Текст книги "Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 20 страниц)

Кривий вовк

Перед святим Миколаєм сходяться вовки на Чорну гору, там каже їм святий Миколай, котрий має що з’їсти за цілий рік. Був межи вовками і один кривий вовк. Він усе приходив на самім послідку, а як прийде, то пхається на самий перед, аби йому святий Миколай сказав, що має з’їсти. Тогди Миколай каже: «Іди, там пасеться стадо свиней, а межи ними є одно криве, то маєш з’їсти». Приходить вовк ід свиням та й каже:

«Я се криве маю з’їсти». – «Добре, – кажуть свині, – але вперед викопай яму глибоку, а потому будеш їсти, бо з нас, свиней, світяться кості на великодні свята, а ти будеш кидати по полю? По тому, як із’їш, та й кості скидаєш у яму, прикидаєш їх землев та не будеш мати гріху». Викопав вовк глибоку яму та й каже до свиней: «Тепер я вже буду їсти». Свині трутили його в яму, а сами утекли. Заки вовк виліз з ями, то вони були вже в селі.

Чекає вовк голоден цілий рік. Аж знов перед Миколаєм прийшов на Чорну гору. Перепхався він на самий перед і каже до святого Миколая: «Скажи мені, що я маю з’їсти за сей рік?» Тогди Миколай каже до него: «Іди, там над ставом пасеться стадо гусей, а межи ними є одно криве гуся, та то маєш з’їсти». Прийшов вовк над став і каже до гусей: «О, се я криве маю з’їсти». Тогди гуси кажуть до вовка: «В нашого ґазди ниньки весілля, а ти як з’їш гуся, то ми будем ся смутити; уперед нам заграй, аби ми погуляли, а потому будеш їсти гуся». Гуде вовк на губу, а гуси навколо него крутяться; обкрутилися так два рази, знялися й полетіли, а вовк сам лишився.

Чекає вовк знов рік голодний. Перед святим Миколаєм прийшов він на Чорну гору і знов перепхався на самий перед. А Миколай каже до него: «Іди, там сама кобила пасеться, то маєш її з’їсти». Прийшов вовк до кобили та й каже їй: «Я тебе маю з’їсти». Тогди кобила каже до него: «Мене ґазда лиш підкував, я ще навіть йому не відробила за підкови; розкуй мене, підкови склади, а ґазда прийде та й собі забере підкови». Тогди вовк бере задню ногу; лиш хотів зубами злапати підкову, а кобила ударила його ногов по голові. Вовк лиш перевернувся, а кобила побігла тим часом додому. Лежав він так зо дві години, заким відійшов. Потому встав та й пішов у ліс.

Ішов чоловік рубати бильні до ціпа; аж дивиться, іде той вовк. Він став тихо у корчі, взяв билень у руки та й чекає. Але йде вовк попри корч та й каже сам до себе: «Ой, Господи, взяв би-с добрий билень та мене покигнув дурного». Як чоловік учув то, вискочив з корча і вдарив вовка через плечі. Вовк настрашився і утік. Вибіг він у поле та й каже сам до себе: «Ай, Боже, як ти на мене завзявся. Я лиш сказав, а ти вже й зробив!»

Куликове болото

Як настала холодна осінь, журавель збирався в інший край та й каже куликові:

– Ось ну лишень, куличе, рушай і ти! Коли б ти знав, які хороші сторони є на світі! Тепло там та гарно, та всячина росте й плодиться!..

– Дарма, – каже кулик. – Мені й тут добре! Нема у світі над моє болото! Не бійсь, і тобі закортить вернутися до його.

