Текст книги "Три таємниці Великого озера"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

Ми проминули стару англіканську церкву – на височенній башті куранти видзвонювали полудень – і завернули на стоянку побіля лікарні. О цій порі машин тут стояло зовсім мало – і то більше впадало у вічі знайоме червоне авто. Я вилізла з Майклового тісного пікапа й додибала на затерплих ногах до червоної машини. Так і є: крізь лобове скло видно, як на дзеркалі тріпоче крильцями чорний ворон – пустун-трикстер з американських легенд.

– Гляди,– покликала я Майкла,– Петрик теж приїхав провідати Ожавашко.

– Ну, звісна річ,– не здивувався мій супутник,– в індіанській резервації всі родичі.

– Ой, напишу на тебе скаргу,– жартівливо пригрозила я Майклу,– що ти вживаєш у мові політично некоректні вислови щодо тубільців!

– Я з Червоного Озера,– гмикнув Майкл,– усе дитинство провів у бійках з індіанцями «стінка на стінку», а в юності волочився за їхніми дівчатами. У мене бездоганна репутація серед тубільців.

Ми зайшли у лікарню. У передпокої, мов заклопотані мурахи, метушилися люди. Майкл упевнено провів мене до ліфта. Ми вийшли на третьому поверсі, мій супутник повернув у довгий коридор. Я очікувала, що нас зупинять: у зимових куртках, без білих халатів шастаємо інтенсивною терапією, проте замислена санітарка, що квапливо ступала нам назустріч, навіть не звернула на відвідувачів уваги.

– А халат нам одягнути не треба? – спитала я

Майкла пошепки.

– Який халат?

– Ну, це ж медичний заклад… Тут усе стерильно, а ми у верхньому одязі…

– А де ж ти візьмеш халат? – Майклові очі стали завбільшки зі скельця окулярів.

А я ще вважала, що в українських лікарнях безлад! Майкл підійшов до сестринського посту, де нудьгувала дівчина в зелененькій піжамі, з чорною течкою в руках. Теку сестричка то притискала до грудей, то клала назад на столик. Мій супутник запитав:

– У якій палаті лежить Ожавашко? Медсестричка без роздумів виголосила:

– Палата C35.

Майкл кивнув і розвернувся – палату С35 ми проминули, коли йшли до сестринського посту. Під дверима я на мить нерішуче завмерла, тоді обережно постукала й одразу потому прочинила двері.

Нам відкрився маленький півтемний тамбур; двері ліворуч вели до санвузла – туалету й душової кабіни. Сама палата, довгаста й світла, впоперек була перегороджена зеленою ширмою, тож нам не видно було другої її половини, котра з вікном. У першій же стояло порожнє ліжко – багатофункціональний механізм, який понад усе нагадав мені складане-розкладане тренувальне крісло для льотчиків-випробувачів.

– Де ж Петрик? – запитала я упівголоса.

– Де ж Ожавашко? – в тон мені пробурмотів Майкл. З-за ширми долинув шелест. Я встромила туди носа – й одразу відсахнулася:

– Пробачте!

Вспіла помітити огрядну жіночку, яка, півсидячи на точно такому самому ліжку, як і в першій половині палати (так і кортить сказати: в першому відсіку), наминала картопляні чіпси.

– Ласкаво прошу! – відгукнулася жіночка.

Майкл тим часом оглянув палату. На столику побіля ліжка стояла порожня тарілка від желе – залишки ядучо-зеленого десерту ще не встигли підсохнути. На підлозі лежала зіжмакана паперова серветка і загублена «чвертка» – двадцятип’ятицентова срібляста монетка.

Повернувшись до сестринського посту, я запитала знуджену дівчину з течкою:

– Ожавашко давно при тямі?

– Та ще від учора.

– А ви коли її востаннє бачили?

– Години зо три тому – коли сніданок розносила… А що трапилося?!

– А ви зазирніть у палату.

Сестричка кинула непотрібну течку на стіл і помчала в палату. На порозі вона зупинилась як укопана.

– Де хвора?! – вигукнула вона.

– Я б у вас це хотів запитати,– відізвався Майкл.

– Але ж вона до туалету не здатна була дошкандибати! Медсестра кинулась до комірчини – я спершу її навіть не примітила,– де зберігався одяг та інші речі хворих. Норкова шуба, що одиноко висіла тут, могла вмістити принаймні чотири Ожавашко. Мені одразу пригадався шелесткий пакетик чипсів у дебелій руці.

