Текст книги "Три таємниці Великого озера"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

Звісна річ, найперше Георгія Папакіна цікавили документи з рукописних зібрань Дуніних-Борковських. Але мене безперечно більше цікавили записи про матеріальні цінності – оті незліченні статки, які буцімто надбав за життя чернігівський полковник. Мені значно легше було повірити, що мотивом убивства Ромчика Данильця були гроші, великі гроші…

Джеклін зазирала мені через плече, але, звісна річ, не могла вчитати кириличного шрифту.

– Що там?

Я у двох словах переклала Лінин лист.

– А твоя товаришка не пише, чи нема яких здогадок, де той архів усе-таки може бути?

– Вона не пише,– таємниче відповіла я,– але з іменем Василя Дуніна-Борковського пов’язана одна обитель на Чернігівщині – Успенський монастир на Єлецькій горі. Збудований він ув ХІ столітті князем Святославом Ярославичем. Існує легенда, що у товщі гори під монастирем є широкі підземелля, які нібито почав копати ще Антоній Печерський. Підземні ходи досліджувалися науковцями Київського церковно– археологічного товариства і начебто вивчені досконально, та насправді все не так просто. Людські перекази ніколи не виникають на порожньому місці – отже, є ще й інші, глибші підземелля, і саме там могли бути поховані скарби Дуніних-Борковських…

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

ЗАМАХ

Вечоріло. Ще здалеку ми з Петриком побачили попід баром цілу вервечку старих обшарпаних машин – на таких здебільшого роз’їжджали вулицями Буремної Затоки сіроми-студенти. Якби ми здогадалися приїхати хоч на півгодини раніше, ще б мали надію відшукати собі місцинку під стоянку, зараз же всі узбіччя позаймали прудкіші щасливчики.

Петрик переїхав вуличку з кінця в кінець і завернув за ріг. Тут уже було вільніше – кілька парковочних лічильників полювали на чергову жертву. Петрик зарулив під найближчий і заглушив мотор. Я вилізла з машини, випростала затерплі ноги. Мій супутник тим часом вкидав у грізний апарат два «місяці». «Місяцем» – за жовтий колір – у Буремній Затоці називали круглу монетку в один долар.

Лічильник один по одному проковтнув обидва «місяці», а Петрик сердито пробурмотів:

– На власній землі маю платити за стоянку!

Боб Торні вирішив провести свій поетичний вечір саме в барі, хоча мені здавалося, що в Університеті обстановка більше сприяла такому заходу. Тим паче, що просто в центральній будівлі Університету, котра носила гучну назву Аґура (у Давній Греції – ринкова площа, місце зібрань і сходин), містився не менш колоритний бар. Стовідсоткова відвідуваність гарантована, особливо сьогодні – у п’ятницю.

Ми з Петриком повернули за ріг – і зразу опинилися під дверима пивнички «Буз», що в перекладі приблизно означало «Три гички».

– Нам сюди?! – шарпнула я Петрика за рукав. Мій супутник похитав головою.

– Сюди ти можеш хіба що зайти сама – мені з моєю червоною пикою всередину краще не потикатися.

Я затнулася на ходу.

– Себто?

– Де пиячать білі,– пояснив Петрик рівним голосом,– червоношкірим зась. Добре, якщо охорона просто викине надвір. Гірше, коли зчиниться бійка на ґрунті расової ворожнечі… Нам сюди.

Ми зупинилися під скляними дверима, на яких висіла табличка «Закрита вечірка». Заклад називався

«Ліра» – тільки тепер я збагнула, чому Боб Торні зупинив свій вибір саме на цьому барі.

Ми ввічливо постукали, і з того боку шибки до нас визирнуло суворе обличчя Джеклін. Сьогодні моя товаришка зібрала полум’яні коси в кручений вузол на потилиці і вбрала шовкову сукню. Після незмінних джинсів, спортивних светрів і кросівок я не впізнала цілком нову Джеклін. Петрик же зовсім не розгубився: він простягнув два запрошення, і Джеклін офіційно припросила нас усередину.

На півкруглому підвищенні у глибині зали грали музики. Соліст, який притискав до вуст губну гармоніку, видався мені напрочуд знайомим – примруживши короткозорі очі, я упізнала Майкла. Саме в цей момент Майкл опустив гармоніку та заспівав у мікрофон блюзову композицію.

