Текст книги "Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 20 страниц)

Як вовк виколядував у діда семеро овечок, коника-жеребчика і бичка-третячка

Жили собі дід да баба, у їх був солом’яний хлів-хлів, солом’яна хатка, тіко дід да бабка, да бичок-третячок, да семеро овечок, да коник-жеребчик.

Прийшов вовк до їх та й каже: «Солом’яний хлів-хлів, солом’яна хатка, тіко дід да бабка, да бичок-третячок, да семеро овечок, да коник-жеребчик. Давай, діду, пару овечок».

Дід крутивсь-вертівсь, а оддать треба. Взяв та й оддав.

Вовк пішов у ліс, з’їв. На другий день оп’ять приходе та й кричить: «Солом’яний хлів-хлів, солом’яна хатка, тіко дід да бабка, да бичок-третячок, да п’ятеро овечок, да коник-жеребчик. Давай, діду, пару овечок!»

Дід взяв та й оддав. Вовк пішов у ліс, з’їв і вп’ять приходе та й кричить: «Солом’яний хлів-хлів, солом’яна хатка, тіко дід да бабка, да бичок-третячок, да троєчко овечок, да коник-жеребчик. Давай, діду, пару овечок!»

Дід взяв та й оддав. На другий день вовк вп’ять приходе та й кричить: «Солом’яний хлів-хлів, солом’яна хатка, тіко дід да бабка, да бичок-третячок, да одна овечка, да коник-жеребчик. Давай, діду, послідню овечку».

Дід крутивсь-вертівсь, а давати треба. Взяв та й оддав… На другий день вовк приходе та й кричить: «Солом’яний хлів-хлів, солом’яна хатка, тіко дід да бабка, да бичок-третячок, да коник-жеребчик. Давай, діду, жеребчика!»

Дід хоч і пожалів, але оддав. Вовк пішов у ліс, з’їв. А на другий день вп’ять приходе і кричить: «Солом’яний хлів-хлів, солом’яна хатка, тіко дід да бабка, да бичок-третячок. Давай, діду, бичка-третячка!»

Дід взяв і оддав… На другий день вовк вп’ять приходе та й кричить. Але в це врем’я дід каже бабі: «Ти іди до сусідів, а мене замаж під піччю». Бабка так і зробила. А вовк прийшов та й кричить: «Солом’яний хлів-хлів, солом’яна хатка, тіко дід да бабка. Давай, діду, бабу!» Аж жде вовк, пожде – аж ніхто не іде, вовку бабу не несе. От вовк шукав-шукав їх, не найшов та й пішов, не солоно хльобавши. Після цього дід і баба стали жить-поживать та й добра наживать.

Як вовк приятелював із зайцем

Йшов заєць дорогов та й здибається з вовком. Заєць уздрів, що вовк іде, і уступився йому з дороги. Приходить ближче вовк ід зайцеві та й його ся питає: «Чого ти мені ся з дороги вступаєш?» – А заєць сказав до него: «Я трохи менший та й борше ся уступлю з дороги, як вовк мені». Тогди вовк каже до зайця: «От ходи зо мнов та й будем оба кумпанувати». Заєць каже до вовка: «То най буде, я буду з тобов тримати кумпанію».

Ідуть собі оба, надибають лиса. Вовк скочив до лиса та й лиса розбив. Вже бере вовк та й обідає і каже до зайця: «А чому ти не їш?» Заєць відповідає до вовка: «Я се не уживаю». Вовк питається зайця: «Чим ти жиєш?» А заєць відповідає до него: «Я лишень їм крижівочки з капусти». А вовк каже: «Відки ж ми озьмем крижівочок тобі?» А заєць каже: «Знаєш що? Зараз ходім до села та й десь у городі найдем». Вовк каже до зайця: «Зараз ідем, коби-м пообідав». А заєць каже до вовка: «Ти борше їж, бо я їсти хочу».

Вовк устав. Уже ідуть. Зайшли в город; вовк став та й дивиться, аби хто не вийшов з хати, а заєць прийшов до капусти та й гризе. Вже заєць пообідав; ідуть оба та й собі балакають. Каже вовк до зайця: «Та ти не голоден?» А заєць каже до вовка: «Я би ще щось з’їв». – «Но то ходім, зараз щось найдем».

