Текст книги "Горянин. Води Господніх русел"

Автор книги: Мирослав Дочинець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц)

Вивершив старий насип раніше, ніж планував. За "пенсією ще рано. Мав вільний день і взявся за драниці. Смерекові поліна якраз добре підсохли. Колов їх навпіл, тоді міряв оком товщину, прикладав лезо сокири і бив по ній обушком. Бив із чуттям, аби дощечки рівно скалилися. Він любив цю роботу, розмірену й точну, коли нараз бачиш плід старань. Немає милішого; ніж робити роботу, яку любиш, і немає г іршого, ніж коли робиш те, що не любиш. Хоча не раз буває, що’ легко призвичаюєшся до діла, яке тобі не до дяки, але окрім тебе його ніхто не зробить. Живучи в горах, стаєш мимохіть сторуким.

Старий біг уперед потішною думкою, як мінятиме зламані кроквиці, а затим візьметься зашивати драницями діри в стрісі. З часом під дощами вони посіріють і латок не буде видко. Нарізаних полін на драниці має вистачити. Якщо ні, то наріже ще сирих дощечок із вільхи. З її лусочок вода скочується, як із гусячого пера. Дідо Микула напучував, що воду треба шукати там, де вільха кинеться. То перша ознака, що мокро близько до поверхні. А от підземні джерела з вільхою не вислідиш. Тут тобі в поміч лише голова. А точніше – волосина з неї.

Дідо прив’язував її двома кінцями до роздвоєної кістки з курячої грудини. Виходило схоже на маленький смичок до скрипки. З тим смиком вони ходили околицями і в різних місцях опускали його на нитці до землі. Кістяна розсішка деінде завмирала, а десь іздригалася й починала крутитися, як паперова вертушка на вітрі. Дід Микула придивлявся до кістки, на якій перед цим наробив засічки. І чинно виголошував: «Тут жила тягнеться до Ріки на три лікті в землі... Там, під вербою, норить слабеньке чурило. Можна криничку класти, та вода добра лише для худоби. Пісна вода... А тутки й копати не треба, вивернеш валун – і вода сама булькне». Так і було. З-під каменя заточило джерело, ця криниця, з якої він тепер п’є. Ходки діда Микули з кісткою більше скидалися на бавки, ніж на пошуки води. Ріка їх смачно тоді напувала і годувала рибою та раками. Ще й дрова викидала на берег. У неділю можна було й не рубати для печі.

Треба купити кіло цвяшків із широкими шапочками, загадав старий. Правда, Матій обходився без них, дощечка в нього на покрівлі притискала дощечку, як риб’яча луска. Але ж то – майстер! Пан рукам і голові владика. Таких рукомесників уже немає. Тепер панує техніка.

Порався старий під шопою, але світ зазирав і сюди, аби щось йому донести. Високо над ближньою горою вхопив оком беркута. Звіддалік птах – як сіра комашина, але не виснув у звичній нерухомості, а тужно гріб крильми вгору. Наче від гори відривався. Та не від гори, а від рідкого хмаровиння, що підпирало його знизу. Дощових звоїв ще не було видно, та птиця вже їх чула, рятувалася небом. Сонце ще пражило, та зруб старих стін тихо поскрипував, подавався, чуючи вологу Як волосяний смик діда Микули.

«Дощ – це добрий знак, коли ти починаєш направляти дах», – сказав собі старий для заспокоєння. Але спокою на душі не було.

І тоді він почув полоза.

Із-за цвинтарця доносилися протяжні звуки, схожі на погуки коростеля, але більш наспівні. Старий одразу впізнав, кому вони належать. То плакав полоз. Аж не вірилося – так рідко давало голос це суворе й обачне створіння. Слухати полоза в дитинстві навчив його дідо Микула. Два різнозвучні кличі подає цей плазун, цар верховинного гаддя: врадуваний голос, коли жениться, і журний – коли залишає своє кубло. Тепер полоз плакав.

Старий покрадьки, безшелесною тінню подався на той крик. Змій завмирав, понижав голос. За вербовими пнями світліла латка галявини в сувоях пожухлої осоки. Такі місця люблять полози. То був грубий зміїще, трава живими габами ходила над ним. Чуючи людину, вдарив хвостом, захрипів і з тріском посунув у гущак. Полоз залишав своє гніздо і жалібно звіщав про це світу. Старий тривожно дивився йому вслід, бо здогадувався, що це означає. Не буде мудрий гад голосити безпричинно.

