Текст книги "Три таємниці Великого озера"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

Повз стелажі я бігла з тривожним передчуттям.

І коли в проході на підлозі побачила знайому коробку, ноги зробилися ватяними.

– Там,– тицьнула я пальцем, не в змозі поворухнутися. Джеклін нахилилася над коробкою, але зрозуміло було, що вона не може зорієнтуватися: документи-бо написані чужою мовою.

Долаючи заціпеніння, я наблизилась і зняла картонну накривку.

Всередині все лишалося, на щастя, неторканим. Аркуші з віршами лежали саме в тій послідовності, в якій я їх востаннє зоставила кілька днів тому.

– Слава Богу,– видихнула я.– Боже ж ти мій!

Охоронець одразу зметикував, що коробка мала б стояти на стелажі, а не на підлозі, викликав по рації підмогу, й удвох представники закону, стиха про щось перемовляючись, допровадили нас до ліфта, а самі зосталися нагорі.

Коли ми знову опинилися надворі, Петрика вже не було. Я помалу приходила до тями. Тепер мене мучили два питання: кому могла знадобитися коробка, яка пролежала десятки років, припадаючи порохами в бібліотеці, перш ніж я випадково її розкопала,– і яким чином вірші невідомого автора взагалі опинилися за океаном.

Якби хтось із літераторів-українців Буремної Затоки, колишніх переміщених осіб (не забуваймо про 1943 рік і специфічну тематику віршів!), захотів передати

«Просвіті» свій архів, це б обов’язково було зазначене в супровідних документах, тобто питання авторства вирішилося б легко та швидко. Але в «Просвіті» мені нічого путнього не відповіли, я збиралася днями туди ще раз навідатися, та через те, що почався передекзаменаційний аврал і Петрик завалив мене студентськими творами вище голови, я ніяк не могла до «Просвіти» доїхати.

Швидше за все, вірші належать автору, який або повернувся в Україну, або загинув під час Другої світової. Тоді яким чином папери перетнули океан і опинились у Буремній Затоці? Якби вірші висилалися комусь листами, мали б зберегтись і самі листи, і конверти, хіба ні? Якщо були подаровані особисто, то кому?…

Легке фуркання відірвало мене від міркувань.

У кущах блиснули жовті зіниці, а потім із тіні виступила знайома постать. «Заплуталася?» – спитав мій друг койот і глузливо клацнув зубами.

«З теренів, знов окупованих совітами, ці документи не могли би потрапити за океан»,– мовила я задумливо.

«Ти на вірному шляху,– кивнув койот,– ось тобі підказка: вночі у вітальні луснула шибка…»

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

РІК 1943

Скло, навхрест заклеєне папером, все одно вночі тріснуло.

Щойно знову почалися нальоти, на цей раз червоної авіації, сестри Байди тільки й чекали, коли це станеться. Зрештою, вікно можна запнути цератою. Або військовим брезентом – якщо десь украсти. Однаково у вітальні уже не палили – ледве вистачало дров нагріти спальню.

Але сьогодні, коли шибка нарешті луснула і вікно зробилося таким голим, таким беззахисним, Оксана стала боятися до нього підходити. Ні, скло треба було десь добувати, бо вона не зможе жити в цьому розхристаному будинку.

Щодня йдучи на роботу в бюро інвентаризації, Оксана минала покинутий напіврозібраний будинок – за зиму його майже розтягли на дрова, але на фасаді ди– вом заціліло одне вікно. Мародерську вилазку сестри мали вчинити до роботи. Сьогодні запізнитися на роботу ніяк не можна: якраз поновлюватимуть Arbeitskarte, а без неї надвір ліпше взагалі не потикатися.

Неподалік будинку Байд була стоянка італійських автобусів «фіат», у них мешкали союзники. Чорняві веселі італійці залицялися до сестер, тільки-но уздріють їх на вулиці, особливо до Орисі, бо Оксана, з її хлопчачою стрижкою й сталево-сірими очима, здавалася занадто неприступною. Кілька місяців у їхній хаті навіть мешкали постояльці – капітан Барберіні та його денщик Маріо. З італійцями жилося веселіше: часом парубки ставили на спільний стіл військові пайки, та й сестри не чекали повсякчас перевірки. Потім капітана Барберіні перевели, на згадку він подарував Орисі листівку з видом на Колізей.