Голова мені пішла обертом, я відчула себе в центрі неймовірної змови – як на вікопомний Переддень усіх святих, коли наша п’ятірка відвідала старий Форт. Якщо й Султана бере участь у зговорі… Але ж ні: Султана у зеленому сарі сиділа за столиком, виблискуючи незліченними золотими прикрасами. Забачивши нас, вона радісно помахала рукою.

Боб Торні, який засідав неподалік сцени, теж помітив нас і жестом прикликав до себе. Його дружина Софія приязно привіталася. На столику громадилися два стоси новеньких книжок. На книжці значилася ціна – двадцять доларів. Петрик дістав зелену двадцятку й отримав навзамін книжку. Боб із задоволенням підписав томик колишньому студентові, а тепер – колезі-викладачу.

Проковтнувши подив, я полізла в гаманець і дістала дві бузкові десятки. Доктор Торні розгорнув книжку й нерозбірливою рукою начеркав кілька слів. У непевному світлі бару я змогла прочитати хіба власне ім’я. До Боба вже підходили нові гості, і ми підсіли до Султани.

– А у вас завжди так,– не могла я стримати емоцій,– що на презентації друзям книжку не дарують, а продають?

Петрик зачудовано обернувся до мене:

– А звідки ж брати гроші, щоб винайняти цю залу?

Нам піднесли тацю з білим вином, Петрик зняв два бокали – й одразу розрахувався за них. Султана, звісна річ, від вина відмовилася, їй принесли водичку. Щоб не осоромитись остаточно, я розважила за краще не коментувати цей «фуршет власним коштом».

Зала швидко заповнювалася відвідувачами. За сусіднім столиком сидів іще один викладач нашого факультету – Джеклін була таємно в нього закохана. Він заклопотано обклався паперами й щось швидко вимережував у грубому зошиті. У людському галасі та дзвоні музики, оповитий сірими цівками тютюнового диму, він видавався істотою цілком потойбічною. На мить відірвавши голову від писанини, він помітив нас із Султаною та Петриком, неуважливо кивнув і, не чекаючи відповіді, знову схилився над зошитом.

Зрештою зала заповнилася вщерть. Музика стихла, Боб Торні підвівся з-за столу. Привітавши гостей, він розгорнув книжку та почав читати вірш. На слух я абсолютно не здатна була розрізнити барвистої поетичної мови, проте коли доктор Торні закінчив читати й зала вибухнула оплесками, я плескала разом із усіма так завзято, що в мене розсипалася на друзки каблучка з іскристого каменю – «золотого піску».

Майкл знову заспівав щось блюзово-меланхолійне, гості попивали вино й обмінювалися плітками, до Боба підходили один по одному приятелі, щоб привітати та придбати книжку, викладач за сусіднім столиком і далі строчив у грубезному зошиті, Джеклін нарешті залишила свої чати під дверима та приєдналася до нас – тривала невимушена вечірка.

Мені ж кортіло переговорити з Бобом сам на сам. Із Петриком ми стосунки з’ясували, не хотілося лишати недомовок і з доктором Торні. Вичекавши мить, коли Боб зостався один, я вислизнула з-за столу та підійшла до нашого викладача.

– Чудова презентація,– почала я здалеку, але не витримала власної дипломатичності й бухнула: – Бобе, а навіщо ви брали в бібліотеці книгу обліку архівних надходжень?

Боб був заскочений несподіваним натиском, але за мить оговтався і, збагнувши, про яку книгу обліку йде мова, невинно пояснив:

– Я писав статтю про Марка Твена і шукав номер коробки, в якій зберігається мій архів.

– Ваш архів?

– Так, мій архів. Кілька років тому я передав Університету чернетки власних поезій і наукових статей, деякі щоденники й листи… Навіщо чекати, заки я помру, якщо вже сьогодні зацікавлені студенти могли б написати магістерську дисертацію про Роберта Пенна Торні? – Боб значуще подивився на мене.

