Текст книги "Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин"
Автор книги: Автор Неизвестен
Жанры:
Сказки
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 20 страниц)
Лисиця-сповідниця
Одного разу лисичка зібралася на богомілля. Взяла собі гарненьку палицю, клунок з хлібом, як звичайно збираються подорожні в далеку дорогу, та й пішла, зігнувшись, мов стара бабуся.
От іде вона шляхом та й іде. Коли зустрічає її зайчик сіренький, маленький та й питає:
– Куди це ти, лисичко, йдеш?
– На богомілля, – одказує лисичка.
– Візьми й мене до себе, – каже зайчик.
– Ходімо, – відказала лисичка, – все ж таки вдвох охотніше буде.
От ідуть вони та й пісеньки богомільної співають. Коли зустрічає їх качечка сірошня та й питає:
– Куди це ти, лисичко-сестричко, йдеш з зайчиком?
– На богомілля, – одказує лисичка.
– Візьміть і мене до себе, – каже качечка.
– Ходім! – відповіла лисичка.
От ідуть вони втрьох. Ідуть та й ідуть; коли їх півник зустрічає, пишно вбраний, та й питає:
– Куди це ви зібралися мандрувати?
А лисичка й відказує:
– На богомілля.
А півник і каже:
– Візьміть і мене з собою.
– Ходім! – відказує лисичка.
От ідуть вони вже вчотирьох. Ідуть та й ідуть. А вже й вечір надходить. Бачать: попереду їх лежить колода товста.
От лисичка й каже:
– Сідайте, відпочинем трохи, бо до монастиря ще далеко, а вже й притомилися трохи.
Сіли, відпочили та й знову пішли.
Ідуть та й ідуть. А вже й ніч надходить.
Мандрівники дійшли до лісу, потім увійшли в ліс, як уже стало зовсім темно. От лисичка й каже:
– Мабуть, під цим кущиком будемо ночувати.
Так і зробили. Звернули з шляху та й полягли спати в затишку. Всі поснули, мов повбивані; тільки лисиці щось не спиться. Вона сіла коло їх та довго про щось собі мріяла. Потім вирила нору під кущем, залізла в неї та й собі заснула. В цей час настала тиша, тільки чувся сонний хрюкіт.
Повставали вони, ще й сонце не зійшло. Коли стало сонце сходити, вони погрілися та й хотіли знову вже йти далі по шляху.
А лисичка й каже:
– До монастиря ще далеко, а я декілька раз була в ньому, то вже так, як монашка, все знаю; як і сповідати, як і співати – про все знаю. Так треба, мабуть, отут в цій нірці помолитися, посповідатися та й не йти до монастиря в такий далекий шлях.
Так і зробили. Лисичка вибрала гарненького каменя, щоб до його сповідати, внесла в нору й почала молитися. Потім, помолившись, і каже:
– Ну, підходьте, буду вас сповідати.
Спершу підійшов зайчик і поклав лапки на камінь. Вона йому потім і каже:
– Ну, які ти при собі гріхи знаєш? Що ти робив до цього часу?
А зайчик і каже:
– Що ж я робив! Пасся в лісі, кору їв на молоденьких рослинках, з комахами грався. Та оце і все.
От лисичка взяла того каменя, перехрестила його, підняла вгору та гуп зайчика по голові. От уже й посповідала. Одтягла зайчика неживого далі в темну нору та й каже останнім:
– Ну, підходьте і ви, бо зайчик пішов по норі далі молитися, і підходьте тільки по одному, а інші біля нори побудьте, а я тоді гукну.
От підійшла качечка, поклала лапки на камінь. а лисичка й питає:
– Ну, які гріхи при собі знаєш?
А качечка й каже:
– Ніяких поки що.
– А що робила ти до цього часу?
– Що ж я робила! Рибку ловила, жучків різних, хробачків тощо.
– Ну, то покайся перед Богом.
Потім узяла лисичка камінь, перехрестила качечку та лусь каменем, та й віднесла до зайчика і поклала вже неживу качечку. Вернулась до каменя та й гукає півника.
Півник увійшов, поклав голову на камінь, а лисичка й каже:
– Ну, які ти гріхи маєш?
А півник і каже:
– Я гріхів не маю, бо я тільки у землі зернятка збираю та деяких хробачків караю.
