Текст книги "Три таємниці Великого озера"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

Проте було й дещо глибше, дещо важливіше, котре так тягнуло мене до старих папірців: кревний зв’язок із людиною, чий слід на чужій землі я розчищаю руками обережно, як археолог – старе капище.

Т обі дорога лежить, як доля,

І меч гартований, і світанок.

Ще буде всього: журби і болю;

Я не зцілую майбутні рани.

Не хочу зараз плачу й зажури!

Бо зранку, зранку – ця ніч минеться!

– Я буду битись лицем об мури,

Т а тільки груди твої – фортеця.

На хвильку я відклала аркуші вбік і ще раз пробіглася по вмісту коробки. Дивна річ: жодного листа, жодної картки з тим самим почерком, щоб дізнатися ім’я автора – хто цей таємничий «О. Б.»? На коробці за номером LU1310 стояла адреса товариства «Просвіта» – у старому занедбаному будинку на межі між Фортом і Портом.

Я добре пам’ятала це місце: «Просвіта» як така померла кілька років тому, зосталася тільки велика зала для щорічних концертів і гостин на Маланки і Василя, а також маленька кімнатка, де припадали порохами залишки книгозбірні. Переважно книжки давно перекочували в Університет, зі старих працівників «Просвіти» майже нікого не лишилося. Чи зможе мені тепер хтось розповісти, з яких часів у «Просвіті» лежали ці вірші? Знахідка принаджувала та дражнила недомовленістю…

– Я не заваджу?

Пітер Аніт дістав із кишені дві половинки яєчної шкаралупи та приклав до очей.

– Ой, Петрику, ти мене налякав! Що це в тебе?

– Готуюся до завтрашньої лекції. Пам’ятаєш, у романі Маргарет Атвуд ^[5]люди з очима білими й порожніми, як яєчна шкаралуща? Люди, які нещадно експлуа– тують землю анішинабе, знищуючи останні сліди тубільної культури, щоб виправдати власні імперські зазіхання на «нічийні, пустельні землі»… До речі, ти не хочеш прочитати лекцію замість мене?… Бачу, бачу, я невчасно зі своєю пропозицією.

Він гмикнув і повернувся йти. І справді: я слухала Петрика хіба одним вухом, адже переді мною – найцікавіша в світі таємниця.

У звіра на долівці -

Великі жовті очі.

У грубі жар яриться,

Затихнути не хоче.

Вогонь дратує шкіру,

Руді малює плями.

У вікна – хорий, хирий -

Вповзає білий ранок.

І вже ти – за дверима.

На вистиглій долівці

Мій звір ридає ридма

В покинутій домівці.

Дійсно так – чи мені тільки здається, що вірші стилістично перегукуються з Оленою Телігою? Ритміка, мелодика – напрочуд виразні. Зорові образи – так, постають, але здебільшого ці вірші сприймаються на слух. Якби не тиша бібліотеки, я б зачитала кілька рядків на повний голос – вухом перевірити, як слова ліпляться одне до одного. Дуже люблю, коли слова саме так нижуться разком, уголос промовиш – розсипаються, дзвенять, мов пірване намисто. Ох, у Стефановича такі коралі, такі перли в намисті!

Але ні, цей автор не міг належати до Празької школи, бо в іншому разі про нього дійшли б до нас бодай мінімальні відомості. Проте нема сумнівів, що поетів Празької школи він читав і знав. Не наслідував – писав ув одному ключі… Мені зробилося гаряче: а якщо десь збереглися листи, щоденники, інші рукописні збірки, а якщо мені поталанить розкопати ще й публікації…

Мозолі ще не натер ти

Від меча, а кров болить.

Біль розритої землі

Довше часу, більше смерти.

Нам з тобою не питати,

Шлях правдивий наш чи ні,

Бо за нами день і ніч

Бог стоятиме на чатах.

– Ми зачиняємося,– пролунало ввічливе нагадування бібліотекарки. Руки шарпнулися, ледь не вронивши знахідку. Випустити зараз із долонь дорогоцінні аркуші? Розлучитися з ними на цілу ніч?!

Навпомацки, як п’яна, я підвелася на рівні ноги та попростувала до ліфта, який шугнув униз, мов стрибнув із кручі, й загудів, застогнав вітер у холодній шахті, дмухнув на мене передчуттям зими.

