Текст книги "Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 20 страниц)

Рябко влітку і взимку

Літом, як тепло та гарно, Рябко вивернеться та витягнеться й примовляє:

– На ката хата! Мені й так добре!

А як прийде зима, холод та лиха година, то Рябко тоді зігнеться, скулиться та каже:

– Коли б мені хатонька хоч манісінька, хоч отакісінька!..

Свиня і рибка

– Яка ти брудна й гидка! – сказала гарненька, чистенька рибка свині, що розляглася в болоті біля ставу.

– А проте, – відповіла їй свиня, – коли тебе люди їдять, то плюють на всі боки, а як мене їдять, то аж облизуються! – і ще глибше зарилась у болото.

Селянин, ведмідь та безхвоста лисиця

Виїхали орать. Коли іде ведмідь: «Ну, дасте мені з половини, а то воли поїм». – «Ну, нехай». Виїхали вони тоді орать; посіяли овес. Коли ведмідь вийшов. Вони вже пожали і одвезли, вже зовсім повбирали. Він тоді вийшов і рве, і рве все, і рве собі, і несе в нору. Тоді покуштував, як наносив, покуштував; вийшов, а ті хазяїни там орють. «Поїм, дядьки, ваших волів, як не дасте з половини». – «Ну, дамо, нехай так, з половини».

Вони посадили ріпу. «Ну, нехай тобі зверху, а нам насподі». Вони вибрали і одвезли додому. Вже повозили. Він вийшов, носить в нору. Наносив в нору, став куштувать. «Не добре…» Коли біжить лисиця. «Діду, діду, чи тут нема ведмедя?» – «Нема». – «А то що на возі лежить?» – «То пеньок». – «Якби був пеньок, так була б сокира в пеньку».

А ведмідь і каже: «Встроми мені сокиру в спину…» Як розігнав, як гекнув – тоді він та й гі-гі і упав неживий… «А що, дядько, я вас од смерті одозволила. Винесіть мені курей мішок».

Вивезли Сірка і Білка в мішку. Вивезли тоді, а вона прибігла, та лисиця, як би ото у них однять. «Е, е, стой, стой, не розв’язуй, бо вони дикі, полетять». Тоді вони розв’язали. «Ану, Сірко, Білко, за лисичкою». Вони тоді як побігли за нею і одірвали хвіст. Ускочила в нору. «Ви, ушки, покуплю вам сережки; ви, очки, покуплю вам очки; ви, ножки, покуплю черевички; мої ручечки, покуплю вам опалчатки; а ти, хвостище-помелище – а на, Сірко, Білко!» Одірвали хвіст.

Вийшла на улицю – з неї лисиці сміються, що вона без хвоста. Пішла вона у ліс та набачила на осиці кислиці. «Лисиці-сестриці, он яких я на осиці кислиць набачила. Ходімте, нарвем». – «Ну і ходім». Ну, пішли. «Ти ж лізь і рви, а ми будем збирать». – «Так ви повизбируєте, а мені не буде. Полізьте і ви, а я вам хвости поукручую; сама натрушу, вам поодв’язую хвости, тоді назбираєм кислиці».

Ну, і полізли вони. Поукручувала вона їм хвости. Вона тоді собі нарвала (кислиць натрусила), тоді злізла та назбирала. «Лисиці-сестриці, он які охотники біжать із ружами! Тікайте!» – «Лізь же, поодв’язуй нам хвости». «Е, щоб і мене убили?!»

Вони тоді як начали рваться і хвости поодривали. Тоді вийшла на вулицю гулять: «Не тільки я куца; і ви куці!»

Селянин, лисичка й вовк

Жив собі один селянин. Збудував у лісі собі хату та й живе. І добре б жилося тому селянинові, та внадилась лисиця по курей. От він зробив капкан коло одної деревини і курочку повісив. Та й пішов у свою хату. Жде собі, піджидає, чи не влізе що у капкан.

Іде собі лисиця та й думає: «От гарно б оце з’їсти курочку». Коли чує – щось пахне. Підійшла ближче, коли дивиться – курка жарена висить. Як схопить її!.. Коли чує – щось її за шию вхопило. Аж то петля так її придавила, що й дихать важко.

