Текст книги "Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 20 страниц)

Як лис вовкові масло показав

Одного разу йшов вовк полем та й надибав лиса й каже йому:

– Я, брате, такий голодний, що гину. Я щось би з’їв, та немає нічого. Мушу тебе їсти, та й уже.

Лис як те почув та й одказує:

– Ти мене не їж, а я тобі дам зараз щось смачного поїсти. Їв би масло?

– Ой, – каже вовк, – чому б ні! Неси його сюди!

Лис і каже:

– Ходім у село, там є велике кружало масла, то й їстимеш.

– Добре.

Привів його лис до великого ставка та й каже:

– Ану бери та й хлебчи воду, а насподі є масло. Вперед мусиш випити воду та так і до масла дістанеш. Та такого того масла багато, що ти його й з’їсти не зможеш.

А вовк таки й не розпитував багато, та – хляп, хляп, хляп – хлепче собі воду, щоб добути масла.

Хлептав, хлептав, а далі й не зміг, бо став – як барило, та й дивиться на лиса. А лис у сміх. Вовк тоді зрозумів, що над ним кепкують, та за лисом. А лис задер хвоста та навтьоки.

Біжать, біжать, вже лис коло своєї нори, а вовк – хап його за ногу. То лис зараз же надумався та й крикнув:

– Слава Богу, – каже, – що вхопив за корінь, а не за ногу!

А вовк тоді мерщій пустив ногу та хап за корінь.

А лис – скік у нору, заховався та й зареготав.

Як лис попався в руки

Летіла сорока понад воду, злапала собі рака. Але ворона вздріла, же вона злапала, та й собі хтіла злапати. І таки злапала. Але летить посеред води та й сорока каже: «Сорока пані, сорока пані». А ворона посеред води сказала: «Та й я пані». А рак упав у воду. Каже тогди сорока до ворони: «Видиш, ти велика, а я мала, але ти однако дурна, бо я тебе змудрувала».

Зачали ся гризти. Каже сорока: «Здаймося на суд, аби нас хто розсудив. Здаймося на крука, аби нас розсудив». Прилетіли до крука, а крук їм відповів: «Здайтеся на орла, бо то є старший пан від мене». Прийшли до орла они, а орел каже: «Я є заслабий до розсудження, здайтеся на лиса».

Під одним ліском ґазда оре, але за ним бігає борознов лис та й збирає черваки, миші. Але ворона і сорока як уздріли лиса, кажуть: «То добре, що ми тебе здибали, ми за тобов шукаємо». Лис каже: «Ходіть сюда близенько та мені скажете, бо там є пес і кіт на возі та аби не учули». Але кіт учув та й каже: «Урвав». А пес каже: «Гай, гай».

Як вони ся зближили д лисові, а лис їх злапав обох і з’їв. А пес тогди собі скочив з воза: «А не ліпше, аби ти мені був одну дав?» А лис тогди відповідає до него: «У твого ґазди є доста гусей, курей, качок, та би-с злапав та би-с ще мені одну дав». А пес до него відповідає: «Ходи та злапаєш та і мені даш, бо мене на то ґазда отримує, щоби я його не обдирав, але обганяв».

Отже, лис пішов з ним до того ґазди подвір’я. Він його запровадив до курника, показав де; той злапав дві курки, а пес тогди ґаздиню викликав і з газдинев обоє: пес злапав за шию, кіт скочив на голову, ґаздиня лиса б’є, а лис тогди відповідає: «Вдає тут кільком ся наробив шкоди, збитків, ніхто мене не змудрував, аж пес та й кіт через дурну сороку й ворону. Тут дурний лис мусить загибати через свій дурний розум».

Служу государю і Богу,

І кладу у петлю ногу,

І держу вірно і кріпко,

Поки скажуть годі, -

і держіть же, кумчику, так ногу і кажіть цю форму тричі».

А сама пішла за кущ та як наляка кобилу; а та кобила як рвоне, вовкові ногу зашморгнула. Вовк завив, а кобила як побіжить, одірвала вірьовку з вовком та біжить, а вовк за нею тягнеться та кричить. А лисиця біжить та плаче ззаду і каже: «Вовчику, кумчику, голубчику, одривайтесь і одгризайтеся».

