Текст книги "Три таємниці Великого озера"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

– І ті збиваються?

– Хіба що зальотні.

Хто б сумнівався, що злодії в Буремній Затоці анітрохи не дурніші, ніж в Україні!

Треба просто наважитись і подзвонити. Зрештою, ніхто ж не вкусить мене, якщо я просто подзвоню? Ми спитаємо про Ожавашко – і все. І може, навіть не виставимо себе на посміховисько перед колишнім мером міста… Я вже поклала руку на сріблястий ґудзичок, коли Петрик жестом зупинив мене.

Я обернулася – Петрик випорпав зі снігу кругле дзеркальце в синьому пластиковому кожушку. Звичайне дівчаче дзеркальце. Але чому Петрик так зосереджено його роздивляється?

– Ти чого? – прошепотіла я.

Замість відповіді Петрик подмухав на дзеркальце і протер. Воно заблищало. У світлі ліхтаря, який горів над ґанком Лео Дана, я побачила червоний орнамент на синьому кожушку.

І нарешті я все збагнула – Петрик певен, що люстерко належало Ожавашко!

– Ти гадаєш,– промовила я,– його загубила Ожавашко?

– Сто відсотків. Або кинула навмисне – як знак. Як вона кинула шкіряний браслет у тому бараці в лісі, де її тримали… Подивись на традиційний орнамент – такі дзеркала не купиш у першій-ліпшій крамниці. Напевно, його можна придбати в крамниці сувенірів у місті, і коштуватиме воно не менш як десятку. Та найпевніше, що воно походить із резервації, і красна ціна йому там – «місяць».

– Якщо на папірці Ожавашко справді записала ініціали Лео Дана, якщо вона сюди приходила, то Лео Дан точно знає, куди вона подалася потім! Я дзвоню.

– Або нікуди не подалася зовсім…– наче сам до себе пробурмотів Петрик. Моя рука завмерла над ґудзиком дзвоника.

Петрик відступив від ґанку та втупивсь у вікно по ліву руч. Я перевела погляд. На шибці синіла наліпка з білим написом: «Сигналізація». Будинок на охороні – ще б пак: така поважна кам’яниця! Але чому Петрик так замислено роздивляється цю наліпку? Він же не планує…

– Ні! Ти ж не збираєшся?…

Петрик відступив іще на крок і попрямував уздовж будинку. Перш ніж я спохопилася, його чорне пальто зникло за рогом. Я зістрибнула з ґанку і, навіть не пригинаючись попід високими вікнами, помчала за ним. За рогом я мало не наштовхнулася на Петрикову спину – він завмер за півкроку від вузького горизонтального віконця, що вело кудись у глибокі підвали багатого маєтку.

– Що ти хочеш робити? – поторсала я за рукав поважного викладача Університету, який вочевидь на хвильку призабув про свій високий статус у суспільстві.– Хата на охороні!

– Зазвичай,– відгукнувся замислено професор Аніт, заправляючи за вуха довгі чорні пасма, що у світлі ліхтарів вилискували червоним,– на підвальні віконця сигналізації не ставлять.

Я хапнула ротом повітря. Тобто як це? Вибірковий захист? Чи охоронні фірми вважають, що в Буремній Затоці всі злочинці такі грубі – просто не пролізуть у довгасте підвальне віконце?

Петрик звів очі догори й затримав погляд на іншому вікні. Я теж глянула туди – вузька вертикальна шибка. Але не така вже й вузька, щоб у неї я, скажімо, не могла пропхати свій тулуб навіть у зимовій пуховій курці.

– В туалетах теж не ставлять сигналізації,– повідомив Петрик.

– Але ж шибка все одно зачинена!

– У тому-бо й справа!

Петрик пересунувся до наступного підвального віконця й легенько буцнув його носаком черевика. Зачинене. Наступне. Теж зачинене.

– Петрику, не дурій! – намагалась я укоськати авантюриста.– За бортом мінус сорок – хто лишатиме шибки відчиненими?

Петрик методично рухався по периметру будівлі, торгаючи вікна. На задній двір виходила величезна скляна веранда – десь у глибинах дому слабенько пробивалося світло. Мені причулося, що долинає звук увімкненого телевізора – вдома точно хтось був. Боже, що я тут роблю і де мої речі?!

