Текст книги "Три таємниці Великого озера"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

Великий кіт вистрибнув із темного кутка. Я сахнулась і ляпнула з кухлика гарячого сидру собі на коліна. А блакитний волохатий кіт наблизився, тернувся лискучою спиною об ноги, стрибнув на столик і пройшовся вперед-назад. Зблизька він був схожий на Ярка як викапаний, аж мені закортіло протерти очі – він-бо тут як міг опинитися?! Ворожка попестила годованця й витягла з колоди першу карту. Безгучно лягла карта на вкритий хусткою стіл.

«Диявол».

– Біда вже сталася,– мовила ворожка.– І щоб запобігти більшому злу, потрібно знайти та знешкодити його корінь… який часом тягнеться на роки й роки в минуле…

Друга карта випала з колоди.

«Повісельник».

– У старовинних колодах,– шепнула Джеклін,– він зветься «зрадником»…

– Отак за ногу, мов цей повісельник,– зловісно заговорила ворожка,– підвішене зараз майбутнє – між життям і смертю. Зробіть один хибний крок – і перед вами постане…

Третя карта впала на стіл.

«Смерть».

Печиво тріснуло в мене в роті, і на зубах я відчула твердий уламок. Я виштовхнула його язиком, витягла двома пальцями з рота й піднесла до очей. У руках тримала відрізаний людський палець з чорною смужкою під нігтем.

– А-а-а!

Чи я пам’ятаю, як ми опинилися на дорозі, як добігли до низької темної хати, як я заскочила всередину й підперла спиною двері? Чи пам’ятаю, як мене термосила Джеклін, допитуючись, що скоїлося? Чи пам’ятаю, як Султана розтирала мені холодні долоні, а Майкл заспокоював: тихо, тихо, нічого не сталося…

Згадується лишень, як потьмяніло світло в Петриковім ліхтарі, як із чотирьох кутків темної хати на нас насунулися високі постаті з ясно-червоними вустами, як вишкірили вони довгі зуби, як потяглися хижо – цілувати…

Був би час зупинитися, був би час поміркувати! Та якесь химерне дійство закручувалося довкола мене, і я не могла вирватися з його лабетів – мене тягнуло у стрімкий вир, шарпало, кидало з боку в бік. Не помічаючи коли, ми опинились у старій корчмі. Високий шинквас заляпаний був пивом, на ньому громадилися порожні кухлі. Довгі столи двома рядами стояли уздовж стін, а за ними на лавках бенкетували скелети, лигали пиво, грюкали кухлями об зашмаровану стільницю. Реготали, в такт підстрибуючи на лавці, пританцьовуючи, аж кістки гримотіли.

З-за шинкваса визирнула смерть: каптур насунула на самі очі, а стару іржаву косу закинула на плече. Звісно, подумалось мені, де скелети, там і смерть. У відповідь на це смерть глузливо всміхнулася – видно було тільки її білі-білющі зуби,– вийшла з-за шинкваса й попростувала до нас.

– А що це в нас за гості солоденькі? – провуркотіла вона лагідно, аж мене мороз поза шкурою продер.– А кого це вони шукають-виглядають?…

Ми позадкували з корчми, я крізь рукав відчула, як Джеклін притримала мене за лікоть, спрямовуючи до стежки, бо мене ноги несли невідь-куди, не розбираючи дороги. Тільки кущі зловісно шаруділи довкруж, тільки невідомі звірі підступали дедалі ближче до стежки, тільки рухливе світло Петрикового ліхтаря оживлювало тіні-чудовиська, змушувало їх кидатися на людей…

Попереду замерехтів вогник – ще один оманливий маяк. Ми наблизилися. Вартова вежа зустріла нас зірваними з завіс дверима. Чатового не було, тільки лишилися після нього два гасові ліхтарі обабіч брами. Майкл обережно зазирнув у вежу, поманив нас пальцем.

Ох як не бажалося заходити! Але супутники мої вже стовпились у сінцях вежі, звідки гвинтові сходи вели нагору – туди, де на три боки дивиться оглядова баш– та, схожа на голубник. Чатового ми знайшли по ліву руч од дверей: підвішений за ногу, він важким лантухом бовтався на гаку, вбитому в одвірок. Повісельник – чи зрадник? Повісельник – чи зрадник?…

Але й то не все: навпроти дверей, просто під вузесеньким вертикальним віконцем-бійницею, впиралась у стіну невелика дерев’яна лавка, а на ній стояла довга скриня… Ні, стривай, то не просто скриня, то…

Труна.

