Текст книги "Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин"
Автор книги: Автор Неизвестен
Жанры:
Сказки
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 20 страниц)
Як миша віддячила левові
Дрімав собі лев спокійно під деревом у лісі. Нараз надбігла миш і побігла по нім. Збудився лев і рикнув страшно із злости, що єго збудила миш, зловив ю в лаби і держить.
– Як ти сміла мене будити? – гукнув громовим голосом на перестрашену миш. – Заплатиш мені за тоє життям твоїм!
– Ах, пане мій і царю, – сказала покірненько перестрашена миш, – даруй мені тую провину… Що тобі прийде з моєї смерти?… Будь милостив, даруй мені життя, а я тобі за то колись відплачуся!
Засміявся страшний лев на таку бесіду миші і сказав:
– Ти дрібна, дурна… І як же ти мені можеш відслужитись?… Іди до своєї діри! Марш!
І пустив ю на волю.
Незадовго потім попався лев в сіти з реміння і шнурів, котрі люди на него були наставили. Лев шарпався, злостився, но сітей порвати не міг. Заричав із злости сильно…
Рик той зачула миш, – тая сама. Пізнала голос льва. Біжить і каже:
– Чекай, царю мій і пане мій, я тебе виратую!
Побігла, закликала з п’ятдесят других мишей, самих свояків своїх, дітей і внуків, і каже:
– Гризіть сіти, і я буду гризти!
Кинулись миші з острими зубами на сіти і давай гризти! Гризуть, аж хрупотить. Не минула годинка – сіти були розгризені, і лев став знов свобідний, подяковав мишці і пішов поважно в ліс.
А наука для нас з того яка?… Не горди ніким, хоть би найслабшим і найбіднішим, бо і найслабший, і найбідніший може тобі в пригоді велику услугу зробити.
Як музика вмудрував звірів
Був один музика. Жінка му вмерла, а він дуже банував за жінкою і пішов з того смутку в ліс. Взяв торбу, а в торбу скрипку, хліба трохи і ходив по лісі щось два дні. Третього дня сумно му стало та й каже: «От заграю собі пісеньку, дам ся по лісі чути, може, би-м собі якого друга надибав». І музика як завів на цілий ліс, а вовк вилазить з-за дуба. Виліз та й каже: «Чоловіче, навчи мене грати». А він каже: «Навчу, але будеш мене слухати?» – «Буду тебе вірно слухати так, як свого учителя». – «Ну, якже ж так, ходім оба».
Ідуть і здибають розколеного дуба. І каже: «Аж тутки ся навчиш, небоже, грати». Вовк дуже ся втішив, що зараз буде уміти грати. І музика зробив клин, забив каменем у дуб і каже: «Пхай ти лабищі в сю шпарутку та най би ти трохи понатягало пальці». Вовк собі думає: «Добре він мені каже. Трохи розплеще лабу – і буду грати». І запхав обі лаби. Музика як ударив клин каменем, клин вискочив, і як імило вовка за лаби… Як зачне вовк ревти, скакати. А музика засміявся і пішов далі і каже: «Скачи здоров. Будеш уміти грати і танцювати».
Іде музика, і знов сумно йому стало на самоті, не видів і одного христянина нігде і виймив скрипку з торбини. Як завів – на цілий ліс було чути. А з-під ліщини лізе лисиця та й каже до него: «Ото, голубчику, як ти файно граєш! Коби-с мене хоть трошки навчив». І він каже: «Навчу тебе, але маєш то слухати, що я тобі буду казати». Каже лисиця: «Так тя буду слухати звикле, як учителя». І виймив він шпагат з кишені, пригнув, котра жилава, груба ліщина, і прив’язав її за лабу до ліщини. Каже: «Я тобі трохи зжилую пальці та будуть довші». І зв’язав, ліщину пустив, і лисиця повисла. Музика зареготався і пішов далі.
І іде знов лісом. Роздумав собі про свій дім, сумно йому стало, і каже: «Ану, заграю я собі кадрі». І заграв, завів на цілий ліс. Виходить з корча зайчик і каже: «Ото-с, неборе, заграв, що відколи жию, не чув-им, аби хто так грав, як ти». Се сказав і каже: «Коби-с мене навчив хоть третю пай так грати, як ти». А він каже: «Навчу, лиш слухай мене». – «Буду добре слухати, як син тата свого». І він виймив з кишені довгий мотузок, прив’язав його за шию у корчі до деревинки і каже: «Перебігни дванадцять раз довкола корча та й тогди навчишся грати». І зайчик так ся бідний запутав, що не міг ся відпутати. А музика зареготався голосно і пішов додому.
