Текст книги "Три таємниці Великого озера"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

Петрик розгорнув карту.

Червоне нерівне коло – відмітка фломастером – одразу впадало в око. У центр його потрапив шмат лісу та два написи: Смарагдовий потік і Смарагдове озеро.

– Так і є! – вигукнула я.

Розвинувши поліетиленову торбинку, я обережно дістала книжку «Легенди койота», знайшла потрібну сторінку й простягнула Петрику. Легенда мала назву «ЯК З’ЯВИЛИСЯ СОНЦЕ І МІСЯЦЬ». Петрик заглибивсь у читання. Я ж уже знала зміст легенди чи не напам’ять.

«Обабіч гори, на вершечку якої Буревісник звив своє гніздо, люди збудували два селища. Койот мешкав у Темному селищі. Коли людям у Темному селищі треба було виходити на полювання або на риболовлю, вони відсували великий камінь, який затуляв прохід до аметистової копальні, й тоді все навкруги освітлювалося мерехтливим срібним сяєвом. Від людей койот не раз чував, що з того боку гори розташоване Світле селище, у якому набагато ясніше, ніж навіть всередині аметистової копальні, але койот не міг повірити, що таке буває. Одного разу він вирішив навідатись у Світле селище. Він видерся на гору аж до гнізда Буревісника, а потім спустився з того боку. Опинився він у людському поселенні майже такому самому, як і його власне. Тут було зовсім темно, і койот розчаровано впевнився, що люди надурили його і ніякого Світлого селища не існує.

І раптом він побачив, як із-під землі випірнув яскравий промінь – і все навкруги заясніло нечуваним світлом. Койоту стало неймовірно цікаво, і він попрямував на світло. Що ближче він підходив, то нестерпнішим ставало сяйво. Коли він наблизився до першого людського житла – вігвама, то побачив, що люди вийшли на полювання. Дочекавшись, заки люди повернуться з полювання, койот підгледів, як вождь затулив великою брилою вхід у печеру, з котрої сяяло світло, а кожній родині роздав по маленькому зеленкуватому камінцю, і вони забрали їх додому, щоб освітлювати свої вігвами. Койот підслухав, що люди називають печеру смарагдовою копальнею. Наступного ранку вождь знову відчинив смарагдову копальню – і люди пішли на риболовлю. Тоді койот, замружившись, прокрався в печеру і навпомацки схопив найбільший камінь, який трапився йому під лапу, й заховав його у мішок. Коли він тікав із печери, то хвостом зачепив брилу, котра затуляла отвір, каміння посипалося – й за мить і сліду не лишилося від входу в печеру.

Перелякавшись, койот стрімголов помчав додому,

у Темне селище. Захеканий, він підбіг до вігвама вождя і нічого не міг пояснити, тільки розв’язав мішок – і раптом яскравий камінь випурхнув на небо. Так над землею постало сонце. Коли надвечір сонце змучилось і закотилося на захід відпочивати, мудрий вождь відчинив аметистову копальню і викинув на небо найбільший камінь – і так постав місяць. І тепер сонце і місяць змінюють одне одного, освітлюючи землю. З тої пори люди не раз шукали вхід до смарагдової копальні, але досі не змогли його знайти».

Петрик закінчив читати і віддав мені книжку.

– Стривай,– він заправив за вухо чорне з червоним відливом пасмо.– Я чув таку легенду. Але там було трошки не так. Аметистова копальня – діюча, ми з тобою, згадай, зовсім трошки до неї не доїхали, вона неподалік нашої резервації…

«Темного селища»,– подумки виправила я.

– Але в тій легенді,– продовжив Петрик,– не смарагдова копальня, а срібна! Котра коло Сплячого Велетня. І вхід до неї закритий, бо копальню заливає вода, і добитися туди неможливо. Білі вже неодноразово намагалися відкачати воду, тільки марно.

– Але ж срібна копальня не з другого боку Гнізда Буревісника! З тамтого боку якраз Смарагдовий потік і Смарагдове озеро! Звідкись же вони взялися? Гніздо Буревісника – рівно посередині між паперовою фабрикою і Смарагдовим озером, якщо дивитися по карті…

Петрик довго роздивлявся карту, тоді звів на мене очі:

– Ти шукаєш зв’язку там, де його немає і бути не може. Я добре знаю місцевість, туди їздять полювати на лося. Дикі нетрі, де ніхто не живе…

– Але це ж не значить, що там не могли мешкати люди колись давно – або що туди зовсім не можна продертися.

