Текст книги "Три таємниці Великого озера"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

Яро біг наввипередки зі мною. У кімнаті він миттю заскочив на ліжко й перевернувся догори черевом – чекав, коли я сповню незмінний ритуал чухання животика. Та заки я спустилась у підвал, ноги вже ледве тримали мене, я не могла думати ні про що, тільки про…

Комп’ютер! Мій рідний маленький сіренький ноутбук спокійно стояв собі на столі й тільки упівголоса щось дзижчав собі уві сні. Книжки на полицях обабіч ліжка радісно зустріли мене. Навіть сумка моя у великій вбудованій шафі лишилася незайманою – грабіжник не опустився до підвалу.

Пошкрябавши нарешті Ярчиків пухнастий живіт, я знову видерлася нагору. Пані Ірина сиділа в тій самій позі.

– Що зникло? – повторила я діловито. Пані Ірина розгублено втупилась у мене.

– Не збагну,– похитала вона головою.– Не збагну. На телевізорі лежали гроші, які ти віддала мені за кімнату, а їх не взяли! Натомість перерили мою коробку з листами!

– Щось забрали?

– Навіть не певна. Мені здається, ніби щезли два листи з України, але, може, я їх сама десь посіяла? То не від родичів листи бути, я могла їх у свою коробку і не складати… А ще… ще кілька фотографій – старих, довоєнних…

У двері хтось рішуче застукав, і зараз-таки в хату ввалилися двійко поліціянтів у великих шестигранних кашкетах. Позаду них дибав припорошений снігом пан Йосип.

– Попрошу всіх підійти до дверей,– скомандувала вже знайома мені детектив Коен. Пані Ірина, притискаючи безцінну коробку до живота, встала з крісла. Густо нафарбована білявка зреагувала миттю: – Попрошу всі речі залишити на місцях!

Інший поліціянт дістав великий нотатник і націлив у мене ручку:

– Ви хто?

– Квартирантка. Студентка Університету.

Я порилась у кишені сумки й показала студентський квиток – пластикову картку, на якій, крім імені та прізвища, ще й красувалася моя усміхнена фізіономія.

Поліціянт одразу ж утратив до мене будь-який інтерес і повернувся до пані Ірини.

– Прошу поінформувати про все, що вам відомо. Коли ви зауважили, що в хаті побував грабіжник? На якій підставі ви зробили такий висновок?…

Скориставшись нагодою, я вислизнула надвір. Конче треба побалакати з Петриком! Але де ж він? Червона машина зникла…

Тільки-но я прочинила двері, як мені поміж ніг майнула сіра тінь – Ярчик теж не дрімав і свій шанс ще трохи погуляти не проґавив.

– Яро, Ярчику! – покликала я.– Ти де це зібрався поночі? Ой як вийде хижий звір із лісу, як цапне прикрого Ярчика за пухнастий хвостик!

У відповідь на мої слова з темряви випірнули руді вуха та блискучий чорний ніс вичаклуваного хижого звіра. Я простягнула руку, мовби хотіла почухати поміж вухами велику лобату голову, але долоня моя провалилась у порожнечу.

«Скучила за мною? – спитав мій знайомець койот.– Вибачай – був я трохи заклопотаний останнім часом».

«А мені твоя порада ой як знадобилася б! – відповіла я.– Стільки всього трапилось! Он гляди – і сьогодні неприємна приключка…»

«А що таке?»

«Господарів моїх пограбували – і нічого власне матеріального не взяли».

«Чому ж ти дивуєшся? – нетерпляче крутнув носом койот.– Хіба Майкл не попереджав тебе, що всякому, хто почне ворушити давно минулі справи, загрожує небезпека?»

«І невже ти хочеш, щоб я все кинула на півдорозі?» Койот хитро примружив очі. Кутики його чорненького рота були закручені догори, наче він собі посміхався. Перш ніж заговорити, койот клацнув зубами себе за ногу – ловив знахабнілу блоху.

«Я не раджу тобі кидати справу на півдорозі – я просто застерігаю. Твоє рішення, як учинити».

«А раніше ти мені допомагав!» – вигукнула я.

«О, то ти хочеш послухати ще одну історію? Бачу, тобі припали мої оповідки до вподоби…»

«Усна народна творчість північноамериканських аборигенів не має собі рівних у світі».

