Текст книги "Горянин. Води Господніх русел"

Автор книги: Мирослав Дочинець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)

Та якось серед ночі він прокинувся. Надворі чопонів дощ. Матій лежав із розплющеними очима, умиротворений, зосереджений. «Стрию, чому ви не спите?» – «Слухаю». – «Що?» – «Музику». – «Де ви її чуєте?» – «Прислухайся, як співають драниці під дощем. Такої музики ніякі людські цимбали не спрядуть. Навчися це чути й любити – і легше тобі буде дихати...»

Самому йому, одухотвореному любимою роботою, легко дихалося. Хоча, може, й непросто жилося. Ще й донині котяться гірським світом перекази про дерев’яний годинник, що його зладнував Матій для своєї любки з Тячева. То була бита газдинька і молодша за нього чи не вдвоє. Весь час, щоб видоїти хлопа, загадувала якісь диковинки. А він, засліплений любов’ю, радо те виконував. То ялівцеву скриньку з потайним денцем, то крісельце, що годинами само гойдалося, то креденс для начиння з ребристим склом гірського кришталю, то постелю з різьбленими голубами над узголів’ям... Поривався ще змайструвати для неї бричку, щоб такої не було і в Празі, та лукавиця не мала терпіння чекати, бо марила вже іншим.

А Матій того не знав, домагався її приязні: «Коли будемо разом, любице? Так, щоб навіки». А та хвостом крутила: «Наша любов солом’яна, нам час міряє дерев’яний годинник. От і рахуй...» Матій скріпив серце, пішов. А вернувся за місяць. Забив кілок у стіну й повісив годинника. Увесь із чистого дерева, зібраний із кедра, білого ясеня і груші-дички. Коліщата і стрілки були вирізані із самшиту, а зозулька – з берези. Посивілої від часу. І міряв час його годинник справно, як і той, що на міській ратуші. На ту дивницю роями ходили дивитися люди. Доки промітна жіночка не продала годинник жидові, а той перепродав його в готель «Коруна» в Ужгород. Помалу вона вигідно спродала й інші його вироби, що розпорошилися по панських маєтках. Останнє, що зробив на її примху Матій, – це шаблю для її нового полюбовника, чеського офіцера. А сам і далі за нею вмирав. Та шабля блищала холодною крицею проти сонця і, здавалося, що перетне стрічку в повітрі. Ніхто не здогадувався, що вистругана вона з мореної акації. А хвацько загнуті піхви – зі старої грабової довбні...

Не було такого, чого не міг виробити з дерева стрий Матій. 1 не було такого, що могло його самого здивувати. А виявилося, що є. Якось вони розговорилися і Матій захоплено переповів йому дивну історію. Її почув від наших людей, що працювали при тартаках у Мексиці. Будували церкву в поселенні Лоретто. Храмина планувалася вузькою і високою, з органом і хорами нагорі. Та от біда, архітектор нагло помер, як тільки покрили будівлю. І начерки його пропали. Просили помочі в інших знаючих людей, та як ті не рахували, як не мудрували, а вибудувати східці на хори не виходило. Не вистачало місця для опор. Дев’ять днів молилися черниці в нужді своїй святому Йосипу-теслі, а на десятий заглянув із вулиці непоказний чоловічок. Назвав себе столяром, сказав, що готовий зарадити цій справі. Довірилися йому, бо іншого вибору не мали.

Майстер той привіз своє дерево і став до роботи. Працював самотиною, бувало, що й за північ світила

лампа. І поклав східці за короткий термін. За роботу не взяв нічого. Як з’явився несподівано – так і зник. Не встигли й імені його запитати. Та що він? Людей зачарували сходи, що наче зависли в повітрі. їх не тримала жодна опора. Лагідною звивиною спиналися вгору щаблі – їх було 33. Майстри з цілого світу, що оглядали це диво, не завбачили в роботі ні цвяха, ні клею. І ніхто не вгадав досі, з якого ті сходи дерева... Ось така історія, що будила захоплення верховинського дереводіла.

Чарівним місцем була стрийова майстерня над потоком. Вода обертала колесо, яке приводило в рух пили, фуганки і свердла. На полицях було повно баночок із рідинами, бурштиновими кристалами, бджолиним прополісом, лежали круги воску. З них змішувався і варився лак. Такий лак, що зріднювався з деревом і не лишав жодного пасемця на дівочому тілі скрипки.