Пішов до хати, а вовк відогрися і біжить, хоче його покарати за то, що го здурив. Біжить, надибає повішену лисицю на ліщині. Лисиця проситься: «Відпутай мене, братчику, бо гину». Він її спустив з ліщини, уже біжать обоє покарати того музику. Прибігають, надибають зайчика; также бідняга запутався і каже: «Їй, панове, розпутайте мене, бо як ще трохи побуду, то ся задушу». Відпутали його, ідуть уже троє і прийшли аж до його хати.
Уже ся смеркло, була темна ніч. Поприходили під хату, а музика уже спав. І зачали йому колядувати:
Ой, вийди, вийди, музико, з хати,
Будеш нас ще мудрувати.
Музика ся пробудив у сні, слухає – звірі кричать під хатов, а скрипка скочила з полиці і зачала сама грати дуже жалібним голосом. Відтогди щоночі приходили і не давали йому спати за ту кару. І так мудракові треба.
Та й вже.
Як пес врятував господаря від смерті
Жив собі селянин. Хазяїн був хорош. Була в його скотина: коні, корови, – усе було, що потрібне в хазяйстві. І був у його собака. Поки собака був молодий, то хазяїн любив, а як став старий, то хазяїн не злюбив. Поки був молодий, то все господарство доглядав, а тепер старий уже, то не такий проворний, як молодим був. От хазяїн і каже: «Треба свого собаку утопить».
Узяв причепив собаці до шиї вірьовку, повів до річки, причепив каменя до вірьовки і пхнув у воду; та й сам якось упав у воду. А там було глибоко, і хазяїн трохи не втопився. Ну, собака ще був здоровий, і взяв хазяїна за чуба, і виплив із ним на край, і виніс хазяїна на траву коло берега. Хазяїн тоді злякався, взяв собаку додому й годував його, поки не здох. Дякував собаці за те, що він його спас від смерті.
Як пес із вовком воював
Вовк і пес жили, як два брати. Що сталося в лісі, вовк доповідав псові, а що сталося в селі, то пес доповідав вовкові.
Настав час, що вовк дуже постарів, бо вже й зубів не мав і не міг собі поживу найти в лісі. Прийшов у село до пса і скаржиться, що він не годен собі їсти роздобути і най йому дещо поможе.
Пес каже:
– У мого хазяїна льоха має малі пацята. Можеш звідти взяти двоє пацят, і то не буде слідно й видно, що там хибить, лише аби не було ніякого крику.
Вовк прийшов до стайні і взявся пролізати через вікно, а там почали коні іржати, корови бриніти, свині квічати, вівці бляяти. Ціла війна сталася у стайні. Пес дуже напудився і зігнав хазяїна своїм гавканням. Той устав, вийшов на двір, увидів, що в стайні є вовк, узяв рушницю і поранив вовка. Вовк забрався в ліс. Через місяць прийшов до пса і знову говорить йому:
– Ти в мене не брат і не друг. Ти мене прозрадив, і твій хазяїн мене постріляв. Я ледве за місяць вилікувався. Я тобі оголошую на двадцяте число війну. Під великим дубом будемо битися.
Забрався вовк знову до лісу глядати собі звірів, які б допомогли йому воювати із псом. А пес із переляку, що треба воювати, захворів, порозкидав ноги, голову і зробив голодовку, щоб іздох, щоб не йшов воювати з вовком. Хазяїн закликав ветеринарного лікаря, аби провірив, на яку хворобу захворів пес, що з ним сталося. Лікар оглянув: пес здоровий.
Підходить до пса кіт і каже:
– Що з тобою, що не хочеш їсти?
– Іди ти від мене геть, – каже пес, – бо все одно не допоможеш мені. Лікар не знав, що мені є, і ти не знатимеш.
Однак кіт не відступав від пса, докучав доти, що той сказав:
– У мене велике нещастя. Мені треба двадцятого числа йти з вовком воювати. Але нема з ким іти, а сам сили не маю.
Кіт говорить псові:
– Візьми з собою мене, качура й гусака, і підемо на війну.
Настав час, вовк узяв собі ведмедя, дику свиню, лисицю, і пішли до того великого дуба. Тут свиня зарилася у листя під ліщину, лисиця сіла під дуба, ведмедя вовк загнав на дуба, аби позирав, коли буде йти противник, а сам вовк став збоку на горбочку. Чекають. Вовк гойкає на ведмедя:
– Чи йдуть уже?
