Текст книги "Горянин. Води Господніх русел"

Автор книги: Мирослав Дочинець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

Дома всі насторожено притихли перед незнайомим прийшлим. Лише мати рушила до нього на тремтячих ногах і відтягла праве вухо – там білів задавнений рубець від серпа, ще з дитинства. «Йванко... дитина моя солодка». Вуха Клаубер залишив йому свої. Йонко засипав тоді всіх дарунками. А за місяць одружився, взяв повненьке маломовне дівча. Ще в таборах собі вимріював дівчину товстеньку, тілисту, бо довкола всі були худобні. І щоб тиха була, щоб слухала вона, а не він. Він доста всього начувся. І вгадав вибором: жона за життя не мовила йому жодного кривого слова. Хоч і було за що. Пив він, пив чорно.

А коли не пив, ставав на короткий час розважливим, промітним чоловіком. Копійка сама йшла йому в руки, хоч він і не брав до них ніякого інструменту. Так заробляв

вигадкою, хитрістю, гендлем. Сказано – жидик. Коли тесть журив його, щоб брався якоїсь поважної роботи, той підсміювався: «Я не робив навіть там, де за це розстрілювали або тлумили в кам’яному мішку».

Про Йонка казали: куди не ступить, за ним золоті верби ростуть. Він перший привіз у гори бензопили, міняв їх на дерево. За дерево брав оцинкований гонт, яким верховинці крили хати. А їхній дах тесть не дав перекрити, так і залишилася хижа під драницями. «По блясі дощ б’є, як по тім’ю», – хмурився старий Микула– звіролов.

Йонко приймав від людей (де ще тоді були австрійці і шведи?!) ягоди, гриби й шкури. За ними приїздили із степів машини, повні соняшнику. Потім баби стояли з мішками по базарах і вокзалах, продавали насіння в пакетиках із газет. Повсюдно стояли, аж до Москви.

Йонко підбив голову колгоспу завести звіроферму, шити рукавиці, плести кошики, мотати трансформатори, збирати транзистори, чавити вино з яблук. Людей на роботу звозили з десяти сіл. На їх обійстя приходили чужі люди в пальтах, радилися під деревами, хитали головами, махали руками, тупали ногами. А Йонко мовчки слухав і їв сливи. Кидав у траву кісточки і кілька слів для прибутніх. І вони відходили, притихлі й запалені примарною надією. Приходили румуни, грузини, цигани, євреї. Діти чули, як батько розмовляє з ними не по-нашому.

А «Волги» і «бобики» бігали понад Рікою, як насолені. Десь невидимо крутилася загадкова громіздка й потужна машина, а іскри до її мотора висікалися тут, у затінні кудлатих лерх, під сивою смерековою стріхою... І от знагла голів колгоспу і сільради, а заодно й в’язку районних начальників, посадили. Прийшли і до Йонка, нервово щось випитували. А він щиро сміявся і знизував плечима. Зробили обшук, пересіяли зерно, перетрясли оборіг і пішли.

Грошей у хаті не було ніколи. Загс всі були вбрані і ситі, мали доглянуту худобу. Йонко ще в концтаборі навчився обходитися без грошей. Не гріли його гроші.

Може, гріло щось інше. Якщо гріло. «Мені не треба дев’ятсот. Мені досить двічі по двісті і раз п’ятсот». Така була в нього приповідка.

Після арештів чужі перестали являтися. Вибирався в світ час од часу сам Йонко. І привозив крупи, цукор, макарони, олію, ящики горілки. Спочатку машиною, а відтак у руках і на плечах. Це був уже інший Йонко. Не той, що завжди сміявся. Він мав світлу голову, але потайну, темну душу. І нікого туди не впускав, наче оберігаючи рідних від мороку, який приніс із собою. «Може, він і шахрай, – розмірковував вуйко Тимко, – може, зрадник і великий грішник, але ми не маємо права судити його, бо в нього є якась своя правда, яку іншим важливо поважати, будуючи свою». Але домашні так і не збагнули її, бо Йонко не любив довгих просторікувань. Він навіть не довершував при розмові фраз. Може, йому не цікаво було розмовляти з ними, а, може, втомливо...

Доки вистачало питва, він пив. Палив своє життя, як копійчану свічку. Пив, майже не заїдаючи. Замість закуски втягував у себе ситні, пахучі воздухи. І не міг тут надихатися після крематоріїв і шахт. В останні роки життя Йонко лишень пив, не переймаючись хазяйством. «Я в законі, – мимрив у хмільній тлумі. – Мені трудити западло». Коли його спаралізувало, міг піднести за день до рота хіба вже чарочку-другу. І то лише тому шкалику, що привіз звідти – дарунок друга-латиша, якого врятував від голодної смерті в Якутії. Шкалик був вирізаний із бурштину, який викидає на берег Балтійське море. В камені, що просвічувався, як майський мед, серед білих пухирців повітря застрягла мурашка. «Робіть, робіть, гаруйте... такою й ваша доля буде», – бурмотів Йонко– жидик, показуючи нігтем на мураху в бурштині. Чоловік із чужим обличчям і світовою чужістю в душі.

Його комірчина, постеля, крисаня і навіть старий пес, що любив дрімати поряд, пропахли сивухою. Син його натоптував у чарочку смоли-живиці, щоб немічній руці важче її було піднімати і щоб менше залишалося вмісту для горілки.

«Вуйку, ви лікуєте все і всіх, – домагав він Тимка. – То невже не можете вилікувати няня від п’янки? Чи не хочете?»

«Не можу і не хочу», – відсікав той.

«Чому? Він же вмре від горілки».

«Ні, він п’є, щоб жити...»

«Ну ось ми й випили з вами, няню», – мовив тепер старий самим сухим горлом. І ще випив. Останнього свого дня батько, що відмовчувався цілими тижнями, несподівано попросив його: «Випий зі мною». Але син відмахнувся: «Не меліть дурниць!» Спішив до роботи. Так і поніс із собою в ліс оту страдницько-винувату посмішку блідого зарослого обличчя. Коли батька поі олили, відкрилися тоненькі пругкі рубці. А вже перед самим загрібанням вони чорніли запалими ярочками, неначе латка пришитого тіла прагнула відторгнутися перед новим переходом за своєю десь заблуканою душею...

Тепер серце старого підпирав камінь. Він зірвав із гробу травинку, протягнув її між пальцями. Вона тихо скрипнула і запахла так, як пахне по весні луг. Щось капнуло на долоню. Вітер захолодив його мокрі вилиці. Старий плакав. «Давно не пив, – пояснив собі подумки.

Це горілка тече з очей». Не знати, що то текло, та лиш тепер, здригаючи плечима, як кінь під канчуком, він зрозумів, що пронизливо любив цього тяжкого й незрозумілого чоловіка. Любив і любить. Свого вітця, котрий ніколи не погладив його, не сказав лагідного слова, не дав жодного напуття. Він плакав, ридав на голос і не соромився цього ні перед Псом, ні перед деревами, ні перед гробами.

«Ч-ч-чому плач-ч-чеш-ш-ш?» – шелестіла пожухла могильна травиця.

«Не знаю. Я слабий».

«Ні, просто ти надто довго був сильним. Плач-ш-ш!

Мурашка моторно снувала по трухлому бруску. Дійшла до плями від горілки, зупинилася й повернула назад.

«Потерпи, маленька, – сказав старий, – скоро буде новий хрест».

І вломився в межигірську ізлучину падолист. Це сталося в одну ніч. Кволий розвидень на сході довго перемагав місяць. А зорі тремтіли, холодні і бліді, як краплини води. Коза носила в бороді колючі реп’яхи – дозріле сім’я осені. Кучерявий портулак між кам’яними плитами згортався вже не тільки на ніч. Твердо тримали голівки лише мальви. Ці квіти щасливі з того, що довго живуть. Тому й величаються.

Ріка ранками лежала, як скло, і старий спочатку кидав камінець, щоб розбудити її. Ріка ставала іншою в таку пору Якоюсь розсіяною і невпевненою. Ріка не знала, що думають про неї. Хоча у своєму одвічному живому русі знала напевно, що потрібно їй. І брала собі те, як бере потрібне їй жінка, прихиливши чоловіка тихими ласками.

Вдарив морозець. Слабенький, але достатній, щоб зварити ще живий лист і прив’ялити до гіркавої солодкавості калину. Старий того ранку пішов у гору, щоб наламати ягід. Мати перед зимою завжди підвішувала їх до сволока і кетяги, вкупі з тканням і вишивками.тітки Гафії, наповнювали світлицю теплим сяйвом. Кожен мимохідь відщипував собі кілька ягідок і кидав до рота. Тому й не знали застуди взимі.

Старий наламав калини цілий кіш і подався до Буркуна, щоб звідти глянуги на Ріку, на свою роботу. Глянув – і язик задубів йому в роті. А кошик зісковзнув у заінеєну траву. Ріка знову протинала долинку широкою тремтливою стрічкою, безборонно несла ясні води між пожовклими вільхами. Його кам’яного валу, його вимозоленої труднації не було. Вода за одну ніч загладила насип. І тепер на тому місці кипіла, як риба під час нересту: то оголяла сірі спини валунів, то накривала їх. А збоку чорнів свіжий обрив – каміння потягнуло з собою і частку берега.

«Йо-о-о-ой! – вихопилося з грудей старого. Як із покинутої, надовго заснулоїтрембіти вирвалося. – Йо– о-ой, мамко моя, мамко...» І полилася, несподівано для нього самого, співанка. Любима дідова, яку той привіз із гір Приштини. І пісня ця, як сонцелюбний портулак, прийнялася в їх горах.

Гойя! Жінка зріє, щоб народити мужчину.

Гойя! Мужчина зріє, щоб народити мужність.

Гойя! Виноград зріє, щоб народити вино.

Гойя! Вино зріє, щоб нагадати про мужність.

Розкутий, рівний голос, струшуючи всохлі війнички модрини, падав у заліснене корито заплави, лягав на ртутну течію і розбивався об ребристе каміння,

розлітався срібними бризками. Ріка приймала ті падаючі згуки в саме своє лоно. Він співав вільно і тужно, але без смутку. Вся сажа гіркоти, що назбиралася в грудях за ці півроку, продиралася піснею, впускаючи в легені свіжі воздухи. Співав і сміявся. Якби хтось чув його, то подумав би, що старий сплив з розуму. Але його чув тільки Пес, що ніяково щулив голову, боячись підвести на хазяїна очі.

Коли скінчив співати, ступив до Пса і замахнувся на нього рукою: «А ти теж добрий, не міг мене, йолопа, стримати?.. Не міг якось підказати, дати знак, що це дурного робота... що вода, камінь, земля, повітря – кусаються. Та ще коли їх прихоплює мороз... А я поривався зліпити їх. Старий тупий дуролом! Ганьба перед світом, перед Рікою...»

Він не вдарив Пса, але той повинно схилив голову аж до землі, наче справді визнавав свою вину непорадності. Він очима випрошував у старого любов, як жебрак. І той опустив руку. Він би його ніколи не вдарив, бо поважав його за розум, покладисту вдачу і маломовність. І нерідко розмовляв з ним, забуваючи, що то не чоловік. Тепер їх очі зустрілися. Всерозуміючі і всспрощаючі очі. їх пов’язувала незрима, але міцна нитка, яка може існувати лише між тими, що побачили одне в одному власну одинокість.

Старий зійшов у долину і напився з Ріки води. Вперше за ці місяці напився. Пив спрагло, як у дитинстві. І синя живинка на його скроні так само бентежно забилася. І згадалося йому дідове: «Ніколи не кажи, що не будеш пити з цієї води».

То була субота. А в неділю старий приодягся і зійшов у село. Дорогою ще не знав, куди йде – до корчми чи до церкви. Але корчму проминув.

' Стіни нової церкви сягали ще лише людських голів. Але Службу правили вже всередині. На цеглу повісили клейонки з образами, встановили невеличкий іконостас із старого храму. До високої труби був прив’язаний дротом хрест. Старий стояв біля бочки з вапном і не знав куди подіти руки. Давно не був на молебні, стежив за іншими – коли хреститися. Отець Дам’ян служив повільно, заокруглюючи кожне слово, наче писанки вирізав із дерева. Дивно, але тут мова давалося йому легше, ніж при бесіді. З уст його піднімалася пара. Від того й слова здавалися легкими й свіжими. Злітали над голими мурами туди, куди їм і належало відлітати. Звідки вони й приходили.

«Подібно до того, як вода пробиває собі шлях через усі перепони, щоб піднятися до рівня джерела, звідки вона витікає, – так і дух людський повсякчас рветься в гору – до свого першоджерела. Якби дух цей не походив від Бога, він не шукав би Його, не шукав би єднання з Ним. І це прагнення долає всі перешкоди плоті й фізичні спокуби, щоб досягти того вищого... І як би це прагнення незграбно й боязко не проявлялося, воно засвідчує наше Божественне походження...»

Потім співали. Просили собі в молитві різного, у тому числі й щасливої смерті. Це чомусь кольнуло старому серце. Коли вийшов надвір, незчувся, як підійшов до нього отець Дам’ян. Поздоровкався за руку, як із приятелем. Мовчки дивився на нього ясними очима. Старий, ніяковіючи, розумів, що мусить щось казати. Бо цього разу він прийшов, а не до нього прийшли.

«Чому просимо щасливої смерті, отче? Хіба вмирання може бути таким?»

«Може. І щаслива смерть, може, й важливіша, ніж щасливе життя. Правда, в силі й при здоров’ї ми про це не думаємо. Але чому це непокоїть вас?»

«Я не про себе – про стару. Вона вмерла знагла... Як їй було при цьому?»

«Я чув, – сказав священик. – Вона відійшла в сні. Заснула смертю. Це щаслива смерть».

Помовчали, але мовчанка між ними й зараз не була обтяжливою.

«Про вас не питаю, – отець діткнувся його руки, – бо якщо ви тут, то я спокійний. А як наша Ріка?»

«Ріка як ріка, – відказав старий. Йому чомусь сподобалося, що той сказав «наша». – Знову знесла мій берег. Той, із каміння, якщо пам’ятаєте?»

«Пам’ятаю, аякже. Берег... Зазвичай не ми кладемо береги. Ми до них пливемо, чи від них... А ви пам’ятаєте вашу стару церковку, оту маленьку, дерев’яну? Не щастило їй на місце. Спочатку в неї вдарила блискавиця на вершині груня. Люди перенесли її нижче, до поточини, й зібрали заново. Але там її підмило, церква зсунулася. Тоді їй знайшли нове місце, на ровіні. Але вже не розписували стін, повісили образи на клейонках, неначе чекали нової каверзи від природи. І справді, стіни без доброго підмурівка сіли на мочарі, взялися тріщинами... Тепер ми заклали надійний, кам’яний храм. Я відчуваю, що тут Йому притульно. Тут він нарешті вдома. Так і мало бути. Бо ми ходили з Ним, а Він з нами. Поки не знайшли свій твердий берег. Так воно з берегами.. .Та я хотів вам сказати й про інше. Нині я причащав вашим ягідним квасом».

«Чим?» – старий аж роззирнувся в боки з подиву.

«Так, квасом, – по-дитячому збигошно сміявся монашик. – Лише нікому не кажіть, бо то переступ ритуалу. А що мені було робити?! Вино, що привезли з Берегова, скисло. Підроблене вино. Геть зачерствіли люди, якщо вже й святі дари не поважають...»

Тут отця хтось покликав, і він пішов до будови. Як хлопчик побіг. У тих же потрісканих кросівках під сутаною, підмітив старий. Хоч низом уже тягло студінню.

З церкви старий пішов на пошту. Вибрав пенсію. Тоді витяг із паспорта папірець із телефонним номером і попросив дівча, щоб його з’єднали.

«Го-го, старий! – почулося так звучно й близько, ніби Аркадій наживо вломився в кабінку. – Чей у лісі щось здохло, що ти взяв до рук телефон?»

«Не знаю, сам я ще не здох, як чуєш. А в лісі тепер буваю рідко. Більше біля Ріки».

«Старий, ти став рибаком?»