Сестричка зазирнула за ширму:

– Вибачте, ви не знаєте, куди поділася ваша сусідка? Тлуста жіночка помотала головою, швидко дожовуючи чіпси. Проковтнувши, вона сказала:

– Але я чула голоси. Хвилин зо десять тому. Ледь чутні голоси – жіночий і, здається, чоловічий.

Жіночий і чоловічий? Голоси Ожавашко і Петрика? Отже, він точно був тут і навіть, навіть… причетний до повторного зникнення Ожавашко?!

Я смикнула Майкла за рукав і помчала до виходу.

– Вибачте! – крикнула я через плече.– Нам треба негайно…

Ліфт їхав неймовірно довго, і так само неможливо довго тягнувся нескінченний коридор. Коли ми нарешті опинилися на стоянці, я вже знала, що нікого тут не захоплю. І справді: де щойно стояла Петрикова червона машина, лишилися тільки брудні сліди протекторів.

– Нічого не збагну,– Майкл зняв окуляри й почав навіжено їх терти,– Пітер Аніт допоміг утекти Ожавашко? Але для чого?

– Може, він дізнався, що їй знову загрожує небезпека?

– Яка небезпека може загрожувати в лікарні? Ми ж не в Детройті!

– А що в Детройті?

– Їдеш машиною центром Детройта – вважай: коли станеш на світлофорі, тримай дверцята замкненими, бо можеш позбутися і машини, і життя… Тільки до чого тут Детройт? Ми ж говорили про Пітера! Після візиту якого півмертва дівчина щезла з лікарняної палати! Разом з усіма речами!

– Ти ж не підозрюєш, що він її викрав? Разом із речами? – скривилась я, а підсвідомість послужливо підсунула спогад: саме Петрик цілком випадково опинився біля бібліотеки, коли там спрацювала сигналізація… Саме Петрик був занадто обізнаний у справі Ромчика Данильця…

Зимний вітер вирвався нізвідки та зло шарпнув мене за куртку.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Л. Д.

Мої господарі, літня пара Ірини та Йосипа Бачинських, опинилися за океаном не з власної волі:

1948-го року вони, переміщені особи в одному з німецьких таборів, стали перед вибором – повернутися назад в Україну чи податися за океан, доки є такий шанс. Йосип Бачинський, як колишній польський громадянин, він-бо до війни мешкав у Стрию, мав привілеї: не підлягав негайному інтернуванню в Радянський Союз. Киянка пані Ірина висіла на волосині, але вдалий шлюб урятував її.

На заокеанській землі Бачинські так і не прижилися – пан Йосип чужої мови не опанував, довчитися не зміг, навіть неповну свою вищу освіту не підтвердив, а пані Ірина знала мову хіба настільки, щоб перекинутися кількома словами з власними онуками. Зате українські традиції Бачинські берегли ревно. Щойно пан Йосип вийшов на пенсію, як пішов служити паламарем в українську греко-католицьку церкву, їхня молодша дочка співала в церковному хорі, а пані Ірина щодень ходила до церкви, як на роботу – ліпити вареники, що їх продавали, знову ж таки, щоб забезпечити церкві сяку-таку копійчину.

Церква в Буремній Затоці була центром українського життя. Сюди стікалися всі новини й плітки, тут люди дізнавалися про найближчі українські концерти, тут святкувалися дні народження й співалися величні «Многая літа», при церкві працювала недільна українська школа і збирався ансамбль народного танцю, тут навіть ходили найкращі українські гроші – вареники; можна сказати, це був яскравий приклад будівництва національної держави в окремо взятій церкві.

Тож саме з церкви одного чудового дня пані Ірина принесла радісну звістку, що в п’ятницю в Буремну Затоку приїжджає український балет, який представлятиме «Синдерелу». З такої нагоди в театрі була заброньована ложа, і весь тиждень велися розмови тільки про майбутнє видовище. Тричі мені переповіли (двічі сама пані Ірина і ще раз її дочка), що український балет, який ставитиме «Синдерелу»,– то найвідоміша трупа на заокеанській землі, котра збирає аншлаги в будь-якому місті й усякім театрі. Працюють вони в національному стилі, несуть, так би мовити, українську культуру в маси.