Коли йде чоловік. А лисиця й каже: «Сяка-така бридня, та й стій до півдня! Сяка-така плутаниця, та й треба забариться!» – «Та ні, – каже чоловік, – тепер ти відсіль не втечеш». – «Пусти мене, чоловіче, яка з мене шкура? – каже лисиця. – Краще я тобі приведу вовка. З того шкура дорожча». – «Добре, – каже чоловік, – я тебе пущу. Гляди ж, не збреши».

Пішла собі лисиця в ліс, а чоловік у хату.

Іде собі лисиця. Коли йде вовк. «Чого ти така сумна?» – каже вовк. «Та от, – каже лисиця, – найшла курку жарену, а сьогодні п’ятниця, я скоромного не їм. Бо чула, що як хто їсть у п’ятницю, то ногами землі не дістане». – «А я, – каже вовк, – хоч і п’ятниця, а з’їм, якщо покажеш, де, бо дуже голодний». – «Добре, – каже лисиця, – ходім».

Повела його аж де її було піймано та й каже: «Отепер, як хоч, їж, а я не хочу». Підійшов вовк до курочки та як схопить! Коли чує – щось як схопить його за шию. Глянув – аж він і справді п’ятами не дістане землі. А лисиця взяла курочку – бо бідний вовк так злякавсь, що й курку випустив, – та й їсть. Із’їла, а потім і каже: «Бач, я ж казала, що хто їсть скоромне у п’ятницю, то п’ятами землі не дістане!»

Посміялась лисиця з вовка та й пішла собі.

Прийшов чоловік до того дуба – аж там справді вовк впіймався! Взяв він його, обідрав шкуру та й поніс на ярмарок. Продав за добру ціну. Прийшов додому.

І з того часу забагатів він добре.

А лисиці більше не вкрали й одної курки.

Сірко

Був собі в одного чоловіка собака Сірко – тяжко старий. Узяв хазяїн та й прогнав його від себе. Никає Сірко по полю, і так йому гірко: «Скільки років я хазяїнові вірно служив, годив, добро йому робив, а тепер на старості літ він мені шматка хліба жаліє і з двору прогнав». Ходить він так, думає; коли це приходить до нього вовк та й питає його:

– Чого ти тут ходиш? Сірко йому відповідає:

– Що ж, брате, прогнав мене хазяїн, от я й ходжу тут.

Тоді вовк йому:

– А зробити так, щоб тебе хазяїн ізнову прийняв до себе?

Сірко каже:

– Зроби, голубчику, а вже чимсь тобі віддячу.

Вовк каже:

– Ну, гляди: як вийде твій хазяїн із жінкою жати, і вона дитину положить під копою, то ти будеш близько ходити коло того поля, – щоб я знав, де те поле, – то я візьму дитину, а ти будеш віднімати від мене ту дитину, тоді наче я тебе злякаюсь, та й пущу її.

У жнива той чоловік і жінка вийшли в поле жати. Жінка поклала свою маленьку дитину під копою, а сама жне коло чоловіка. Коли це – біжить вовк житом, та за ту дитину – і несе полем. Сірко за тим вовком, доганяє його, а чоловік кричить:

– Гиджга, Сірко!

Сірко якось догнав того вовка, відняв дитину, приніс до того чоловіка та й віддав йому. Тоді той чоловік вийняв з торби хліб і кусок сала та й каже:

– На, Сірко, їж – за те, що не дав вовкові дитини з’їсти!

Ото ввечері ідуть з поля, беруть і Сірка. Прийшли додому, чоловік і каже:

– Жінко, вари лишень гречані галушки та добре їх салом затовчи!

Тільки вони зварились, він садовить Сірка за стіл, сів сам коло нього та й каже:

– А сип, жінко, галушки, та будем вечеряти.

Жінка й насипала. Він Сіркові набрав у полумисок: так уже йому годить, щоб він часом гарячим не обпікся!

Ото Сірко й думає: «Треба ж мені віддячити вовкові за те, що він мені таку вигоду зробив».