Спішно повернув назад. Коли минав Зрячий Камінь, той глянув на нього винуватим примруженим оком з– під наросту корчів. Вдома старий переодягся, борзо ув’язав тайстрину сухих грибів – може, коваль візьме їх за роботу, чи хоч у заставу? Може, накує скоби одним духом, може, встигне?

Мотиличив підбережжям, озираючись на густе хмаровиння, що сунуло з польського боку, зливалося чорнотою з горами. Градові хмари. «Ну то й що? – сам себе втішав. – Най буце й град, поб’є хіба квасолю «курвочку». Невелика трата. Вік мак не родив – і голоду не було». Якраз у городці дозріли ранні лопатки, а в них

чорні квасолини з білими вічками. Стара ще встигла посіяти. Шукав якусь розраду і розумів, що дурить себе. Буря ще не впала на гори, а вже бентежно шуміла в його скронях.

Сонце кріпилося, бордове, як багряниця. Рвані павісьма туч давили його зусібіч. Жовток сонця м’якнув, подавався, раптом сплющився в цеглину, а відтак роздувся, як гриб на товстій ніжці. Той гриб сяяв хижою сліпучістю. Дихнуло парким теплом, як із печі. Нищівні, колючі промені просікали грозові косми, підсвічували закамарки підлісся. При тому хмари висли вже майже над самою водою. Старий мимоволі опустив очі. Він знав, що віщує золотий гриб на небі, і тому стишЦв ходу. Спішити було марно. Озирнувся, виглядаючи якусь криївку. З берега нависав старий ясень із прогнилою серцевиною. Старий наламав ялинового віття і всівся в дупло. Страшний, смертний спокій пойняв його.

На хвилину світ затягло мороком. Та враз темну завісу перетяла блискавиця, гори зойкнули й здригнулися. Межигір’ям пронеслася хвища, гейби тисячний табун коней. Ясень зітхнув і заскрипів, у лице старому жбухнуло порохом. Він обклав себе спереду гіллям, залишивши вузьку прощілину для огляду. Вітер гнав дорогою хмиз, листя, видерті з корінням кущі, жбурляв птицями, що загаялися в польоті, здирав з валунів мох. Борвій висушував річкове русло, закочував назад течію так, що можна було перебігти з берега на берег сухим бродом. Ріка втрачала силу, душа її вмирала на мить, відтак знову верталася до тями і знову безвільно влягалася в своє ложе.

Небо розколювалося на клапті, гора сходилася з горою, викрешуючи вогняні іскри. Як із небесного решета, сипалося каміння, на землі воно оживало, вставало й бігло за вітром, розколювалося на бігу. А позаду стовп гарячого пилу демонським віником підмітав дорогу... І тоді зітхнув під ударом ліс, затріщав посіченим листом. Зелений сніг упереміш із крижаними кулями посипався на землю. Град пробив хмари – і вода застелила темною стіною світ. То був не дощ, а прямовисні потоки, що ллялися з бездонних відер, гасячи вогневиці й заглушуючи громи. Лилися й лилися, повнячи густою каламуттю межигір’я.

Ріка ожила. Ріка гоготала, сміялася, захлиналася з радості. «Тепер вона нап’ється доста, – зітхав упалим серцем старий. – Нап’ється і знавісніло рушить на береги. Метрові вали гнатимуть перед собою каміння, рівняючи перепони, згладжуючи закруги...» Він сидів у вогкому дуплі, а душа його тривожно летіла туди, до свого берегового заборола, яке він не встиг замкнути залізом. Увесь напружився, зібрався в крем’ях, ніби помагаючи тілом своєму бідолашному берегу.

Думки звітрилися з голови, а слів не знаходилося. Слів молитви, з якою дідо Микула обертався до громовиці, до бурі, до Ріки. Він тих молитов не знав. Та якби й знав, Ріка за цими гримотами не почула б його. А якби й почула, то не послухала б... після того, як він загнав у її тіло модринові коли. Тепер наспів її час. Час її сили.

Він сидів у норі, що густо пахла звіром, сидів у захопленому чужому тирлі, позбавивши якусь істоту пристановища в грізну годину І було йому досадно, що заскочена буревієм звірка мусить шукати собі інше втечище. Мудра й обачна, вона перечекає, не полізе в небезпечну оборону своєї домівлі. Так, як це жертовно чинить він. Вони такі схожі в прив’язаності до свого гнізда, тільки й різниці – що людина може боронити його від напасників. Живих і неживих. Хоча й тут поділ примарний. Як неживе може щось відбирати в живого чи щось давати йому?! Овва, все під цими небесами – живе. Все живе! І все в цьому світі нероздільне у своїх потаємних зносинах.

А Ріка – живіша від усього живого. Ріка, що стягує життя і силу з павутини джерел і потічків, мочарів і млак, лісових боліт і сирих моховищ, краплистих мрак і рясних рос. Ріка висмоктує з цицьок гір кришталеве молоко, всі їх живні соки.

Тепер старий правив вухо на її грімку бесіду, дослухався до цього несамовитого бенкету води. Огром небових хлющ виповнив межигірну розколину, і Ріка не встигала двигати ці вали в долину. Затопила заплави, прихопила в поміч дорогу, вертала води назад у ярки й зворини, била грудьми в дерева, що стояли на відвойованому проході. Ріка несла окрушини лісу, ломаччя, колоди, корчі, тушки оглушеної риби й притопленої звірини, і старому виділося, що в тому каламутному кипінні пливе і його безживне тіло. Пливе, обірвавши коріння з цими вічними берегами.

...Спочатку захлинувся вітровій, видувши з вишнього прогону подерте клоччя хмар. І злива вичахла враз. Птаство проголосило в розріджених воздухах провидень. Старий пролупився з нори в промито– зелений світ. Під ним гурчали потоки. Він зібрав ялинову устілку, аби звірові не пахло чужим, і, бокуючи слизьким спадом, поплівся назад. Підмочені в торбі гриби солодкаво пахли, як мертвий чоловік. Ріка кавовою масою йшла внизу, зімкнувши підошви двох гір. Вона зухвало кликала його, здуваючи пухирі і звабно заголюючи спідниці папоротей.

«Іди, йди, небого, – впало мимрив старий. – А я своє виходжу».

І виходив... Година платить – година тратить. За перекатом відкрилася скрушеному погляду його сторонка, його кривавиця. Відплачена Рікою сповна. Його стовпова загорода разом із кам’яним насипом були згладжені дотла. Та ще й відтятий течією новий клин берега. Ріка привільно газдувала в його дворі, замулила моріг аж під саму шопу. Лише вершок одної похиленої опори сиротливо стримів із буремного водотоку. Як сумний карб, яким Ріка позначала, скільки урвала його землі. 1 вже геть відвертим глумом лежала в іржавому шумовинні піни ціла й непорушна кладка, збираючи наноси лісового хмиззя. Цілу греблю нагатило. Бери й неси до дровітні.

Старий перейшов кладку, перечалапав болотом подвір’я і в шопі хрестом упав на сінник. Не він упав – тіло впало, зів’яло на обм’яклому хребті. А душа була десь. Чи й була? Може, стекла в долину – за тими нещасними стовпами.

Шум ріки зливався з шумом крові у його скронях: «Скелю не зрушиш, рукою колоду не переломиш, недолю на кобилі не об 'їдеш. Коли не віриш – пробуй. Пробуй раз, і вдруге, і втретє, доки стачить витримки й невіри.

А тоді скажи собі: я все зробив, що міг. Тоді сідай чи лягай і чекай. Чекай, коли скеля розсиплеться на пісок; коли колода згниє; коли доля обернеться лицем. Чекай, скільки стачить терпіння і віри. І дочекаєшся свого. Бо твоє ніколи не обмине тебе».

Так казав вуйко Тимко, даруючи йому картину з дивним деревом. То був йогО передсмертний дарунок. Дерево мало тонкий стовбур, зате він тримав на собі гору листя, котре віялом розросталося навсібіч, як хвіст жар-птиці. На кожному листкові було щось дрібненько виписано. І це перше, що тоді прошелестів знекровленими вустами вуйко. «А далі сам зчитуй собі ці листки. Бо до книжок ти неохочий, а дерева любиш. 1 це добре. Книжки можуть нашкодити, люди зраджують, доля відхиляється. А дерева – ніколи».

«Дерево, солодкий вуйцю, може впасти і зруйнувати твій дім. Може вбити рідну людину», – шепотів старий у пропасниці.

«Але це не зрада».

«Це гірше. Це – смерть».

«Ні, смерть не найгірше».

«А що найгірше, вуйку?»

«Мертве життя».

«Це як?»

«Так, що живеш і не знаєш – для чого й для кого».

«І я так живу. Живу, бо живу. Бо прив’язаний до цього берега незримим корінням».

«Неборе, якщо ти прив ’язаний до чогось, ти птиця без крил».

«Стільки би біди, вуйку. Я не про літання в небі думаю, а про те, як би глибше врости в цю землю, не випустити її з-під ніг».

«Для чого тобі стільки землі? Щоб самому швидше землею стати?»

«Не земля мені дорога, а те, що в ній і на ній – дідизна наша. Не можу я пустити за водою те, що мені залишила старина. І ви теж».

«Я не залишав нічого такого, що може забрати вода. Іти думай радше про те, що переживе тебе. Цього собі проси».

«Нічого ні в кого не прошу. Лише одного: аби додалося мені днів. Днів для праці, щоб сповнити свою обітницю».

«Голубе безкрилий, ми не можемо додати днів до свого життя, зате можемо додати життя до своїх днів. Живи серцем, а не муштрованим розумом».

«Вуйку, не залишайте мене самого».

«Ти не сам, я залишив тобі Дерево. Не легковаж ані одним листочком, то дійдеш ними й до кореня...»

Старий марив. Таки прихопив його загаяний дощ, і тепер кришило кості, кидало то в грань, то в ледову яму Хоча хто зна, чи дощ тому винен? «Застуда – це відголос тілесної втоми». Так написано на одному з листків Тимкового дерева.

Старий мучівно лежав під горою шмаття, яке нагріб на себе, ще й кінську попону– той запах був любий йому, впокорював. Час од часу з гарячого провалля непритомності його витягувала спрага. Тоді він, як кінь, тягся ротом до відра і довго ссав воду, хоча цьому й заважали зуби, що дрібно цоркотіли об бляху. За якусь годину пропасниця знову випалювала його дотла. Вода не остуджувала нутро й не смакувала, відгонила залізом. «Мабуть, і коні, – подумав він, – з вудилами в писках весь час відчувають залізний присмак води».

Старому баглося напитися з Ріки. Чомусь гадалося, що лише ця вода наситить його жагу й підніме на ноги. Але він не доповз би до Ріки. Не мав сил ані на скупий порух. Зате думки, наче вивільнившись із зотлілих нашарувань віку, тепер піднімалися з призабутих глибин. Марив у спразі, і несподівано скресла в пам’яті дідова молитва до криниці: «Водо, наша опікунко, ти є біла, ти є чиста, ти є ціла, ти є свята, ти є жива, ти вода правдива».

Вночі його лихоманило. Вночі з вівканням, виттям і дикими окликами брали в оберт його царинку неспутані сили, бісилися водянці і нявки, оживала лісова немза, стогнали в бердах опирі, і сам Полісун рідкими гуками протинав хащі...

Пригнічений дух відступався, і тоді на старому зрубі, як на образі, проявлявся дідо Микула з проломленим носом і пересіченою рубцем бровою. І з-під солом’яних його вусів клубочилася відрадна бесіда: «Нічого не бійся, ти на примовленій, на одкупленій землі. Моя рука хоронить тебе й благословляє. Удався ти нам, онуче. Живи. Ти ще не вижитий».

«Як жити, діду?»

«Живи, як дихаєш. І нічого не бійся. Ще ся твоя співанка не скінчила».

«Повіште діду, чи я поборю Ріку?»

«Не поборюють те, що живить і напуває».

«Але я мушу зупинити її. Хоч би сам каменем ліг у її русло».

«Не може камінь зупинити Ріку».

«Але ж я не камінь, я чоловік!»

«Чоловік усе може».

«То я погамую її?»

«Погамуєш, потьку, погамуєш».

«Коли, діду?»

«Коли камінь Рікою попливе...» – і обрис діда розплився на стіні, гарячою оливою всотався в дерево.

Десь на п’ятий день старий підвівся, легкий і хисткий, як дим. З такою ж легкою і порожньою головою. Його пустош стояла викупана сонцем і прочищена, як скло, густими воздухами. Промені спивали свіжість землі. Світ не чаїв ніякої небезпеки. Спогади не вдиралися звично в душу, не ранили. За п’ять ступнів від порогу цвів білий зірчастий топтун. Чарочки квітів були приязно відкриті – на погідну днину.