– Ні, ще не видно, – відповідає ведмідь.
Через деякий час вовк знову до ведмедя:
– Ну як там?
– Ідуть, ідуть, – гукає ведмідь. – Іде один карабінер (пес), другий іде мінометник (гусак, бо він голову несе вверх, як міномет), а третій іде кулеметник (качур) і вже стріляє: «То-то-то-то-то, то-то-то-то-то, то-то-то-то-то!» А четвертого (кота) не можна визначити, що то є.
Прийшли під дуба, а дика свиня закрутила хвостом у листі. Кіт подумав, що то миша, скочив і відкусив хвіст. Свиня зі страху швидко піднялася і втікла. Кіт теж перелякався, бо ще таку велику мишу не видів, наїжачився і скочив на дуба, де сидів ведмідь. Той почав тікати горі дубом до верха. Але став на тонку галузку. Галузка вломилася, ведмідь упав на лисицю, що була під дубом, і відірвав їй хвіст. І так усі четверо: вовк, ведмідь, дика свиня і лисиця тікали до лісу, що й не оглядалися. Зупинилися на одній поляні і стали розбирати, яка то була страшна війна. Свиня говорить:
– Як шаблею рубанув мене, то й хвоста не стало.
– Як тебе рубанув, то скочив на дуба і за мною, – каже ведмідь. – Я дерся горі дубом, дерся, галузка вломилася, і я полетів. Легко було летіти, та тяжко було приземлятися, бо тепер мене дуже кістки болять.
А лисиця каже:
– А на мене бомба впала і хвіст відірвала.
– Я все бачив, – зізнається вовк, – як ви воювали, але не міг чекати до кінця, мусив утікати, бо я вже старий. Від того дня пес і вовк не дружать, бо пес виграв війну.
Як півник та курочка рвали горішки
Були півень і курочка. Півень каже до курочки:
– Ходім горішки рвать!
От вони ідуть. Увійшли у горішник. Півень каже до курочки:
– Рви ти горішок! А курочка каже:
– Рви ти…
Півень вирвав та й кинув курочці. Вона з’їла. Другий кинув – та в глазок, та й вибив. Іде курочка та й плаче. Іде вовк та й питає:
– Чого ти, курочко, плачеш?
– Мені півник глазок вибив.
– Ну, ходім до півника… Півнику, півнику, нащо ти курочці глазок вибив?
– А чого мені горішничок ножки подрав?
– Ну, ходімо до горішничка… Горішничку, нащо ти півнику ножки подрав?
– А чого до мене в двір гуси ходять?
– Ну, ходімо до гусей… Гуси, гуси, чого ви до горішничка у двір ходите?
– А чого нас пастух не пасе?
– Ну, ходімо до пастуха… Пастуше, пастуше, чого ти своїх гусей не пасеш?
– А чого мені свиня вар перекинула?
– Ну, ходім до свині… Свине, свине, нащо ти пастуху вар перекинула?
– А чого мені собачка поросятка поїв?
– Ну, ходім до собачки… Собачко, собачко, нащо ти в свині поросятка поїв?
– А я їсти схотів!..
Як покумалися лисиця з вовком
Жила-була собі лисичка в однім лісі. Пішла вона в село, залізла до одного чоловіка в комору, вкрала ковбасу і принесла до своєї нори. Приходить вовк і говорить:
– Як у тебе тут файно пахне ковбасою! Я так би їв, що аж слина з язика цяпає.
А лисичка каже:
– Давай покумаємося, будемо вірні друзі, і я тебе поведу, де можна доста ковбаси їсти.
От вони й покумалися. Веде лисичка вовка у село. Приходять до хати. Вікно в коморі було відчинене. Лисичка плиг у вікно – і в комору, а вовк – за нею. Лисичка роздивилася, понатягала ковбаси на шию – і в ліс, там сховала і бігом назад до комори. І так усю ковбасу поносила. А вовк добрався до шинки, солонини і давай їсти. Їсть та їсть і наїв такий бебех, що почав лізти у вікно і не пролазить. Сів собі й почав вити:
– Ву-у-у-у! Ву-у-у-у!
А в хаті почули і як набрали хто ціп, хто сокиру, довбню та давай вовка плющити по бебехові, по хребту, по голові. Вовк із комори заскочив до хати, а з хати як собою гепне у вікно, вікно розбилося, і вовк утік.