У труні лежить дівчина. Очі заплющені, руки на грудях схрещені, розплетене волосся в’ється по плечах. Смаглява шкіра, гострі вилиці, чорні брови-шнурочки. Красива дівчина. Бліда, аж синя. Мертва.

– Комендантська дочка? – спитав пошепки Майкл, і я відчула, як у мене затрусилися коліна. Цього вечора коїлося щось несосвітенне. Ми приїхали відсвяткувати Переддень усіх святих у маленькому готельчику старовинного Форту, який завше радо приймав відвідувачів, а натомість потрапили у примарний світ, де творилося казна-що. І десь глибоко в душі скабкою засіла певність, що все це не просто так, що події ці на мені зовсім скоро окошаться. Мертвий чужинець, зникла дівчина, велике зло, зрадник… і смерть. Тільки…

– Здається, вона,– так само пошепки відгукнулася

Джеклін.– Отже, знайшли…

– Лишень запізно…

Джеклін обернулася спиною до труни, махнула рукою, хотіла вже виходити з вежі. І тоді мертва дівчина розплющила чорні очі, рвучко сіла в труні й вищирилася. Її пронизливий крик струснув вартову вежу, а тоді захлинувся й обернувся на жахливий, потойбічний регіт. Я відчула, як земля тікає з-під ніг, а очі не могли відірватися від синіх рук покійниці, які тяглися до мене – от-от торкнуться. Змагаючи запаморочення, я стрибнула назад, кулею вилетіла з вежі й, добігши до Петрикової червоної машини, кулаком загрюкала по дверцятах:

– Хочу додому!…

…У комп’ютерній залі не було ні душі. Я сиділа наодинці з єдиним увімкненим комп’ютером і стукала по клавіатурі.

«Ліно! Здається, я з’їхала з глузду. Тільки-но подумаю про сьогоднішню нашу поїздку у Форт, як до горла підступає нудота і мокріють долоні. Не може ж такого бути, щоб вони – всі четверо – змовились, аби мене взяти на кпини?!»

Відмінність у часі між Буремною Затокою і Києвом – сім годин. Вдома зараз розвиднюється ясний білий ранок. Вдома не святкують Переддень усіх святих. Там тихо, спокійно, затишно, надійно. Хочу додому!…

Рання пташечка Ліна вже сидить за комп’ютером: відповідь мені прилетіла за три хвилини.

«Бубочко! Головне, тримай себе в руках! До речі, зі мною на журналістиці хлопець навчався – Ромчик Данилець. Його батьки з репресованих, тільки у вісімдесятих повернулися в Україну. У них дідо був бандерівцем, десь на поселенні одружився та все мріяв переїхати з родиною до Києва… А раптом це той-таки Ромчик?…»

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО ВЕЛЕТНЯ

Вперше в житті на власний день народження не я скликала гостину, а її влаштували мені. Що тут скажеш! Ініціатива приємна і вельми доречна, особливо для людини, яка тиняється в чужій країні по найманих кімнатах.

Зима ще не вступила у свої права, але сніг випав і влігся надійно, надовго. Щоранку заповзятливі мешканці Буремної Затоки прокидалися на півгодини рані– ше, щоб устигнути – хто широкими шуфлями, а хто й у механізований спосіб – розгребти виїзд із гаражів. Трошки пізніше на деркотливих машинах приїжджали муніципальні працівники й розчищали вузенькі стежки для пішоходів. Найпізніше вставали трактористи, які мали відкидати снігові замети з шосе. Надвечір уздовж доріг виростали височенні горбовини, і коли я нипала поміж них, не бачачи попереду мети своєї подорожі, мені здавалося, що я заблукала у нескінченному сніговому лабіринті.

Петрикова червона машина чекала на мене під хатою; я продерлася крізь дві снігові кучугури, мною власноруч накидані зранку, набрала трохи снігу в низькі чобітки – купуючи в Києві зимове взуття, хіба могла я передбачити цей сніжний шал заокеанської Буремної

Затоки? – і зручно вмостилася на передньому сидінні.

– У Кав’ярню?

– Чудова місцина! Згода.