«Агов, сестрички мої!» – поздоровкався старий і сам себе засоромився з несподіваної чулості. Це квіття пробивалося рідко – ноги, людські й кінські, затоптували його в зав’язі. Довго чекав топтун для себе влегшення, щоб гордо підняти над муравою різьблені білі голівки, причепурити спорожнілий двір. Старий обачно обійшов розцвічену латку, аби навіть тінь його не потривожила її.

Ріка, вагітна приливами зворових потічків, вже не шаліла, чинно гнала повеневу бистрінь. До старого Ріка ощирилася білим зубом уцілілого стовпа. Течія сердито шарпала корінь ще одної вивергнутої з берега модрини. Не вдержалося дерево у вимитій вирві, впало кроною на цвинтарний уділ. Гілля повалило три хрести – батьків, стрия Матія і тітки Гафії-шивкині.

Старий ще не мав сил опиратися духом. Зміряв оком широкий розлив і виповів коротко: «Нічого, Ріко. Впав я, впало дерево, впали хрести... Впадеш колись і ти». На довші просторікування не мав ні сил, ні часу. Та й кому їх слухати?

Проте він помилявся, його слухали. Старий відчув це сусідство шкірою. Збоку сидів і дивився темними сумними очима на Ріку пес. Був він грубий, кудлатий, окрас мав овечої шерсті і сам був вівчарської масті.

«Звідки ти і кого прийшов сюди пасти?» – запитав старий. Пес підняв на нього очі і мотнув головою в бік Свидовця. Там, де привільно вівчарським станам, де продувними полонинами в’єдно з небесними хмарами ходять хмари отар, де пси з людськими іменами стережуть молочну живноту від звіра, сказного ока і природних стихій. Либонь, там зародилася справедлива приповідка: «Завдячуючи псові триває світ». Бо як без пса, повсякчасного вартового, вберегти маржинку в горових бескеттях; як без нього, безмовного побратима, розділити самоту піврічного тривку в порожньому піднебессі?!

Пес підвівся, і старий побачив, що в нього немає лівої передньої лапи. Відкушена. «Бачу, ти чесний пес. Того, хто нападає, кусають за передню ногу, а втікача – за задню. Видати, ти добре служив, та своє відслужив. Як є, так є. Більше я тебе не буду ні про що розпитувати.

І обернувся до могил. – А ви зачекайте крихту часу, під модриновим віком вам буде притульно».

Старий ще не думав про іду, але гостя належало нагодувати. Поділив миску каші на двох, так і самому ліпше засмакувало. Тоді зібрався йти за пенсією. Пес перейшов Ріку з ним. Та старий його зупинив: «Ти за мною не в’яжися. Не струджуй пусто ніг, котрі ще лишилися. Хочеш – іди своєю дорогою, а хочеш – залишайся. Вартувати тут нема чого, живи собі так». Пес обернувся і поплигав кладкою назад. Старий боявся, аби з одною передньою той не зірвався в воду. Та даремно. Той перебіг легким скоком, сів і завмер. Сторож.

У селі старий забрав гроші і прикупив провізії. Брав більше – може, Пес лишиться. Він уже думав і про нього. І називав його просто Пес. Купував головно крупи, муку, смалець, олію, рибу тюльку. Все інше є в городі. А чого й немає, то не стільки їда, як дуригріш. До розмовин дорогою не ставав. Самому розказувати нема що, а слухати – шкода часу. Людська губа – від вуха до вуха.

Вернувся додому, а Пес на березі сидить каменем. Так, як залишив його зранку. Розв’язав старий петельки: «Ось наше їстиво. Звиняй, м’яса немає. М’ясо дороге». Перекусили і старий з дороги приліг. Гадав за часину переломити втому, а проспав у тлумі до білого рана. І снилися йому лови, шал гонитви в осінньому дубняку нижче Погара. Дерева стояли наче відлиті із заліза, а пале листя дзвеніло під ногами й ратицями, як бляха. Запах заскоченої дичини дразнив ніздрі. Схопився на ноги, струшуючи сон, і направду побачив на поріжку зайця з перекушеним карком. Пес дрімав поряд, поклавши морду на єдину лапу.

