Текст книги "Горянин. Води Господніх русел"

Автор книги: Мирослав Дочинець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

Старий мало уваги давав на козу і на Пса. Всі мислі зносив до роботи. Тремтіли жовті дні, ялові хмарини липли до неба тижнями. Це означало, що ламається літо. Одного дня йому перепинила дорогу струна павутини, міцна наче з дроту. Прядиво Паніматки. Павутина випромінювала тепло... останнє тепло. Із Залому все густіше тягло винним духом. Лист ще не жовкнув, та вже дозрів і почав умирати.

Нараз помінялася й вода в Ріці, стала сірою, як свіжий зріз свинцю. Ранками припікала ледком. Більше години до ряду старий не міг бабратися у воді. Аби розігріти кров, тягав до свого насипу землю і засипав нею шпари між вивітреним камінням. Щоб устигло ще вхопитися насіння отавиці, а вільхи так чи йнак пустять коріння в порожні скалуби. За це старий не переживав. Гей-гей, за рік-другий відновлений його бережок зазеленіє муравою і поросте чіпким вільшаником!

Працював він у повну міру сил. Внутрішня радість присвічувала йому ті дні. Здавалося, весь простір сміявся до нього. Зате Ріка відтручувала холодом. Дорогий час ішов на марницю, на зігрівання. Якогось дня старий вибрався в місто і здав у ресторацію рибу. Запросив за неї стільки, скільки коштували гумові рибальські чоботи. Втеплені, з ремінцями під самий пояс. Китайські. Тепер міг бути у воді скільки треба. Майже до сутінків.

З упалою водою кладка теж подалася черевом, створивши вузьку загату. Риба, що вчула поклик осені, перескакувала через колоди. Зажиріла на лісовій комашні й червачні риба пускалася в долину-до Тиси, а відтак до Дунаю. Верталася до тепла, до магеризних гніздовиїц. Пес тепер весь час пантрував на містку, клацаючи зубами. Низанки головатиць і стругів рясно звисали над їх ватрою.

Прийшли колючі, студені ночі. Старий прокидався від пронизливої свіжості й підживляв багаття. Пес за хитким димом скидався на примруженого діда. Він, як і хазяїн, піднімав голову вгору і дивився на білу порошу Чумацького Шляху, яким тяглися безмовні пташині ключі, залишаючи за собою осяйний слід. З душі теж щось відходило разом з рибами і птахами. І приходила звична печаль, з якою заходиш у зиму. Печаль особливого роду, коли приходить розуміння: все краще позаду, а що доброго буде попереду, невідомо. Бо час – губитель і нищитель усіх на світі речей.

Інколи серед ночі старий ішов до своєї кам’яної гряди. Як великий вогненний мотиль, тремтів на воді відблиск ватри. Пес дивився на нього з тривожним зачаруванням.

Ріка вихолоджувала за день кров, тіло за ніч не вгрівалося. І старий перебирався до хати. Засклив вікна, запарив у ночвах попіл, як це робила Калина. Тою водою ретельно вимив підлогу в сінях і в світлиці. Не дихаючи і з невидющими очима згорнув з ліжка білизну і відніс той вузол на горище. А собі постелив у закуті, де спав, коли його відділила Калина. Без неї він почувався тут чужим, дочасним пожильцем. Пес теж перебрався на поріг, ближче до газди. Коза сама лишилася в повітці, але не сумувала з того. Вона жила якимось непередбачуваним жіночим розсудком, який важко збагнути. Та вони із Псом і не намагалися це робити.

Спускатися з насипу в Ріку було дедалі важче. Старий подався в лісок за цвинтарем, аби вирубати бучка для драбини. Зачув у кущах шарудіння. Розгорнув віття і побачив монашика. Той рвав горішки, колов їх камінчиком і пожадливо їв. Побачив старого й радо всміхнувся: «Трапезую ось у вашому лісі».

«Ліс божий, а не мій», – стримано відповів старий.

«Вибрався на день у гори, – пояснював той, – а хліб забув. Вода тут ситна, але не настільки...»

«Прошу завернути до мене. Я чимось ліпшим вас пригощу Та й сам ще не полуднував».