Машина розігнала колесами перший пухкий сніг, що вже встиг нападати, тільки-но смеркло: хуга зазвичай починалася надвечір, і цілу ніч до ранку кружляло й мело,– проїхала темними безлюдними вулицями, що тьмяно освітлювалися тільки вікнами низьких хаток, і зупинилася під двоповерховим старовинним будинком. Зелена вивіска ґотичними літерами сповіщала, що ми не помилились і це – відома на все місто Кав’ярня.

У Буремній Затоці без коминка не обходиться жоден будинок. Навіть якщо це газове ерзац-полум’я з фальшивими дровами, навіть якщо це електричний вогонь, котрий здатен обманути око тільки здалеку… Та збереглися ще й справжні цегляні коминки, чорні зсередини від сажі, з чорним шаром кіптяви над роззявленою своєю утробою, бо навіть вона, така велика, не вміщає всього вогню, коли по-справжньому розгоряться дубові дрова…

У Кав’ярні газовий коминок посідав центральне місце – просто навпроти входу. Коло нього – низенький овальний столик і м’який диванчик. Праворуч – цілісінька стіна книжок на будь-який смак, здебільшого вже добряче потертих, а на нижній поличці – на висілках – ігри. Звісна річ, столик біля коминка зайнятий щасливчиками, що приїхали раніше.

Та в Кав’ярні не одне є вигідне місце для тих, хто прагне затишно усамітнитися. Посеред зали – дерев’яні сходи на другий поверх, який балконом нависає над першим. Балкон розділений на кабінки, у кожній – круглий столик і чотири стільці; ми видираємося рипучими сходами нагору і займаємо місце під вікном із краєвидом на засніжену вулицю й одинокий ліхтар, що ледь-ледь її освітлює.

За хвилину переді мною – широка низька філіжанка і маленький чайник з окропом. На тарілці кружальцями нарізана цитрина. У пакетику – ройбуш. Він запарюється до червоного кольору. Гарбузовий сирник – брунатно-прозорий, як гречаний мед,– незмінна страва до кожного справжнього свята.

– Зіграємо? – питає Петрик. У руках має колоду карт. Але не картярський азарт насправді володіє ним: він знімає першу картку і зачитує: – «Англійський письменник, автор поем «Втрачений рай» і «Віднайдений рай».

– Джон Мільтон,– автоматично відповідаю я. Петрик перевертає картку, і там ми читаємо підтвердження правильної відповіді: Джон Мільтон.

– «Літературознавець і письменник Девід Лодж уславився своїм романом…»

– «Світ малий» ^[6].

– А оце,– Петрик знімає третю картку,– нелітературне питання: «У якому місті легендарний Сплячий Велетень охороняє затоплену срібну копальню?»

– У Буремній Затоці!

– А гайнемо?

Крихти гарбузового сирника зібрані по тарілках, гарячий коминок лишається позаду, а надворі чекає змерзла машина. Поїхали!

Легенда оповідає, що колись уся земля в околиці Буремної Затоки належала червоношкірому народу оджибве, себто анішинабе. Славний народ провадив мирне і тихе життя, і дух глибоководдя Нанабіжу ^[7]схотів нагородити його. Він запросив вождя у свій Буремний палац і розповів секрет срібної копальні, а взамін узяв слово, що анішинабеґ ніколи не видадуть таємниці білим людям, бо прокляті будуть не вони, а Нанабіжу. З тої пори анішинабеґ убирались у вишукані срібні прикраси, а сусідній народ заздрісно прагнув дізнатися секрет срібної копальні. Скільки тортур довелося знести людям оджибве, які потрапляли до рук заздрісників-сусідів! Та навіть загроза смерті не примусила їх видати таємницю. І тоді сусіди заслали до оджибве хитромудрого шпигуна. Довірливі анішинабеґ не крилися перед шпигуном, адже вважали його другом, і показали вхід до срібної копальні. Шпигун набрав срібла, скільки зміг, і подався додому. Дорогою він зголоднів, а що не мав при собі хутра, яке можна було б обміняти на їжу в білих приходьків, то купив хліба за срібло оджибве. Двоє білих торговців побачили велетенський зливок срібла, й очі їм загорілися в передчуванні швидкого збагачення. Вони підпоїли шпигуна й переконали показати їм вхід до срібної копальні. Трійця шукачів скарбів уже підходила до Срібного острова, коли страшний буревій сколихнув води Великого озера, височенна хвиля хлюпнула в Срібний острів, дух глибоководдя Нанабіжу вихопився з-під товщі води – і впав назад в озеро, щоб навіки застигнути кам’яною постаттю Сплячого Велетня, поховавши білих торговців і секрет срібної копальні. А збожеволілого шпигуна наступного дня анішинабеґ знайшли в каное, яке безцільно розтинало хвилі Великого озера…