Ідуть вони та й надибають молодого зайчика. «Чо ти, небоже, вийшов на поле?» А зайчик каже до вовка: «Я вийшов на спацир». Вовк відповідає: «Но, то я маю тут тебе з’їсти». – «Як хоч ня їсти, то їж». Вовк лапнув зайчика у писок і пролиг. Та й ідуть вони далі.

Ходять вони та й не можуть нічо найти. Вовк каже до свого товариша: «Но, то я тебе хочу зараз з’їсти». – «Та ми оба кумпанували, а ти мене хоч з’їсти?» Вовк каже до него: «Їсть вовк вовка, як нема що іншого. А чо ти ся, небоже, за мнов волочеш?» Заєць каже: «Та же ти досі казав, що я твій приятель». – «Тепер мені, – каже, – приятеля не тра, коли я голоден». Та й злапав зайчика, роздер і з’їв.

Як то добре тримати з таким приятелем, коли як нема що їсти, упав на него та й з’їв!

Як вовк хотів бути війтом

Одного разу вигнав господар осла на пашу на поле і пішов собі додому. Але лісом бігав вовк голодний, як змія. Нараз виходить на полянку, дивиться, а там пасе осел. «Но, слава Богу, – каже вовк, – уже не буду голодувати». Але осел як його уздрів та й таке гадає: як би то йому утечи з зубів? Приходить вовк д нему, а осел каже: «Стій, я на тебе уже три дні чекаю». Вовк здивувався та й каже: «А тобі нащо мене?» – «Ой, – каже, – у нас в селі вибори, вибираємо раду і не можуть ся погодити, кого класти на війта. Але один іменував вовка на війта, та й усі ся згодили, та й мене вислали, аби я тебе привів до коронації». – «Но, – каже вовк, – щастя, що-с на мене трафив». – «О, я дуже радий! Сідай, – каже осел, – на мене та й їдь у село».

Прийшов осел у село та й як зареве, а то усі люди повибігали з хатів та й дивляться. А то на ослі вовк! Як того уздріли та й далі бити! Так били, що вовк ледве поволочився на поле.

Але на полі чоловік складав сіно у копицю; та й як уздрів вовка, то сховався борзо під копицю.

Але вовк іде просто на копицю та й гадає: «Коби мені долізти до тої копиці, я би троха припочив!» Та й як приліз, та й висадився на копицю, та й ліг і лежить. Каже вовк сам до себе: «От забаглося мені бути війтом! Мій дід не був, тато не був, аж мені захотілося бути! Нема ще кого, аби хоть раз ще урвав по плечах, аби я знав, як війтом бути!»

А тот ґазда слухає з-під копиці і акурат вила підоймає і як скроїть вовка вилами, а вовк лиш протягся і скінчив життя.

Як горобець помстився лисові

Раз злапала ворона куря, сіла на дуба та й їсть. Але приходить лис під дуба, був голоден, та й дивиться, що ворона їсть. Йому дуже зробився жаль, що він голоден, а ворона менша, як він, та й їсть. Та й каже до ворони:

– Або кинь мені по добрій волі, а як ні, то я полізу на дуба і тебе там з’їм на дубі.

Але ворона була мудра та й гадає собі, що як буде лис лізти, вона втече на друге дерево. Але щось собі лис роздумав та й каже до ворони:

– Я лізти не годен, я старий. Я уже ся немало по світі находив, але відколи я ходжу, я ще не здибав такої красної птахи, як ти. Ти найрозумніша і найліпше співаєш.

Ворона як учула, що її лис хвалить, що вона файно співає, та й тогди каже:

– Кра, кра!

Та й що мала в дзьобі, то впало, та й лис з’їв. Але лис уздрів, що йому ся вдало здурити ворону. Та й каже:

– Мені ліпше буде так лиш видурювати, ніж ходити за цим.

Але знов іде під другого дуба, дивиться, а там знов ворона коло молодих воронят. Та й каже він до ворони:

– Кинь мені одну дитину, бо як не кинеш, то полізу та й усі з’їм.

