355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Автор Неизвестен » Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин » Текст книги (страница 5)
Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин
  • Текст добавлен: 5 октября 2016, 22:03

Текст книги "Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин"


Автор книги: Автор Неизвестен


Жанры:

   

Сказки

,

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 20 страниц)

Казка про котика та півника

Був собі котик та півник, і були вони у великій приязні. Котик було у скрипочку грає, а півник тільки співає. Котик було йде їсти добувати, а півник вдома сидить та хати глядить. То котик було, йдучи, наказує:

– Ти ж тут нікого не пускай та й сам не виходь, хоч би хто й кликав.

– Добре, добре, – каже півник; засуне хату та й сидить, аж поки котик вернеться.

Навідала півника лисиця та й надумала його підманити. Підійде під віконце, як котика нема вдома, та й промовляє:

– Ходи, ходи, півнику, до мене, що у мене золота пшениця, медяна водиця. А півник їй:

– То-ток, то-ток, не велів коток!

Бачить лисиця, що так не бере, прийшла раз уночі, насипала півникові попід вікном золотої пшениці, а сама засіла за кущем. Тільки що котик вийшов по здобич, а півник одсунув кватирку та й виглядає. Бачить: нікого нема, тільки пшеничка попід вікном розсипана. Понадився півник:

– Піду-но я трошки поклюю, нікого нема, ніхто мене не побачить, то й котикові не скаже.

Тільки півник за поріг, а лисичка за нього та й помчала до своєї хати. А він кричить:

Котику-братику,

Несе мене лиска

По каменю-мосту

На своєму хвосту.

Порятуй мене!

Котик поки почув, поки завернув (далеко був), то вже й опізнився лиску догнати. Біг-біг, не здогнав, вернувся додому та й плаче, а далі надумався, узяв скрипку та писану торбину та й пішов до лисиччиної хатки.

А в лисиці було чотири дочки та один син. То стара лисиця на влови пішла, а дітям наказала півника глядіти та окріп гріти, щоб ото вже як вернеться, зарізати його та обпатрати.

– Глядіть же, – наказала, – нікого не пускайте.

Та й пішла.

А котик підійшов під вікно та й заграв, ще й приспівує:

Ой у лиски, в лиски

Нових двір

Та чотири дочки на вибір,

П’ятий синко,

Ще й Пилипко.

Вийди, лисе, подивися,

Чи хороше граю!

От найстарша лисичівна не стерпіла й каже до менших:

– Ви тут посидьте, а я піду подивлюся, що воно там так хороше грає.

Тільки що вийшла, а котик її – цок у лобок, та в писану торбину! А сам знов грає:

Ой у лиски, в лиски

Нових двір

Та чотири дочки на вибір,

П’ятий синко,

Ще й Пилипко.

Вийди, лисе, подивися,

Чи хороше граю!

Не втерпіла й друга лисичівна та й собі вийшла, а він і ту – цок у лобок та в писану торбину! Так усіх чотирьох виманив. А синко Пилипко жде-пожде сестричок – не вертаються.

– Піду, – каже, – позаганяю, а то мати прийде, битиме.

Та й пішов з хати. От котик і його – цок у лобок та в писану торбину! А потім почепив торбину на сухій вербі, сам у хату, знайшов півника, розв’язав; взяли вони удвох усю лисиччину страву, поїли, горщики з окропом вивернули, горшки-миски побили, а самі втекли додому.

Та вже потім півник довіку слухав котика.

Карась і окунь

Зустрілися карась з окунем.

– Ну, й набридло мені жити в цьому багні, – скаржиться карась.

– Так цій біді легко зарадити, – каже окунь. – Ухопи гачок – і відразу попадеш у сметану.

Кінська сила

Був ґазда і мав дуже худого коня. Доки кінь був молодий, то робив, а як постарівся, ґазда узяв та й нагнав. Іде той кінь лісом та й здибає лева. Та й лев каже до коня:

– Ану, поборімся!

Кінь каже:

– Знаєш що? Ходім до скали та й там поборемося.

Прийшли вони до скали. Кінь був підкований. Як ударить копитами в скалу – аж іскри ся посипали. Тогди каже до лева:

– Ану, чи ти так годен?

