, курей їсти!

Та когут був таки недурний і відповідав:

– Та я про такий мир ще нічого не чув. До нас такий бефель не доходив.

– Як то, – ніби з обуренням перервав знов лис когутові, – може бути, щоби ти про цей мир нічого не чув? Та же то наш король звірячий – лев – видав такий бефель, і так мусить бути. Хто би того не слухав, смертю умре.

– Ні, я таки нічого не чув про це, – відповів когут лисові і кудись далеко задивився в той бік, де був ліс.

– А що ти кудись задивився і не ідеш д’мені? – запитав лис когута, як уздрів, що когут так ся приязно дивить у ліс, а й лис зачув брехання котюг та й крик людей.

– Куди я ся дивлю? – зачав спокійно говорити когут до лиса. – Ади, генде з лісу ідуть стрільці з котюгами, то я ся на них дивлю, як вони файно сюди просто на нас ідуть.

– Ов, – обізвався настрашено лис, – коли так, то ти будь здоров, а я втікаю борше отуди геть з-перед котюг.

– Та чого втікаєш? – вспокоював когут лиса на збитки вже. – Та же тобі котюги нічо не скажуть, коли ти мені кажеш, що король звірячий лев видав гострий бефель про мир.

– Ага, нічо не скажуть, – відворкнув злісно лис, – ану ж, котюги не дістали ще того бефелю, може, до них сюди ще цей бефель не дійшов, і можуть з мене зараз шкіру здерти.

Хитрий лис утік злісний до лісу, що не вдалася йому штука здурити когута і ще мало смерті не пожив. А когут лишився далі на яблуньці, сміючись з лиса, як той рвав перед котюгами.

Коза-дереза

Були собі дід та баба. Поїхав дід у ярмарок та й купив собі козу.

Привіз її додому, а рано, на другий день, посилає дід старшого сина ту козу пасти.

Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому. Тільки до воріт став догонити, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:

– Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

– Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, – тільки пила, тільки й їла!

От дід розсердився на сина, що він погано худоби доглядає, та й прогнав його.

На другий день посилає другого сина – меншого. Пас, пас хлопець козу аж до вечора та й став гонити додому.

Тільки став до воріт догонити, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:

– Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

– Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, – тільки пила, тільки й їла!

От дід і того сина прогнав.

На третій день посилає вже жінку.

От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала догонити до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питається:

– Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

– Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок, ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, – тільки пила, тільки й їла!

От той дід так уже розсердився, прогнав і бабу.

На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпростець пішов; став на воротях у червоних чоботях та й питається:

– Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

– Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку, – тільки пила, тільки й їла!

От тоді дід розсердився, пішов до коваля, висталив ніж, став козу різати, а вона вирвалася та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку, – вона туди вбігла та й заховалась на печі.

От прибігає зайчик, коли чує – хтось є в хатці. Зайчик і питається:

– А хто, хто в моїй хатці?

А коза сидить на печі та й каже:

Я коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплена.

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету, -

Тут тобі й смерть!

От зайчик злякавсь, вибіг з хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:

– Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

– Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?

А ведмідь:

– От я його вижену!

Побіг до хатки:

– А хто, хто в зайчиковій хатці?

А коза з печі:

Я коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплена.

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету, -

Тут тобі й смерть!

Ведмідь ізлякався.

– Ні, – каже, – зайчику-побігайчику, не вижену – боюсь.

От ізнов пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:

– А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

– Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?

А вовк:

– От я його вижену!

– Де тобі його вигнати? Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.

– Отже, вижену!

Побіг вовк до хатки та й питається:

– А хто, хто в зайчиковій хатці?

А коза з печі:

Я коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплена.

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету, -

Тут тобі й смерть!

Вовк ізлякався.

– Ні, – каже, – зайчику-побігайчику, не вижену – боюсь.

Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається:

– А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

– Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?

А лисичка:

– От я його вижену!

– Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав – не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!

– Отже, вижену!

Побігла лисичка до хатки та й питається:

– А хто, хто в зайчиковій хатці?

А коза з печі:

Я коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплена.

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету, -

Тут тобі й смерть!

От лисичка теж злякалася.

– Ні, – каже, – зайчику-побігайчику, не вижену – боюсь.

Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче. Коли це лізе рак-неборак та й питається:

– Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

– Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?

А рак:

– От я його вижену!

– Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!

– Отже, вижену!

От поліз рак у хатку та й питається:

– А хто, хто в зайчиковій хатці?

А коза з печі:

Я коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплена.

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету, -

Тут тобі й смерть!

А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та й каже:

А я рак-неборак,

Як ущипну – буде знак!

Та як ущипне козу клешнями!.. Коза як замекає, та з печі, та з хати – побігла, тільки видно!

От зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує! Та й став жити у своїй хатці.

Коли кінь позаздрив верблюдові

Один кінь був невдоволений своєю долею. Нарікав вік на господаря, що шерсть йому псує сідлом, натирає упряжжю. Підійшов якось кінь увечері до річки, щоб напитися, і побачив себе у воді. Зажурився, що невдалий. Поглядаючи на лебедя, який плавав на воді, подумав: «От якби в мене була така шия, як у лебедя, і голова трохи менша, ніж є, а ноги – довші й тонші. Та щоб чоловік не стирав сідлом моєї шерсті. Добре б мати природне сідло. Пошли мені, доле, таку вроду!..»