Койот пирхнув. Озирнувся до Ярчика й переморгнувся з котом. І зашепотів таємничо:

«Слухай. Зранку над фабрикою лунав дзвоник. Дівчата, які мешкали у великій холодній кімнаті в одноповерховому бараці, зіскакували з ліжок, щоб не запізнитися на роботу…»

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

РІК 1944

Сонячний промінь сковзнув потемнілою луткою і прослизнув крізь добре намиту шибку в сонний барак. Всередині він уздрів кілька рядів двоярусних ліжок, на яких додивлялись останній передранковий найсолодший сон молоденькі дівчата.

Промінь націлився на верхнє ліжко – там легенько зітхала уві сні невеличка кругловида дівчина років двадцятьох із хвостиком; відросле волосся кучерявилося на подушці, а тонка рука з беручкими пальцями лежала повйрх побитої часом і міллю ковдри. Та кволому весняному променеві не стало снаги дістися сплюхи на верхньому ліжку, і він поповз на нижній ярус.

Тут спала худенька дівчина, з обличчя невловимо схожа на свою сусідку з горішнього поверху, але трохи старша. Волосся, рівно обтяте попід вухами, падало їй на чоло, лоскотало, і від цього дівчина морщилася. Промінь зрадів, що міцний сон уже почав утікати від красуні й можна побавитися. Він підповз до обличчя дівчини й торкнувся носа, а тоді вперся гострим кінчиком у заплющену повіку.

Дівчина несвідомо перевернулась на другий бік, але хитрий промінь полоскотав її за вухом. Вона розплющила очі, лягла на спину й підставила променеві лице. Він затанцював на носі, розцяцьковуючи його першими весняними крапочками ластовиння…

Оксана випростала руки з-під ковдри й потяглася. Ліжко зарипіло під нею, і вона принишкла, щоб не збудити решту дівчат у бараці. Але судячи з того, що сонце вже випірнуло на небо, до дзвоника залишилося якихось п’ять хвилин. Дівчата, звиклі пробуджуватися щодня в той самий час, ще перед дзвінком починали вовтузитись у ліжках.

І хоч усі знали, що дзвоник от-от зателенькає, він пролунав, як завжди, несподівано. Треба було хутко зістрибувати з ліжок, застеляти ковдри, вмиватися холодною водою біля крана. Майстриня, огрядна заклопотана німкеня, вже нетерпляче відчинила двері барака. На ходу застібуючи одяг, заспані дівчата вискакували з величезної спальні та прямували на фабрику.

Фабрика в’язала шкарпетки для солдатів Райху. Щодня – тисячі, десятки тисяч зручних вовняних і бавовняних шкарпеток, щоб солдатські ноги упевнено почувалися на будь-якій землі, куди закине їх доля. Шкарпетки в’язалися здебільшого руками остарбайтерів.

До сніданку залишалося дві години. Оксана та її молодша сестра Орися поквапилися до в’язальної машини і звично зайняли місця по обидва боки. Соталася вовняна нитка, розмірено клацав складний механізм…

Застережливий звук проник у просторе приміщення непомітно; гудіння швидко наростало, заглушуючи стукоти в’язальних верстатів. Вибухнула сирена повітряної тривоги.

– Зупинити машини! – крикнула майстриня.– Всім вишикуватись і спуститись у підвал!

Дівчата завченими рухами вимикали верстати й шикувалися біля дверей. Коли на фабриці стихло все, крім пронизливого гудіння за вікном, вони вервечкою вийшли надвір, обігнули будівлю фабрики і почали спускатись у темний мурований отвір.

Перші бомби глухо гупнули десь поряд, земля здригнулася. З несподіванки на Оксану напала гикавка. Хай як вона затамовувала подих, хай як стримувалася, нічого не допомагало. Орися нервово хихикнула поруч. Півтемним підвалом – у стелі тьмяніла єдина аварійна лампочка – прокотився напружений смішок. Дівчата прислухалися до розривів снарядів, тихо перемовлялися, загадуючи, чи не впаде бува бомба на біленький охайний будиночок дирекції фабрики, хихотіли й штовхалися. Дебела німкеня-майстриня, цілком бліда, сиділа на ослінчику біля виходу, тяжко вдихала повітря крізь щілину в дверях і раз у раз стирала піт із чола.

Близький вибух луснув, здалося, просто у вухах. Оксана на мить оглухла, тільки бачила, як беззвучно розтуляє рот Орися, як розгублено перезираються інші працівниці фабрики, а німкеня ухопилася за серце й важко навалилась на стіну.