Зі сволоків звисали кінські хвости. Чи не з цілого' табуна. За ними можна було вгадувати масть – сіру, булану, білу, ворону, кару. Не все те підходило для смичка -легкого, замашного, припарадженого десятком оздоб. Смик – то друга сердечна половина скрипки, жених її. Не просто знайти для нього деревину. Вуйко брав вузлуватий, «поплюваний» горгулями жереп, а найчастіше – шипшину, що росла.з каменя десь над урвищем. Гілля її було твердим і водночас легким та гнучким. Такий смик сам літав у руці музиканта, був її віртуозним подовженням.

А скільки хисту докладалося, аби вибрати і ув’язати волос! Якщо кінь «перегорів» у праці, чи жив на недоіді, чи не знав випасу на волі, – така волосінь не годилася для смичка. Найохочіше брав її стрий від коней з

Горганського хребта. Ті жили на полонинах під дощами, а нерідко добували й копитами пашу з-під снігу. Шовкові гриви, що звисали ледве не до колін, служили їм захисними попонами. Той шовк, витоншений і вичесаний вітрами, дражнить потім струни, як малі пастушата задирають Сплячу Луну, що живе в ущелинах.

Пам’ятна потішна билиця про цигана з Вишкова, котрий постачав стрийові кінський волос. Піймався той на дрібній крадіжці, і нотар оголосив йому вирок – три роки криміналу. «Як це так, паночку: за три курки – аж три роки?!» – «Так у законі». – «Якщо й за коні, то це друга справа, – примирився циган. – Але прошу поважний суд врахувати, що коні я крав з благородного наміру-через волос для скрипок. Аби панство тішилося з доброї музики...»

Між скрипками й цимбалами різав Матій і трембіти. Трембіти не прості, не деревні рури, щоб давати погук псам і відпужувати вовка, а голосисті сурми, що списами посилали розмову в далечінь. Трембіти для ватагів. І то не простих, а родовитих, що наситили за віки воздухами груди й тепер уміють видихати з них слова. Той дар снується ще від святого Юрія-Зелейника, що проголошував весни зубровою трубою. І тепер трембіта дає поголос світові, що живе і зелено б’ється серце Карпатської Верховини – коштовного його смарагду. Проголошує світлу звістку Воскресіння, величає Боже Різдво, радування коляди, вістує народження нової душі і сумує за відходом спочилої, кличе на альпійські луки рої маржини, дає звіт долішнім газдам про погідне літування чи прикрі втрати, держить своєю тягучою нутою в цілісній спілці людей, отари, псів, звірину і невидимі сили гір.

Така трембіта (тут ще кажуть трумбета) вирізується з сухої, «заснулої» молодої смеречини, що зросла на самій плішці гори. Бо голос її має пливти верхами і танути в далеких зворах. Першим трембіту пробував вітер, лудив її горло. Тоді цівка щільно обв’язувалася ликом берези, напоєної чистими водами. Це як вузли, що теж грають самі по собі, згущують звучання. Для трембіти треба мати не тільки добру дихалку, але й міцні руки, твердий поступ. Сурма не сміє бути коротшою за стоячу людину з вистромленою вгору рукою. А ще краще

коли триметрова. Що ближче до неба – тим чистіший, більш проріджений звук.

Трембіта – інструмент суворої вдачі, як і самі горяни. Та стрий Матій прихитрявся м’якшити її мелодію, вплітати в неї радісний мотив. І коли озвалися з усіх горбів трембіти, скликаючи на останню службу душі їх сотворителя, ватаги не змогли влити достатньо скорботи у свій гук. Смуток сплітався з безжурністю, творячи не траурний гомін, а врочисту заздравицю. Зате скрипки скімлили правдиво, зітхаючи деками пробитих сердець, голосили на всю округу Лишень тоді, коли їх двір затопило ройовище мандрівних і дозвільних людей зі смиками, гуслями, цимбалами й бубнами, домашні зрозуміли, скільки неприкаяних душ грілося біля дару їх родака, що собі не встиг навіть труни справити – поклали його в наспіх збиту, нестругану...