А кобила ще швидше біжить, і притягла вовка до мужика в двір. А туди збіглись люди і зробили над тим вовком самосуд.

А лисиці цього й треба було.

Як лис розводив курята

Одна лисиця мала сина, і була вона дуже стара, не могла ходити за курми, посилала свого сина, молодого лиса. Ходив він, ходив, заким не докучилося, бо годував маму і себе – треба було доста курей. Аж раз каже:

– Мамо, знаєте ви, як би я зробив? Агіт якось люди викохують кури; може, би я собі викохав, та би-м не ходив по чужих подах та курниках?

А вона каже:

– Ну, як ся вдасть, то іди та й зроби так.

Жвавий лис як загадав, так зробив. Пішов до одного ґазди на під, страшно очима засвітив, кури ся поперестрашували, зачали кричати. А лис вхватив щось кількоро яєць і приніс, зробив гніздо в дірі і каже:

– Ще йду раз принесу яєць, може би, більше курят було.

А стара каже:

– То йди, лиш уважай, аби тя хто не зловив, бо я би відтак не збанувала.

Пішов він, виліз на під, але вже до другого ґазди, взяв знов щось кількоро яєць і так само приніс та й каже:

– Ну, вже яйця є, коби ще курячу маму придбати.

Пішов вже до третього ґазди та й якраз трафив, що квочка сиділа коло тої діри, що кури лазять, а діра була не заткана, бо ґаздиня забула заткати. Витяг він квочку, пішов до своєї мами та й каже:

– Но, вже є і мама куряча.

І квочку наповів, каже:

– Вважай, якби-с ми недобре сиділа, то тя з’їм.

Квочка прирекла, же буде сидіти, та й сиділа цілий тиждень.

Але одного разу спацирували собі попри ту нору два коти та й занюхали яйця в тій дірі. Прийшли, наполошили квочку і випивають яйця. Аж вже накінці вилизують шкаралупу. Лис ся пробудив, учув, що є злодії в його дірі, забіг їх другою дірою; мама дала шнурка, і він пов’язав їх за ноги і повісив на гіллі крислатого дуба, а сам пішов досипляти, бо три ночі не спав. Заткав діру та й спить і нічо не чує. Але коти дуже жалісно вавкали, а тхір надійшов, і вони як зачали тхора просити, тхір їх повідв’язував, та й коти поутікали. Лис устав, подивився – нема котів, і жаль йому було, що тілько працював на яйця і на квочку та й нічого з того нема. Відтогди не хотів ся вже з тим заходити та й носив мамі аж до смерті кури.

Як лис розсудив ворону з сорокою

Були ворона й сорока і мали на однім дубі обидві гнізда: ворона вище, а сорока нижче. Але ворона виділа, що сорочаче гніздо ліпше, та й вона собі його дуже сподобала і хотіла його від сороки вкрасти.

Одного разу полетіла сорока та й лишила молоді свої діти в гнізді. А ворона як уздріла, що сорока полетіла десь далеко, взяла малі сороки та й кинула лисові, що стояв під дубом, а гніздо перенесла і вклала на своє гніздо. Прилітає сорока до гнізда, а то нема ні гнізда, ні її дітей. Зачали ся сварити й кусати. Каже: «Я лишила тебе, аби-с мені пильнувала мого гнізда, а то нема гнізда. Скажи, де ти його поділа?»

Але чув лис, що вони ся сварять, та й слухає, а відтак каже до сороки: «Я твої діти з’їв, мені твоя сусіда кинула, а твоє гніздо під нев». Тогди сорока каже: «Коли ти мені зробила збитки, я зроблю тобі ще більші». Та й полетіла. Але усе дивилася, як ворона буде де летіти. Ворона знала, що сорока мусить щось їй зробити, та й уже пильнувала.

Але щось у кілька день забула та й полетіла далеко. А сорока тогди узяла гніздо перевернула, гніздо упало. Тогди вона злетіла, понесла гніздо та й кинула в ріку, що була недалеко, і тото гніздо поплило з водов.