Як шановний читач уже здогадався, я була готова до того, що Синдерела вийде на сцену у вишиванці й віночку. Проте балет перевершив усі мої найсміливіші сподівання.

Я повинна була насторожитися вже тоді, коли ми щойно під’їхали до театру. На найвищій вежі псевдо-ґотичного замку, збудованого з червоної цегли, маяв синьо-жовтий прапор. Тільки-но пані Ірина вистромила ніжку з автомобіля, як до неї підскочив жвавий дідок – послужливо допоміг вийти.

– Ви теж на балет,– торохтів він без упину,– я й не сумнівався, що ви обов’язково будете. Як можна проґавити таку нагоду! Цього року трупа дала по всій країні тридцять вісім вистав, а навесні запрошена в Україну!

Говірливого дідка я упізнала одразу – містер Лео Дан, колишній мер Буремної Затоки.

Пані Ірина та пан Йосип праворуч і ліворуч здоровкалися зі знайомими. Всі розмовляли українською; у мене крутилось у голові від химерного відчуття, що я якимсь дивом подолала кілька тисяч миль і опинилася, скажімо, у Львівській опері у день прем’єри «Боярині»…

Лео Дан довго й радісно трусив мою долоню і кліпав червонястими повіками та принагідно запросив відвідати свій серпентарій – після десятьох років у політиці він відчув нестримний потяг до змій і, щойно вийшов на пенсію, одразу кинувся збирати колекцію особливо рідкісних порід отруйних плазунів.

Тут продзвенів третій дзвоник, і ми попрощалися з паном Лео. В ложу ми заходили, коли вже згасало світло. Саме тому я й не зауважила одразу, що на кріслі моєму лежить програмка сьогоднішньої вистави. Тільки плюхнувшись на оксамитове сидіння, я почула шелест і витягнула з-під заду цілком пом’ятий буклет.

«Синдерела лишається без матері, а батько одружується вдруге. Зла мачуха всіляко знущається з бідної дівчини, а названі сестри дражнять її. Одного дня родина Синдерели отримує запрошення на королівський бал – принц Іван збирає в палаці всіх дівчат королівства, бо хоче обрати собі дружину…»

Дочитавши лібрето до «принца Івана», я потихеньку склала програмку й ненароком впустила її під сусіднє крісло. Тим часом закінчилась увертюра і на сцені розвиднілось, і ми побачили бідну Синдерелу, яка спала сном праведника, натомлена від знущань злої мачухи і вредних сестер. Зазвучала музика, Синдерела прокинулася.

Про вишиванку й віночок я вже згадувала – та це, як виявилося, була тільки прелюдія. Музика – от кульмінація! Мотив «Гей, наливайте повнії чари», що раз у раз виринав на музичних хвилях і викликав бурхливу реакцію зали, доконав справу українізації «Синдерели», і коли головна героїня випадково загубила червоний чобіток (для чого одній із балерин довелося «непомітно» стягнути його з ноги Синдерели), зала вибухнула нестримними оплесками.

Але казка має щасливий кінець, і нарешті Синдерела та принц Іван стали на рушничок, і батько підніс їм хліб-сіль, а зла мачуха та заздрісні сестри впіймали облизня. Зала чотири рази викликала танцюристів кланятись і гукала «Браво! Біс!» Із театру українська громада виходила ще згуртованішою, якщо це взагалі можливо. Синдерела примирила бандерівців і мельниківців, Синдерела примирила навіть першу та другу хвилі еміграції.

Пані Ірина в норковій шубі до п’ят любенько прощалася зі знайомими. Завтра в церкві вихідний, тож вони не побачаться аж до неділі! Хіба що підемо зранку у фінський ресторанчик на млинці? Де ж іще можна поїсти в Буремній Затоці справжніх українських млинців, як не у фінському ресторанчику!

– Пані Ірино, чи ви бачили сьогодні пана Ореста? – дзвінким голосом звернулася до моєї господині мініатюрна жіночка, в якої з-під фасонистого капелюшка визирали сиві кучерики.– Він не прийшов на балет!

Дійсно, нечувана справа – якийсь там пан Орест не прийшов на балет!