Курочка-рябушечка

Був собі дід і баба та мали курочку-рябушечку. Знесла вона яєчко срібне і золотеньке; поклали на мисничку, бігла мишка та й розбила. Дід скаче, баба плаче, дівка хату мела, сороці хвіст вирвала, сорока на дуб злетіла. Дуб каже: «Сороко, ти вчора прилітала, то з хвостом була, а тепер прилетіла, де ж ти хвоста діла?» – «Якби я тобі розказала, то ти б із себе листя скидав: що був собі дід і баба та мали курочку-рябушечку; та й знесла яєчко срібненьке і золотеньке, поклали на мисничку, бігла мишка та й розбила; дід скаче, баба плаче, та дівка хату мела, сороці хвіст вирвала, сорока на дуб злетіла». Дуб листя вкинув і мало сам не згинув.

Прийшли овечки води пити. «Дубе, дубе, де твій лист?» – «Якби я вам розказав, то би ви всі поставали, на собі вовну поскидали: був собі дід і баба та мали курочку-рябушечку; та й знесла яєчко срібненьке і золотеньке, поклали на мисничку, бігла мишка та й розбила; дід скаче, баба плаче, та дівка хату мела, сороці хвіст вирвала, сорока на дуб злетіла, дуб листя скинув і мало сам не згинув». А овечки поставали і вовну поскидали. Прийшли до води, а вода їм каже: «Вчора ви були, то вовна була, а тепер нема». – «Якби з нас кожна розказала, то ти би кров’ю стала: був собі дід і баба та мали курочку-рябушечку; та й знесла яєчко срібненьке і золотеньке, поклали на мисничку, бігла мишка та й розбила; дід скаче, баба плаче, та дівка хату мела, сороці хвіст вирвала, сорока на дуб злетіла, дуб листя скинув і мало сам не згинув, овечки поставали, вовну поскидали». Як кожна сказала, вода кров’ю стала.

Прийшла попова наймичка брати води і сказала: «А чого ти, водо, аж кров’ю стала?» – «Якби я тобі розказала, то ти б з відрами упала: був собі дід і баба та мали курочку-рябушечку; та й знесла яєчко срібненьке і золотеньке, поклали на мисничку, бігла мишка та й розбила; дід скаче, баба плаче, та дівка хату мела, сороці хвіст вирвала, сорока на дуб злетіла, дуб листя скинув і мало сам не згинув, овечки поставали, вовну поскидали, вода кров’ю зачервоніла». А дівка відра побила.

Прийшла дівка додому, попадя каже: «А де ти відра поділа?» Вона каже: «Якби ви це все знали, то б ви з діжою по хаті танцювали: був собі дід і баба та мали курочку-рябушечку; та й знесла яєчко срібненьке і золотеньке, поклали на мисничку, бігла мишка та й розбила; дід плаче, баба плаче, та дівка хату мела, сороці хвіст вирвала, сорока на дуб злетіла, дуб листя скинув і мало сам не згинув, овечки поставали, вовну поскидали, вода кров’ю зачервоніла, а дівка відра побила». Попадя з діжою по хаті танцювала.

Входить у хату піп з бородою: «А чого ти, попаде, танцюєш з діжою?» – «Якби я тобі розказала, то ти б став та аж на собі кудрі рвав: був собі дід і баба та мали курочку-рябушечку; та й знесла вона яєчко срібненьке і золотеньке, поклали на мисничку, бігла мишка та й розбила; дід скаче, баба плаче, та дівка хату мела, сороці хвіст вирвала, сорока на дуба злетіла. Дуб каже: «Сороко, ти вчора прилітала, то з хвостом була, а тепер прилетіла, де ж ти хвоста поділа?» Як сорока розказала, дуб листя скинув, мало сам не згинув, а овечки прийшли до води, поставали і вовну поскидали, і воді розказали; а вода кров’ю стала, а дівка попова прийшла по воду, вода розказала, а дівка упала, і відра побила, і попаді розказала, та аж попадя з діжою танцювала, а попадя і попові розказала». А піп як став, на собі кудрі обірвав.