Ледве живий іде вовк дорогою. А лисичка-кума намастилася медом, викачалася в паздір’ї і суне навстрічу кумові-вовкові. Вовк скаржиться їй:
– Ой кумо, як мене били!
– Слабо тебе били, куме, – обізвалася лисиця. – Мене били, то з мене, глянь, аж кісточки стирчать!
Вовк пожалів лисицю й каже:
– Сідай, кумо, на мене, я тебе понесу.
Лисичка-кума вискочила на вовка, і той несе її. А вона собі приспівує:
– Несе битий небитого, у вереті завитого.
А вовк і каже:
– Що ти, кумо, так співаєш?
– Та то, куме, мене дуже болить, і я собі приспівую, і здається тоді, що не так болить. – І знову співає: – Несе битий небитого, у вереті завитого. Несе битий небитого, у вереті завитого.
Вовк почав уважно прислухатися і розібрав, що лисиця співає. Скинув її з себе і каже:
– Ах ти, сяка-така кумо, я тебе роздеру!
Лисиця так кинулася навтіки, що лиш закурилося за нею. А вовк пустився доганяти. Прибігла лисиця до обриву, над яким росли дерева, заскочила в нору і сидить собі. Нора була вузенька. Вовк не міг туди вміститися. Сягає він за лисицею лапою. Коли вовк схопить куму за ногу, лисиця говорить:
– Тягни, дурню, корінець!
І вовк відпустить ногу. А коли схопить за корінь і тягне, думаючи, що то лисиця, вона кричить:
– Ой, болить, ногу мені поламаєш!
А вовк тягне, тягне і ніяк не може витягнути лисицю з нори. Як намучився добре, лишив свою куму в тім обриві й пішов собі в ліс. Через деякий час лисичка вибралася звідти і подалася далі добувати собі поживу. Йде дорогою й бачить: їдуть сани з кіньми. (А то було зимою). На санях – два риболови везуть рибу, яку наловили у ставку. Лисиця лягла на дорогу і прикинулася дохлою. Чоловіки підійшли і говорять:
– Диви, дохла лисиця лежить.
Взяли вони лисицю та й кинули на сани до риби. Поганяють коней і не оглядаються назад. А лисиця тим часом бере рибу і кидає на дорогу.
Як виметала всю рибу, сама скочила на дорогу і давай рибу хапати і носити у свою нору. А ті риболови прийшли додому, дивляться, а на санях ні риби, ні лисиці. Повернули назад по тій дорозі, але нічого не знайшли.
Небагато часу пролетіло, і приходить вовк до куми-лисички в гості. Бачить, лисичка собі рибу їсть. Вовк просить її:
– Дай мені, кумочко, хоч трохи рибки, бо я дуже голоден.
– Еге, який ти розумний, – каже лисиця. – Готове і дурень буде їсти. Я дуже тяжко ловила рибу. Іди й ти собі налови.
– Я не знаю, де і як ловити, – каже вовк.
– Я тебе навчу, – погодилася лисичка-кума.
І повела лисичка вовка ловити рибу. А там біля села текла річка. А в річці люди зробили ополонку і звідти носили воду. Лисиця привела вовка до ополонки і каже:
– Сідай тут, хвіст опусти у воду і приспівуй собі: «Ловися, рибко, мала й велика! Ловися, рибко, мала й велика!». Але скоро не витягуй хвоста, посиди, щоб якнайбільше наловилося.
Сидить вовк, сидить. Попробував хвіст тягнути, а хвіст уже замерзає у воді. Він думає собі: «Ще не тягну, бо мало наловилося. Ще потримаю». Як посидів зо дві години, а хвіст так і примерз до води. Тягне вовк, тягне – ніяк витягнути не може. Сіпає хвостом то в один бік, то в другий – нічого не виходить. І мусив вовк сидіти до рана. Вранці люди ідуть по воду, видять – на льоду вовк – і давай кричати:
– Вовк! Вовк!
Похапали в руки палиці, довбні, вила, хто що міг, обступили вовка і так били, що той ледве вирвався і без хвоста втік до лісу. Відтоді лисичка-кума більше не зустрічалася зі своїм кумом-вовком.
Як поспішала черепаха
Зібрались якось у неділю вранці ведмідь, осел, заєць та черепаха і рішили горілку пити. Скинулись у шапку по грошу, і комусь треба по горілку йти.