– Ну, то покайся перед Богом, – каже лисичка та взяла камінь, перехрестила та лусь – вбила півника. Потім принесла до купи, поскладала їх та й каже:
– Оце вам усім трьом богомілля!
Лисичка придбала м’яса та живе-поживає та й турботи не має.
Лисиця та їжак
Поверталася стара лисиця з невдалого полювання. У животі бурчить від голоду. Іде, солодкими оченятами позирає. Назустріч їжак.
– Здоров був, їжаче!
– Здоровенькі й ви будьте, – відповів їжак і згорнувся клубочком.
– Як здоров’ячко?
– Спасибі.
– А давно ми не бачилися, голубчику. Давай на радощах поцілуємось.
Згорнувся їжак іще тугіше, засопів.
– Не можу, – відповідає. – Я ще не вмивався.
– А знаєш, – каже лисиця, – я тепер уже не їм м’яса, самі овочі. Сьогодні цілий ранок з кроликами на капусті паслася. Та й наїлася ж!..
– Та що ви кажете?! А я оце саме хотів вам сказати, що біля старої вільхи виводок тетеревенят пасеться.
– Де це? – так і підскочила лисиця.
– За струмочком праворуч. Та куди ж ви?
– Побіжу, ніколи…
І лисиці як не було.
Розгорнувся їжак:
– Піди-но, побігай! Нас, голубонько, не обдуриш…
Та й потупав далі.
Лисиця та рак
Біжить лисичка полем. Добігає до річки, аж дивиться – рак виліз з води на камінь та клешні точить, щоб гостріші були.
– Здоров був, раче! – каже йому лисичка. – З тим днем, що сьогодні! Це ти, мабуть, до косовиці готуєшся, що клешні об камінь гостриш?
Поздоровкався і рак та й каже:
– Я клешнями роблю те, що ти зубами; так треба, щоб гостріші були.
А лисичка тоді йому:
– Тепер я бачу, чого з тебе люди сміються, розказуючи, як ти сім літ по воду ходив, та й ту на порозі розлив! Як його ходити, коли на ногах зуби? Признайся, що таки правду люди говорять про тебе!
– Може, колись теє й правдою було, та тепер брехнею стало! Ось коли хочеш, то давай побіжим наввипередки. Я тобі ще на один скок уперед ходу дам. Біжим до тієї осички, що стоїть онде на узліссі.
– Як так, то й так, – каже лисиця.
Повернулась до лісу, стала на один скок уперед проти рака та й дожидає, коли той звелить бігти. А рак, учепившись клешнями за лисиччиного хвоста, підібгав усі вісім своїх ніг та й гукнув:
– Но!
От лисичка і подалась вподовж поля. Добігає до осики, повернулась, щоб подивитись, а де той рак чимчикує, аж чує позад себе:
– Та й забарилась ти, лисичко! Я вже і на осику лазив, усе визирав, чи скоро ти прибіжиш.
Дуже здивувалась лисичка, аж рота роззявила:
– Чи то ж видано! – каже.
І більш не сміялася з рака.
Лисиця-черниця сповідає півня
Лисиця не раз навідувалась до курника одного мужика, мусила поласувать курятинкою, та все ніяк не могла добраться до курей. Півень гимонський як тіко почує шелест, почне кричать, а собаки прибігали на крик півня і проганяли лисицю геть з двора. Одного разу лисиця пригадала, як одурить півня. Кури паслись на городі по картошках, ловили там всяких комах. Лисиця, побачивши курей, нарядилась монашкою, взяла в руки чотки з реп’яхів і пішла до курей. Надійшла супроти курей і каже: «Здоровенькі були, раби Божі!» – «Здрастуй, матушко! – обізвались кури. – Відкіля тебе Бог несе?» – «Та я йду з пустині, з П’ятницького монастиря, а держу путь на святі гори, іду поклониться святим мощам; ходіть і ви зо мною, я вас проведу до святих гір». – «Ні, матушко, ми од свого дому нікуди не підем, – одповів півень. – Нам молиться нема нужди, у нас гріха нема». – «Ах ти, гріховодник, безбожник ти! Як ти смієш сказать, що у тебе гріха нема? Ти, півнику, грішник великий. Тобі враг голову помрачив. Ти обдумай гарненько, у тебе гріха і в мішок не вбереш. Як тіко тобі Господь Бог терпить! По закону полагається жить тіко з одною жінкою, а ти маєш у себе більше десятка. За такий великий гріх тобі треба обійти всі святі місця і тоді ти од всіх гріхів не одкупишся. Як тобі не стидно блудничать? Іди, я тебе посповідаю; Бог тобі наполовину гріхів збавить».