А той чоловік, діждавши м’ясниць, віддає свою старшу дочку заміж. Сірко пішов у поле, знайшов там вовка та й каже йому:

– Прийди в неділю ввечері до нашого городу, а я тебе введу в хату та віддячу тобі за те, що ти мені добро зробив.

Ото діждав вовк неділі, прийшов на те місце, куди йому Сірко сказав. А в той самий день у того чоловіка було весілля. Сірко вийшов до вовка, увів у хату і посадовив його під столом. Потім Сірко взяв на столі пляшку горілки, м’яса доволі і поніс під стіл. Люди хотіли того собаку бити, а чоловік і каже:

– Не бийте Сірка: він мені добро зробив, то я й йому добро буду робити, поки його й віку.

Сірко бере, що лучче на столі, та подає вовкові, нагодував і упоїв його так, що вовк не витерпів та й каже:

– Буду співати!

Сірко каже:

– Не співай, бо тут тобі буде лихо! Лучче я ще тобі подам пляшку горілки, та тільки мовчи.

Вовк як випив ту пляшку горілки та й каже:

– Отепер уже буду співати!

– Не співай, бо обидва пропадемо – і я, й ти…

– Ой, не видержу – співатиму!

Та як завиє під столом! Люди посхоплювались, – туди-сюди, деякі хотіли бити вовка. А Сірко й ліг на вовка, наче хоче задушити його. Хазяїн і каже:

– Не бийте вовка, бо ви мені Сірка уб’єте! Він і сам йому раду дасть, – ось не займайте!

От Сірко вивів вовка аж на поле та й каже:

– Ти мені добро зробив, а я тобі!

Та й попрощались.

Сліпий кінь

Жив єден ґазда. У нього був красний кінь. Вірно йому він служив.

Раз на ґазду в лісі напали розбійники, як вертав уночі із міста. Убили би його, якби не вірний кінь. Почав він бігти і втік од розбійників. Дуже цьому радувався ґазда. І казав, що ніколи свого коня не забуде, що до самої смерті буде його у себе держати.

Але то сказати – єдно діло, а зробити – друге. Забув і ґазда свою обіцянку. І як захворав кінь, він прогнав його, а ворота запер перед ним. А кінь той був осліп та й не знав, що його прогнали, бо не видів. Він чекав, що ґазда одкриє ворота і пустить його. Але коли зрозумів, що його прогнали, пішов од воріт, думав, що знайде собі хоть яку стеблину соломи. Але була зима, і нич не було на вулицях.

Дійшов кінь до стовпа із дзвоником. Голодний кінь занюхав шнурок і почав жувати його. А в тім селі був такий звичай, що коли кому треба було допомогти, то він у дзвін дзвонив. От коли кінь гриз мотуззя, то дзвін задзвонив. Прибігли люди і увиділи його. Прийшов і той ґазда, чий був кінь. І так йому страшно стало, коли увидів, що його кінь просить помочі. Жаль йому стало коня. Взяв він його і вже більше не гнав з дому, а доглядав до смерті. А коло того стовпа на камені вирізали образ, як кінь у дзвоник дзвонить, щоби всі люди знали, що треба жаліти не тільки людей, а й тварин, бути милостивими до всіх.

Сніг і заєць

Каже сніг зайцеві: «Чогось мені голова заболіла». – «Мабуть, ти танеш, тим тобі й голова заболіла, – сказав заєць. Сів на пеньок і гірко заплакав. – Шкода, шкода мені тебе, сніженьку. Я все по снігу бігав, круглі дірки робив. Від лисиці, від вовка, від мисливця в сніг заривався, ховався. Як я тепер без тебе житиму? Піду до господаря лісу, проситиму, хай він тебе, сніженьку, збереже для мене».

Та й став заєць плакати, господаря лісу просити. А сонце вже високо ходить, добре припікає; сніг тане, з гір потоками біжить. Почув зайця господар лісу. Прохання його вислухав та й каже: «З сонцем змагатись не берусь, снігу зберегти не можу. Зате кожушок твій білий зміню на сіренький, буде тобі влітку легко ховатись між сухого листу, кущів та трави, ніхто тебе не вглядить».

Зрадів заєць. Та з того часу щоразу й міняє зимовий кожушок на літній.