Лев як ударив лабами – аж скала стряслася, але іскри не сипалися так, як від коня. Тогди лев відійшов за кілька корчів, здибає вовка та й каже до него:

– Видиш, брате, тут є такий звір, що як ударить копитами у скалу, аж іскри ся посиплють.

– Я таких їм, – каже вовк.

Але вовк не видів коня, бо був менший, але лев видів, бо був більший. Тогди лев каже до вовка:

– Ану, я тебе підойму, та будеш видіти.

Лев узяв вовка в лаби, підоймив його, як їго стис лабами та й задушив. Тогди лев вовка питається:

– А що, видиш?

Вовк навіть не відзивається. Поклав його на землю, дивиться, а він небожчик. Тогди лев каже:

– Видиш, який ти дурний, ще-с і не видів, та вже-с умер, а якби ти вздрів, що би було?

Кінь і бик

На швидкім конику гонив, як вітер, малий хлопчик. Дикий бик, поглянувши на тоє, крикнув на коня:

– Встидайся! Такому маленькому хлопчикові не дав би-м ся поводити!..

– Но я, – відповів кінь, – радо даю ся поводити, бо яка би то була слава для мене – хлопчину з себе скинути!..

Кінь і вовк

Був цісар і мав коня такого старого, що ще його дід ним їздив. Аж як він не зміг уже ходити, так він його жалував застрілити і казав його вивести в ліс, най він або здихає, або що хоче най ся робить. Так його вивели до лісу і пустили. Пасеться кінь. Надходить вовк та й каже: «Добрий день, паско!» – «Дай, Боже, здоров’я, йогомосць! Що чувати коло вас?» – відзивається кінь. «От би-сь не відзивався до мене, – каже вовк, – бо-м такий голодний, що тя зараз з’їм». – «Ой, та й найшов-єс що їсти; на мені нема, тілько шкіра і кості і тото ще не можна їсти». – «Та чому?» – відзивається вовк. «Бо я цісарський». – «Де ти маєш герб цісарський?» – «Подивися». Вовк обійшов в около, заглядає: нема нігде. «А о, нема». – «А дивися, маю під копитом, і все виписано: котрого я року родився, котрого року асинтирований і кілько літ я служив». – «Покажи!» – каже вовк. Кінь підняв ногу: «На, читай!» Але що з того, коли вовк не вміє читати. Та й каже: «Чекай, я біжу до лиса. То є письменний чоловік, то він прочитає навіть і по-німецьки». І побіг.

Прибігає до лиса: «Добрий день, куме!» – «Дай, Боже, здоров’я! А чого ти ся так зажог?» – мовить лис до вовка. «Та, чого я так зажог. Якби й тобі ся таке здарило, як мені, то би-сь так біг, як я». – «Що такого?» – «Не маю часу тобі усьо оповідати, але ходи зо мнов, а я тобі без дорогу буду оповідав». І забралися, йдуть. Та й каже вовк до лиса: «Вогори. Мені ся здарило підвечірок вимав’яється що його не можна їсти. Каже, що має під копитом виписане так сирово, що його не можна їсти». – «Та добре, – каже лис, – зараз переконаємся. Але що з того, коли я окуляри забув вдома, а я вже добре не довиджаю». Каже вовк: «То вернися та возьми». – «Е, та я вже, може, й так зосліпаю, не хоче ми ся вертати». Бо він уже мудрує вовка.

Прийшли до коня, а кінь підняв ногу та й каже: «Читайте!» Лис здалека став собі, бо він недурний, та й щось гумотить та й каже до вовка: «Ще їдна літера є на самій середині, та й не можу додивитися, що то за літера». А вовк каже: «Котра?» Приступається до коня. «Може сяся?» – підняв лабу до копита. А в тім кінь вовка трас в голову та й убив. А лис відскочив та й дивиться. Кінь каже до лиса: «Чому не кінчиш читати?» А лис ся відзиває: «Нема дурних. Був єден, та й тото-с убив, а я не дурний приступатися». Та й каже до коня: «Добраніч, я вже пішов».

І так ся розійшли, а кінь ся лишив у лісі далі; не знаю, що ся стало з ним.