Люди грали, закусивши губи. Грали з сирітською запеклістю. Грали, наче собі на смертну годину. І дерева слухали їх стоячи, а гори темніли хмурими ликами, як колись темніли поліровані дощечки під його пензлем. Був там і циган-конокрад із Вишкова. Приніс у вогкій шматині віхтик пахучого васілика, щоб посадити на його могилці. Десь дочувся, що це зілля єдине з усіх було при Ісусові в гробі. А Той, як і Матій, теж починав теслею, лишень музикою наповнював не дерево, а людські серця... І був той циган дуже зажурений, хоча годували й поїли його щедро. Перехилив у себе келишок і гірко мовив: «Що наше життя – слід підкови на глинищі. Слід краденого коня, що вчора був чиїмось, а нині нічий».

І ще, кажуть, газети писали, що того вечора посеред великого концерту в Будапешті урвалася струна на скрипці. На тій – із написом «Матяш». Його колись розпеченим шилом випалив Матій на догоду знаного скрипаля. Бо той хотів, аби розкішний інструмент мав і ім’я королівське, а не простацьке верховинське. Хоча який він був король, їх непоказний з вигляду, але рукатий Матій? Хіба що – князь дерева.

Хрест старому подобався. Було щось горде і строге в його рівно тесаних ребрах.

Пес теж оглянув роботу уважно, як чоловік, що має що сказати, але промовчить, бо тут і так усе зрозуміло без слів. І старий був такої вдачі. У цьому вони з Псом сходилися.

Обтрусивши руки від цвинтарної землі, пішов на берег. З води стриміла похилена голова іншого хреста. Хреста, покладеного Рікою на його роботу. Гіркота від розтоптаної праці поволі вивітрювалася. У порожнечі розчарування несміло блимав вогник нового задуму. За довге життя так часто бувало: розгубленість і розпач перемагалися новим змаганням. І тому життя текло далі. Так, як текла ця Ріка, обминаючи брили і затягуючи вирви.

Старий довго вдивлявся в бистрінь, неначе міряючи її потугу, силу тиску на береги. Ріка після буревію ще не зовсім просвітліла, подекуди несла ламань. Раптом Пес шубовснув у воду і за кілька метрів ухопив зубами палицю з якимось клуночком. Відтак плавом вернувся назад і поклав палицю перед старим. На кінці галузки було притулене гніздо одуда. Той його в’яже глухим клубочком з малою діркою. Це й привернуло увагу Пса. З усього видно, що той бувалий добувач. Старий підняв ліщиновий патик і роздивився гніздо, ще зовсім свіже. Всередині були мертві пташенята.

«Ну ось, ще одних смерть заскочила в рідному домі, – сказав він. – Нам з тобою ще й не так погано, правда?» Пес і з цим мовчки погодився. Старий віддер гніздо, витрусив пташині тільця і примостив його у розщілину вільхи – може, якась пташина полакомиться на готовизну. «А з палицею що будемо робити? Рибу ловити? Тобі смакує риба?» Пес сором’язливо примружив чорні ободи очей. «І мені смакує. Правда, я давно її не їв. Хіба з консерви. А в Ріці не ловлю. Нічого від неї брати не хочу. Хоча вона бере...»

Палиця справді годилися для вудилища – замашна і в міру вигнута. Старий зігнув її в лук. Вернув на місце і знову зігнув. Дивився то на неї, то на Ріку. Тоді обернувся до Пса: «Щоб вирівняти палицю, її треба зігнути в інший бік. Розумієш? А Ріка – та ж палиця, лише рухома... Дякую тобі, цімборе, за цей улов. Зранку ти обрадував мене свіжим м’ясом, а тепер дістав ще цінніше. Нині перший і найбільший кусень печені твій. Ходімо».

Пес неквапливо, дотримуючись поважної відстані, подибав за чоловіком, якому він тепер служив. Він умів служити і мав у цьому потребу. Хоч і не знав грамоти, щоб вичитати про це в Мудрому Дереві вуйка Тимка: «Ми приходимо в цей світ, щоб служити. Служити комусь і чомусь. Хтось – Господу, хтось – людям, а хтось – ремеслу, мистецтвам, природі, родині. Всі ці служби рівно важливі».

Вночі Ріка вхопила ще шмат берега. Його берега. То була хижа Ріка. Ріка ночі. Старий знав її і такою, та все одно розізлився. Злило не стільки те, що втратив ще півметра грунту (до цього вже був готовий), скільки те, що робилося це нишком, по-злодійськи. Був у тому якийсь особливий підступ, зухабне віроломство. Та що він міг удіяти? Ріка була сильнішою вночі. А він слабшим. Тому жадібно чекав дня.