Ми ще раз повернули за ріг – тут двері вели до гаража. Петрик поторсав ручку – замок надійно замкнений. Поруч із дверима – ще одне підвальне віконце. Мій вар’юватий супутник присів коло нього навпочіпки й просунув руку в якусь щілину.

Вмить я опинилася поруч. Петрикова наполегливість була винагороджена – віконце ледь відхилене.

Але як ми зможемо відчинити його, якщо воно закріплене під таким кутом? В Буремній Затоці вікна в старих будинках їздили праворуч-ліворуч, як двері в купе, але в нових відхилялися назовні. Проте для цього треба було крутити спеціальну ручку, і стулка на кріпленні потроху повзла вперед.

– Далі що? – спитала я саркастично.

– А далі дуже просто.

Петрик глибше просунув руку всередину й щось там полапав. Зігнувшись у три погибелі, він довго навпомацки вовтузився, а тоді вчулося легеньке клацання, і шибка обвисла, притискаючи Петрикове зап’ястя. Злодій стиха охнув, і я миттю підхопила раму і знову відхилила вгору.

– Що ти вдіяв?

– Ти ж не гадала,– відповів Петрик питанням на питання,– що рама закріплена намертво?

Чи варто зізнаватися – саме так я і гадала? Особливо після того, як в одному готелі була виявила, що вікна в кімнатах узагалі не відчиняються – автоматична система кондиціювання дозволяла значно зекономити на віконній фурнітурі.

Петрик пошукав очима навкруги й помітив попід сходами, що вели на веранду, дерев’яну скриню з піском, щоб посипати обледенілі доріжки. Хекаючи від натуги, він допхав скриню до віконця й підпер стулку. Хвилина розплати неминуче наближалася – зараз професор Аніт сам запропонує мені незаконне проникнення, причому тоді, коли господар напевне вдома!

Ногами вперед Петрик мовчки проліз у вікно, трошки повисів на руках, вивертаючи голову так, щоб роздивитися темну кімнату десь під собою, і нарешті відпустив долоні. Підошви черевиків майже не гупнули – вікно виявилося невисоким.

Я крутилася, як вуж на пательні: лізти за ним – чи чатувати знадвору? Мудра половина мене валувала: тільки знадвору, чати – це теж украй важливо й небезпечно! Та авантюрна половина вже пхала ногу в отвір, і за мить я приземлилася поряд із Петриком.

Першої секунди від суцільної темряви, в яку ми провалились, у мене задзвеніло у вухах і закрутилось у голові. Хотілося широко розплющити очі, але вони й так уже вилазили з орбіт. Проте за хвилю зіниці трошки призвичаїлись, і я помітила, що знадвору пробивається сіреньке світло. Обриси предметів окреслились у мороці.

Попереду і трохи праворуч темніло якесь дерево. Я протерла очі – це ж будинок, а не ліс! Та щойно ми з Петриком навдибки наблизились, я збагнула, що Лео Дан уже приготував різдвяну ялинку – невисоке штучне деревце з м’якими гілочками. Ялинка зашаруділа від доторку, і я відскочила, мов ужалена. Серце калатало десь у горлі, а в п’яти вдарила колюча хвиля – душа втікала у протилежний серцю бік.

Зрештою калатання серця втишилось, і тоді згори пробився звук телевізора – увітальні хтось дивився розважальну програму, за кадром раз у раз вибухав по– становочний регіт. Перед нами чорніло провалля неозорого приміщення, десь далеко попереду бухав і дзижчав газовий опалювач, а ліворуч на тлі світлої стіни чорніло кілька прорізів без дверей – ходи у невідомі кімнатки.

І коли в голові моїй знову заворушилася настирлива думка: якого чорта треба було таким робом проникати в чуже помешкання, коли можна було зайти крізь центральний вхід,– у темряві щось важко завовтузилося.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ЗРАДИ

Підошви мої приросли до землі. В голові закрутилися кольорові скельця, складаючись у химерну мозаїку. Ініціали «Л. Д.» могли належати або Левку Данильцю, або Леоніду Дуніну. Але ж скорочене ім’я «Лео Дан» не могло належати Левку Данильцю, який помер кілька років тому в Україні. Ну звісно! Лео Дан латинкою пишеться «Leo Dun», бо якби писалося «Dan», англійською читалося б не «Дан», а «Ден»! «Dunin» – скорочено «Dun», а вимовляється «Дан». Ось хто був міфічним зрадником, що через нього постраждав дідо Ромчика Данильця! Та чи був він запроданцем насправді? Пустити поголос на невинну людину – справа нехитра…

Тим часом Петрик зробив кілька сторожких кроків до крайнього прорізу. У мене від страху зацокотіли зуби, а долоні змокріли й похололи. Кортіло вчепитися Петрикові в рукав чорного пальта й не відпускати. Навшпиньках я рушила за ним – боялася хоч на мить зостатись сама.