Інша жіночка (повна протилежність першій: хрипкий низький голос, жодної косметики, потерті джинси на дебелих ногах) втрутилась у розмову:

– А ви не знаєте? У пана Ореста велике горе! Вночі хтось вдерся у «Просвіту» й поцупив старі папери…

– Ніхто нічого не поцупив! – перебив жінку суворий мужчина в окулярах.– Розгардіяш учинили, це правда. Не схоже, щоб шибеники побавилися,– наче шукали щось, але нічого не зникло…

– Правду кажучи,– долучилася до розмови руда красуня з нафарбованими вустами,– у «Просвіті» давно вже немає ладу. Пан Орест застарий, щоб самотуж– ки вести справи. Тож я не дивуюся, що злодії нічого не знайшли…

Я стала як укопана. Морозець щипав щоки і підкусував ніс, але я цього не відчувала. Тільки-но я зібралася ще раз навідатись у «Просвіту», як хтось випередив мене. Яке щастя, що в пана Ореста давно немає порядку! Але що саме шукали в «Просвіті»? Невже відомості про загадкову О. Байду? « У Цареграді на риночку п’є Байда мед-горілочку…» Не пхай, шепотів мені розважливо внутрішній голос, не встромляй свого цікавого носа в цю справу, якщо не хочеш висіти за ребро на гаку…

Після святкової вечері у моїх господарів, до якої подавався червоний борщ, голубці з бурякової гички та незмінні вареники з картоплею навпіл із сиром, мене нестримно потягло в Україну – до сказу закортіло салату «Олів’є», пельменів і кабачкової ікри. Я кинула все і побігла до комп’ютера – писати слізного листа до Ліни Оверченко.

Однак коли я відкрила свою поштову скриньку, в неї упав нерозпечатаний конвертик – Ліна вже прокинулась, відпровадила чоловіка на роботу й одразу подумала про мене. Що то є друзі!

Я нетерпляче клацнула мишкою. Комп’ютер розгорнув довжезний білий сувій, списаний дрібненькими чорними літерами. Спершу мені здалося, що журналістка Ліна Оверченко переплутала адресатів і замість редакції газети випадково надіслала політичну статтю на чотири смуги мені. Та очі вихопили перші рядки листа, адресованого мені-таки, і я завмерла перед екраном.

«Бубочко,– писала Ліна,– можеш уже готувати пляшку кленового сиропу – я виконала й перевиконала твоє завдання. Вчора я ходила в гості до старшої сестри Ромчика Данильця. Ми з нею, як то водиться, поплакали й перехилили чарку за упокій його душі, а потім сестра показала мені альбом родинних світлин…»

У власній уяві я миттєво реконструювала картину, змальовану Ліною. Звичайна кухня у звичайній трикімнатній квартирі в панельному будинку на околиці міста. Горілка і два кришталеві келишки, двоє тонко-сльозих жінок, повна недопалків попільничка – все як завжди. Та вирізняється на тлі вбогої кухні грубезний альбом у шкіряній шабатурці.

Жінка з довгим тьмяним волоссям однією рукою струшує попіл із цигарки, а другою гортає альбом, вказує пальцем на світлини:

«Троє їх було – наш дідо Левко Данилець, його однокурсник Леонід Дунін і товариш їхній Роман Шолуденко».

Зі світлини просто на Ліну дивляться троє вояків. Той, що посередині, шкіриться в об’єктив і мружить насмішкуваті очі. У цьому хлопцеві в потертому однострої безпомильно вгадується нащадок давнього шляхетного роду – чи то панського, чи то козацького. Знаний, либонь, жіночий спокусник був цей Леонід Дунін на псевдо Перелесник!

Ліворуч од нього товариш із автоматом, завданим на плече. Лице трикутне, глибокі темні очі – запалені, невиспані. Погляд тривожний. Це Роман Шолуденко на псевдо Буревісник.

Третій на світлині – сам Левко Данилець на псевдо Сокіл. Суворо зіперся обома долонями на автомат, який висить йому упоперек грудей. Та щось дитяче, наївне прозирає в тонких рисах обличчя сіроокого юнака – начеб це наполоханий пташок завмер на гілці на мить.

«Вони протримались до сорок дев’ятого року. Потім хотіли вибиратися за кордон, але «всипалися». Діда взяли, і він довший час нічого не знав про товаришів. Коли повернувся в Україну, почав їх розшукувати. Про Ромка Шолуденка дізнався швидко – як виявилося, загинув у той самий день, коли взяли мого діда. А Леонід Дунін щез, мов під землю запався…»

Жінка з тьмяним волоссям підводиться і йде до кімнати. Повертається з книжкою в руках. «Спогади» називається книжка, автор – Левко Данилець.