Ластівка і воробець

Раз навесні літали на полі ластівка і воробець. Ластівка ловила комахи і хробачки, а лінивий воробець видзьобував з ріллі свіжопосіяну яру пшеничку. Надзьобавшись досита, спитав воробець ластівки:

– Чуєш, сусідо, чому то вас, ластівок, всі люди люблять і шанують, а нас, воробців, гонять та навіть і убивають?

На те сказала мудра ластівка так:

– Бо ми, ластівки, виїдаємо тисяч комах, хробаків, гусениць, котрі то шкідники, винищили би людям сади, огороди, поля і ліси; а ви, воробці, замість робити те саме, що ми, викрадаєте чуже, готове зерно з комори господаря. Чи ж за те мають вас люди іще любити? Поправтесь, робіть добре, а уникайте злого, тогди і вас будуть люди любити.

Тільки той достоїн любові й пошанування, хто є добрий і пожиточний.

Лев і комарі

Одного разу лев, лежачи під кущем, позіхнув, потягся разів два і каже сам собі: «Спасибі Богу, що я такий дужий вдався, нікого на світі не боюсь! Не так, як-он ті нікчемні комарі; всякий його роздаве, і вони всіх бояться». Комарям досадно стало, що він їх ні в що станове. Один з них каже: «Не думай, що ти як здоровий, так тебе ніхто не здоліє. Ми хоч і малі, а як захочем, так іще тобі носа втрем». Лев сердито гаркнув: «Мовчи, сволото! Чиє б гарчало, а твоє краще б мовчало. Я вас однією лапою всіх подавлю». Старший комар каже: «Ану, братці, возьмімся за його, буде тямить до нових віників, як глузувать з нашого брата!»

Як сипонули комарі на лева, як почали його жигать! Уже він і хвостом махав, і лапами то одною, то другою по землі шльопав і всіма доразу лапами дриґав і зубами клацав; нічого не помог-лось. Хоч чимало й подушив комарів, а їх ніже не вменшалось; як з мішка сипались на лева. Уже він і підплигував сажень на п’ять вгору і навкруги куща бігав, а комарі одно жигали. Лев баче, що з комарями трудно справиться, почав прохать їх: «Будьте ласкаві, перестаньте, одчепіться од мене. Я з вами пошуткував, а ви думаєте, що я вправду з вас глузую. Змилуйтесь, ради Бога, бросьте».

Комарі бросили лева, піднялись вгору стовпом і кажуть: «Не хвастайсь, брате, умом, не хвались силою…»

Лев і осел, що удавав царя

Мав чоловік осла. І той осел став старий, і дуже ся йому наскучило у господаря нагайок набирати, тому він відійшов від нього та й пішов собі у ліс жити. І так він собі ходив, набувався і не хотів ліпшого життя мати, як у лісі. Але по лісі ходив лев, і якраз на той час лев зближається до осла. Осел як уздрів лева, то ся нестямив і дуже накоротко надумався: «Ніц, лиш лягаю неживий!» Та й ліг. Але нім лев прийшов, то осел собі роздумав, що має робити. Приходить лев і питається:

– Що то такого?

А осел відповідає:

– А ти хто є?

– Я є цар над усіма звірами.

– О! То ти, – каже, – брешеш.

– Чому? – питає лев.

– Бо ти, – каже, – неправду кажеш, то я є цар.

– А ти відколи є царем? – каже лев. – Та же відколи світ, то я є царем над усіма звірами.

– Як так, – каже осел, – то мусиш мати якесь відзначення.

– Но, а ти маєш? – каже лев.

– Так, є, – каже осел і зводиться на ноги, бо він лежав, говорив лежачи. Він підіймає задню ногу догори, де акурат була нова підкова прибита, і каже: «Видиш? Оце є моя царська печатка».

Левові дуже встидно стало і подумав: справді, він є царем. Але він загадує з ослом зробити штуку.