І прийшов ще один день. Довгий, як рік, літній день. Старий не чекав, доки сонце прогріє воду, увійшов у неї, як був, в одязі. Побрів до модринової палі, що похилилася за ніч ще більше. Він не хотів віддавати її Ріці. То був оцупок дерева, що зросло на його землі, опрацьований його руками. Він ще придасться. Занурюючись у воду з головою, старий заходився розбирати каміння, згромаджене довкола стовпа. Піднімав валуни і відкидав їх убік. Течія допомагала йому. В міру вивільнення колода хилилася під током води. Нарешті бистрина вирвала її з грунту і вирівняла на поверхні. Старий, тримаючись за кінець, поплив з нею.

Запруджена кладка зупинила деревину. З наносів хмизу старий витяг товстого дрюка, дістав мотузок і прив’язав його до стовпа. Тоді занурився під нього, підняв на плечі і, сторожко ступаючи, посувом рушив до берега. Ношу підтримував руками за рамена прив’язаного бучка. Дивно це виглядало з берега: чоловік бреде з хрестом через Ріку. Чуття лісового бродника підказувало йому, що за ним хтось стежить. Але тягар не давав на цьому зосередитись. «Може, Пес?»

відмахнувся від незатишного відчуття.

Пес і справді чекав його на березі. Але з протилежного схилу, з-над дороги, дивилася ще одна пара уважних очей. На обмілині старий дав стовпові впасти. Витяг його на траву. Потім копав яму. Копав довго, вигрібаючи гострий пісний шутер киркою, лопатою і руками. Коли заглибина була йому до пояса, зсунув у неї прикоренок стовпа. Вирівняв його і підпер дикарями, підсипав рінню, носив з-під лісу землю і бив глиняний замок. І знову – каміння, рінь, глина. Так, наче закопувався кордонний знак. Навіки.

Люди, що з відрами йшли вгору, не могли здогадатися, що то за сулак бовваніє. А він нічого не пояснював. Навіть Псові.

На вечерю вони ще мали дичину. Вечеряли мовчки, старий не мав охоти до бесіди. Розмовляв лише з Рікою, та й ото безгучно.

Наступного дня він дер лико з верби і липи. Доки ще сире – плів з нього ужву. Коли сплів достатню на око довжину, ретельно розім’яв плетінку, розм’якшував каменем на камені. Скільки він наплів їх за життя! Всіляких: щоб в’язати дерево в дараби для сплаву; для трелювання колод лісовими невдобинами; і на обв’язку вориння; і коли мусив витягати коня, що зірвався у зворину. Мотузків і ланців із собою не наносишся. А ліс давав хожалому чоловіку все, що мав долинний світ.

І понад те.

Старий добре намочив свою скрутку, згорнув її і запхав у лопухи. А завтра... завтра вже він не дасть їй зсохнутися.

На ранок він застав ще один щербатий бакай у побережині. Виглядало, що Ріка жере землю ночами.

«Ти голодна моєї землі? – вихопилося в старого. – Гадкуй, не вдавися!» – губи його трусилися так, що самому стало за себе мерзло.

А Ріка ще спала, укрившись сивою гунею тукану. Що їй, ситій водою і землею, було ще робити об цій порі?

«Нічого, небого, – сказав старий, тамуючи гнів, – зараз я тебе розбуджу».

Молотом, який прихопив із собою, забив у модриновий стовп залізну скобу. В неї продів кінець плетінки і завузлував. Тоді обв’язав себе кінською шлеєю із кільцем для вудила. До нього примочував другий кінець мотузки. І пішов до Ріки. Ужва з лика потяглася за ним жовтою гадюкою.

Спантеличений Пес залишився вартувати стовп, що недавно був хрестом, а зараз – припоною для його газди. За своє довге собаче життя він бачив багатьох прив’язаних псів, і сам бідував не раз на ланцюгу, але щоб прив’язувала себе людина?.. Та ще й сама?!Такого бачити йому не доводилося. Пес не розумів, для чого самовільно обмежувати свою волю.

Та що можуть знати пси про людську свободу і несвободу? Про це не доконче знав і сам старий. Проте він цілковито довіряв дідові Микулі.