Машина вгризалась у снігові замети на дорозі, розкидала сніг, у світлі фар той сліпуче зблискував, видавався незайманим, первісним, як на початку світу, а сосни чорніли непробивними стінами по два боки дороги. Та щойно ми виїхали на берег Великого озера, щойно Сплячий Велетень постав зовсім близько – всюдисущий у Буремній Затоці ліс відступив, а натомість насунувся шир води, де владарює дух глибоководдя Нанабіжу.

Коли я вперше – був це вересень – прилетіла до Буремної Затоки, то не проминала жодної екскурсії містом і його околицями. Водоспад Какабека, поїздка на Велике озеро – навіть теплої осені холодне, темно-синє, вітряне, гора Буревісника, півострів Сплячого Велетня… Але сьогодні Сплячий Велетень був зовсім не таким, як завжди. У темряві, де тільки сніг відсвічував тьмяним сяйвом: перевернутий гарбузовий окраєць місяця висів зовсім низько,– велична фігура Велетня, що спить зі складеними на грудях руками, здавалася живою – от-от зітхне Нанабіжу на повні груди, стрепенеться: «Виспався!» Ми постояли кілька хвилин на березі, спостерігаючи за темними хвилями Великого озера, що, здається, не замерзає навіть у сорокаградусний мороз…

Ми застрибнули до машини, і вже за хвилю поверталися до містечка – але іншою дорогою: Петрик об’їжджав Буремну Затоку уздовж Кам’янистої річки. Десь там, праворуч і попереду, тубільне селище, про яке він мені розповідав…

Дорога петляла Оджибве-парком, який насправді більше скидався на ліс. Так, тут де-не-де уздовж шляху стояли телефонні буди, а дорога була заасфальтована, але те, що в Буремній Затоці називалося парком, в Україні б уважалося густим-густющим, чорним-чорнющим, старим-старезним дрімучим пралісом. Крок із дороги в гущавину – і ти вже ніколи не виблукаєш із хащ.

– Тут недалечко аметистова копальня, я тобі покажу,– мовив Петрик і заглибивсь у якісь зовсім уже несосвітенні сніги. Машина миттю забуксувала. Пет– рик вилаявся і виліз із салону.

Я теж скочила в глибокий сніг, ступила кілька кроків. Чумацький Віз, чи то пак сузір’я Великої Ведмедиці, висів у незвичному місці: у Буремній Затоці небо зовсім не таке, як в Україні. А під сузір’ям – ведмежі сліди: я вже навчилася їх розрізняти, бо вночі лісові гості часом забрідають зовсім близько до людських осель. Під кленом слідів густо натоптано, наче ведмідь бабравсь у снігу, знайшовши поживу, а далі вервечка вилась поміж дерев і губилась у темряві.

Чому я звернула на це увагу? Світло фар вихоплювало з темряви тільки шматок пралісу, і саме в цей круг потрапив стовбур клена, а попід ним, серед ведмежих лап,– відбиток, який око не очікувало уздріти в нічному лісі. Невже людський? Так, невеличка підошва, чітка прим’ятина від каблука, трохи ближче до дерева – глибокий навскісний слід: може, там впиралися носаком, аби видертися на дерево? Тікаючи від ведмедя?!

Петрик захряснув дверцята машини, щоб не випускати з кабіни тепло. Мотор дирчав загрозливо. Я смикнула супутника за рукав куртки і вказала на дерево.

Ближче ми підходили сторожко, мов очікували, що з наступним кроком земля під ногами може розверзтись і поглинути нас. Голе віття клена здавалося чорною хмарою, нічого не можна було розрізнити в суцільній темряві, яка починалась одразу за колом світла від фар. Петрик зупинив мене, швидко повернувся до машини, відчинив дверцята й клацнув важільцем біля керма. Спалахнуло дальнє освітлення, сяйливий сніп стрибнув уперед і вгору, й тоді я побачила, що між віттям клена біліють скрючені пальці.

Петрик тільки встигнув підставити руки. Істота з дерева впала просто на нього, наче вона чекала одного: щоб ми нарешті з’явилися. І ми прийшли.