Морозне повітря забивало подих. Пальтечка сестри мали на риб’ячому хутрі – шуби довелося здати ще минулого року, а от валянки були знамениті: підбиті ватою з колишніх протигазів. До розваленої хати дійшли швидко, дорогою зустріли тільки одного німецького солдата. Оксана старалася навіть не глядіти в його бік, тримала Орисю попід лікоть і лишень відчувала, як від сестриної руки йде хвиля тривоги.

Кусачками для нігтів сестри повитягали гвіздочки зі штапиків, обмотали шибку ганчір’ям і дворами рушили додому. Ноги ковзали на закрижанілій і присипаній сніжком дорозі, й Оксана нервувалася та пріла, щораз уявляючи, як упаде і розтрощить скло.

Біля колишньої школи (тепер тут теж містилося якесь німецьке бюро) на бруківці стояв дивак із довгою сивою бородою. Оксана придивилася: він не був аж такий старий, просто сива борода й мішкуватий подертий одяг додавали йому зайвих років двадцять. Закотивши очі та жестикулюючи, дивак розтуляв рот, немов натхненно співає зі сцени, але не чути було ні звуку. Сестри саме минали його, і дивак помітив їх, ґречно уклонився та продовжив виставу. Оксана з несподіванки теж уклонилась і ледь не випустила ношу.

З-за рогу з’явився «Мерседес», він посигналив дивакові, аби той поступився дорогою. Божевільний артист насупився, на мить урвав свою німу виставу та пригрозив машині кулаком.

«Мерседес» зупинився, протилежні від шофера дверцята відчинились, і звідти вистрибнув офіцер. Він стягнув із руки лайкову рукавичку, розстебнув кобуру й дістав револьвер. Двічі вистрілив у дивака, неквапливо сховав зброю і знову вдягнув рукавичку. Машина хряснула дверцятами й від’їхала.

– Ма-ма,– прошепотіла Орися, сповзаючи по стіні. Дивак лежав на бруківці, розкинувши руки. Очі дивились у небо, а вуста були розтулені, наче він доспівував останню ноту.

Оксана ледве вмовила сестру зрушити з місця. З лихим передчуттям вони майже бігли зимовим містом.

Але додому дісталися щасливо. Вставляти шибку вже не мали часу, треба було мчати на роботу.

Якби не Льончик Дунін (Орися не минала нагоди покепкувати з його псевда Перелесник, казала, що воно йому дуже пасує,– і цим начебто применшувала небезпеку, на яку змовники чи не щодня наражалися), не знати, як і жили б сестри: ще восени вони лишилися без роботи, коштів і харчів, а головне – без Arbeitskarten, відсутність яких – пряма дорога на примусові роботи в Німеччину. А Льончик їм загадковим чином улаштував хлібну роботу в бюро інвентаризації. Просто одного дня наказав прийти на восьму годину та звернутися до начальника бюро. З’явилися які-не-які гроші, з’явилися пшоно й горох. Щодня на обід у їдальні видавали тарілку супу й кусень ерзац-хліба.

Сестри йшли повз базар, там уже штовхалися міняйли. Продавали мило, запальнички, цигарки, сало й картоплю. На сало й картоплю сестри навіть не звертали уваги: давно забутий смак. «Подайте, не минайте, бо не мине й вас лиха година!» – незмінне жебрацьке канючення. А як пахли пироги з горохом! Червоні й жовті солодкі півники на паличці – щодня Оксана не могла відвести від них погляду, так ні разу й не бачила, хто ж ними ласує. На біжутерію сестри не заглядалися ніколи.

Дідок-залізничник завів патефон, молодиці-перекупки заслухалися довоєнних пісень Петра Лещенка. Оксана й Орися теж на мить уповільнили крок. Вуста, випереджаючи платівку, перебирають на дотик знайомі слова. Ні, треба йти, треба йти. Розвиднює, і на базарі дедалі відчутніша тиснява.

Криті брезентом вантажівки «опель-бліц» підкотили з трьох вулиць майже безшумно, розвернулися заднім бортом до виходів. Базарна шпана запізніло засвистала, кидаючись урізнобіч. Із кузовів синхронно вистрибнули солдати: каски насунені на очі, в руках гвинтівки. Стискаючи перелякану базарну юрбу в кільце, висмикували з натовпу молодь, перевіряли документи, кивали йти до вантажівок.