І зразу потому авіаналіт ущух. Німкеня помалу звелася на рівні ноги й відчинила двері. Пронизливо-яскравий ранок сонячно буяв за порогом. Поглухлі остарбайтери вирвалися з підвалу, роззирнулись – і стали як вриті.

Замість подвір’я фабрики зяяла велика вирва. Рвані краї настовбурчилися, мов відкрита рана. У гурті цікавих товаришок Оксана на нетвердих ногах наблизилась і зазирнула всередину. Очі застелила червона запона; Оксана бачила перед собою куций фрагмент людської плоті, який чомусь звисав із краю вирви окремо від решти тіла. В голові змішалися думки, сплутались у щільний клубок. Оксана гнала нав’язливе видіння, а їй марилося, що у відірваному шматку м’яса проступають знайомі риси. І ще рукав – рукав од тої самої гімнастерки, що її вона власноруч спакувала у жовту валізку напередодні того, як Семена мобілізували… Оксана тягнулася до Семенової руки – і ніяк не могла дотягнутися…

Опритомніла вона вже в бараці. Лежала на ліжку, навкруги нікого не було. Вона повернула голову до вікна. Цікавий ранішній промінь давно загубився в потоці теплого світла, що вливалося крізь шибку. Оксана поворухнулась і відчула, як звело шлунок від голоду. Ну звісна річ, вона примудрилася зімліти ще перед сніданком, турботливі товаришки з дозволу майстрині відправили її назад у барак, а тут – і крихти їстівної катма!

Треба заснути, наказала собі Оксана. Для того, щоб нічого не відчувати, треба перевернутися на лівий бік і заснути. Вона так і вчинила. Але в голову лізли неприємні думки, закривавлена вирва раз у раз зринала перед очима, потім уява малювала мисочку гарячої бруквяної юшки – ріденької, несмачної, вічно пересоленої, але ж здатної заповнити порожнечу в шлунку і втамувати голод бодай на деякий час.

Оксані паморочилось у голові. Думка перескочила на молодшу сестру – колись кругленька як пампушок, Орися за останні кілька місяців вічного безхліб’я вихудала на скіпку. Завше повненькі руки її зробилися тонкими й прозорими, а наполохані очі посуворішали. Як там Орися на фабриці? Навіщо вона відправила мене в барак – нам зараз не можна, ні на хвилю не можна розлучатися! Виживати – разом, і гинути – теж разом!…

Оксана незчулася, як нарешті задрімала коротким неспокійним сном.

Дівчата повернулися в обідню перерву на недовгий перепочинок.

– Сплюхо, вставай! – поторсала Оксану за плече Орися.– Ми тут тобі таки-и-ий гостинець принесли! Бачиш, Ганьці мама з дому прислала!

Орися посунулась, і до ліжка підійшла синьоока Ганька з довгою селянською косою – в місті вже й забули, що бувають такі довжезні коси. Ганька розповідала, що перед фабрикою працювала у родині німецького бюргера, і господиня завжди допомагала Ганьці мити голову й потім обережно та захоплено чесала її довгу косу.

Ганька поставила на край ліжка кошик і відгорнула край газети. З кошика пахнэло домашнім хлібом. Оксана розширила ніздрі й мимоволі заплющила очі, вдихаючи.

– Мама ще й яйця варені прислала,– загиготіла Ганька,– чисто потовчені!

Вона відщипнула сіруватого хліба та простягнула Оксані. Ах, який то був хліб, який то був хліб!

– Що там на фабриці? – запитала Оксана, насилу ворочаючи язиком у набитому солодким хлібом роті.

– Шибки повилітали на першому й другому поверхах,– доповіла Орися,– а на третьому, уяви, всі вціліли! То ми весь ранок замітали фабрику й подвір’я, а хлопців із заводу нагнали до нас, щоб вирву у дворі засипали.

Орися хитро зблиснула очима. Оксана миттю про все здогадалася.

– Ну давай, зізнавайся. Хутко, хутко – зараз знову дзвоник на роботу пролунає! Як його кличуть?

– Кличуть його Осипком, зросту він під два метри, сам зі Стрия, до війни вчився на інженера у Львові…

Дзвоник протуркотів на найцікавішому місці. Оксана не впізнала фабрики – у великому приміщенні гуляли протяги, німкені ходили зіщулені, як побиті пси, майстриня раз у раз тяжко видихала та стирала піт із чола. Оксана помітила, що останнім часом ставлення німкень до остарбайтерів кардинально змінилося: дріб’язкова вимогливість і ледь прихована зверхність поступалися місцем насилу стримуваній люті навпіл із якимсь жалюгідним острахом, начеб очікували вони день у день, що господарі з ауслендерами незабаром поміняються місцями.