Півень не хотів підходить до лисиці, опинався. Лисиця тоді каже: «Чого ж ти, півнику, стісняєшся? Я тобі добра бажаю. Посповідайся, раб Божий, а то ти на тім світі місця собі не знайдеш. У смолі будеш кипіть день і ніч і вік вічний відтіля не виберешся».
Півень устрашився вічної муки, согласивсь посповідаться. Підійшов до лисиці, нахилив голову, а вона хоп його за крила і каже: «Не достоїн ти, півнику, жить на білому світі; за свої тяжкі гріхи я повинна придать тебе смерті, бо ти ніколи не одмолиш своїх гріхів, а тіко будеш уводить у гріх курей». Півень баче, що попався в пльонку, почав пригадувать, як одурить лисицю. Кури одна за другою помчались до двора, а півень остався сам у неволі. Півень почав улещать лисицю: «Матушко, одпусти мене, я більше не буду грішить». – «Та об чім ти, півнику, хлопочеш, не все равно тобі умирать? Що сьогодні, що завтра – однаково». – «Та я знаю, що помирать раз; а тут видиш, яке діло: всі домашні птиці змовились устроїть женський монастир; кури, утки і гуси пострижуться в монашки, а мене вибрали дяконом за мій дзвінкий голос. Мені хотілось послужить Богу, може, він мені гріхів збаве. І окрім того, птиці мені поручили найти ігуменшу. Так, може, ти будеш так ласкава, согласишся стать ігуменшою?» – «А чого ж? Я по монастирях ходила, монастирські порядки знаю». – «Ну, так от і діло, ти побудь, матушко, тут, а я піду, заявлю своїм, що ігуменша найшлась, а за тобою зараз прийде титар і підтитарший, вони договоряться з тобою».
Лисиця півня одпустила. Тут вона подумала собі: «От коли я поласую; тепер вся птиця моїх рук не мине…»
Півень увійшов у свій двір, побачив собак і каже: «А побіжіть лишень на город, подивіться, що воно там за манія проявилась? Прийшла якась монашка і хотіла мене задушить». Собаки побігли на город і направились прямо до лисиці. Лисиця злякалась, кинулась тікать, скинула з себе рясу і подалась до річки. Добігла до річки і пустилась в плинь по воді. Собаки за нею. Лисиця, переправившись на другий берег, забігла на плесо огірків, зняла з опудала шапку та свиту, мерщій наділа на себе, вибігла з-за куща і цькує: «Кусі! Кусі! Держи, держи її!» Собаки питають: «Чоловіче, чи не бачив ти тут лисиці?» – «Бачив, вона зараз пробігала, подалась он туди до гайка». Собаки чимдуж подалися навздогін. А лисиця тим часом сховалась в очереті. Собаки вбігли в гайок, понюхали, понюхали і вернулись додому. Лисиця, побачивши на березі човен, сіла в його і попливла навподовж річки. Собаки, вернувшись з погоні, перепливали уже через річку. Лисиця, побачивши собак, каже: «Ну, що ж ви, наздогнали лисицю?» – «Ні, не наздогнали; сховалась десь. Як у воду впала, клята, ніде не видно». Наряджена мужиком, лисиця каже: «Ви, собаки, не достойні розірвать лисицю. Вона набожна, по всіх монастирях була, всі святі місця обходила; вона не блудниця, має собі пару» […]
Собаки держались на воді, слухали, що каже фальшивий чоловік, а потім рушили пливти далі. А лисиця на човні погналась за ними і придавлювала їх веслом до води. Собаки бачать, що до берега ще далеко, а пливти уже мочі нема, заморились здорово, бо не раз уже захльобувались водою. Кинулись до човна, щоб учепиться за його, а лисиця собак по голові веслом і одпихала їх геть, придавлюючи у воду. Собаки бовтались, бовтались по воді, поки й потопли, так-таки й не вибрались з річки. А лисиця причалила до берега, вилізла з човна і подалась додому.