«Е-е-е, братику, треба ж було мені вчора обмовитися про м’ясо», – всміхнувся старий. Підвісив русака на шворці і вдатно оббілував його, як колись у лісах. Тоді порубав на шматки, посолив, обмастив потовченим часником і переклав кропивою. Най чекає вечора. А сам подався до Ріки. Куди ще йому йти? Ріка на півліктя впала за ніч. Уже оголився свіжий оповзень берега. Вода все ближче підбиралася до цвинтаря. Пес, як і він, уважно дивився на глинисті вимоїни.

«Ось так, цімборе, відкушують нам живе, – мовив старий. – Тобі лапу, а з-під мене – землю».

Пес згідливо приплющив повіки. Старий приніс сокиру і довго гострив її річковим плескачем. Аж поки камінець не нагрівся. Тоді кинув його в траву, на краєчок суходолу, і сказав до пса: «Що ж, нехай із нього почнеться наша кам’яна гребля». Він був мовчуном за натурою, та не настільки, щоб зрідка не обзиватися до живих створінь. Тепер мав до кого. А Пес знову мав кого слухати. Старий не знав його назвиська, а вигадувати своє не хотів. Бо яке він мав на це право? Пес хай буце Псом.

Розробляти повержену модрину старий почав із вершка. Для хрестів такої товщини достатньо. Та й не в товщині добрість дерева, а в його щільності, бо кожен рік додає стовбуру нове кільце твердості, «збиває» його. Така «густолітня» деревина росла на цих і^аносних грунтах, що за віки нашарувалися з намулу, листя і хвої. Розуміти дерево вчив його стрий Матій, котрий казав: «Дерева – се худоба Божа». Перший обновний хрест старий почав тесати для нього.

Стовпове тіло хреста він зробив із товстішим окоренком, який обсмолив у грані ватри. Смола, пущена модриною, закипіла на крицеву твердь. Це вже не дерево, а камінь у землі. Поперечні рамена з’єднав із стовпцем тісним зарізом. Просвердлив їх наскрізь і скріпив дерев’яним кілком. Не хотів давати цвяха, як і стрий Матій, котрий без них обходився. Казав, що дерево й залізо «кусаються». Дереву любий камінь, глина й солома. Те, що й людині притульне. Згори старий надколов торець і засилив у нього трісочку зі старого хреста, освяченого колись, як і годиться, й обкуреного кадилом. Тоді присів навколішки і тихо мовив: «Уклоняюся вам, стрию, в глибокій шанобі і честую вас новим деревом, яке саме до вас прихилилося. Спочивайте з ним купно, як і за життя вам велося».

Матій був великим дереводілом. І нахил той вився за ним змаленства. Чи й мав десять літ, коли батько взяв його з собою косити на вишні Уходи. На три днини вийшли, а сіль забули. Ні картоплину, ні цибулину не здобриш. А вертатися ліньки, намахавшись за день косою. Малий ті батькові гризоти бачив і щось заклопотано почав стругати з кори. Най бавиться дітвак!

І ось прибігає він у покіс: «Не журіться, тату, сіль буде. Ми мамці письмо пустимо». – «Ачей голубом?» – «Ні, орлом. Лишень дерев’яним». – «Ти, синку, перегрівся на сонці. Чи не казав я тобі бавитися в холодку?» – «Тату, він полетить у долину і сяде на нашому дворі». – «Матійчику, дерево пливе, але щоб летіло...» – «Полетить, не бійтеся. Я видів не раз, як орел держиться в небі й крилами не махає. Тимко каже, що воздухи – то небесна вода, і в ній, як риба в ріці, пливе птиця в небі. Кора соснова така ж легка, як крило. Я її підстругав, як треба, і прочистив лусочки, щоб воздухам було вільно їх обдувати. Полетить, тату, щоб я так жив! Пишіть письмо», – і простягає тоненьку бересту.

Батько, щоб не рознадіювати сина, дістав вуглика і намалякав: «Жоно, неси солі, бо вуха терпнуть». Матій згорнув берестину, примуцував її до своєї вертушки і вивіркою вихопився на вершок крайньої сосни. Пропав у гущі крони. Косар здолу спостеріг лише, як із лапатого гілляччя пролупилося сіре пташа і пурхнуло в чисту просинь. Воно не поспішало летіти, зависло хитаючись, пробуючи крило, а тоді, вхопивши вітрик, плавними габами – вгору-вниз, вгору-вниз – пустилося в мрійний політ. Тут, на вишніх Уходах, завжди протяжив із полонин свіжий легіт.