Орися зграбно увімкнула верстат, виглянула у вікно без шибки. Озирнулася, чи не дивиться майстриня або хтось із німкень, і пальчиком поманила Оксану. Та вдала, мов розправляє заплутану нитку, й обійшла машину кругом. Через сестрине плече кинула погляд у вікно.

– Ось він, бачиш?

Високий і неймовірно худий русявий парубок котив візок із шутером. За мить долинув застрашливий шурхіт і злетіла в небо хмарка пилюки – шутер посипавсь у наполовину засипану вирву.

Парубка гукнули, і він погнав свій візок десь за ріг будівлі.

– Ти знаєш,– підколола сестру Оксана,– що кохання, зароджене в екстремальних умовах,– нетривке?

– Це тебе в університеті такому навчили?

– Це світовий досвід учить. Тож перш ніж дати своє благословення, я мушу тебе офіційно застерегти…

Оксана упіймала погляд майстрині й замовкла на півслові.

І тут вчасно застрекотів верстат – обірвалася нитка. Орися кинулася вимикати, а Оксана впала навколішки й почала ловити обірваний край, доки він не заплутався остаточно.

– Ну й ґудз накрутився! Ні, я не збагну, чому нитка коли рветься, так і норовить обкрутитися довкруж валу? Чорт, ми сьогодні знову норму провалимо!

Але норма й без того летіла до бісової мами. Вдруге за один день почався наліт на містечко – дівчата, упевнені, що до вечора вже все буде тихо, навіть не зразу спохопилися, коли завила тривожна сирена. Майстриня розчахнула двері цеху; розуміла, що вишикувати вервечкою своїх підопічних зараз не подужає, навіть якщо надірве голос і натовче кілька пик. Працівниці позалишали увімкненими верстати й повалили до дверей, Орися встигла клацнути важелем аварійного вим– кнення електроенергії – і в цілковитій тиші, яка нагло запала у приміщенні, лунко озвався віддалений гуркіт літаків, які швидко наближалися.

Який божевільний шпигун, думала Оксана, наніс на карту військових об’єктів фабрику, що плела шкарпетки для фронту? Не раз і не два вже важкі черева бомбардувальників нависали над головами остарбайтерів, які б, може, й хотіли вітати авіацію союзників, але за таких умов якось не випадало.

Оксана пропустила молодшу сестру вперед і вибігла з дверей у коридор. Одна по одній захекані дівчата, пригинаючись, вискакували надвір. Гудіння швидко наростало. Оксана наддала ходу, рукою вже взялася за лутку дверей – і тут спіткнулась об швабру, яку зачепила Орися, коли вибігала надвір. Старша сестра гримнулася головою об стіну, аж срібні зірочки затанцювали перед очима.

Може, саме тому вона не почула вибуху, тільки раптом стіна перед очима луснула навпіл і поповзла донизу. Маленький чорний уламок уп’явсь у руку, розтинаючи шкіру. Ударною хвилею Оксану кинуло на підлогу цеху. Просто в лице війнуло жаром – спалахували бобіни ниток і дерево верстатів, і зразу за тим спалахнуло Оксанине волосся – й вона несамовито заволала.

…Отямилася від болю. Пекло все тіло. Спробувала поворухнутися – стало ще гірше. На очах виступили сльози. Оксана кліпнула й розплющила повіки.

Приглушене світло вливалось у кімнату крізь щілину в дверях. Оксана помацала поглядом навколо себе й побачила величезне приміщення, схоже на їхній барак, тільки ліжка тут стояли не у два яруси, а в один. На ліжках, застелених бездоганно білими простирадлами, лежали забинтовані люди. Оксана збагнула, що вона у шпиталі. Тільки чому тут так тихо?

Зробила спробу ще раз поворухнутися – знову неймовірно запекло. Але рух її помітили – вона відчула, що долоні торкнулося тепле. Оксана скосила очі – й уп’ялася поглядом у розширені зіниці Орисі. Рот сестри розтулявся, мов у риби, але не долинало жодного звуку.