– Допоможи мені,– здушено покликав Петрик, тож я невпевнено тицьнулася йому в спину. Він повернувся, і світло роз’яснило вилицювате обличчя й чорне волосся дівчини-аборигенки. Майнула божевільна думка, що це – саме та дівчина, яка зникла, коли на водоспаді Какабека загинув Роман Данилець. Невже ми знайшли її запізно? Точно як у Переддень усіх святих – комендантську дочку… Я незграбно підставила плече, Петрик закинув мені на шию ліву руку дівчини.

Шлях до машини видався неприродно довгим. Наче снігу нападало вдвічі більше, і ноги зашпортувались у ньому, черпали його черевиками, сніг не пускав нас, чіплявся з усіх сил.

Петрик штовхнув машину – і вона несподівано легко покотилася назад. Дівчину-аборигенку ми вмостили на заднє крісло. Я скоцюбилася поряд, підтримуючи її, бо вона весь час сповзала з сидіння. Стіна пралісу чорніла у вікні. Петрик обернувся від керма:

– До найближчого телефону і викликаємо поліцію?

– Ні, краще просто зразу до лікарні. Я розумію, у вас поліція, може, й швидше ворушиться, ніж в Україні, але поки нас розшукають серед снігових заметів… я не певна, що ця дівчина взагалі ще жива… вона така холодна…

Петрик мовчки вивернув кермо, і машина, долаючи сніг, помчала до міста. Чумацький Віз, який випадково забрів у цю заокеанську країну, перемістився і тепер рухався проти нас, віддаляючись на південь, щоб спочити у теплих краях…

За два роки в Буремній Затоці я так і не змогла второпати, як тут працює служба швидкої допомоги. Теоретично будь-хто може подзвонити за всесвітньо відомим номером «911», але мої місцеві друзі чомусь не радили мені того робити. Туманно вони натякали: не дай Боже виклик визнають фальшивим, доведеться платити таку компенсацію, що краще… оно лісу навкруги, як у давні часи в Дикому Степу,– хоч повісься, та й води у Великому озері – хоч втопися… поминаю– чи вже землю, котрої – хоч вдавися…

Передпокій зустрів тишею. Черга мовчазна, зосереджена. До віконця підходять хворі, декого заносять родичі, і сувора сестричка швидко визначає, кому потрібна нагальна допомога, а хто може зачекати півгодини, і чіпляє на зап’ястя папірець із номером.

Але наш приїзд зчинив бучу. Медсестри й медбрати заметушилися, з коридору миттєво викотили ліжко на колесах, дівчину-аборигенку вклали набік. Її одразу знудило, і медбрат у зеленій піжамі метнувся до туалету, виніс відро з водою, замив підлогу. Окрема палата вся в електроніці. З-за Петрикового плеча я зазирнула всередину, ще встигла побачити, як дівчину приєднують до апарата, що постійно рахує пульс, потім готують крапельницю, а вже наступної миті ми опинилися віч-на-віч із немолодою блондинкою у темно-синьому поліційному строї.

На блондинці було забагато косметики – з обличчя ледь тиньк не сипався. В руках вона мала планшет, на ньому – блокнот для записів. Поліціянтка у широкому кашкеті завчено усміхалася, та очі були серйозні. У мене вона навіть паспорта не попросила, але, зрештою, я все одно його при собі не мала: у Буремній Затоці мені ще ні разу не доводилося пред’являти жодного документа, крім студентської картки у бібліотеці.

– Детектив Коен,– представилася блондинка.– Зможете показати, де саме ви знайшли дівчину?

– Приблизно,– невпевнено промимрив Петрик.– Але мали залишитися сліди від коліс. Їх не могло так швидко снігом замести.

– А там, між іншим,– конфіденційно додала я,– ще й ведмежі лаписька зосталися. Їх теж, мабуть, ви зможете розшукати…

Збудження потроху влягалося, натомість ноги поважчали, у плечі стрельнуло, очі почали злипатися. Захотілося гарячого вина й смаженини, але вдома не було ні рісочки.

– А нам можна ще раз до неї зазирнути?

Детектив Коен кивнула і відсторонилася. Муркнула щось на кшталт: подзвонимо, коли виникне потреба,– і ми пройшли вузьким коридором до палати.

