Текст книги "Три таємниці Великого озера"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

– Як ти це зробив? Хіба ключ пасує до всіх замків?

Петрик здивовано озирнувся.

– Звісно, пасує. А як інакше? Не тягатимеш же десяток ключів у кишені!

– На всіх дверях – однакові замки? – уточнила я.

– Так.

У Буремній Затоці мешкають справді довірливі люди, які не бояться злодіїв! Не уявляю, що б подумали вони про моє психічне здоров’я, якби дізналися, що вдома, в Україні, моя квартира має подвійні двері (зовнішні – залізні), й обладнані вони чотирма різними запорами…

Шоколадний будиночок мав дві спальні, один санвузол і вітальню, яка водночас правила за кухню і їдальню. Петрик у темряві пройшовся кімнатами, навпомацки поопускав усі жалюзі, тоді зважився запалити світло у коридорчику біля дверей, крізь які ми сюди потрапили.

Оселя мала занедбаний вигляд, і не тільки тому, що вже місяць сюди не з’являвся господар і все поприпадало порохами. Старі меблі дихали на ладан, замість книжкової шафи – відкриті полиці з неструганих дощок, залізні ліжка пережили, мабуть, не одне покоління мешканців будинку, дерев’яні шафки в кухні родом із п’ятдесятих років, і хіба санвузол обладнаний сучасною душовою кабіною і новеньким унітазом.

Петрик зазирнув ув одну зі спалень, посвітив ліхтариком. Ця кімната, вочевидь, давно не мала пожильця.

У другій спальні було веселіше – трохи накидано книжок на письмовому столі, у комоді – чоловіча білизна, у вбудованій шафі на вішаках чекають господаря піджаки, светри і сорочки. Тільки господар уже не прийде…

Поки мій супутник перевіряв уміст шухлядок письмового столу, я увімкнула настільну лампу – й побачила газету, складену так, що одна замітка впадала в око. Кричущий заголовок через усю сторінку – «СПРАВУ ІВАНА «ГРІЗНОГО» ДЕМ’ЯНЮКА ПОНОВЛЕНО». Я пробігла очима кілька перших рядків, тоді вчиталася.

«Джон (Іван) Дем’янюк (нар. 3 квітня 1920 р. в Київській обл.) іммігрував до США з Європи у 1951 р. і працював механіком на заводі «Форд» в Огайо. Батько трьох дітей, одружений із жінкою, що з нею познайомився в таборі для переміщених осіб. У 1958 р. отримав громадянство США. У серпні 1977 р. Міністерство юстиції США подало до суду заяву про відмову Дем’янюку в американському громадянстві, оскільки з’явилися свідчення, що він служив конвойним у концентраційному таборі в Треблінці і збрехав, подаючи документи на імміграцію. У червні 1981 р. Ізраїль надіслав вимогу про екстрадицію Дем’янюка, і в лютому 1986 р. його депортували до Ізраїлю, де він постав перед судом.

Джону Дем’янюку висунули обвинувачення, що у 1942 році він, колишній солдат червоної армії, зголосився співпрацювати з нацистською Німеччиною та служив конвойним у концентраційному таборі в Треблінці, де обслуговував газові камери й отримав прізвисько Іван Грізний. Звинувачення висунули на підставі посвідчення з його тогочасною світлиною та справжніми підписами вищих офіцерських чинів СС. У квітні 1988 р. ізраїльський суд засудив Дем’янюка до страти через повішення.

Захист подав апеляцію, і в серпні 1993 р. Верховний суд Ізраїлю виправдав Дем’янюка, оскільки вважав, що посвідчення могло бути сфальшованим радянською владою для дискредитації Дем’янюка, тобто існує достатньо підстав для сумнівів у провині підсудного. Дем’янюка випустили з-під варти, і він повернувся до США. У лютому 1998 р. Федеральний окружний суд постановив відновити його громадянство.

Однак уже в травні 1999 р. Міністерство юстиції знову подало позов проти Дем’янюка. На цей раз його звинуватили в тому, що він служив у таборах смерті Собібур і Майданек у Польщі, а також у таборі Флоссенбург у Німеччині. Дем’янюк постав перед судом у 2001 р., і вже в лютому 2002 р. суд постановив, що Дем’янюк не надав достатньо доказів своєї невинуватості. Провадження у справі Дем’янюка ведеться далі».