Совині діти

Сонце вже заходило. Всі денні птиці вертались до своїх гнізд після цілоденної тяжкої праці і укладалися спати, а пані Сова тільки що прокинулась від сну. Розправила крила, обдивилася навкруги, чи нема часом якого потайного ворога, що чигає на її добро. Наказала дітям, щоб сиділи тихо в гнізді і не рипались, а сама полетіла на роздобутки. Думка така, щоб спіймати на вечерю яку дурноголову мишу, підстрелену перепеличку або пришелепуватого горобця, що запізнився до гнізда, дзьобаючи соняшник, кого вже доля не пошле, бо ще дурні не перевелися і на її вік їх вистачить.

Прилітає із здобиччю… аж немає дітей її в гнізді.

– Ой ґвалт! Рятуйте, птиці добрі!.. Калавур! Сталось нечуване лиходійство, від якого світ повинен занепасти ся!.. Пропала краса і надія всього совиного роду!.. Хто чув, хто бачив того ворога лютого, що повитягував з гнізда моїх малих хорошунчиків?

– Я бачила, – каже ворона, облизуючись, – як чорний кіт ніс двоє поганих окатих вилупків, – то, може, були твої?

– Ні, ні, – відказує сова, – мої то були самі щонайкращі в цілому світі.

– Я чула, – каже ворона, – що й горобчиха говорила те ж саме сьогодні, як ти спіймала її горобеня!

Сокіл і зозуля

Прилетів сокіл до зозулі та й каже: «Порадь мені, голубко, де мені помостить гніздечко для моїх діток?» А вона йому й каже: «У великім лісочку, на високім дереві, на дубочку».

А він їй подякував та й полетів далі. Зустріча орла. «Ой брате мій, орле, порадь мені, де мені помостить гніздечко для моїх діток?» А орел і каже: «У маленькім лісочку коло бережечка».

Сокіл послухавсь орла та й помостив гніздечко у лісочку коло бережечка. Вивела соколиха діточок повне гніздечко. А це прийшли люди з чужої сторони, стали дерево рубать, стали гніздо розорять; дерево забрали, діток повбивали.

Тоді сокіл полетів до зозулі та й каже: «Ой зозуле, голубко, пропали діти, пропаду і я». А зозуля й каже йому: «Чи я тобі, соколе, не казала: а не мости гніздечка у лужечку, та помости гніздечко у ліску на високім дереві, на дубку. Там того дерева ніхто не руба та твоїх діток ніхто не пійма, а ніхто там дерева не поломе, а ніхто твоїх діточок й не полове. А як ти послухавсь орла, то у мене для тебе поради нема».

От вам казка, а мені бубликів в’язка.

Солом’яний бичок

Жили собі дід та баба. Дід служив на майдані майданником, а баба сиділа дома, мички пряла. І такі вони бідні – нічого не мають: що зароблять, то проїдять, та й нема.

От баба й напалась на діда:

– Зроби та й зроби мені, діду, солом’яного бичка і осмоли його смолою.

– Що ти говориш? Навіщо тобі той бичок здався?

– Зроби, я вже знаю навіщо.

Дід – нічого робити – взяв зробив солом’яного бичка й осмолив його смолою.

Переночували. От на ранок баба набрала мичок і погнала солом’яного бичка пасти; сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує:

– Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!

Поти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору біжить ведмідь; наскочив на бичка:

– Хто ти такий? – питає. – Скажи мені!

А бичок і каже:

– Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

Ведмідь каже:

– Коли ти солом’яний, смолою засмолений, то дай мені смоли, обідраний бік залатати!

Бичок нічого, мовчить; ведмідь тоді його зараз за бік, давай смолу віддирати. Віддирав, віддирав, та й зав’яз зубами, та й ніяк не вирве. Сіпав, сіпав – затяг того бичка хтозна-куди!

От баба прокидається – аж бичка й нема. «Ох, мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть, він уже додому пішов». Та мерщій днище та гребінь на плечі – та додому. Коли дивиться – ведмідь у бору бичка тягає; вона до діда:

– Діду, діду, бичок наш ведмедя привів, іди його вбий!

Дід вискочив, віддер ведмедя, взяв і закинув його в льох.