Дівчина лежала з заплющеними очима. Чорне волосся злипле й скуйовджене, на обличчі білі плями відмороженої шкіри. Вуха великі, як вареники, і ясно-червоні. Але екзотична краса дівчини не поблякла навіть після перенесених випробувань – дівчата-аборигенки в Буремній Затоці напрочуд хороші з лиця. Подейкують, коли етнос загрожений, він зачинає продукувати багато вродливих людей, особливо жінок.

Хвору вже перевдягнули у зелений лікарняний халат, вкрили простирадлом; у палаті без вікон було так гаряче, що я плавилася під пуховою курткою. Одна вена дівчини була проштрикнута голкою крапельниці, на другій руці – наліпка пластиру. Тільки зараз я розгледіла, що аборигенці – не більш як двадцять років, миле личко з високими вилицями і чорними бровами-шнурочками, але поміж брів залягла болісна зморшка.

– А вона,– спитала я пошепки,– так і не приходила до тями?

Медсестра, яка чергувала в палаті, похитала головою.

– А хто вона? Ви ж її роздягали… Були якісь документи?

Сестричка поглянула на мене здивовано, але відповіла:

– Нічого не було. Але її фото друкували в «Бортовому журналі»…

Це число місцевої газети мені, либонь, не потрапило до рук. Виходить, що ця дівчина… ця аборигенка… та сама аборигенка… та сама…

Дівчина поворушилася на ліжку і, не розплющуючи очей, пробурмотіла:

– …аазгоґан… акіўетзііўі… аабава…

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

НЕЗАКОННЕ ПРОНИКНЕННЯ

Що вона сказала? – запитала я пошепки, щойно ми з Петриком опинилися надворі.

– Ти гадаєш, я так добре знаю мову оджибве?

Я викотила очі. Абориген, який виріс у резервації – перепрошую, в тубільному селищі,– не розуміє мови своїх пращурів?!

Петрик дещо засоромився.

– Ну, у мене тільки тітка балакає на анішинабе-моўін… А ще я рік вивчав мову в Університеті…

– Хоч щось же ти маєш пам’ятати?

– Якщо я добре розчув, вона пробурмотіла три слова: «міст», «старигань» і «тепло»…

– Та-а-ак… «Тепло» нам ні до чого,– замислилась я.– Звісна річ, що після лісу в лікарні вона нарешті зігрілася… А от «міст» і «старигань» можуть дещо означати… щось важливе! Які у вас тут є мости?

Петрик потер пальцями цілком червоний від морозу ніс. Пічка в машині шпарила на повну, холод і нервове збудження потроху виходили з нас, у мене теж свербіло в носі, і кілька разів я поривалася чхнути – але останньої миті вдержувалася. Я дістала карту Буремної Затоки, з якою не розлучалася. На згинах папір уже потерся, місцями навіть довелося підклеїти скотчем, але зручнішої мапи міста й околиць годі було шукати.

Петрик увімкнув ліхтарик у стелі салону й нахилився над картою.

– Один міст є на водоспаді Какабека…

– Так, пам’ятаю, дерев’яний… Може, вона мала на увазі його?

– Навряд чи. Той хлопець упав далеченько від мосту через Какабеку… Є кілька мостів через Кам’янисту річку: бачиш, отут, біля Великого озера; потім трошки далі,– Петрик вів нігтем по карті,– це старий залізничний, зараз потяги уже не ходять… Є місток через Росомаху – це рукав Кам’янистої ріки…

– Добрий день у вашій хаті! – образилась я.– Та я щодня перетинаю цей місток, коли йду на автобус! Я ж тут мешкаю! Минулої весни, на Вербну неділю, я навіть посадила на березі Росомахи свячену вербу…

– Навіщо? – вилупився Петрик.

– Довго пояснювати… Український звичай… Верба – це оберіг. Ну, як у вас тютюн – чи майже так…

– Ага. А от є ще один міст – через Смарагдовий потік. Це теж рукав Кам’янистої річки, він петляє через весь Оджибве-парк і впадає в Смарагдове озерце.

– Це де?

– На протилежному боці від аметистової копальні,– пояснив Петрик.– Гніздо Буревісника якраз поміж аметистовою копальнею і Смарагдовим озером. По цей бік гори, ближче до копальні – наша резервація.

– Ну, дівчина ледве чи могла від Смарагдового озера довго плутати лісом по коліно в снігу, потім здолати Гніздо Буревісника й зрештою опинитися аж біля копальні, де ми її знайшли…

– Хтозна,– знизав плечима Петрик,– всяке буває.