– Ну, знаючи звірині стежки, продертися можна куди завгодно.

– Професоре Аніт, ви хотіли допомогти Ожавашко? Зняти з неї підозри? Треба з чогось починати. На– приклад, із Гнізда Буревісника. Хіба туди важко дістатися? А з місциною точно пов’язана таємниця! Не може бути, щоб Роман Данилець просто так відзначив легенду і поставив червоне коло на карті.

– До Смарагдового озера під’їхати можна тільки в об’їзд, через Оджибве-парк,– суворо попередив Петрик.– Якщо ж через Гніздо Буревісника – то хіба що звіриними стежками. Ти готова пару кілометрів лізти навпростець крізь хащі по коліно в снігу?

– Завжди готова,– відсалютувала я.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

ГНІЗДО БУРЕВІСНИКА

Петрик повіз мене звивистою дорогою – повз паперову фабрику, крізь тубільне селище – і вгору, до Гнізда Буревісника. Я ще ніколи не бувала в колишній індіанській резервації, і зараз мене найперше вразив контраст. Ми виїхали за місто, і я мовби перемістилась у просторі й потрапила додому, в Україну: на дорозі ями й латки, машина скаче на них і сердито чмихає, а обабіч дороги стоять темні мовчазні дерев’яні хати. Миттєва мана розвіялась – і я уздріла, що деякі хати не мають вікон. Зовсім.

– Як це так? – здивувалась я.– Де вікна?

– А,– Петрик махнув рукою,– то старі будинки. Ми раніше так будували – без вікон. Знаєш, як добре спати в темній-темнющій кімнаті? Ні світло, ні шум за вікном тебе не тривожать, думки впорядковуються, і тобі сняться фантастичні кольорові сни… У моєї тітки такий дім, без вікон. Я дуже любив вилізти на другий поверх і мріяти в цілковитій темряві.

Лишивши тубільне селище по ліву руч, розбита дорога заглибилась у ліс, і нас зусібіч обступили дикі нетрі. У Буремній Затоці навколишні хащі не звуть лісами, тільки чагарем, і справді: невисокі дерева, переважно сосни, ростуть неймовірно щільно, а поміж ними пре з землі густе підшерстя чагарників, і навіть узимку через безлисте віття не видно вже й на два метри уперед.

Завиваючи роздроченим звіром, Петрикова червона машина видерлася на гору і різко загальмувала. Сніг здійнявся хмаркою і майже зразу влігся, і щойно розвіялись останні сніжинки, очі засліпило неймовірне видовище: біле озеро, кругле як таріль, спало в улоговині. До весни, до перших громовиць, покинуте гніздо Буревісника чекає свого господаря, а щойно він прилетить, тріпне крилами, жбурне в землю кілька блискавиць – як озеро розмерзне, і з його синьої води питиме чарівний птах…

Якщо я гадала, що Петрик навмисне зупинився, аби ми могли вдосталь намилуватися на природний феномен, то я глибоко помилялася. Насправді дорога тут закінчувалась, і далі можна було пробиратися тільки пішки. Ми обійшли насосну станцію (Буремна Затока живиться питною водою саме з Гнізда Буревісника), а тоді Петрик кілька разів зробив спробу заглибитись у чагарі – і щоразу вертався.

– Тут була стежка,– сердито пояснив він після енної спроби.– Влітку я б її швидко знайшов. Чекай, здається, тут.

Він помацав ногою сніг – і вперше не провалився, натомість підошва вперлась у тверде. Я ступила у його слід і все одно трошки загребла снігу низькими чобітками. О, тут би мені придалися армійські ґумові бахіли, тільки ж де їм узятися?

Мабуть, стежку Петрик винюхував, як звір: нічого навіть віддалеки схожого на просвіт у чагарниках я не бачила. Але просувалися ми досить жваво, і хоч я добряче подряпала куртку об гілляччя, від швидкої ходи тіло розігрілося, щоки пашіли, і доброго гумору прибувало з кожною хвилиною. Таємниця Смарагдового озера манила, крізь верхівки сосон пробивалося яскраве північноамериканське сонце, і праглося жити.

– Років сорок тому в цих хащах було людно,– розповідав Петрик дещо захекано, адже навряд чи професор Аніт був аж таким звичним тропити стежки в гірських снігах.– Тут валили ліс, неподалік Смарагдового озера стояв великий табір…

– Я знаю. Мій господар, пан Йосип, по війні працював пару років на лісоповалі. Він із переміщених осіб, іншої роботи не було, а тут платили дев’яносто п’ять центів на годину.

– На той час – пристойні гроші,– підтвердив Петрик,– якщо зважити, що мій батько тоді мав тільки «чвертку» на годину.

Трошки пройтися зимовим лісом – і я впріла, як миша. Не уявляю, як ми вертатимемося тим самим шляхом: зараз ми сунули вниз, а от коли доведеться пертися вгору!…

– Дивись,– Петрик зупинився,– ось він, колишній табір.

Сосни розступились, і я угледіла три однакові дерев’яні хижі. (Чи не такі курені ставили козаки на Січі?) На двох із них дахи світили гнилими кроквами, третя ще трималася. За сорок років ліс підступив зовсім близько, одне деревце пробилося посеред хижі, вилізло поміж кроков і розкинуло навсібіч могутню крону – йому не заважали сестри-сосни, що тіснилися навкруги.

Петрик ступив кілька нерішучих кроків, і я рушила за ним.

– Це хіба те місце,– спитала я чомусь пошепки,– яке обведене на карті?

– Ще ні,– так само пошепки відказав мій супутник,– але ми вже неподалік.

Ми наблизилися до першої хижі. Двері давно зірвалися з завіс, і всередині велика прямокутна кімната була заметена снігом. Жодних ліжок, та навряд чи їх свого часу вивезли запасливі господарі, радше працівники лісоповалу звикли спати долі. Схоже, ми перші люди, які навідались у цю глушину за десятки років…

– Ми не перші,– мовби всупереч моїм думкам пробурмотів Петрик, який заглядав у другу хижу. Я наздогнала його.

Старі гнилі двері міцно трималися на завісах – так ніби їх хтось нещодавно укріпив. Я зазирнула всередину – і не побачила снігу. Натомість уздріла чорну залізну скриньку з трубою, що вела у стелю,– у ній я шостим чуттям упізнала саморобну пічку,– а ще гору соснових лап на землі і брудний спальний мішок. На столику стояли казанок і декілька консервних бляшанок. Я взяла бляшанку в руки: дата виробництва була зовсім свіжою.

– Ми не перші,– з запізненням підтвердила я Петрикове одкровення.

Тим часом мій супутник розгорнув карту, яку ми привласнили з шафки Романа Данильця, та розклав на столі. Звіряючись із сонцем і годинником, він кілька разів повертав карту, щоб зорієнтувати по сторонах світу, а тоді застиг над нею. Чорні пасма довгого волосся торкалися паперу, а Петрик водив по карті пальцем.

Нарешті він зупинився в точці, де стикалися початок і кінець червоного кола, нашвидкуруч намальованого фломастером. Кінчики ліній перехрещувались, і Петрик мовив:

– Ми десь тут. Смарагдовий потік тече зовсім поруч, на північ від нас, а Смарагдове озерце осьдечки, на захід.

Поки професор Аніт мудрував над картою, я пройшлася хижею, зазирнула по закутках, посвітила ліхтариком. Хто ж міг мешкати тут пізно восени, коли вночі температура опускається вже до мінус десятьох, пічка навряд чи опалить здоровезне приміщення, а зі щілин немилосердно дме? Я нахилилася над лежанкою з соснових лап. Промінь ліхтарика метнувся й ковзнув по світлій стрічці, чужорідній і в той сам час органічній тут, у глухому лісі, де колись водилися буйволи, а кочовий народ оджибве блукав услід за їхніми отарами – за дичиною – і переходив ці неймовірні чагарі зі сходу на захід. Я простягла руку й підняла шкіряну прикрасу.

– Петрику! – покликала я.

– Це браслет з оленячої шкіри і кісток,– сказав він, забираючи у мене знахідку.– Такі речі наші жінки зазвичай плетуть для туристів, їх можна непогано продати, але й наші дівчата їх часом одягають…

Химерне плетення зі шкіряних стрічок, довгастих відполірованих кісток і різнобарвних намистин, а посередині – перламутровий ґудзик, з якого звисають два «вусики». На зап’ястку браслет мав зав’язуватися на такі ж тоненькі шкіряні мотузочки.

– А це не браслет Ожавашко? – стрельнуло мені в голову прозріння.

Петрик рвучко розкидав соснові лапи, розрив лежанку, мов пес, який занюхав слід. Я присвічувала ліхтариком, але не встигала за Петриковим скаженим темпом. Він носився по хижі, як учаділий, змів зі столу бляшанки консервів, обнишпорив кожну щілину між дошками стін. Я позбирала бляшанки, що розкотилися по земляній долівці, присіла біля столу, тягнучись до останньої, яка закотилася найдалі.

І вдруге пощастило мені – мабуть, тому, що я зовсім цього не сподівалася. На ніжці столу, згори вниз, чимось гострим були видряпані два слова латинкою. Я вивернула голову й прикипіла до напису очима.

Мій супутник, помітивши це, відштовхнув мене.

– «Ваабішкізі маяґі»,– прочитав він.

– Що це означає?

– По-моєму, «білий іноземець».

– Роман Данилець?

Петрик гахнув кулаком об край столу.

– Вона була тут! Її тримали саме тут! Але за що? Їм і досі не дає спокою наша земля! Спершу – оті безкраї родючі рівнини, потім ліси, а тепер, коли витіснили нас на північ, що далі вже просто нікуди, їм потрібні копалини й нафта з наших надр!

– Професоре Аніт, заспокойтеся, до чого тут земля? Чому ти в усьому вбачаєш протистояння білих і червоних? Ну, написала вона «білий чужинець». Може, вона за ним навпаки побивалася! Адже вони, здається, дружили, їх часто бачили разом…

– Це все земля, земля…– Петрикові очі хворобливо блищали.

– Це сутичка двох культур, це природно. Завойовники мусять пригнічувати завойованих, втовкмачувати їм, що ті нижчі за розвитком, в іншому разі як себе виправдати? Ця божевільна місіонерська ідея вищої цивілізації… Як у Кіплінга: «The White Man’s Burden» – тягар білої людини. Хоча якщо згадати рік відкриття Америки – 1492, то чи була на той час відмінність у поступі білої та червоної цивілізацій аж такою разючою?…

– Це все земля, земля… Їм потрібна наша земля…

– Ну так, імперія завжди прагне розширення кордонів. Але до чого тут Ожавашко? До чого тут Роман Данилець?

– О, ти не розумієш! Це все земля, земля!…

Я знов починала мерзнути. У курінь не проникали сонячні промені, а морозець відчутно давався взнаки. Руки задубіли в рукавичках, і я сховала їх у рукави. Петрик не відривав очей від напису. У мене майнула неймовірна думка, що мій супутник приховує більше, ніж каже. Що його зрив – оті марення стосовно землі – не просто так. Він, либонь, знав Ожавашко досить близько і принаймні здогадується, чому вона могла опинитись у цій занедбаній халупі на краю світу, посеред предвічних лісових нетрів.

– Петрику, ходімо до машини. Я змерзла і страх як зголодніла. І вже починаю задивлятися на чужі консерви… Слухай, може, відкупоримо бляшаночку? Свіженька, цілком придатна до споживання. Я не їла з самого ранку! Тільки чаю попила, коли Джеклін пригостила.

Що то переваги цивілізації: бляшанки мали з торця металеве кільце, тож нам не треба було дбати навіть про консервний ніж. Чудова шинка всередині, щоправда, хліба немає, та й виделок також, але раз у житті в екстремальних умовах можна поїсти і зі складаного ножика…

Першу бляшанку я простягнула Петрикові. Вигляд він при цьому мав цілком приголомшений. Каюся, треба було негайно відвернути його увагу від белькотіння про землю й волю, от і спала на думку безглузда й водночас рятівна ідея з консервами. Я вікупорила другу бляшанку.

Віддалене ревіння захопило мене зненацька. Петрик на нього спершу взагалі не прореагував. Ревіння, яке згодом перетворилося на ображене мугикання, наближалося.

– Що це? – спитала я обережно.

– Ведмідь,– повідомив Петрик цілком байдуже.– Вони ще не повкладалися спати, тож шастають час від часу околицями.

– Ведмідь? Справжній бурий ведмідь гризлі?! Настирливе ревіння повторилось уже зовсім поруч, і я чекала, що зараз гігантська почвара зазирне у вікно. У той момент я не усвідомлювала, що вікно забите дошками – певно, щоб зберегти тепло.

Я штовхнула ногою двері, досі затискаючи в руці відкупорену бляшанку.

Просто переді мною, підпираючи кошлатою спиною стовбур невідомого дерева, стояв ведмідь. Чорний ніс, великий і вологий, стріпував ніздрями. Маленьких очиць ведмедевих я не бачила, але була певна, що в них зблискують хтиві іскорки. Ведмеді гризлі хоч і підсліпуваті, але ж нас він не зможе не помітити. Дичина сама приблукала йому в пащеку, навіть дві нерозважливі дичини!

З переляку ноги мої підігнулись, і я попливла вниз по одвірку, чіпляючись курткою за трухле дерево. Шкарубкий звук захиркотів у тиші. Дзеркально повторюючи мій рух, ведмідь теж присів на задніх лапах і сердито загарчав – поки що зовсім тихо, але загрозливо.

Ухопившись рукою за перехняблені двері, я сяктак випросталася. Ведмідь також поволеньки звівся на задні ноги та зробив очевидний рух назустріч мені. Я інстинктивно відступила ліворуч, наче можна було у зимовому лісі розминутися з ведмедем гризлі, котрий ніяк не вляжеться у сплячку! Звір притупнув і теж ступив убік, перетинаючи мені шлях до втечі.

Крок ліворуч – і ведмідь туди ж. Крок праворуч – і ведмідь за мною. Мовчазний божевільний танок. Здавалося, звір захопився грою і навіть припинив ревти.

– Що це ти робиш?

Ой! Я ж цілковито забула про Петрикове існування! Щось пробурмотівши, професор Аніт, який також тримав у руці відкупорену бляшанку, кинув ведмедю. Бляшанка не долетіла до чорного велетня якийсь метр і впала у сніг. Вміст її вивалився, і на снігу намалювалася червоняста пляма, наче розлетілися розпатрані тельбухи. Наслідуючи Петриків рух, я також шпурнула свою бляшанку ведмедеві – запізно помітивши, що він нахиляється до рожевої плями на снігу й принюхується.

Бляшанка влучила хижакові просто в чорний чутливий ніс.

Ведмідь ревнув так, що з сосон посипалася глиця. Смикнувши мене за собою, Петрик рвонув нашими старими слідами. У вухах відлунював ображений рик і хрускіт поламаного віття, а ще стугоніння крові. Мої чобітки були повні снігу, я не бачила стежки у призахідних косих променях сонця, бо в потилицю дихав страшний звір.

Не відаю, як ми подолали кілька кілометрів бездоріжжя – вгору, вгору, до Гнізда Буревісника. Петрик зупинився щойно на вершечку коло насосної станції. Я ледве переводила подих і весь час несамохіть озиралася назад.

– Чого ти весь час озираєшся? – не витримав нарешті Петрик, витрушуючи з-за коміра сніг.– Ніякого ведмедя не було. Бо якби був, ми б від нього зроду не втекли.

– А хто ж тоді?… – роззявила я рота.

– Ґічімаква – Великий Ведмідь. Дух. Я показала Петрику кулак.

Ми застрибнули в машину, і не встиг водій іще повернути ключ у замку запалювання та врубати пічку, як я розстебнула куртку і стягнула шапку. Тіло пашіло, але я не відчувала ні задубілих рук, ні щік – так наче позбулася тіла та зробилася невагомою й ефемерною.

Темна хмарка зненацька набігла на сонце, яке нестримно котилося на захід – от-от провалиться у незмірні глибини озера. Вчулося легке ляпання крил, я повернула голову й побачила, як великий птах робить коло над своїм гніздом, знижуючись, стає на крило, кліпає одним оком, ніби підморгуючи мені. Густа тінь його накрила машину, накрила ліс і дорогу, і тоді над Гніздом Буревісника запали осінні мрячні сутінки.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

ФАЛЬШИВА ТРИВОГА

Султана, як уже згадувалося, була справжньою бангладеською князівною.

Вдома вона викладала в університеті англійську мову й літературу, і до двадцяти вісьмох років, аж поки не вийшла заміж за свого колегу – молоденького професора економіки, Султана вміла орудувати тільки слугами та служницями.

Заміжжя перевернуло її життя з ніг на голову. По-перше, магічним чином зникли слуги – всі вони залишились у батьківському палаці, а чоловік не лишень не мав фінансової потуги задовольняти витребеньки дружини, але й цілком у соціалістичному дусі не схвалював експлуатацію найманої праці.

По-друге, Султана раптом дізналася, що їжа, яку вона споживає щодня щонайменше двічі, а частіше тричі, на столі сама не з’являється – її треба купувати і готувати, і добре ще, коли не доводиться самій вирощувати! Першим подарунком, який зробив Султані чоловік, був кривий, мов ятаган, східний ніж на підставці, і Султана довгі години простоювала перед ножем на колінах, намагаючись навчитися різати м’ясо у повітрі. Султана зростала правовірною мусульманкою, і непокора чоловікові навіть не спадала їй на думку.

По-третє, чоловікові раптом забаглося підвищити наукову кваліфікацію, і він не вигадав нічого ліпшого, як чкурнути з квітучого Бангладеш у засніжену Буремну Затоку й потягти молоду дружину за собою. Двадцять п’ять розкішних сарі, які Султана привезла з теплого краю, їй просто не було куди вдягнути у Буремній Затоці!

Ах, сарі, сарі! Червоні, жовті, рожеві, зелені, пишно гаптовані золотом! Без сарі життя жінці цілком не таке! Навіть якщо ти припасла величеньку скриньку золотих прикрас і, як будь-яка порядна князівна, недбало тримаєш її у своїй кімнаті просто на столі – повну шкатулку перснів, сережок, браслеток і ланцюжків – та часом перебираєш і приміряєш золоті цяцьки, бо ж у занадто демократичній Буремній Затоці у тебе ще не було нагоди похизуватися перед товаришками східними своїми розкошами!

А коли ще й халяльного м’яса ніде не дістанеш, бо немає в Буремній Затоці мусульманської діаспори, і замовляти яловичину доводиться в сусідньому місті – і ти змушена харчуватися курятиною, щодня курятиною, яка стоїть тобі уже поперек горла!

Єдина відрада для душі – скликати гостину і запросити на неї своїх однокурсників, доки чоловік зайнятий на семінарі з макроекономіки. До гостини Султана довго готувалася, куховарила й прикрашала будинок, і коли ми з Джеклін і Майклом переступили поріг її хати, ніздрі нам принадливо залоскотали терпкі пахощі східних прянощів.

Султана, вдягнена в малинового кольору шовкове сарі, бігала вгору і вниз по сходах, щоразу пригадуючи чергову дрібницю, яку їй обов’язково треба принести, і цокотала так швидко, що ми через її тверду вимову й незвичний акцент нічого не могли второпатита, зрештою, уже й не намагалися.

Головною стравою був рис. Султана якось зізналася мені: коли бодай раз на день не покуштує рису, то, вважай, ще сьогодні й не їла. Готування рису перетворювалося на феєричний перформанс, я була якось присутня при ньому, і єдина думка снувалася тоді у мене в голові: як поцупити бодай ложечку.

– Султано, сядь уже, не гасай!

– Боже, який запах!

Султана востаннє злітала нагору, повернулася з розкішними серветками, зняла накривку з пательні, хапнула в жменю рису – рис їдять тільки руками – і вдоволено кивнула. І тоді на столі матеріалізувалися тарілки і наповнилися рисом, мов від помаху чарівної палички, і над гірками жовтої, щедро приправленої прянощами страви запарувало.

– Султано, а ми принесли вина! – Майкл опустив у центрі столу пляшку червоного сухого. Вже не знаю, де саме в Буремній Затоці вирощували виноград і яким дивом він дозрівав у цих північних широтах, але ми здебільшого пили чудове місцеве вино – недороге й запахуще.

Султана виставила на стіл три бокали.

– А собі?

Мусульманка злякано похитала головою.

Майкл розлив вино, і ми дружно випили та, прицмокуючи й закочуючи очі, заходилися дражнити господиню: «Ой, яка смакота! Неперевершений букет! Невже ти жодного разу не куштувала?» Султана тільки відмахувалася. Правовірні магометани, як відомо, алкоголю не п’ють.

Звабники та згубники налягли на рис із гострим м’ясом, ще раз випили. За другим разом Султана не втрималась і виставила на стіл четвертий бокал. Майкл націдив їй одну крапельку, Султана піднесла вино до носа та вдихнула запах.

– Ну вмочи вуста! – спокушали ми.– Спробуй на язик, а потім вільно навіть виплюнути. Як це можна прожити майже тридцять років – і не скуштувати вина?

Султана зробила рішучий рух перехилити бокал – і в останню мить завагалася. Ми тихенько підсміювалися. Насправді нам не аж так ішлося про те, щоб спокусити праведну мусульманку, вино – то була радше маленька гра, затіяна, ще коли ми, майбутні магістри, тільки-но перезнайомились і почали влаштовувати спільні вечірки.

Була в нас іще одна гра, й ми час до часу забавлялися в неї. Справа в тому, що бангладеська князівна, вже не знаю з якого дива, страшенно боялася тварин. Варто було шепнути їй: «Кошеня!» – як Султана з вереском видиралася на стіл, а то ще й вище. Але з цією забавкою було складніше, бо Султана, знаючи про наші підступи, майже завжди була насторожі.

Після смачної вечері саме прийшов час прогулятися. Султана мешкала неподалік Університету, у студентському містечку, і через вулицю від неї розташувався дитячий майданчик, де мами-студентки могли на пару годин лишити своїх дітей під наглядом і піти на лекції. Увечері ж майданчик порожнів, і тоді навідувалися туди такі дорослі бевзі, як ми,– з’їхати з гірки чи покататися на гойдалці.

Коли в місті випадав перший сніг, Буремна Затока, і так малолюдна, практично вимирала. На вулицях не зустрінеш пізніх перехожих, зате вікна світяться затишно, вікна переважно без фіранок, і видно, що на кухні зібралися родиною, вечеряють і попивають пиво або й дещо міцніше, і про щось тихенько гомонять. А з комина струмує димок – ще де-не-де в Буремній Затоці збереглися справжні коминки, які паляться дубовими дровами.

Ми вивалилися надвір, сполохавши тишу своїм галасом. Он попереду дитячий майданчик, він добряче засипаний снігом, але для нас це не перепона.

– Султано, ти знову без рукавичок? Хочеш, щоб долоні приклеїлися до гойдалки?

Здається, Султана ніколи не звикне до морозів

Буремної Затоки.

– Добре, що вона хоч шапку нарешті купи…

– Скунс! – гукнув Майкл. Султана вискнула, підстрибнула й зачепилася за гілляку. Маленька яблунька, де наприкінці літа визрівали гіркуваті райські яблучка, не витримала нападу – гілка тріснула, й Султана гепнулась у сніг.

Ми реготали, як навіжені.

– А там, між іншим,– мовив Майкл серйозно,– дійсно переходив дорогу скунс. Чалапав собі перевальцем у невідкладних справах. А ви його, бідолаху, так настрахали, що він і забув, яку зброю має при собі!

Сморід скунса ні з чим не сплутаєш, і навіть надворі сопух не вивітрюється годинами, а якщо скунсові попався собака, кажуть, потім сердешного пса ніяким шампунем не відмити.

Неподалік од нас світилася вікнами будівля університетської бібліотеки. Працювала бібліотека до десятої, тож зараз уже готувалася до закриття, і на п’ятому поверсі, у відділі рідкісних видань, світло загасили. Один по одному поверхи з четвертого по другий западали у морок, але на першому і далі світилося: бібліотекарі намагалися виставити за двері останніх запізнілих завсідників читальної зали. Потім вимкнулося яскраве світло і на першому поверсі, й тільки де-не-де горіли зелені чергові ліхтарі, які вказували на запасні виходи з приміщення.

Султана і Джеклін «паровозиком» з’їхали з гірки та зарились у сніг. Услід за ними вже нісся Майкл, і поки вони виборсувалися з замету, він лантухом навалився згори. Майкл був одягнений у пухову куртку, джинси, товсті вовняні шкарпетки і спортивні шкіряні босоніжки. Я давно постановила собі нічому не дивуватись у Буремній Затоці, але час од часу містечко викидало черговий коник, до якого я не була готова.