– Знаєш ти, – каже, – що? Тепер зробім ще одну роботу за єдну годину: хто більше звірів наловить, той буде царем.

І пішли на призначене місце. Лев пішов у ліс і зараз там зайця, там сарну, там цапа, – досить того імив, того до десяти штук. А бідний ослисько пішов на велику поляну серед лісу і там ся простер, і ліг, і так ніби неживий: очі вивалив, уха опустив, ноги простер, – здох. Птахи, сороки, ворони позліталися роєм до нього їсти. Але осел так штучно по одній і по дві бив, же навіть птахи не виділи, же-би котрої бракувало. Але нараз подумав собі осел: «Уже досить буде». І схопився він на ноги, іде на призначене місце, де мали ся зійти з левом. Каже йому лев:

– От видиш, маєш десять штук, я убив; а кілько ти маєш?

Каже осел:

– Го-го-го! Це дурниця, я маю, може, копу…

– Але яких? – каже лев.

– Прошу, ходи подивитися.

Приходять. Каже осел:

– Но, видиш, оцих мені дай, що в повітрю літають, а не тих, що землею ходять!

Ще дужче стало встидно левові і зараз відійшов від осла, і пішов у ліс.

Але подибає його здалека вовк і каже:

– Здоров, царю!

Здоровить його, як царя. А лев став і каже:

– Я уже не є царем.

– Ой, та що таке? Та же відколи світ, то ти наш цар був і будеш.

Каже лев потихо, дрожачим голосом:

– Тихо, цар є тут недалеко.

– Як він виглядає? – питає вовк.

– О, я тобі не годен сказати: вуха, як постоли, голова, як цебер, одним словом, страшний цар на увесь світ.

Але просить вовк лева, аби йшов йому показати того царя, бо він дуже рад би його видіти. Лев не хоче, бо ся боїть дуже, відпрошується. Каже вовк:

– Як ся боїш, то зв’яжім хвости докупи, то будеш безпечніший, та й зараз ліпше нам буде боронитися разом.

Зв’язали вони собі хвости докупи і ідуть лісом. Виходять скраю, дивляться з-за грубого дерева – акурат є цар. Каже лев пошепки:

– Ади, видиш того страшного царя?

– Що, – каже вовк, – то цар? То осел дурний!

Лев не мав часу того слова вислухати, але як скочить, як зачне утікати, як та стріла біжить лісом та й розщибає пнями, корчами вовком, що з нього аж дух пре. Десь за півгодини лев став і обзирається – вовк уже неживий. Каже лев:

– Видиш, ти кажеш, що не страшний!.. Таж лишень си з-за дерева на нього подивив, та-с випустив духа і не жиєш!

Лев і щука

Раз підійшов лев до річки та й дивиться у воду. А щука плеснула хвостом та й поточилась на дно. А далі виплила та й каже:

– Я думала, що чоловік, та й злякалась! Аж це лев…

– Хіба чоловік страшніший за мене? Все мене боїться, а чоловіка я ще не бачив, що воно за птиця? Де б я його побачив?

– О, так іди та й іди полем, то й побачиш!

Пішов лев. Стрічає хлопця:

– Чи ти чоловік?

– Ні, ще не чоловік. Буду колись чоловіком!

– Ну, не треба ж мені тебе!

Іде та й іде. Стрічає старого діда й питає:

– Чи ти чоловік?

– Ні, не чоловік. Був колись чоловіком, а тепер уже дід.

Пішов лев далі. Стрічає козака, спорядженого на війну, зо всіма припасами, на коні верхом, і питає:

– Чи ти чоловік?

– Чоловік! – каже козак.

– Ну, то я тебе з’їм!

Козак, не довго думавши, виймає пістоль. Трісь лева між очі так, що він трохи не впав. Став лев та й дивиться. І козак подивився на нього та й поїхав своєю дорогою.

Пішов тоді лев до річки. Виплила до нього щука та й питає:

– А що? Бачив чоловіка?