Діждавшись ночі, лисиця знов подалась до курника; тут уже вона сміліш ішла, бо знала, що собак нема, потопли. Підійшла вона до курника, подивилась – кури сидять дуже високо, а видно було, що вони сидять нерухомо, кріпко спали. Лисиця повертілась біля курника до зорі, поки проснувсь півень і закричав: «Кукуріку!» Лисиця в курник не пішла, а з-за угла сказала: «Ти, півнику, не спиш?» – «Ні». – «Злети до мене, я тобі розкажу, як ми вчора наказували твого ворога. Ти, бач, думав, що то була монашка, аж но то було зовсім інше. Ось іди, я тобі все дочиста розкажу».
Півневі показалось спросоння, що з ним розмовля собака, сміло злетів з сідала, а далі з курника вискочив до собаки. За курником вмісто собаки очутилась лисиця. Півень не вспів вийти з курника, як уже попався лисиці в зуби. А щоб півень не наробив лементу, лисиця туго придавила зубами за горло і подалась з двора на городи і далі.
Лисиця, що мала мішок хитрощів, і кіт
Якось у лісі здибалися лисиця з котом. Кіт уклонився їй низенько й мовив:
– Добридень, лисичко-сестричко. Як ся маєш у тяжкі часи?
Лисиця подивилася на котика згорда й не знала, як варто йому відповідати. Вона крикнула:
– Як ти смієш, дурню, про таке мене питати?! Котюга нещасний! Ти вчений хоч трохи?
– Та вчений, лисичко…
– Хто тебе вчив?
– А біда, лисичко.
– Що вмієш робити?
– Ну, скочити на дерево і врятуватися від псів, коли вони женуться за мною.
– Все то є дурниці… Я, ади, добре вивчена. А опріч того, маю мішок хитрощів. У тебе їх немає і ніколи не буде. Ходи зі мною й дечого навчишся…
Раптом показався мисливець із псами.
Кіт скочив до дерева, видряпався по стовбуру і сховався між гіллям. Лисичка-сестричка попала псам у зуби. Кіт гукнув із дерева:
– Пані лисице, розв’яжіть мішок із хитрощами!
Лисичка не озвалася, бо вже не було як: язик задубів, очі посоловіли.
Лисичка, звірі та якілко
Пішла лисичка-сестричка на богоміллячко. Іде день, іде два, біжить зайчик-Степанчик.
– Лисичко-сестричко, куди ти йдеш?
– На богоміллячко.
– Візьми й мене!
– Так багато буде.
– Дарма!
От пішли уже вдвох. Ідуть день, ідуть два, іде вовчик-братік.
– Лисичко-сестричко, куди ти йдеш?
– На богоміллячко.
– Візьми й мене!
– Так багато буде.
– Дарма!
Пішли втрьох. Ідуть день, ідуть два – йде ведмідь.
– Лисичко-сестричко, куди ти йдеш?
– На богоміллячко.
– Візьми й мене!
– Так багато буде.
– Дарма!
От ідуть день, ідуть два, аж чоловік яму копав.
– Чоловіче, ми тебе з’їмо.
– Підождіть же, – каже, – поки я яму докопаю, хмизом затрушу; поперескакуєте до мене, тоді й з’їсте.
– Копай же, та швидше!
Докопав той чоловік яму, хмизом затрусив; стали вони скакати та й попадали всі в яму. Сидять день, сидять два, схотілося їм їсти. Лисичка й каже:
– Давайте з’їмо того, у кого погане ім’я. Лисичка-сестричка – добре, зайчик-Степанчик – добре, вовчик-братік – добре, ведмідь – погане.
Узяли ведмедя й розірвали. А лисичка-сестричка тушку з’їла, а кишечки під себе поховала, та як не стало вже у тих чого їсти, вона витягає ті кишечки спід себе та їсть.
– Що це ти, лисичко-сестричко, їси?
– Та це я кишечки з себе тягну та й їм.
Ті дурні пороздирали собі животи, вона і їх поїла. Сидить день, сидить два, аж прилетів якіл, сів на дуба та й клюкав.
– Якілку-братіку, визволь мене з цієї неволеньки!
Якіл зараз що клюк, то й дрюк; наворочав ій повну яму дуб’я, вона й вилізла.
– Спасибі тобі, якілку-братіку, що визволив з цієї неволеньки; тепер якби ще нагодував!
Якіл зараз полетів у степ, а там дівчина саме косарям обід несла. Він і давай перед нею битися, наче підбитий. Дівчина ту страву поставила та за ним, а лисичка підібрала той борщик, і кашку, і молочко, та ще і глечики побила.