Мій супутник завмер на порозі невеличкої кімнатки. Крізь довгасте вікно майже попід самою стелею пробивалося тьмяне світло ліхтаря. Першої миті мені здалося, що в кімнаті нікого немає – кілька коробок громадилося при стіні, а під вікном лежав світлий килимок. Крізь ґратки в стелі віяло теплом – працювало газове опалення.

Та вже наступної хвилі я почула коротке уривчасте дихання праворуч од себе й розрізнила в куті обриси пральної машинки та купу якогось дрантя поряд. Дрантя ворухнулося – я перелякано смикнулась. Петрик підскочив до рухомої купи й швидко щось залопотів – я зовсім не могла второпати слів. У відповідь почулися схлипи та жіночий здушений голос.

Ожавашко!

Я впала навколішки поруч із Петриком. Ми розшукали Ожавашко! Вона переховується в хаті Лео Дана! Вона написала записку з ініціалами «Л. Д.» – щоб Петрик знав, де її шукати! Але чому вона не схотіла заховатись у Петрикової ніноше, а воліла шукати захисту де-інде? І чому вона сидить у підвалі в цілковитій темряві, в куті на підлозі, а Петрик розпачливо шарпає її за руку?!

Металево зблиснув браслет на зап’ястку Ожавашко – рука була надійно припнута до мідних труб, які йшли до пральної машинки.

– У тебе шпилька є? – прошепотів до мене Петрик.

– Ні,– так само тихо відказала я.– А що ти хочеш робити?

– Ну, не завжди ж я був університетським викладачем – які-не-які злодійські навички маю. Білі ж упевнені, що всі червоношкірі – зловмисники та пияки, от і доводиться підтримувати реноме… Шукай шпильку!

Я гарячково міркувала. У мене є малесенька булавка на ключах – але чи подужає її тоненька голочка замок кайданків?

– Стривай! – кинула я Петрику й залізла в кишеню.– Секунду, одну секунду…

Крихітною булавкою в підвальному мороці професор Аніт длубався в замку наручників. Швидше, будь ласка, поквапся,– ненастанно крутилось у мене в голові. Мені так страшно, що аж пересохло в роті…

У підвалі спалахнуло світло – водночас усі лампи – та змусило мене на мить замружити очі. Коли я поволі розплющила повіки, уздріла химерну постать, що насувалася на мене. Сиве розкошлане волосся стирчало навсібіч, червоні запалені очі божевільно вирячились, а руки на рівні грудей стискали мисливську рушницю.

Мимоволі я охнула, й рушниця в руках старого стрибнула. Бічним зором я бачила, як здригнувся Петрик, як сіпнулась Ожавашко. Мене хитнуло й заканудило, в потилиці раптово запекло, мов хтось поклав там гарячу важку долоню.

Рушниця танцювала у кволих руках старого, але від цього чомусь робилося ще моторошніше – наче зброя жила окремішнім життям і могла вистрілити без волі людини. Старигань дивився на мене впритул, мовби й не помічав, що ми в кімнаті не самі.

– Навіщо ви тут? – проскрипів він раптом. Голос його видався мені неживим – так мерці в могилах, либонь, перемовляються у Навський Великдень.– Навіщо ви тут?

– Містере Дан,– забелькотіла я,– пане Дунін… Старого мов батогом уперіщили.

– Як ви насмілилися вдертися до мене в дім?! Це зазіхання на приватну власність! Я можу застрелити вас на місці – і мені за те нічого не буде!

– А за Ромчика Данильця вам щось буде? – повільно спитала я.– Навіщо ви штовхнули Ромчика у водоспад? Злякалися долі Івана Дем’янюка?

Лео Дан посірів на обличчі.