– Бачив, – каже лев.

– Що ж він тобі казав?

– Нічого. Тільки плюнув між очі так, що я всилу, всилу їх розчухав.

Лев та заєць

Побачив чоловік зайця та й посміявся, що ніякого звіра він зроду не міг піймати, бо всіх боїться. Розсердився куций та й питає:

– А що тобі, чоловіче, найстрашнішим здається?

От чоловік і каже:

– Лев!

– Ну, так я тобі його піймаю! – сказав заєць та й подався у степ.

Вже чи довго, чи коротко скакав заєць по степу, а таки добіг до тієї печери, що в їй жив лев. Став на дверях, ледве до клямки дістав, та цок, цок, цок!

Лев, теє почувши, вийшов на поріг.

– А що тобі, зайчику-побігайчику, треба? – питає. – Може, тебе хто обідив?

– Та ні, хвалити Бога, ніхто мене не обідив, а тільки такий до нас страшний звір у степ зайшов, що ніхто проти нього не встоїть. Уліз він у криницю і не дає нікому води напитись. Уже другий день, як ні у кого з нас ані рисочки в роті не було. Увесь звір по степу пропадає. Розбіжиться усе твоє царство. Рятуй!..

– Страшний звір, кажеш? Ану, веди мене до криниці!

Приходять до криниці. От лев нахиливсь над водою, став придивлятись, хто там є. А вода як дзеркало – так і видно того, хто нахилився. Лев же ж думав, що то і є отой страшний звір, про якого розказував заєць, бо зроду себе не бачив і не знав, який він є.

Як же ж зареве тоді лев над цямриною, аж у вухах у зайця залящало, а з криниці ще дужче луна пішла:

– Го-го-го!..

Простяг лапу лев, щоб достати ворога; аж і той простягає.

Дуже розсердився лев, бо ще не було видано такого звіра, щоб проти нього лапу простяг.

Розігнавсь тоді лев та шубовсь у воду сторчака… А звідти вже ніяк йому не вилізти.

Отак заєць доказав свою силу.

Лисиця і капкан

Поставив мужичок капкан вечером пізно на тропі лисиці, куди вона ходить ноччю… Зверху на капкані положив кусочок гов’ядини. Потом лиса куда-то бігла, за своїми промислами; пробіжала, а потом почула дух гов’ядини, завернулась, начала розіскувать, де воно кусочок гов’ядини пахтить. Іскала, іскала, потом найшла. Обійшла округи, а потом кусочок гов’ядини, пригребений снігом, вона лапою начала одгрібать, щоб цей кусочок з’їсти. Як ось гребнула лапою, у капкані підскочили угору пружини й ударили лисицю по нозі, і так вона осталась у капкані. Дьоргала, дьоргала ножку – не видьорнула і говорить, що не думала буть у базарі, но шеймени-щетинники понесуть.

Як стало розвидняться, іде мужичок довідуваться до капкана, що у йому є. Доходить до того місця, що становив капкан, як дивиться – лисиця… Плутається, плутається, дьоргається утекти, но не вирветься. Підійшов мужичок з кийком бить лисицю. «А, ти тут!» – мужик говорить. Лисиця отвічає мужичку: «Не бий мене! Я тобі таке скажу хороше прешествіє». Мужичок говорить: «Скажи!» – «Пусти, тоді і скажу».

Як мужичок пустив, тоді вона побігла і побігла. Мужичок говорить: «Що ж ти мене обманула! Ти ж говорила мені, що «пусти мене, мужичок, я тобі розказ хороший розкажу», а я говорив – «говори». А ти і сказала, що «пусти мене, тоді я скажу». Якби ж я був тебе не пускав, щоби ти мені сказала, а то я тебе пустив, а ти мене тепер обманула».

Мужичок взяв капкан і пішов додому.