До столика, де мене вже зачекалися Джеклін, Султана і Петрик, я поверталася на нетвердих ногах. Буремна Затока раз у раз підсовувала мені горішки, які я не могла розгризти своїми українськими зубами. « Захід є захід, і схід є схід…» А хто ж ми, українці,– схід чи захід? Як переміщені особи – у вічному лімінальному стані: поміж двох світів, ні там ні сям…

Поки я сиділа у глибокій задумі, вечірка добігла кінця. Майкл востаннє подякував гостям, які мужньо вислухали всі його нескінченні одноманітні блюзи, доктор Торні, косуючи оком на неспродані книжки, запросив усіх присутніх у будь-який час заходити на кафедру, де в Бобовому кабінеті завжди зберігається незайманий запас книжок, тож якщо комусь заманеться зробити, приміром, приємний подарунок друзям до нового року…

За усталеною традицією Джеклін і Султана сіли в Майклів пікап, а я вже хотіла застрибнути в Петрикову червону машину – і розгублено зупинилася, не побачивши машини там, де ми її кілька годин тому залишили. Замість автівки попід паркувальним лічильником височіла гора снігу. Вітер сердито повівав, намітаючи дедалі вищу кучугуру,– надвечір, як завше в Буремній Затоці, налетіла хуртовина.

– Помагай,– кивнув мені Петрик і взявся руками розгрібати сніг. Уже за кілька секунд на світ Божий визирнув червоний дах, і я квапливо почала відгрібати сніг із-під коліс, звільняючи машині виїзд.

Засніженою дорогою ми ледве-ледве тягнулися додому і жодного разу не обігнали навіть неповороткий автобус, якому мов на посміх дали назву «Хорт». Зустрічні машини важко борсались у снігу – чистити ці завали почнуть не раніш як завтра зранку. Коли ми доїхали до хати Бачинських, навкруги стояла щільна непроглядна темрява, і фари вихоплювали з неї тільки білі бризки сніжинок на метр від машини.

Ми завернули у провулок Росомахи. Синє миготливе світло розтинало темряву десь попереду. У мене дивно стиснулося серце. Петрик під’їхав до хати, я вистрибнула з машини.

Біля входу стояла «швидка», а навколо неї півколом тулилися сусіди. Я підскочила до людей і перелякано крикнула:

– Що сталося?

Хтось мовчки вказав мені на невеличку клуню, де мої господарі зберігали городній реманент, а в ящику з підігрівом – картоплю. Замість даху зяяла діра, двері ж вивалилися під тиском снігу.

– Снігу навалило стільки, що дах не витримав. А місіс Ірина саме була всередині,– пояснив мені сусіда-італієць.– Добре, що я акурат під’їхав додому й побачив, як дах обвалюється! Я побіг перевірити, чи все гаразд, і помітив руку, яка стирчала зі снігу – отут, де вивалилися двері! Зразу викликав «911», нехай навіть мені доведеться заплатити за виклик!

Як уже згадувалось, у Буремній Затоці викликати «швидку» можна тільки в крайньому разі, причому що саме вважається крайнім разом, здається, не відають навіть місцеві. Мешканці Буремної Затоки по можливості утримуються від того, щоб набирати заповітні цифри «911».

За хвилю під’їхала поліція. Поламану халабуду відразу обв’язали жовтою стрічкою, наче без цього хтось наважився б наблизитися до хилитливої клуні, яка погрожувала от-от завалитися зовсім. Один із поліцейських витягнув блокнот і підійшов до нашого гурту, щоб розпитати свідків, а незамінна за всякої приключки детектив Коен залізла у «швидку». За хвилину вона вже вистрибнула з машини, а потому санітари в зеленкуватих піжамах і теплих куртках наопаш винесли ноші, на яких лежала пані Ірина, й попрямували в хату.

Я побігла за ношами та встигла якраз відчинити перед ними двері.

– Ви родичка? – запитав мене лікар.

– Я квартирантка.

– А де родичі?

– Дітям я зараз подзвоню, а чоловік, певно, в церкві… А що з нею?

– Нічого смертельного. Ми вкололи місіс Бачинській снодійне, щоб вона спокійно проспала до ранку, але в лікарню її брати не будемо. Підозрюємо в неї легкий струс мозку, завтра вона нехай навідається до МакКілера, але на тілі – на диво – жодних ушкоджень немає. Їй пощастило, що, коли валився дах, вона саме стояла біля відчинених дверей і її просто снігом винесло надвір…

– А ще сусіда виявив пильність! – докинула я. Моторошно навіть подумати, що могло статися, якби сусіда не помітив завалу – хто б здогадався побігти перевірити клуню в таку хурделицю?