«Дідо хотів, щоб хоч якась пам’ять лишилася по його побратимах, і вирішив написати спомини. Видав цю книжку він у дев’яносто другому, і зразу потому на нього посипалися жахливі листи. Його звинувачували, буцімто він зрадив товаришів! Наш дідо, який майже двадцять років відсидів у таборі! А потім іще й на поселенні… Пішов поголос, що Роман Шолуденко перед смертю написав на землі ініціали – «Л. Д.» Але ж Дунін теж був «Л. Д.»! А подумали саме на мого діда! Чому? Бо він посмів вижити?»

Ліна Оверченко слухає з розтуленим ротом, але не забуває в кишені поправляти цифровий диктофон, щоб на ньому добре все закарбувалося. Доведеться-бо звіт писати аж у далеку Буремну Затоку!

«Як вони взагалі наважилися думати на мого діда? – кривиться жінка – от-от знову заплаче.– Це ж він назвав мого брата Ромчиком на честь Романа Шолуденка! Я можу тобі показати, скільки листів він написав у різні інстанції – домагався посмертної реабілітації Буревісника!»

Жінка знову вибігає з кухні й повертається зі жмутом пом’ятих паперів.

«Бачиш,– майже кричить вона,– дідо всі копії собі залишав. І всі відповіді, які отримував. І домігся! Романа Шолуденка реабілітували у вересні дев’яностого року «за відсутністю складу злочину». А Леоніда Дуніна він так і не знайшов…»

Ліна напружено слухає – тільки б не переповнилася пам’ять у диктофоні!

«А твій дідо не здогадувався, від кого саме пішли чутки, що зрадник – Л. Д.?»

«Не знаю точно,– знизує плечима Ромчикова сестра,– але дідо колись обмовився, що його на закритому суді «захищав»,– вона жестом додала лапки,– один адвокат, який усе зробив, щоб дідо отримав максимальний строк. На виході з зали суду дідо плюнув йому в обличчя. А через багато років вони випадково здибались у Києві…»

«А для чого твій брат поїхав у Буремну Затоку?» – переводить Ліна мову на інше.

«Коли діда звинуватили у зраді й почали зусібіч цькувати, він дуже захворів. Років зо п’ять прохворів і помер. Ромчик так побивався! Ти ж знаєш, ми без батьків росли, нам дідо був і за тата, і за маму. І Ромчик дав слово – розкопаю справу з цією зрадою і виправдаю діда!»

Жінка перебирає папери, знаходить два однакові конверти.

«Ось тут запити, які дідо посилав у довідкове бюро. У тій боївці, що в ній він служив, були дівчата-зв’язкові – Оксана й Орися Байди. Перед війною вони всі разом училися в університеті. У сорок четвертому році сестри Байди зникли безвісти. Спершу дідо думав, що вони потрапили в облаву і їх вивезли в Німеччину на роботу, але зазвичай усі, кого так вивозили, потім якось давали про себе знати. А Байди просто щезли! І ти не повіриш: коли почалося це жахливе цькування, діда звинуватили, буцімто він і сестер Байд видав. А він же все життя був закоханий в Оксану! Навіть бабуся до неї ревнувала, сама мені казала, хоча до кого там було ревнувати – до безтілесної тіні?…»

«Ой! – вигукує Ліна Оверченко.– Оксана й Орися Байди? Обидві на «О». А хто з них двох писав вірші і друкувався перед війною в «Радянській літературі»? В універі сказали, що Ромчик розшукував якусь О. Байду…»

«Гадки не маю, котра з них поетка, але Ромчик дещо про них розкопав-таки. Щось там було пов’язане з переміщеними особами, здається, одна з них по війні емігрувала за океан. Я нічого не знаю – Ромчик дзвонив із тої Буремної Затоки раз на тиждень і на п’ять хвилин! – заплакала сестра.– Я навіть не знаю, зу– стрівся він із тою жінкою чи ні!»

Ліна Оверченко наливає ще по чарці, жінки не цокаючись випивають, Ромчикова сестра сякається в серветку й витирає сльози.

«А Леоніда Дуніна,– питає Ліна,– Ромчик зміг розшукати?»

«Ні,– хитає головою жінка з тьмяним волоссям.– Скільки я знаю, ні».