Прийшли на його подвір’я. Пес поштиво підвівся, признаючи отця Дам’яна за свого. Старий посадовив гостя на лавицю під липою, а сам пішов до своєї коптильні, вибрав найжирнішу рибину. З погреба виніс грудку сиру і глек кислого молока. Усе це поклав на дощечку, як на тацю. Через плече перекинув обрусик, добре що мав ще один чистий. Рибину розчахнув навпіл і простягнув половину монашикові. Пальцями стікала пахуча золотиста олива. їли мовчки. Старий тримався чинності, бо давно не гостився в товаристві. А гість сповна віддався смакоті. Якось аж любовно пестив їжу і руками, й очима.

«Е-е-е, братку, бачу, ти не жируєш там», – подумав собі старий. А вголос запитав для годиться: «Що вас тягне до лісу?»

«Двевева», – відповів той жуючи. Промовив ще важче, ніж звичайно. '

«Дерева? – перепитав старий. – Що вам з них?»

«Я читаю для них проповіді».

«Проповіді? Деревам?» – старий у подиві відклав рибу.

«Так. А чому ви дивуєтесь? Ви ж розмовляєте з Рікою».

Старий по-дитячому знітився. Змовчав.

«Дерева дуже вдячні слухачі, – пояснював монашик, не полишаючи їжі. – Вони не перебивають і не сміються з твоєї недолугості, не дивуються з вимови. Ви ж дивуєтеся, правда?»

«Та що ви. Ні, ні... Я сам неук у слові».

«Гм, гарно ви сказали – неук у слові... Не перестаю дивуватися словесним коштовностям, що їх мають за душею наші люди. Такі, що прикрасили б письмо й самого апостола Павла. Це мій любимий учитель. Після Ісуса, звісно. Але ж Господь нічого не писав...»

Старий розуміюче хитнув головою.

«Господь лише говорив... О, велике благо – мовлення! Та збагти це годен лише той, хто народився німим. Як я... Ну, не цілком безголосим, бо мав і слух, і язик, який обертав у роті, силкуючись скрутити слово. Та звук не виривався з горла, десь глохнув у легенях. Тячівський лікар сказав мамці, що в мене атрофовані голосові зв’язки. Це як попущені струни на скрипці. Деко є, смик є – а не зіграєш... А мені так багато хотілося виповісти цьому світу, а надто мамці. Я говорив з нею очима, руками, серцем... Ви знаєте, як багато можна сказати серцем?! Без слів. Якби я народився нормальним, я б цього не знав... Дорослі не мали часу й терпіння на мене. Вони й себе не дуже слухають, а тут німий дітвак щось хоче від тебе. Лише не мамка. Вона слухала мене спрагло і радо, хоч не все й розуміла. І сміялася, так заливчасто сміялася! А коли я відходив – плакала. Очі, щойно повні сміху, заливалися сльозами. Я прибігав – і її очі знову радісно блищали, як промите скло. Як вона могла так мінятися, я не знаю. Мамка водила мене по всіх знахарях і примовниках. Вони обмацували язик, зазирали в горло, дмухали у вуха і просили вимовити якесь слово. Я збирався з силами і щось гугнів. Врачувателі кривилися й казали кожен своє: «ліпше йому мовчати», «з лисого теляти лиса корова буде», «най собі такий і живе, а яма всяких приймає»...

Я й жив. Діти, навіть брати, справляли з мене смішки, дразнили «німураком». Я їх бочився. Натомість приліпився до книг. З ними не треба говорити. Вони самі до тебе промовляють. А декотрі так проникливо, що не ти їх читаєш, а вони тебе зчитують. Так глибоко в душу западають. Мене читати ніхто й не вчив. Букви якось самі відкрилися... Пригадую, було мені, малому, дуже самотньо й гірко. Всі в роботі, а я на сонце вийти не можу, бо в голові крутиться. Ліг на скриню, склав на грудях руки, вмерти хочу. І справді, груди ніби землею привалило, а дихати так важко, як у домовині. Душа б’ється об тверде віко і тихне-тихне. Я направду вмирав, душею вмирав. І не мав ні сил, ні бажання опиратися цьому. Але під боком муляло щось тверде – стара бабина книга. Я розгорнув її– і букви, які доти мамка показувала мені в газетах, тихо промовили. І вони були про мене: «Для братів своїх став я відчужений, і чужий для синів своєї матері... Я став багатьом, як дивовище, та Ти сильна моя охорона! До Тебе вдаюся я, Господи, хай же не буду повік засоромлений! Визволь .уене через правду Свою, і звільни мене, нахили Своє вухо до мене...»