«Коли нема куди відступати, а наступати немає як, тоді залишається прив ’язати себе до місця і там воювати до кінця, -радив дід, старий боєць. – Воювати, чекаючи смерті, але сподіваючись на життя». Так його вчили серби на Овчому полі, в битвах за Приштину. Так він школував і свого внука. «Яка ціна вояцтву, коли ти втікаєш чи здаєшся напасникові, або, знесилений тілом і духом, підставляєш себе під кулю чи палаш? Ні, ти стань каменем на межі брані, щоб від тебе відскакувано вороже залізо і розбивався об тебе їх страх. Бо свій страх ти глибоко закопав у землю, на якій стоїш непорушно. Поховав його. А тілу що боятися смертної ями? Це радше спасіння». Так його напучували серби, люди з колючими вилицями, як і їх козлячі маринарки, і з такими ж колючими очима. Бо іншого способу захистити свої терени вони не знайшли...

«Ріко! – гукнув старий. – Ось я тут! І надовго, вважай – назавжди. Хочеш ти того чи не хочеш. Ти зносиш мої мости, загати й береги, мені відступати нікуди. За мною кістки мого роду. Але перш ніж' дістатися до них, ти мусиш розтрощити й забрати мої кості. Ріко, може, моя мізерна плоть для тебе є нічим. Тому я й закопав це дерево і прив’язав себе до нього. Прив’язав, щоб ми – і ти, і я – зрозуміли обоє: звідси я не рушу нікуди».

Плетена кодола досягала в натяжці майже до другого берега. Вона була йому потрібна, щоб підстраховувати кроки слизьким дном, а заодно – допомагати вертатися вже з ношею. Під тим берегом давнє русло вимило заводь. В її намулі горбилося каміння. Сюди Ріка не потикалася, а гнала навпростець габи на його випуклий берег. Якраз навпроти цвинтарця.

«Щоб розігнути криву палицю, її треба вигнути в інший бік», – нашіптував сам сібі старий, бредучи водою. Брав каміння, занесене дрібною рінню, клав його в бесаги і завдавав собі на плече, вирівнюючи тягар як на грудях, так і на спині. Тоді обіруч брався за ужівку і йшов за нею, протинаючи лаву течії. Під своїм берегом скидав ношу у воду, мостив притулено камінь до каменя. І вертався за новими.

Так на прив’язі він орав Ріку десь по півгодини, доки_увода не починала ломити кістки. Тоді виходив на берег, скидав короткі гумові чуні, закочував холоші, підставляючи ноги сонцю. Проміння довго тужилося, аби зігріти вихолоджене тіло. А руки пекло і без сонця. Лежачи хрестом на землі, старий дослухався, як Пес лиже стерті пухирі на долонях. Мусив перев’язати їх дрантинами, на які подер старий покрівець. Це нараз помогло, та ще студена вода гасила біль. «Стільки би біди, – всміхався сам до себе посіданими губами. -

Але наскільки легше, коли ти до чогось прив ’язаний. Чи тілом, чи душею. Таки людині мало свого хребта, потрібен ще й стержень звичаю, віри, пам 'яті, любові. Якісь незримі опори-стовпи, що ростуть не стільки із землі, як із неба. Опори духу».

...Дідо Микула знав, як його підвести до цьоїт». Пам’ятається, тоді вони пасли коней на вишній толоці. «Ми з тобою войовники, – проголосив дід. – Твоя зброя

горіхова палиця, моя – батіжок. Разом із пужалном має таку ж довжину, як і твій кий. Все чесно. Тепер ставай до оборони».

Під коротким помахом бувалого пастуха шкіряний ремінець збив пилюку перед ногами малого. Той відступив назад. Ще один ляснув удар – і батіг обпік йому пальці. Малий скрикнув і почав сукати ногу об ногу. Дід підняв пугу, і дітвак не встиг кліпнути, як шапинка злетіла йому з голови. Почав задкувати, волочачи палицю.

«Е-е-е, – скривився дідо. – .Яке це боріння? Я вдарив тричі, а ти ще ні разу. Ставай на змаг. Піднімай своє оруддя». Малий підняв палицю, щоб замахнутися – і тут же батіг обплів її і видер із руки. Той кинувся тікати. «Стій, зайцю! – зупинив його грізний бас. – Ти одномоментно втратив дві головні цінноти воїна – зброю і силу духу. Ану збери їх докупи!»

Онук підняв ціпок, став набурмосений.

