Текст книги "Три таємниці Великого озера"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

Подивилася Ліна й поховання Василя Дуніна-Борковського, а заодно – Якова Лизогуба і Леонтія Полуботка, батька наказного гетьмана Павла Полуботка. Але найбільше враження на журналістку справила монастирська надбрамна дзвіниця зі справжнісінькими фортечними бійницями – Бог милостивий, але в човні нема чого танцювати (іншими словами, і ченці мають бути готові воювати).

Але ні Чернігівський художній музей, ні Єлецький Успенський монастир не дали відповіді на питання, чи насправді від колись неймовірно заможного роду Дуніних-Борковських лишилися якісь спадки і де зараз варто розпочинати пошуки. Великий печерний комплекс XI-XVII століть у товщі Єлецької гори, хоч і практично не досліджений істориками, а проте був добре обжитий місцевими – у роки Другої світової війни чернігівські партизани тут переховувалися від нацистської окупаційної влади. І після них могли зостатися якісь неоприбутковані скарби?…

Ліна Оверченко не була б Ліною Оверченко, якби не спробувала пробратися просто-таки в печерний комплекс. У підземну галерею, яка з’єднує Успенський собор і Петропавлівську церкву, вона потрапила на цілком законних підставах, а от далі їй треба було непомітно проникнути у яке-небудь бічне відгалуження.

Ех, де наші молоді роки та юнацька безрозсудність! Щойно Ліна спробувала тихцем пірнути у темний коридор, з якого тягнуло задавненою вогкістю та гнилизною, як по плечу її хтось обережно постукав пальчиком. Ліна здригнулась і повільно обернулася. Юнак із довгим русявим волоссям і ріденькою борідкою, з пофарбованими чорною помадою вустами, зі всіяними срібними перснями пальцями, вдягнений у захисного кольору засмальцьовану куртку та високі армійські черевики на шнурівці, спитав пошепки:

«Бачу, ви цікавитеся опирем Дуніним-Борковським?» Ліна зорієнтувалась умить. Вона не мала наміру розчаровувати ґотичного бороданя, що якраз кровожерними нахилами чернігівського полковника цікавиться хіба з потайного інтересу до всього загадкового й містичного, а насправді її більше ваблять речі матеріальні – після багатія мали залишитися які-неякі скарби. Ліна просто відповіла:

«Так».

«Ходімо».

Не вагаючись Ліна Оверченко попрямувала за непоказним дивакуватим юнаком. Чернігова вона зовсім не знала, і куди завіз її новий знайомець кількома маршрутками з пересадками, навіть приблизної гадки не мала. Вийшли вони в якомусь робочому кварталі, довкруж паркани й цегляні будівлі з повибиваними шибками, аж безстрашній журналістці вперше попід дублянку заповз морозець і залоскотав розпашілу шкіру.

Бородань упевнено провів її поміж старими розхитаними парканами, і двоє мандрівників опинилися перед обшарпаним двоповерховим будинком із величезними вікнами – колись тут, либонь, містилися ремонтні майстерні, але зараз територія мала вигляд цілковито занедбаний. Юнак власним ключем відімкнув велику проіржавлену браму, що вела в майстерню, і Ліниним очам відкрився величезний цех не цех, гараж не гараж, але неозорий зал із цементною долівкою, заквецяною давніми плямами чорного мастила й устеленою товстим шаром бруду та мотлоху.

Ліна нерішуче зупинилася на порозі. Ґотичний юнак пройшов усередину і нетерпляче озирнувся. Без слів поманив її жестом. Ліна вдихнула на повні груди й переступила поріг.

Дивакуватий хлопець перетнув залу, в яку насилу пробивалося сонце крізь великі брудні шибки, і тут Ліна запримітила залізну драбину, яка вела на другий поверх. Саме туди й прямував бородань. На ватяних ногах Ліна рушила за ним.

На другому поверсі така сама неймовірних розмірів зала була розділена на кілька суміжних приміщень. Де-не-де по кутках збереглися уламки старих верстатів – залізні деталі давно розтягли бомжі, лишилося тільки те, що було негодяще навіть на брухт. Але юнак не зупинився в жодному з приміщень, а натомість повів гостю у найдальший кут.