Кінь і осел

Кінь і осел зустрілись на вузенькому мостику. Кінь каже ослові: «Дай мені дорогу!» А осел уперсь – ні з місця – і каже: «Дай ти мені дорогу, я достойніший од тебе». – «Замовч, нікчемна твар, – горделиво промовив кінь, – іще й ти здумав собою величаться? Дурнішого осла в світі нема. Недарма у людей пословиця зложилась: «Дурний, як осел!» А кінь – умне животне. Я чоловікові приношу велику користь. Коней учать нарівні з солдатами, і вони все дочиста понімають, а ти що? Дурний, як пробка!» – «А ти хоч і умний, зате Богу противний, – каже осел. – Ти такий ненажерний, що тобі корму ніколи не настачиш. Коли ховавсь Ісус Христос в яслах од розбійників, так ти все сіно пожер, йому нічим було прикриться, тебе за се Бог прокляв. А я хоч і дурний, зате угодний Богу. На мені Божа мати їхала, тікала од царя Ірода в Єгипет, а сам спаситель їхав в Єрусалим. А ти що?… Кінь довжен ослові уступать і повинуваться йому…»

Ото вони спорили, спорили, один другому дороги не давали. А далі кінь по своїй гордості кинувсь напролом, щоб збить осла з мосту, а самому пройти. Осел уперся, не по-п’ятився назад, і обидва полетіли в воду. А потім бовтаються в рівчаку і ніяк не можуть вилізти.

На ту пору бігла по мосточку собака, розпитала, з якої причини вони попадали, сказала їм: «Обидва ви дурні! Гордость і глупость – між собою брати. Якби один з вас був учтивий, дав би другому дорогу, то все було б по-хорошому».

Кінь і собака

Кінь стояв біля ясел, жував сіно, а собака неподалеко од його лежав в з’їдах. Мимо двора ішли парубки і співали пісні. Собака підхопивсь, миттю кинувсь до воріт і почав гавкать. Гавкав він, поки парубки скрились з очей у його, потім вернувсь на своє місце і знов ліг на з’їдах. Кінь каже: «Чого ти микаєшся по двору? Дарма тіко язик свій чухаєш об зуби. Чи тобі набридло лежать? Мабуть, боки перележав?» – «Еге, ти думаєш, так, як ти, нічого не робиш, тіко корм переводиш, безперестану жуєш. А я і хвилини без діла не побуду. Я нікого не промину, хазяйське добро бережу, за всім доглядаю, щоб не взяв хто чого. Я хазяїнові нужніший тебе».

А кінь каже: «Хазяїн без собаки проживе, а без коня він здохне з голоду. Я йому пашу, бороню, снопи возю, з лісу дрова возю». – «Велике діло пахать та боронить! Ти попробуй день і ніч не спать так, як я; мені припада круглі сутки бігать то в один, то в другий кінець двора, за всім хазяйським добром приглядаю і всіх од свого двора одганяю. Якби не я, так все б хазяйство розволокли». А кінь каже: «Та кого ж ти бережеш, як не мене? Якби у дворі коня не було, так хазяїн і собаки б не держав».

Собака побачив хазяїна, спитав: «Скажи, будь ласкавий, хто з нас нужніший тобі: кінь чи я?» Хазяїн, щоб не обідить одного й другого, сказав: «Хто мені не нужен, того я не держу, а кого я держу, ті для мене всі однакові. Ваше діло сповнять своє діло по совісті і жить між собою мирно».

З того часу кінь і собака перестали хвастаться собою. А собака так здружив з конем, що без його не міг жить. Як чоловік поїде куди в поле або на базар – і собака за возом вчепиться. Та так звик за возом бігать, що тепер, уже й за саньми не втерпе.

Кінь, пес, кіт і півень

В одного ґазди був старий кінь. Такий вже старий, що не міг вже нічого робити. Не захотів ґазда тримати старого коня. За що було його годувати? От і вирішив прогнати коня. Так і зробив.

Іде кінь собі дорогою, коли здибає пса, який ледве іде. Пес той вже дуже старий. Питає його кінь:

– Куди ти йдеш, песику?