Музиканти грали на свадьбі. На свадьбі вони випивші були; ішли дорогою додому, схотілося їм отдохнуть. Старший музикант говорить: «Давай тут отдихнем». Положив скрипку долі, на дорозі. Його товариш положив бубон на землі, на дорозі. Полягали отдихать і заснули. Біжить лисиця дорогою, дивиться – щось на дорозі лежить. Підходить ближче до музиканта. Підійшла вона до скрипки, подивилася на скрипку, і в лисиці була охота лапою торкнуть по струнах скрипки. Як вона дьорнула лапою по струнах, струни голосно обізвались. Лисиця і говорить: «Голос-то господський, та чортова думка». І з тим побігла.

Лисиця на зимівлі у вовка і медведя

Вовк на зиму збудував собі нову хату, а у лисиці була стара, розвалена. Настала зима. Лисиця гнулась, гнулась од холоду, невмоготу їй становилось переносить мороз. Пішла вона до вовка і каже: «Вовчику-братику, пусти мене до себе перезимувать». – «Ні, сестро, мені самому тісно». – «Та ти дозволь мені хоч у твоєму дворі жить». – «Ну, та Бог з тобою, у дворі живи».

Побула вона у дворі день, од холоду тремтіла, аж зубами клацала. Підійшла до хати і знов почала прохать вовка: «Вовчику-братику, пусти мене в хату, а то я зовсім заклякла». – «Ні, в хату не пущу, ти будеш мені мішать». – «Та пусти мене хоч на часочок, я обогріюсь». – «Ну, погріться можна».

Утискалась лисиця в хату, обогрілась і осігнувалась там жить. Забралась на піч і лежить, одкинувши хвіст. Настала ніч. Вовк заснув, а лисиці не спалось, од голоду живіт підтягло. Прислухалась вона: вовк спить. Злізла з печі і почала шастать по всіх кутках і закапелочках. Обнишпорила всю хату – ніде не нагибала собі їжі. Вийшла потихеньку в сіни, почала і там шарить. Намацала горщик з маслом і дві жарених гуски. Лисицю оскома брала зараз же поїсти нахідку. Та побоялась, щоб вовк не попиняв на неї, що вона поїла. А далі положила ті ласощі біля сінешних дверей, а сама вернулась в хату, злізла на піч, лягла і хропе, як будь-то ніде не бувала.

Ранком, тіко що почало розвидняться, лисиця підхватилась, почухалась і каже вовкові: «На сьогодні мене прохали в куми, так я думаю зараз побігти, а в обід вернусь». – «Та то діло твоє, гляди сама, я тебе не держу; біжи, коли тобі треба».

Лисиця подалась. Вискочивши з хати, вона захватила з собою масло і гусей і побігла в кущі. Сиділа лисиця в лозах до самих обід, поки поїла все масло і гусей. В обідню пору лисиця заявилась до вовка. Вовк налагодивсь обідать, кинувсь в сіни за стравою, аж там і запаху не зосталось гусячого. Вовкові досадно стало. Сердивсь, лаявсь, сваривсь – і сам не знав, на кого. Лисиця баче, що вовк не в своїй тарілці, і каже: «Не подумай, братику, на мене, ти сам знаєш, що я до самого ранку на печі лежала, а потім пішла в куми і ось тіко вернулась». – «Та ні, я на тебе не пиняю; це похоже Мишка-кудлань нашкодив. От лиха личина, що ж ми тепер будем обідать?» – «Не рябій, вовче, сьогодні як-небудь переживем голодні, а завтра що Бог дасть, нам голодать не привикать».

Лисиця залізла на піч, лягла, ноги витягла, хвіст одкинула і лежала… А вовк голодний корчився і з боку на бік повертався, і живіт бідязі до самої спини підтягло, в животі кавкало, бурчало. Переночували вони, вовк і каже: «Іди ти, сестро, роздобудь чого-небудь на обід, а то я охляв, нездужаю бігать. У тебе шуба тепла, не так скоро замерзнеш і ти здатніша на хитрощі».