Це було моє. Це ніби я говорив без участі язика. І мене почули. Але не люди, ні... Ходили ми якось помагати своєму заможному родаку, що мав млин на поточині. Я назбираю відро падалиць, а донести не можу. Розсердило це мельника, вигойкався на мене: «Не родом чоловік славен, а робом. Мало що ти без вітця ростеш, ще й до роботи ніякої не годен. Ноги, – як у бузька, руки – наче з соломи. Що з тебе буде? Лише не кажи, що піп. Тільки той може прожити без праці. Але для попівського ремесла треба мати язик підвішений». Вертався я зовсім без душі, розуміючи, що ні людям, ні Богу служити не придатний.

Мамка водила мене на огпусти. Хтось із божих людей сказав їй, що молитися треба не стільки за себе.

як за померлих родичів, аж до десятого коліна. Бо їх гріхи лягають на нас, як тінь від крислатого дерева. А молитви наші дають їм там заступництво і полегшу. Мав бути великий отпуст у Боронявському монастирі. Ми збиралися з мамкою, та вона на пранні застудилася. Я покликався йти сам. «Де ти, безмовний, підеш у світ?»

«Піду, мамко, там не говорити треба, а слухати». До школи я не ходив, а в інтернат мене мамка не хотіла віддавати. Ходив собі сиротюком по заломах.

Тоді вперше купили мені перед дорогою черевики й піджачок. І я потюпав у хвості процесії. Прочани в рядах говорили, що добре, якби вийшов на люди старий монах Іриней, що роками живе в горовому скиті. Двічі заскакував нас дощ, я не мав чим укритися, і моя піджачина намокла й затвердла на кірку. Зате добре було ногам, бо полуботки розмокли в баюрах і, здавалося, не так муляли. А може ноги просто затерпли й не чули пекучого болю. Роззутися ж посеред людей я ганьбився.

Не пригадую вже, як я відбув молебень і «повне відпущення», бо очима невпинно оббігав довкружні схили, шукаючи печеру таємничого ченця. Він і цього разу не вийшов до прочан, а до нього самого йти, казали, не вільно. Проте я пішов. Пішов навмання. Щось вело мене. І вивело на крихітну галявку в заростях черемхи, що дурманно пахла. Біля кадуба під корчуватим ясенем сидів дід у довгій сірій сорочці. І обличчя його було сірим, і волосся, і босі ноги, що втопилися в кропиві. Лише очі світилися блиском мокрої сливи. Він не здивувався моїй появі.

«Ходь сюди. Кого тут ськаєш?»

«Уова-а-а», – лячно прогугнів я.

«Мене? – засміявся старий (як він здогадався, що я виповів?!) – Та я сам себе шукаю вісімдесят літ і не можу знайти. Ану кажи, нащо тобі здався тлінний дідо?»

«Неаоувау-у-у».

«Не знаєш? Відки ти?»

«Меоажиеареоа-а-а».

«Ого, то ти проступав дев’яносто верст, аби вздріти мою конопляну бороду? І так вона тебе напудила, що зі страху прімкнув язик».

Я мовчав. Збіглий піджак так перетис мені груди, що я не міг набрати повітря для нових слів. Яких там слів?.. Але диво – старий мене розумів. Ліпше розумів, ніж мамка. Він зняв з мене закоцюблу одежину й кинув у траву: «Нащо брати на себе лишній тягар? А тепер роззуйся». Я здер із себе обувку. Із шкірою здер. Ноги були страшні – сипі, набряклі, кров запеклася на них. Схимник став на коліна, зачерпнув долонею із джерела і став обмивати моїрани. Я тремтів, як щиглик у сильці. Коли обмив, обережно обсушив їх подолом своєї сорочки.

«Нічого, сі ноги вибрали добру путь. Ти прийшов куди треба. Ти дома, синку».

«А-а-аонсагоувоареу-у-у».

«Що, ти не говориш? Тут не треба говорити. Тут моляться. А молитися можна беззвучно. Можна й губами не ворушити. Для сього доста серця».

Так я осів у монастирі. За два дні прилетіла мамка. Вона не сміялася і не плакала. Очі її були сухі й порожні, випиті безсонням. Я чув, як монах сказав, виряджаючи її: «Най дітвак оббудеться, спочине душею. А там Господь укаже йому місце. Вій чує і німих, Йому добрі всякі». Моя мамка, що доти не відпускала мене з двору, мовчки хитнула головою. Погодилася. З часом ця її згода помогла мені глибше пізнати великість материнського чину Богородиці.

Отець Іриней майже ні з ким не зносився, а мене підкликав часто. І казав: «Каліки не родяться, а робляться. Ти здоровий, як оріх. А що слова не промовляєш, то се радше благо, а не біда. О, як би я радо з тобою сим помінявся! Не мордуй уста і язик, промовляй душею. Се головніше».

«Але я, отче, хочу й говорити», – болісно мимрив я.

«Тоді співай».

«Ауоях-х-х?»

«Атак, як соловей співає. Хто його, сірячину, вчив? А він співає. І гадаєш, робить се з великої радості? Овва, в нього горлечко таке тоненьке, що зі сну пересихає й злипається. То він п’є ранню росу і продирає горло. Для нього се мука, а нашим вухам -благодать. Співай, синку».

Я й співав. Ішов у хащі й хрипів, як ранений ведмідь. Пташки мовкли зо страху. Якби почули мене люди, подумали б, що сплив із розуму послушник. І чим більше я надривався і втомлював голос, тим чистіші виривалися звуки. Мені відкрилося розуміння, що муштрувати треба не лише горло, а й усе тіло. Я щоднини біг на гору, купався в потоках, пив студену воду, спав у верболозах. І придивлявся до солов’їв, котрі мали мене вже за свого. Дрібна, сірява боязка пташина... Вона ніби соромиться свого співочого дару. Вдень її не побачиш, лише вночі або під ранок. Фурр-фурр – низько бере перші ноти, прочищаючи сонне горлечко. Далі звук піднімається, стає ніжнішим: тік-тік, тік-тік... тюві-тюві... ті-ті... Слухаєш і розумієш, що нічого на світі не існує для солов’я, крім його голосу, його пісні. Так сповна віддається цьому...»

«А чи знаєте, хто в солов’я найбільший ненавидник?

несподівано для себе встряв старий. – Сорока. Велика заздрісниця. Ця не дає солов’ю спокою. Головне – аби винадити його з кущів, а тоді дві-три сороки насідають на маленьке потятко, скубуть його на льоту й тиснуть до води. І топлять. Сорока – зла і хитра птиця. Для мене, лісового чоловіка, вона є другими вухами. Найперші звістки від сороки. І великого звіра вона супроводжує, дає йому знак... Та я вас, перепрошую, перебив. Кажіть далі».

«Я й кажу: всяка пташина має свою приналежність і свою цінність. Як і людина. Солов’ї навчили мене говорити. З напуття отця Іринея. Він розповідав, що в давнину був чоловік, який також народився недорікою. Та дуже хотів буги красномовним, повчати людей. Брав до рота камінці і так провадив свої бесіди з морем. Цілими годинами вправлявся, день при дні. Доки звільнений язик у порожньому роті не почав йому підкорятися... Так і я чинив: і камінням набивав рот, і травою, і ялиновою смолою. І слова через ці перепони проціджувалися, помалу вирівнювалися, а голос набирав дзвінкості. Думка п’є воду, а терпіння – мед. «Не бійся нищоти свосї, – казав мені монах. – В немочі наша ста, вчив Ісус». – «Як це може бути, отче?» – дивувався я. «Безсилля наше спирається на терпіння. А воно переливається в досвід. Досвід учить нас витривалості. А витривалий – стійкий і відважний. Чия відвага – того й перемога».

Я вчився говорити, але не забував і про книги. Різні книжки мені потрапляли до рук. «Богу Богове, – казав мій учитель, – але живемо у світі і не можемо цуратися світу. Щоб змінювати його, треба його знати».

З монастирського корівника я возив до Хуста молоко

школярикам із незаможних родин. Якось на шкільному дворі напав на цілу гору потріпаних підручників. їх списали на макулатуру. Я вибрав з усіх наук по одному, та ще й різних книжок для читання. Пів-воза набив. Після вечірні, нагодувавши худобу, я вивчав ті науки. І помагав собі вугликом на стіні. А потім забілював написи вапном... Не знаю, звідки отець Іриней, котрий ніколи не покидав свого скиту знав про все, що зокола діється. Якось обізвався до мене, ховаючи в бороді смішок: «Наші корови якесь мудре молоко стали давати. Се не ти їх грамоти учиш? Уважай, бо скоро будуть ганьбитися мукати».

Прийшов день, коли став я перед ним і рішуче сказав: «Хочу вчитися в семінарії». – «Хочеш, то вчися», незворушно відповів він. «А мене туди приймуть?» – «Намір солому ломить, брате». Вперше назвав мене не сином, а братом. І подався я в Ужгород. Склав письмово всі іспити, бо не хотів їх мучити слуханням. Присуд був короткий: вертайся в обитель! Я й вернувся. А за кілька днів завернув до нас сам владика. І нараз від брами – до горового скиту, до схимника. Брат, що прислугував їм біля трапези, персповів мені потім їх бесіду.

«Він написав щось не так?» – суворо запитав отець Іриней.

«Якраз що написав ліпше за всіх», – відповів архієпископ.

«То в чому річ?»

«Всечесний отче, я знаю, як ви можете підготувати вихованця. Я сам ваш учень до кінця днів своїх. Але

цього хлопчака я не уявляю служителем перед паствою. Мало того, що його не буце видно з амвону. Його й чутно не буце. Чи я не правий?»

«Правий лише Господь. І даймо йому самому вибирати собі служників», – Іриней промовляв густо й грізно.

«Брате мій милий, у Господа не було німих проповідників. Нас і так слабо чує світ, а цей хлопець не говорить».

«То й добре, що не говорить, – сухо підсумував старець. – Буде там у вас менше словесного тріску».

Дорідне владиче тіло здригнулося, відтак затрусилося в непогамовному сміху, аж нагрудний хрест затрясся. Вони сміялися обоє. Сміялися, як діти. А потім обнялися...

«Хіба ми не знаємо, брате, що в тиші легше почути Господа? – примирливо мовив Іриней. – І хіба не задля цього мовчання я заліз, як червак, у цю мертву гору?»

Архієпископ забрав мене з собою. Так я став семінаристом, а по закінченні скерували мене в академію. Там я написав працю про те, як проповідувати глухонімим. Служив при спеціальних школах, в інтернатах, у тюрмах. Навчаючи цих людей, я сам навчився розмовляти. Ну, не чисто, але... ви самі чуєте як. Моє горло, можна сказати, чимось подібне до солов’їного. Весь час потребує прочищення, тренування. Тому я й вернувся в гори. Людям не будеш проповідувати просто неба, а деревам можна. Вони не стомлюються слухати і все приймають. От покладемо храм і кожного дня там буде Служба. Тоді й мені буде легше. А може, й ще комусь...»

Монашик підвівся. Він здався якимось вищим, ніж до того. Старому вже не хотілося називати його подумки цим здрібнілим словом – монашик.

«Файно вас Ріка годує», – сказав той.

«Це Пес мене годує, – мовив старий. – І коза».

Пес, зачувши своє ім’я, повернув до них свою задумливу морду. Старий побіг до шопи і відрізав одну низанку риби. Перекинув її через плече й повернувся: «Пригостіть там своїх помічників». – «Сердечно дякую, але це багато. Риба дорога». – «Пусте, ця риба дармова», махнув рукою старий. Він супроводив отця Дам’яна через кладку до возової дороги і там нерішуче запитав: «Це правда, що молитви за померлих помічні для них?»

«Так, всякі молитви помічні. Бо в молитві нам відкривається промисел Божий. Добре, що ми маємо таке благо. А от вони, ті, що відійшли, вже не мають такої нагоди».

Старий сором’язливо видихнув: «Я захищаю їх могили від Ріки». – «Так, я розумію вас, – отець Дам’ян вклав свої очі в його. – Це важка робота... потрібна робота. Але це не молитва». – «Помоліться, отче, за мого батька. Його звали Йваном». – «Добре, я помолюся. Але й ви моліться». – «Я не знаю як». – «Господь научить». – «Не думаю. Мій батько був великим грішником. І я теж».

«Ми всі грішники. Мого вчителя отця Іринея мали за праведника, а він себе називав найбільшим грішником. І просив мене в смертний час молитися за нього. Ці молитви приносять мені найбільше радості. Гадаю, що і йому».

Старий згорблено понурив голову, наче всі гріхи роду враз лягли йому на плечі. А монах під тяженьким куканом легко закрокував вибоїстою дорогою.

Світанок заскріпнув у студених долонях гір. Діл сивів першими інеями. Нагідки, мальви й царські борідки стояли, як зацукрені. Пес проклав у траві двоїсту колію: одну, ширшу, – двома ногами, другу – тоншу Намокла від нічних випарів кладка не рипіла. Ріка диміла сонним туманцем. Через нього світ проглядався, наче крізь сльози. Старий підняв очі на свій берег і обмер

сіре каміння було схоже на людські черепи. Гора черепів.

«Мертвий берег», – стрілило в голову. Він рукою відхилив цю ману, що була доточенням тяжкого сну, і прив’язав постромки чобіт до пояса. Рішуче ступив у воду. Ріка байдуже прийняла його, звикла до щоденного потоптування. Старому тепер легше було ходити загладженим дном. Ріка тут опала, позбувшись кам’яних зубів, присмирніла. А він далі визбирував дотла усе, що муляло ще в руслі його підошви. І носив до берегового валу, забивав дрібнотою щілици. І жалкував, що не мас грубої дротяної сітки, якою стягують дамби. Та перев’язь була б надійнішою. Але нічого, він мав надію на чіпкий вільшаник, що корінням сплете свою сіть.

Старий кутуляв собою туци-сюди без спочину, але робота не гріла – вода студінню проймала ноги через гуму і теплі онучі. Він мусив зігрітися. І не так тіло загріти, як душу, що з учорашньої бесіди з отцем Дам’яном не знаходила собі місця. Та розмова загнала його на тонку кригу. Руки нібито в роботі, а душа нудом нудить. Останнім часом усе в нього йшло якось хистко. А чому – не міг собі дати правду. Хоча що тут пояснювати?! Серце невтолено точив шкулький червачок: «Топчеш Ріку... чоботами топчеш...»

А сама вона мовчала. Затято мовчала, сховавши в принишклих чорториях язик.

Вже другий день чув ліктем у кишені щербатий келишок грубого бурштину Він і спав із ним. Нарешті старий витяг його і наставив проти сонця. Мутний камінь із запеченими пухирцями повітря, поснований тріщинками. Який би чистий трунок не налив у цю чару, той видавався каламуттю. І чому батько так віддано її любив?

Старий скинув чоботи і подався на свій двір. Земля ще не вгрілася, ніжно свіжила ступні. В сінях намацав холодну пляшку, запхав у пазуху і рушив до цвинтарця. Дорогою обернувся до ГІса, і той зупинився. Пес зрозумів, що старий хоче йти сам. Він прийшов. Над другим гробиком скраю став і зубами зірвав бляшане заткальце. З горлечка потягло перекислою причиною. Він призабув дух горілки. Налив по вінця келишок. Губи тремтіли, а язик задубів у роті. Нахилився й поклав шклярик на полеглий хрест. Але криве денце не вдержалося – горілка вилилася. Пересохле потріскане дерево враз спило вологу. Якось аж жадібно спило.

Старий поклав руку па темну мокру пляму. Вона гріла його пучку. Тоді налив собі й прошептав прилюбну батькову приповідку: «Тікай, душа, на плече, бо горілка потече!» І вихилив одним духом. Горілка пішла м’яко, як вода, не подразнивши горло.

«Ну ось ми й випили з тобою, няню, – старий кріпився, аби не зірвати голос. -1 ще вип’ємо – хто нам заборонить?!»

Налив другу. Поклав на хрест. Чарочка стояла стійко. Старий мусив нігтем підштовхнути її, щоб дерево всотало горілку. І сам випив. Треба було сказати щось іще, та він не знав що. Він ніколи не знав, що казати за столом. І в цьому заздрив батькові, котрий завжди мав напоготові замашне слівце. Дід Минула казав, що його зять «має губу від уха до уха». Це по-всякому було правдою.

Вродився він калічкою – із заячою губою. Казали, коли мати ходила з ним у тяжі, то присіла в потребі під кущ – а там заєць спав. Ріс хирявим, бо молоко з цицьки стікало двома струмочками долі, мало що в його черевце попадало. Кволий тільцем, зате головатий. Сама голова важила як тулуб. І ніс мав довгий, як три тижні. Може, за це й признали його жиди за свого. До сокири й косовища не мав сили, а служити на прихваті був гораздий. Батько його пропив у Мошка і корову і царину, і гаті на собі. Віддав сина в прислугу. Нарубати дров, напалити, розсіяти по грядках попіл, зібрати садовину, натовкти горіхів, вигнати птицю. І жиденята любили його, веселого дітвака із заячим цисочком. Чи був у гуморі, чи ні – а твар його весь час сміялася. Так коло жидівських дітей і сам навчився читати по-їхньому. Його вже тоді звали Йонко-жидик.

Зростав малий верховинець при корчмі і нахапався гендлярства. Та так, що в суботній день Мошко перекладав крамарство на нього. І торгував він, як великий, строго ведучи рахунок, не даючи нікому попуску. Та дорослі хлопці збивали його з пуїтя. «Ионку, випий з нами». – «Нє, горілка гірка». – «Ми тобі угорського вина заплатимо. З Токаю». Вино було солодке і липке, та все одно стікало крізь розщелини губів за комір». А хлопці з дівками потішалися. Доки Йонко не прихитрився ссати пахучий фурмінт соломинкою. Це його й погубило. Питво, коли тонко цідиться, нараз у кров попадає і оглушує хмелем. Либонь оте дітвацьке смакування і втягло його. Хоча хто знає, що кому на планиді розписано? Горе не заїдають, а запити його можна.

Він і запивав. Чорно запивав. І коли йому казали, що голову має золоту, а горло діряве, сміявся: «Душа міру знає – вип’є і спочиває».

«Господи, дай його душі хоч там передих, – невміло сотворяв старий молитву для батька. – Прости йому гріхи цього світу і дай спочивок у засвітах...»

Жиди приодягли Йонка, підстригли, справили йому чоботи. Брали з собою і в город, коли вибиралися в хедер чи синагогу, і на купелі в Тереблю. Живою тінню метлявся він коло них: Ионко те, Ионко це, Ионко там, Ионко тут... Хлопець служив їм віддано і справно. Хоч і не знав – за що. Як собака, котрій досить лише відчуття, що вона потрібна.

Вдарила війна. Євреїв гнали в гетто до Мукачева. Йонко теж тюпав із процесією, тягнув на собі їх клунки. Коли сідали на перепочинок, бігав за водою, збивав куряву зі святочних сардаків. Чомусь усі вирядилися, як на празник. Мабуть міркували, що це остання їх парада в житті. В Мукачеві перед мостом загородили з двох боків вулицю, туди й пакували євреїв із цілого краю. Йонка за браму не пустили. Але він уночі знайшов лаз і прибився до своїх. Люди спали покотом по ремісничих робітнях, у конюшнях, а то й під липами. Коли сіявся дощ, тиснулися до мурів.

Воду привозили їм у бочках із Латориці. Ледве вистачало на пиття. Прихоплені з собою харчі теж скінчилися. Мошко давав Йонкові гроші, щоб той через лаз вибирався в город. Приносив молоко, сир, яйця, рибу й садовину. Те, що не з’їдали, міняли поміж своїх на

коштовності. Мошко й тут гендлював. І дуже вдало. Бувало, що Ионко за ніч обертався з ношею двічі-тричі. Л Мошко тс боржій спродував. Крамар, що комар, – де сяде, там п’є.

Потайний лаз виходив у густий вербник над Латорицею. Хлопець божився, що виведе їх. Якщо яму пробрати, то пролізе й найтовстіший. Дівоцтво рвалося, та Мошко зацитькував їх: «Не тріщіть, сороки, бо переломите мені торг. Люди золотом платять. Ліпше зоріть за женихами – тут є з кого вибрати. А із золотом ми і в Європах не пропадемо».

Мадярські гонведи оберемками розносили цидули: «Панове, вибачте за тимчасові незручності. Дотримуйтесь порядку і зберігайте спокій. Беріть із собою все найцінніше. Це можна буде покласти в банк на проценти. До кінця війни ви будете жити в зручних оселях, матимете добру роботу і культурний відпочинок. А після самі виберете собі країну для проживання...»

Вірили тому не всі. Йонко запримітив, як старий рабин крадькома запхав у дупло залізну карнавку. Вночі він витяг її зі сховку Там були монети, персні й ланцюжки. Без роздуму віддав це добро на зберігання Мошкові. «Ионку, – прорік той урочисто, – це буде твоїм уділом у моїй маєтності. Віднині ти мені не слуга, а приятель. А якщо приймеш обрізання, дам за тебе одну з доньок. Котру сам вибереш. Не подивлюся на твою ваду. Бог чує моє слово». Ионко сміявся. Він завжди сміявся, бо мав такий рот. І служив їм далі.

