Текст книги "Три таємниці Великого озера"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 13 страниц)

На виїзді з міста до нас підсіла усміхнена Ожавашко. З лиця вона була схожа на Петрика, мов сестра.

– Привіт, Меме! – вигукнула вона радісно.– Так приємно тебе бачити! Ти ж мене вже двічі врятувала від смерті, а в мене ще й не було нагоди як слід подякувати!

Я поперхнулася словами. Замість мене відповів

Петрик.

– Сьогодні надолужиш,– дивно гмикнув він, і Ожавашко опустила очі, в яких стрибали бісики.

Дорога блищала від ясно-білого снігу. З-під коліс наших машин порскала поземка, нас раз у раз підкидало на нерівній дорозі, і в мене було неймовірне відчуття, буцім їду я не машиною в далекій Буремній Затоці, а де-небудь на Поліссі саньми, запряженими веселим коником.

Петрик завернув у тубільне селище, ми проїхали знайомою вулицею й зупинилися біля дерев’яного будинку, що одночасно правив за все на світі. Петрик натиснув на клаксон, і з дверей поліційного відділку визирнула чорнява аборигенка-поліціянтка, з якою ми вже бачилися. Схоже, в Буремній Затоці в поліції служить до біса жінок. Мабуть, платять добре. І знов-таки, офіційно носиш пістолет – найкращий аргумент у сварці чи то з чоловіком, чи то зі свекрухою…

У кафе ми принагідно купили кави – мешканці Буремної Затоки страшенно люблять дорогою сто разів зупинятися по всяких забігайлівках і жлуктити каву. Звісна річ, вони не переймаються, де потім шукатимуть тиху місцинку, щоб тієї кави позбутися,– що-що, а проблема громадських вбиралень у містечку карди– нально вирішена була ще, либонь, у позаминулому сторіччі.

Поліціянтка вітально помахала нам рукою, застрибнула в тут-таки припарковану машину й завела мотор. Петрик рушив, Майкл за ним, і слідком за нами потяглася автівка з синім маячком. Поїздка ставала дедалі загадковішою.

– То що цікавого взимку в Оджибве-парку? – запитала я Петрика.

– Чш-ш-ш! – приклав він палець до вуст.– Це страшенна таємниця.

– Але ти не будеш розчарована,– докинула Ожавашко й усміхнулась, і на щоках її заграли дитячі ямочки.

Гніздо Буревісника височіло ліворуч, а ми, обігнувши гору і залишаючи позаду занедбаний лісоповал, де Лео Дан деякий час тримав Ожавашко, в’їхали в якісь уже зовсім непролазні хащі. Якби не поодинокі телефонні будки обабіч дороги, можна було б подумати, що ми вже – «на північ від шістдесятої паралелі».

Ми перетнули місток через Смарагдовий потік, який звивався через увесь Оджибве-парк. Ще один місток, подумала раптом я і швидко зиркнула на Ожавашко… Дорога добігла до дерев’яного зрубу, зробила навколо нього петлю – і закінчилася.

– Де ми?

– Це мисливська колиба. Коли відкриється сезон полювання, ох тут буде завізно!

– А що тут робимо ми?

– А ми тут лишаємо машини й далі чухаємо пішки.

– Знову?!

Ожавашко відчинила дверцята та стрибнула в сніг. Джеклін теж уже стояла біля зеленого Майклового пікапа, її руда грива полум’яніла на білому тлі зимового засніженого лісу. Султана у куценькій курточці випірнула з машини й мерзлякувато поїжилася: знову вона не зважила, що погода в Буремній Затоці дещо відрізняється від клімату Бангладеш.

Ожавашко обігнула мисливську колибу та зійшла з дороги просто в півметровий сніг. Ми вервечкою попрямували за нею. Я йшла позаду всіх добре втоптаною моїми друзями стежкою і раділа, що хоч цього разу не наб’ється стільки снігу в мої низькі чобітки. Про те, що ми нарешті вибралися за межі цивілізації, свідчила повна відсутність телефонних будок.