Ворона не хотіла, а лис зачав ніби дряпатися по дубі. Ворона як уздріла, та й каже:

– От не лізь, я вже тобі сама кину, лиш не лізь.

Надлетів горобець та й каже до ворони:

– Що тобі старий лис казав?

Ворона каже:

– Казав, що як не кину свою дитину, то полізе та й з’їсть усі.

А горобець каже:

– Дурна, ти йому не кидай, най спробує та най лізе. Він лиш тебе так дурить, що полізе. Він не годен лізти.

Але лис тото вчув та й каже:

– Ей, чекай, я тобі нагадаю. Колись ти ся впадеш в мої руки.

Та й пішов.

Відтак знов здибається з тим горобцем. Горобець на дубі, а він знов під дубом. Та й каже лис до горобця:

– Як ти перебуваєш у такі студини? Я на землі так змерз, а ти не змерз на дереві? Що ти таке робиш, що ти не змерзаєш?

А він каже:

– Як відти вітер, то я під крило голову запхаю, а як відти, то я під друге.

А лис каже:

– Злізь нижче, бо я не чую, що ти кажеш.

Він зліз та й знов то каже, що казав. А лис каже:

– Злізь ще нижче, бо я не чую, бо глухий.

А горобець знов скочив нижче, уже таки недалеко лиса, та й каже йому:

– Як відти вітер, то я під то крило сховаю голову, а як відти, то я під то.

Та й лиш запхав голову, а лис скочив, хап, злапав горобця за крило та й каже:

– Видиш, ти других радив, а собі не можеш; порадь собі тепер.

Якось горобець урвав крила кавалок, та й ся вирвав, та й утік. Але вже ся трохи вигоїв та й знов здибає лиса. Каже лис:

– Ой, я тебе мав давно з’їсти, коли ти также не дурний.

А горобець каже:

– Ти мене ся не наїш, бо я малий, лиш тільки, що мені життя відбереш. Я тебе ліпше пораджу, лиш нічо мені не кажи уже більше. Ходи зо мною, тут в одного ґазди дуже багато курей в курнику.

А лис дуже ся втішив та й каже:

– Ану, поведи мене!

Вже нічого му не казав, ішли оба разом. Лис іде землею, а горобець то на одно дерево, то на друге. Та й так прийшли аж до буди. А в тій буді був пес. Горобець сів на буду та й каже:

– Ти йди, але аби-с багато не брав, лиш одну, та й аби-с дуже потиху брав, аби тебе ніхто не злапав.

Лис підсувається, підсувається. А пес спав. Але як учув, що лис іде, скочив та й лиса роздер.

Як дядько ведмедя рябим робив

Єдного часу мужик орав на полі рябою кобилою. Приходить до нього медвідь і каже: «Що ти хочеш, чоловіче, щоби я такий рябий був?» – «А що? Ніц не хочу, тільки от запряжу тебе в плуг і буду орати три дні, то будеш такий таркатий, як та кобила». – «Ну, добре».

Як запряг медвідя до плуга, давай бити. Шерсть летить, як полова, а той тягне. Нарешті оглядається по собі медвідь; а він вже такий писаний, що не треба і малювати! «Стій! – каже. – Вже я сорокатий!» – «О, ні! Не така згода була, треба три дні».

Як він походив у плузі назначений час, то вже добре був писаний. І більше не хтів бути сорокатим, бо то з великою кривдою шкіри дістається.

Як загинув олень

Олень підійшов до річки напитися води. У воді побачив свій образ і радувався своїми рогами, що такі великі й росохаті. Подивився ще й на свої ноги і сказав: «Лиш ноги маю погані, бо дуже тонкі».

Нараз вибіг із лісу вовк і кинувся на оленя. Олень побіг по рівнині, як стріла. Втік. Та як забіг в ліс, роги заплутались межи галуззями, і вовк його заїв. Умираючи, жалувався олень: «Який я був нерозумний! Ноги, що я вважав слабими й поганими, мене врятували. А ті роги, що ними я радувався, загубили мене».