От на другий день, ще ні світ ні зоря, баба вже набрала кужелю і погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує:

– Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!

Поти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк – та до бичка:

– Хто ти такий? Скажи мені!

– Я бичок-третячок з соломи зроблений, смолою засмолений!

– Коли ти смолою засмолений, – каже вовк, – то дай і мені смоли засмолити бік, а то капосні собаки обідрали.

– Бери!

Вовк зараз до боку, хотів смоли віддерти. Драв, драв та зубами й зав’яз, що ніяк уже й не віддере: що хоче назад, то ніяк. Так вовтузиться з тим бичком!

Прокидається баба – аж бичка уже й не видко. Вона подумала: «Мабуть, мій бичок додому побрів», – та й пішла; коли дивиться – вовк бичка тягає. Вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика в льох укинув.

Погнала баба і на третій день бичка пасти; сіла під могилою та й заснула.

Біжить лисичка.

– Хто ти такий? – питає бичка.

– Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

– Дай мені смоли, голубчику, приложити до боку: капосні хорти трохи шкури не зняли!

– Бери!

Узяла й лисиця зубами – ніяк не вирветься. Баба дідові сказала – дід укинув у льох і лисичку. А далі зайчика-побігайчика піймали.

От як назбиралось їх, дід сів над лядою, давай гострити ножа. Ведмідь його й питає:

– Діду, навіщо ти ножа гостриш?

– Щоб з тебе шкуру зняти та пошити з тієї шкури і собі, й бабі кожуха.

– Ох, не ріж мене, дідусю, пусти лучче на волю! Я тобі багато меду принесу.

– Ну, гляди!

Взяв і випустив ведмедика. Сів над лядою, знов ножа гострить. Вовк його й питає:

– Діду, навіщо ти ножа гостриш?

– Щоб з тебе шкуру зняти та на зиму теплу шапку пошити.

– Ой, не ріж мене, дідусю. Я тобі за те цілу отару овечок прижену.

– Гляди!

І вовка випустив.

Сидить та ще ножа гострить. Лисичка виткнула мордочку, питає:

– Скажи мені, будь ласкав, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?

– У лисички, – каже, – гарна шкурка на опушку й на комірець, хочу зняти.

– Ой, не знімай з мене, дідусю, шкурки, я тобі й гусей, і курей принесу!

– Ну, гляди!

І лисичку пустив. Остався один зайчик; дід і на того ножа гострить.

Зайчик його питає, а він каже:

– У зайчика шкура м’якенька, тепленька – будуть мені на зиму рукавички й капелюх.

– Ох, не ріж мене, дідусю, – я тобі стьожок, сережок, намиста доброго нанесу, тільки пусти на волю!

Пустив і його.

От переночували ту ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж – дер-дер! – щось до діда у двері. Баба прокинулась:

– Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить, – піди подивись!

Дід вийшов, коли то ведмідь цілий вулик меду приніс. Дід узяв той мед, та тільки ліг, аж у двері знов – дер-дер! Коли вийде, – аж повен двір овець вовк понагонив. От незабаром лисичка принесла курей, гусей – усякої птиці; зайчик понаносив стьожок, сережок, намиста доброго… І дід радий, і баба рада. Взяли попродали овечки та накупили волів, та став дід тими волами ходити чумакувати, та так забагатіли! А бичок, що не стало вже треба, поти стояв на сонці, поки й розтав.

Сом, рак і ворона

Ворона ходила біля річки, шукала собі їжі. Побачивши в очереті рака, схопила його, сіла на гілку дерева, яке росло якраз над річкою, і уже лагодилась клювать рака. Рак баче, що не дурна шутка, почав хвалить ворону: «Я знав твого батька і матір, гарні птиці були». Ворона, не роззявляючи рота, промовила: «Угу!» А рак знов: «Знаю твоїх братів і сестер, дуже гарні птиці». А ворона промовила: «Угу!» А рак знов: «Всі твої родичі гарні птиці, а все ж таки до тебе ніхто не дійде, ти краща од всіх. Куди годиться павич або канарейка! У тебе пір’я, як той бархат, а голос – як у соборного диякона». Ворона од хвальби розкисла, зраділа, роззявила рот і каркнула: «Да! Да!»