Що це нам дає? Хтозна. Щось ця інформація зовсім не в’яжеться до зниклої червоношкірої дівчини… Відклавши газету, я погортала кілька книжок. «Філософія автохтонів. Підручник»,– так називалася одна з них. В іншої на титулі значилося: «Легенди койота». Ще одна книжка – «Племена аборигенів і кордони їхнього природного розселення».

– Глянь,– я потягла Петрика за рукав,– глянь, які книжки! На якому факультеті вчився Роман Данилець?

– Спершу втупив у магістратуру на політологію, потім перевівся на філософію автохтонів…

Знов мене насторожила Петрикова неймовірна обізнаність, але зараз я не мала часу довго над цим міркувати. Поряд із книжкою «Земельні угоди. 1808-1867» лежав стос чистого паперу для нотаток. Я спрямувала на нього світло настільної лампи, тоді нахилилася ближче. Мені привиділося, що на верхньому аркуші проступили сліди від запису, що робився на попередній сторінці.

Покрутивши аркуш і так і сяк, я нарешті роздивилася нечіткі літери – «Л. Д.»?… Написано було не латинкою, а кирилицею. Тобто писав Роман Данилець.

– Що там у тебе? – потягнувся Петрик до аркуша.

– Та… не можу розібрати… Запис якийсь робили на верхньому папірці, тут трошки проступило.

Петрик довго розглядав аркуш.

– Знаки питання – аж три штуки. І якісь літери…

– Давай сюди,– я відібрала у нього знахідку.– Оця літера – ніби українське «Л». Друга, мабуть, «Д»… Удома при нормальному світлі добре роздивлюся. А ти щось надибав?

– Нічого цікавого.

– Тоді забираймося, доки нас не застукали.

Я загасила світло настільної лампи і рушила до дверей. В останню мить мені в око впала книжка «Легенди койота».

– Слухай,– я запопадливо зазирнула Петрикові в очі,– можна я цю книжечку на пару днів позичу? У нас же є ключ, я потім обов’язково поверну її на місце! Ну будь ласка.

Петрик покрутив пальцем біля скроні, і я сприйняла це як знак, що він не схвалює, але й не заперечує. Заховавши книжку під куртку, я виповзла з будинку, і Петрик позачиняв за нами усі двері.

Свіжий сніжок уже притрусив відбитки наших ніг, і я мала надію, що до ранку нападає ще, тож від незаконного проникнення лишиться тільки один слід: зламаний замок на сараї. Але про це господарі дізнаються не раніш весни – коли ще їм знадобиться городній реманент!

Червона Петрикова машина тихо чекала у темному провулку. Обминаючи підступний ліхтар на фото-елементах, ми наблизились – і з-під машини просто мені під ноги чкурнула метка тінь.

«Ой!» – скрикнула я і затулила собі рот обома долонями.

«Чого репетуєш? – невдоволено відізвалася тінь.– Давно койота не бачила?»

Переді мною, піднявши передню лапу, стояв знайомий рудий силует і усміхався гострим писком. Нашорошені вуха ловили звуки ночі.

«Що ти тут робиш?» – пошепки спитала я.

«Що-що! На тебе чекаю! Маю для тебе ще одну пізнавальну історію – подарунок, так би мовити, до дня народження. Не могла ж ти подумати, що я тебе не привітаю? Дивись: шестикутна вітальня. Портьєри запнуті…»

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

РІК 1942

Шестикутна вітальня. На вікнах запнуті портьєри.

– Який паскудний настрій…– Оксана посмикала себе за мочку вуха. Ця звичка з’явилась у неї з недавнього часу – щойно вона згадувала про Семена, від котрого не було жодної звістки з самого дня наглої мобілізації, то починала нервово стенати плечима й терти вухо.

– А на що ти сподівалася? – зло й рішуче відтяла молодша сестра.– Згадай оті довоєнні паради й демонстрації, оте фальшиве єднання й братерство. Хіба військові френчі не дратували тебе самою своєю присутністю на вулицях твого міста? Хіба ти не бридилася щораз від їхнього панібратства і зверхності? – Орися несамовито жестикулювала.– То чого ж ти вважала, що інші військові… формою хіба відрізняються… що інші впишуться в інтер’єр?