Як звірі голосили по бабі

В одного лісного сторожа умерла баба. По звичаю по покійниці треба було голосить, а голосить було нікому. Родичів ніяких не було і сусідів теж ніяких, бо він же був у лісі, жив далеко од села. Самому тужить не було охоти та й не вмів по-баб’ячому причитувать, і в додаток – ніколи, треба було справляться з ділами. Пішов дід на село, обійшов всі хати – ні одна баба не согласилась іти до його голосить по покійниці, бо всі добре знали, що він чоловік небагатий, а друге те, що сидіть одній біля покійниці – та ще в лісі – буде дуже моторошно. Розгнівавсь дід на баб, плюнув і пішов до своєї хати. Дорогою він думав: «Не хочете йти до мене – і чорт з вами. Я собі найду плачку в лісі. Цілий вік прожив з звірями і помирать буду з ними. Найму медведя або вовка, вони поголосять за моєю старухою».

Увійшов старик у ліс, дивиться – назустріч йому йде медвідь. Старик каже: «Медведику-братику, приходь до мене голосить; у мене старушка умерла, а голосить нікому по покійниці. Сусідів у мене нема і рідні ніякої. Приходь, спасибі тобі, я тобі заплачу». – «А що ти мені даси?» – «Та як ти зумієш гарно поголосить, так получиш три паляниці і полумисок меду». – «Добре, дідусю, ходім, попробуєм».

Пішли вони в хату. Медвідь схилився до старухи і затяг:

У старика була старуха,

Він її не люби-и-и-в,

Вона його гризла,

Він її добив…

– Не так, не так, медвідь, не вмієш ти тужить, геть од мене. Тікай з хати, а то живо сокири одкуштуєш!

Медвідь злякавсь, вискочив з хати і побіг.

Старий вийшов з хати і дума: «Кого б се іще присогласить?» Коли дивиться – біжить вовк. Старий гукнув на його: «Ей, заверни сюда, я тобі щось скажу!» Вовк спинивсь. Дід каже: «Вовчику-братику, у мене бабуся умерла, а тужить нікому, сусідів нема, а з села ніхто не йде. Приходь хоч ти поголоси». – «А що ж ти мені за те даси?» – «Та як зумієш гарно поголосить, так я тобі дам порося». – «Добре, дідусю, ходім, попробую».

Пішли вони в хату. Вовк нахилився до бабуні і затяг своїм товстим голосом:

Бідна ж ти моя старушечка,

Праведна твоя буде душечка!

Та не будеш ти терпіть

На тім світі мук,

Бо не сама померла,

А полягла од дідових рук.

– Не так, не так, брешеш ти, вовче, ти не вмієш голосить. Убирайся од мене к чортовому батькові, а то я тобі покажу, як плести нісенітницю!

Вовк вискочив з хати і побіг без оглядки.

Вийшов дід з хати і дума: «Бодай його так не жить, плачки і то ніде взять. Оставить покійницю одну в хаті без плачки не годиться, і плачку ніяк не достану!» Трохи згодом дивиться дід – біжить неподалеко од хати лисиця. Він гукнув на неї: «Ей, лисичко, погоди, заверни до мене, я тобі щось скажу». Лисиця стала, потім направилась до діда. Дід каже: «Лисичко-сестричко, запоможи моєму горю». – «А яке в тебе горе, дідусю?» – «Та у мене умерла старуха, а голосить нікому. Мені треба одлучиться на село, заказать там домовину і батюшці заявить, а дома біля покійниці оставить нікого». – «Та вона ж нежива, з хати не втече, можна і одну оставить», – каже лисиця. – «Ні, лисичко, так не годиться; кажуть старі люди, що покійницю одну оставлять без плачки гріх. Може, ти, лисичко, согласишся поголосить по моїй бабусі, а я тим часом схожу на село». – «А чого ж, для тебе, дідусю, я уважу, ти наш чоловік, ми скільки років живем з тобою мирно, лиха нам ти ніякого не заподіяв. Для хорошого чоловіка я рада услужить». – «Так от, будь ласкава, оставайся голосить». – «А що ти мені, дідусю, за те даси?» – «Та як зумієш гарно голосить, так я тобі пару курей дам, а як не зумієш, тоді получиш бича по ребрах». – «О, дідусю, я зумію, мені не первина голосить». – «Ну, ходім попробуєм».