– Ви можете покликати чоловіка потерпілої? Ми маємо зафіксувати нещасний випадок, потрібні його свідчення. В церкві є телефон? Чи в нього, може, є мобільний?

– Мобільного немає, і в церкві я телефону не знаю, але ж сама церква зовсім поруч! Я миттю!

Смикнувши за рукав Петрика, який ні на крок не відставав од мене, я плигнула в машину, й ми здали назад, бо розвернутися в такому снігу не було жодної можливості. На виїзді з провулку Росомахи я вказала Петрику напрямок, і машина, долаючи кучугури, рушила на світлофор.

Коли я щойно приїхала в Буремну Затоку і не була знайома з Бачинськими, то першим ділом вирішила навідатись у яку-небудь греко-католицьку церкву. Одна з них знайшлася на південній околиці – треба було лишень перетнути залізничний місток через Кам’янисту річку. Друга розташувалася на Вікторії-Захід – гостро-верхе диво сучасного мистецтва, дуже схоже на київський храм Св. Василія Великого на Львівській площі: гори скла й каміння, а на вершечку пірамідальної бані – хрест. Третя церква – на знелюднілій східній околиці, неподалік «Просвіти». Ця була стара-старезна, дерев’яна, мені навіть здалося, що чимось вона нагадувала карпатську дерев’яну архітектуру.

Бачинські належали до парафії на південній околиці, і зараз ми прямували саме туди.

Світло у вікнах кухні, яка прилягала до церкви, ми побачили, тільки коли під’їхали до будівлі мало не впритул. Без стуку я заскочила у бічні двері в прибудівлю й опинилась у великій кімнаті, в самому кінці якої стояли два горизонтальні морозильники, а навколо них крутилися жіночки, що складали на заморозку вже зварені вареники. Пан Йосип за столом завзято місив тісто. Просто в нього над головою висіли портрети Івана-Павла Другого та кардинала Любачівського – кардинал освячував церкву, а папа римський приїжджав із візитом років десять тому.

– Пане Йосипе, мийте руки, вам потрібно повернутися додому.

– Що трапилося?

– Нічого страшного, вже все гаразд, але на вас чекають удома.

Мій господар, високий і жилавий вісімдесятирічний старий, напрочуд меткий і жвавий як на свій вік, помив руки, натягнув куртку та бейсболку й був готовий вирушати. Жіночки в церкві покинули вареники та згоряли від цікавості, але їм доведеться дочекатися неділі – сьогодні нема часу нічого пояснювати.

Вже за десять хвилин ми повернулися додому. Пан Йосип напружено роззирався, побачивши поліцію та сусідів, які скупчилися біля хати. На щастя, «швидка» вже від’їхала.

Один із поліціянтів зустрів нас на порозі й провів пана Йосипа всередину. Ми з Петриком залишилися надворі, щоб не заважати, і потихеньку наблизилися до клуні, де крутилося двійко нових поліціянтів. Я дивилася на їхні вправні руки в ґумових рукавичках, на обладнання у шкіряній валізці, що стояла поруч, і в мене закрадалася певність, що то не простий огляд – працюють експерти-криміналісти. Знемагаючи від цікавості, я підійшла ще ближче й захопила уривок розмови.

– …Посвіти на цю крокву.

– Свічу.

– Бачиш?

– Бачу. Гадаєш, над нею почаклували?

– Безперечно. Подивись, тут усе нове, навіть дерево не встигло потемніти. Як могла тріснути кроква?

– Стривай! Але якщо це був замах, як міг зловмисник бути певен, що хазяйка взагалі серед зими полізе в сарай?

– Бачинські там картоплю тримали…– влізла я.

Я вже підійшла впритул до жовтої стрічки, але полісмен нетерпляче помахав мені рукою: мовляв, забирайся. Розчаровано я змушена була відступити вбік, відчула під ногою щось м’яке – й тишу розітнув відчайдушний тваринний вереск. Зойкнувши, я заточилась і, щоб не впасти, схопилася рукою за райську яблуньку. Сніг посипався мені за комір куртки, погляд же вихопив із темряви два ображені жовті ока.

«Ну просто корова на льоду! – вигукнув рудий койот, облизуючи травмовану лапу.– Я тепер тиждень шкутильгатиму!»