– Який паскудний настрій… – за інерцією повторила Оксана, й Орися, стріпнувши віями, спробувала зазирнути їй у вічі, зацокотіла:

– Ну-ну, не переймайся… Це ж не кінець… Дасть

Бог, гарну новину отримаєш…

Облудні слова, котрим уже ніхто не вірив. Котрі вимовлялися, тільки аби говорити. Котрі нічого не важили. Сипалися – довгі, короткі, дзвінкі, погідні,– бо така звичка людська: у словесну форму одягати не залежні від волі людини явища, щоб змогти їх осягнути. Насправді ж Орисі хотілося так само опустити плечі й, хилитаючись із боку в бік, зітхати. Кривити обличчя, як від болю.

Знадвору по-хазяйському постукали, за мить двері прочинились, і крізь щілину зазирнула весела пика Леоніда Дуніна. Здмухнувши чорне пасмо з чола, він без привітання поцікавився:

– Гостей не чекали?

Сміливо відчинив двері навстіж, і тоді виявилося, що за спиною в Льончика стоять іще двоє: один у чорному елегантному костюмі, з дещо збентеженим виразом пташиного обличчя – Орися впізнала в ньому Льончикового колишнього однокурсника Левка Данильця.

Другий же був незнайомий. Високий, стрункий, лице трикутне, відкрите, а погляд блукає, і ніяк не вдається спіймати вираз його карих очей під запаленими, хворими повіками.

Поманивши за собою товаришів, Дунін першим ступив у сіни, скинув черевики, прилаштував їх під сходами, що вели на горище, та сміливо повернув праворуч, до кухні. Там він, насвистуючи урочистий марш, запалив вогонь і налив повний чайник води.

А гості так і тупцяли в сінях, незграбно роззуваючись.

Орися застигла в дверях, не певна, чи до вітальні їх запрошувати, чи краще відпровадити на кухню до Льончика, заки старша сестра не оговтається.

Тим часом Леонід випірнув із кухні; легко взяв кругленьку Орисю за талію й відсторонив із проходу, а тоді підштовхнув своїх товаришів до вітальні. Слідком за приятелями Льончик прослизнув у кімнату, зауважив посмучену Оксану. Нахилившись над нею, шепнув щось на вухо, від чого та стиснула губи, але невільно почервоніла й заховала усмішку, а потім піднесено промовив:

– Пані та панове, дозвольте відрекомендуватися: Перелесник,– він по-військовому хитнув підборіддям і клацнув закаблуками.– А ще маю познайомити вас. Сокіл,– він указав на Левка Данильця.

Левко простягнув Орисі руку, скоромовкою буркнув:

– Сокіл… е-е-е… то… то…

Орися подумки продовжила: «…псевдо»,– але вголос нічого не сказала, тільки кивнула приязно, з розумінням. Вдала, що вперше парубка бачить. Оксана теж кивнула, та руки не дала: душею була ще далеко. Левко-Сокіл зніяковів.

Льончик Дунін вказав на високого чорнявого й мовив:

– А це Буревісник.

Чорнявий запобігливо усміхався, цілував жінкам руки.

– Роман Шолуденко,– представився сміливо. Зачув, що на кухні закипає чайник, і дістав з кишені пляшку: – За знайомство, еге ж?

– Хлопці,– заметушилася Орися, перенесла з круглого столу вазу на етажерку і відставила до стіни два крайні стільці,– допоможіть мені стіл посунути на середину.

Сокіл-Данилець занюхав борщ і простодушно спитав:

– А що це у вас так смачно пахне? Борщ? Справжній борщ? Не може бути!…

Льончик ущипливо продекламував:

Сокіл літа високо.

Шпундри, млинці, кулешу

Остре соколе око

Завше уздріє першим.

Сокіл пригрозив йому кулаком.

…Відпарувала на столі каструля з борщем, відбрязкали ложки, віддзвеніли келишки з оковитою. Напруження, яке ледь помітною тінню ковзало по обличчях присутніх перед обідом, тепер залягло нетерплячими зморшками на чолах. Орися поглядала на Дуніна спідлоба, хотіла поквапити: «Льончику, говори вже! Не зволікай!…» – але натомість мовчала, бо не вирішила для себе, чи хоче вона почути те, що той має сказати. О, відчувала всією шкірою, що саме хоче сказати невиправний бабій-перелесник, пустун і відчайдух. І була певна: старша сестра притьмом на все погодиться. А от чи готова погодитися вона?…

І коли тягнути далі було вже просто непристойно, Леонід розправив вилоги елегантного піджака й промовив:

– Чудовий обід, чудовий… Давно вже я не мав нагоди так добре попоїсти… Еге ж,– він потарабанив пальцями по столу; крізь скатертину звук вийшов глухим і тривожним,– але я не про те… Оксано,– звернувся він до своєї візаві, яка після горілки дещо розімліла, на щоках заграв рум’янець, а важкий погляд повеселів,– ти працюєш, правда ж? Маєш Ausweis?