Я контужена, подумала Оксана. Чудовий підсумок життя: обгоріла, контужена, у ворожій країні, з Семеном зв’язок утрачений, у голові паморочиться – жити лишилося недовго. Страшенно хочеться поплакати, але перед сестрою не можна.

– Я… не… чую,– спробувала вимовити Оксана і тільки з реакції сестри збагнула, що це їй вдалося-таки.

Орися відвернулась і нестримно заплакала. Лишень зараз Оксана запримітила довготелесого парубка, який м’явся позаду сестри. Оксана чомусь подумала, що тепер може спокійно померти, бо сестра матиме на кого спертися. Відбираючи одне, життя завжди дає щось навзамін. А що дало життя навзамін їй?

Орися знову заговорила. Оксана усміхнулася нетямущості сестри.

– Напиши,– важко промовила вона, не чуючи самої себе.

Орися лапнула якусь газету, дістала недогризок олівця.

«Як ти почуваєшся?»

– Як корова по теляті.

Високий парубок на ім’я Осипко засміявся – Оксана бачила, як широко розтягнувся його рот, як здригнулися плечі. Молодша сестричка теж усміхнулась. Оксана зробила зусилля й повернула шию. Біль наче на мить відступив.

– Слухай… уважно… Мої щоденники… забереш додому… віддаси Семенові… Обіцяй… що розшукаєш… його!…

Орися миттю перейшла від сміху до сліз.

– Обіцяй! – наполягала Оксана. Вуста німіли. Не чула власного голосу і боялася, що й сестра не чує чи не може розрізнити слів.

Раптом Орися відвернулася, й Оксана побачила білу постать, яка схилилася над нею. Постать щось сказала до відвідувачів – з недвозначного жесту хвора миттю второпала, що сестру зараз виженуть із палати.

– Обіцяй! – крикнула вона щосили.

«Я все зроблю»,– прочитала вона по Орисиних губах. Постать у білому вже виштовхувала відвідувачів із проходу. Оксана заплющила очі, а коли знову пролупила їх, біла постать чаклувала над якимсь розчином. За мить вона схилилася над хворою й почала розмотувати і здирати бинт. Оксана зарепетувала – відчуття було, начеб разом із бинтом здирали шкіру.

Біла постать суворо насумрила брови – й раптом роздвоїлася. Одна продовжила розмотувати поплямовані бинти, а друга відділилася, трошки підстрибнула та зависла над землею. Оксана так здивувалася неймовірній метаморфозі, що й не помітила, коли зник біль. Постать же відпливла на кілька кроків, озирнулась і поманила дівчину за собою. Оксана важко звелася на ліктях. Біла постать зауважила її нерішучість і пальчиком показала кудись удалину. Оксана прискалила око, придивилася.

У самому кінці шпитального барака, у міжрядді білих ліжок, стояв Семен.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

СПАДЩИНА ДУНІНИХ-БОРКОВСЬКИХ

На п’ятницю була запланована знаменна подія – всі студенти-магістри отримали персональні запрошення на презентацію нової поетичної книжки нашого викладача Боба Торні. Нам би й на думку не спало прийти на таку поважну вечірку з порожніми руками! Саме тому у вівторок, коли над Буремною Затокою купчилися хмари й трусили додолу перший вечірній сніжок – вночі замете-завіє хуртовина! – незмінна четвірка студентів-магістрів на чолі з молодим викладачем Пітером Анітом зібралася на квартирі у Майкла. Поводився Петрик дивно: наче хотів зі мною секретом поділитися, але обстановка не дозволяла.

Серед нашого голодного студентства Майкл вважався найзаможнішим – щоліта він працював у рятувальній команді на лісових пожежах десь там «на північ від шістдесятої паралелі», поблизу рідного Червоного Озера, й заробляв грубі грошенята. Він винаймав двокімнатне помешкання (двокімнатне за нашими мірками, за мірками Буремної Затоки – квартиру на одну спальню) у підвалі особняка XVIII-го сторіччя – весь центр старого Форту забудований був такими. Коли я вперше потрапила у цей химерний будинок, то була просто заскочена крихітними його кімнатками: який божевільний архітектор вирішив будувати вгору і вглиб, а не вшир на неозорих просторах Буремної Затоки? Найбільше ж мене вразила «кімната для служниці» попід сходами, в яку пролізти можна було хіба що боком. Важко, важко свого часу позбувалися стереотипів британські переселенці!

– Я принесла з собою суничний чай! – оголосила Джеклін. Ми збадьорились: у сорокаградусний мороз чай був вельми доречним.