– Заким був молодий, – відповідає пес, – служив, добре гавкав, охороняв маєток, то господар і тримав мене, годував. А тепер я старий став, нічого не можу робити, то він і вигнав мене. То я і йду, куди очі дивляться. А ти куди йдеш? – питає пес.

– Мене також, – відповідає кінь, – мій господар вигнав. Заким був молодий, здоровий, добре робив, орав, возив його, то він і тримав мене. А тепер я вже старий, робити не можу, то він і прогнав мене. Давай підемо разом.

Так і пішли собі кінь із псом дорогою, розповідаючи один одному про свою біду. Коли це зустрічають вони кітку, яка сиділа і дуже плакала. Вони зупинились, і кінь запитав:

– Що ж з тобою, кіточко?

– Така в мене біда велика. Заким була молода, гарна, ловила мишей, то всі мене любили в домі, шанували, добре годували. А тепер, коли я стала стара, негарна, вже й мишей не можу ловити, то мене і вигнали.

– Не журись, кіточко, – каже кінь, – в нас таке ж саме нещастя. Підемо з нами, разом легше буде.

Ідуть вони тепер разом далі. Дуже змучилися, вже і їсти хочуть. Аж раптом біля лісу зустріли вони півня, який гордо йшов їм назустріч.

Зупинив його кінь і розпитав, чого він так далеко зайшов від села. А півень відповів:

– Та біда в мене велика. Заким був молодий, веселий, бігав по дворі, жартував з курочками, рано будив господарів, то і тримали мене в дворі. А тепер став старий, нічого не можу робити, навіть курочки не дивились на мене, тікали, то господар і прогнав мене. То хоч ви не залишайте мене одного, візьміть із собою.

Пішли вони всі четверо далі. Якраз ніч застала їх у лісі. Почали вони шукати, де б можна переночувати. І раптом побачили вони вогник. Зраділи. На цей вогник і пішли вони. Перед хатиною зупинилися. Заглянули у вікно, – всі так і повідскакували злякані від вікна. Вони побачили, що в хаті за столом ділили свою здобич страшні ненажерливі збуї. Вони там щось кричали, сміялися, потім вечеряли і полягали спати. Ранесенько вони побігли в ліс.

Кінь зі своїми приятелями почали думати, що їм зробити, щоб прогнати цих страшних збуїв з хатини, бо скоро зима, а їм нема де жити. Вдень були вони в хатині, і збуї не приходили. Видно, що збуї з’являються тут лише вночі.

Вночі, коли мали прийти збуї ночувати, кінь порозставляв своїх приятелів по місцях: кіт ліг на піч, пес біля порога, півень над дверима; а сам кінь ліг під деревом на подвір’ї.

Десь опівночі зчинився шум, крик. То поверталися страшні збуї. Найстарший збуй посилає одного з них, щоб той засвітив свічку. Зайшов він до хати. Лише простягнув руку, аби взяти сірник з комина, а кітка лап за руку, до крові подряпала. Збуй з переляку закричав і почав тікати. Тільки він за поріг, а пес кинувся на нього, сильно ноги покусав. Ледве живий вибіг на двір, а тут ще кінь копитами в плечі, в плечі. Тут півень як закукурікав, аж всі збуї перелякалися.

Прибіг він переляканий до збуїв:

– Йой, яке там страшне є! Більше туди не піду. Лише я простягнув руку за сірником, а мене щось ножами, ножами по руці. Я почав тікати, а він таки за мною і ще кавалок литки відрізав, надворі мене здогонив і патиками в плечі, в плечі, а там якийсь ще кричав: «Лапай його, лапай, давай сюда!» Я ледве звідти живий втік.

Не хотів старший збуй вірити цьому, але до хатини побоявся йти.

На другу ніч старший збуй сам пішов до хатини, думав, що вже нікого немає. Але ледве ноги притягнув. Більше збуї не приходили до тої хатини, боялися.

Так кінь, пес, півень і кітка прогнали збуїв з хатини і залишилися жити в лісі в цій хатині. Вона і понині стоїть там в лісі, де живуть кінь, пес, півень і кітка мирно, дружно і без сварок.