Увійшли вони в хату, лисиця припала до покійниці і затягла тоненьким голосом:

У діда була бабуся,

Рано вставала,

По три скалки в день пряла,

Борщ, кашу варила,

Дідуся кормила.

Та навіщо ж ти, милая,

Дідуся спокинула?

Та чи він тебе не любив,

Та чи він тебе не кохав?

– «Так, так, лисичко, молодець, умієш голосить. Получиш пару курей, ще й на придачу кусок сала дам. Продовжай так і далі, а я збігаю на село, домовину закажу».

Дід пішов на село, а лисичка прийнялась глитать бабусине м’ясо. Обгризла все м’ясо, остались одні кістки та трибуха. Потім хотіла було втекти з хати, а далі згадала про курей і задумалась: «Е, ні, підожду діда, треба получить з його обіщаних курей, тіко треба убрать бабині кістки, щоб можна було одурить діда». Вибігла лисиця за двір, дивиться – іде по дорозі вовк. Вона гукнула: «Вовчику-братику, ти хочеш їсти?» – «Хочу». – «Ну, так іди, забери там у хаті бабині кістки, посмакуй трохи. Я оце заморила черв’яка і тобі оставила. Тіко ти їх волочи подальше в гущину ліса, а то дід скоро вернеться з села». Голодний вовк схопив бабині кістки і попер їх подальше од хати в невилазну гущину.

Вернувся дід з села, дивиться – на столі пусто, бабусі нема. Дід спитав лисицю: «А куда ж ти дівала покійницю?» – «Ох, дідусю, не бачив ти, яке тут чудо було. Я як почала голосить та Бога просить, щоб збавив бабусю од гріхів, та так усердно, та так жалібно просила, що Бог одразу почув мою молитву. Ото я голосю та й голосю, коли дивлюсь – розступилась стеля, улетіли два анголи, взяли бабусю на руки і понесли на небо, а мені сказали: «Гарно ти, лисичко, умієш голосить. Твої слова до Бога доходять. Опісля того я вся тремтіла, бо дуже злякалась». – «А іще що вони тобі казали?» – «Та вони іще щось казали, та я з переляку забула. Погоди трохи, я спомню. Ага, он що вони казали! Вони казали, що як умре дідусь, так щоб і по тобі я голосила, тоді і тебе візьмуть на небо. Там будеш вмісті з бабусею жить в раю». – «Так і сказали?» – здивовано спитав дід. – «Та так і сказали, я тобі брехать не буду». – «Ну, на ж тобі, лисичко, вмісто двох – три курочки і кусок сала. А коли оголодаєш, приходь до мене, я тобі всього дам. Тіко, будь ласкава, як я умру, приходь голосить, а то я боюсь, щоб нас не розлучили на тім світі з бабусею». – «Не бійся, дідусю, я свого слова не зміню, прийду непремінно. Тіко от що я хотіла тобі сказать. Ти, дідусю, не запирай на ніч курника, а то я прийду до тебе в гості, а тебе, може, дома не буде, тоді що ж я повинна робить, іти назад не солоно хльобавши?» – «Добре, лисичко, для тебе всякий час двері будуть одчиниті».

А лисиці того й треба було. Вона щоночі приходила до діда в гості і брала собі по одній куриці, поки – всіх поїла, а потім і на очі не показувалась дідові.

Як звірі мстилися чоловікові

Був такий чоловік, що його жінка била, а мав щепу і заплів кошик. А заєць скочив до того кошика та й му ту щепу об’їв. Виходить він рано, дивиться, а заєць сидить у тім кошику. Виходить з ціпочком таким та й його за вуха витяг відти, набив добре та й пустив. Вибіг заєць на горбок, сів і журиться, що побитий. А лис приходить та й: «Чого ти, – каже, – Яцьку, тут сидиш?» А той каже: «Бо той чоловік, під горбом що сидить, то я йому щепу об’їв, а він так мене збив і вуха ми натягав». Лис каже: «Чекай, я ся пімщу за тебе, я му кури заберу».

Приходить за курми та й продрав стріху до курей, а кури далеко сиділи, і він упав до середини. Упав до середини, а чоловік виходить рано до худоби давати їсти, дивиться – діра і лис сидить у куті. Та й бере бука, ймив лиса, набив добре та й таки пустив. Виходить лис та й каже до зайця: «Ой біда, хлоп набив тебе, набив і мене та ми, – каже, – дуже смушок збавив». Та й оба укупі посідали та й радять.

Але надходить вовк: «А що ви, браття, тутечка таке радите?» – «Отой чоловік під горов мав щепу, та й об’їв Яцько, та й впав до середини, а він його набив; я хотів ся пімстити та й му кури забрати, та-им упав до стайні, а він мене в стайні ймив і взяв палицю, добре набив і пустив. Та ми так кості побив, а що ми смушок збавив, шкіру пом’яв…» – «А де він саме сидить?» – «Отут під горов». – «Я його знаю, чекай, він щоранку йде в ліс за дровами, я його з’їм». – «Їй, коби тобі Біг поміг». – «Їй, Біг поміг! Або я що? Я його сам поможу».

Той рано іде в ліс, а той на того чекає. Той каже: «Я тебе маю з’їсти». А той каже: «Та невмиваного? Та я ще, – каже, – не вмивався!» – «То йди та вмийся». Той вмився. «Та в що ся втру?» Той каже: «На (вибачте) хвіст». Той бере хвіст, обвинув коло руки, сокиру з-за пояса та вовка обухом. А тоті дивляться, ци правда. Сонечко сходить, а вістря блискає до сонця. «Ой біда, тото хлоп аж вогню дає, так б’є та й, – каже, – залізом б’є».

А той як набив, та й го лишив, як уздрів, що му той нічо не робить. А лис та й заєць приходять до него та й жалують тамка.

Приходить ведмідь до них та й питає всіх трьох: «Чо ви такі слабі?» Вони йому розповіли свою кривду, а він каже: «Чекай, я го завтра з’їм». Хлоп рано йде в ліс. Украв у жінки ковбасу та й йде в ліс, їсть ту ковбасу. А ведмідь до него підходить. Той кинув йому кавалок. Як му кинув тої ковбаси, ведмідь понюхав – смачне, запах є. «А то з чого таке добре?» – питає ведмідь хлопа. Той йому каже: «То з пацюка». А ведмідь знав, де пацюк лежить дикий, та й взяв в латра поліно – а пацюк лежав у листю – та й пацюка в тім листю вбив тим поліном. А хлоп каже: «Треба вогню скласти і треба дров сухих». А ведмідь каже: «Тут є дуб вивернений сухий, що я його давно знаю; ходи, то го зрубаєш». Той узяв сокиру, прийшов до того дуба, затесав клин і кололи того дуба на середині, сокиров били, а той дуб розколовся надвоє. А той каже (ведмідь): «Чекай, я розірву лабами».

Та й як лабами зловив, клин вискочив, а лаби ся лишили в дубі. Хлоп тогди взяв пішов, вирубав поліно та й тогди ведмедя б’є. А ті з горба дивляться та й кажуть: «Ади, що тому роблять! То біда хлоп. Ведмедя вбив на смерть!»

Та й конець.

Як звірі хату будували

Обридло волові всю зиму тремтіти на морозі. Не раз він думав собі: «Не хочу я жити в холодній країні; переживу сю зиму, перелітую, і як тільки птиця почне летіти до вирію, подамся і я до теплого краю».

Пролетіло літо, як один день, не встиг віл оглянутися, як уже настала осінь, мокра та холодна. Віл гнувся, гнувся в загороді й згадав про теплий край… Настав день, віл піднявся і пішов з двору на городи. Побачили його півень та качка й питають:

– Куди ти йдеш?

– Та тікаю від зими, йду шукати літа.

– І ми підемо з тобою.

– Що ж, ходім, гуртом веселіше буде.

Вийшли вони з двору, а на воротях сидить кіт; побачив їх і спитав:

– Куди се ви йдете?

– Тікаємо від зими; йдемо шукати літа.

– Візьміть і мене.

– Ходім, коли хочеш, гуртом веселіше буде.

Пішли вони далі. Аж у полі їм зустрівся баран. Порівнявшись із ними, спитав:

– Куди йдете, земляки?

– Ходи, коли хочеш, гуртом веселіше буде.

[Пішов і баран з ними. А далі й свиня пристала до гурту.]