– Що ти тямиш, шмаркачко! – проскреготів він.– Чергове поновлення справи Дем’янюка – просто політичний хід. Нікому на Заході не цікава сильна Україна – це тільки зайвий клопіт для великої політики. Кому потрібно через якусь там міфічну Україну – ніхто й не відає, де вона на карті! – псувати стосунки з Росією? От і підтримують – всіма доступними засобами – образ ворога… Вісімдесятирічний Іван Дем’янюк їм завадив! – махнув рукою Лео Дан.– Ет!

Бридко було чути ці патетичні промови з уст зрадника. Він виправдовує себе – зрозуміло: людина завжди знайде виправдання будь-якому своєму вчинку. Виявив слабкість раз, вдруге, втретє, а там покотилося… Але невже він не відчуває фальшу у власних словах?!

– Тоді чому ж? – холодно спитала я.– Навіщо ви видерли сторінку з конторської книги в бібліотеці Університету? Що шукали ви в «Просвіті», коли вломилися туди поночі? Як ви зважилися на вбивство?

– Бо Данильців онук невчасно почав ворушити минуле… Міг вийти на людей, які знали мене особисто… І це саме тоді, коли ми майже підібралися до… майже розгадали…

Старий замовк на півслові та знову підкинув рушницю, цівка якої була вже почала потроху опускатися. Петрик, котрий вичікував на слушний момент, раптом стрибнув уперед – але запізнився. Лео Дан із несподіваною для такого стариганя силою втелющив його цівкою рушниці по обличчю, аж Петрик відлетів до стіни і непритомний гримнувся поряд з Ожавашко. З розсіченої щоки побігла кров.

Дівчина тоненько завила, як поранене звіреня. Виходу не було. З цього клятого підвалу виходу не було. Лео Дан не може залишити нас живими – тільки не після того, як ми звинуватили його у смерті Романа Данильця. Мабуть, понад в’язницю колишній мер Буремної Затоки боїться неслави, а вона неминуча, якщо ми колись виберемося на волю.

І все одно якась нав’язлива думка не давала мені спокою. Невже поважний громадянин міста, навіть якщо і трапився момент зради в його біографії, міг зважитися на вбивство, щоб зберегти свою таємницю? І чому тоді він не вбив одразу й Ожавашко, а припнув наручниками у власному підвалі? Навіть рот їй не зав’язав – якби вона кричала, її могли б почути випадкові перехожі! Щось у цій історії не трималося купи.

– Ви нас не уб’єте,– сказала я чужим голосом і відчула, як той зрадливо тремтить од хвилювання.– Постріли почують сусіди.

– Почують,– легко згодився Лео Дан.– Та хто тебе напоумив, мовби я стрілятиму? Ні, маю кращу ідею.

Старий перекинув рушницю у ліву руку, а правою заліз у кишеню. За мить він дістав важенький чорний балончик – мисливці беруть із собою такі на полювання на випадок непередбаченої зустрічі з ведмедем. У Буремній Затоці такі балончики заборонені законом, але ніхто на те не зважає – навіть дівчата часом носять їх у сумочках.

Мені вчувся кислуватий запах нервово-паралітичного газу, хоча це, звісна річ, було просто виплодом моєї бурхливої уяви.

Що ж діяти? Що нам робити?…

– Будинок оточений! – зненацька загримотіло звідусіль.– Усім виходити з піднесеними руками!

У мене підломилися ноги, і я важко грьопнулася на долівку, мов славнозвісний Дон Кіхот із кобили у Лукашевому перекладі.

Що відбувалося далі, зв’язно реконструювати неможливо. Лео Дан двічі вистрілив у вікно – звідти пролунала бадьора відповідь. Кулі захоплено свистіли доокіл. Ожавашко зарепетувала, і знадвору пролунав переляканий наказ: «Не стріляти! Не стріляти! Там є жінка!» Від гуркоту пострілів Петрик отямився, дриґнув ногою й підбив мене під лікоть – аж з очей іскри сипонули. На кілька секунд я осліпла й оглухла.

За ці кілька секунд ситуація кардинально змінилася не на користь Лео Дана. Важкі кроки гуркотіли сходами в нас над головою, старигань розвернувся на сто вісімдесят градусів і наосліп двічі вистрілив. Поки він міняв набої в рушниці, Петрик підхопився і штовхнув його в спину. Старий поточився, зараз-таки згори на стариганя плигнув полісмен.

– Лежати! Руки за голову!