Джеклін швидко зорієнтувалась у помешканні, знайшла кухню й уже тихенько собі чаклувала. Майкл звільнив письмовий стіл від стосів книжок і нотатників та приніс п’ять різномастих горняток. Я ж, як завжди, нахилилася над книжками – чорно-червоний товстезний томище привернув мою увагу рідним кириличним шрифтом. «Московські вбивці Бандери перед судом». Мюнхенське видання шістдесят п’ятого року.

– Що це? – спитала я.

– А, це мені дідо дав почитати,– відмахнувся Майкл,– він чомусь гадає, що я знаю українську. Хо– чеш, подарую?

– Хочу.

Томище перекочував у мою торбу.

Запашний чай просвітлив голову і зігрів серце. До чаю Майкл організував несподівану перекуску – як– не-як у його жилах клекотало кілька літрів італійської крові на додачу до української. До столу він подав червоного домашнього вина і лазанью.

– Налітай,– скомандував Майкл,– бо голодний шлунок мудрих думок не плодить.

Ми приклалися до лазаньї, запиваючи духмяним домашнім вином.

І одразу народилося безліч ідей, як привітати Боба

Торні незабутнім подарунком.

– Ми презентуємо доктору Торні «Набір поета»! – вигукнула Джеклін.

– І що він включатиме?

– По-перше,– Джеклін відгинала пальці,– Шекспірів глобус. По-друге, Гомерів корабель. По-третє, Дантів вогонь. І по-четверте, Еолову арфу. Чотири стихії – земля, вода, вогонь, повітря – прикличуть поетові натхнення!

– Все-бо ви за душу дбаєте! – відмахнувся Майкл.– А за тіло хто подбає? Як на мене, то краще би йому пристарали амфору з вином від Омара Хаяма, золоту ліру від Орфея і…

– І від Котляревського,– докинула я,– на тиждень сала з сухарями, барильце з срібними рублями, муки, пшона, ковбас, коржів…

– Це від кого? – перепитав Майкл.

– Від одного поета. Українського.

– Ага,– кивнув він. І провадив: – У крайньому разі, вино можна видудлити, золоту ліру загнати на лом…

– А ковбаси любенько собі схом’ячити.

Поки Джеклін педантично записувала ідеї щодо подарунка, на книжковій відкритій поличці я перебирала Майклові скарби: шкільну світлину з випускного класу, на якій до Майклового плеча прихилилася чорнява дівчина, золотий кубок найкращого пловця Червоного Озера такого-то року, сувенірну пляшку екзотичного алкогольного напою з тлустим черв’яком усередині… Око моє прикипіло до гральних карт.

Традиційні козацькі парсуни я не могла би ні з чим сплутати!

– Звідки це в тебе? – повернулася я до Майкла.

– Карти? – здивувався він.– То дідові.

Я розкрила коробку й віялом розсипала карти на столі. Поруч випав і папірець. « Роботу над проектом гральних карт Георгій Нарбут розпочав ще наприкінці

1917 року, а завершив навесні-влітку 1918-го (на чирвовому тузі та проекті обгортки до карт фігурує вже напис «Українська держава», тобто вони виконані після проголошення гетьманату)…» Оце так! Я заглибилась у читання – й була винагороджена. « Добір персонажів для королів може дещо здивувати сучасного українця: виновим королем у Нарбута виступає Петро Сагайдачний, чирвовим – Петро Дорошенко, жировим – Іван Мазепа, дзвінковим – наказний гетьман Василь Дунін-Борковський…» Дунін-Борковський! А я зовсім нещодавно чула прізвище Дунін! У контексті… у якому ж контексті?… А, так, так! Про Леоніда Дуніна писала мені Ліна Оверченко. Такий збіг – то просто знак згори.

– А давайте перекинемося! – запропонував

Майкл.

– Два на два,– заохотила я колег.– Білі проти кольорових.

І я розсадила ошелешених друзів парами: Джеклін і Майкла проти Султани і Петрика,– а сама під шумок засіла за Майклів комп’ютер. Цікавим збігом мені негайно треба було поділитися з Ліною – вона свято вірить у зв’язки між речами й подіями. А якщо так, тоді може виявитися, що ми шукаємо розгадку смерті Ромчика Данильця зовсім не в тому місці…

В інтернетрях я запустила у пошук ім’я Леоніда Дуніна, але у висліді отримала пшик – на цілісіньке світове павутиння знайшовся аж один Леонід Дунін, і той занадто молодий, як на нашого фігуранта. Може, онук? Та ні, якби так, Левко Данилець сам би його знайшов.

Принагідно я поцікавилась і Василем Дуніним– Борковським. Його пошуки дали значно поважніші результати. Але я, звісна річ, зі своєю пристрастю до містики й ґотики, одразу запала на моторошний народний переказ: за життя Василь Андрійович Дунін-Борковський був страшним чоловіком, жадібним до грошей, безжальним до селян. Ширилися чутки, що Дунін-Борковський ніхто як справжнісінький опир! Але смерть приходить і до опирів, і нарешті злого чоловіка поховали. Та вже наступного дня очевидці твердили, що бачили, буцім Дунін-Борковський їхав шестериком вороних коней Красним мостом через ріку Стрижень у товаристві чортів. Коли розкрили могилу й відкинули віко домовини, то побачили зовсім не розкладене тіло, а обличчя опиря було червоне, з виряченими очима…

Тим часом Султана з навішаними погонами обернулась у мій бік і, певно, зауваживши на моєму обличчі фантастичний захват, спитала:

– Ти просунулась у своєму розслідуванні?

– Ще не знаю…

– Ми зараз луснемо з цікавості,– підохотив мене Майкл.

Щоб ознайомити колег із довжелезною Ліниною епістолою, яку я нещодавно отримала, пішло хвилин п’ятнадцять. Не забула я розповісти і про те, що в хаті Ромчика Данильця ми бачили нотатник, на якому збереглися схожі на кириличні літери «Л. Д.», тобто Ромчик…

– Шукав Леоніда Дуніна саме в Буремній Зато– ці! – вигукнула Султана.

– А може,– похитала я головою,– Ромчикові

«Л. Д.» – то ініціали його діда Левка Данильця?

– Навіщо?

Я гарячково міркувала над правдоподібним поясненням неймовірної теорії.

– Бо він… бо він… бо він комусь доводив, що Левко Данилець і Леонід Дунін мають однакові перші літери, тож звинувачувати когось із цих двох тільки на підставі ініціалів не можна!

– Кому ж у Буремній Затоці він міг це доводити? – Джеклін подивилася на мене, як на дитину.– Тут ні про одного, ні про другого ніхто й не чував!

– Якраз у Буремній Затоці,– заперечила я,– прізвище «Дунін» чував багато-хто! То до вас,– я обвела поглядом Джеклін, Петрика і Султану,– це ім’я й не повинне промовляти, але ж того, в кому вирує половина славної козацької крові,– я багатозначно кивнула в бік Майкла,– воно аж ніяк не повинне лишати байдужим!

Майкл викотив на мене очі поза круглими скельцями окулярів. Я наступала:

– Може, ти й до недільної української школи не ходив? Може, ти й про Наталену Королеву ніколи не читав?

– Ходив… читав… а до чого тут?…

– А до того, що батько Наталени Королеви – граф Адріан-Юрій Дунін-Борковський, нащадок польської гілки знаменитого роду Дуніних-Борковських.

– А була ще й українська гілка?

– Аякже! У сімнадцятому столітті хлопець зі старого польського графського роду, Базиль Дунін-Борковський, утратив батьків, і його взяв на виховання дядько, який служив у козацькому війську. Після Андрусівського перемир’я між Польщею і Росією Базиль Касперович, не бажаючи втрачати спадкові землі, вихрестився у православ’я, пристав до українського війська і згодом дослужився до другої за рангом посади в тодішній українські ієрархії – до генерального обозного, себто скарбника. То вже були часи гетьмана Івана Мазепи.

– Той, кого ти шукаєш,– спитала простодушна

Султана,– нащадок саме цього Дуніна?

– Якби я це знала! Поки що маю тільки нічим не підкріплені здогади.

– Але ж ти чомусь пов’язала в одне історичну особу й Леоніда Дуніна?

– Є в мене одна теорія… Ще й досі на Чернігівщині збереглися перекази про полковника Дуніна-Борковського, який надбав незліченні статки, запродавши душу дияволу. І хоч він щедро жертвував на церкви і монастирі, народ на це тільки відмахувався: то він намагається гріхи замолити. Темна й суперечлива була постать Василя Дуніна-Борковського! А тепер погляньте на нашого фігуранта – Леоніда Дуніна. По війні він зник безвісти. У зраді звинуватили Левка Данильця на підставі ініціалів, але у Дуніна ініціали були такими самими. Якщо припустити, що Леонід Дунін і справді був нащадком Василя Дуніна-Борковського, а яблучко від яблуньки недалеко падає…

– Тоді,– вигукнула Султана,– він переховується десь у Буремній Затоці й порішив Романа Да…

– Данильця.

– …щоб той його, зрадника, не викрив! Я тяжко зітхнула.

– Насправді ця теорія кульгає на обидві ноги. Розумієте, навіть якщо Леонід Дунін когось і зрадив, він не вчинив глобального злочину проти людства, не був, скажімо, наглядачем в Освенцімі, його не засуджували на Нюрнберзькому процесі. Тобто, я гадаю, на його злочин уже давно проминули всі строки давності. Хто б міг його притягнути до відповідальності через понад п’ятдесят років? Хто б виступив свідком на суді? Та й чи живий він іще – цей примарний Леонід Дунін?

Пітер Аніт глядів у вікно, заклавши руки в кишені. Довге чорне пасмо лежало на щоці, і на ньому танцював косий вечірній промінь. Не повертаючи голови, Петрик промовив:

– Ожавашко казала…

Чотири голови жваво обернулися до нього.

– Я так і знала,– грюкнула я кулаком по столу,– що це ти умикнув Ожавашко з лікарні!

– Де вона зараз? – занепокоєно вигукнув Майкл.

– Хто така Ожавашко? – одностайно запитали Джеклін і Султана.

Ожавашко, якщо можна так висловитися, плуталась під ногами й ніяк не вписувалась у мою історичну схему. Який стосунок може мати червоношкіра аборигенка Буремної Затоки до коштовної спадщини Дуніних-Борковських?…

Петрик підняв долоні, затуляючись ними, як щитом.

– «Умикнув» – яке цікаве слово! Каюся, допоміг Ожавашко вибратися з лікарні. Вона дуже дохідливо пояснила мені, що їй у МакКілера загрожує небезпека, а поліція і не планує надавати персональну охорону…

– Але чому ж ти мені нічого?…– почала була я. Петрик набурмосився.

– Тому що Ожавашко зникла вже на другий день! Я завіз її в селище до своєї тітки, вона обіцяла сидіти тихо як мишка й нікуди не рипатися. Я повернувся на– завтра – вона зникла вночі. Тітка била себе кулаком у груди й божилася, що звечора Ожавашко нормально лягла спати і навіть заснула – тітка кілька разів ходила перевіряти. А зранку, коли тітка збудилася, Ожавашко вже не було. Вислизнула. Але навіщо? Куди подалася? Чому не дочекалася мене?!

– А може, її викрали?

Петрик, пополотнівши, замотав головою.

– Ні! Навіть думати про таке не хочу!

Я набралася духу й виклала Петрику всі свої підозри.

– Професоре Аніт, коли вже у нас пішла така відверта розмова, давайте прояснимо все до кінця, щоб не було жодних недомовок. Усі пам’ятають, як у листопаді в бібліотеці зчинилася фальшива тривога? А трохи згодом з’ясувалося, що з однієї з облікових книг зникла вельми потрібна сторінка, яка стосувалася саме українських архівів. Гадаю, все це – ланки одного ланцюжка. А тебе, Петрику, саме під час фальшивої тривоги з якогось дива занесло в бібліотеку. Що ти там робив? Відповідай!

Петрик потер чоло й заправив волосся за вуха.

– Що робив, що робив… Не пам’ятаю я, що я там робив! Просто повз проходив – і все!

– І все? – підозріло звузила я очі.

– Нехай мене скунс перестріне!

Поки ми з друзями патякали, від Ліни Оверченко упав у скриньку віртуальний лист. Я швиденько розпечатала його. Як виявилося, Ліна теж байдиків не била, а збирала інформацію про Дуніна-Борковського. Щоправда, на відміну від мене, підійшла до справи по-науковому й відкопала розвідку Георгія Папакіна про фамільні архіви української козацької старшини. Пан дослідник з’ясував, що свого часу існував архів і Дуніних-Борковських. Хто започаткував його, не з’ясовано. Як писав Георгій Папакін про можливого засновника, « імовірно, ним міг бути Василь Дунін-Борковський (†1702). Місце зберігання, вміст та істо– рична доля [архіву] не відомі. За повідомленням О. Лазаревського, розпорошений ще в ХІХ ст.».