Не уявляю, як Ожавашко орієнтувалась у нетрях густого пралісу, але судячи з Петрикового зосередженого й нахмуреного виду, ми залізли в глушину, де Макар телят не пасе. Чалапали щонайменше годину, усі страшенно впріли й захекалися, крім Султани, яка нарешті зігрілась і не цокотіла зубами.

І коли очам відкрилася велична панорама замерзлого озера, ми спершу й не вловили урочистості миті.

– Смарагдове озеро,– тихо мовила Ожавашко, і в голосі її бринів трепет.

Яскравий сніг відбивав сонце та засліплював очі. В озеро впадав Смарагдовий потік, який ми нещодавно перетнули. Поставивши дашком долоню, я озирнула безмежне озеро. Мабуть, улітку воно дійсно смарагдове – коли цвіте вода, але зараз – біле та блискуче, мов діамантове.

– Місцеві називають це озеро Ожавашко,– сказав Петрик. Чотири голови миттю повернулися до чорнявої дівчини, яка гляділа вдалину, і тільки поліціянтка– аборигенка всміхалася собі загадковою багатозначною усмішкою: вона-бо точно знала, як називається кожен клаптик благословенної землі анішинабе доокола Буремної Затоки.

– Ожавашко – смарагдова,– мовила Ожавашко не обертаючись.– Мій батько вірив у існування смарагдової копальні, все життя її шукав. Коли я народилася з зеленими очима, він одразу впевнився: це знак долі. Ось чому я отримала таке ім’я…

– Але ж смарагдова копальня,– мовила я збентежено,– існує тільки в одній версії відомої легенди. Поблизу Буремної затоки є два родовища – срібне й аметистове, і початково в легенді згадувалися саме ці дві копальні, але в якийсь момент в оповідь закралась помилка – і з’явилася смарагдова копальня…

– Ні,– похитала головою Ожавашко,– жодної помилки. Рон… Роман Данилець знайшов смарагдову копальню. За татовими записами й картами розшукав.

– Як?! – одностайно вигукнули ми з Джеклін, Майклом і Султаною. Пітер Аніт і поліціянтка сприйняли звістку напрочуд холоднокровно – схоже, Ожавашко втаємничила їх заздалегідь, сюрприз призначався тільки нам.

– Рон приїхав у Буремну Затоку не вчитися – він вступив до Університету, бо потрібна була віза. Але ви не подумайте, до науки він ставився відповідально, якщо вже вступив – вчився сумлінно. Коли познайомився зі мною, то захопився філософією автохтонів, навіть на цей факультет перевівся… Вибачте, я збилася з теми. В Буремній Затоці Рон шукав жінку, яка зникла безвісти під час Другої світової. Зрештою, ви всі чудово знаєте цю історію.

Ми енергійно кивали, бо Ожавашко так помалу говорила, що кортіло її після кожного слова підстьобувати.

– Але знаєте ви насправді тільки половину історії,– вела далі Ожавашко.– Мій батько не був фанатом-одинаком – він кілька разів отримував від міста ґранти на проведення наукових досліджень. Результати батькової роботи зберігались у міському архіві. Мер міста був у курсі всіх робіт із пошуку міфічної смарагдової копальні та заохочував батька навіть тоді, коли решта вчених махнула на розшуки рукою…

Мер міста? Лео Дан? Але до чого тут?..

– Коли батько помер, пошуки припинилися,– вела далі Ожавашко.– Тобто всі так гадали. Та в дійсності Лео Дан, геолог за фахом, продовжував роботу, навіть мав особистий дозвіл на розвідку. А за «Гірничим актом» старатель має пріоритетне право застовпити родовище й отримати ліцензію на його подальшу розробку. Прибутки ніби й примарні, але в разі удачі – колосальні!.. Та згодом Лео Дан збагнув, що йому бракує знань – і вступив до Університету на філософію автохтонів, бо саме тут найповніше вивчали історію Буремної Затоки та її околиць. Вони з Роном познайомилися саме в Університеті. Не повірите – зійшлися на ґрунті смарагдової копальні… Це все я винна! Якби не я, може, Рон зараз був би живий!..– Ожавашко різко замовкла.