Не розбираючи, хто злочинець, а хто жертва, полісмен буцнув носаками важких чоботів на шнурівці спершу Лео Дана, а тоді й Петрика. Я скрикнула, мов він поцілив під ребра мені, і полісмен гавкнув:

– Мовчати!

Ожавашко залопотала щось незрозуміле – Петрик роздратовано заґелґотав у відповідь. Схоже, від потрясіння у нього відкрилося приховане знання рідної мови оджибве.

Слідком за першим відчайдушним полісменом до підвалу вдерлася ціла команда з пістолетами напоготові, але їм уже зовсім не лишилося роботи: Лео Дан і Петрик корчилися на підлозі, я лежала зі слухняно закинутими за голову руками, а прикута до труби Ожавашко тихенько скиглила у своєму кутку.

Білява жіночка у поліційній формі, з наштукатуреним до неможливості обличчям, з кривавою квіткою замість вуст, спершу кинулася до Ожавашко й відстебнула наручник. Рука дівчини моментально впала додолу, мов підламана. Наша знайома детектив Коен підхопила Ожавашко за поперек і допомогла звестися на рівні ноги.

Тут її погляд упав на Петрика – й вона його упізнала. Вона перевела очі на мене.

– Знову ви?!

– Пітер прийшов мене врятувати,– кволо муркнула Ожавашко.– А ваш колега вдарив його під ребра. Це безглуздо.

– А хто ж тоді зловмисник? – вибалушив очі колега, вочевидь, відмовляючись вірити, що злочинцем може виявитися не підозрілий індіанець, а отой древній розпатланий старигань. Потім до полісмена дійшло, що старигань – поважна людина, колишній мер Буремної Затоки, і від обличчя охоронця правопорядку відлила вся кров.

Він метнув погляд на мене – я лишалася єдиною гідною кандидатурою на роль зловмисника.

– Е ні,– помотала я головою,– ми так не домовлялися! Я не винна!

У запалі я навіть не збагнула, що розмовляю українською, і полісмен просто не може мене розуміти. Але ж я забула, що дія відбувається в Буремній Затоці! Полісмен, нащадок якогось українського Петра чи Стецька, чудово все розкумекав – і це цілком збило його з пантелику. Його нижня щелепа красномовно відвисла.

– Заручницею,– писнула Ожавашко,– тримав мене містер Дан. Він убив мого Рона! Зіштовхнув його в Какабеку!

Приголомшений полісмен нахилився над стариганем і простягнув кайданки. Заковував руки колишньому меру з такою обережністю, мовби жахався, що зламає тонкі старечі кісточки. Тоді Лео Дан подасть на нього до суду – і все: кінець поліційній кар’єрі!…

Лео Дана вивели надвір. Ми теж мляво потяглися геть із жахливого підвалу. Біля машини «швидкої», поки Ожавашко міряли тиск, рахували пульс і штрикали невідомі уколи, клопоталася наштукатурена поліціянтка – детектив Коен. Поряд із нею стояла Петрикова знайома поліціянтка з резервації. У Петрика на вилиці просто на очах напливала ґуля, ще трохи – і затулить всеньке око. Я зліпила сніжку й простягнула професорові Аніту. Щастя, що лекції вже скінчились напередодні зимової сесії і канікул,– уявляю, які плітки завтра б літали поміж студентів!

Лікарі «швидкої» вирішили, що Ожавашко занадто ослаблена, тож її знову завезуть у лікарню МакКілера. Ми зможемо провідати її завтра – і тоді вона все нам розповість. Але не зараз – бо сьогодні на нас іще очікує довга й виснажлива розмова з поліцією.

Зимне повітря холодило розпашілі щоки, морозець почав пробиратися під куртку. Я дивилася на згорблену спину Лео Дана, якого попід руку садовили до низької машини. Невже ця літня виснажена людина могла зазіхнути на життя молодого хлопця? Невже от щойно наставляла на нас рушницю? Старий ледь волочив ноги, сиве волосся обвисло брудними пасмами, а кожна зморшка його вісімдесятирічного обличчя випромінювала збайдужілість до навколишнього світу.

Полісмен із нотатником у руках нарешті звернув на нас із Петриком увагу.

– Прошу вас назватися,– мовив він суворо й почав записувати відповіді на жовтому розлініяному папері.