«Вибач! Я тебе не примітила…»

«Аж такий я непримітний!»

«Вибач,– ще раз мовила я, відступила на крок – і знову ледь не загриміла у сніг, наступивши комусь на лапу. Поряд із койотом у снігу надимала шерсть блакитна куля – котик Яро не міг не розділити сенсаційної пригоди, що сталась у його хаті, з найліпшим приятелем.– Знов у вас здибанка?»

Койот пхикнув.

«Я тут мерзнув на морозі, хотів її дочекатися, щоб розповісти дещо, а вона…» – і він демонстративно повернувся, ніби забирається геть.

«Я ж вибачилася! – гукнула я йому навздогін.– Що ти хотів мені розказати?»

Койот змилостивився, присів на задні лапи й задер писок догори.

«Уяви: табір для переміщених осіб, жахливий побут, сварки і лайки, але трапляються й радісні дні: наприклад, річниця весілля…»

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

РІК 1948

Третю річницю весілля Орися Байда святкувала з Осипком у таборі для переміщених осіб. Документ

із міської управи, який засвідчував, що вони офіційно побралися тридцятого травня 1945 року, лежав на видноті, і до нього раз у раз тягнувся дворічний хлопчак, з обличчя – викапана Орися.

Святкували чим було – на кухні щодня готувалися практично одні й ті самі страви з тих харчів, що їх постачала організація УНРА, але сьогодні Осипкові пощастило запопасти кілька пляшок шнапсу, тож настрій був особливо піднесений.

Часом Орисі не вірилося, що може бути така неймовірна свобода – де ні НКВД, ні СС, ні щоденних дзвоників на роботу о сьомій ранку, ні нашивки «OST» на одязі і заборони сідати в трамвай. Вона могла хоч щодня їздити трамваєм уздовж бульвару, де рядочком росли яблуні. У серпні простягни у вікно руку – і зірвеш наливне яблучко. Але плоди ніхто ніколи не рвав – у Німеччині городянам таке просто б не спало на думку!

А ще Орисі не вірилося, що вся ця воля, все це щастя – для неї одної. Що Оксани немає поруч і вже ніколи не буде. За двадцять два роки життя Орися жодного разу не лишалася сама, завжди була вдвох із сестрою, тож перший рік по смерті Оксани минув мов у тумані. Якби не Осипко, вона, либонь, наклала б на себе руки, бо життя на фабриці стало цілком нестерпним: щоденні й щонічні нальоти виснажували так, що дівчата спали на ходу; шкарпетки, які безнастанно плели в’язальні верстати, вже ніхто не вивозив, і ними склад був завалений попід стелю; одного разу бомба поцілила в бомбосховище – загинуло кілька дівчат і німкеня-майстриня…

Та найбільше Орисі муляла клятва, яку вона дала сестрі в лікарні: розшукати сестриного безвісти зниклого нареченого Семена та передати йому Оксанині листи й щоденники. Як, як зможе вона шукати Семена в цьому жахливому гармидері, коли не знаєш, чи ще будеш завтра жива? Господи, скільки ж триватиме це пекло?!.

Пекло закінчилось у квітні 1945-го. Кілька днів Орися з Осипком просиділи в бомбосховищі, бо нагорі велися вуличні бої; одна з дівчат із фабрики, яка наважилася поткнутись нагору, загинула під перехресним вогнем. Пайку хліба, котру видав остарбайтерам комендант табору, перш ніж завести у бомбосховище, вдалося розтягнути на три дні. На четвертий уже не мали що їсти. Лишалося ще відро питної води, й Орися з жахом думала, що буде, коли й води не стане.

О четвертій ранку до бомбосховища спустився комендант.

«Американці взяли місто. Ви можете повертатися до табору».

Першої миті Орися розгубилася, та вже за хвилю вона щасливо плакала, обнімаючи Осипка за шию: вони вільні! Вільні!

Й одразу на колишніх остарбайтерів посипалися дарунки, мов із рогу достатку: харчові набори Червоного Хреста, чорний житній хліб, рибні консерви, сякий-такий одяг. Хотілося думати про майбутнє. Саме в один із таких днів Орися й Осипко розписались у міській управі – прокотилися чутки, що всім колишнім громадянам Радянського Союзу доведеться повернутися додому. На вулицях з’явилися червоні офіцери.