Прилітає ворона до гнізда, а гнізда вже нема. Вона тогди в плач. А лис учув, що ворона плаче, прийшов під дуба та й каже: «Не маєш що плакати, бо ти їй зробила збитки, а вона тобі. Та я тебе можу порадити, але що мені за то даш?» А вона каже: «Не маю тобі тепер що дати. Як добре порадиш, то буду тобі носити, що зможу, цілий місяць». Лис на тото пристав та й каже: «То ви з сим обидві мусите шукати такого, щоби вас розсудив». А ворона каже: «Хто би нас розсудив?» А лис каже: «То мусите летіти аж за синє море. Там є такий дуже великий птах, та й він вас розсудить».

І тогди ворона полетіла за сороков шукати. Найшла її та й каже до неї: «Я тобі зле зробила, а ти мені, то мусим іти, щоби нас хтось розсудив». Сорока не хотіла йти, а ворона як зачала, та й сорока послухала, і полетіли аж за синє море. Шукають, а то нема того птаха. Зачали вони ся питати других, тих, що були за морем. А тоті кажуть: «Тут є такий суддя, але аж у лісі».

Прилетіли вони в ліс, здибують лиса та й питаються його, ци він не видів такого птаха, що розсуджує. А лис каже: «Дурні ви. Тут нема такого птаха, що розсуджує. Я сам розсуджую, я вже дуже багато розсудив, та й мені усі дякують за то, що я нікому кривди не роблю». А вони кажуть: «То, може, би ви й нас розсудили? Але, – кажуть, – може, ви нас хочете з’їсти?» Лис каже: «Я би того не зробив, бо мене Бог зіслав, щоби я робив розправу межи його сотворінням. Якби я кого з’їв, в той би-м час умер».

Вони повірили, що він так ласкаво до них балакав, та й розказали, як то було. А він каже: «То так, ти, вороно, сама найбільше завинила. Знаю, що ви вже тепер дуже бідні і не маєте з чого класти собі гнізд, то я вже вас сам споможу, чим зможу. А тепер ходіть до мої хати, трохи відпочинете та й собі підете. Але туда, – каже, – аби-сте уже не йшли, бо то далеко відси, я не можу далеко йти, бо уже старий».

Показав їм багато пір’я та й каже: «А що, се буде добре на гніздо?» А ворона каже: «Добре буде для мене, а для неї треба ще м’якшого».

І що балакали, балакали, а лис заткав діру, аби не повтікали, задушив одну й другу та й так їх розсудив.

Як лисиця з вовком їла м’ясо та в монастирі висвячувалася

Бігла лисиця, зустріла вовка, а він і питає її:

– Де ти була?

– Я скрізь ходила. Я, – одказує, – отеє наїдалася м’яса, бо завтра п’ятниця.

Вовк і каже:

– А я б їв, хоч і п’ятниця.

– Ну, – обзивається лисиця, – ходім, я в одному місці знаю, то й наїсишся.

– Ходім, – каже вовк.

Приходять вони туди, де була пастка. Тільки вовк нагнув туди голову, а дубок (з пастки) і потяг його вгору. Лисиця прибігла, вхопила м’ясо з пастки, сіла та й їсть. Вовк тоді й каже їй:

– Ти ж казала, що п’ятниця, а тепер сидиш і їси?

– Е, тепер тобі п’ятниця, бо п’ятами землі не дістанеш!

Знялась лисиця й пішла лісом. Зайшла в монастир, де ченці живуть. Прийшла, роздивилась, кудою можна влізти. Потім задушила двоє гусей. А гуси й наробили крику. Вибіг чернець із сучковатою патерицею і почав нею лисицю висвячувати. Так висвятив, що й курці нема де носом клюнути.

Вирвалась вона звідти й побігла лісом. Зустріла другого вовка, а він і питає її:

– Де ти була, сестричко?

– У ченців. Я там присвятилась. Я тепер свята!

А той вовк і каже:

– Де ж воно? Піду й я, може, і я присвячусь.

– Йди, – каже. – Мені давав чернець дві гуски з’їсти, потім дав меду, а потім патерицею посвятив.

Приходить вовк до монастиря. Туди вліз, а назад і не може вилізти. Задушив одну чи дві гуски, а гуси й наробили крику.

Виходить чернець та як закричить! А вовк злякався та прожогом в дірку та й зачепився за гвіздок вухами. То він там вуха собі й поодтягував. І з того часу всі вовки вухаті.