– Добре, а «старигань»?

Замість відповіді Петрик увімкнув першу швидкість і рушив із місця.

– Звідки мені відати,– кинув він, вирулюючи зі стоянки біля лікарні,– який старигань привидівся Ожавашко, поки вона лежала у безпам’ятстві?

– Ожавашко? То ти її знаєш?!

Петрик різко натиснув на газ, і машина рвонула по заметеній трасі, тільки сніг із-під коліс порснув.

– Звісна річ, я її знаю! Ми виросли в одному селищі!

– Чому ж ти раніше і словом не обмовився?! Петрик навіть не глянув у мій бік. Мені зробилося трохи ніяково, що я так на нього напосілася. Справді, коли ми читали газетну замітку, звідки Петрикові було знати, що саме Ожавашко супроводжувала загиблого Романа Данильця? А потім якось і мова не заходила про той жахливий випадок…

– Дивне ім’я – Ожавашко,– мовила я примирливо,– щось означає на анішинабемоўін?

– Ожавашко – зелена. Вона вродилася з зеленими очима. Очі згодом потемніли, та ім’я лишилося… Тебе додому?

– Мабуть,– зронила я.– До речі, пів на десяту, я щойно з’явилася на світ.

– Мої вітання.

Петрик повернув на Вікторію – найдовшу вулицю у Буремній Затоці. Вікторія-Схід відлягала од Вікторії-Захід на кілька кілометрів, і у вересні, коли я регулярно влаштовувала собі піші ознайомчі екскурсії містом, мені знадобилося дибати годину сорок хвилин, щоб із дому добитися до Інтернаціонального скверу, де всі народи, котрі проживають у Буремній Затоці, встановили пам’ятники своїм покинутим батьківщинам.

Був там і український тризуб, аякже.

Я обернула голову, вдивляючись у темряву. Ось він – за колючим дротом величезний тризуб, ледве-ледве освітлений тьмяним ліхтарем… З нутра піднялося бентежне відчуття, яке щораз викликав у мене цей поневолений тризуб.

Ми саме проминали одноповерховий шоколадний будиночок, коли Петрик трохи пригальмував.

– Отут,– кивнув він,– мешкав загиблий хлопець.

– Роман Данилець?

– Роман Да… я не можу вимовити його прізвища.

– Звідки ти знаєш? Ти був із ним знайомий? Спершу Ожавашко, тепер будинок Романа Данильця… Петрикова обізнаність лякала. Ні, стривай, я не можу думати на людину, з якою їду в одній машині! Але, згодьтеся, історія темна…

– Я розпитував про Ожавашко і цього хлопця. Знаєш, як нестерпно жити з відчуттям, що нас, корінних жителів, білі зайди підозрюють у всіх гріхах?!

– Ану, зупини машину.

Петрик знехотя скорився. Він завернув за ріг і притулив машину у вузькому завулку з поетичною назвою Вільшанка. Двигуна Петрик не вимикав, і пічка жаром пахтіла мені в обличчя.

– Зараз я тобі щось запропоную,– мовила я, дивлячись просто перед собою у чорне провалля нічного завулка,– але ти не поспішай оголошувати мене божевільною…

У відповідь Петрик шморгнув носом.

– Роман Данилець мешкав у цьому будинку не сам? – спитала я.

– Сам,– відповів Петрик.– Цей будиночок розрахований на двох студентів, але, наскільки я зрозумів, тут місце не надто вигідне, тож другого пожильця поки що не знаходилося…

– Чудово. Бо в мене виникла одна геніальна ідея.

– Незаконне проникнення? – здогадався професор Аніт і ще раз шморгнув носом.

– А звідки ще починати розслідування, як не з перевірки помешкання? – знизала я плечима.– Ти хіба детективів не читав?

– А ти знаєш, що нам за це світить?

– Здогадуюся. У вас тут закони про приватну власність суворі.

Петрик вимкнув двигун і відчинив бардачок. Я підтягла до себе коліна, щоб не заважати. Серед купи запорошеного мотлоху професор Аніт знайшов ліхтарик і складаний ніж, тоді подумав іще, дістав засмальцьовані нитяні рукавички й запхнув усе добро собі в кишеню пальта. У мене рукавички були теплі, шкіряні.

Ми вилізли з машини, і Петрик обережно причинив дверцята, щоб голосно не брязкати. У завулку Вільшанки не світилося жодного ліхтаря, і червона Петрикова машина видавалась у темряві чорним силуетом великого звіра.