Я ледь ворушила язиком від утоми й зазнаного стресу. Весь час перескакувала на рідну мову, бо бракувало англійських слів. Я не могла зібрати думок докупи: кортіло оповісти всю історію від самого початку, тільки ж де починалася ця неймовірна пригода? І чи закінчилася вона? Адже я й досі не знаю імені невідомої української поетки, адже й досі Лео Дан не зізнався, чи був він насправді зрадником і для чого тримав Ожавашко заручницею.

Полісмен опитував Петрика, і я на мить втратила зв’язок із реальністю. Надворі вже цілком посутеніло. Довкруж нас у ліхтарному світлі сіріли кучугури снігу, чорніли дерева, виблискувало гостроносе каное місяця.

Я поїжилася від холоду – і раптом погляд мій упав на рудого звіра, який, звівши писок до місяця, самозречено завивав. Я роззирнулася – здавалося, ніхто, крім мене, не чув натхненного виття.

Я тихенько посвистала. Рудий звір обернув до мене чорний ніс. Хіба могла я не впізнати свого давнього знайомого – пустуна-койота?

«Привіт»,– мовила я.

«Привіт,– відказав койот.– Упоралася з загадкою?»

«Майже. Поліція дуже вчасно нагодилася – було б нам із Петриком без неї непереливки. До речі,– сяйнула мені нагла думка,– а хто повідомив поліцію?»

Койот тяжко зітхнув і відвернув писок. У хитрому чорному оці зблиснула іскорка.

«Хіба ж міг я,– усміхнувся койот, від чого чорна стрічечка його рота закрутилася на кінчиках догори,– лишити тебе напризволяще? Ярчик мені б цього не подарував».

Із темряви виступив блакитний кіт – я тільки охнула. Ми ж мешкаємо на тому кінці Буремної Затоки – як він тут опинився?

«Ярку! – вигукнула я.– Та як ти!…»

«Ну-ну, не свари його,– підняв лапу койот.– Краще скажи мені: до якого місця ти встигла докопатись у своєму розслідуванні?»

«Лео Дан,– почала я,– це Леонід Дунін. Із роду Дуніних-Борковських, який дав Україні видатного козацького полковника. Під час війни Дунін входив у підпільну боївку, але зрадив побратимів…»

«Це все лежить на поверхні,– хитнув головою койот, і його вушка смішно стрибнули.– Я розповім тобі історію однієї зради – і тоді ти збагнеш, що ніколи не можна робити поквапливих висновків. Уяви собі: раннє спекотне літо. На суничних кущиках саме почали наливатися червоним ягоди…»

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ

РІК 1949

Перелесник вдихнув п’янкий літній запах. На суничних кущиках саме починали наливатися червоним ягоди. Пташка тьохкала зовсім поряд, але Перелесник, міський мешканець з діда-прадіда, не розрізняв лісових мешканців, тільки часом, забачивши пістряву пташку з синіми крильцями й довгастим хвостом, застигав зачаровано, не в змозі відвести від такої краси погляду.

Ця зима була такою тяжкою, як ще жодна зима з тих, що він перебув по криївках. Чи не щотижня долинали страшні звістки про «всипаний» бункер, чергову облаву, зради під тортурами, провокації, масові арешти й вивезення людей. Іноді Перелесникові нестерпно кортіло вилізти з бункера, прокрастися до найближчого села, нагло налетіти на МҐБ, постріляти стількох, скількох зможе,– і нарешті закінчити це нестерпне буття. Щоб не бачити, не чути, не прокручувати щодня й щохвилини в голові те саме. Він іще ніколи не почувався таким безсилим і непотрібним.

Але навесні блокади зняли, тільки час до часу наскакували з облавами війська МҐБ, арештовували, хто трапить під руку. Навесні провідник Сокіл наказав виходити з села в ліс. У лісі Перелесникові зробилося навіть легше на душі – розсіялася вічна тривога, що через нього постійно висять на волосині чужі, цивільні і, по суті, не причетні до цієї затяжної війни люди. Ночами провідник ходив до села, тримав зв’язок і добував харчі. Вони ж із Буревісником навпереміну вили з нудьги до вовків, які озивалися до них із лісових нетрів.