Кілька облитих фарбою дощок вертикально привалені до стіни. Юнак хекнув і одну по одній переставив дошки попід іншу стіну. І тут Ліна побачила новенькі залізні двері, які мали одразу два замки – врізний і навісний.

Господар відімкнув двері, запалив у кімнаті слабеньке електричне світло й припросив гостю всередину.

Першим впав у вічі портрет Василя Дуніна-Борковського – на липовій дошці, виконаний олійними фарбами, яєчною темперою та золотом,– точна копія того, котрий Ліна щойно бачила в Чернігівському музеї. Під портретом прибита була табличка з підписом: « Василь Андрійович (Касперович) Дунін-Борковський (1640-1702), шляхетського роду (герба Лебідь), сотник вибельський (1668), полковник чернігівський (1672-1685), генеральний обозний (1685-1702)».

Ліна вражено повернулася до юнака.

«Це?…»

Бородань багатозначно кивнув:

«Оригінал».

«А той?…»

Господар розвів руками:

«Копія».

Ліна похитала головою. Ні, не може такого бути! Хоч скільки наслухалася вона про такі афери, та й у журналістській практиці з чим тільки не траплялося стикатись, але тут внутрішній голос шепнув: не вір! Дивний хлопець у зашмарованій куртці – не та категорія, що провертає афери з фальшуванням музейних старожитностей. Проте Ліна згідливо кивнула й повернулася до оглядин кімнати.

Та й було на що подивитись! Усю стіну по праву руч займала величезна ручної роботи мапа з генеалогічним древом шляхетного роду Дуніних-Борковських. Базиль Касперович тут посідав почесне місце в центрі, його ім’я жирно виділялося на тлі дрібніших імен численних родичів. У куті стояла скляна скринька з якимись пожовклими паперами. По ліву ж руч на стіні на червоному килимку висіла шабля – точна копія шаблі з портрету Борковського. Ліна обернулася до супутника з німим запитанням в очах.

Той знову промовисто кивнув:

«Оригінал».

І Ліна вже напевно знала, що юнак бреше. Але навіщо?

«Що ви хотіли мені показати?» – запитала Ліна.

«Ви цікавилися опирем Борковським. У мене є дещо на продаж…»

«Це ж коштує неймовірних грошей! – трохи переграючи, вигукнула Ліна.– І ви заводите першу-ліпшу людину з вулиці й показуєте такі багатства? А що як вас пограбують?»

Ґотичний юнак похнюпився.

«Ви не можете зі мною так учинити. Я вам довірився. Мені здалося, ви людина порядна й прямолінійна…»

«Я – так, але інші… Гаразд, розкажіть про свої раритети».

Бородань оживився.

«Ви не чули легенди, пов’язаної з цим портретом? Насправді з-над поховання Борковського парсуну не просто так зняли, й вона опинилась у чиїйсь там колекції. Ченці Єлецького монастиря стали помічати, що ночами хтось стогне й плаче в Успенському соборі. На портреті ж почали проступати криваві плями – довкола вуст небіжчика. Від гріха подалі ченці хотіли спалити дошку, але вона не горіла. Зрештою вона потрапила у приватну колекцію…»

«Чому ж зараз усі дива з портретом припинилися?»

«Припинилися з тої пори, як опиреві забили в груди осиковий кілок!»

«Добре, а шабля?»

«Ця шабля – з особливої гартованої та освяченої сталі, зі срібним руків’ям. Нею може одним махом відтяти бугаєві голову навіть дитина. Вся сила, яку мав за життя опир Борковський, по його смерті перейшла в шаблю…»

«І скільки ж ви правите за такий дорогоцінний раритет?»

Юнак не змигнувши оком назвав захмарну суму. Ліна присвиснула.

«А чогось дешевшого у вас не припасено? Для середніх, так би мовити, верств населення?»

«Є! Є і для середніх! Ось глядіть – чудовий перстень-печатка самого генерального обозного!»

Хлопець простягнув руку, і на середньому пальці Ліна уздріла металевий перстень із малюнком шаблі й хреста. Зблизька каблучка зовсім не була схожа на срібну, хоч як запевняв її в цьому ґотичний юнак.

«Звідки ж у вас печатка? – запитала Ліна.– Як я можу бути певна її автентичності?»

«О, не сумнівайтеся! По війні цей перстеник знайшли в Києві, в одній занедбаній хаті, куди, як згодом виявилося, до і під час війни вчащав такий собі Леонід Дунін…»

Ліна затамувала подих.

«Нащадок?»

«Ні,– махнув рукою бородань,– ніякий не нащадок, просто далекий родич. Але печатка справжня, я проводив експертизу!»

Він підвів гостю до мапи на стіні й показав на генеалогічному древі відгалуження, на якому значився Леонід Дунін. Дата смерті була вказана зі знаком питання в дужках.

«Ви здійснили таку роботу!» – у захваті вигукнула

Ліна.

Хлопець скромно знизав плечима.

«То ви берете перстень?»

«Скільки?»

Сума Ліну не вразила, як та, що ґотичний гендляр заправив за явно фальшиву шаблю. Журналістка дістала гаманець і відрахувала потрібні гроші. Тепер у неї хіба лишалося на маршрутку до Києва. Юнак неохоче стягнув із пальця каблучку й хотів надягнути новій власниці, та щоб перстень тримався на Ліниній мініатюрній лапці, треба було б його носити одразу на двох пальцях. Ліна поклала перстень у потайну кишеньку в сумці.

«А розкажіть-но мені, будь ласка,– попросила вона,– про маєтності Василя Дуніна-Борковського. По смерті такої поважної людини, цілого генерального обозного, мали ж залишитися незліченні статки!»

Хлопець перерахував отримані від Ліни двадцятки, охайно згорнув їх і заховав у внутрішню кишеню куртки. Вдоволено поплескав себе по грудях і промовив:

«Пошуками скарбів генерального обозного, який свого часу давав позику самому Мазепі, переймались і жук і жаба. Та в дійсності жодних особливих статків від Борковського не зосталося. Він багато жертвував на церкви й монастирі, тут в околиці половина храмів збудована його коштом – саме він відновив чернігівську фортецю, надав гроші на відбудову Єлецького монастиря, Спаського і Борисоглібського соборів, П’ятницької церкви. Лишилися по його смерті землі, таж ви розумієте, де зараз ці землі… Словом, нема тут особливо чого шукати. От хіба що паперовий архів – листування, записи, документи. Але то завдання справжніх істориків, ви знаєте, про що я…»

Ліна глянула на співрозмовника зовсім іншими очима – ніби їй відкрилася цілковита протилежність ґотичного юнака. Окрім ріденької борідки, вона з подивом зауважила розумні сірі очі, твердо стяті вуста й ледь насуплені брови.

«А може таке бути,– поставила Ліна останнє запитання,– що під час війни якісь цінності, котрі належа– ли родині Борковських, опинилися за кордоном? Не міг їх перевезти отой родич, Леонід Дунін?»

Юнак провів Ліну донизу. Вони вийшли надвір, де з-за хмари визирнуло кволе зимове сонечко. Кривими завулками господар проводив гостю до зупинки маршрутки й аж там уважно подивився їй в обличчя та відповів на запитання:

«По-перше, Леонід Дунін зовсім далекий родич, цілковито інше відгалуження роду, тож не міг бути реальним спадкоємцем. По-друге, якби Леонід Дунін щось і вивіз під час війни, воно б уже десь випливло-таки. За стільки років! Швидше за все, Дунін дійсно загинув. Хіба не це насправді стається майже з усіма, кого вважають пропалими безвісти?»

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

БЕЗІМЕННЕ ПОХОВАННЯ

Отак обірвались усі ниточки й залишилася єдина – Ожавашко. Безперечно, і загибель Романа Данильця,

і напад на пані Ірину росли корінням з України, але ж саме Ожавашко, червоношкіра красуня-аборигенка, несподіваним чином опинилась у центрі інтриги! Чому, чому вона одразу нічого не розповіла Петрикові, тільки-но прийшла до тями?

– Якщо ми знайдемо Ожавашко,– одного дня упевнено мовила я до Петрика,– ми розплутаємо цей клубок. А починати треба з того місця, де ти її зоставив.

Так я опинилась у Петриковій червоній машині, а сама автівка прямувала сільською роздовбаною дорогою до тубільного селища. Сонце підбилося високо і світило яскраво, у калабанях на дорозі стояло повно води, начебто весна вже не за горами, проте у весняне тепло можна було повірити, хіба що визираючи у віконце з салону добре нагрітої машини: надворі навіть найяскравіше сонце не могло прогріти повітря більше ніж до мінус п’ятнадцяти. Лютий вітер хилитав верхівки сосон і жбурляв поземку нам у шибку.

Ми під’їхали до селища, але не проминули його, як минулого разу, коли Петрик показував мені Гніздо Буревісника, а на розі повернули ліворуч і вже за кілька хвилин виїхали на сільський майдан. Довгаста одноповерхова будівля мала кілька входів та одночасно правила і за крамничку, і за аптеку, і за невеличке кафе, і за кімнату невідкладної допомоги, і навіть за поліційний відділок.

Петрик хотів залишити мене в машині, але я вчинила опір і вилізла надвір, щоб гарно обдивитись околицю: коли-то ще матиму нагоду побувати в колишній індіанській резервації, що про сучасний її устрій я знала хіба з серіалу «На північ від шістдесятої паралелі»!

Петрик відчинив двері кафе та зник усередині, натомість надвір випірнули двійко підпилих аборигенів і зупинились на дерев’яній веранді, нетвердо тримаючись на ногах. Старший із них, із сивиною у чорних довгих кучерях, зібраних ззаду у хвіст, зауважив мене й почав спускатися сходами.

Я завмерла. Мені ще не випадало нагоди стикатися ніс до носа з підпилими тубільцями – а наших, українських п’яниць я завжди остерігалася. Дядько ж тим часом підійшов до мене, окинув оком з голови до ніг і щось пробурмотів. Я жалібно всміхнулася – не второпала жодного слова з його мови.

Він, схоже, це миттю збагнув і перейшов на ламану англійську:

– Гарний маєте вигляд! – він зробив спробу торкнутися мого червоного паризького берета, хвацько насунутого на ліве вухо.

– Дякую,– відповіла я й відсахнулась від аборигена на крок.

– Та я нічого такого,– неслухняним язиком виговорив дядько, ухопив мене за руку й підніс її до вуст. Я розсміялася – напруга спала.

Петрик виринув із кафе, збіг сходами донизу. Дядько упізнав у ньому червоношкірого брата та щось нерозбірливо промуркотів. Я вирізнила тільки одне слово – «меме». Ми попрощалися, як старі друзі, дядько з товаришем попрямували кудись углиб селища, а Петрик заштовхав мене у машину.

– Що він сказав? – спитала я, тільки-но в салоні увімкнулася пічка й повіяла мені в обличчя теплом.

– Він подумав, що ти напівкровка. Дав тобі прізвисько – Меме.

– Чому напівкровка? І що таке «меме»?!

– Напівкровка – бо ти дійсно могла би нею бути. І статури ти схожої на наших дівчат, і вилиці високі, й очі карі. А що шкіра зовсім біла й волосся рудувате – так на те й напівкровка!

– А «меме»?

– А «меме» – то через твій берет. Червоноголовий дятел,– захихотів Петрик,– ось яке прізвисько ти отримала. І більше ти не Тисовська, а Меме.

Я набурмосилася. Ото ще! Дятлом прозвали! І хто – людина, яка бачила мене заледве п’ять хвилин! А в Буремній Затоці тепер до мене це прізвисько приклеїться – не відлипне!

– Та ти не ображайся,– Петрик поплескав мене по руці.– Насправді меме – це дуже гарна пташка, і про неї існує багато легенд та оповідок. Меме – то теж одне зі втілень вічного жартівника – трикстера.

Ми саме завернули у вузьку бічну вуличку й зупинилися перед дерев’яною хатою-зрубом. Якщо в центрі селища хати здебільшого побудовані були на сучасний лад, з вікнами, гаражами й скляними дверми – зовсім як у самій Буремній Затоці, то цей старий будинок не мав вікон, і мені одразу пригадалося Петрикове мудрування про те, як добре міркується у цілковитій темряві.

Петрик застукав у дерев’яні двері, і нам назустріч вийшла старша жінка, вдягнена у спортивні штани з відвислими колінами й таку саму непоказну спортивну кофту. І статурою, і з обличчя пані була стовідсотковою оджибве – такі пронизливі очі можна побачити хіба що на знаменитих світлинах Едварда Куртиса. Коли я привіталася до неї, жінка мовчки кивнула і запросила нас усередину.

Вітальня, яка починалась одразу за порогом, вразила мене: уздовж стін тулилися старезні напіврозвалені меблі з темного полірованого дерева і неймовірно обдерта софа, але навпроти софи, на невисокому подіумі, чорнів рідкокристалічний екран велетенських розмірів телевізора – такі у Буремній Затоці коштували щонайменше п’ять тисяч доларів за штуку.

Жінка стишила звук якогось шоу в телевізорі й запропонувала нам сідати. Я притулила зад на розхлябаному стільці, Петрик умостився на тумбочці.

– Ніноше, це Меме,– без крихти вагань представив він мене. І обернувся до мене з поясненням: – «Ніноше» значить сестра моєї матері.

Я нічого не відповіла, бо слова від обурення застрягли у мене в горлянці.

– Ніноше,– вів далі Петрик,– ми з Меме шукаємо Ожавашко. Розкажи мені детально, як вона зникла. Що вона розповідала напередодні?

Замість відповіді ніноше, себто Петрикова тітка, розвернулась і зникла в іншій кімнаті. За мить вона з’явилася з папірцем і простягнула його племінникові. Петрик розгорнув записку, я теж встромила цікавий ніс. На квадратику білого паперу накарябані були тільки дві літери – «L. D.» – цього разу латинкою. Я вибалушила очі. І тут «Л. Д.»?!

А потім у мене в голові начебто щось клацнуло, й перед очима ясно постала усміхнена фізіономія жвавого дідка Лео Дана – колишнього мера міста.

– Ти думаєш про те, що і я? – повільно спитала я у Петрика.– Л. Д.– Лео Дан…

– Але ж він старий – із нього пісок сиплеться!

– Ну, не обов’язково він має бути причетним до страшного злочину – може, він свідок! Або просто знає щось таке, що нам також варто було б дізнатися…

Петрикова ніноше тим часом принесла з кухні три фаянсові горнятка, розцяцьковані веселими квіточками, і гарячий чайник. Розлила духмяну золотаву рідину – настояний запах різнотрав’я залоскотав ніздрі. Тут були і м’ята, і меліса, і котик, і журавлина (ягоди якої в Буремній Затоці виростають завбільшки з добрячу вишню), і ще багато такого, що мій нечутливий міський ніс уже й не здатен вирізнити. З горнят парувало; опікаючи вуста і язик, я сьорбнула кислуватого чаю – відьомського зілля.

– Ніноше,– звернувся Петрик до тітки,– що ти ще розкажеш про Ожавашко?

Жінка відставила горнятко і заговорила. І що далі вона розповідала, то менше я що-небудь розуміла.

– Ти знаєш, чим займався батько Ожавашко?

– Ну,– непевно мотнув головою Петрик,– він трохи розповідав…

– Батько Ожавашко отримав своє прізвисько Адизукан не просто так – він усе життя збирав старовинні легенди й оповідки…

– Слово «адизукан»,– квапливо втулив Петрик,– означає «народний переказ».

– На Смарагдовому озері,– вела далі ніноше,– на північ від Гнізда Буревісника, колись було велике поселення. Але з часом молодь перебралась у нашу резервацію, ближче до міста, а хто й зовсім поблукав світами кращої долі шукати, і в поселенні залишилися самі старі люди. Батько Ожавашко кілька років мешкав серед старих людей і збирав перекази. Він же навчався в Університеті, навіть щось там викладав…

– Викладав у нас? – вигукнула я.

– Атож. Батько Ожавашко розкопав легенду про смарагдову копальню, так захопився нею, що повірив, буцімто копальня насправді існує. І ніхто, ніхто його не міг переконати у протилежному. Він навіть у своїй книжці про смарагдову копальню писав…

У мене в голові знову клацнуло – і я згадала грубенький томик «Легенд койота» авторства такого собі Адизукана. Одкровення розпирало мене, але Петрикова ніноше вже вела далі:

– Коли батько Ожавашко помер, ніхто й не згадував про міфічну смарагдову копальню. А тут кілька місяців тому Ожавашко забігла до мене в гості, та й не сама, а з білим хлопцем. Очі її горіли, й вона, таємниче підсміюючись, сказала, що хоча ніхто й не вірив старому блазню Адизукану, він мав-таки рацію! Про смарагдову копальню збереглися згадки не тільки в легендах, а й у цілком наукових, історичних працях!

– Тоді я нічого не збагну! – помотала я головою, зовсім заплутана розповіддю Петрикової тітки.– До чого ж тут Україна? До чого Лео Дан і невідома поетка О. Байда? До чого замах на пані Ірину Бачинську?!

– А це вже не знаю,– розвела руками ніноше,– у природі все якось пов’язане.

Ми допили чай і подякували господині. Петрик пробурмотів щось мовою оджибве і схилив голову, начебто вклонявся. Я хутенько повторила його рух.

Коли ми вже сиділи в машині, цікавість взяла-таки гору, і я запитала:

– Що ти їй сказав і чому поклонився? Вона ж твоя рідна тітка…

Петрик посміхнувся, як до малої дитини:

– За нашими традиціями не можна просто так приходити до старої людини і просити щось оповісти – по-перше, треба їй принести якусь символічну плату, а ми припхалися з порожніми руками. Добре ще, що зараз зима і змії сплять – бо інакше ніноше ніколи б не згодилася нічого розповідати! По-друге, старі люди самі вирішують, чи варті ми того, щоб нам розказувати історію,– а ти їй, видко, сподобалась. От я й подякував у традиційній манері й уклонився.

– Ага,– тільки й відмовила я.

Червона прудка машина вирулила з вузької вулички на ширшу сільську дорогу, заледве прочищену від снігу, і знайомим шляхом повернулася до центру селища. Там Петрик ще раз зупинився та заскочив у поліційний відділок. Я вже сиділа в машині – однієї пригоди на сьогодні цілком достатньо. Хвилин за десять професор Аніт вернув; до машини його проводжала повногуба чорнява жіночка в синьому поліційному однострої. Вони попрощались, і Петрик плюхнувся на сидіння.

– Невже поліціянтка – теж аборигенка? – не йняла я віри власним очам.

– А що такого? Аборигени не можуть служити в поліції?

– Я не за те! Вона ж біла! І зовсім не схожа…

– От вона якраз напівкровка. Я ж тобі казав – Меме цілком могла б зійти за одну з нас…– Петрик вчасно ухилився від мого щигля.

– Навіщо ти до неї заходив? Гадаєш, поліція більше нашого знає про Ожавашко? Щось гризуть мене сумніви.

– Кооперація з владою ніколи не завадить,– пробурмотів Петрик, виїжджаючи з селища.

По ліву руч од нас височів пагорб, щільно порослий сосняком. Сніг замів дорогу, але йому не стало снаги цілковито вкрити пагорб, і де-не-де з-під снігу визирала червона суха земля. Я задивилася на витке коріння, яке випиналося з землі й насилу стримувало ґрунт від зсуву, і не зразу зауважила величезний білий камінний хрест, що тулився поміж дерев.

– Що це? – вигукнула я.– Зупини машину! Петрик стрельнув оком вліво й одразу натиснув на гальма. Авто захарчало, сіпнулось і стало.

– Це якась історична пам’ятка? – запитала я.– Знак на честь трьохсотріччя хрещення Буремної Затоки?

Вираз Петрикового обличчя здивував мене – чи то гірка іронія була написана на ньому, чи то безсила лють. Я вилізла з машини і, долаючи кучугури та загрібаючи сніг низькими чобітками, попрямувала до білого хреста. Не вимикаючи мотора, Петрик виліз із салону і рушив за мною.

Зблизька камінний хрест справляв моторошне враження: вся його поверхня була пощерблена незрозумілими знаками – паличками, кружечками, трикутничками.

– Що це? – ще раз запитала я.

– Це складове письмо анішинабемоўін,– пояснив Петрик.

– І що тут пишеться?

Петрик дивно відкашлявся і на мить відвернувся. Коли він знову глянув у мій бік, я зауважила, що в нього дрібно сіпається верхня повіка на лівому оці.

– Років десять тому Буремну Затоку навесні залили люті дощі – зовсім не звичні для нашої місцевості. На цьому пагорбі стався страшний зсув – і відкрилося старе масове поховання…

Я поперхнулася. Але ж у Буремній Затоці ніколи не було ні великих воєн, ні значних заворушень!

– Кістки, які вимило водою,– без жодних емоцій у голосі оповідав Петрик,– виявилися дитячими… Отут неподалік колись розташовувалася школа-інтернат для індіанських дітей. На початку двадцятого сторіччя країна вела політику насильницької асиміляції місцевого населення, дітей відбирали у батьків і відсилали в англійські школи-інтернати. З десятьох маленьких учнів до старших класів доживав хіба один. Вони хотіли нас, червоношкірих «дикунів», перетворити на білих і «цивілізованих»…

Волосся в мене на голові стало сторчма. Ні, не від Петрика я вперше почула про політику насильницької асиміляції! І про дітей, які масово вмирали від епідемій ув інтернатах, я вже знала. Але все те, що я вичитала у книжках, лишалося десь там, далеко, сотню років тому, а от білий пощерблений хрест, котрий можна помацати рукою, був зовсім поруч. І всі ті безіменні кості, які покоїлися під ним, теж були цілком реальними.

– Їдьмо звідси,– кволо попросила я.

– Зараз,– відповів Петрик. Він витягнув із кишені невеличку пачку тютюну в синій обгортці, дістав дрібку й залишив біля підніжжя камінного хреста.

Не озираючись він попрямував до машини.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

ЧЕРЕЗ КАМ’ЯНИСТУ РІЧКУ

Кам’яниста річка вилася через усю Буремну Затоку й розділяла містечко на дві частини – Форт і Порт, бідноту й багатіїв. Взимку водна демаркаційна лінія підмерзала коло берегів – тільки посередині пробивався з-під криги ледь помітний потічок – і знати собі не знала, яку важливу функцію виконує.

Петрикова червона машина перетнула місток – і мені раптом пригадалося, як Ожавашко в лікарні марила про якийсь міст… згадувала невідомого стариганя… Ми опинилися на території колишнього Порту – це зразу стало знати з причепурених будиночків, що втікали від нас обабіч дороги. Більшість із них хоч і була оздоблена пластиковою обшивкою, як по цілій Буремній Затоці, а проте охайно розчищені від снігу широкі під’їзди до гаражів, неозорі газони, рівненько підстрижені кущі одразу повідомляли випадковому відвідувачу: хазяям хатки ведеться незле. Деякі ж господарі і взагалі жили на широку ногу: збудували собі помешкання з кам’яними фасадами – річчю нечуваною в сучасному будівництві нашвидкуруч.

Не змовляючись ми з Петриком метикували про одне – що пов’язує літнього вже чоловіка Лео Дана, українця, колишнього мера Буремної Затоки, з червоношкірою дівчиною родом із занехаяної індіанської резервації? Тому я зовсім не здивувалася, коли Петрикова машина зупинилася на в’їзді до околиці, де мешкав Лео Дан.

В Україні таку околицю, либонь, назвали б «котеджним містечком» – планова забудова, схожі між собою будиночки, тихо, ясно, абсолютно безпечно. Петрик зупинився на в’їзді й заглушив мотор. Я здивовано обернулася до нього.

– Ти ж не збираєшся,– глузливо відповів він на німе запитання,– на моїй автівці роз’їжджати цим райським куточком?

Я вилізла з салону й обдивилася червону красуню, яка так хутко доправила нас до потрібного місця. На тлі охайного пейзажу її трачені ржею крила, м’яті бампери, тріщини на лобовій шибці видавали явну чужинку в такій місцевості. А якщо порівнювати он із тим сріблястим «крайслером», який стоїть під гаражем білого триповерхового палацу…

– Ти знаєш, де містер Дан мешкає? – спитала я чомусь пошепки.

– Тут його кожен собака знає – він був мером довгі роки. Чудернацький дідок.

Ми простували широкою вулицею, мов тунелем: снігозбірна машина відвалила сніг, і тепер обабіч височіли неймовірні кучугури, в яких раз у раз виринали провалини – під’їзди до будинків. У одному такому під’їзді величезними шуфлями ліниво гребли сніг двоє підлітків.

Ми порівнялись, і я за звичкою хотіла привітно усміхнутися. Проте ні сіло ні впало один із хлопців зліпив здоровезну сніжку та пожбурив у нас. Сніжка влучила Петрикові в плече.

Я розвернулась і роззявила рот, щоб із притаманним українцям запалом поспитати, що взагалі відбувається. Та коли підліток уздрів моє гнівне лице, він, здалося, страшенно перепудився й утік до хати, кинувши лопату. Слідком за ним помчав і другий – і мені вже ні на кого було виливати свій праведний гнів.

– Чого це вони? – повернулась я до Петрика.

– Звичайна справа – расові упередження. Багатий район, червоних тут не жалують. Що та сніжка – в мене одного разу каменем поцілили.

– А ти?

– А що я? Гнатися за ними маю?

Ще жодного разу в Буремній Затоці не стикалась я з проявами такої нетерпимості. Нехай це всього-на– всього дрібне дитяче хуліганство, але ж діти всотують тільки те, що витає в повітрі… Я поїжилася від неприємного відчуття, яке шкрябонуло серце, та спогад про Лео Дана швидко витіснив інші думки.

Дорога робила петлю, і коли ми з Петриком виринули з-за рогу, перед очима моїми постала сіра триповерхова кам’яниця. Зблизька, щоправда, ефект кам’яниці виявився оманливим: цегляним був лишень фасад, а з боків – пластикова обшивка. Та все одно будинок справляв неабияке враження на тлі своїх сусідів: мав широчезний гараж одразу на дві машини; стріха, прикрашена різнобарвними ліхтариками до Різдва, світилася здалеку й вивищувалася над усі навколо; під’їзна доріжка до гаража була не заасфальтована, а забетонована – Петрик присвиснув і між іншим кинув, що коштує це не менш як десять тисяч… Словом, господар маєтку не бідував.

На подвір’ї стояв зелений пікап. У мене тьохнуло серце. Хіба не таким самим джипом возив мене у лікарню МакКілера Майкл? Хіба не такий самий джип ми бачили раз біля помешкання покійного Ромчика Данильця? Але що може робити Майклів джип на цьому подвір’ї, за кілька кілометрів від власної оселі?

– Професоре Аніт, гляньте на машину,– самими вустами мовила я до Петрика.

– Це не Майклова,– похитав головою мій супутник.– Ти на номери подивись.

Якби ще я коли звертала увагу на номери чужих машин!

Про всяк випадок я роззирнулася навсібіч, підкралася до пікапа й приставила обличчя до шибки. Два сидіння спереду, як і в Майкловому, але позаду малень– кого крісельця немає, натомість у підлогу вмонтована величезна фанерна скриня.

– В таких скринях рушниці возять на полювання,– з виглядом знавця пояснив Петрик. У мене відлягло від серця.

– А це той будинок? – уточнила я.

– Той.

У Буремній Затоці сутеніло, але до справжньої темряви було ще далеко. На тлі ясного снігу наші з Петриком постаті вирізнялися особливо чітко. Мене чомусь охопила незбагненна тривога – а якщо Лео Дан просто зараз вийде з хати й запитає, що ми тут робимо? Власне, а що ми тут робимо? Ми ж наче просто хотіли з ним побалакати, а натомість мнемося на порозі його будинку, наче підозрюємо старого діда в усіх смертних гріхах.

Я ніби збоку бачила, як моя власна темна постать відокремилася від машини, за якою намагалася заховатись, і рішуче попрямувала до невисокого ґанку. Зараз я натисну он на той сріблястий ґудзичок праворуч од лутки, пролунає дзвоник, Лео Дан або хтось із його родичів вийде відчиняти… Петрикова тінь скрадалася за крок позаду мене.

– А з ким він мешкає? – пошепки спитала я.– Жінка, діти, онуки?

– Сам він. Може, хатня робітниця якась є. Жінка його давно померла, єдиний син перебрався до столиці.

Це трошки поліпшило мій настрій. Осоромитися зі своїми неперевіреними підозрами перед однією людиною – то зовсім не те саме, що перед цілою родиною! Та ще й родиною українською – плітки миттєво переповнять Буремну Затоку. Та ще й родиною колишнього мера містечка – тут недовго і на поліцію нарватися.

Вхідні двері, прикрашені зелено-червоним різдвяним віночком, мали невеличке віконечко. Товста шибка спотворювала вид, але я, приставивши око до віконця, начебто розрізнила обриси далекої вітальні, слабеньке світло торшера вдалині, диван…

– Там світло горить,– обернулась я до Петрика.– Вдома точно хтось є.

– Не факт,– відмахнувся Петрик.– Торшери програмують так, щоб вони загорялися, коли сутеніє. Щодня в інший час в залежності від погоди – це щоб збити можливих злодіїв із пантелику.