Ми ступили кілька кроків у бік Вікторії. Серце моє шалено калатало. Вчинити незаконне проникнення в чужій країні, та ще й коли в кишені не лежить навіть паспорта, та ще й у компанії червоношкірого аборигена, а на них, як відомо, білі полюбляють вішати нерозкриті справи…

Світло блимнуло так нагло, що я остовпіла. Майнула химерна думка, що тут – засідка, і поліція нас знімає на камеру. Я ще здивувалася, навіщо знімати тут, надворі, коли ми не встигли здійснити протиправних дій,– і нарешті побачила, що то спалахнув ліхтар над ґанком. У Буремній Затоці люблять економити на сірниках: вішати над дверима ліхтарі на фотоелементах, а в хаті цілодобово палити світло в усіх кімнатах.

Я вистрибнула з кола світла.

– Боже, як я налякалася!

Петрик зловтішно підсміювався.

Ми повернули за ріг і зупинилися, зачувши слабке торохтіння автомобільного двигуна. З сусіднього провулка виїхав зелений пікап. У Майкла така машина, зринуло в пам’яті, а нам зараз зовсім не потрібна зайва компанія… Та, зрештою, в Буремній Затоці мужчини полюбляють напіввантажні джипи: і на полювання зручно їздити, і влітку вибратися відпочити – є де намети поскладати, а раптом забагнеться втекти від дружини, можна навіть прихопити улюблений диванчик… Ні, то не може бути Майкл – що йому робити тут поночі!

Перетнувши вулицю, ми підійшли до шоколадного будиночка.

Парадні двері були заклеєні жовтою стрічкою з загрозливим написом «МІСЦЕ ЗЛОЧИНУ. НЕ ПЕРЕТИНАТИ», і хоча я точно знала, що жодного злочину тут не трапилося, бо Роман Данилець загинув на водоспаді, я мерзлякувато стенула плечима. Незаконне проникнення в опечатаний будинок, бігме, ще гірше, ніж просто незаконне проникнення.

Петрик поманив мене, і ми обійшли хату із правого боку, лишаючи чіткі відбитки ніг на свіжому снігу. Гараж, який врізався в праву стіну будинку, крім автоматичних ролетів, мав іще збоку двері, які Петрик із надією посмикав. Звісна річ, вони були замкнені.

Ми пройшли ще кілька метрів і опинились у дворі. Доріжка, що нею ми простували, впиралась у невеличку підсобну будівлю. Петрик підійшов і покрутив ручку. Теж замкнено.

– Якщо зламаємо замок у цей сарай,– пошепки мовив Петрик,– це ж не так страшно, як ламати замок на парадному вході в хату?

Поважний професор Аніт дістав складаний ножик, вивільнив лезо й застромив його у замкову шпарину на круглій ручці. Мене завжди приголомшували замки на хатах Буремної Затоки: у нас такий хирлявий запор поставлять хіба на туалет… Петрик обережно повернув лезо і штовхнув двері. Вони знехотя піддались, і зловмисник прослизнув усередину.

Він засвітив ліхтарик, жмуток світла затанцював по стінах. Над одвірком, на симпатичному гачку, висів одинокий ключик. Петрик потягнувся до гачка.

– Як ми й очікували,– промуркотів він.

– Господарі теж вважали,– прошепотіла я зачудовано,– якщо загублять ключі, краще зламати сарай, ніж хату? Добре, хоч під килимком на порозі ключі не лишають…

– Чому не лишають? – образився Петрик за своїх співвітчизників.– Батьки все моє дитинство під килимком ховали ключ для мене, аж поки до нас не вломились злодії та не вкрали телевізор і новеньку валізу – більше красти було нічого.

Петрик причинив по собі двері, повернувся до гаража й відімкнув замок. Пахло всередині неймовірно гидко.

– Що це за сморід? – не втерпіла я.– Тут не розкладається ще один труп?

Мій супутник зупинився у кутку біля сходів, що вели до хати, і зазирнув у сміттєвий бак. Коли він зняв покришку, сморід ошелешив мене.

– Повнісінький,– повідомив Петрик.– Скільки він уже тут стоїть отак? Місяць? Якби не зима, сусіди б уже самі зламали двері, не витримавши сопуха.

Професор Аніт піднявся по сходах і тим самим ключем відімкнув бічні двері до будинку.