Чоловік, опершись на косовище, приголомшено думкував: звідки цей недоросток, його кревна дитина, знає про вітер, небо і дерево щось таке, чого не знає він, не знали його батько й дідо? Звідки снується це пізнання? Чи не від тих крилатих людей, про яких досі тут казкують і які нібито залишили по собі Зрячий Камінь?

«Люди поділяються на два роди: котрі щось знають, і ті, котрі знають «щось». Таких мало. Такі посіяні в ниві людності, як хрещаті чотирилцсники в конюшині». Словолист із Тимкового дерева.

Дерев’яний орел полетів – і це було чудо. Ще більшу дивину приніс вечір, коли біля косарської колиби виросла газдиня з клунком: «Якась нежива птиця з вашого боку перелетіла через наш двір. Мені серце впало: що то за познак такий?! А ви ще й сіль забули. Прісне ідло – ще півбіди, а чим на ніч присолите поріг від нечисті? Зібралася на дух – і біжка в гори».

Так малий Матій послав вість у простори. Діди його сурмили дальній переказ трембітами, а він передав нужду крилатим деревом.

Таки знав він про дерево «щось». Знав, і душа дерева відкривалася його розумінню, давалася мудрим рукам. Які Матій рубав хати по Верховині! Хати – як скриньки для коштовностей парадної панії. Газди чекали на його роботу роками. Знаючи наперед химерну умову майстра: господу закладати там, де покаже він. Там і били з каменя підвалини, вкореняли основу в землю. Як дідо Микула волосом знаходив воду, так

Матієві безмовна живність підказувала придатне місце для людського житловища: привільне лежбище худоби, згромадження мурах, сухих кротовин, рівного росту дерев, на яких гніздилися співочі птиці. І щоб осоння добре вгрівало стіни, і щоб безпутні вітровії їх не продували, і щоб підземні сліпі води не бралися підмурівка. Коли таке місце відкривалося Матієві, палив ватру – слухав говоріння вогню, вдивлявся в дим. Казав господареві тут стелити й спати. 1 першу ніч, і другу, й третю. А вже сни йому кінцево потвердять вибір. Сни без чужих голосів і голосінь, без зазіхань потривоженої немзи. Сни, що упокорюють мислі і свіжать тіло. Сни дому свого. Тихі, погідні сни, що звершаться останнім під дахом небесним – вічним сном. Не дарма дім і домовина – одного дерева, одного кореня.

Хати Матій не ставив, не будував, а вивершував. Утверджував стінами захист і покій. Як будується корабель для далекого плавання, так і людське житло для довгого життя роду. Хата, як і людина, мала стояти лицем до сонця, спиною до вітру. Вона й схожа була на жінку. На розповнену, порідну жінку, готову пригорнути до лона доброжиток світу. Вона радо приймає пожильця, як мати дитину. Перед і зад хижі були ширшими за тулуб, поріг високий, а одвірки низькі, аби входило туди лише чекане. Вікна пропускали скупе світло і стерегли цінне тепло. Пройми в них маленькі, аби ти зсередини бачив усе і всіх, а тебе ні. Аби тут було затишно й безпечно людині, як звірині в лігві і птиці в дуплі.

Приземкувате тіло у верховинського дому, зате стрімкий, високий дах. Дах, як дві скісно стулені долоні, дві лускаті рибини, аби панциром відбивати дощ, сніг і град. Дах-оберіг. На смеречини схожі ці верхи, бо під їх розлогим і тісним шатром і після зливи сухо.

Смереки на хати рубалися по сухих гірських спадах, ті, що тяглися в небо свічками, такі ж натеплені сонцем і облизані накругло вітрами. Вони і в стінах потягнуться вгору, бо навіть мертве дерево прагне високості. Як померла людина – неба. Бервена, округлі зовні і рівні зсередини, замикаються одне з одним «ключем». Ніяких цвяхів і скоб не треба, і мохової прокладки теж. Протеси наче злиті один із другим, злютовані. Хвости їх майстер не поспішає обрізувати. Вони надають буцові легкості й привабності. А ще коли він матиме прогалину в роботі, то виб’є на тих, зрубах узір – хрещатий, листовий, ялиновий, чи просто різьблене серце. Бо це – людська домина, і тут чиєсь серце.