«До тридцять дев’ятого року я був під Польщйю,– твердо сказав Осипко,– і не полечу до совіцького «раю». Моя дружина теж не мусить туди ся вертати. Розпружся».

Виконання обіцянки Оксані знову відкладалося на невизначений термін. А тут іще Орися відчула, що вагітна,– треба було шукати надійнішого притулку. Зго– дом вона завжди відганяла згадки про кочове життя, яке довелося їм з Осипком витримати, поки вони не осіли нарешті в одному з таборів для переміщених осіб. Тут вона прожила два, мабуть, найщасливіші роки – і не могла розділити цього щастя з Оксаною…

Орися перехилила чарку шнапсу, щоб повернутися до реальності, і скривилася від його міцного та різкого смаку. Подружня пара, що мешкала з Орисею й Осипком в одній кімнаті, жваво обговорювала свій недалекий від’їзд за океан.

– Мені батько зробив виклик,– пояснювала Ганька, яка колись разом із сестрами Байдами працювала на фабриці.– Він іще в тридцяті роки виїхав туди на заробітки, до війни повернутися не встиг. Їдемо за півтора тижні – маємо вже квитки на корабель.

– А довго плисти кораблем? – запитав Осипко.

– Два тижні.

– Ох, нічогенька дорога!

– Може, літаком хочеш? – загоготіли гості.– Американці візьмуть до себе на літак хіба твою симпатичну дружину!

Орися теж не стримала сміху, але думка про заокеанську далеку країну, куди вже за півтора тижні поїдуть сусіди, скабкою засіла в голові. Скільки можна валандатися по таборах для переміщених осіб? Додому вже не вернутися – отже, треба починати будувати нове життя. З нуля.

– А коли ви облаштуєтеся на новому місці,– зопалу спитала вона Ганьку,– не згодитеся розвідати, чи не можна й нам до вас перебратися?

Бовкнувши це, Орися затулила долонею рот,– як посміла вона набиватися зі своїми проханнями до цілком чужих людей, які й самі не відають, куди їдуть і що їх там чекає? Та Ганька по-дружньому всміхнулася до Орисі й просто сказала:

– Гадаю, якщо там знайдеться для Осипка робота, виїхати буде не проблема. Тільки вам треба якось заплатити за квиток… Нам за квиток заплатив батько, а ви… Може,– швидко додала вона,– вам удасться виїхати так, як колись мій татусьо: за його квиток, як він іще за Польщі їхав, заплатила компанія, котра наймала робітників…

– Дякую! – сплеснула руками Орися.– Вибач, що ми на тебе навішуємо свої турботи, просто…

– Припини перепрошувати! – відмахнулась Ганька.– Хіба ми не з тобою і твоєю сестрою їли потовчені крашанки, які мені з дому прислала мама?

Орисі на очі навернулися сльози.

Далі розмова крутилася тільки навколо довгої дороги морем: ніхто з присутніх моря ніколи не бачив, деякі за все життя далі свого села не виїжджали, і шлях у зачинених вагонах до Німеччини на роботу – то була їхня єдина подорож. Орися не наважилася розповісти про море, куди їх з Оксаною двічі возила в дитинстві мама. То було цілком інше море і цілком інше життя – те життя незворотно померло…

Де той вуйко Йосип,

Що горілку носить?

-співали до Осипка гості, коли в склянках закінчувався шнапс, і Орися разом з усіма пила міцний напій і швидко хмеліла. Брала на руки сина й шукала в його обличчі риси старшої сестри – так хотіла, щоб він був схожий на Оксану! – таж ні: малий вдався в матір, такий самий маленький, кругленький і меткий, навіть від батька нічого не взяв.

Дивлячись на малого, Орися згадувала Льончика Дуніна, відчувала його важку руку в себе на плечі, гадала: як було б, якби замість Осипка її чоловіком став Льончик? Але про Льончика Дуніна вона не мала жодної вістки від того самого дня, як виїхала в Німеччину; під час війни боялася писати, по війні надіслала йому на стару адресу в Києві кілька листів, але відповіді так і не дочекалася.