– Маю,– відповіла старша сестра.

– А ти, Орисенько?

– Я теж маю,– підтвердила молодша і наструнчилася.

Льончик Дунін покректав.

– Ми хотіли… Ми… цей…– він нетерпляче повернувся до Левка: – Сокіл краще розповість.

Той настовбурчився змерзлим пташком.

– Завжди я! Еге ж!… Тільки зразу домовимося: по-перше, нікому, ніколи! Навіть між собою не обговорювати!… По-друге, якщо ви зараз відмовитеся, ми просто забудемо про цю балачку – і баста. Ми зрозуміємо, правда…

– Говори,– підохотила його Оксана.

– Всього не скажу. Просто у вас іще й досі ніхто не квартирується… Отже, спитаю так: чи погодитеся ви раз на тиждень, може, рідше, часом частіше, перейтися на другий кінець міста і передати інформацію?… Не розпитуючи – що, як і навіщо…

– До нас навідуватимуться незнайомці? – запитала Оксана, ніби відповідь «так» уже прозвучала.– Як ми знатимемо, що їм можна довіряти?

– Ні-ні,– Левко-Сокіл нетерпляче помахав рукою,– це хіба що у виняткових випадках… Та ні, такого не буде, про вас знатимуть, крім нас, тільки… Ну, може, форс-мажор… хоча ми такого не маємо допустити!

Орися набундючилась.

– А чого ж це мене ніхто не питає? Чи моя думка нічого не важить? Старші вирішили між собою, а ти, дівчинко, лишень кивай на згоду?

– Та ні… Та ми…– забурмотів Сокіл.

– Та як ти могла!…– задихнулася від обурення

Оксана.

Орися сердито відвернулася.

Льончик Дунін підхопив зі столу пляшку, метнув до серванта, виставив на стіл чисті келишки замість тих, що перекочували на кухню.

– Не йде розмова, а ми її закропимо!

Розлив хвацько, кілька крапель впало на скатертину: на білій тканині розбіглися сіруваті мокрі плями. Орисі майнуло в голові: попсує поліровку!… Та Леонід рішуче ляснув долонею по столу:

– Ну, вип’ємо за злагоду та мир у родині? Потяглися чарками одне до одного, забобонно справляючи ритуал: голосно цокнулися спершу дівчата між собою, тоді вже й хлопці долучилися.

І тріснула скляна завіса неспокою, неправильної форми шестикутна кімната виповнилася схвильованими смішками. Орися підхопилась і зникла на кухні, а повернулась уже з чайником. Чаю не було, запарила вишневі й смородинові гілочки, і кімнатою поплив лісовий запах. Печива теж не було, зрештою, нічого не було, та то дурниці; головне, що сьогодні Орися зважилася на щось таке, про яке не шкодуватиме. Правда, ніколи не шкодуватиме!…

Так, Орисю, випростуйся на весь свій невеличкий зріст, відкопуй у закапелках пам’яті, як перед війною налякано дивилася з-за фіранки у вікно, коли сусідів через дорогу виводили з хати; як кинула грудкою вслід машині, що забрала від тебе сусідських хлопчаків-близнят до притулку, як мовчки проклинала чорні безжальні колеса, а хлопчаки не плакали, ні, зачаїлися, тільки зморгували часто, як потайки хрестила їх невмілою рукою ти, комсомолка й найкраща студентка курсу; пригадуй, як Оксана в пику німцям повісила над ліжком Семенову світлину – ту, де її зниклий наречений у військовій формі,– а ти зірвала й кинула світлину в піч – сестра потім три тижні з тобою не розмовляла; воскрешай свої недавні думки: он і відозви всі – українською мовою, і газети виходять українські, й офіцер той німецький, коли постукав у хату, поговорив чемно – та й лишив вас у спокої, і ти доводила, що гірше, ніж було, все одно не може бути, а потім…

– Ти де заблукала? – Дунін уже обіймав її за плечі, й Орися з награним невдоволенням скинула його руку.