Кожна така стіна стає щільним пташиним крилом, якому не вадить ні сирість, ні продув, ні сонцежар. У цих стінах ти інша людина, ніж на голих плаях і в неприхисних гірських румовищах. Тут ти людина Дому. Домар. Це твоя земна яскина, твоє благодатне обітування. В такому домівстві гарно народжуватися і не страшно вмирати.

Такі хати робив його стрий Матій. А також храми, що головами ріднилися з небом. Пропахлі живицею і ладаном, вони напували душі миром і розрадою. Були обителями нетривкого перепочинку для прочан із хащ і роздолів, були Домом для Верховинного Господа, що прийшов сюди з жарких кам’яних пустель. Прийшов і, здивований, зупинився, спостерігши гострим оком теслі

скільки дерева! Все, куди не поведи поглядом, – дерево. Ані мачини з іншого матеріалу, все – з дерева: і іконостас, і крил ос, і царські ворота, і свічники, й образи, а нерідко навіть дерев’яна олива замість дорогої завізної.

Все давалося рукам стрия Матія. Вирізав із липи Богородицю з Дитинчам. І покрив їх лиця таким лаком, що як живі привітно світилися. Матінка мала вишитий комір сорочки, а на голові білу хустину – чисто як верховинка, що зібралася пекти хліб. Йому, малому, весь час увижався той образ, коли вони в колядах тягли співанку, якої їх навчила баба: «Богородичка ватру скресала, над тов ватерков Христа зогрівала».

Дерево мало Матія за свого брата, не інакше. Кожен малий верховинець спинається на ноги, помагаючи собі топірцем. Не ложкою, а барткою себе годує, під голову зчаста кладе не подушку, а топорище. Бо дерево – його хліб і його доля. А для стрия воно було душевним, сродним ділом. Відкривалося це надто в його небуденних поробках. Не було для музик Мараморощини, Потисся і околів Волового більшого пана за Матія. Бо таки даровитий майстер є паном над панами і угодним для самого Бога. Ніхто не майстрував таких інструментів, як Матій.

Його скрипки водили гудаків із свайби на свайбу, з гостини на гостину, на них грали панству в рестораціях і гостинних домах Мукачева, Хуста, Ужгорода, Лемберга, а один скрипаль із Будапештської опери похвалявся, що в нього інструмент від «верховинця з королівським іменем Матяш, котрий і сам є королем скрипок на тих гонах». І додавав, що складена та скрипка з дошинок сосни, в яку вдарила блискавка.

І було то істинною правдою. Довга дорога до музики. Музику дерева стрий Матій перше слухав у лісі. Її народжують вітер, дощі і сонце над карпатськими пралісами. Вона визріває у дзвінких стовбурах ялини і хвилястого явора. Тижнями никав майстер лісовими облазами й бердами, човгав широкими лижвами в снігових заметах, вистукував топірцем стовбуриська. Передусім, ціловані громовицею, бо, пронизане небесним дзвоном, це дерево вже співає. Співають у ньому, як тлумачив їм стрий, скристалізовані смоли й задубілі у волокнах соки. Це й надає правдивому інструменту срібних обертонів. На позначене місце стрий часто приводив його, тоді ще легінчука, і вони разом рубали дерево, що під кожним ударом сокири гуділо обірваною струною.

«Чуєш, який резонанс?» – мудрувато питав^Матій. Любив, щоб саме він розробляв із ним дерево, щоб розкладав потім дошки під стріхою, наглядав за «лагідною сушкою». А раз пояснив причину цієї прихильності: «Ти в роботі розважливий, робиш без поспіху і не переймаєшся плодом праці. Держися цього й далі. Не бийся за високим результатом і не будь голодний грошей. І матимеш усе й понад те, що мають інші, спритні й неситі. В цьому криється перша правда майстра».

Схожий відлунок того розмислу був прописаний і на листку Тимкового дерева: «Ніколи не клени інструменту і роботи, яку виконуєш. Бо робота – твоя доля. А долю не кленуть».

Бувало, десь у дальніх прислопах Матій віднаходив столітню гражду, аж сиву від віку. І виторговував у газди бодай одну крокву взамін на нову чи за добрий гріш. Закурену дошку він пестив долонею, як безцінну ікону, постукував нігтем, прислухався до потаємного відголосу. І очі його, як жарини під вітром, починали ясніти. Нерідко вони разом ночували в тих граждах, що кусали простір чорними зубами дашків і заборол. У них жив ще старий дух, жили невмирущі голоси старовіку. Малий примушував себе рано заснути, аби не чути їх.