На зупинці автобуса я стояла сама-одна, а в голові безладно зринали окремі слова й цілі рядки щойно прочитаних віршів. Ох, не встигла відксерити! Можна було б залізти в інтернет, спробувати пошукати…

З-за клена, який ронив останні червоні листочки, вихопилася руда тінь. Я сахнулась. Тінь крутнулася на місці, мов перевіряючи, чи я на зупинці сама, й тоді з’явилися пухнастий хвіст, гострий писок і великі настовбурчені вуха. «Песику! – покликала я, простягаючи руку.– Ти чий?» У Буремній Затоці безпритульні пси не шастають вулицями, хіба що дикі коти трапляються.

«Я не песик,– образилася руда тінь,– хіба не бачиш: я койот!»

«Вибач, ніколи не стрічала живого койота,– зізналась я,– тільки на малюнках… А чому ти тут?»

«Тому що маю тобі дещо показати… Заплющ очі! Бачиш – околиця міста, одноповерховий цегляний будинок…»

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

РІК 1941

Oдноповерховий цегляний будинок на околиці міста готувався до гостини. Хатою кружляли смачні запахи близької гулянки.

– Хотів би я знати, де наші гості…

У відповідь на суворий голос – дзвоник у двері: телень-телень. Семен по-військовому повернувся на закаблуках, опустив пляшку домашньої вишнівки на круглий столик посеред жаркої, червневим сонцем напаленої кімнати. Столик загудів глухо.

– Іду-у-у! – крикнув Семен і опинився у парких півтемних сінях.– Хто замкнув двері?

Знадвору – сміх і голоси. Семен квапливо відчинив. До сіней ввалилися дві пари штанів.

– Торт! – доповів веселий чоловічий голос, і в Семеновій руці опинилася кругла коробка, від якої пахло солодким і ванільним.– І до торта!

З-під приполи піджака визирнула кругла прозора пляшка.

– Дівчата! – гукнув Семен до кухні.– Вони нарешті тут!

Із кухонних дверей – дві голови: одна над другою. Менша дівчина з перманентними каштановими кучериками, на сукні плечі широкі, декольте – глибше за всі допустимі межі. Повні руки мокрі, вона тримає їх перед собою, мов хоче якнайшвидше позбутися. Вона вічно заклопотана, завжди подумки – у десятьох різних місцях. Це Орися Байда, молодша сестра. Вчора їй виповнилося дев’ятнадцять.

Трошки вище – майже хлоп’яча стрижка старшої, двадцятидвохрічної Оксани Байди. Очі в неї сірі, суворі, на світ глядять із недовірою, і тільки ковзнувши по Семеновій тонкій шиї над розшпиленим коміром сорочки – м’якшають.

– Проходьте, не стійте в дверях!

Гості виповнили гамором дивну шестикутну кімнату, в центрі якої – круглий столик під святковою скатертиною, келишки високі, кришталеві, порцеляна тарілок – дзвінка і мовби прозора. До пляшки домашньої вишнівки долучилася горілка з червоною наліпкою, а торт всівся на етажерці під синім круглим абажуром торшера, з якого звисали пухнасті жовті китиці.

– Зразу за стіл? – спитала Орися. В одній руці вже мала плескату тарілку з оселедцем, а в другій – з покраяними помідорами. Гуп, гуп – два тарелі на столі.

– Чому б ні? – вкрадливий голос гостя. Це Леонід Дунін. Невисокий, верткий, із великим гакуватим носом, а губи має ясно-вишневі, дівчачі. Мешкає у сусідньому дворі, з сестрами Байдами дружить ледь не з пелюшок. Дивиться на Орисю глибоким, багатозначним поглядом, але на денці зіниць гуляють смішки.

Орися похитала головою, розкладаючи – радше розкидаючи – по столу лляні серветки.

Леонід зачекав, поки Орися критично обмацала поглядом стіл і відсунула той стілець, що спинкою до кухні, а тоді швидко вмостився поряд: щоб ніхто не встиг зазіхнути на таке вигідне місце – поруч із хазяйкою свята.

– Гаряче зразу виносити? – крикнула Оксана з кухні.– Чи спершу най тільки закуски будуть?

– Тільки закуски! – відгукнулася молодша сестра.– Ходи вже скорше сюди – ми наливаємо!

Сонце спускалося за обрій, ламаючи стріли об шибку, що гляділа на захід, і вигравало на радісних обличчях гостей.

Дзенькіт келишків, брязкіт виделок, дзвін пляшок. Густа вишнівка роз’ятрила вуста, запалила очі. З картин на стінах щирилися кутасті сині й лілові потвори – Орисина творчість, яку Льончик Дунін одразу ж нарік «снами Фройда». З люстра дзеркальної шафи на потвор блимали двійники.