Як лисиця зробила чоловіка багачем

Був Іван найбідніший в селі, бо лиш мав три курці, і за тото ся з него посмівали і казали, що він багач. А він не мав хати, лиш сидів в застайці (колибі) та й там тримав свої кури. Раз приходить лисиця і каже: «Іванчику-багачику, дай мені одну курочку, та покладу тебе на багача». Він дав. Лисиця з’їла курку та й знов іде до него й каже: «Іванчику-багачику, дай мені другу курку, та покладу тебе на багача». Він дав. Лисиця з’їла і тоту курку. Та знов іде до него і каже: «Іванчику, дай мені третю курочку, та покладу тебе на такого багача, як сама Горголиця». Дав він, лисиця з’їла. Іде знов до него і каже: «Веди мене на ярмарок». Він повів, а лисиця каже: «Знаєш, що ти маєш правити за мене?» Він каже: «Ні». А вна каже: «Аби-с правив триста палиць».

Приводить на ярмарок, а йому кажуть: «Що ти хочеш за лисицю?» А він каже: «Триста палиць». Вни дали, він взяв та й пішов. Лишень прийшов під застайку, а лисиця за ним цуп! Він як пішов, а лисиця поїла тим руки, що її купили, та й утекла за ним. Вна каже: «Бери мене, Іване, на ярмарок!» Він взяв, а вна каже: «Аби-с за мене правив триста рукавиць».

Приходить на ярмарок, а йому кажуть: «Що хочеш за лисицю?» Він каже: «Триста рукавиць». Вни дали, він взяв та й пішов. Лишень він під застайку, а лисиця за ним цуп! А вна так, як перше, поїла руки тому, що купив, та й утекла. Вна каже: «Бери мене, Іване, на ямарок та аби-с правив за мене триста шапок». Він взяв, приводить на ярмарок, йому кажуть: «Що ти хочеш за лисицю?» Він каже: «Триста шапок». Вни дали, він взяв та й пішов, а лисиця за ним в застайку цуп! Вна поїла тому, що купив, руки та й втекла.

Вна каже: «Бери, Іване, та й ідім до царя в старости!» А то був цар та мав таку доньку, що над ню не було. А то і цар був такий, що над него не було багатшого на цілий світ. Іван каже: «Та же ми бідні!» А вна каже: «Не бійся того, лиш бери палиці, шапки і рукавиці». Взяли вни та й пішли. Приходять над ріку, а там ся купала царівна в долині на ріці. Каже лисиця: «Мечім отут все, а вна ме гадати, що то ми ся затопили. Бо ми, як прийдем до царя, то він ме казати, чого ми ідемо до него в старости такі бідні. То ми будем казати, що ми були багачі, що лиш хіба цар такий багатий, але нас вода потопила».

Прийшли до царя, а цар каже: «Чого ви, такі бідні, прийшли до мене?» А лисиця каже: «Ми в старости». А цар каже: «Та же ви бідні, а де ж би я дав доньку за вас?» А лисиця каже: «Та же, гм… хіба лиш цар були такі багаті, як ми, але нас вода потопила таки перше». А царівна каже: «Так єсть, тату, я сама виділа, як ся купала, що то таке несло, що аж страх». Цар повірив, бо вна правду казала; вода несла тоті рукавиці та тото, що вни наметали в воду. А цар каже до слуг, аби внесли шовкове лудиння. Внесли, а лисиця каже: «Ні, не таке, краще було в нас». Цар сказав внести срібне. Внесли. Лисиця каже: «Ні, ще краще було в нас». Цар казав внести золоте, що найкраще лудиння в нього. Внесли, а лисиця каже: «Отаке саме в нас було». Цар каже: «Но, коли так, то я дам за тебе свою доньку». Лисиця каже: «Добре». Висватали, зробив цар весілля, і Іван также і своє весілля. А відтак каже до лисиці: «А я тепер де приведу молоду?» Лисиця каже: «Не бійся, ми приведемо до Горголиці». І вибралися. Взяв Іван княгиню з собов, та й цар також пішов.