Прокинувся кінь другого дня і відчув себе зовсім іншим. Зрадів дуже, забажалося йому побігти до своїх товаришів, похвалитися перед ними своєю красою.

На толоці пасся табун коней, і він побіг туди. Коні помітили, що до них наближається якась невідома потвора, і кинулись тікати. Перетворений кінь здивувався.

– Гей, стійте! – закричав він. – Хіба не пізнаєте мене? Я ж той самий гнідий, що вчора разом з вами пасся!

Та коні не слухали, задерли хвости і тікали не озираючись.

«Що за диво? Чому вони жахаються мене? – думав він. – Страшний їм видався? А може, я дуже бравий і їм стало соромно, що проти мене вони невдалі?»

Коні повтікали з толоки в село, і тільки біля своїх дворів кожен відсапнувся і озирнувся: чи не наздоганяє страховисько. Верблюд залишився сам на толоці і засумував. «Що б воно значило? – думав собі. – Невже я такий страшний, що приятелі мої перелякалися?»

Пішов він до річки, нахилився до води, побачив там своє відображення – і сам злякався: з води на нього дивилося велике двогорбе страховисько. Тепер кінь жалкував, що даремно нарікав на свою долю і вроду, та було вже пізно.

З того часу повелися на світі двогорбі верблюди.

Колобок

Були собі дід та баба та дожились уже до того, що й хліба нема. Дід і просить:

– Бабусю! Спекла б ти колобок!

– Та з чого ж я спечу, як і борошна нема?

– От, бабусю, піди в хижку та назмітай у засіку борошенця, то й буде колобок.

Послухалась баба, пішла в хижку, назмітала в засіку борошенця, витопила в печі, замісила гарненько борошно, спекла колобок та й поклала на вікні, щоб простигав. А він лежав, лежав на вікні, а тоді з вікна на призьбу, а з призьби на землю у двір, а з двору за ворота та й побіг-покотився дорогою.

Біжить та й біжить дорогою, коли це назустріч йому зайчик:

– Колобок, колобок, я тебе з’їм!

– Не їж мене, зайчику-лапанчику, я тобі пісеньки заспіваю.

– Ану заспівай!

Я по засіку метений,

Я із борошна спечений, -

Я від баби втік,

Я від діда втік,

То й від тебе втечу!

Та й побіг знову. Біжить та й біжить… Перестрівав його вовк:

– Колобок, колобок, я тебе з’їм!

– Не їж мене, вовчику-братику, я тобі пісеньки заспіваю.

– Ану заспівай!

Я по засіку метений,

Я із борошна спечений, -

Я від баби втік,

Я від діда втік,

Я від зайця втік,

То й від тебе втечу!

Та й побіг… Аж іде ведмідь:

– Колобок, колобок, я тебе з’їм!

– Не їж мене, ведмедику, я тобі пісеньки заспіваю.

– Ану заспівай!

Я по засіку метений,

Я із борошна спечений, -

Я від баби втік,

Я від діда втік,

Я від зайця втік,

Я від вовка втік,

То й від тебе втечу!

Та й побіг. Біжить та й біжить дорогою… Стрічається з лисичкою:

– Колобок, колобок, я тебе з’їм!

– Не їж мене, лисичко-сестричко, я тобі пісеньки заспіваю.

– Ану заспівай!

Я по засіку метений,

Я із борошна спечений, -

Я від баби втік,

Я від діда втік,

Я від зайця втік,

Я від вовка втік,

Від ведмедя втік,

То й від тебе втечу!

– Ну й пісня ж гарна! – каже лисичка. – От тільки я недочуваю трохи. Заспівай-бо ще раз та сідай до мене на язик, щоб чутніше було.

Колобок скочив їй на язик та й почав співати:

Я по засіку метений…

А лисичка – гам його! Та й з’їла!

Кому ліпше: псові чи котові

Раз зійшлися пес з котом та й зачали ся оба скаржити, що їм недобре на світі жити. Пес каже котові: «Тобі ще яко-тако, побіжиш, де хоч, а мене присилять на ланцюг – та й гавкай». А кіт каже псові: «Тобі ліпше, тебе присилять та лиш гавкаєш, а я маю цілу ніч миші ловити».

Один каже: «Тобі ліпше», а другий каже: «Тобі ліпше»… Та й з того посварилися. З того часу ще й тепер ненавидяться.

Корова, кінь і пес

Корова, кінь і пес повадилися між собою, кого із них ґазда більше любить.

– Звичайно, мене, – говорить кінь, – я йому плуг і борону тягаю, дрова із лісу вожу, сам він на мені в город ходить; пропав би він без мене.

– Ні, ґазда любить більше мене, – говорить корова, – я все його сімейство молоком годую.

– Ні, ґазда мене ліпше любить, – гарчить пес, – я його хижу і маєток стережу.

Вислухав ґазда сей спір і говорить:

– Перестаньте вадитися, всі ви мені нужні, і кождий із вас добрий на своєму місці. Та сам себе ніхто не хвалить!