– Анекдот сьогодні розповіли,– перекрикуючи галас гостей, вишкірився Леонід.– На вокзалі: «У скільки пану обійдеться потяг до Малої Дівиці?» – «Потяг до малої дівиці? Щонайменше у п’ять років».

Орися відсунулась од сусіди вліво, пхнула його ліктем у бік:

– Льончику, ти би раз у житті розповів щось пристойне!

Дунін загиготів, затуляючись від Орисі великими руками. Брязнули виделки, хлюпнув компот у високих склянках. Чути було, як радіо в кухні читає казку для дітлахів.

Навпроти Оксани всадовили юнака, який вчився разом із Дуніним в університеті. Тонкі пташині риси обличчя, очі великі, наполохані. Худе жилаве тіло сховалося під бронею поруділих військових штанів, підперезаних грубим шкіряним паском із блискучою бляшкою. А вуста – тверді, стиснені. Це Левко Данилець, студент-історик. Він сьогодні вперше в гостях у двох сестер.

– Уявіть собі,– ледь затинаючись, розповідає

Левко й одночасно згрібає виделкою цибулині кільця з оселедця,– учора останній іспит складав. Професор наш із літератури – ну ви його знаєте – питання ставить: «Що ви можете сказати про творчість Евгена Маланюка?» У мене очі ледь не випали на підлогу. Та я,– Левко стишує голос майже до шепоту,– одного– однісінького разу гамбурзьке видання «Гербарію» в руках тримав, у рукавичках – щоб пальців не лишати… Сиджу, від подиву закляк. Він мені: «Не можете нічого сказати? Соромно. Дуже соромно. Український літературний процес не обмежується самим Олександром Корнійчуком». Тоді ставить «відмінно»…

– Професор молодчага,– енергійно кивнула

Оксана.– Зух!

Сонце бавилось Оксаниним хлоп’ячим чубчиком, лишало на обличчі кутасті сині й лілові тіні. Потвори на стінах оживилися, веселіше заблимали хижими очима.

– Отож-бо, зух! – гримнула молодша сестра.– Сам не боїшся – навіщо студентів наражати на арешт? Я цього не збагну – не всі ж можуть бути героями. Комусь треба просто жити, розумієте, просто жити, читати книжки, ходити в кіно. Герої – це виняток!…

– Герої – це виняток,– погодився Семен,– але якщо ми про них не пам’ятаємо, копійчане наше життя. Так-так, копійчане.

– Ну, завелися! – Леонід Дунін зневажливим помахом долоні загасив суперечку. Скинувши з плечей модний світлий піджак, він підвівся з-за столу, потягнувся до гачка, де на стіні, на тлі синього перського килима (довгий ворс, складний орієнтальний візерунок), висіла круглобока гітара. Відсунув стілець, з висоти за– зирнув Орисі у сміливе декольте.

Гітара загуділа мелодійно і ледь фальшиво. Леонід покрутив чорні кілочки.

– Що вам заспівати?

– Нехай Оксана заспіває,– зронила Орися,– ми вчора таку веселеньку пісеньку склали, в народному стилі…

Дунін передав гітару Оксані. Лице старшої сестри одразу зробилося строгим і замисленим. Вона торкнулася струни. Під тонкою кофтиною заграли худенькі плечі. Семен поклав руку на спинку стільця, схилив голову. Оксана заспівала.

Ой там, на горі,

Т о невже плугатарі?

На вітру намітка б’ється,

Коса в’ється, пісня ллється.

Раз-два-три,

То невже плугатарі?

У першу їхню зустріч, коли Оксана налетіла на незнайомого парубка в дверях університетської аудиторії та радісно вибачилася, ніби налітати на людей – найкраща для неї забавка,– тоді Семен сказав собі: моє. Оцей чубчик стрижений, довгі ноги в черевичках на ґудзику, тоненька каблучка на пальці, сірий наїжачений погляд – саме те.

Ой там, на горі,

Що за дивні косарі?

Біла хустка і намисто,

Косять хвацько, косять чисто.

Що за дивні косарі?

Оксана випірнула з гітарних тремтливих хвиль і примружила очі.

– А тепер – фірмова страва!

Орися шугнула до кухні. Стук, грюк. У вітальню з кухні вповз гострий дух смаженого м’яса. На великому тарелі плив незрівнянний делікатес, що пахне таємними святкуваннями Різдва й Великодня, пахне дитинством і щастям,– качка з яблуками.