Ідуть, а лисиця напереді. Аж пасуть стадарі стадо товара, а лисиця ся питає: «Чиє стадо пасете?» А вни кажуть, що пані Горголиці. А лисиця каже: «Не кажіть, що пані Горголиці, але Івана-багача, бо іде цар Филистин та й вас вистинає». А Іван лиш ся подивив на свою застайку та й прийшов. Іде цар та й Іван і бояри, аж стадарі пасуть стадо товара. Питає цар: «Чий товар?» Стадарі кажуть, що Івана-багача. Цар каже: «Добре!» Та й прийшли дальше. А лисиця іде дальше наперед та де найде слуги Горголиці, та все каже, аби казали, що Івана-багача. «Як не мете так казати, як я кажу, то іде цар Филистин та й вас вистинає». Цар іде та ся все питає: «А чиї ви пасете худоби?» А вни всі кажуть, що Івана-багача. Цар все каже: «Добре!» А Іван лиш ся сміє з радості. Аж набігає лисиця до пані Горголиці, а там двори багато крашені, як у самого царя, а слуг та служниць більше, як у царя на весіллі народа було. А лисиця каже: «Чиї се хати?» Вни кажуть, що пані Горголиці. А лисиця каже: «Не кажіть, що пані Горголиці, бо іде цар Филистин, то вас всіх вистинає». А Горголиця з печі каже: «Та й мене?» А лисиця каже: «Та й тебе, пані Горголице!» – «А де я вере бих ся сховала?» Лисиця каже: «В дуба». Горголиця послухала та й пішла в дуба. Приходить цар, а то слуги та служниці наварили їсти та пити більше, як у самого царя. А цар каже: «Чиї се хати?» А слуги, служниці і лисиця кажуть, що Івана-багача. Сіли за стіл, п’ють та їдять, а далі кажуть: «А де стріляти?» А лисиця каже: «В дуба».

Взяли стріляти в дуба, розстріляли Горголицю в дубі, лиш гній став з Горголиці. А Іван став паном на Горголичиних маєтках. Отак лисиця за три курці поклала Івана багачем. Та вни жили, доки жили.

Як лисиця оженила діда на царській дочці

Жили собі дід та баба. От баба наплодила собі курей повен хлів. От вона як умирала, то казала дідові: «Як хто буде курей красти, так лови та голови одрубуй».

От лисиця унадилась до курей, а дід засів та й піймав її, а вона стала проситься у діда: «Не убивай мене, я тобі принесу панських шапок».

От вона пішла на дорогу, лягла, ноги розкинула, хвіст простягла. А шапочники їдуть та й кажуть: «От славна найда, буде воротник!» Взяли її і скинули на віз. От вона продрала дірку, начала викидати шапки; навикидала, тоді і сама вилізла. Принесла дідові та й каже: «Дай мені ще одну курочку, я тобі принесу панських чобіт». Він дав їй курочку.

Пішла вона на дорогу, лягла, ноги одкинула, хвіст простягла, будьте нежива. А чоботарі йдуть та й кажуть: «Еге! Славна найда, буде воротник!» Взяли її і скинули на віз. Продрала вона дірку, начала викидати чоботи. Навикидала, тоді і сама вилізла. Принесла дідові та й каже: «Дай мені ще одну курочку, я тобі принесу панських шуб». Дід дав їй курку.

Пішла вона на дорогу, лягла, ноги одкинула, хвіст простягла, будьте нежива. А це йдуть торгачі з панськими шубами. А вона лежить. От первий уздрів та й крикнув: «Ага, ось дивіться, братці, яке добро лежить на дорозі! Буде на могорича. От усі ізійшлись, подивились та й кажуть: «Що ж це таке, не одного щастя, а всіх; возьміть її положіть на який-небудь віз, та десь продамо, та гуртом і проп’ємо». Та й поїхали.

А лисиця продрала дірку і начала викидати шуби. Навикидала, тоді і сама вилізла. Принесла дідові та й каже: «Дай мені ще одну курочку, я піду тобі цареву дочку засватаю». Дід зрадівся, дав дві.

Пішла лисиця понад лісом, дивиться – сидять два вовки. «Лисичко-сестричко, куди ідеш?» -

«До царя на обід». – «Возьми й нас». – «Цур вам пек! Через вас та й мені не дадуть». – «Ні, возьми!» – «Та йдіть».