– Побіжить заєць! – вигукнув ведмідь.
– Ні, – каже заєць, – краще нехай осел принесе, бо я по дорозі всю горілку вип’ю. Хіба ви не пам’ятаєте – «Заєць у хмелю»?…
Всі подивилися на осла. Але той теж відмовляється:
– Я старий, дурний. Мене відразу одурять. Он ведмідь нехай іде. Він розумніший і сильніший за мене.
– Та я теж вайлуватий, неповороткий. Ще не дістанеться мені, – викручується ведмідь. – Ось черепаха піде.
А тій однаково, чи в хаті сидіти, чи надворі бути. Взяла гроші й вийшла.
Нема годину, дві. Уже й за півдня перевалило. Заєць, осел та ведмідь не витримали і давай черепаху на всі лади лаяти та проклинати…
Аж тут відкриваються двері і роздається голос ображеної:
– Якщо ви мене будете ще так обзивати різними словами непристойними, то я й зовсім не піду!..
Як постраждали заєць, собака і кінь
Іде заєць степом і плаче. Зустрічає його лев:
– Чого ревеш, косий?
– Та ти ж знаєш, що я косий. А тут трапилось таке нещастя: наїхало начальство, а я на нього глянув, а йому здалося, що я косо глянув. От мене і звільнили…
Погорював разом з зайцем лев та й пішов собі далі. Раптом і зустрічає собаку. Іде бідолашка зажурений, мало не плаче.
– Що з тобою сталось, старий друже?
– Та служив я у хазяїна кілька років. А тут приїхали до нього знатні гості, і мені треба було лизнути, а я гавкнув… От мене і вигнав хазяїн.
Пішов далі лев і зустрів коня. Бідолаха ледве ноги волочить і гірко плаче.
– Що сталося, коню? – питає лев.
– Нічого особливого… Працював я собі потихеньку і горя не знав. Та на моє нещастя прислали осла з дипломом. От я і на пенсії.
Як добре, що такого не буває межи людьми…
Як птахи гуртом орали
Це скоїлось давно-давно, ще як скоро утворився світ. А тоді на землі почали з’являтися різні рослини, ліси; вода то й давно вже була, і тварини були вже, а чоловіка, як-то кажуть, Бог ще не зробив.
От тварини і почали самі господарювати на землі. Злізлись вони в одно місце, всі до гурту і почали розмовляти, як жить їм у світі і що їсти.
От виступив на цім зібранні журавель та й каже: «Ось я вам розкажу, як ми будем господарювати. Перше всього, – сказав журавель ведмедю, – піди у цей маленький лісок, який тільки ще почав рости, і зломи величезну криву гілляку і принеси сюди».
За кілька хвилин це було зроблено.
А другим сказав журавель птицям – перепелиці, деркачу (тому деркачу, що по болотах літає) і орлиці, які все-таки знають більше в господарстві: «Буде вам робота. Тепер виберіть з себе найздоровших тварин, які могли б тягти рало». Це так сказав журавель.
Усе це було зроблено.
Поробили з лика упряж і вирушили в поле орати. Запряглось, правда, тварин пар двадцять. Але не треба забувати й того, що між ними були не всі згожі, а були й вороги проти цього. От ці вороги нарадилися встати темної ночі і пішли й побили кілки там, де мається орать; тільки так побили низько кілки, що й незамітно.
Повставали господарі рано і вирушили у поле орать. Старший господар – журавель – вийшов зі свого гнізда та й каже: «Тепер назначимо, хто буде воли вести і хто буде борозну рівно одводить і так далі. Перепелиця буде поводатором, щоб рівну борозну провести. Деркач буде погоничем першим при перепілці, а орлиця буде підганять задні пари при ралі. А я сам буду плугатарем».
І всі стали тоді до роботи, як журавель сказав.
Як видно, тоді була земля тверда і зарощена. Закректали всі до роботи, аж рало тріщить.
От перепелиця прямує, рівну борозну веде. І дійшла перепелиця до першого кілка, що вночі вороги позабивали, та й стала кричать: «Тут пеньок! Тут пеньок! Тут пеньок!» А деркач як стояв недалеко від перепелиці, то й питає: «Де-де? Де-дер! Де-де?» А орлиця, що була коло задніх тварин, то спиняє: «Тпр! Тпр! Тпру!» А журавель – господар, плугатар – цього не второпав, що там діється впереді, та як розсердиться, як крикне: «Турли! Турли!..»