Здавалося, Перелесник і забув, що провідник Сокіл був колись хлопчиком-горобчиком Левком Данильцем, безнадійно закоханим в Оксану Байду, старшу Орисину сестру. Сокіл змінився до невпізнанності: з того самого дня, коли сестри Байди зникли безвісти, в погляді його з’явилася холодна відстороненість і незворушна рішучість. Він тепер виконував завдання, на які не зважувався ніхто, і щоразу повертався живим. Так наче постановив собі будь-що вижити. Або так наче він уже вмер – і вдруге не вмирати.

Перелесник забув, що й Буревісник колись був звичайним собі студентом Ромком Шолуденком із вічно запаленими, червоними від ненастанного читання очима. Буревісник зробився мовчазним і наполоханим, здригався на кожен несподіваний звук і, що найгірше, анічогісінько не читав. Навіть Сокіл не міг його ні вмовити, ні змусити передрукувати якусь відозву – Роман робився кам’яним і, ввижалося, нічого просто не чув довкола себе.

Перелесник, здавалось, забув і своє власне ім’я Леонід, за яке при народженні побилися не на життя, а на смерть його мама з татом, котрим на той час заледве минуло по вісімнадцять років: мама хотіла синочка Олександра, а батько, нащадок бічної якоїсь гілки знаменитого роду Дуніних-Борковських, неодмінно бажав наректи сина на честь знаменитого прадіда Василем. Зі злості назвали ні нашим, ні вашим – Льончиком. І так він змалечку незлюбив це ім’я, що волів би до кінця життя зоставатися Перелесником.

До кінця життя… Судячи з того, що коїлося наокруж, зовсім близько не те що кінець життя, а й кінець світу.

На початку літа, разом зі страшною спекою, прийшов повітовий СБ, вусань-львів’янин. Сказав, що більше не має зв’язку, що треба пробиратися на Станіславівщину. Сокіл довго сидів мовчки, а ввечері прокрався у село. Повернувся під ранок, проспав чотири години як убитий, а по сніданку промовив:

– Будемо вибиратися за кордон.

– Ти ж не знаєш Карпат! – вигукнув Перелесник вражено. Роман-Буревісник відмовчувався.

– Ми й цих лісів не знали,– спокійно відказав Левко-Сокіл.– Якби десять років тому тобі показали твоє теперішнє життя, ти би повірив, що здатен змінитись аж так? Ти би повірив, що межі людському терпінню немає, і скільки б не гнула нас доля…

– Бог,– глухо кинув Буревісник. Льончик здригнувся на таке блюзнірство, але Сокіл спокійно продовжив:

– …ми гнутимемося нижче й нижче, і терпітимемо, і пристосовуватимемось, і боротимемося за кожну хвилину життя. Але зрештою навіть верба ламається…

Перелесникові рвалося з язика: чого це раптом ми маємо зламатися? Адже навіть під тортурами ламаються далеко не всі! Та Сокіл мовби прочитав його думки:

– Не варто спокушати долю й перевіряти себе на міцність. По той бік кордону люди теж не сидять склавши руки. Так, то зовсім інші методи боротьби, і хтозна, які з них дієвіші…

Мельниківці отримали наказ вийти з Краю ще напередодні війни. Бандерівці залишалися для збройного опору окупантам. Перелесникові, недоученому студентові-киянинові й колишньому комсомольцеві, не збагнути ніколи внутрішніх суперечностей двох крил ОУН, не варто й замислюватися, бо тоді миттю зринає в пам’яті примовка про трьох українців, поміж яких два гетьмани, і байдуже стає не те до боротьби, а й до життя.

– Не варто спокушати долю…– буркнув Шолуденко-Буревісник.– А переходити кордон у сьогоднішніх умовах – не означає спокушати? Дуже, дуже цікаво. Уже пробивалися Залізний і Вірмен за кордон – і де вони зараз? Мовчиш? Правильно, на небі вони… або в пеклі, не знаю… І ми там будемо.

– Чорт,– вилаявся Сокіл,– Ромку, я тебе останнім часом не впізнаю. Що тобі зробилося? Тебе мов хтось зурочив!

Перелеснику раптом прилила кров до обличчя: а він якраз знає, коли саме Романа зурочили! Тоді, коли зникли сестри Байди! Ромко ходив сам не свій, наче його підмінили. Перелесник був подумав тоді, що Роман так непокоїться через старшу з сестер Байд – ще один таємний залицяльник «звабниці Оксани, крижаної панни», як колись про неї склав експромт один знаний київський поет-неокласик.