А рак вискочив з рота і шльопнув у воду. Ворона схаменулась, та вже було пізно. Розсердилась вона на рака, почала слідкувать за ним. Тут вона подумала: «Ну, тепер уже не одуриш; попадешся другий раз, так не вирвешся». Рак у свою чергу підмовив сома, щоб він підстеріг ворону.

На другий раз ворона прилетіла до річки, сіла на березі, подивилась на воду, потім увійшла по самі коліна в річку і пильно придивлялась, чи не покажеться рак. А сом уже давно із-за осоки виглядав і прицілявся схопить ворону. Рак виліз з печери і повз по дну недалеко од ворони. Ворона тіко прицілилась уткнуть голову у воду, щоб схопить рака, а сом миттю кинувсь на ворону і проковтнув її. Рак зрадів, що у його ворога нема, а на сома він дививсь як на добродія свого.

Наступила петрівка. Рак почав линять, заліз у печеру і лежав там, поки стара кожа злізла, а нова наросла. Виліз рак з м’якою і повз по дну без ніякої опаски. Плив мимо сом, побачив рака. Рак дуже йому понаравився; підплив до його і проковтнув.

Другий рак побачив, виглянув з печери і сказав: «Навіщо ж ти забороняв його од ворони, коли не думав оставить його живим?» А сом каже: «Дурний ти, раче! Якби я не заборонив його од ворони, так тоді б мені самому не довелось його з’їсти!»

Стара котюга і вовк

Був в одного ґазди старий пес, уже був глухий, спустів; вони не давали єму їсти та й нагнали геть. Пес ляг у рові та й лежить голоден, а вовк приходить, питає єго: «Що ти є за оден?» А він каже: «Я є швець!» А вовк каже: «Ти би мені не вшив чоботи?» Тог каже: «Вшию, але треба, – каже, – аби-с мені імив коня, аби був ремінь добрий; я би-х тобі з того вшив». Вовк каже: «Ходи зо мнов!»

Пішли оба. Прийшли на долину, а там пас кінь. Каже вовк до пса: «А звурсавєм си?» А пес каже: «Звурсав!» – «А посоловіли ми, – каже, – очі?» А пес каже: «Посоловіли!» Вовк у тот час штрик і ймив коня та заїв. Питає вовк, а пес каже: «Прийдеш за дві неділі».

Пес тих дві неділі їв і одужав. Вовк у дві неділі прийшов і питає: «Готові чоботи?» – «Ще не готові; коби-с притяг ще вепря, аби було чим дратву мастити!»

Вовк пішов, притяг із села вепря та дав псові та й питає: «Коли вже будуть чоботи готові?» – «Прийдеш за тиждень». Вовк прийшов за тиждень: «Готові чоботи?» Він каже: «Готові. Жениться мого ґазди син та дістав чоботи до вінчання, але ідім на весілля, а по весіллю тот чоботи скине, а я тобі віддам».

Прийшли оба на весілля. Пес вовка запровадив під піч, а там була бочка з горівкою. Як починали горівку, то миску підложували, горівки в миску натекло. Пес каже вовкові: «Пиймо горівки!» Пес пив трохи, а вовк потяг багато та й си впив. Скликали за стіл людей, зачали люди співати барвінкової, а вовк під піччов собі. Учули люди, що щось виє під піччов. Люди перетихнуть, та й вовк мовчить; як люди зачинають, то вовк собі. То був вечір. Засвітили світло, подивилися під піч, а то вовк із псом! Як справили хлопців, взяли буки, набили вовка і пса, вигнали на двір. А вовк п’яний до пса та хотів з’їсти, а пес тікав туди, куди єго ґазда сітку клав. Пес почерез сітку перештрик, а вовк упав у сітку. Каже пес до вовка: «А може-м тя не убув?» А вовк каже: «Та я виджу, що-с убув; вже аби си не трафило нікому більше, як мені си трафило!»

Добре то каже пословиця, що кому ти не даш загинути, тот тобі не дасть жити.

І пес пішов по ґазду. Ґазда пішов із стрільбов та й вовка вбив.