Кіт

Був у діда та у баби кіт. І такий, що все на шкоді так і жив. Раз баба дала йому за це доброї прочуханки, він і втік од них в ліс. Наловив собі там пташок, наївся і забрався на ніч в зайчикову норку. Приходе заєць. Кіт з нори як замурчить та як присне! Заєць злякався і подався до лисиці. «Лисичко-сестричко! Ходім виженемо щось із моєї хатки». Лисиця прийшла та каже: «Хто, хто в зайчиній хатці?» А кіт з нори оп’ять як присне та: «Яву! Яву!» А лисиця та заєць думали, що він каже: «Я вас! Я вас!» Та й полякались.

Позвали вовка, потім ведмедя, а далі кабана. Ніхто не вигнав. От вони і стали радиться, що робити. «Вже ніщо, – каже лисиця. – Молебень треба правити».

Стали каждий по-своєму співати. А лисиця хвостом ковиля, бач-ся, будьто кадилом маха, а, порівнявшись з норою, поклониться. Тут кіт: «Мяу! Мяу!» А їм вчувається: «Мало! Мало!» Вони ще більший крик підняли.

Кричали, кричали, поки із мочі вибились. «Що ж йому ще?» – думають вони. «А ось що», – каже ведмідь і кинувся додому, приніс щільник меду та й суне потихеньку до нори.

Кіт: «Тс! Тс!» Приснув, а ті і замовкли, думали, що це він каже: «Тише! Тише!»

Ждали, ждали – не вилазить кіт. Вони взяли й поховалися. Вовк та лисиця притаїлись за кущем, ведмідь поліз на дуба, а кабан зарився в листя.

Кіт виглянув із нори – не видно нікого; і виліз. Кабан якось і зашарудів хвостом об листя.

Кіт як кинеться туда, думав, що миша, а кабан з ляку; «Хро! Хро!» – і схватився. Кіт тоді, що робити? Та плиг на дуба, де сидів ведмідь, а той геп додолу!..

Так і розбіглись всі з переполоху, а кіт тоді хаміль, хаміль додому.

Кіт, кріт, курочка та лисиця

Жили собі разом кіт та кріт, та курочка. Кіт та кріт ходили на заробітки, а курочка залишалася дома. Вони як ідуть на заробітки та й наказують:

– Не виглядай, курочко, в віконце, а то тебе лисичка украде.

Пішли раз кіт та кріт на заробітки, а лисичка прибігла під віконце та й каже:

– Курочко, курочко,

Масляна головочко,

Одсунь віконечко

Та глянь на сонечко:

Он бояри йдуть -

В красному, в зеленому,

голубому

Та й на конику вороному.

Курочка одсунула віконце та й виглянула, а лисичка хап її за голівку та й понесла у свою хатку. А курочка дорогою і співає:

– Коте, коте, і ти, кроте!

Несе мене лиска

На лисому хвості

По липовому мості,

З гірки на долинку

Та й у свою хатинку!

Кіт та кріт почули, прибігли та й одняли курочку:

– Ми ж тобі казали, щоб ти не виглядала, а ти не послухала нас! Так дивись, не виглядай же! Ми тепер підем далеко і не почуєм, як ти нас кликатимеш.

На другий день кіт та кріт пішли, а лисичка знов прибігла, сіла під віконце та й:

– Курочко, курочко,

Масляна головочко,

Одсунь віконечко

Та глянь на сонечко:

Он бояри йдуть -

В красному, в зеленому,

голубому

Та й на конику вороному.

А курочка притаїлася та й мовчить. Тоді лисичка каже:

– О, яка ж бо ти, курочко, спесива!.. Уже розсердилась… Я тільки пожартувала.

Курочка виглянула, а та хап її за голівку та й понесла у свою хатку. А курочка дорогою співає:

– Коте, коте, і ти, кроте!

Несе мене лиска

На лисому хвості

По липовому мості,

З гірки на долинку

Та й в свою хатинку!

Кіт і кріт почули, прибігли і одняли курочку:

– Ми ж тобі казали, щоб ти не одчиняла віконця! Тепер ми підем ще далі, так хоч як будеш звати – не почуєм.

На третій день вони пішли на заробітки, а лисичка зараз і прибігла, сіла під віконце:

– Курочко, курочко,

Масляна головочко,

Одсунь віконечко

Та глянь на сонечко:

Он бояри йдуть -

В красному, в зеленому,

голубому

Та й на конику вороному.