Пішли. Дорогою вже й підтоптались, а до літа ще далеко. Аж ось випав сніг, вдарили морози, занесло дорогу… Далі йти не сила. Зайшли вони до лісу, забилися у затишок і стали, тулячись один до одного. А далі віл і каже:

– Давайте, братці, збудуємо собі хату, перебудемо в ній до тепла, а потім підемо далі.

Як давай, то й давай. Гурт не малий…

– Треба ж місце добре відшукати, – каже кіт.

А качка й собі:

– Ходім, найдем таке місце, де б вода була недалечко.

Пішли, найшли таке місце, взялися до роботи.

Віл зі свинею риють, качка воду носить, свиня місить, півень глевки робить, а баран із котом мастять. Поклали вони хату, а качка й каже:

– Коли поклали хату, то ще викопаймо у хаті таку яму, щоб вода була; як прийде зима, щоб мені не ходити далеко.

Свиня вирила таку яму, й качка наносила її повну води. А кіт каже:

– Коли поклали хату, то покладімо ще й піч, щоб мені було де в зимі погрітися.

А півень і собі:

– Коли поклали хату, то покладімо ще й жердку, бо я не призвичаєний на голій землі спати.

Та й як уже вони ту жердку та піч поклали, тоді баран каже:

– Що ви хотіли, то вже маєте; зробіть же тепер постіль, щоб я на голій землі не ночував.

Пішли вони до лісу, наносили багато листа, зробили постіль і для барана, й для свині, для вола. Тоді віл каже:

– Тепер ходім, назносім собі всякої поживи.

Порозходилися вони всі, кожде взялося роздобувати поживи для товариства. Волові та баранові – кукурудзи сухої, сіна, соломи просяної дістали; свині – картоплі, буряків нарили; качці – бурякового листа наносили, ячменю, проса багато; котові – мишей ловити допомогли, горобців; півневі – зерна поназбирували ріжного, хробаків усяких. Наносили вони всього того досить, зробили собі сани та й стали складати. Що на сани покласти не можна було, на себе взяли. Віл із бараном тоді запряглися, кіт уперед побіг, підстрибуючи, качка на сіно та лист вгніздилася, а свиня з півнем слідом ідуть, господарства спільного доглядають.

Поскладали вони все те в порядку, посідали та й сидять у теплі та добрі. Кіт на печі сидить та мурчить, півень на жердці виспівує, качка в воді хлюпощеться, а свиня простяглася на постелі, лежить і рохкає. Надворі мороз та шквиря, а в них затишок і їсти є що.

Аж ось бігла повз їх хату лисиця, вчула, як півень виспівує «кукуріку», «кукуріку», й захотілося їй курятинкою поласувати. Зупинилась, кортить її, та в хату піти боїться, бо чути, що там не один півень, а крім нього, ще хтось гомонить. Метнулася тоді вона по лісі, найшла медведя та вовка й каже:

– Я надибала цілий скарб. До нашого лісу забрела ціла ватага тварин із села – там чути голос півня, качки та й ще когось… Так ходім, розділимо їх проміж собою. Я возьму півня та качку, а ви вибирайте собі, кому що до вподоби.

– Ну, ходім; ми з ними розправимося по-своєму.

Підійшли вони до хатки й почали турбуватися, кому поперед іти в хату. Лисичка подумала й каже:

– Якщо йти, так не кому іншому, як медведеві. Він найдужчий і найхоробріший. Іди, медведю, а ми тут постережемо.

– Як іти, то й іти, – каже медвідь і посунув до хати.

А тут його тільки й ждали. Віл як кинувся на нього, довбнув його рогами і почав перти до стіни. Баран розігнався й ну штовхати медведя під боки; свиня кинулась його гризти; кіт стрибнув медведеві на голову, щоб очі видряпати; півень як закричить що є сили: «Ку-ку-рі-ку!»

Медведеві й в очах потьмарило. Зібрався з силою, рвонувся з хати та й побіг у світ за очі, не оглядаючись. А лисиця й вовк бачать, що непереливки, та за ним… Тільки їх і бачили.

А віл зі своїми товаришами ще довго жили в хатці, гуртом працюючи та про спільне добро дбаючи.