– …Та ну,– розповідала Оксана щось своє,– цілий день тарабаниш на машинці, аж у вухах – дзвін і виляск, а потім іще прийдеш додому, а тут сестра шастає сновидою по хаті й переказує: пам’ятаєш Шурку з п’ятнадцятого дому, так сьогодні на базарі чула, що її вчора забрали; прийшов папір на старшу, а мати каже: тобі шістнадцять, ти їдь, а ця мені з меншими поможе… І ото щодня, щодня звістку про нову халепу приносить…

– А ти пам’ятаєш,– прохопився Леонід, й Орися завважила, як зненацька посіріло його обличчя,– Віру Приткіну з нашого курсу? Вона ж мені якось зізналася, що з народження була Цилею, а потім, як родина до Києва перебралася, батьки сказали їй Вірою записатися, коли паспорт одержувала… Так її… її… вже нема. Ще в сорок першому. Розстріляли.

–  Там? – спитала Оксана глухо.

–  Там.

За вікном швидко потемніло: набігли хмари, бризнув дощик, зашелестів по бляшаному даху. Орися ще раз поставила чайник, бо горілка давно скінчилась, і крім борщу, запропонувати гостям не було чого, а вони сиділи у вигідній шестикутній кімнаті, умлівали від оманливого почуття затишку й не збиралися розходитися по тимчасових, переповнених сусідами, непривітних домівках.

– А ти на роботу,– поцікавився в Оксани Буревісник і закліпав запаленими повіками,– через Arbeitsamt Kiewвлаштувалася?

– Ага. Приперлася на біржу праці – не знала ж, що й повістку в Райх можуть втулити,– але, Богу дякувати, пощастило. А моїх пара дівчат попалася на гачок.

– Хоч пишуть? – спитав Сокіл.

– Та пишуть. Тільки хто його знає, яка там цензура… Досі іноді сиджу на роботі, думаю: невже це правда? Невже війна? Невже таке з нами могло статися? Відчуваю втому. Глупство, правда? Кругом смерть, і я знаю, що треба щось робити, а натомість іду додому спати.

Льончик Дунін підморгнув, зробив рух, наче розтягує баян, і заспівав:

Їде Гітлер на коняці,

Сталін на собаці,

Гітлер Сталіну гукає:

Твоя война в сраці.

Орися з серцем пхнула гульвісу в плече, аж той заточився і мало не злетів із крісла.

– А пам’ятаєте,– раптом пристрасно заговорив Шолуденко-Буревісник,– як у перші дні війни по базарах ходили плітки, буцім «іде український уряд на чолі з Винниченком»? А мені саме повістка прийшла. Я тобі ніколи не казав? – обернувся він до Леоніда.– Я не з’явився. Уявляю, що було б, якби я тоді попався. Ні, все-таки правду кажуть: дурень думкою багатіє… Нічого ми не домоглися тим, що лишилися. «Нове українське слово» я вже читати не можу…

Орися підвела на Буревісника очі. Одкровення спантеличило її. Оцей чорнявий, скромний знехтував повісткою заради примарного «уряду Винниченка»? Тю, чи дурний, чи скажений! Але думка поскакала далі: але ж і Леонід, і Данилець одного з ним віку, вчилися разом, либонь, і повістки одночасно отримали, але ж і вони тут… Чому тут? Теж на призовний пункт не з’явилися? Ну, Льончик-Перелесник – знаний халамидник. А Левко Данилець такий чемний, законослухняний… Вона перевела погляд на худорлявого пташка, який сьогодні назвався гордим псевдо Сокіл, і Льончик, мов прочитав її думки, пояснив:

– А цього, не повірите, якась молодиця з полону забрала. Птичка, цяця-молодичка…– проспівав він, а Левко почервонів.– Ви ж в оточення на другий день потрапили, правда?… Стоять ото вони за дротяним парканом, і підходить якась місцева до офіцера німецького, каже: то мій чоловік. І забрала…

– А потім? – зацікавилась Оксана.

– Ой, що було потім! – вишкірився Леонід.

– А потім,– гримнув Сокіл,– нічого не було! Каже мені: «Йди. Може, мого теж хтось визволить». І плакала. А я не знав, якими словами розраджувати… Чорт,– розхвилювався Левко-Сокіл, аж руки затрусилися,– якого біса ти це згадував? Чорт!

– А мене,– озвалася Оксана,– начальник пару днів тому в оперу запросив. На «Тараса Бульбу». І знаєте, де ми сиділи? У партері, де самі німці. Всі офіцери в строях – і тут я у сукні в горошок. Ідіотський, певно, вигляд мала…

– А чого ж погодилася?