Курочка мовчить. Вона тоді вдруге заспівала та й каже:

– О, курочко, яка ж ти сердита! Я тільки пожартувала з тобою, а ти і розсердилася!.. Я зовсім не хотіла тебе їсти! Тепер тебе не буду й зачіпать…

Курочка виглянула, а вона її хап за голівку та й понесла у свою хатинку. Курочка дорогою і співає:

– Коте, коте, і ти, кроте!

Несе мене лиска

На лисому хвості

По липовому мості,

З гірки на долинку

Та й у свою хатинку!

Не чуть. Вона вдруге заспівала:

– Коте, коте, і ти, кроте!

Несе мене лиска

На лисому хвості

По липовому мості,

З гірки на долинку

Та й у свою хатинку!

Не чуть. Вона втрете заспівала:

– Коте, коте, і ти, кроте!

Несе мене лиска

На лисому хвості

По липовому мості,

З гірки на долинку

Та й у свою хатинку!

Не чуть.

Лисичка принесла її додому та й заставила своїх дочок піч топить та воду гріть, а курочку посадила на пічку.

Кіт та кріт прийшли додому – аж курочки нема, лисичка вкрала. Вони пішли в ліс, зробили скрипочку і дудочку, пошили шкіряний мішок та й пішли на лисиччин двір, сіли та грають:

– Ду-ду, ду-ду в дудочку,

Скрипу, скрипу в скрипочку!

А в лисички новий двір,

Чотири дочки на вибір,

П’ята вона, вийди сюда!

А лисиччині дочки почули та й кажуть:

– Що се, мамо, грає? Ми підем послухаємо.

А лисичка каже найменшій:

– Піди подивись, та не барись, а то пора курочку різать.

Та вийшла.

– Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені.

А вони питають:

– А чи будеш танцювати?

– Буду.

– Ду-ду, ду-ду в дудочку,

Скрипу, скрипу в скрипочку!

А в лисички новий двір,

Чотири дочки на вибір,

П’ята вона, вийди сюда!

Цок та й в лобок,

Та й у шкіряний мішок.

А лисичка чекає-чекає – не йде дочка. Вона і посила другу:

– Оце як забарилась!.. Піди поклич. Пора курочку різать.

Та вийшла та й каже:

– Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!

– А будеш танцювати?

– Буду.

– Ду-ду, ду-ду в дудочку,

Скрипу, скрипу в скрипочку!

А в лисички новий двір,

Чотири дочки на вибір,

П’ята вона, вийди сюда!

Цок та й в лобок,

Та й у шкіряний мішок.

Лисичка посила третю дочку:

– Піди подивись, що вони там так забарились! Нехай ідуть скоріш. Пора курочку різать.

Та вийшла та й просить:

– Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!

– Будеш танцювати?

– Буду.

– Ду-ду, ду-ду в дудочку,

Скрипу, скрипу в скрипочку!

А в лисички новий двір,

Чотири дочки на вибір,

П’ята вона, вийди сюда!

Цок та й в лобок,

Та й у шкіряний мішок.

А лисичка, почекавши, бачить, що нема третьої дочки, посила четверту:

– Піди поклич їх. Що вони там роблять?

Та вийшла та й каже:

– Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!

– А будеш танцювати?

– Буду.

– Ду-ду, ду-ду в дудочку,

Скрипу, скрипу в скрипочку!

А в лисички новий двір,

Чотири дочки на вибір,

П’ята вона, вийди сюда!

Цок та й в лобок,

Та й у шкіряний мішок.

А лисичка чекала-чекала та й каже:

– Що це вони там забарились? Піду сама покличу.

Вийшла:

– Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!

– А ти будеш танцювати?

– Буду.

– Ду-ду, ду-ду в дудочку,

Скрипу, скрипу в скрипочку!

А в лисички новий двір,

Чотири дочки на вибір,

П’ята вона, вийди сюда!

Цок та й в лобок,

Та й у шкіряний мішок.

Ввійшли у хатку, взяли курочку, принесли додому і тепер разом поживають та добро наживають.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю