Текст книги "Три таємниці Великого озера"

Мене завжди дивувало, як так сталося, що отой

сільський хлопець ‹…›, який любив дівчатам говорити

сальні анекдоти, раптом, коли опиняється

у безвихідному становищі, кладе собі під бороду

гранату і розривається. Михайло Горинь

НЕОБХІДНІ ПОЯСНЕННЯ ДЛЯ ДОПИТЛИВОГО ЧИТАЧА

Небайдужі читальники час від часу розпитують мене, наскільки правдивими є мої кримінальні оповідки. Дійсно, кому спаде на думку, що у свої тридцять із гаком років авторка могла зазнати стількох неймовірних пригод! Але мушу вас запевнити, що бурхлива фантазія не належить до моїх безумовних чеснот, тож сюжети й персонажів мені доводиться здебільшого брати з життя.

Скажімо, доскіплива особа може закинути мені, буцім такого містечка, як Буремна Затока, не існує в природі й існувати не може. На це я відповім одне: якщо причепа не полінується пошукати на західній півкулі нашої планети водоспад Какабека, одразу ж упевниться, що авторка не лишень не вигадала Буремну Затоку, а й не прикрасила її ні на йоту. Понад усякий сумнів, незважаючи на сорока-градусні зимові морози та небувалу літню спеку, це одне з найчарівніших місць на землі.

Крім того, Буремна Затока і справді може пишатися своїм Університетом – відносно молодим, але вже відомим у заокеанських академічних колах закладом. Якби не дворічне навчання в гуманітарній магістратурі Університету, хтозна, чи не перекладала б авторка й далі нудні технічні тексти на якомусь Богом забутому заводі – замість правдиво описувати дивовижні пригоди. Мало звідати небувалу приключку – треба ще й надбати які-не-які літературні навички, щоб запакувати її в слова…

Що ж до персонажів моїх нелукавих оповідей, то коли б хтось із недовірою поставився до самої ідеї, що отут, зовсім поруч, літературні герої ходять, балакають, п’ють чай, працюють і влипають у надзвичайні історії, він може звернутись особисто до авторки, і я радо надам усю необхідну інформацію – включно з датами народження, адресами й номерами телефонів. Авторка й досі щораз на Різдво отримує кількоро вітальних листівок із Буремної Затоки.

Отож, якщо допитливий читач нарешті упевнився: його не намагаються пошити в дурні, а навпаки – збираються розважити цілком імовірною історією, нам саме час повернутися на декілька років назад.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

КАКАБЕКА ПРИЙМАЄ ПОЖЕРТВИ

Цьогоріч жовтень не радував теплом. Уночі, коли перший мороз сповзав із гір до Великого озера, що понад ним розрослося містечко Буремна Затока, на вистиглу, ствердлу землю просипблося на палець снігу, але за день ясне сонце розтоплювало його. Сонце в Буремній Затоці світило так, як, може, й ніде на землі: гаряче, сильно,– і взимку засмага прилипала до обличчя незгірш, ніж улітку.

В жовтні бистрий і небезпечний водоспад Какабека змілів, вода на дні Кам’янистої річки стишила плин, і каміння, навесні сховане під горами піни, зараз чорними потворами виступило з води.

Неподалік водоспаду люди збудували дерев’яний міст через бурунисту ріку і проклали уздовж високого берега дерев’яний же настил із захисним бильцем, але інші люди витоптали власні вузенькі стежки трішки нижче, ближче до води. Цивілізація марно боролася з природою, а водоспад щоразу, як бачив на слизькій доріжці людську істоту, хижо та вдоволено бурчав і чекав на пожертву.

На стежці з’явилися двоє. Зіщулені од вітру, у куртках із каптурами, в джинсах, здалеку вони були напрочуд схожі між собою – не вгадати, брати чи сестри. Але зблизька стало видно, що одна з двох – дівчина (карі очі, характерне вилицювате обличчя, з-під каптура вибивається чорне волосся з мідним відливом), а другий – європейської зовнішності парубок.

Говорили між собою упівголоса, а вітер зривав і відносив мовлені слова на другий берег Кам’янистої річки, та навіть із тих уривків, які лишалися, можна було здогадатися, що дівчина – червоношкіра північноамериканка, уродженка поблизького тубільного селища, котрі ще донедавна називалися індіанськими резерваціями, і що саме вона була призвідцею малоприємної прогулянки в холодний вітряний день.

Парубок із низько схиленою головою, бо лютий вітер витискав з очей сльози, подивовано зиркав на впокорений холодом водоспад. Невже листівки, які продавалися ледь не в кожній крамничці Буремної Затоки, оті літні яскраві краєвиди з бурхливою річкою і шаленством відтінків зелені, знімалися тут, на похмурому водоспаді Какабека?…

Дівчина ж, яка відчула в цьому дивному європейцеві споріднену душу, поспішала поділитися з ним найдорожчим: що індіанці насправді називаються анішинабеґ, тобто люди, просто люди, невже білим так важко це вивчити?… І що Велике озеро на мові оджибве називається Ґічіґамі… Учора ці двійко видряпалися таємною стежкою до самісінького Гнізда Буревісника – на гору, де замість вершечка синіє таріль гірського озерця, сьогодні слухають буркотіння сонного водоспаду, а взавтра…

Крізь каптур, який приглушував звуки, пробився загрозливий шурхіт, наче донизу повзе каміння й от-от потягне за собою людину. Звук був нечітким, але дівчина затнулася на ходу, відчула лівим боком, що їй зробилося надто вільно й просторо на стежці, завузькій для двох. Очі її вихопили темну куртку супутника, яка стрімко котилася донизу, і вуста, випереджаючи момент усвідомлення, видихнули: «Каа!»

Каміння сипалося в долину – туди, де на голому зимовому березі Кам’янистої річки лежав купою дрантя дивний європеєць, ще мить тому живий і теплий – і рідний. Кров із розкроєного лоба стікала на землю й просочувалася поміж чорну рінь. Мирно плюскотіла вода, обминаючи валуни. Дівчина кліпнула.

Від калюжки гарячої крові злинула жовтувата хмарка. Гострий писок і гострі вуха, пухнастий хвіст, міцні лапи. Рудий койот звів морду до неба й розтулив пащу, начебто завив – але звуку чути не було. Койот переступив із лапи на лапу, озирнувся на простерте тіло, труснув головою й, накульгуючи, попрямував на той берег. Коли він досяг середини урвища, несподівана хвиля запінилася буруном – і злизнула койота.

Дівчина присіла, наче хотіла з’їхати додолу навпростець, тоді підхопилась і кинулась уперед – до відомої лишень місцевим стежини, що вела вниз до самої ріки. Передумала та круто розвернулась – і вперлась у чиїсь груди. Рука в шкіряній рукавичці затисла їй рот, друга рука намацала тонку шию, дівчина почула, як твердий палець торкається шкіри, притискає артерію – і все…

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

БУРЕМНА ЗАТОКА ВИПРАВДОВУЄ СВОЮ НАЗВУ

Пекельні сходи! – вилаявся мій гість, Пітер Аніт, скорочено Петрик. Його чорне волосся, довге, як заведено в американських аборигенів, зблиснуло червоним переливом ув останніх промінчиках, що пробились у підвал крізь невеличке довгасте вікно. Прізвище Аніт на мові оджибве (яку самі аборигени звуть «анішинабемоўін», себто «людська мова») означало «гарпун», але в Петрикові не було нічогісінько гострого а чи хижого – ні в рисах обличчя, ні в характері.

Ніч розгорнулась, як простирадло, і вкрила будинки, мости, дороги; темрява, що зранку відступала, збентежена зимовим сонцем, тепер наповзала з кожної щілини, клубами піднімалася вгору, як дим, – і ось уже на сході зіллялася з чорнотою неба, витісняючи червоний, холодний, кволий захід сонця. На мить чорні Петрикові очі теж зблиснули червоним, але згасло сонце, і згасли іскри в очах, і землю та людей проковтнула темрява.

Ми запалили все можливе світло – в передпокої, в кухні, в кімнаті.

Життя в підвалі, доповім я вам, у дійсності виявилося зовсім не таким, яким я його собі колись омріяла, зазираючи у підвальні віконця старовинних київських кам’яниць. За зеленими фіранками, уявляла я тоді, обов’язково має бути дубовий письмовий стіл, праворуч од нього – на всю стіну – книжкова шафа. Корінці книжок веселі, різнобарвні, шибки дверцят зблискують. Мрілось і про грубку, розпашілу взимку і прохолодно-кахляну влітку, – хоча я чудово усвідомлювала, що грубки з київських будинків щезли здебільшого півстоліття тому.

Але чи то заокеанські підвали зовсім не такі, як українські, чи то роки змінюють людей невпізнанно, та мене аніскільки не радувало те, що нарешті я замешкала у справжнісінькому підвалі. Було тут три кімнати (одна вільна, друга таємниче замкнена на ключ, третя моя), крихітна кухня, щось на кшталт вітальні, де заледве вміщувалися крісло й журнальний столик, лазничка та пральня. У кухні всеньку добу гудів газовий обігрівач. Підземний, завжди півтемний палац.

Нагору вели круті сходи, і саме під сходами ховалися двері до загадкової кімнати, вічно замкненої на замок. Час від часу я зупинялася під порогом, клала долоню на ручку дверей, легенько натискала – та секретна кімната не хотіла ділитися зі мною своїми таємницями.

Сходами задріботіли легенькі крочки, й до підвалу вкотилася блакитна пухнаста куля. Затріпотівши довгою шерстю, куля обернулася на здоровезного гривастого котиська зі смарагдовими очима, на дні яких чаїлися підступні плани. Котисько з українським іменем Яро голосно нявкнув і швидко помчав нагору, сподіваючись, що я випущу його надвір. Але ні, ні: вночі надворі небезпечно, бо хата стоїть над річкою Росомахою, ледь не в лісі, й часом поночі на подвір’я навідується ведмідь.

– Який він у вас! – схвально мовив Петрик.– Чисто тобі рись!

– Та ну! Як кота з риссю можна порівнювати?

– Я колись на рись капкани ставив. Повір мені…

– Капкани? На рись? Як ти міг?!

– Так. Капкани. І ваш кіт, по-моєму, приручена рись. Особливо ця ось його борода…

Забити блакитну кішку. Здерти шкурку. Пошити з неї кожуха. Не можу в це повірити. Щоб оці теплі лапки звисали з коміра й теліпалися…

– Оце тут ти, виходить, мешкаєш, – мовив Петрик.

– Іди мий руки, – відказала я.

На хисткому кухонному столику, застеленому бузковою скатертиною, по центру стояла бляшанка червоного кав’яру, таємно від митників вивезена з України. Круглі булочки, які ми купили дорогою, розділялися навпіл, навіть краяти не треба було, і я просто мастила їх маслом.

Мій гість повернувся з лазнички, ухопив пульт і увімкнув телевізор. Миттєво знайшов канал – на екрані постала дерев’яна халабуда просто в лісі, а на порозі стояв, підтримуючи шкіряні штани, старий сивий індіанець із поораним зморшками лицем. Червоно-шкірий полісмен напосідався на старого – мовляв, його новозбудована вбиральня отруїла воду в підземному джерелі, з якого п’є все тубільне містечко. (От чого мені та вулична халабуда видалася такою рідною!) Старий відгризався, що він господар на своїй землі і всілякі шмаркачі не вказуватимуть йому, де ставити сральню…

– Що дивишся? – запитала я у Петрика.

– «На північ від шістдесятої паралелі». Я майже всі серії собі на відео записав.

– І про що серіал?

– Про індіанське містечко в тайзі, куди тільки чартерним літаком можна дістатися. Переглянь колись, його щодня о цій порі крутять, – тобі сподобається.

– Обов’язково.

– Де твої господарі?

– Пані Ірина поїхала провідати сина й онуків, а пан Йосип у церкві вареники ліпить… Ти кав’яр коли-небудь їв?

– Ні.

– Чарівно. Тоді тобі байдуже, як я його подам,– промовила я радше сама до себе й, затиснувши бляшанку поміж двох нагострених коліщаток, по-хижацькому вирізала дно. Канапки з червоним кав’яром на темно-бузковому столі вигляд мали ефектний і святковий. Завтра – День подяки, коли, як і на Різдво, всі порядні мешканці Буремної Затоки запікають індика. Але чому б не почати святкування вже сьогодні?

– Можна покуштувати?

– Нема питань. Тобі вермут із льодом?

– Мені лід із вермутом,– муркнув Петрик і пальцем поправив горошину кав’яру, яка загрозливо нависла над краєм булки.– Я за кермом.

Лід заторохтів у склянках, тоді забарвився в жовтавий колір лимонного соку, а потім і зовсім потонув у лискучих, аж ніби масних хвилях сухого – extra dry– вермуту.

Сонний комп’ютер задзижчав – час від часу він сам себе тестує, і його скреготіння, зосереджене й вельми невдоволене, вночі іноді будить мене зі сну. Буркотіння комп’ютера нагадало мені, що насправді ми з Петриком зібралися не День подяки святкувати, а питання для контрольної роботи ухвалювати. Петрик викладає в Університеті літературу майбутнім бакалаврам-гуманітаріям, я ж, крім того, що студентка магістратури,– ще й тимчасовий його асистент.

Бути Петриковою асистенткою – непроста справа, бо цей молодий викладач волів би перекинути на мене левову частку своєї роботи. За останні два тижні я перевірила щонайменше дев’яносто студентських творів із літератури.

– Минулого року тебе не було в Університеті,– мовила я.– Ти брав академвідпустку?

– Не зовсім. Просто поїхав.

– Але ж ти навіть не захистив магістерської!

– Я потім написав листа на кафедру. Викладачі пішли мені назустріч. Цього літа на захист диплому я приїхав-таки.

– А де ж ти був? – спитала я і ковтнула кислого духмяного вермуту.

– Подався до Тихого океану.

– І що там поробляв?

– А нічого. Перебивався на соціальну допомогу і споглядав, як люди живуть.

– Просто сидів на вулиці та споглядав?

– Просто сидів на вулиці та споглядав,– кивнув Петрик.– Серветки маєш?

На мить я замислилася. Тоді навіщось відчинила дверцята холодильника, де на порожніх поличках тулилася хіба коробка з мандаринами, вийняла мандаринку і простягнула її гостеві. Він узяв, не виявляючи подиву. Нарешті я згадала про серветки – за мить вони стояли перед Петриком.

– Тож які спостереження,– запитала я,– ти вивіз із далеких країв?

– Мешкають там гуманоїди…

– Інопланетяни?

– Еге ж. З ранку до ночі курять траву, бо не бачать мети в житті…

– Білі чи аборигени?

– Ті й ті. Аборигенів більше…

– Тяжко жити чужинцем на власній землі. Я тебе розумію як ніхто.

Ситуація з корінним населенням у Буремній Затоці була критичною. Ще не стерлися з пам’яті часи, коли автохтони не мали права перебувати поза межами резервацій. І хоча тепер і резервації перейменували на «тубільні селища», і паспорти їхні мешканці нарешті отримали, і давно вже були замкнені школи-інтернати, де індіанських дітей учили ненавидіти власну культуру, і в Буремній Затоці частка тубільного населення невпинно росла й років за десять мала вже сягнути п’ятдесятьох відсотків, та мало хто замислювався над тим, чому «ідуть із дому й не вертаються» червоношкірі дівчатка і на яких звалищах потім знаходять їхні понівечені тіла, чому п’ють так страшно їхні сорокарічні батьки, що пройшли через католицькі інтернати, чому в Буремній Затоці такий високий відсоток самогубств – і саме серед корінного народу…

– Щось ти не п’єш,– зронила я.

– Відпив уже своє.

– А я, з твого дозволу…

Побільше льоду в склянку, побільше лимонного соку – і сухого вермуту так, щоб укрив лід. Напій, від якого важко сп’яніти, навіть якщо багато випити: лід швидко тане й уполовину знижує градус. Напій, єдино доступний студентові на заокеанській землі, де за алкоголь правлять захмарні гроші.

Осінній вітер з Великого озера сердито дме в шибку, підпускає холоду, та у відповідь на борвієві підступи вмикається газовий обігрівач і, ревнувши, видихає в помешкання гаряче сухе повітря – таке сухе, що наелектризоване в хаті все: від гребеня для волосся до покривала на ліжку. Стріляють блакитні іскри. Сухе марево гойдається над столом.

– Міґ-ўеч,– подякував Петрик за кав’яр і за лід.– Це найкраща вечеря за все моє життя.

Підлабузнює, подумала я, та все ж до біса приємно.

– До роботи?

– До роботи.

Комп’ютер-ноутбук з письмового столу перенісся на кухонний, і Петрик умостився по ліву руч, зазираючи мені через плече у монітор, на якому снувалися слова, складаючись у речення. З роботою ми впоралися напрочуд швидко.

– Останнє питання – короткий твір,– постукав мене пальцем Петрик по плечу, коли мої пучки нері– шуче зависли над клавіатурою.– Символізм назви роману Томаса Кінга «Течуть води, зеленіють трави» ^[1]…

– А в чому символізм, пардон за мою темноту?

– Земельні угоди між аборигенами та Британською Короною укладалися на невизначений термін – «доки течуть води, зеленіють трави». Бачиш, ми примудрилися віддати власну землю в довічне користування…

– Петрику,– похитала я головою,– мало хто зможе у творі по-справжньому розкрити цю ідею. Це, так би мовити, не зовсім літературна проблема…

– Ти,– Петрик одразу набурмосився,– і так більшість питань сама склала, на мене не зважаючи, а тепер і цього не хочеш додати? Тоді я краще газетку почитаю.

Потягнувшись, він зняв із холодильника місцеву газету, що з минулого століття зберегла звучну назву «Бортовий журнал», хоча насправді порт на Великому озері тепер приймав щонайбільше два кораблі на рік.

На першій сторінці сьогоднішнього числа – водоспад Какабека, по-осінньому похмурий і сірий, під світлиною підпис: «ЖЕРТВА ВОДОСПАДУ». Петрик продивився замітку – і зненацька виструнчивсь у кріслі й напружено повернувся до початку тексту.

Одне око я зразу встромила в статтю – ранішні газети, котрі передплачували господарі, я зазвичай проглядала за сніданком, але сьогодні не встигла.

«Учора близько четвертої години дня в парковій зоні водоспаду Какабека двоє підлітків натрапили на тіло парубка, що зірвався в урвище, за попередніми даними, зі стежки, якою місцеві мешканці користуються всупереч неодноразовим попередженням адміністрації парку про небезпеку. Поліція розглядає як основну версію нещасного випадку, але не відкидає і можливості самогубства. Також, на жаль, поки що не можна стовідсотково виключити й версію вбивства – вмисного чи невмисного.

Як повідомила детектив Коен, котра прибула на місце пригоди, попередні висновки можна буде зробити після проведення судово-медичної експертизи. Поліції вдалося встановити особу загиблого, у кишені куртки якого знайшли студентський квиток на ім’я Романа Данильця. Поліція звертається до всіх громадян, що мають відомості про загиблого, з проханням допомогти з його остаточним упізнанням і буде вдячна за будь-яку інформацію, котра може посприяти слідству.

За словами детектива Коен, опитування місцевих мешканців показало, що загиблого незадовго до смерті супроводжувала молода червоношкіра жінка, чия особа зараз встановлюється. На питання, чи має поліція підстави підозрювати невідому жінку, детектив Коен відповіла, що про це говорити зарано, але поліція докладе усіх зусиль, аби якнайшвидше встановити її особу й місце перебування.

За останні два роки це вже четверта жертва водоспаду Какабека».

Петрик обурено швиргонув газету на середину кухні.

– Ворон тобі в печінку!

– Що з тобою?

– А ти не допетрала? Поглянь, як гарно все розписано: червоношкіра жінка, підозрювати зарано, але ми все одно підозрюємо… На кого ще думати, як не на індіанців? Писарчуки білорукі!…

Ого! Професор ^[2]Аніт не на жарт роздратувався – індіанцями самі себе червоношкірі називають нечасто!

Петрик заправив довге чорне пасмо за вухо, і в електричному світлі волосся заграло червоними іскрами. Зронив, не підводячи очей:

– Ти цього ніколи не збагнеш. «Тому що я біла? – кортіло пафосно запитати мені.– Расистські упередження! Що ти взагалі про українців знаєш? Та що ти, власне, про себе самого знаєш?!»

– Краще за мене ніхто не збагне,– пробурмотіла я, але Петрик, здається, не почув, бо почав квапливо збиратися.

Ми вилізли пекельними сходами нагору, де на мого гостя чекала спортивна машина – видовжене тіло, повне котячої грації, як у Ярчика, коли він перелітає з крісла на стіл. Машина червона, як колір шкіри, як колір корінної культури,– знаменита праця Вайна Делорії, славного сина народу накота, називалася «Бог – червоний», і це порівняльне дослідження засадничих принципів християнства та індіанських вірувань виявилося не на користь християнства.

Під лобовою шибкою із дзеркала звисав на припоні волелюбний чорний ворон. Жартівник-трикстер, земне втілення Бога в міфології корінних американців, так само як і рудий койот.

Машина випустила хмарку сивого диму і рвонула з місця.

Проводжаючи очима темну цятку, що танула вдалині, я стояла на порозі, коли поміж ноги мені шаснула блакитна тінь.

– Яро, Ярчику! Повернись, будь ласка! Повернись, маленький! Повернися, прикрий котисько! – кликала я, і зуби цокотіли від холоду. З-за рогу визирали зелені лукаві очі.

Трохи поглузувавши з мене, Яро граційно підстрибнув і подався геть. Вдалині на нього чекав рудий пухнастий приятель. Мені на мить привиділося, що то не кіт, а вічний пустун койот крутнув волохатим хвостом і підморгнув мені.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

НАДЗВИЧАЙНА ЗНАХІДКА

Гамірний перший поверх бібліотеки – звичне місце зустрічі студентів Університету – війнув у ніздрі запахом дорогих парфумів і старих енциклопедій. Дівчатка-бібліотекарки за конторкою привітно усміхалися. Миготіли екрани фільмоскопів, магічно являючи з мікроплівок тексти, які давно розсипалися разом із жовтим папером, що на них колись були записані. Грандіозні томи енциклопедії «Британіка» небезпечно звисали з полиць старожитньої шафи…

Хтось гукнув мене, та я квапливо шаснула за ріг і заховалась у півтемному коридорі, бо не мала часу на студентські балачки.

Стрімкий ліфт розсунув стулки – я готова вже була натиснути кнопку п’ятого поверху, коли слідом за мною всередину ступив містер Дан, Лео Дан, колишній мер Буремної Затоки – дивакуватий дідок, якому на старість заманулось отримати другу вищу освіту, і неабияку, а з філософії автохтонів,– от тепер він і вчащав до бібліотеки. В Університеті Лео Дан був ходячою легендою.

– Доброго дня,– радо привітався він до мене,– як ся маєте?

Я уклякла на місці. Містер Дан балакав чистісінькою українською мовою – зовсім без акценту! З роззявленим ротом я вирячилася на нього.

– Не дивуйтеся,– загиготів дідок,– на вечірці на честь українського посла мені вас показала Ірина Бачинська. Ви ж у неї мешкаєте?… Ми з пані Іриною давні друзі, ще з України. Так приємно було в цій холодній чужинській дірі зустріти рідну душу!…

Я трохи оговталась і тепер розгублено всміхалася до балакучого українця, либонь, на батьківщині – якогось Лева Данилюка або Даниленка, котрий, перетнувши кілька кордонів й осівши на чужині, спростив українське ім’я до короткого Лео Дан.

Дідок вийшов на другому поверсі, де містилося зібрання книжок з історії та географії рідного краю, мене ж ліфт виніс на саму гору, на поверх п’ятий – моїй магістерській дисертації останнім часом забракло наукових джерел, і вона запрагла архівних даних.

У людини непосвяченої подив може викликати моє устремління втрапити саме на п’ятий поверх, адже архів – у підвалі, як і має бути у будь-якій порядній бібліотеці. Але п’ятий поверх – то святая святих: тут зібрана колекція унікальних раритетів. Зі своєю пластиковою студентською карткою в руці я маю доступ туди, куди простий український смертний зазвичай навіть не мріє потрапити.

Що казати! Навіть на третьому й четвертому поверхах університетської бібліотеки, серед томів, що я можу взяти додому й перечитувати місяцями, лежачи на канапі, натрапити на видання 1901 року – не дивина. Так я випадково надибала перше видання чотири-томного словника Грінченка – товсті сині книжки, яких не торкалася людська рука вже десятки років,– і гірко пошкодувала, що не вмію красти.

На п’ятий же поверх – хтозна-якими шляхами-дорогами – потрапила частина архіву місцевого товариства «Просвіта»: нащадки переселенців уже не володіють українською мовою, книжок читати не можуть, історією мало цікавляться. На всю Буремну Затоку я, певно, однаоднісінька, хто насправді зрадів, спіткнувшись об затиснену в куті коробку за інвентарним номером LU1310… Сталося це півтора тижні тому, і щойно я ковзнула оком по білому папірцю з номером, серце моє тьохнуло: було ж бо саме тринадцятого жовтня – 13.10!

О, як трепетно відкривала я коробку з поштовими листівками, підписаними руками, що вже давно не ворушаться; картами тої України, котрої уже нема; жовтими м’ятими листами, які розсипаються від доторку; старими світлинами людей, яких ніхто не пам’ятає; вишиваними рушниками на сірому, давньому полотні!

Тема моєї дисертації стосувалася художньої інтерпретації досвіду переміщених осіб на заокеанській землі. Досвіду отих людей, що припливли сюди по Другій світовій війні й лишилися хто ліс валити, а хто з мерзлої землі цінні метали вишкрябувати. Вириваючись із німецьких та австрійських таборів для переміщених осіб і потрапляючи на кораблі, що прямували у Новий Світ, ці люди щоранку, всі десять днів дороги, виходили до розкішного сніданку з зачаєною тривогою: наснилося? більше не буде? А потім, на твердій землі, не певні, що саме їх чекає попереду, купували буханці білого пухкого хліба – з собою, про всяк випадок, на поїзд, що довго, довго тягнутиметься на північний захід, де занадто холодна зима, де люди будуть замкнені на рік-два в лісі, але зароблений долар дасть їм надію на спокійне і – може вперше – безпечне майбутнє.

Старі листи важко читати: спрацьовані руки писали їх, пригадуючи алфавіт, якому встигли навчитися в українській школі, коли вже не стало поляків; руки часто дитячі, чотирнадцятирічні, що мили в німецьких шоколадних будиночках підлоги, якщо пощастить, а якщо ні – виточували на фабриках набої для тих, хто завтра нищитиме їхні хати. Від тих листів мене ночами не полишали страшні сни, та я навіть не підозрювала, що виявляться ці сни віщими.

Листи я читала пачками, так, як були зв’язані, одну пачку на день, і здавалося, що кінця-краю їм не буде, – доки не натрапила в одній із пачок, перев’язаних коричневими ворсяними мотузками, на декілька незвичайних папірців.

На звороті кожного аркуша тим характерним почерком, яким пишуть мої старші родичі, котрі вчилися ще до війни, виведена була дата – 1943 рік. Із другого боку – ініціали «О. Б.». І вірші.

Ніч – як одна хвилина.

Повнить вогкий намет

Дихання двоєдине,

Наче двосічний меч.

Зблисне шолом, як ватра,

Гримне важкий метал.

Перед двома назавтра

Стане одна мета.

А розлетиться раптом

В січі міцний шолом,

В землю липку, як рана,

Двох покладуть – разом.

Останній рядок був геть затертий, і мені довелося вилізти зі своєї схованки в куточку й стати під люмінесцентну лампу в стелі, аби під чорною широкою смугою розмащеного олівця прочитати слова.

– Поталанило? – пролунав над вухом увічливий голос бібліотекарки. Од несподіванки я здригнулася й автоматично всміхнулася: звичка ця виробляється за кілька перших місяців життя на заокеанській чужій землі.

– Так, навіть дуже,– потрусила я аркушами.– У вас тут просто острів скарбів на п’ятому поверсі.

– О так, у нас – одне з найкращих університетських зібрань рідкісних книг! Ви не дивіться, що наша школа ^[3]невелика – на бібліотеку жоден із ректорів коштів не шкодував. Тут є старовинні книжки, яких навіть у Королівському університеті не знайти!

Таке завзяття я поділяла як ніхто. Королівський університет вважався навіть кращим за столичний, оцінка

«А з мінусом» там – серйозніше, ніж «А з плюсом» у будь-якому іншому. Королівський університет – недосяжна мрія місцевих студентів, а мені – просто два слова, бо я значно більше цінувала не шик технічно прогресивного закладу, де в аудиторії на триста студентів викладач глядить на вас з далекої кафедри й одночасно – з десятка екранів, розвішаних по всій залі, а в усьому іншому збережені суворі й бундючні традиції королеви Вікторії; я любила камерність наших маленьких кабінетів, коли студенти й викладач – довкола круглого столу, де свобода думки важить більше, ніж «А з плюсом».

Чемно всміхаючись, я повернулась у свій куток, де просто на підлозі, на шорсткому сірому килимі, розкладені були пачки чужих листів і де найкраще сиділося по-турецькому, підібгавши джинсові довгі ноги, колінами впираючись у високі книжкові стелажі,– я швидко навчилася місцевої звички сидіти, де сидиться.

З таємним шурхотом перегорнувся ще один аркуш.

(Як було тобі, Запоріжжя,

Коли нищили твою Січ?)

Голе віття схилив горішник,

І багнети – голодні пси -

Зуби вишкірили довкола.

Шепіт: «Спасе, спаси своїх…»

Над Базаром зірвався голос:

«Ще не вмерла!…» – і впав на сніг.

Чорну пащу роззяпить яма.

Окрик. Два вогняні тире.

Хто над нашими головами

Дерев’яний поставить хрест?

Пальці пробігли по сірих рядках – писаних м’яким олівцем, щоб ні дощ, ні сніг не змогли так легко змити. Я затамувала подих. Ні, то не хіть науковця свербіла мені: відкриття! Одна-єдина унікальна знахідка, що виправдовує саме існування нудної багатосторінкової дисертації! То було…

Не так! Десь насподі гріло-таки душу передчуття сенсації. Я непогано орієнтувалась у поезії міжвоєнного періоду двадцятого вікопомного століття – свого часу захоплювалась і Антоничем, і Стефановичем, і Маланюком, і Йогансеном. Могла більш-менш надійно визначити літературну школу. Могла оцінити художній рівень пропонованої поезії. Проте поета з ініціалами «О. Б.» ніколи не зустрічала. А якщо мені вдасться відкрити для співвітчизників іще одне ім’я – так, як одне по одному відкривалися нам імена поетів Розстріляного Відродження… А коли до всього ще й доля незнаного «О. Б.» виявиться непересічною… І тоді я напишу свого власного «Поета з пекла» ^[4]… На обрії вже маячіли феєрверки і лавровий вінок…

Дозволю тут собі невеликий відступ. Студенти-магістри, крім написання дисертації, мали вчитися, як усі прості смертні,– час від часу відвідувати заняття й отримувати наприкінці семестру оцінки. Щоправда, предмети нам дозволено було здебільшого обирати на власний смак, та був один обов’язковий курс: «Навички дослідницької роботи». Читали його по черзі чи не всі викладачі нашої кафедри, проте лекцію доктора Боба Торні я не забуду ніколи. З правдивою пристрастю першовідкривача доктор Торні оповів нам дивовижну історію.

Боб навчався в докторантурі Гартфордського університету і, звісна річ, цілісінькі дні просиджував у книгосховищі. Одного дня серед паперів йому трапився старий потертий аркуш із майже вицвілим чорнилом – перелік страв до святкового столу. Бобові почерк видався до біса знайомим, аж від хвилювання перехопило подих. Затверджена тема докторської дисертації полетіла під три чорти – Боб чотири роки доводив, що записка належить перу Марка Твена,– і довів-таки! І тепер кого не запитай в академічних колах про доктора Торні, вам кожен собака відповість: таж це той, що розкопав досі не відомий рукопис Самюеля Клеменса, більше знаного під іменем Марка Твена. Ось як здобувається академічна слава! А тут – цілий невідомий поет!…