Ніхто не зронив і слова. Я перезирнулася з Майклом, Джеклін і Султаною – вони теж нічого не розуміли. Петрик же уперто моїх очей уникав – отже, знав-таки дещо уже давно, тільки замовчував.

– Ніяк не доберу,– врешті помотав головою Майкл,– чому Рон Данилець і Лео Дан посварилися? Вони знайшли копальню? І що такого могло трапитися?

– Лео Дан нарешті дізнався Ронове прізвище – Данилець,– пояснив Петрик.

І тоді все стало на свої місця: і загадкова фраза, яку Лео Дан зронив у підвалі власного будинку – що Роман почав ворушити минуле дуже невчасно, коли вони майже підібралися до… звісна річ, до смарагдової копальні!

– Коли містер Дан зіштовхнув Рона у водоспад, він уже знав, що Рон знайшов смарагдову копальню. І що я – перша, кого Рон посвятив у своє відкриття. Але тут одночасно сталося стільки всього! Рон поговорив із пані Іриною Бачинською і впевнився, що вона – одна з сестер, яких він шукає. Лео Дан дізнався Ронове прізвище і ненароком видав себе – хотів пересвідчитися, що Рон – онук Левка Данильця. А Рон, зі свого боку, здогадався, що «Лео Дан» походить від Леоніда Дуні– на… Рон не міг знати, що Леонід Дунін насправді вже понад п’ятдесят років лежить у землі, а його ім’я носить інша людина!

– Але ж пані Ірина це знала,– промовила я зосереджено.

– Цього Лео Дан і злякався. Якщо розворушити минуле, правда неминуче вилізла б назовні.

Отже, Лео Дан позбувся Ромчика Данильця, щоб його випадково не викрили. Потім хотів позбутися іншого свідка – пані Ірини. А Ожавашко він викрав, щоб та… вказала йому на смарагдову копальню?!

– Стривайте! – крикнула я.– То ви привезли нас сюди, щоб показати смарагдову копальню?

Ожавашко кивнула. Вона пройшла кількадесят метрів уздовж вкритого снігом узбережжя й зупинилася перед горою каменюччя, яке, мов гірський хребет, виламувало землю та спускалося просто в озеро. Ми поквапилися за Ожавашко, мов міфічна смарагдова копальня щомиті могла сховатися під землю.

Поміж каменюччям чорнів глибочезний пролам – вузька щілина, що вела, либонь, аж до центру землі.

– Восени браконьєри глушили в озері рибу,– розповідала Ожавашко,– й од вибуху каміння поповзло. Один із браконьєрів (я його знаю, він із нашої резервації, гад) мало не загинув. Потім ходив тиждень п’яний і вихвалявся, як дух глибоководдя Нанабіжу хотів його покарати, але він спромігся обхитрувати самого Нанабіжу й утекти… Словом, Рон дослідив місце і за татовими записами з’ясував, що смарагдова копальня може бути тільки тут!

Я зазирнула в чорний пролам. Глибоко в душі я, звісна річ, сподівалася побачити зелені мерехтливі зблиски смарагдів, але в темряві вся порода здавалася просто чорною. Поліціянтка дістала з кишені жовту стрічку й обгородила нею каменюччя. Завтра-позавтра сюди наїдуть вчені, розкопають, породу ретельно дослідять… Стривай, але ж дух глибоководдя Нанабіжу був проти того, щоб секрет копальні дізналися білі люди?

Я обернулася до Ожавашко. Вона мовби прочитала мої думки.