Прийшли вони. Посадила вона їх, а сама пішла питаться, де будуть обідати давати. Пішла вона до царя та й каже: «Прислав вам пан два гостинці». – «Які ж вони?» Утаскала вона два вовки в хлів. «Що ж вони їдять?» – «Та вкиньте їм хоть барана».

Прийшла вона до діда, а дід і питається: «Ну, що казали?» – «Та ще щоб і завтра прийшла». Пішла вона понад лісом; сидять два медведі. «Лисичко-сестричко, куди ідеш?» – «До царя на обід». – «Возьми і нас!» – «Цур вам пек! Через вас та й мені не квас». – «Ні, возьми!» – «Та йдіть».

Прийшли вони до царя. Посадила вона їх, а сама пішла питаться, де обідати будуть давати. Прийшла вона до царя та й каже: «Прислав вам пан два гостинці». – «Що там таке за пан, що таких звірів присилає?»

Увела вона їх в хлів. Цар і питається: «Що ж вони їдять?» – «Хліб, булочку та горілочку п’ють. Це пан хоче, щоб ви за його оддали дочку свою». – «Можна за такі гостинці».

Пішла вона од царя. Іде – пасуть череду і табун. Питає: «Чиї ви?» – «Змійові». – «Не кажіть, що змійові, а кажіть, що пана, а то цар як їхатиме, то він вас поріже». Іде дальше – пасуть вівці, свині, індики, гуси і кури. Питає: «Чиї ви?» – «Змійові». – «Не кажіть, що змійові, а кажіть, що пана, а то цар як їхатиме, то він вас поріже».

Пішла вона од їх. Іде дальше – стоять трьохетажні дома. Увійшла вона туда, а там сама змія.

Лисиця і каже змії: «Ховайся, а то цар як їхатиме, то він тебе заруба».

Пішли вони із змією в ліс, дивляться – стоїть дуб з дуплом. Змія і улізла туди, а лисиця підпалила дуб, змія і згоріла.

Цар як їхав, то спитався пастухів; вони кажуть, що пана. А лисиця діда перевела в змійові дома, убрала його; він став молодий. Цар приїхав до домів, аж і в його не такі. Вони повінчались та й живуть.

Як лисичка Івана-баштанника зробила царевичем

У якомусь-то царстві, в якомусь государстві жив собі багатий пан. От треба тому панові наймита – нікому свиней пасти. Посилає пан прикажчика шукать свинаря.

– Тільки, – каже, – з такою умовою, що, як вибуде рік, то дам йому шмат поля на рік, а не вибуде, то нічого не плачу.

Пішов прикажчик по селу, розпитує:

– Чи нема де якого нетяги?

– А там і там, – кажуть, – живе дуже убогий парубок, – він піде.

Ото й найняли того парубка. Вибув він рік і дали йому день поля на рік.

Іде парубок від пана та й думає: «Служив я, – думає, – рік, вислужив день[2]2
  День – міра площі, приблизно 7000 м2.


[Закрыть] поля на рік, – що мені з ним робить?» Думав-думав: «Посію баштан… чи не розбагатію?» Думав-думав: «А чим же я, – каже, – те поле виорю, що в мене ні волів, ні плуга?…» А далі й надумавсь: «Піду до пана». Приходить:

– Пане, – каже, – любий, пане, – каже, – милий! Служив я у вас рік, вислужив день поля на рік, та нічим мені зорать його. Чи не зорали б ви мені? Я б уже вам відробив.

Пан зглянувсь на нього:

– Добре, – каже, – виорю!

Зорали ту нивку, посіяв він баштан. І як уродив же той баштан! Кавуняччя – от таке! А дині – от такі!

Поставив собі парубок курінь серед баштана, там і живе – баштан стереже. Тільки як стали пристигати дині, помічає він, що оце вдень лежала така гарна динька, а на ранок устане: сама шкаралущина! «Ну, – думає, – я ж таки пристережу, хто мої дині переводить, – я йому дам!» От настала ніч. Сів він у курені, стереже. Коли чує – хрум-хрум! Він потихесеньку туди, – аж там лисичка; він підкрався та – хап її за хвіст! Та й піймав.

– Ага! – каже. – Я тобі дам динь!

Та як замахнеться…

– Ой чоловіче-голубчику, – каже лисичка, – не бий мене, я тобі у пригоді стану.