Я сиджу перед комп’ютером, і думки плутаються мені в голові. Припустімо, що Ромчик Данилець вийшов-таки на слід справжнього зрадника. Хіба за це б його убивали? Понад п’ятдесят років минуло! Яке звинувачення можна висунути тому зрадникові? І де – в Буремній Затоці? Ну, відвернеться від нього українська громада – то він завтра ж переїде в інше місто й матиме усіх десь.

Уява жваво намалювала старезного діда, який уже й думати забув, що трапилося п’ятдесят років тому. Навіть якщо зрадник – не хворобливий витвір колективного підсвідомого, яке вичитало якісь там ініціали «Л. Д.» бозна-де й бозна-коли, зараз він уже напевне обріс онуками та правнуками й веде порядне життя. Якщо не помер до цих пір. І він убиватиме Ромчика, боячись викриття? Маячня.

І де в цю схему вписується Ожавашко? І Петрик, разом із яким вона зникла з лікарні та який останнім часом так майстерно мене уникає, що мій намір спитати його про Ожавашко в лоб можна повісити в туалеті на гвіздочку. Хіба що… На гостину до Боба Торні він же не зможе не приїхати? Як мені дочекатися тої «вечері при свічках»?…

Я повернулася до комп’ютера.

«Бубочко,– закінчувала Ліна свого листа,– за всі мої труди мені належиться велика пляшка кленового сиропу, а не той шкалик, що ти привезла минулого разу. І чекаю нових доручень – бо мені ще хочеться мати сувенірну ляльку-індіанку».

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

ВЕЧЕРЯ ПРИ СВІЧКАХ

За останні двісті років устрій життя мешканців Буремної Затоки, здається, не змінився ні на йоту. Ліс, який підступав до містечка зусібіч і загрожував от-от поглинути, диктував свій плин часу – розмірений, неквапливий. Та й куди поспішати, коли за вікном хуртовина, дороги замело, а будинки засипало снігом чи не попід самий дах, і панові Йосипу сьогодні зранку довелося вибиратися з хати крізь віконце на горищі й відкопувати вхідні двері? До церкви ми запізнилися на десять хвилин, що для паламаря було просто нечувано.

І саме в такий день мене запросили на загадкову «Вечерю при свічках» аж на лісове озерце, де Боб Торні і його дружина Софія, у дівоцтві Дідьку (так-так, жодної помилки, саме Дідько,– іноді мені здавалося, що Буремна Затока – двадцять шоста область України), збудувала собі літній будиночок.

Поєднання непоєднанного – літній будиночок у сорокаградусний мороз – дало несподівані результати. Хата Боба й Софії Торні нагадувала гостроверхий намет, тільки чомусь збудований із неотесаних дерев’яних рубанок. Коли ми, себто Джеклін, Султана, Майкл, Петрик і я, двома машинами під’їхали до лісового озерця, тут уже стояла автівка самих Боба та Софії Торні. Лишаючи глибокі сліди в пухкому снігу, ми підійшли до грубих дерев’яних дверей і гучно постукали.

Двері розчахнулись, і зсередини війнуло теплом і затишком. Я уявила гарячу грубку, в якій потріскують дрова, і крісло-гойдалку поруч. Та й хіба може бути інакше у справжньому дерев’яному зрубі, що виріс на березі озера десь «на північ від шістдесятої паралелі»?

Газовий коминок насмішкувато щирився до мене. Вогонь плавав у скляному його нутрі, як червона риба в акваріумі. Софія Торні-Дідько припросила нас до вітальні, де Боб уже попивав біле вино замість аперитиву. На столі стояли два тарелі – один повний малесеньких морквин, другий – сирої цвітної капусти, посередині ж умостилася миска з густим білим соусом. Доктор Торні раз у раз брав із тарілки морквину або суцвіття капусти, вмочав у соус і відправляв до рота.

Джеклін теж ухопила гронце цвітної капусти, занурила в соус і вкинула собі до рота. Бадьорий хрумкіт наповнив кімнату.

– Ну, чого замріялася? – підштовхнув мене до тарілки Майкл.– Натщесерце не розважишся.

– Ви капусту просто сиру їсте? – не могла я повірити власним очам.

– Звісна річ! – образився Майкл.– А як же ще?