«Обведи довкола себе коло, – наказав дідо, – і з цього кола не руш. Це твір житечний клапоть, а за рисою – прірва. Тепер боронися, якщо не вмієш нападати. Пам’ятай: захист – теж боротьба, найчесніша і найважча. Хто добре захищається, перемагає того, хто зле нападає», – дідові слова продовжив батіг, свиснувши біля хлопчачого вуха. І той не відсахнувся. Дід стьобав прицільно, другий удар дістався плечу, та підставлена малим палиця притлумила його. Він пригинався, вивертався, підстрибував, відмахувався дубцем, та-шмагання сипалося пекучим дощем.

«Захищайся, неіцаснику!»-гуділо над ним громове. Але множинний біль забивав памороки і ноги не держалися купи. Він вийшов за межове коло, не вийшов, а виповз. І тоді дідо, розпалений незвичною люттю приборкувача, розпутав найближчого коня і мотузом прив’язав хлопця за ногу до найближчої осики.

«Тепер, воїтелю, будь спокійний – тобі нікуди не вдасться втекти від самого себе. Тепер мусиш вибрати щось одне: оборону чи глум батога»^-1, – дідо спроквола розтягнув гарапник.

Спочатку малий гадав заховатися за деревцем, щоб звідти шулькати палицею. Та враз передумав, зібрався на силах і жбурив древко в нападника. Влучив у кисть, дідо на мить опустив пужално, але тут же лівицею перехопив його. Густим, протяжним взором прикипів до внука. І сухо мовив: «Як так, то так. Най буде... Але ти вдруге позбувся оружжя і я тепер можу розписати ужвою твою дурну гузицю. На все життя матимеш пам’ятку».

Він стояв проти діда, свого доброго, мудроголового

діда, якого тепер не впізнавав у його войовничій, аж

жаскій поставі. Стояв, і моторошна істина дорослого

світу відкривалася йому: що тут, на цьому окрайці їх

мирної толоки, вони вороги. Вороги, що зійшлися у

двобої на знищення. І чомусь йому було жаль не себе, зацькованого й беззбройного, а діда. Діда, що рушив на

нього ходою карателя, люто стискаючи в забитій руці

бич. Малий стояв і чекав, і кров його чекала, і дихання, * .... _т . завмерли навіть ви над разливим поглядом... І коли дідо

був за два ступні, готовий до першого змаху, він, зміривши довжину своєї прив’язі, кинувся колесом йому

під ноги, рвучко випростався і вп’явся зубами в уражену

вже доти руку.

Дідо заревів, як підбитий олень. Аж коні зафуркали. І продовжував вити й після того, як дітвак розціпив зуби. Але в тому рику було все менше болю і все більше реготу. Дідо голосив на весь річковий паділ, а він стояв, попустивши линву, готовий до всього. Холодний недитячий спокій зійшов на нього. І спокій цей нашіптував йому: «Ти не зійдеш із цього місця нікуди. Хіба що в небо».

А потім вони пекли крумплі в гарячому попелі з чаги, і дідо змащував його садна олійкою з ліскових горіхів. І онук у котрий вже раз попросив його: «Розкажіть, як там було, на Приштині?»

Дідове чоло збігалося зморшками, як кірочка на пареному молоці.

«Як там було – так уже не буде, слава силам небесним. Там мені жаба цицьки дала го-го-го... Коли я втікав від австріяків, від чужих «своїх» себто, до направду своїх за духом і вірою сербів, за мною пукали з доброго десятка цівок. Кулі довбали скелю і плющилися на гарячі копійки. Я це видів, бо дерся кам’яним стрімчаком, чіпляючись нігтями рук і ніг. І в мене не поціляли, бо я був зачарованим. Цілу ніч я примовляв над пригорщею куль, які мені видали на день; цілу ніч їх заказував, змащуючи своєю слиною, сечею і кров’ю з надрізаного зап’ястя. Так, що до ранку, сліпі і зниділі, вони поснули і втратили хижий блиск. То були вже не кулі, а свинцеві жолуді. І коли метал лизнув перший промінь, я розсипав їх віялом над бруствером: «Ідіть до своїх посестер і несіть їм свою сліпоту». Роззувся, скинув шапку і вуйош – і бігом угору, туди, де в кам’яних гніздах заклякли навісні серби.

Перебіг прострілювану дорогу, продерся через рідколісся жерепу і забився, як звір, у прискалок. Згори спустили довгого ременя і витягли мене на вирубаний карниз. Вони були зарослі, з очима, запаленими від неспання. А може – від зненависті. Від них пахло димом, потом і сиром, як від наших вівчарів. І були вони смертельно стомлені, не мали охоти до розмов.