Лисиця одмагаться не стала, бо не з руки було не послухаться вовка; за це він міг вигнать її з хати. Пішла вона на роздобутки. Вийшла в поле, а холод був лютий. Пробігла вона по шляху з версту місця, звернула з дороги, лягла в окоп, притаїлась і ждала случая. Так, як через півгодини, їхав мужик в город, віз різаного барана на продажу. Лисиця побачила, що мужик од холоду здорово вкутався, налагодилась його обібрать. Підождала, поки мужик проїхав її, догнала мужика, плигнула на сани і почала довбаться в санях. Розгорнула рядно і ну викидать звідти куски баранини. Викидала всю баранину і сама сплигнула. Підобрала всі шматки докупи, наїлась гарненько; останні шматки баранини зарила в сніг, а обгризені кістки понесла до вовка. Вовк погриз ті кістки, не наївся, а тіко губи помазав.

На другий день вовк знов посилав лисицю на роздобичу, а вона йому сказала: «Ти, вовче, тепер попробуй сам роздобуть обід, а то я собак боюсь». – «А де ж ти його береш, що тебе собаки чують?» – «Та я ходила на село і там у одного чоловіка повний винбарь м’яса провідала». – «А навіщо ж йому м’ясо?» – «Так він же торгує ним».

Подавсь вовк до села. Зайшов з городів і почав приглядаться, де той винбарь стоїть, у якому повно м’яса. По запаху пішов навмання до одного винбаря і вправду наткнувсь невзначай на такий винбарь, де висіла різана баранина. Вовк почав ходить кругом винбаря, приглядавсь, де б найти дірку, у яку можна б було пробраться у винбарь. Підійшов до дверей, а там дірка. Вовк хоч і догадувавсь, що він не пролізе в ту дірку, а все-таки захотілось йому попробувать, уткнуть свою морду в ту дірку. Попробував – голова не влазе, а запах м’яса іще дужче роздратував його утробу. Йому почулось, що м’ясо лежить якраз над діркою. Вовк просунув туди передню лапу і почав нею мацать, шукать м’ясо. А у винбарі над самою діркою та стояв капкан; поставлений був, щоб не забралась до баранини кішка. Капкан як клацнув та вовка за ногу. Вовк виривавсь, виривавсь з капкана і нічого не міг поробить. На ранок мужик пішов до винбаря, побачив вовка, взяв ціп і убив його. Осталась тоді лисиця сама господарювать у вовчій хаті.

На другу зиму лисиці вовча хата не понаравилась. Пішла вона до медведя і каже: «Пусти мене, Мишутка, до себе перезимувать». – «А хіба у тебе нема своєї хати?» – «Та була старенька, розвалилась, а нову построять не вправилась, бо на мою долю випало нещастя: чоловік умер, було не до хати, а тепер наступив холод, нікуди податься. Пожалій мене, сиротину!»

Медвідь зжалівся, пустив. Медвідь лежав, лапу свою ссав, а лисиця ходила на охоту і добувала собі їжу. Одного разу лисиця принесла собі пару курей, підобгала їх під себе, одкусувала по шматочку і їла. Взяла завіна медведя, що лисиця щось жує, спитав у неї: «Що ти, сестро, їси?» – «Та се я свої кишки витягаю з живота і їм». – «А хіба вони добрі?» – «О, дуже добрі!» – «Ану, дай мені клаптик, я покуштую». Лисиця дала йому шматок курятинки. Медвідь покуштував, показались йому дуже смашними. Тоді він прогриз собі пузо і почав витягати свої кишки і їсти. Тягав, тягав медвідь свої кишки, поки й здох на місці. Осталась лисиця одна господарювать у медвежій хаті. Всю зиму їла медвеже м’ясо, а на його шкурі спала, мов паня.