– Спасибі тобі, якілку-братіку! Визволив ти мене з неволеньки, нагодував; якби ще й напоїв!
Якіл полетів, аж ось везе чоловік барило на степ. Він сів на воронці та й клюкає. Чоловік як розсердиться, як вихватить притику, як учеше по барилі, – потрощив його, вода розлилась, а лисичка й напилась.
– Спасибі тобі, якілку-братіку! Визволив ти мене з неволеньки, нагодував і напоїв, якби ще насмішив!
Якіл полетів у слободу, а там на току молотив чоловік з сином та такий лисий, як коліно. Якілко й сів йому на лисину. Старий хотів зігнати, а син:
– Стійте, тату, я його вб’ю!
Та як учеше ціпом батька по лисині!
– Спасибі тобі, якілку-братіку! Визволив ти мене з неволеньки, нагодував, напоїв і насмішив; якби ще настрахав!
Якіл знов у степ, полетів, сів у чабана на гарбі та й клюкає. Чабан як розсердився, як учеше ґирлигою по драбині, – розбив гарбу! А собаки почули та за якілком, а той туди, де лисичка. Побачили її собаки, та за нею! Гнались, гнались аж поки в скоту загнали. Сидить вона там, сама себе питає, сама відповідає:
– Очиці мої, очиці, що ви робили, як тікали?
– А ми все дивились через кряж та через долину, через кряж та через долину.
– Я вам за це окуляри покуплю. Ніжки мої, ніжки, що ви робили, як утікали?
– Ми бігли швидко та рідко, швидко та рідко.
– Я вам панчішки покуплю. А ти, хвосте, що робив?
– А я через пень та через колоду, через пень та через колоду, щоб тебе Сірко-Білко з’їв!
– А, так ти такий! Нате вам його, собаки!
Та вистромила хвоста з скоти, а собаки витягли її та й розірвали.
Лисичка-кума
Схотілося лисичці медом поласувати. То все вона м’ясне їсть, а солоденького – то й ні. «Піти, – каже, – до бджіл похазяйнувати». Пішла на пасіку та так любесенько перед вуликом сіла та лапу туди й засунула, щоб медку дістати. А бджоли того й не злюбили: як шугнуть із вулика, як кинуться на лисичку… Ех! Вона як дремене тоді з пасіки! Втікає, тільки носом крутить та на бджіл нарікає:
– Ой Божечку мій! Який же то мед солодкий, а які ж то бджоли гіркі!
Прибігла додому. Уся морда в неї розпухла, лежить вона. Лежала-лежала, думала-думала, а меду таки хочеться. «Піду, – каже, – до ведмедя! Впрошуся до нього жити – у нього меду багато».
Приходить:
– Ведмедику-братику! Що я тобі казатиму.
А той тільки мурчить. А лисичка:
– Та не мурчи-бо так страшно, ведмедику-братику, а то я й злякаюся!.. Давай удвох жити: я тобі за господиню буду.
– Давай! – каже ведмідь.
Ото і почали вдвох жити. Ведмідь піде на здобутки, принесе м’ясива, – є і йому, і лисичці. Так тій усе меду хочеться!
– Піди та й піди, старий, на пасіку, принеси меду!
Нема чого робити, – приніс ведмідь і меду, аж два вулики припер.
– Оце, – каже, – один виїмо, а другий на зиму заховаємо.
Їли-їли та за скільки там часу виїли ввесь мед. А той другий вулик на горищі заховали, зими ждуть.
Ведмідь терпить, а лисичці кортить. Думає та й думає, як би його тим другим вуликом поласувати. Полізла б на горище, так ведмідь зараз питається: чого? Лежала-лежала та й надумалася: стук-стук хвостом об стіну. Ведмідь і питається:
– Що то стукає?
– Та то стукають, мене в куми просять.
– Ну то й піди, а я засну.
Пішла вона, та зараз – на горище, та до того вулика, та й наїлася скільки хотіла. Вертається, а ведмідь прокинувся:
– Ну, як же твого хрещеника звуть?
– Та Початочком.
– Яке чудне ім’я!
– От, яке піп дав! Чого там чудне?
– Ну гаразд!
Другого дня знову лежить лисичка та стук-стук хвостом об стіну. А ведмідь питається:
– Що то стукає?
– Та то мене в куми кличуть.