«Звідки ти?» – коротко запитав мене Бранко (тоді я ще не знав його імені). – «Здолу, з альпійськоїровти. По писаному це називається «німецька місія в Османській армії». Вона з різношерстого люду назбирана. Я від них утік». – «Це ми виділи. І виділи, що в тебе ні разу не поцілили. Може, не хотіли... Може, так треба?» «Ні, я вночі заговорив кулі». – «Овва! А тепер заговорюєш нам зуби. Звідки ти родом, що так смішно говориш?» – «З гір, як і ви».

Носатий дідо під сивою кучмою встряв словом: «Русин він. І бесідою, і писком русин. їхнє плем’я прижилося і на нашій Бачці». – «Гадаєш, він не засланець? Ти йому віриш?» – «Я й сорочці своїй не вірю. Чому ти втік, хлопче?» – «Не знаю. Там я русинська воша на німецькому сукні. Рекрутація розтоптала мою ґаздівську честь. Воюю за них, та не проти вас. Як та криниця між двома дорогами». – «Воно так, брате: хто з псами лягає, той з блохами встає. Що, не добрі, кажеш, німецька ковбаса і турецький кебаб?» – «Може й добрі для шлунку, та є добро первинніше – душевне. Моя мамка пішки ходила у ваше МеждугорГє, аби вклонитися об’явленій Богородиці. Казала, що ми з вами однаково молимося, майже однаково говоримо і вбираємося, одне їмо. Я теж із Межигір’я, та з другого...»

Тут підвівся одноокий у козлячій шапці: «Чуєте, як шовком стелить, завчено? Не інак як фельдфебель у них. Замість пащекувати, дайте йому багнета під язик. І верніть тим, хто його підіслав. У нас своїх вошей і бліх доста». – «І то правда, – докинув хтось, – розхитаємо за руки-ноги – і всі діла». – «Зачекайте, – почувся стомлений, але владний голос. То був священик у пропаленій сутані з обшморганим нагрудним хрестом і гвером на колінах. – Вогонь перевіряє діла наші... Покладіть його в переднє гніздо, Божидарове. Того відспіваємо пополудні, а приблуда най зустрічає їх із його гвинтівкою. Тоді й відкриється – свої вони йому чи чужі».

Бранко повів мене до заслони із сухого гілля. Коли ми порівнялися зі священиком, той приклав чорне триперстя до свого чола: «Научи нас, Господи, оправданієм твоїм...» Молодий серб відхилив хмиз. Там, над урвищем, було настелено пролаз. Ми перейшли його і стали на вузьку стежку під скелею. По ній міг іти лише один, і то боком. Так ми дійшли до вирубаного в бескиді карниза. Там лежав мрець, що вже почав смердіти. На шиї його запеклася рвана рана.

«Він тобі не завадить, – сказав Бранко. – Як сонце зайде за гору, Божидара прикладуть камінням. Копати ями тут ніде, та й ніколи. – Відімкнув на нозі вбитого залізну колодку, від якої тягнувся короткий ланцюг до корчуватого ялівця. – Сідай, русине, чи лягай. Як тобі зручно. Ти ж наш гість, – блиснув зубами в чорноті колючої порослі. – Гість, що сам себе з’їсть..: Така загадка є. Знаєш, що це? Свічка. Тут, приятелю, свічки горять недовго. Та стільки би біди...»

Бранко замкнув мені на нозі кайдани і підсунув неповний бурдюк, який витягнув з-під трупа. «Скажи, русине, правду: коли німаки підуть у наступ?»

«Не знаю. Присягаюся, що не знаю».

«Стільки би біди, ти однаково дізнаєшся про це першим. Якщо це буде вдень, штовхни ногою в прірву камінь. Він, падаючи, зрушить інше каміння. Ми почуємо. І кожен штовхне камінь. Зірветься ціла лавина. Спочатку вони засмакують кам’яного граду, а вже потім залізного... Якщо посунуть уночі, тут маєш солом’яні снопи. Пали їх і скидай в ущелину Ми побачимо і запалимо свої. Підсмажимо свиней. І буце видко, як по них стріляти. Так ми воюємо у своїх горах тисячу років. І тому вони й досі наші, ці гори».