Оксана відчувала, як застигла, мов заморожена, Орисина рука в її долоні.

Черга дійшла і до сестер.

Орися, ледь стримуючи тремтіння в пальцях, подала їхні Arbeitskarten. Німець роздивлявся їх занадто пильно, буркнув: мовляв, нема штампу про подовження. Орися шкільною німецькою спробувала пояснити, що штамп мають ставити сьогодні, саме сьогодні тиждень закінчується, Оксана стояла ні жива ні мертва. Німець мовчки тицьнув рукою в напрямку вантажівки, так і не дослухавши Орисиних квапливих пояснень.

На ватяних ногах Оксана попрямувала до вантажівки, ведучи за собою сестру, мов п’яну.

Повезли на біржу, висадили з машин на подвір’ї. Раніше, коли Оксана минала біржу й бачила з’юрмлених у дворі людей, вона була певна: якщо колись теж там опиниться – обов’язково втече. Не може такого бути, щоб із цього подвір’я ніяк не дати драла! Але зараз, стискаючи Орисин лікоть та озираючи паркан і охорону на в’їзді, вона ясно усвідомила: звідси не втечеш.

Надія ж не хотіла складати лапки: не змиюся звідси, зіслизну з дороги! Треба це зробити ще до Житомира, бо там, подейкують, відправний пункт обгороджений колючим дротом, спостережні вишки довкруж. Стережуть солдати з вівчарками. Звідти – тільки у товарняк і на захід… Я не хочу, щоб мене, як бидло, везли у товарняку! Я навіть не зможу Семенові дати про себе знати! Ох, Семене, Семене, безталанний мій наречений, як поїхав ти – так і згинув. Жодного листа, жодного знайомого, який би вістку привіз: живий…

Праворуч од сестер молодичка розмовляла через паркан із підлітком: давала йому настанову збігати до неї додому, повідомити рідних. Вона ще мала надію, що вдасться відкупитись і не їхати. Сестрам відкуплятися не було чим.

До біржі під’їхав автомобіль, франтуватий офіцер вистрибнув на землю, голосно грюкнув дверцятами й побіг у будівлю. Шофер лінькувато прочинив вікно і запалив цигарку «Ланцид». Упівоберта його обличчя, його очі під запаленими повіками видалися Оксані знайомими. Вона штовхнула Орисю ліктем.

Молодша сестра придивилася до шофера.

– Буревісник, точно він,– підтвердила Орися.

– Може, покличемо потихеньку? Допоможе нам вибратися…

– І сам засиплеться?

Оксана зітхнула. Все вона чудово усвідомлювала: тільки не подавати вигляду, що знайомі. Але он там, за парканом, свобода, там зовсім інше повітря – свіже, морозяне, веселе, а вони чекають машин на Житомир, на відправний пункт, і щойно їх повантажать у кузов, життя урветься…

Шофер докурив і кинув недопалок. Двері біржі рвучко розчахнулись і ляснули об стіну, мов їх відчиняли з ноги, німецький офіцер швидким кроком наблизився до автівки та стрибнув усередину. Шофер квапливо завів мотор і, озираючись через плече, поїхав із подвір’я заднім ходом. Коли він на хвилю зупинився біля вартового, то обернув голову – і зустрівся поглядом з Оксаною.

Очі його незворушно ковзнули по сестрах. Машина вивернула й рушила геть.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

ЯЗИК ДО КИЄВА ДОВЕДЕ

Паперове безладдя всюди: книжки на поличці, стоси грубих томів на письмовому столі, фоліанти на підлозі, списані круглим почерком сувої заткнуті за монітор комп’ютера, великі зошити на спіралі стирчать із наплічника, блокноти ховаються по кутках. Тільки на підвіконні книжок немає, бо й самого підвіконня – катма. У Буремній Затоці в будинках чомусь не заведені підвіконня, а горщики з квітами здебільшого мешкають на шафках-тумбочках-комодах.

У вузькій кімнаті забракло місця для ліжка, і тому господиня вночі змушена тулитись у спальному мішку просто в стінній шафі. Але й шафа – то не звична шафа, а крихітна комірчина з розсувними дверима, зі скошеною стелею, бо кімната – під самим дахом, де селяться тільки голуби.