Щоразу, як згадувала про Льончика, Орися відчувала дивний трем у серці, мовби на мить поверталась у дитинство. Хай там як, але ті передвоєнні роки залишилися найяснішими в її пам’яті,– чи то просто людська пам’ять так влаштована, що вона зберігає тільки найприємніше, найрадісніше? В Орисиних спогадах Льончик Дунін був найтеплішою згадкою – такою рідною, як і пам’ять про Оксану. Навіть усі його витівки й вихватки набули тепер зовсім іншого відтінку – як-от історія з фальшивою печаткою Василя Дуніна– Борковського.

Орися вже не пригадувала, скільки їм тоді виповнилося років – чотирнадцять чи п’ятнадцять,– але яскравий червневий день пам’ятала чудово. Жодне свято в родині Байд, особливо ж день народження молодшої дочки, не обходилося без Льончика Дуніна. Прийшов він, як завжди, першим із гостей, подзвонив у двері і, коли йому відчинили, напустив на себе такої таємничості, що Орисю аж дрижаки брали з цікавості.

З-за пазухи, мов неймовірну цінність, Льончик дістав загорнений у папір пакунок. Орися хотіла тут-таки його розвинути, проте Льончик квапливо приклав палець до вуст і потяг іменинницю в кімнату сестер Байд, затулив портьєри на вікнах і аж тоді дозволив розгорнути пакунок.

Перстень-печатка з сірого металу (на Орисин подив Льончик твердо кивнув: срібна, навіть не сумнівайся) із зображенням шаблі й хреста. Пояснив пошепки: особиста печатка генерального обозного Дуніна-Борковського, зберігалась у родинному архіві Дуніних, вони-бо є майже прямими нащадками… Нізащо не хотів признатися, як це Льончик так розкидається фамільними цінностями; натякнув туманно – мовляв, печатка обов’язково в родині й залишиться. Орися спаленіла, але вдала, що натяку не допетрала.

«Але ж ти сам розповідав,– пригадала йому Орися,– що на гербі Дуніних-Борковських зображений був лебідь! А тут – шабля та хрест».

«То на гербі,– відмовив Льончик.– А печатка – це зовсім інше. Герб належав іще католицькій родині польських шляхтичів Дуніних-Борковських, а печатку собі робив козацький полковник, вихрещений у православ’я».

Орися вірити не хотіла, знала-бо Льончикову підступну натуру, але – повірила.

І тільки декілька років згодом Льончик зізнався, що вичитав десь опис печатки генерального обозного і сам вирізав її з дерева. А щоб на вигляд була як срібна, опустив у розплавлене олово… Орися довго зберігала дорогоцінний подарунок, але війна переколотила все, і печатка, може, десь і є ще – в Києві, у старій хаті Байд, де, вочевидь, уже оселилися чужі люди…

– Орисю, про що ти так замислилась? – поторсала Ганька її за плече.– Роздумуєш, як усі свої папери спакувати, щоб за океан перевезти?

Орися усміхнулась.

– А що ж мені ще везти, крім паперів? Лахи – ті, що на нас. Дитячий візочок комусь подаруємо – якщо дасть Бог іще дітлахів, уже якось розживемося новим, і не таким одоробалом,– вона глузливо хитнула головою в бік старезного дитячого візка, який займав чи не половину кімнати. Походження він мав досить темне – Орися підозрювала, що Осипко поцупив його в чиїйсь старій клуні, але ніколи не розпитувала.

– А де ти там працюватимеш? – Осипко звернувся до Ганьчиного чоловіка.– До речі, як місто називається?

– Містечко – Буремна Затока. Переселенці жартують, що то – справжнісінький Сибір…

– Одного Сибіру уник, то сам лізеш до чорта в зуби?

– Еге ж! – вищирився Ганьчин чоловік.– І буду я там, як у Сибіру, ліс валити. До речі, добре платять. Багато більше, ніж де-небудь на фермі…

– А мова? Ти ж не знаєш мови?

– З пилкою якось домовлюся!

– Мова – то не клопіт,– махнула рукою Ганька.– Тато писав, що для переселенців є безплатні мовні школи. А за рік треба складати іспит – не тільки з мови, а й з історії країни. І якщо складеш, то можеш отримати громадянство.