Ех, ті бідолашні тварини як захватять рало, як зачепляться за пеньок – так і розламали те рало!.. І хто куди попав почав тікать.
Отак орали землю перші орачі.
Як птахи обирали собі царя
Гусак каже: «Я – птиця роду хорошого і коліна високого; можу над всею птицею буть царем».
А чапля це почула та й каже: «Гусю, гусю, ти тільки гильготиш, а царем не можеш буть, бо ти всього боїшся. А я, чапля, роду хорошого і коліна високого, то мені буть царем!»
А чайка, почувши це, й каже: «Чапле, чапле! Ти по болоту ходила, жаби ловила, ти – жабоїдка, ракоїдка; не тобі буть царем, а мені: я – роду хорошого і коліна великого!»
А горобець і каже: «Чайко, чайко! Ти тільки кигик та кигик! Ти б мовчала, твоє діло – кужіль та веретено. А я – то можу буть царем!»
А синиця і каже: «Горобче, горобче! Куди тобі в царі йти?!. Ти вже не так робиш, як наші батьки робили: на однім стебеличку сиділи і одно зернятко їли, дзьобали; а ти тепер чужі коноплі п’єш та ячмінь б’єш. Та пила б тебе кров та зола, виннику, майданнику, броварнику! Не тобі буть царем! Лети собі звідси!»
А селезень почув це та й каже: «Я б був у вас царем… Та як йшла синиця за щигля заміж, то я як посмикнув гарячого пива, то охрип… Та й досі шавкотю: попортив у горлі. Через це я не можу буть у вас царем».
А орел сидів на дереві та слухав їх розмову. Та тоді як шугне між них!.. Вони всі і порозлітались. І стали його бояться, і оставили його царем. Та так він царем і досі над усею птицею.
Як собака знайшов собі господаря
Довго жили собаки самі собі так, як і досі ще живуть вовки, аж поки не народився такий собака, якому не сподобалося вільне собаче життя. Набридло йому блукати самому, шукаючи для себе їжі й повсякчас боятися дужчих від себе.
Довго він думав, як йому своє життя змінити, й надумав стати за наймита до найдужчого звіря. Надумав ото так та й іде собі. Коли зустрічає свого найближчого родича – великого, дужого, злого вовка.
– Куди йдеш, собако? – питає вовк.
– Та оце шукаю собі господаря, може, ти наймеш?
Вовк згодився, й собака пішов за ним.
Йшли вони, йшли, аж дивиться собака: підняв вовк носа, понюхав повітря й швиденько звернув з стежки в кущі, серед яких почав потихеньку пролазити далі.
– Що з тобою, господаре? Чого ти злякався?
– Хіба не бачиш? Он ведмідь стоїть, а він і тебе, й мене з’їсти може!
Побачив собака, що ведмідь дужчий за вовка, та й вирішив іти прохатися у найми до ведмедя. Кинув вовка й пішов. Ведмідь охоче прийняв собаку за наймита та й каже:
– Ходім до череди, візьму я собі корову; обидва добре наїмося!
Коли тільки почали вони до череди підходити, аж там страшенний заколот; корови ревуть і тікають хто куди… Глянув ведмідь з-за дерева – та мерщій і собі тікати далі в ліс.
– Ох, невчасно я сюди прийшов! – каже він до собаки. – Тут уже лев господарює.
– А хто ж то такий лев?
– Хіба не знаєш? Та це ж найдужчий звір у світі!
– Коли він найдужчий за всіх звірів, то бувай здоров! Коли вже бути наймитом, то тільки в найдужчого звіря.
Промовивши це, пішов собака прохатися в найми до лева. Лев прийняв. І почав собака служити левові.
Довго, дуже довго був собака наймитом у лева, й жилося йому добре, бо не було дужчого за лева звіря в лісі й ніхто собаку не насмілювався зобідити.
Та одного разу йдуть удвох серед голих скель, коли це лев зупинився… Заревів на весь голос та з серця щосили як рване лапою землю, так зразу яму й вирив, а сам потихеньку-потихеньку – та назад.
– Що таке, господарю? – запитав здивований собака.
– Людина сюди йде… Треба тікати швидше, бо лихо буде!
– Ну, бувай здоров, леве! Коли вже мені служити в наймах, то в того, хто за тебе дужчий!
І пішов собака до людини.
З того часу служить собака в людей.
Давно, дуже давно це було, а собака все служить людині, й дужчого від неї господаря він так-таки й не знайшов.