Поки я придивлялася до корінців чужомовних книжок, Джеклін унизу, в кухні, чаклувала над чарівним варивом. Спокушена несподіваними ароматами, я зійшла хисткими сходами донизу. Може бути, що бурхлива лава в каструлі задумувалась як суп, але мені мало в те віриться. Якщо це звичайна страва, чому руда зеле– ноока відьма у пряничній хатині, загубленій серед первісних шпилькових лісів, шепоче-примовляє над нею, нюхає, а пробувати не наважується? Раптом зривається з місця, підлітає до вазона з квіткою, що цвіте червоним, обриває кілька листків і вкидає у каструлю. Корінець імбиру, листя базиліку, покручена перчина, паличка цинамону, порошок карі, ложка червоного вина… Жаб’яча кістка, котячий вус, мишачий хвостик, вороняче перо… Булькає, нуртує, клекоче золотава рідина.

Галасливі гості переступили поріг – і відразу ж принишкли. Султана, Петрик і Майкл роззувалися беззвучно, до кухні не зазирали, тільки носи мимовільно обертали на заманливий запах.

У вітальні червоні крісла були застелені оксамитом із золотим шиттям, оранжерейні зарості екзотичних рослин тягнули гілки назустріч, припрошували сідати ближче. Коминок палав. Такого величного коминка ви ніде не побачите: з грубого сірого каменю, зі здоровезною зажерливою пащекою, з чорною кіптявою над отвором, де потріскують дрова, з вічно голодним вогнем.

Але що це за брязкіт долинув із кухні? Глиняні миски розставлені на столі, дерев’яною ложкою завбільшки з шуфлю Джеклін поділила загадкове вариво на всіх присутніх. Брали обережно, прицінювалися.

– Старовинний ірландський рецепт,– пояснила

Джеклін.– А ще я спекла пудинг.

Пудинг дещо схожий на прісну запіканку. Почувалась я так, мовби потрапила до Англії часів Робіна Гуда, на обід до ченця Тука. За спиною в мене світила пластмасовими жовтими очима навічно застигла рись – я так і не змогла погладити пухнасте опудало, і тому рись образилась і тепер мене лякала… Але час скуштувати чаклунську страву.

– Перш ніж занурите ложки в миски, уявіть собі місце, про яке ви написали у своєму оповіданні…

Так, так, вам не вчулося. Обід у Джеклін – не звичайне збіговисько, а вечір ґотичних оповідок. Ми всі мали при собі кілька сторінок, хто друкованих, хто писаних, а я тримала свою історію в голові – паперу не довірила.

Ложка торкнулася вуст. Обпекла язик – чи то гаряче, чи то гостро. Я ковтнула і не встигла розкуштувати. Друга ложка – і вже можна розрізнити знайомі прянощі. Але чому закрутилось у голові? Вогонь у каміні блимав, тіні грали на обличчях моїх друзів… То окуляри Майкла відблискують – чи забороло лицарського шолома? То оксамитове покривало на кріслі огорнуло Султану – чи серпанок химерного сарі переливається червоними й золотими барвами? Невже Петрик мне дві чорні шаманські кіски, а в них вплетені пір’їни невідомого птаха? Невже руда грива Джеклін піднята вгору, скручена у високу вигадливу зачіску, її підпирає мереживний комір, а у вухах зблискують камінці? Ні, ні, то все мені привиділося, просто такий збіг: палахкотить коминок, Джеклін читає про старий будинок, де ночами привиди зустрічаються у вітальні і п’ють вино…

– Наталю, а ти не хочеш нам почитати своє оповідання? Бо сидиш із до біса загадковим обличчям, погляд блукає по стелі – чи не найкраще свідчення того, що вчора у твоєму підвалі гостювало натхнення?

Хіба можна відмовитися? Тільки читати я не планую.