– А за штампик в Arbeitskarte,– нелукаво пояснила сестра.

Сокіл двічі змигнув. Неозброєним оком видно було, що Оксана нестримно хвилює парубка, але старша сестра того навіть не помічала – думками була десь далеко, зі зниклим безвісти Семеном.

– А я з вашого дозволу покурю,– зняв мимовільне напруження Буревісник і вийшов у передпокій.

Орися вибігла навздогін, відімкнула двері. Роман Шолуденко вже вибив із пачки угорських цигарок «Екстра» одну, лапав по кишенях за сірниками. Запалив, уклонився церемонно та причинив двері.

Орися розвернулась і без слова зникла в хаті. Дивне відчуття стисло їй серце, коли вона захопила у вітальні шмат некрасивої розмови.

– …А який він,– казала Оксана з дитинною безпосередністю,– каправий!

Орися спаленіла.

– Сестро, тобі не соромно? Він же почути може… Дунін загоготів у відповідь.

– Ви знаєте, що я – нащадок шляхетного польського роду Дуніних-Борковських? А Василь Борковський, чернігівський полковник за гетьмана Івана Самойловича, потім – генеральний обозний за гетьмана Івана Мазепи, був справдешнім… опирем! Ще й досі,– він підпустив містичності в голос,– у міському архіві Чернігова збереглися свідчення, як у маєтку Василя Борковського щезали люди, ночами з панського будинку чулися моторошні крики, а згодом зниклих знаходили де-небудь у лісі цілком знекровленими… Тож я брата-опиря за версту чую! Не каправий він, а очі червоні, бо всю ніч шастає, живої крові шукає…

– Наговорив,– відмахнулась Орися,– набалакав уже сім мішків гречаної вовни!

Дунін-Перелесник шкірив зуби:

– Усі неповні… Зараз би ще по п’ятдесят… за невмирущих українських опирів, які віками стоять на службі національній справі!

– А краще по сто,– мовив Левко Данилець на псевдо Сокіл, змінюючи тему розмови,– і пирогів із горохом.

– Може, ліпше з м’ясом?

– Хто б відмовився!

Буревісник тихо зайшов до вітальні, але його видав тютюновий запах, і всі на мент примовкли, наче він піймав їх на гарячому, тільки Оксана сиділа з байдужим виразом обличчя.

– То ми вже, мабуть, підемо? – першим схопився Левко-Сокіл.– Сьогодні мені аж ніяк не хочеться засвітитися.

Льончик хвацько підморгнув, ляснув себе по коліну:

За столом сиділа краля,

Їла з миски деруни.

У сю молодьож побрали,

Полишались серуни.

– Тьху на тебе,– незлостиво висварилась Орися. Ще не встигла вона опустити войовничо наставлений палець, як троє парубків розтанули в сутінковій імлі, і примарним доказом того, що сьогодні у хаті побували-таки гості, лишився тільки незвично легкий аромат закордонних цигарок.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

ЛЕГЕНДИ КОЙОТА

Поцуплена в помешканні Романа Данильця книжка – грубенький томик, де на палітурці на ясно-синьому тлі бавиться й чеберяє ніжками жовтогарячий койот-веселун.

У міфології північноамериканських автохтонів койот – посланець могутнього Нанабожо, штукар і жартівник, якому вільно переміщатися між цим і тим світами, кепкувати зі звірів і людей – та через витівки й дотеп висловлювати національну філософію.

Запаривши чаю, я залізла під ковдру й розгорнула книжку. Автор її був очевидячки з місцевих – мав незвичне ім’я Адизукан. Перший розділ – про те, як трикстер-койот сотворив землю: на початку світу куди не кинь оком перекочувала хвилі неозора вода, у небі ширяв орел, на хвилях гойдалася черепаха, а на спині у неї примостився койот. Орлу та койоту набридло, що наокруж – сама вода, й вони відправили черепаху на дно океанське – дістати трошки землі. Черепаха пірнула глибоко-глибоко, хапнула жменю землі – й випливла назовні. Але поки вона виборсувалася з води, земля майже цілком вимилася з її лапи. Проте хитрий койот добре роздививсь і знайшов трошки землі, що приклеїлася під кігтями,– та створив із цього велику землю…