Над столом зірвалися оплески.

– Семене, от тобі ніж. Сакральна мить!

Перша ніжка – любій Оксані, друга – її молодшій сестричці, парубкам – оці шматки кістляві, а шия… о, шийку треба лишити собі! Качка розкладена по тарілках, яблука парують і спливають соком. Хвилина блаженства…

– Під таку качку гріх не випити! – Льончик Дунін вискалив зуби, наповнюючи келишки.

Червневе сонце закотилося за обрій і згасло, забираючи з собою спеку. Кутасті потвори на стінах набули вигляду таємничого та страшнуватого.

– Ну, Орисю,– чемно підвівся Левко Данилець, щоб виголосити тост,– сто років, а решта – дрібними!

Рука його швидко перехилила чарку горілки, пташиний носик зморщився на мить, але зникло в роті яблучко в качиному соку – й уже знову усмішка осяяла обличчя.

День поступився прозорій ночі, висвітленій зірками. Червнева пора дощів уже минулась, і за тиждень-два літо готове буде дихнути жаром спекотного липня, але сьогодні ще ні, сьогодні ще ніч свіжа й піднесена. Гості перейнялися цим піднесенням, і над святковим столом на хвильку стихли звуки, а в поглядах студентів, що зібралися на веселу гостину, затремтіла незрозуміла тривога.

За вікном зірвався до неба потужний регіт, свист розлігся всенькою вулицею і покотився далі, далі, до самої ріки, а там, підхоплений хвилями, поплив за течією. Молодечий голос рвав груди: «Свобода!»

– Випускники гуляють,– всміхнулась Оксана.– Налиймо ще по чарці…

– А потім – до солодкого,– підхопив Семен.

За хвилину поміж гостей – і сліду тривожного настрою.

Орися роздала швидкі команди, стіл спорожнів. Зникла таця з качкою, нема вже соком просякнутих яблук, і кiґсточки не лишилося від чудесної страви, але замість тарілок із синім малюнком на берегах стіл розцвітився череватенькими опецькуватими чашками з розсипом жовтогарячих квітів, з золотою смужкою по вінцях. І тоді торт з етажерки перенісся на святкову скатертину, і ножиці хижо перекусили мотузку.

– Хотів би я знати,– мовив Семен та нахилився над тортом із великим гайдамацьким ножем у руці,– де вам сьогодні вдалося вполювати цю красу…

– Таємниць не видаємо,– примружився Леонід Дунін; рука його поволеньки, непомітно підкралась – і лягла Орисі на плече. Зі стомленим «Ох!» і закоченими до стелі очима молодша сестричка Байда струсила нахабну руку.

Розпашіла Оксана винесла великий круглий чайник, із носика його парувало. Пахло м’ятою і вишневими гілочками. У чашках – золотава рідина по самі золоті вінця. Ще раз налити вишнівки, ще раз випити за хазяйку свята…

У двері подзвонили – наполегливо, мов поштар, коли приносить нагальну телеграму.

– Хто це може бути? – Оксана невпевнено озирнулася до Семена. Наречений знизав плечима.

Він вислизнув у сіни, штовхнув двері й відступив, даючи дорогу. Та гості не схотіли заходити досередини, а натомість лишилися за порогом. За кілька секунд Семен зазирнув у вітальню, зробив знак Оксані й, коли вона вийшла до нього в сіни, щільно зачинив двері.

– Мене мобілізують,– сказав він, повертаючи до спальні.

– Просто зараз?

– Угу.

– Але… я не розумію… серед ночі… У тебе ні валіза не зібрана, ні…– почала вона метушитися по хаті, для чогось заскочила до кухні та, не побачивши там нічого корисного, побігла назад до спальні.

На жовтій валізі відкинуте віко. Всередині – гімнастерки, шкарпетки, військові галіфе; не знати навіщо Оксана дістала з комода теплі кальсони і теж поклала у валізу. Безпомічно роззирнулася по спальні. Чекай-чекай, вона ж писала собі перелік, щоб у разі чого не забути! Він має десь тут бути… Чекай-чекай… Еге ж, ось – перераховано в стовпчик: майки – чотири штуки, мило – два шматки, рушник, військовий квиток, кружка алюмінієва, ложка… Не влізе все!… Але чому проти ночі, чому проти ночі?…

У вхідні двері делікатно постукали.

– Зараз іду! – гукнув Семен – і до Оксани: – Все, замикай валізу, якось воно буде. На мене чекають.

– Дві хвилини!

Сльози напирають, як їх стримувати? Оксанине лице – на плечі нареченого, щоб він не бачив спотвореного плачем рота, щоб не вгледів юшки, яка нестримно ллється з носа.

– У тебе хусточка є? – розпачливо шморгнула носом. Семен дістав картату хустинку, Оксана притисла її до обличчя, висякалася розхлюпаним носом. Боже, але чому, чому саме сьогодні? Так, вона чула, що в сусідів теж мобілізовували хлопців проти ночі, проте це більше схоже на…

– Не плач, будь ласка, не треба…– Семен сплів руки в неї на поясі, запам’ятовуючи обриси стану, вдихаючи запах волосся – суміш парфумів, тіла, тривоги.

– Добре, добре, я більше не буду,– шморгнула ще раз, намагаючись всміхнутися, але сльози знов скривили обличчя.

Він погладив її по короткому волоссю, тоді обережно взяв голову в долоні й хотів відсунути від себе, аби зазирнути в сірі очі. Оксана квапливо витерла ніс, швидко закліпала, щоб прогнати сльози. Хустинка вже була наскрізь мокра.

– Дай її мені. Я візьму її з собою,– він вийняв хусточку зі зчеплених пальців,– і збережу.

І тоді Оксана заплакала так невдержно, що, мабуть, гості через стіну вчули грудні схлипи.

– Я кохаю тебе,– сказав Семен.

– Я… я… теж… – голос зірвався, вона ридала ридма, як у дитинстві. Завіса глухих, небезпечних звуків: хіба желіпають так над живим, навіть перед розлукою?…

– Скажи повністю,– уважно подивився він на неї. Оксана провела долонями вниз по обличчю, стираючи солону воду, яка швидко холонула на пальцях, затримала руки на мить коло рота, затуливши його, замикаючи слова всередині. Тоді, відпускаючи слова назовні, одірвала долоні від лиця, опустила руки вздовж тіла – вимучено, безсило.

– Я тебе кохаю.

– Назавжди.

– Назавжди.

Затарабанили настирливо. Підхопивши жовту валізу, Семен пішов до дверей, обернувся і, не зважаючи на тих, за порогом, широко перехрестив гінку дівочу постать у прорізі дверей. Грюкнули дверцята машини, загуркотів мотор, потім стихнув. Із червоним обличчям, із червоними наплаканими очима Оксана, згорблена й нежива, підійшла до щойно святкової, затишної, веселої кімнати.

– А де Семен?

– Мобілізували,– розгублено сказала вона й важко опустилася на стілець.

* * *

Плентався неповороткий довгий поїзд. Жаркі вагони, що за день немилосердно нагрілися на сонці, розморили мобілізованих військових, і ті куняли. Голови хилиталися в такт поїзду. Тихо, так тихо.

Край неба вже починав світлішати: літня ніч коротка, несерйозна.

На сіро-синьому тлі далеко-далеко з’явилося декілька хрестиків. Вони помалу наблизилися. Разом із ними насунулося глухе дзижчання.

Хрестики потовщали й посунули на поїзд. Ось вони вже зовсім поряд, ось зависли над колією, і раптом чорне черево одного з них розверзлось, і з нього вивалилося щось довгасте й важке, яке стрімко падало на землю.

До першого хрестика приєдналася решта, і на мить машиністові поїзда здалося, що то Бог послав на землю камінний дощ.

Гах, гах! – вчули розморені військові у вагонах і сторопіли. Колеса скреготнули й захлинулись, один вагон, у який влучив жахливий камінь, став дибки, інший наповз на нього, заборсався безпомічно.

Поїзд стугонів і трясся, щось лускало й ламалося, хряскотіло загрозливо. Вагони один по одному зривалися з рейок, падали набік, крутилися по землі, мов підстрелені зайці, а з неба продовжувало валитися страшне каміння. Грім, гуркіт, виск заліза.

І раптом – тиша. Хрестики почали віддалятися, тоді шугнули за небокрай.

…Попід високим насипом, де пролягли рейки, звивається понівечений поїзд. Горять вагони, лиже полум’я їхні боки. Перекидається вогонь із вагона на вагон, не випускає з обіймів. За годину лишиться від поїзда тільки чорний обгорілий кістяк, а ще – жовта валіза, яка дивом вилетіла з вікна крізь потрощену шибку, покотилась униз по насипу і тепер лежить, роззяпивши рота.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

HALLOWEEN

Переддень усіх святих добігав кінця. В комп’ютерній залі, крім мене, жодної живої душі – хіба веселі привиди шастали моніторами, повиповзавши у перед– чутті нічної гулянки. Я тарабанила по клавішах останній електронний лист.

«Ліно, привіт! Як ти там, на Батьківщині? Не повіриш, але в нашій глушині, яку хтось на глум обізвав Буремною Затокою, сталася надзвичайна подія! Пам’ятаєш, я тобі висилала листівки з водоспадом Какабека? Вчора на дні урвища знайшли хлопця, який зірвався з кручі. Звати Роман Данилець. Сьогодні я дізналася, що він наш, приїхав сюди в Університет у магістратуру. Уяви цю жахливу смерть: там висота – метрів п’ятнадцять, а на дні майже висохлого річища – кам’яні брили завбільшки з футбольний м’яч… Весь Університет цілий день гуде, навіть призабули, що Геловін треба святкувати. До речі, вітаю тебе зі святом, з тебе чарка, а ні – то буде велика сварка! А зараз ми їдемо у Форт – там є чудовий затишний готельчик і корчма, тож можеш нам позаздрити».

Електронна пошта гайнула своєю дорогою – невидимим конвертом з маленьким листом крізь дроти численних комп’ютерних мереж – до свого українського адресата. Ліна Оверченко, колишня моя однокласниця, з тамтого боку земної кулі тримала ниточку, що зв’язувала вандрівницю з рідною домівкою. Я ще раз зиркнула на циганську квітчасту хустку в себе на плечах, помацала крихітні жовтогарячі гарбузики, що заплутались у волоссі, й залишила комп’ютерну залу.

Дві машини чекали на автобусній зупинці: Петрикова червона звабниця і зелений пікап мого однокурсника Майкла.

Майкл вимахував рукою з пікапа. Світлі короткозорі очі гляділи крізь маленькі окуляри. Суміш італійської та української крові чомусь анітрохи не позначилася на ньому: не мав він ані широких вилиць нащадків степовиків-кочівників, ані жагучості в погляді й рухах, що отримали на спадок діти воїнів-ромеїв. Був натомість білявий, опецькуватий, з ледь означеною лисиною, з наївним виразом обличчя.

З-за Майклової голови визирав яскравий шовковий шалик красуні Султани, бангладеської князівни, і полум’яна грива Джеклін, півшотландки-півірландки. І як їм трьом удалося протиснутись у пікап – у кабіну на два сидіння, бо третє крісло позаду – то просто хисткий дитячий стільчик? От на стільчику, либонь, і примостилася мініатюрна Султана…

Мені не лишалося нічого, як проситись у салон до червоної задаваки.

– Здоров.

– А-нін,– привітався Петрик на мові оджибве.– Поїхали?

– Як скажеш.

Присмеркова дорога танула попереду, а обабіч неї чорнів густий – дерево до дерева, кущ до куща – низькорослий ліс. Де-не-де на вирубаних галявинах темніли будинки – у вікнах іще не світилося, немов і не чекали господарі на дітлахів, які сьогодні блукатимуть від хати до хати, перебрані відьмаками й привидами, і, вгледівши у вікні гарбузову жахливу мармизу, що світиться пекельним полум’ям ізсередини, грюкатимуть вдавано сердито у двері: «Чарка – чи сварка? Копійка – чи бійка?»

Мало ще я знала про історію Буремної Затоки, але про факт, що кількадесят років тому вона об’єднала два містечка на березі Великого озера – Порт і Форт, мені було відомо. Саме Форт, у 17-му столітті на честь місцевої річки званий Кам’янистим, був колись чи не першим французьким форпостом у цій дикій віддаленій місцевості. Спершу на зміну французам прийшли англійці й заснували Порт, потім два містечка злилися в одне, своєю назвою – Буремна Затока – завдячуючи птахові Буревіснику з давніх індіанських міфів, а дерев’яний укріплений Форт і далі стояв, зустрічаючи блукальців темними похмурими вежами.

Сьогодні брама Форту була розчинена навстіж, і по обидва боки від неї на паркані висіли гасові ліхтарі, ледь-ледь гойдаючись од вітру. Дві машини майже нечутно під’їхали ґрунтівкою до воріт, заглушили мотори. Ми обережно повилазили. З чорного черева двору вигулькнула висока постать чатового з гасовим ліхтарем у руці.

– Вітаю вас, подорожні.