– Для непосвячених – коротка передісторія. Двадцять четвертого жовтня цього року я з’їхала ліфтом на п’ятий поверх університетської бібліотеки. Кілька коробок із архівом «Просвіти» – то моя майбутня дисертація. Коли я розбирала одну з картонок, до рук мені потрапив стосик аркушів із віршами. Я вирішила дізнатися ім’я автора…

На розчарованих мармизах я уздріла ознаки нудьги. Друзі чекали від мене, певно, страшних оповідок про вурдалаків у стилі Гоголя, про якого тут дехто чував-таки, хоч і пише його ім’я Gogolзамість Hohol, тим самим засвідчуючи, до чиєї культури належить цей видатний земляк мій… Але сьогодні я не була готова до вурдалаків, щезників і опирів, бо таємниця закрутила мене зовсім не така, яку намріяла моя авантюрна натура, але від того ще знадливіша. Я приклала палець до вуст, закликаючи нетерплячих колег зачекати ще хвильку, доки не розповім усієї історії.

– Ви навряд чи знаєте: в Буремній Затоці досі функціонує відділення «Просвіти», створене тут у тридцяті роки двадцятого століття – чи то другою хвилею переселенців а чи нащадками першої.

– Перша хвиля? Друга хвиля? – перепитала Джеклін.– Скільки ж вас було?

– Чимало: найперша хвиля накотила до Першої світової війни, друга – поміж двома світовими війнами. Третя – повоєнна. Четверта – то вже теперішня… Але менше з тим. Спочатку я побігла в «Просвіту». Уявіть собі знелюднілі вулички старого району, де крамнички давно позачинялися, мешканці навально переїжджають ближче до нового центру, і навіть бідні студенти не хочуть винаймати убогих помешкань. От ув одному з таких будинків, де ще збереглися доторки колись дбайливих рук, і животіє сьогодні «Просвіта». Велика бенкетна зала ще живе, столи застелені білими крохмальними обрусами, на стінах портрети Шевченка, Грушевського та Бандери, сцена запнута важкою синьою завісою, всіяною золотими тризубами…

Султана непомітно позіхнула. Джеклін скубала квітку праворуч од крісла. Майкл, склавши руки на грудях, потай куняв. І тільки Петрик слухав мене уважно.

– Бібліотека просвітянська вже ледве дихає. Наймолодше покоління українців рідної мови не знає, старші люди не читають, бо очі сліпнуть, частину книжок передали в Університет, частину віддали у благодійний фонд… Знаєте, у торговому центрі Форту на другому поверсі книгарня старі книжки продає по «чвертці»? От туди й віддали. Я там, до речі, півкни-гарні вже скупила… Словом, у «Просвіті» звернулась я до старезного вуйка, що бібліотекою опікується. Він довго рився у давніх конторських книгах, бо насправді архів упорядкований і облікований, довго шукав опис тої коробки, на яку я натрапила в Університеті, і нічого не знайшов. Правда, обіцяв іще пошукати і припросив мене заходити за пару тижнів. А між тим…

Я витримала напружену паузу – треба трошки підлити саспенсу в ґотичну страву. Таємничим шепотом провадила:

– Чи не пригадуєте ви, як спрацювала сигналізація на п’ятому поверсі університетської бібліотеки? І моя дорогоцінна коробка з якогось дива опинилася на підлозі, а не на полиці, де їй місце. Мені це видалося невипадковим, і я з подвійним запалом взялася до пошуків…

І нехай друзі не позіхають так відверто! О, мені є що їм розповісти, навіть коли вони поки не дуже-то й вірять. Я сама спершу не вірила в удачу.

– Не допомогла «Просвіта»,– вела я далі,– підемо іншим шляхом! Я розіслала листи на Батьківщину – в Інститут літератури, в музей Історії української літератури, в «Літературну Україну», в «Слово Просвіти», у Спілку письменників… А, ви ж не знаєте, то наші місцеві інституції, які займаються літературою. Що я зробила? Просто відксерила ті вірші й вислала з припискою: відгукніться, якщо вам відомий автор…

– І, по очах бачу,– всміхнувся Петрик,– щось ти накопала-таки.

Мої друзі оживилися. Азарт близького відкриття врешті має затягнути вродженого дослідника, хіба ні? А відшукати цілого безіменного автора, чиї твори за стилем непогано пасують до відомої школи поезії, написати про автора розвідку на заздрість усім, хто роками копається по архівах, і захистити магістерську дисертацію…

– У відповідь на мій запит,– розповідала я,– прийшло кілька мейлів і навіть два паперові листи. Але всі зі стандартною відповіддю: не знаємо, не чули, вибачайте…

Я піднесла палець.