Кіт Ярко, мов блакитна хмарина, скрутився у мене на подушці. Коли він лишався ночувати в моїй кімнаті, звечора мостився нібито збоку на великому ліжку, та зазвичай до ранку це вже я тулилася на самому краєчку матраца, а він лежав випростаний рівно посередині постелі, вільготно поклавши велику голову на подушку…

Другий розділ книжки мав символічну назву: «До добра не доведе». І справді, хай де б з’явився веселун-койот, там чекайте прикрощів, бешкетів і розгардіяшу. А що вже казати про койотові амурні походеньки! Та іноді й койоту непереливки: то його перемудрить кролик, то обведе круг пальця лисиця…

Чимало з цих оповідок про невтомного сміхотуна я вже знала, а от третій розділ книжки мене зацікавив: тут були зібрані легенди й перекази про Буремну Затоку та її околиці. Були легенди і про Сплячого Велетня та срібну копальню, і про Гніздо Буревісника. Коли Птах Буревісник кружляє над своїм гніздом і б’є крилами, то гримить грім, а коли він розплющує очі, то в землю вдаряють блискавки: так він полює на китів. Коли ж Птах Буревісник воює з гримучою змією, на землі здіймається жахливий буревій…

Перегорнувши сторінку, я помітила жовтий самоклейний папірець, який хтось зоставив у книжці замість закладки. Тонким, ледь помітним олівчиком на полях сторінки були зроблені помітки: стрілочки, знаки питання й один знак оклику. Невже ці ремарки лишив Роман Данилець? Я прочитала відзначену легенду двічі – й мені страшенно закортіло побалакати з Петриком.

Спершу я набрала телефонний номер – і аж тоді зиркнула на годинник. Було пів на третю. Перший гудок, другий… Покласти слухавку? Петрик, певно, уже десятий сон бачить. Третій гудок, четвертий… Чого ж я зволікаю, не хочу ж я людину отак нечемно розбудити? П’ятий гудок…

– Алло! – заспаний голос.

– Професоре Аніт, це вас турбує ваша асистентка… На тому кінці дроту – глибока тиша.

– Петрику, у книжці, яку я позичила в хаті Романа Данильця, є одна незвичайна легенда. Тут на сторінці – купа позначок. На цілу книжку – тільки одна легенда відмічена…

Напружена пауза.

– Петрику, я тобі точно кажу, це якось пов’язано зі смертю Романа і зникненням Ожавашко!

– Завтра по дев’ятій я заїду по тебе,– мовив Петрик і поклав трубку.

Червона машина з’явилася коло мого будинку о чверть на десяту. Я стояла під порогом вже повністю зібрана, а під пахвою мала охайно загорнуту в поліетиленову торбинку дорогоцінну книжку. Щойно Петрик підніс смагляву руку до керма, щоб посигналити мені, як я прочинила вхідні двері й помахала йому.

– Шапку вдягни! – крикнула мені навздогін пані Ірина, моя господиня.– Сьогодні на вечір обіцяють мінус десять!

Яро кулею викотився мені поміж ніг і зник за рогом будинку. Я всілась у машину, і Петрик буркнув:

– Мені ще треба в школу заїхати.

Школою, як ви пам’ятаєте, у Буремній Затоці кличуть Університет.

Ми перетнули місток через Росомаху, обігнали автобус, у якого на боці сірими величезними літерами було написано «Хорт» (саме на такому автобусі я вперше примандрувала в містечко на Великому озері) і виїхали на проспект, який з’єднував дві частини міста – колишні Форт і Порт – та вів на північ до Університету. З лівого боку від нас темнів густий праліс. Крізь нього вилась річечка Росомаха, вздовж якої була прокладена доріжка для велосипедистів. Зараз тут хіба можна було пройти на лижвах, а от навесні, десь так у травні, коли природа Буремної Затоки починає розквітати під пекучим сонцем, тут неймовірно гарно.

– Цьому лісу,– мовила я, підкручуючи пічку в

Петриковій машині,– мабуть, років двісті…

– Не більш як п’ятнадцять. Це вже другий засів на моїй пам’яті. Не бачиш хіба, що ліс однорідний, не мішаний?

Що називається, вік живи – вік учись, а дурнем помреш.

В Університеті, поки Петрик залагоджував власні справи на кафедрі, я попила чаю в кабінеті студентів-магістрів. Султана перевіряла пошту на єдиному тут комп’ютері, а Джеклін готувалася до семінару. Я не втрималась і розповіла колежанкам про вчорашню пригоду з Ожавашко. Джеклін слухала мене дуже уважно.