П’ять збуджених голосів пробурмотіли нерозбірливі вітання у відповідь: ніби й усвідомлюємо, що Форт навмисно підготував жахалки для туристів, а все одно моторошно.

– Сьогодні в готелі нема пожильців,– провадив чатовий.– І вам я не раджу зупинятися тут на ніч. Прямуйте, куди й прямували.

– Що сталося? – Майкл ступив крок уперед.

– Сьогодні, у Переддень усіх святих, дочка коменданта запросила дівчат до себе на ворожіння. До них застукав чужинець, попросився на ночівлю. Його радо пустили – у таку ніч мандрівців гріх лишати за дверима… Дівчата ворожили, чужинець пив гарячий сидр і дрімав у кріслі, ніхто вже й не звертав на нього уваги. Аж раптом дочка коменданта торкнула його за плече, а він похилився безвільно – мертвий! Дівчина вискочила з хати, щоб покликати на поміч – і зникла! Без сліду зникла! Чи й жива ще?… – схлипнув чатовий.– Їдьте собі, подорожні, бо вам не варто бачити, що чинитиме сьогодні комендант із нечистю, яка вилазить на світ Божий раз на рік…

Джеклін відкинула з чола руду гривку.

– Комендантові знадобиться допомога.

– Вам не страшно? – здивувався чатовий і мерзлякувато зацокотів зубами.

П’ятеро зіщулених від холоду й хвилювання людей рішуче пройшли крізь браму.

– Вам доведеться йти самим,– попередив вартовий, передаючи Петрикові гасовий ліхтар,– я не можу лишити чати. Комендант із десятком солдатів ходить зараз хатами, розпитуючи про чужинця й шукаючи дочку. Йдіть на світло: бачите, там починаються будівлі? Нехай Святий Дух витає між вами й охороняє!

Полум’я в гасовому ліхтарі билось у скляні шибки. Позаду нас по землі повзли переплетені, спотворені тіні, а непевний вогник світився попереду – там, де, за словами чатового, мають початися перші будинки. Чагарники розступалися неохоче, стежина губилася під ногами, а вогник блимав і дражнив. Зірвався холодний вітер, сипнув пожовклого листя в обличчя. Я пошкодувала, що замість циганської хустки не накинула на куртку картатий шотландський плед – у цю вітряну осінню негоду він був би доречніший.

Світло в Петриковому ліхтарі блимнуло – і мене черкнуло по обличчю м’яке крило. На мить я втратила рівновагу, земля хитнулася перед очима, а зірки в чорному небі, такому низькому й величному, крутнулися. Мов перемістилась у часі й просторі, я раптом опинилася на березі Дніпра, де мені колись давно-давно ки– нувся в обличчя кажан…

– Ні, ні! Що це?! – скрикнула позаду Султана, і я, випірнаючи з трансу, побачила, як вона присідає, затуляючи руками обличчя. З десяток кажанів шугнули вгору й, ляпаючи крилами, швидко зникли в темряві. І тоді я побачила, що ми вже стоїмо просто перед низькою дерев’яною хатою. Рудокоса Джеклін голосно постукала в двері, потягла на себе важке залізне кільце та першою увійшла, підкоряючись поклику світла.

– Є тут хто? – спитала вона пошепки.

У великій кімнаті віяло пусткою, тільки на підвіконні догоряла товста оплавлена свічка. В центрі на великому дубовому столі, обабіч якого двома рівними рядами стояли масивні дубові стільці з високими спинками, лежала записка.

Майкл поправив окуляри. Видно було, що він робить над собою зусилля. Його невпевнені рухи мовби віддзеркалювали мої власні поривання: підійти до столу, взяти аркуш у руки, сподіваючись – він нам допоможе. Але щось у простій обстановці кімнати насторожувало.

Рипнули сходи в кутку біля дверей. П’ять голів інстинктивно повернулися на звук. На горище вів невеликий квадратний проріз, накритий дерев’яною лядою. Зараз ляда була зачинена, ніхто не спускався сходами. Але звідки ж тоді рипіння сходинок?…

Я знов метнула погляд на записку. Стіл був абсолютно порожній.

ГУП!

За спиною бахнули двері. Синхронно ми здригнулися й обернули голови. Нікого. Певно, незамкнені двері рвонуло вітром. У хатині нікого нема, а записка… Аркуш теж просто здуло вітром, мабуть, лежить собі спокійненько під столом…

Білий привид виринув із-під сходів і насунувся грізно.

– А-а-а! – заверещала Султана.

Волосся на голові в мене помалу стало сторч.