– Якщо ви читаєте детективи, маєте знати, що збіги – то не випадковість, а літературний прийом. І за будь-яким збігом стоїть важлива сюжетна лінія. Отож, одночасно з тим, як я знайшла коробку з віршами, в місті стався нещасний випадок – і саме з українським громадянином. Нікому це нічого не нагадує?

Султана з несподіванки сьорбнула вина з келиха, спам’яталася, що мусульманці ні за яких умов не можна алкоголю, і кинулася до кухні полоскати рот.

– Водоспад Какабека,– повільно промовив Петрик,– студент, що розбився…

– Еге ж. Так сталося, що в Україні я маю давню товаришку Ліну Оверченко, яка вчилася з хлопцем на ім’я Ромчик Данилець.

Петрик розтулив вуста, наче хотів вигукнути: вас там п’ятдесят мільйонів, а всі одне одного знають?… таке велике село?…

– Ти забув? «Світ малий»,– усміхнулась я і вела далі: – Ліна Оверченко поспілкувалася з викладачами і виявила, що незадовго до від’їзду за океан Ромчик Данилець розшукував українську поетку, яка могла друкуватися перед війною, а під час війни була остарбайтером. Тоді Ліна показала вірші, навмання спитала: воно? І тут…

Жестом штукаря я висмикнула з кишені єдиний аркуш – ксерокс журнальної сторінки, але по тому, як загорілися очі моїх колег, було видно, що кульмінація вдалася на славу. Я обернула сторінку таким чином, щоб майбутні магістри могли побачити віршовані рядки чужою мовою. Чужою для них. Мені напрочуд рідною. Я зачитала напам’ять:

У межигір’ї спить село.

Затихла в небі завірюха.

Наш кінь, занюхавши тепло,

Нервово стріпнув чуйним вухом.

Господар-місяць йде у двір,

Щоб одчинить небесну браму.

Спалахують вершечки гір.

Мчать сани білими ярами.

Жоден із присутніх не второпав змісту, вловили тільки ритміку, мелодійну вимову, незвично точну риму, що в англійській мові майже не трапляється. Султана кивала в такт, мабуть, згадуючи улюбленого Рабіндраната Тагора. Не знаю, не певна, чи мови українська й бенгалі хоч трошки схожі, хіба – експресивністю, кулеметним темпом мовлення, чіткістю вимовляння звуків – кожна намистинка на разочку окремо.

– Ця сторінка,– я потрусила аркушем,– має давню історію. Звісно, не цей ось ксерокс, а оригінал. Походження він довоєнного. На теренах Великої України видавався тоді часопис, що мав назву «Радянська література». Під час війни перейменований був на «Українську літературу», по війні ще раз змінив назву… Але вам те не цікаво. Ми зараз говоримо про час, коли журнал звався ще «Радянською літературою». І в одному з чисел був надрукований єдиний твір…

– За підписом «О. Б.»,– муркнув Петрик.

– За підписом «О. Байда». І найцікавіше, що публікації передувала вступна нотатка відомого українського поета-неокласика Максима Рильського, в якій він пророкував О. Байді велике майбутнє, особливо в царині драматичної поеми… От би мені десь знайти хоч одненьку драматичну поему цієї загадкової О. Байди! Ото була б сенсація!

– Цікаво, скільки їй зараз років? Вона ще жива? Як вірші потрапили за океан? – посипалися питання зусібіч.– Ти зверталася безпосередньо в часопис?…

– В колишню «Радянську літературу» я написала… У моїй коробці зберігалися папери, передані «Просвіті» кількома переміщеними особами по Другій світовій війні. Тепер лишилося домогтися, щоб дядечко з «Просвіти» знайшов-таки свої конторські книги, а в них – записи, кому саме з української діаспори колись належала коробка за номером LU1310…

Повітря в хаті Джеклін коливалося від збудження. Петрик, яким сам не пив, нервовим рухом долив білого вина мені та Джеклін. Я вмочила вуста, розтягуючи задоволення від напою з примерзлого винограду та від справленого враження.

– Зачекай, зачекай,– раптом задумливо промовив Майкл,– якщо Роман Данилець шукав невідому поетку й загинув, то її таємниця, певен, загрожує кожному, хто на неї поважиться!