– А знаєш,– мовила вона по паузі,– я знала того хлопця, Романа Да…

– Данильця,– допомогла я.

– Так-так. У мене шафка в медичному корпусі, номер 356. Так у нього була шафка номер 357, поряд із моєю. Ми якось зіткнулися біля шафок, він сказав, що з України, і я ще подумала, що тепер знаю аж двох людей з України…

Петрик зазирнув крізь скляні двері, я зробила останній ковток чаю, і Джеклін кивнула на горнятко:

– Лиши, я помию.

Я помахала колежанкам рукою і вискочила в коридор.

– У Романа Данильця була шафка в медичному корпусі,– одразу повідомила я.– Число 357.

Професор Аніт глянув на мене підозріливо, але не спитав, звідки така обізнаність.

– Це точно?

– Абсолютно.

Ми спустилися на підвальний поверх, довгим коридором перейшли з гуманітарного корпусу в медичний і опинилися саме там – перед рядом металевих боксів, які орендують собі ліниві студенти, щоб не тягатися щодня з підручниками. Шафка 357 нічим не вирізнялася поміж іншими.

Петрик поторгав ручку, але замок, звісна річ, був замкнений.

Тоді Петрик рішуче розвернувся, пройшов крізь двері в коридор і подався до центрального корпусу. Я ледве за ним встигала. У центральному корпусі, на першому поверсі, містилася охорона, і я з подивом зауважила, що Петрик прямує туди.

Юний білявий охоронець ліниво дивився у телевізор – камера була встановлена над центральним входом, і на екрані раз по раз ляскали двері, хто-небудь заходив і виходив.

– Доброго дня,– ввічливо привітався професор Аніт, який на вигляд анітрохи не відрізнявся від студента молодшого курсу.

Охоронець відірвався від телевізора й поглянув на нас. Я про всяк випадок заховалася за спиною свого супутника.

– Справа в тому,– пояснив Петрик,– що я загубив ключ од шафки.

– Який номер?

– 357.

Охоронець висунув шухляду, де складені були запасні ключі. Дістав потрібний, підписав якийсь папірець, поставив на ньому штампик і мовив:

– Двадцять доларів.

Петрик простягнув йому зелену двадцятку. Навзамін він отримав ключ, але не рушив одразу до шафок, а натомість знову спустився на підвальний поверх, знайшов там майстерню виготовлення ключів, пред’явив папірець і ключ – і за десять хвилин мав новесенький дублікат. Повернувши ключ охоронцю (двадцятка, я так розумію, лишилася як плата за дублікат), він попрямував у медичний корпус.

Я не могла повірити в те, що відбувається. Охоронець не тільки не вимагав у Петрика посвідчення особи – навіть не спитав, як його прізвище!

– У вас завжди так? – не витримала я.– Ну, ключ від хати під килимком на порозі – то ще півбіди. Але ж так будь-хто може отримати ключ від чужої шафки! Хіба можна бути такими довірливими?

Професор Аніт тільки гмикнув у відповідь.

Коли ми вдруге опинились у підвалі медичного корпусу, я ще здалеку помітила, що в присмерковому коридорі хтось є. Петрик притримав мене; ми спостерігали, як людина дістала з боксу якісь підручники, а на місце сховала щойно зняті кросівки. Коли вона заклацнула дверцята, майнула грива рудого волосся – і я впізнала Джеклін. Боса, в самих шкарпетках, Джеклін попрямувала на семінар. Я вже не дивувалася вибрикам місцевих студентів.

Тільки-но Джеклін щезла за рогом, як Петрик у два скоки опинився перед шафкою номер 357 і відімкнув замок. Звідти війнуло затхлим запахом задавненого поту. Схоже, як і Джеклін, Роман Данилець також зберігав тут взуття. Крім черевиків, у шафці висів піджак, а на поличці лежав товстий підручник та карта Буремної Затоки й околиць. Точно така сама карта, як у мене.

Петрик перевірив кишені піджака. Не було нічого, крім круглої срібної монетки у двадцять п’ять центів із портретом королеви Єлизавети на аверсі й оленем на реверсі – у Буремній Затоці монетку називають «чверткою»; до ювілеїв випускають «чвертки» з різними малюнками на реверсі, тільки королева лишається незмінною, і я зібрала для колекції вже з дюжину різних «чверток».