Я обережно вмочила найменше суцвіття в соус і поклала до рота. Довелося трохи попрацювати щелепами, але на смак страва виявилася смачною – ледь гоструватою, соковитою. Вже сміливіше я приклалася до цвітної капусти. Що може бути краще за сирі овочі, щоб нагуляти апетит перед вечерею при свічках?

Я пошукала очима свічки – одна горіла посеред обіднього столу, решта ж примостилися на маленькому столику поруч. Яких тільки свічок тут не було! Там і сям стояли пряничні хатки під червоними череп’яними дахами, старовинні годинники з зозулькою, свічки-ляльки і свічки-книжки, була навіть свічка – точна копія паризького Нотр-Даму. Поки я роздивлялася незвичайну колекцію, Софія Торні-Дідько принесла мисочку картопляних чіпсів, які теж треба було вмочати в білий соус. Я приєдналася до трапези – чекати справжньої вечері вже не було жодних сил.

Тут-таки доктор Торні дістав фотоапарат і націлився на наші працьовиті щелепи.

– Нарешті нашій кафедрі,– мовив він,– вділили кошти на промоцію, тож ми цього року вирішили надрукувати рекламний постер. Прошу всіх усміхнутися в об’єктив – ось вам і світлина з веселого студентського життя!

– Хіба нашу кафедру треба популяризувати? – здивувався Майкл.– По-моєму, тут іще від студентів відбиватися треба…

– Ти не розумієш,– відмахнувся Боб Торні,– реклама – це вимога часу…

– А рекламний постер,– закінчила за нього Джеклін,– це найкращий спосіб відзвітувати ректору, що кафедра провела роботу зі всебічного інформування абітурієнтів про всі переваги, які надає Університет своїм студентам.

А мені, щиро кажучи, було надзвичайно приємно, що моя українська пика цілий рік красуватиметься на рекламному постері Університету далекої Буремної Затоки.

Я помацала рукою у тарелі з цвітною капустою – і не знайшла нічого. В другому тарелі сиротою лежала остання морквина. Чіпси щезли – і крихт не зосталося. Софія Торні-Дідько зауважила, що гості вже все поїли, й радісно вигукнула:

– А тепер прийшов час свічок!

Гості вервечкою підтяглися до маленького столика. Я розгублено лишилася сидіти.

– Оця чарівна свічка,– заговорила Софія, вказуючи на червоний ґотичний замок, який нагадав мені щось надзвичайно знайоме,– відтворює в мініатюрі театр Буремної Затоки. Погляньте, тут можна порахувати всі віконця й упевнитися, що автор свічки не забув про жодну деталь.

– І скільки ж коштує таке диво? – спитала

Джеклін.

Софія радо назвала ціну. Джеклін полізла по гаманець. Після вдало залагодженої оборудки Софія Торні– Дідько повернулася до наступної свічки.

– Оце дизайнерське диво – маленька копія Тріумфальної арки. Коли вона горить, то згоряє тільки серединка, але форма свічки зберігається до самого кінця. Ця свічка безсумнівно послужить найліпшою окрасою столу!

Своїм красномовством Софія звабила Султану й підбила її придбати крихітну Тріумфальну арку. Я ж сиділа ні в сих ні в тих. Моя українська ментальність не була готова до такого варіанту «вечері при свічках», і в голові чомусь весь час крутилося, чи не збираються сьогодні до столу подавати гаряче.

Майкл купив собі годинник із зозулькою, Петрик (напрочуд мовчазний сьогодні) зголосився на Святого Миколая, й нарешті дійшла черга до мене. Софія Торні-Дідько вже ні на кого не дивилася – все її солодкомовство було спрямоване тільки на мене. Я змирилась і дістала гаманець.

– Яку тобі? – улесливо запитала Софія.

Я тицьнула пальцем у першу-ліпшу свічку.

– Чудовий вибір! – похвалила мене Софія.– Подивіться – це справжнє індіанське каное. Цю свічку найкраще пустити на воду – і тоді вечеря при свічках принесе вам багато незабутніх хвилин!

О, мені не потрібен цей солодкий романтичний антураж – сьогоднішня вечеря при свічках і так принесла мені чимало вікопомних хвилин.

– Я зварю кави,– промовила дружина доктора Торні, зітхаючи. Вона обвела поглядом столик, на якому залишалося ніяк не менше дюжини нерозпроданих свічок. Гості дружно почали заклопотано обдивлятися новопридбані сувеніри.