Чотири пари очей тривожно втупились у мене.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

ЛІКАРНЯ МАККІЛЕРА

Якщо заокеанська «Просвіта» успадкувала українське нехлюйство і не може навести лад у власній звітності, то вже в бібліотеці Університету точно має бути порядок! У черговому поході до книгосховища скласти мені компанію радо зголосився Майкл – певно, українського коріння не так легко позбутися, навіть коли вже твої батьки були народжені на чужій землі, і твоє поняття про українську культуру не виходить за межі пирогів, голубців, борщу та гопака.

– А скажи-но,– питав мене Майкл дорогою до бібліотеки,– після Тараса Шевченка були й інші видатні українські поети?

– Були, Майкле, ще й як були.

– І школи поезії були?

– Аякже.

– І виходили переклади з української на інші мови світу?

– Й таке подекуди траплялося.

– І літературознавство як наука…

– …розвивалося своїм шляхом, відокремлено від решти світу, зважаючи на політичну ситуацію ХХ-го століття.

– А чому ж ми нічого про це не знаємо?!

На таке пряме запитання я Майклові відповіді дати не могла…

Шановний читач, певно, пам’ятає, що бібліотечний архів розташований був у підвалі, тож у книгосховищі ми з Майклом рішуче викликали ліфт і, тільки-но той привітно розчинив нам двері, ступили всередину й натиснули кнопку «0». Ліфт шухнув донизу, але не встиг добре розігнатися, як із м’яким поштовхом зупинився. Я вдихнула характерний запах старого паперу, який не відчувався так на галасливому першому поверсі.

Самотужки шукати відомості про коробку під інвентарним номером LU1310 – марна справа. Пару років тому в Університеті почалася тотальна комп’ю– теризація. Бібліотека, як завше буває, пасла задніх, але минулого року інформаційна хвиля сягнула і її. Найперше комп’ютеризували облік книжок – пошук, видачу, чергу. Міжбібліотечний абонемент іще працював за звичною схемою: віконечко, у ньому привітна жіночка, якій подається на папері заповнена заявка.

Як виявилося, облік книжкових надходжень теж почали переводити на цифру, і чергова бібліотекарка всадовила нас за комп’ютер та підсунула ближче мишку: мовляв, шукайте. Недовго думаючи я внесла інвентарний номер у поле для пошуку.

«За вашим запитом не знайдено жодного документа». Не може бути! Коробка є, а обліку на неї немає? І це в Університеті?!

Майкл вибрав усі інвентарні номери, які починалися з літер LU, і відсортував їх у зворотному порядку. Я вирячила очі: звітність обривалася на номері LU1311. LU1313 є, LU1312 є, LU1311 є, а номер LU1310 відсутній! « Ні долі, ні волі у мене нема…»

Майкл покликав чергову бібліотекарку:

– А чому комп’ютер не показує менших номерів? Дівчина скривилася.

– Відомості з книг обліку в комп’ютер вручну заводяться – тож і не встигли ми зробити все. А який ви номер шукаєте?

Ми поділилися своєю халепою. Бібліотекарка довго сміялась і хитала головою – казус трапився із категорії анекдотичних. Нарешті вона відсміялась і рушила до високих металевих стелажів. Я прокралася за нею – мене завжди вабили старовинні архіви.

На корінці кожної грубезної конторської книги приклеєний був папірець, на якому каліграфічним почерком виведені дві букви. Жадане LU я знайшла раніше від бібліотекарки, рука сама потяглася до книжки, але дівчина вихопила її з полиці у мене перед носом.

– Зараз подивимося,– пробурмотіла вона й понесла книжку до маленького робочого столика, з трьох боків приватно відгородженого: комфортні умови роботи в архіві цінуються понад усе.

Бібліотекарка розгорнула книгу на середині.

– То який номер ви шукаєте?

– Тринадцять-десять.

Дівчина обережно перегортала сторінки, наче аркуші могли розсипатися просто в неї під пучками. Я нетерпляче зазирала їй через плече. Ось уже вгорі сторінки 1219, на наступній – 1255, ще один аркуш перегорнули – 1286… Я хапнула ротом повітря.

За неписаними законами жанру сторінка, де мав значитися номер 1310, була «з м’ясом» видерта з конторської старезної книги. Три роти роззявилися водночас.

– А хто має доступ до книг обліку? – нарешті оговталась я.