«А як воювати буду я?»

«Тобі дадуть патронів на три дні. їх буце небагато. Зате каміння тут вистачає. І пам’ятай: коли ті ненавидники рушать, ти будеш першою перепоною на їх шляху. Вони тебе не зможуть обійти».

«Вони і вб’ють мене першого».

«Стільки би біди... Але що тобі боятися – ти ж умієш заговорювати кулі».

«Я знаю говорити лише з тими кулями, що поруч».

«То й добре, значить вам не буде тут нудно. А я пішов».

Під вечір Божидара відтягли до ялівця, помолилися над ним і загромадили крем’яхами. Мовчки пішли, забравши з собою густий запах вівчарської стаї. Біля мене залишився лише священик, простягнув до вуст залізного хреста. Нагрітий на сонці хрест так же пахнув, як і мій ланець.

«Я помолюся за тебе, сину, а ти молися за них».

«За кого, отче?»

«За тих, кого вбиватимеш. Гірка ваша правда солдатська, бо не належите ви своїй волі. Цісареві слуги сси, та коли ви падаєте зі смертним криком, Гісподь у скорботі простягає до вас перших руки... Глянь, як гарно тепер Божидарові, – кивнув на кам’яну купу. – Вічний спокій на привіллі під небесною банею, де живуть лише громовиці й орли. Він уже це заслужив. Ми з тобою ще ні».

Мені залишили тридцять патронів, неповний бурдюк води, недопитий Божидаром, кварту винної горівки, черству хлібину і жменю солених сливок, що ростуть у цьому краї на древах, схожих на наші верби. Найбільше я радів воді, але її було безмилосердно мало. Я дурив змочуванням свій язик, навертаючи пам’ять до нашої Ріки.

...А вночі вони рушили. Це шепкула мені на вухо гора, застогнала, як на негоду. Я запалив для них добру ватру, не заганьбився б і перед ватагом Данилом. Я не стріляв у них – патронів було мало, як і води. Я стріляв поверхи, у протилежне скелище, і куля, відіцербуючи пласт, зривала не град, а цілі кам’яні потоки. Я чув, як бряжчать їх шоломи, піхви й цівки. Межигір’я озивалося луною зойків і стогонів. Добре, що я того не видів, інакше б їх жалів. Солдатам легше йти проти залізної зброї, а з каменем вони воювати не навчені. З небесним кам’яним дощем. Та ще й підсвіченим іскрами вогненних снопів. Серби з усіх боків підтримували мене. Так, що ущелина обернулася в пекельний казан.

Я туди не зазирав. Аби не набиратися страху через очі. І щоб їх не жаліти – «найліпших псів війни». Так вони себе називали. І мене таким хотіли зробити, школували день і ніч – і шпіцрутенами, і п’ястуками, і послідущими лайками. Примушували дертися голим через терня, стрибати з брили в кипінь потоків, перелізати на шворці пропасті, спати на камені і жерти товчені жолуді. Наче мене, хащового пролазу, цим настрашиш. Та псом я так і не встиг стати. А від них направду тхнуло псами. Так, як від цих сербів – дикими козлами. Та ліпше вже цей гірипах, звичніший мені.

Австріяки відступили в ніч, звідки й вистромилися. Провидніло, і настала моя черга вкусити печеного лиха. Камінь напікався, як під у печі. Я зрізував багнетом

іржаві гілки ялівцю і стелив під себе. Та на тій колькій постелі довго не полежиш, все тіло в шпичаках. Та ще й каміння сипалося згори, треба було пантрувати, аби не причмелило. Біда тобі, воле, як тебе й корова коле.

За день я випив усю воду, а спрага під смажною скелею діймала ще більше. Ковтнув паленки, та вона ще гірше розпекла нутрощі. Якось перебув ніч, над ранок злизував росу з колючок, із цівки гвера. Цікаво, відки смоктав тут воду хирлявий ялівець? Я видовбав ножем ямку в крем’янистому карнизі, та лише затупив ніж. І все ж, здавалося, що в тій довбанці руці й нозі легше.

Я хотів здурити на хліб птицю, щоб освіжитися вологою її крові, та не мав достатньо довгої шворки на сильце. А дерти сорочку не смів, бо то був єдиний захист від палючого сонця. Вночі ніби легшало. Вітерець приносив вільгу хмарку від далекого гримучого потоку, який ми переходили три дні тому.