Ет, що вони всі в тій Оксані бачили? Перелесник не міг начудуватися: висока – в рівень із чоловіками, худюща як тичка, ще й під хлопця стрижена. Гляне своїми сірими очищами – заморозить. Точно в яблучко сказав поет – «крижана панна», Снігова Королева… Інша річ – молодша сестричка Орися! Як співав отой львів’янин, повітовий СБ:

Моя цьоця єсть фраєрка,

Файдулі-файдулі-фай,

В неї дупа, як цукерка,

Файдулі-файдулі-фай…

Перелесник піймав себе на тому, що усміхається на саму згадку про молодшу сестричку Байду, та одразу ж у тім’я стукнула думка: сестри зникли безвісти в сорок третьому і не знати, чи й живі ще,– і грайливий настрій миттю випарувався.

– Нам потрібні документи,– говорив тим часом Левко-Сокіл.– Романе, я сподіваюся, тобі можна доручити таке відповідальне завдання? Незважаючи ні на що? Ти ж упораєшся?

Буревісник похмуро підвів голову, кілька секунд незмигно дивився на провідника, тоді байдуже кивнув. Перелесник аж зіщулився від ваги того погляду, яким обтяжив товаришів Роман Шолуденко. А був же Буре– вісник колись джиґун і мартопляс! Глянеш на оце виснажене трикутне обличчя – і хіба впізнаєш?

Цілий день пакували якісь речі, але Перелесник і пригадати не міг би, що саме. Повітовий СБ наказував, щу треба заховати і де. Леонід здивувався: повітовий поводився так хазяйновито, мовби сам нікуди не збирався, хоча хто як не він сказав переходити на Станіславівщину? І виявилося, що повітовий ніде й не збирався-таки! У нього на селі в родині вчителів залишилася дружина, яка мала от-от народити. Щойно вона народить, дитину подружжя залишить бездітним учителям, аж тоді шукатиме зв’язку.

Перелесник поглянув на товариша – й перед очима знагла майнула картина: повітовий лежить із простреленим животом, дружина його сидить у камері з двадцятьма такими самими знесиленими жінками («Не спати! Не лежати!»), а дитина віддана на незаконне всиновлення під чужим іменем… Збентежено відвів очі й потрусив головою, щоб відігнати марево.

А коли над лісом запала темрява, Буревісник не прощаючись пішов на завдання. Добути три посвідки – захмарна мрія й непідсильна справа, але до неї готувалися давно, й ретельно продуманий план видавався бездоганним. Звісна річ, ще жодного разу в історії людства жоден план не вдавалося зреалізувати без утрат і наломів, але про це зараз краще не думати. Просто є кімната, де в сейфі зберігаються папери – документи заарештованих. Викрасти три папірці. Залишитися живим. Це міг зробити тільки Ромко Шолуденко, який іще в школі на заклад відмикав сейфовий замок у кабінеті директора. І був би поплатився за своє зухвальство, якби батька вчасно не перевели на роботу в Київ.

До ранку ніхто не спав. Кілька разів Перелеснику заводились очі, він поринав у якусь дивну дрімоту, коли начеб і усвідомлював, щу відбувається навкруги, але не міг розліпити повіки, та раптовий поштовх гарячої крові пробуджував його, серце шалено калатало, долоні впрівали, і неможливо було відігнати нав’язливу думку: трапилося непоправне.

Сонце зійшло й пробилося крізь густі верхівки сосон. Тьохкали пташки. Ранкова тиша стояла така, що чути було дзюрчання струмка неподалік. Природа не переймалася людськими страхами й тривогами – ніщо не могло порушити тисячолітнього життєвого ритму.

Буревісник не повернувся. Снідали за звичкою – їсти ніхто не міг. Сокіл мовчав – слова не зронив, а Перелесник не міг стриматися: «Куди ж він подівся? Ні, я певен, нічого не могло статися! Ми б почули постріли, правда? Але що його так затримало? І де він перебуде день?…» – так і сипалося йому з язика.

До вечора совалися, як сомнамбули. Не знали, що робити: чи ще чекати, чи, доки не пізно, відходити. Перелесникові ввижалося, що зусібіч підкрадаються зловісні тіні. Він уже й забув це давнє відчуття, яке довго переслідувало його на самому початку кочівництва по бункерах та криївках. До всього звикає людина, і до цього також.