Люди жили тісним, здушливим гуртом. їли, що вдалося купити в сторожі, молилися, плакали, вмивалися росою з листя, стояли в черзі до єдиної вбиральні, обтягнутої брезентом, молоді кохалися по закутках.

Одної ночі під виття сирени всіх почали пакувати на машини. Йонко намішав клунки і скрині. Приліпившись до кузова, доїхав до вокзалу. Тут чорніли ямами дверей товарні вагони. Щоб посадка проходила швидше, людей підганяли багнетами. Йонка відігнали, бо не мав на грудях нашитої звізди Давида. Та він у тій колотнечі колесом закотився в сусідній вагон.

Йонко, як вірний пес, не мислив свого життя без господарів. До того ж із ними був і його скарб, а може, і його майбутня жона. Може його доля їхала в передньому вагоні, то як він міг залишитися тут?! Доти він встиг обмовитися ІІІпрінці (вона гаки була йому до дяки) про намір її батька. Та дзвінко розсміялася: «А як ти будеш зі мною цілуватися зубами?» Це охолодило його. У Шпрінци були повні, гарно окреслені губи. Чисто, як перестиглі вишні. Коли він дивився на них, то не думав про свої, точніше – про відсутність їх. Якось не думав, що для любові конче потрібні вуста. Йонкові тоді йшов п’ятнадцятий рік.

їхали в затхлій тісняві. Спочити можна були лише сидячи, притиснувши коліна до грудей. До вітру випускали раз на добу. Тоді й воду давали – черпак на рот. І хлібець із маргарином у дірці. Зате можна було злизувати з бляхи іржаві патьоки випарів. Йонкові при цьому губи не заважали, як іншим. Вночі коло нього померла якась баба. Своїм боком він чув щось тверде в її пазусі. Посяг рукою – грудь була пласка, як річковий камінь, а сосок аж уколов його крижаною бурулькою. Зате там було приховане зачерствіле печиво. Коли їх вивели на черговий водопій, Йонко прихитрився і кинув колач Шпрінці. Та схопила його і закусила в зубах, тут же підняла спідницю й присіла під насипом. Люди, відкинувши сором, облегшалися одразу ж біля вагонів. Однак Йонкові здалося, що Шпрінца тоді робила це не тільки для себе, але й для нього. Чомусь навмисно затримувала відкритість своєї срамоти, задивляючись на нього запалими очима. Може то була остання відплата йому за колач, за віддану службу, за любов.

«Куди, нащо ти їдеш? – крикнула вона заправляючись. – Хто тебе жене, дурню?»

Йонко не знав, що сказати, але для себе знав напевно, що тепер, коли побачив Шпрінцу і такою, відкритою для нього, – він готовий їхати за тим вагоном на край світу. У мертвої баби на шиї був ще й ланцюжок із сердечком. Йонко виміняв його на хлібець. Долучив до нього свій і обв’язав їх дротиком, а маргарин надійно затоптав у м’якуш. Хотів на наступній зупинці передати Шпрінці. Але над ранок ешелон здригнувся і став. Скреготіло залізо, валували пси, гойкали щось по– німецьки. Відкрили двері, в очі,вдарило зелене світло і веселе привітання унтера.

«Що він сказав?» – зашепотіли ззаду.

«Ласкаво просимо під холодний душ», – пояснив учитель.

Це був Аушвіц. Хвіст поїзда з їх вагоном відчепили, а передні загриміли далі. Забираючи з собою Шпрінцу, його скарбець, його панів і його вчорашнє життя. Пішов у безвість з рясною родиною пульоокий Мошко, знатний торгаш Межигірської долини. Залишив Йонкові в спадок хіба улюблену приповістку: «Година платить, година тратить», яку той усе життя мірився розгадати.

Перед брамою їх вишикували лавою по п’ятеро, заграла музика. З ліхтарів і дротів на голови скапувала холодна роса. Либонь це були перші краплі обіцяного душу. Всі йшли з валізами й клунками, лише він один порожнем. За звичкою поривався комусь допомогти, але ті недовіряли свої речі потворному недоростку. Поклажу їх ретельно описували, щоб «не було недоречностей, коли незабаром вони забиратимуть її». Так само й одяг. «Не забудьте номер своєї шафки, щоб не переплутати із сусідами», – приязно радив есесівець. А обслуга при цьому реготала.