Згадка про громадянство аж мовби штрикнула Орисю: досі вона просто боялася замислюватися над тим, що вже ніколи – ніколи! – не повернеться в Україну. Не побачить старої хати, де вони з Оксаною саме в той деньхотіли поміняти шибку, не пройдеться крутими брукованими вуличками, не поставить свічку на цвинтарі, не розпалить самовар, не побачить шкільних подруг, не зустрінеться з Льончиком Дуніним…

– А нас із малим на корабель візьмуть? – не вгавав Осипко.

– Авжеж.

– А їсти дають? Чи треба з собою пакувати?

– Годують дуже добре,– упевнено відповіла Ганька.– Щодня дають білого хліба стільки, що й з’їсти не можна, і тоді пасажири кришать його мартинам.

– Маю сумнів, що мартини аж так далеко від берега літають…– гмикнув Осипко і знову підкинув питання: – А якщо морська хвороба?

На це вже відповіді не знайшла навіть всезнайка-Ганька, тож тільки знизала плечима і, щоб нарешті перевести розмову, заспівала:

Де той вуйко Йосип,

Що горілку носить?

– А ось і він! – Осипко переставив ближче склянки й плюснув залишки шнапсу.– Ну, за нове життя – щоб у Буремній Затоці і ви, і ми знайшли тиху гавань.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

ПЕРСТЕНЬ БОРКОВСЬКИХ

Ліна Оверченко недаремно їла свій журналістський хліб – не встигла я й оком зморгнути, себто висунути ідею про спадщину Дуніних-Борковських, котра могла виявитися ласим шматком і закрутити ще й не таку веремію, як Ліна вже їхала в чернігівській маршрутці, з’ясовуючи останні невирішені питання через незамінний стільниковий телефон. Про її походеньки я дізналася згодом із довжелезного електронного листа, дещо сумбурного, тож для шановного читача доведеться мені переказати його своїми словами.

Найперше Ліна Оверченко домовилася з Чернігівським обласним художнім музеєм, де у фонді за інвентарним номером Ж-38 зберігалася видатна пам’ятка українського портретного малярства – парсуна Василя Андрійовича (який насправді був Касперовичем) Дуніна-Борковського.

У музеї журналістку вітали з хлібом і сіллю, наукова співробітниця детально розповіла історію ктиторського портрету – такі малювались по смерті благодійників церкви й вішалися понад похованням небіжчика. За свідченнями відомого історика Олександра Матвійовича Лазаревського, спершу портрет і справді висів над похованням Дуніна-Борковського в Успенському соборі Єлецького монастиря, але згодом потрапив у зібрання Василя Васильовича Тарновського, який, до речі, свого часу разом із Ґалаґанами придбав сімнадцять малюнків Тараса Шевченка і цим поклав початок колекціонуванню творів поета… Двічі портрет Дуніна– Борковського був реставрований – у п’ятдесятих і вісімдесятих роках двадцятого сторіччя…

Ліна залюбки вислухала пізнавальну лекцію, але не портрет генерального обозного Василя Дуніна-Борковського цікавив її зараз. Хоча сама парсуна на липовій двометрової висоти дошці безперечно вражала. І товстезна розгорнена книга на столі, і білий лебідь на родовому гербі, і полковницький пірнач у правиці козацького ватажка, і шабля в лівій руці, і темнозелений жупан зі світлим кунтушем повйрх, і червоні чоботі,– всі ці атрибути мудрості, влади й багатства справляли неабияке враження. А обличчя чернігівського полковника! Не портретний живопис – справжнісінький іконопис. Високе чоло, пронизливий погляд, вольове обличчя непересічної особистості. Герой має бути таким, яким його хочуть бачити люди…

Наукова співробітниця музею показала Ліні і сторінку з «Чернігівського літопису за новим списком (1587-1725)», свого часу опрацьованого істориком Лазаревським; літопис засвідчив, що 1702-го року « Борковський, обозний єнеральний козацький, марта 4 дня умер; похован в монастиру Єлецькім чернігівськім, в паперті, по правім боці».

Наступною зупинкою на Ліниному шляху був Єлецький монастир на правому березі Десни. За легендою, монастир був збудований князем чернігівським Святославом Ярославичем просто в лісі на місці, де далекого 1060-го року буцімто знайшли «на дереві єловім» чудотворну ікону Пресвятої Богородиці. І мурований Успенський собор, і загалом Єлецький монастир напрочуд нагадали Ліні Києво-Печерську лавру.