– Ну то й піди, а я засну.
Пішла вона, та знов до того вулика, та вже так ласувала, що мало що в ньому й зосталося. Вертається додому, ведмідь прокинувся та й питає:
– Ну, як же твого хрещеника звуть?
– Та Серединкою.
Ведмідь:
– Оце ж таки, які в твоїх хрещеників імена чудні!
А лисиця:
– Що ти вигадуєш, старий? Де ж таки чудні, коли й свята Середа є?
– А може, – каже ведмідь.
Третього дня знову лисичка лежить та стук-стук хвостом об стіну.
Ведмідь прокинувся та й питає:
– Що воно все стукає та й стукає?
– Та то мене в куми кличуть.
– Оце як тебе, стара, часто в куми кличуть! – каже ведмідь.
– Е, старий, бо мене люди люблять.
– Ну то йди!
Пішла вона, увесь мед виїла і вулика перекинула та й вилизала. Тоді прибігла в хату, лягла та й лежить. Ведмідь питає:
– Ну, як же твого хрещеника звуть?
– Та як же там! Перекинь та Вилижи!
– Оце ще! Такого імені ще й на світі не було!
– Що ти там вигадуєш, старе луб’я? Хіба ти піп, що знаєш?
– Ну, нехай буде й так!
А через скільки часу й зима прийшла. Ведмідь і каже:
– А треба б уже, стара, й медом поласувати.
Поліз на горище, коли ж вулик порожній.
– Лисичко-сестричко! Це ти виїла?
– Ні, не я!
– Ні, ти!
– А щоб я вчорашнього дня не діждала, коли я їла!
– А брешеш, лисичко, ти не хрещеників хрестила, то ж ти мед їла. Тепер же я тебе з’їм.
Та до неї, а вона від нього та в ліс – як дременула, то тільки її й бачили!
Лисичка-сестричка
Украла собі лисичка-сестричка курочку та й біжить. Біжить та й біжить, от стала її ніч застигати. Бачить вона хатку, заходить туди, вклонилась звичайненько та й каже:
– Добривечір, люди добрі!
– Дай Боже здоров’ячка.
– Пустіть переночувати!
– Ой лисичко-сестричко, у нас хатка маленька, – ніде буде тобі лягти.
– Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.
Хазяї й кажуть:
– Добре, ночуй!
– А де ж я свою курочку подіну?
– Пусти її під піч.
От вона так і зробила. А вночі нишком устала, курочку з’їла й пір’ячко загребла.
Другого дня встала раненько, вмилася біленько, господареві на добридень дала.
– Ой, де ж це моя курочка?
– А під піччю.
– Я дивилась, там нема.
Сіла та й плаче.
– Тільки й було добра, що курочка, та й ту забрано. Віддай мені, хазяїне, за курочку качечку!
Нема що робити – треба давати.
Взяла лисичка качечку в мішок та й пішла.
Біжить та й біжить, аж застигла її на дорозі ніч. Бачить вона хатку, заходить туди та й каже:
– Добривечір, люди добрі!
Ті їй:
– Дай Боже здоров’я!
– Пустіть переночувати!
– Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі лягти.
– Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.
– Ну, добре, ночуй.
– А де ж я свою качечку подіну?
– Пусти її в хлів між гуси.
От вона так і зробила. А сама вночі нищечком устала, качечку з’їла й пір’ячко загребла.
Другого дня встала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала.
– А де ж моя качечка?
Глянули в хлів – нема. Каже їй хазяїн:
– Мабуть, гусей випускали, та випустили й її.
А лисичка плаче:
– Тільки й добра було, що качечка, та й ту забрано. Віддай мені, хазяїне, за качечку гусочку!
Нема що робити – треба давати. Взяла вона гусочку в мішок та й пішла.
Іде та й іде… Аж ізнову вечір настав. Бачить вона, що стоїть хатка, зайшла туди та й каже:
– Добривечір, люди добрі! Пустіть переночувати!
– Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі лягти.
– Дарма, я й під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся, так і переночую. Люди кажуть:
– Ну, добре, ночуй!
– А де ж я свою гусочку подіну?
– Пусти в хлів до ягнят.
От вона так і зробила. А сама вночі нищечком устала, гусочку з’їла і пір’ячко загребла.
Другого дня устала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала, а тоді:
– А де ж моя гусочка?