– Розступіться! – гукнула я.– Розступіться! Винищувач робить мертву петлю!

Пластмасова гірка була невимовно слизькою, не встигла я поставити на неї ногу, як уже нестримно поїхала, і спуск мій супроводжувався оглушливою сиреною, наче увімкнулося протиповітряне попередження. Я ляпнулася поряд із однокурсниками, набравши повні рукави холоднючого снігу. І з подивом виявила, що сирена лунає насправді.

– Це з бібліотеки,– гукнула Джеклін, тицяючи пальцем у напрямку будівлі, яка миготіла аварійними вогнями.

– А що ж там могло скоїтися? Сьогодні неділя, в цей час у книгосховищі вже немає відвідувачів.

– Може, на сигналізацію ставили, і хтось не на ту кнопку натиснув?

Ми викараскалися зі снігу й, ведені цікавістю, попрямували до бібліотеки. Що ближче ми підходили, то людніше ставало: студенти з навколишніх гуртожитків і будиночків висипали надвір, підбігли охоронці з головного корпусу, і як завжди в таких випадках, зчинився жахливий гармидер.

– Що трапилося? – питали ми у всіх поспіль.

– Та, кажуть, ніби саме ставили на охорону, а тут сигналізація спрацювала в підвалі, де архіви. Буцім там студент зачаївся і чекав, коли бібліотека зачиниться, щоб потім покопатись у комп’ютері і зняти з себе борги по книжках…

– Та що ви таке верзете! Нічого там страшного не трапилося, просто одна студентка, інвалід у візочку, засиділась у туалеті та проґавила момент, коли зачиняли, а щойно виїхала, сигналізація й заволала…

– Таж ні, ота бібліотекарка казала, що то на п’ятому поверсі спрацювало, там хтось хотів старовинну книгу поцупити…

Ми наблизилися до центрального входу. Охоронці метушилися, бігали туди-сюди, й не було в тому броунівському русі жодного ладу. Двоє переляканих дівчат-бібліотекарок мерзли надворі в самих светриках, одна з них нервово курила, а друга раз у раз поглядала на годинник.

Поруч із бібліотекарками майнула знайома постать, й у світлі потужних ліхтарів, що їх увімкнули охоронці, червонястим відливом блиснуло довге темне волосся.

– Професоре Аніт? – здивовано промовила я вголос.– Ви тут що робите?

Він рвучко обернувся.

– Іду з кафедри на стоянку.

– З кафедри на стоянку? – перепитала я. Гуманітарний корпус був наступним за бібліотечним, а стоянка розташувалася позаду нього, і йти з кафедри на стоянку попри бібліотеку – приблизно так само, як доїжджати з Хрещатика на Куренівку через Шепетівку.

– А що тут сталося? – змінив тему Петрик.

– Сигналізація спрацювала. Біс його знає.

– На п’ятому-таки поверсі,– подала голос Джеклін.– Щойно розмову охоронців підслухала.

Серед раритетів на п’ятому поверсі зберігалася дорогоцінна коробка з віршами невідомого автора. У мене вже був ксерокс із аркушів – і все одно я регулярно навідувалась у бібліотеку, щоб переконатися: знахідка ніде не зникла й не примарилася мені. І зараз, посеред засніженого університетського двору, мене охопило непереборне відчуття, що сигналізація заголосила не просто так. Чи не поважився зловмисник на мої дорогоцінні аркуші?!

– Боже, я просто зараз маю упевнитися, що вірші на місці! У мене шосте чуття: вони під загрозою! Негайно дозвольте пройти!

Якби не Джеклін, навряд чи вдалося б умовити охоронця просто зараз пустити мене в бібліотеку: я розмахувала руками, кричала й поводилася неадекватно. Притримавши мене за руку й шикнувши, аби я нарешті стулила пельку, Джеклін делікатно пояснила, що на п’ятому поверсі зберігаються цінні для української діаспори документи, тож нам нагально треба перевірити їхню цілісність. Етностудії в мультинаціональній Буремній Затоці – то святе, тож, помахавши перед носом охоронця нашими студентськими квитками, Джеклін потягнула мене всередину будівлі.

Ліфт їхав неймовірно довго.

Невимовно помалу переставляв ноги лінивий охоронець, який нас супроводжував.

Чималу годину охоронець мацав по стіні, де вмикається світло.