Бібліотекарка округлила очі.

– Всі мають! Тобто, всі, хто вчиться або працює в Університеті. Ці ж документи потрібні людям для роботи, ми не можемо обмежувати до них доступ!

– Ваша довірливість мене до могили доведе,– пробурмотіла я українською і вже англійською голосно спитала: – І хто завгодно може просто підійти до полиці й узяти потрібний йому том?

– Взяти, підійти до мене і зареєструватися.

Я роззирнулася. Зважаючи на планування архіву, взяти з полиці конторську книгу і не зареєструватися було би проблематично: з-за столика бібліотекарки відкривається чудовий вид на стелажі, тож є надія, що зловмисник не залишився непоміченим.

– А можна глянути, хто востаннє брав цю книгу обліку для роботи?

Бібліотекарка знизала плечима й повела нас до свого комп’ютера.

Справа в тому, що кожна книжка в бібліотеці має електронний індикатор, який клеїться під палітурку. Щоб винести потрібну книжку за межі книгосховища, я пред’являю її разом зі своїм студентським квитком дівчаткам на першому поверсі, і вони за одну секунду заносять інформацію в комп’ютер. Хвала небесам, що в архіві діють такі самі правила навіть для паперів, котрі не вільно виносити за межі приміщення!

Бібліотекарка піднесла книгу обліку зворотним боком до зчитувального пристрою, й одразу спалахнув екран комп’ютера, висвітивши довгий перелік імен. Я хотіла була встромити цікавого носа в монітор, проте дівчина ввічливо посунула мене плечем і відправила список на друк. За хвилю ми з Майклом видирали одне в одного заповітний аркуш.

– Гляди! – кричала я.– Тут є той прикольний дядечко, Лео Дан… колишній мер, здається?

– Так, мер… колишній мер…– неуважливо бурмотів Майкл.– Ти дивись! Перед Лео Даном стоїть ім’я Боба Торні!

Хто б міг подумати, що доктор Торні, незабутній першовідкривач рукопису Марка Твена, цікавиться українською старовиною! Хоча ні, заждіть, на видертому аркуші був запис не тільки про нашу коробку під інвентарним номером LU1310 – на кожній сторінці містилося щонайменше півтора десятки різноманітних записів.

Проте хробачок сумніву вже заповз у серце і почав підточувати його зсередини. Боб Торні чотири роки збавив на одну-єдину записку Самюеля Клеменса. А якщо він накинув оком на мою знахідку? Я ж бо плескала язиком направо й наліво – тільки б слухачі знайшлися!… Та хіба ж доктор Торні зможе розшифрувати українські записи? Чи він сподівається спершу привласнити мою знахідку, а потім знайти собі гарного україномовного помічника?…

Стривайте, але до чого тут смерть Романа Данильця? І зникнення Ожавашко?

– Наразі лишень одна людина,– мовила я, завершуючи невисловлену думку,– може хоч щось прояснити у смерті Романа Данильця. Хіба що досі не вичухалася…

Майкл здивовано насупив брови.

– Ожавашко,– пояснила я.– Дівчина-аборигенка, котра лежить у лікарні і з якою Романа востаннє бачили. Якщо вона отямилася – понад тиждень минув, як-не-як! – мала би почати щось розповідати, адже поліція тонко натякнула: вона – одна з головних підозрюваних.

– Розповідати поліції,– зауважив Майкл,– не значить ділитися інформацію з першими-ліпшими відвідувачами…

– А я не перша-ліпша! Якби ми з Петриком не знайшли її в лісі, вона б замерзла на бурульку! Право на інформацію – мій беззаперечний привілей.

– Поїхали! – махнув рукою Майкл.

Вже вдруге я була в лікарні Буремної Затоки, але тільки на цей раз мені вдалося добре роздивитися величний п’ятиповерховий будинок із червоної цегли. Легенда оповідає, що на початку двадцятого сторіччя лікарню побудував і по смерті заповів місту багач МакКілер із Форту – торговець хутровим звіром. На початку століття двадцять першого мерія робила неодноразові спроби накласти лапу на чудове приміщення, та поломила собі зуби об заповіт – будинок повертається у власність родини почилого в Бозі багатія, щойно лікарню перепрофілюють. Правда це чи побрехеньки – а лікарня працює собі, як і сто років тому.