Подивились – нема. От вона й каже хазяїнові:
– Де я не бувала, такої пригоди не знала, щоб у мене що вкрадено!
Хазяїн і каже:
– То, може, ягнята затоптали її.
А лисичка:
– То вже як хоч, хазяїне, а віддай мені ягня.
Нічого робити. Віддали.
Узяла лисичка в мішок те ягня та й пішла.
Іде та й іде, – застає її знову ніч. От вона, побачивши хатку, стала проситися на ніч:
– Пустіть, люди добрі, переночувати!
– Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі й лягти.
– Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.
– Добре, ночуй!
– А де ж я своє ягня подіну?
– Пусти в загороду.
От вона так і зробила. А вночі нищечком устала та й з’їла те ягня.
Другого дня встала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала та й питає:
– А де ж моє ягня?
Далі сіла та й давай плакати та примовляти:
– Де я не бувала, такої пригоди не знала, що одно було добро, та й те вкрадено.
Хазяїн їй і каже:
– Ото невістка гнала воли, то, може, й випустила.
От вона й каже йому:
– Ну, як собі хоч, хазяїне, а віддай мені невістку!
Свекор плаче, свекруха плаче, син плаче, діти плачуть. А лисичка таки зав’язала невістку в мішок. От іще вона не вийшла, та якось там на часинку одвихнулась із хати, а син узяв, вив’язав з мішка невістку, а ув’язав собаку.
Прийшовши, лисичка взяла, не розв’язуючи, той мішок з собакою та й понесла. Несе та ще й приказує:
– За курочку – качечку, за качечку – гусочку, за гусочку – ягнятко, а за ягнятко – невістку!
Та як струсоне тим мішком, а собака: «Авурр…» А лисиця:
– А, капосна невістко, пособачилась! Ану, гляну на тебе, яка ти є.
Сіла та й розв’язала мішок. Тільки розв’язала – собака звідти як вискочить! Вона навтіки, собака – за нею та далі в ліс… от-от дожене! Ні, таки добігла лисичка до нори, заховалась. Сидить вона в норі, а собака – над норою, не може влізти. А лисичка і давай питатися ушей:
– Ушечки мої любі, що ви думали-гадали, як від того проклятого хортища втікали?
– Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, щоб хорт не догнав, золотої кожушини не порвав.
– Спасибі ж вам, мої любі ушечки, я вам сережки золоті куплю.
Тоді до очей:
– Що ви, оченьки мої любі, думали-гадали, як від того проклятого хортища втікали?
– Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, туди-сюди розглядали, щоб хорт не догнав, золотої кожушини не порвав.
– Спасибі ж вам, мої оченьки любі, я вам золоті окуляри куплю.
Потім до ніг:
– Що ви, ніженьки мої любі, думали-гадали, як від того проклятого хортища втікали?
– Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, швидше втікали, щоб хорт не догнав, золотої кожушини не порвав.
– О, спасибі ж вам, мої ніженьки, я вам куплю червоненькі черевички зі срібними підківками.
– А що ти, хвостище-помелище, думало-гадало, як від того проклятого хортища втікало?
А хвіст розсердився на те, що лисичка до нього так неласкаво заговорила, та й каже:
– Те я думав-гадав, поміж ногами плутав, щоб хорт догнав, золоту кожушину зняв.
Розсердилась лисиця на хвоста та й вистромила його з нори:
– На тобі, хортище-собачище, хвоста, відкуси, поки біле!
А хорт як ухопився, так увесь і відкусив.
От тоді лисиця пішла між зайці. А зайці ще тоді хвостатими були. Побачили вони, що лисиця куца – давай з неї сміятися. Вона їм і каже:
– Дарма, що без хвоста, але я вмію хоровода скакати.
– Як?
– Та так. Тільки треба вам хвости позв’язувати, то й ви навчитесь.
– Ну, позв’язуй!
Позв’язувала їм хвости, а сама збігла на шпиль та звідтіля як гукне:
– Тікай, бо йде вовчище!
Зайці як сунуть в усі сторони, – так хвости й пообривали. Після того, як посходились докупи зайці, бачать – усі без хвостів. От і давай питатись один одного:
– Ти був у лисички?
– Був.
– І я ж, братику, був!
Почали вони змовлятись, щоб як-небудь віддячити лисиці. А вона підслухала, бачить, що лихо, та мерщій з того лісу, більше про неї й не чули.