– Тікаймо! – глухо крикнув Майкл і за куртку поволік мене через поріг надвір. Другою рукою він тягнув перелякану Султану.

Серце гупало. Бракувало часу зібратися на думці. Щось у цьому вечорі перестало мені подобатися: чи половинка місяця, химерно-прозора, яка то виповзала з-за хмар, то ховалась у них, чи порипування гасового ліхтаря в Петриковій руці, чи занадто тверді пальці Майкла, які боляче обхопили мій зап’ясток, чи старезна стайня, яка постала у нас на шляху…

– Ш-ш-ш!…– просичала Джеклін.– Тут хтось є.

– М-ми ж,– Султана кліпала чорними східними оченятами,– н-не б-будемо т-туди з-заходити?

Замість відповіді Петрик витягнув руку з ліхтарем і, присвічуючи собі, відхилив ліву половинку дверей. Зі стайні війнуло не конями, не сіном, а вогким духом давно занедбаної будівлі. Мимохіть я витягнула шию, вистромила ніс із-за Петрикового плеча й собі зазирнула всередину.

Кінець довгої будівлі губився в темряві, але я туди й не дивилася. Просто перед дверима стовбичила велетенська ковбиця, на якій, либонь, була розрубана на дрова не одна сотня полін. На ковбиці лежала жіноча кучерява голова. Тонка шия жовтіла у сяйві ліхтаря… Мені це привиділося – чи справді з трикутничка на шиї, де кінчалося темне волосся, визирнула й попливла донизу краплина поту?… Кат у червоному каптурі – його я спершу зовсім не примітила – хекнув і замахнувся сокирою. Лезо шугнуло донизу, розбризкуючи плями світла, торкнулося шкіри, з глухим непристойним звуком розрубало хребці й увігналося в дерево. Патьоки крові побігли склом Петрикового ліхтаря. Зараз я зомлію…

– То ж не вона була? Не дочка коменданта? Голос Джеклін звучав напрочуд буденно.

– Ні, то закатували відьму, яка наводила порчу на худобу…

…Дивна річ, але я ще при пам’яті. Ще на ногах, і здатна ними переступати, і можу вчепитися пальцями в одвірок… А де ж це ми? Ще коло стайні? Ні, ні, це щось зовсім інше.

Дерев’яний двоповерховий дім, вертикальна вивіска: «Гарбуз». Готель, у якому нам не радили зупинятися. Не знаю, як ми опинились усередині. Просто замість пронизливого вітру тіло відчуло тепло вогню. З великого коминка пашіло, а коло нього за низьким столиком сиділа старезна жінка в лахмітті. Стара мовчки вказала нам на крісла, безладно розставлені по всій кімнаті. Майкл вирівняв крісла довкруж столика, хтось усадовив мене на одне з них.

– Ви теж її шукаєте? – спитала обідрана господиня повним низьким голосом, і мені стало дивно, що за цією потворною зовнішністю ховається такий величний голос.– Спробую вам допомогти.

Жінка стягнула з голови хустку, оголивши сиве, гладко зачесане волосся, кинула хустку на стіл, розправила брижі. З кишені дістала колоду довгих вузьких карт. «Тару,– шепнула мені Джеклін,– не люблять ворожінь на голому столі». Раніше я не бачила, як ворожать на картах тару.

Ворожка перетасувала колоду. У цей час сходи зарипіли, по спині в мене стекла цівка холодного поту. Якщо й тут… Але ні: з другого поверху спустилася ще одна пані, вдягнена просто, але пристойно: сіра сукня до землі, хустка на плечах, волосся щільно закручене на потилиці. В руках вона обережно несла тацю з полумиском тістечок і з горнятками, від яких парувало. Побачивши, що столик зайнятий під ворожіння, пані ногою підсунула ближче порожній ослінчик, опустила на нього тацю й уклонилася. Так само безшумно вона зникла на сходах.

Джеклін перша взяла горнятко та сьорбнула. «Яблучний сидр»,– пояснила вона. І Майкл, і Петрик, і навіть Султана частувалися напоєм і тістечками. Тільки я не могла зважитися: останнє горнятко так і стояло на краєчку таці. Простягнувши руку, я помацала глиняний бік кухлика: гарячий. Пальці самі натрапили на ручку, я піднесла горнятко до вуст. Кисло-солодкий яблучний сидр, гарячий як чай, приємно змочив вуста. На тарелі поменшало печива, і я ризикнула й собі узяти одне. Воно виявилося ніжним, крихким.