– А дині їстимеш? – каже.

Та її ціпком… А вона проситься:

– Хоч живу, – каже, – пусти мене, я й то тобі у великій пригоді стану!

Бив-бив, а далі питає:

– У якій же ти мені пригоді станеш?

– Я, – каже, – тобі висватаю царівну!

– Ну гляди!

Та й пустив: «Ото хитра! – думає. – За царівну сватає…»

Побігла лисичка до царя. Там її не пускають, виганяють.

– Треба мені самій царя бачити, – пустіть! Я щось йому скажу.

Її гонять, а вона у дворець преться. Цар і пустив.

– Що там за лемент? – питає.

– Та тут, – кажуть, – волоцюга припленталась.

– Впустіть, – каже цар.

Її й пропустили. Вона цареві в ноги:

– Царю-государю, – каже, – змилуйся, що я до тебе з недоброю вістю прийшла!

– З якою недоброю вістю? – питає цар.

– Так і так, – каже, – була я у змія, хвалився він мені, що буде твоє царство воювати – дочку твою візьме за себе. Так я оце прийшла тобі розказати…

– Ох, мені лихо! – ухопився цар за голову. – А в мене ж і військо не готове!

Та на царедворців:

– Га, сякі-такі!.. Мене хочуть воювати, а ви нічого не знаєте! Лаяв їх, лаяв…

– Кличте раду! – гукнув.

Тут де не взялись генерали, сенатори, панства усякого поназбігалось, – радяться: як їм того змія повоювати? Радились-радились – нічого не врадять: нема війська! А лисичка знов цареві в ноги:

– Царю-государю! Змилуйся, – каже. – Що я тобі пораджу: є в мене цар курінний, – як віддаси за нього дочку, він того змія звоює!

Цар і сюди кинувсь, і туди кинувсь – нічого робити:

– Як звоює, – каже, – то вже віддам!

Прибігає лисичка до куреня:

– Здоров, курінний царю!

– Здорова була, лисичко-сестричко!

– Я тобі добру вість принесла.

– Кажи.

– Була я в царя, за тебе царівну сватала; так цар сказав: як звоює, – каже, – змія, то віддам. Ходім воювати!

– Тю-тю, дурна! – каже парубок. – Як же мені його звоювати?…

– Нічого, звоюєш: мене слухай, все гаразд буде! Одягайся, ходім.

– А баштан, – каже, – на кого покину? Вона як почала його вмовляти, – пішли.

Ідуть та йдуть: лисичка попереду біжить, парубок позаду йде. Коли назустріч їде змій: так і сипле іскри, так і сяє!

– То, – каже лисичка, – змій їде. Ти, – каже, – постій тут під копицею (на луці були), а я побіжу вперед до нього.

Став той парубок під копицею, думає: «Пропав же я!» А лисичка побігла до змія.

– Здоров, зміїку-братику!

– Здорова, лисичко-сестричко!

– Що я тобі скажу, зміїку-братику! – каже лисичка. – Біжу я оце до тебе з недоброю вістю: іде на тебе цар війною; хоче тебе звоювати і все твоє багатство відняти!

– Де ж він? Далеко? – питає змій.

– Якби, – каже, – далеко, а то близько!

– Що ж мені тепер робити? – питає.

– А що робити? – каже лисичка. – Он, під копицею, стоїть чоловік, віддай йому все своє – і коні, і коляску, й одежу, а сам уберись у його одежу та й іди собі додому: цар тебе не пізнає… А то пропав!

Змій мерщій одежу з себе, а свиту на себе – та бігом звідти!

«Спасибі лисичці, від смерті врятувала!» – думає.

Тоді той баштанник убрався в золоту одежу, – і такий став гарний, що хоч не схочеш, то полюбиш! Сів у коляску, поїхали з лисичкою.

– Бач, – каже вона, – а ти боявся!

Приїхали до царя. Лисичка цареві в ноги:

– Царю-государю, – каже, – кланяється тобі цар курінний і шле подарунки: він звоював змія, просить дочку твою за себе!

Цар зрадів, цариця зраділа, царівна теж. Повискакували, беруть його, ведуть. А через тиждень і весілля справили. І я там був, мед-вино пив; у роті не було, а по бороді текло.