– Як просувається розслідування? – запитав мене Майкл, поки Софія та Джеклін накривали стіл до кави.– Розшукала вже невідому поетку О. Байду?

– Ще ні,– відповіла я,– але знаю, що було їх дві сестри – Оксана й Орися. І може таке статися, що одна з них – десь тут, у Буремній Затоці!

– А Роман Да…

– Данилець.

– …знайшов-таки її?

Я знизала плечима. Яка така таємниця могла бути пов’язана з невідомою українською поеткою, що вона коштувала життя Роману Данильцю? Минуло стільки років, збігло стільки води, а давня війна і тепер раз у раз нагадує про себе.

– Не збагну,– сказав Майкл,– чому ти й досі не поговорила зі своїми господарями. Хто-хто, а вони вже точно знають кожного українського собаку в Буремній Затоці!

– Безперечно,– кивнула я,– але ж навіть якщо котрась із сестер Байд і переїхала сюди по війні, навряд чи вона досі живе під дівочим прізвищем. А як ти її шукатимеш, не відаючи її нового прізвища? Ви уявляєте, скільки Орись і Оксан свого часу виїхало з України?

Софія Торні-Дідько запарила каву у високому кавнику, схожому на термос, і припросила гостей пригощатися. Я скромно сиділа в куточку, чекаючи, коли вона здогадається запропонувати ще й чаю. Та, видко, ця чудова думка так її і не навідала.

– Стривай,– мовила Султана, тужливо позираючи на господиню – мріяла про міцний чорний чай, як і я,– припустімо, що Роман Да…

– Данилець,– укотре допомогла я. Невже українські імена аж такі складні? Я ж запам’ятала, як вимовляється ім’я Султана!

– …що він розшукав-таки котрусь із сестер. Отже, ти теж зможеш її знайти!

– І теж накладе головою?! – втрутилася Джеклін. Усі погляди синхронно звернулися до мене.

Я відмахнулася: не меліть дурниць! Хто взагалі знає про те, що я цікавлюся сестрами Байдами? (Особливо якщо згадати, що в мене вода за зубами не тримається…)

Час було збиратися додому. Ґречно подякувавши господарям за чудову вечерю при свічках і притискаючи до грудей дорогоцінні надбання, ми вдяглись і висипали надвір. Було близько восьмої вечора, на Буремну Затоку саме спускалися сутінки. Петрик зголосився завезти мене додому, й ми попрощалися з друзями. Тепер уже професору Аніту не відкрутитися від розмови зі мною.

Червона машина кілька разів застуджено чмихнула, та зрештою завелась і вирулила на засніжену дорогу. Щільні ряди сосон уздовж траси чорніли нескінченним коридором. Кілька кілометрів ми проїхали у цілковитій тиші, тільки пічка гуділа в машині та дмухала в обличчя гарячим повітрям, що ледь відчутно віддавало бензином. Я не наважувалася почати.

До хати ми під’їхали у цілковитій темряві, але щойно машина завернула у двір, як над парадним входом спалахнув ліхтар. На порозі мене зустрічав блакитний Яро – світив круглими зеленими очима, зводив у нитку білі вуса й раз по раз стріпував китичкою правого вуха, коли холодна сніжинка приземлялася на нього.

Я здивувалася, що Яро гуляє,– зазвичай по восьмій господарі не випускали кота надвір, бо темної нічки чигають зусібіч страшні небезпеки: скунси, лисиці, ведмеді… Я власним ключем відімкнула двері.

– Ярчику, заходь. Давай, давай, годі комизитися! Завтра буде новий день…

І вклякла на порозі. У хаті мене зустрів повний розгардіяш, і посеред цього жахливого безладу сиділа пані Ірина, притискаючи до грудей великий альбом – мабуть, зі старими світлинами.

– Що тут коїться? – скрикнула я. Пані Ірина насилу здобулася на слово.

– Здається, нас пограбували. Йосип поїхав у поліцію…

– А що зникло?

Пані Ірина безпомічно роззирнулася по хаті.

Не роззуваючись, я злетіла сходами донизу – у свій затишний підвал. Ні, стукало у скронях, тільки не мій дорогоцінний комп’ютер! У мене там недочитана книжка Марини Гримич, курсова робота про мову й німоту для доктора Торні, дві третини магістерської дисертації, листи з України… недописаний роман!!!