– Ця земля належить народу анішинабе,– відповіла на німе запитання.– Копальню Ожавашко фактично знайшов мій батько, бо він повірив у її існування. Рон… для мене Рон був одним із нас, йому можна було довірити секрет Нанабіжу. А родовище розроблятимуть анішинабеґ – це наша земля!

Ожавашко опустила руку в кишеню й витягнула пачку тютюну в синій обгортці. Точно таку ж носив у кишені й Петрик. Ожавашко дістала дрібку тютюну та поклала біля підніжжя великого каменя – офіру всемогутньому Нанабіжу в пам’ять про батька… і ще про білого хлопця на ім’я Роман Данилець.

Я відвернулася, щоб дати Ожавашко хоч мить побути наодинці з двома найдорожчими людьми. На узліссі майнула руда тінь. У снігу, що сягав рудого живота, стояв мій приятель койот із піднятою передньою лапою. Упівоберта він дивився на мене і мовчав.

Я несміливо махнула йому рукою. Койот іще хвилю постояв, дивлячись на мене довгим поглядом, а тоді відвернувся та зник у лісовій гущавині.

…Поверталися до машин ми значно довше, ніж діставалися Смарагдового озера. Нам усім передався меланхолійний настрій Ожавашко. Я собі в голові упорядковувала першу посмертну збірку Оксани Байди з власною ґрунтовною передмовою – Інститут українських студій при Університеті Буремної Затоки за– цікавився моєю науковою роботою і навіть надав стипендію.

Перш ніж сісти в машину, Джеклін дістала з бардачка газету й розвернула на сторінці оголошень. Цілу смугу заповнили фотографії котів і собак.

– Гляди, яка гарнюня,– вказала Джеклін на кицьку з круглими, як п’ятаки, очиськами.– Це наш притулок продає бездомних тварин. Сто доларів – це мов благодійний внесок…

Киця на світлині дуже хотіла переселитись у справжній дім.

– То давай купимо! – загорілася я.– Скинемось – і просто зараз заїдемо у притулок! І ти назвеш кицьку Меме на мою честь! Щоб згадувати про мене, коли я назавжди поїду в далеку Україну…

Я вже тягла з кишені зелену двадцятку. І Майкл, і Султана, і Петрик радо доклали по двадцять доларів – і Джеклін не лишалося нічого, як доповнити суму. Ми розсілися по машинах і виїхали на засніжену дорогу.

В тубільному селищі ми попрощалися з поліціянткою та Ожавашко, і вже за десять хвилин в’їжджали в Буремну Затоку.

Дорогу я знала дуже добре – саме нею майже щодня діставалася Університету. Але ми не доїхали кількох кварталів – Майкл зупинився під одноповерховою довгою будівлею.

Усередині витали запахи сухого наповнювача для котячого туалету. Співробітник притулку провів нас у довге вузьке приміщення, де вздовж стін стояли десятки кліток із різномастими котами. Я старалася не дивитись на тваринок, які тулилися рожевими носами до сітки та пхали в дірки лапи.

Руда кицька круглими очищами втупилася незмигно у мене. На одну коротку мить мені привидівся довгий писок і руді гострі вушка – але марево зразу ж розсіялося.

Працівник притулку відчинив клітку, я простягла долоні, і киця стрибнула просто мені в руки. Джеклін почухала її за вухом, і кицька радісно завуркотіла. Смарагдові очі захоплено роззирали великий світ поза межами клітки.

notes

Примечания

1

Thomas King, Green Grass, Running Water.– Тут і далі прим. авт.

2

Професор – увічливе звернення до викладача університету незалежно від наукового ступеня.

3

Школою в північно-американській традиції називається будь-який навчальний заклад.

4

Михайло Слабошпицький. «Поет із пекла (Тодось Осьмачка)».

5

Margaret Atwood, Surfacing.

6

David Lodge, Small World.

7

Місцевий варіант імені Нанабожо, за віруваннями оджибве – міфологічного героя, зв ’язкового між людьми і божеством Ґічі Маніду