«Радше – старим дураком».

«Впізнаю твій гумор. Ех, як мені зараз цього бракує! Я в такій глухій облозі, що чортам смішно. Рвуть мене, чоловіче, на клапті. І підкуповують, і погрожують, і в газетах висміюють... Це ще ті лиси, гой-гой... Та завод я їм не здам! Живим не здам. Бо там у цівках не вино тече, а моя кров. А в пивницях лежать не гекталітри, а моє серце. Воно чує і знає, що шепче кожна бочка, що снить кожна пляшка в павутинні... А вони це, плекане мною десятиліттями, хочуть присісти своїми паскудними рудоволосими задами. Ще й оскиряються: «Слєзай по-доброму с вінной труби, парніша. Смотряіцій відіт етот бізнес в другом формате...» Чуєш? Захлинуться моїм вином ті хлопчики, що виросли на сивусі... Вино робити – не вугілля довбати і не сталь варити чужими руками. Вино – це молитва... Вибач мені неконтрольовані емоції. Дістали суки! Кажи, старий, що маєш казати».

«Треба вино».

«Усім треба вино».

«Не мені, Аркадію».

«Нічого не пояснюй. Мені досить того, що попросив ти. Тому для мене це не клопіт, а задоволення. Яке вино?»

«Не знаю... Якесь добре, чисте. Щоб не скисло».

«Сухе червоне. Це буде найкраще мерло трирічної витримки. Бочки досить?»

«Не треба так багато. Це не для пиття».

«Розумію, – для ліків?»

«Може й так. Маєш правду, Аркадію. Але, гадаю, досить корчаги».

«Таке вино не можна ламати. Воно в бочці, як у материнім лоні. Куди відправляти?»

«В наше село. На нову церкву. Най передадуть монашику... отцю Дам’яну».

«Завтра буде там. І попроси його, старий, нехай помолиться за мою душу, коли щось...»

«Добре, Аркадію, попрошу. Але й сам... молися...»

«Чуєш, старий?»

«Що, Аркадію?»

«Колись я любив полювати, лупив із трьох цівок одразу. Тепер на мене лови... Як усе повернулося...»

«Нічого, встоїш. Ведмідь не взяв, що тобі лисиці вчинять?!»

«Ведмідь... Знаєш, старий, я не раз думаю: якби ти мене тоді не затулив собою, всієї цієї напасті не було б. Нічого не було б... Але й доброго вина в нашому краї давно не було б...»

«Встоїмо, Аркадію. Під нами ж наша земля».

«Наша. І тому не сміємо зійти з неї. Хіба в неї... Чуєш, брате...»

«Що?»

«Я тебе люблю. Люблю, як свою душу Віриш мені?»

Старий відняв від вуха слухавку і повісив на залізний язичок. «Вірю, Аркадію. Кому ж мені вірити?»

прошептав сам до себе. Вони так і не навчилися прощатися. Той момент завжди затягувався, і обом було важко розійтися. Але тепер старому треба було поспішати. Його чекали Пес, коза й Ріка.

Вертався додому, і там, де Ріка викидала перше коліно, нагнала його снігова хмара. Затягла солом’яне сонце, придавила ліс. Сніг повалив клаптями, але довго не тримався. Тепло дерев, сухих трав і підземних вод топило його. Ріка курилася рідким туманцем. Від думок у голові старого шуміло, як у млині. Те, що гнітив у собі за цей час, прорвалося, як та хмара. Монашик у своїй казані говорив неначе для нього. І про нього. І про його Ріку. Вона сббі тече, а він, старий, іде собі. В кожного своє життєве річище і свої береги. І якщо вона, Ріка, гадкував тепер він, пре на його берег, то це, можливо, не зі злоби, а з вимушеності. Просто в них вони спільні

береги. А що спільне -те спірне. Так ведеться з правіку.

Старий мав багато що розпитати отця Дам’яна, але в горах допитливість не схвалюється. Вважається ознакою слабості і ретельно приховується. Та йому досить було й тої проповіді, і того, що монашик пояснив про Калину. Дуже його це втішило. Аж тіснота відійшла з серця. Цей обруч стискав йому груди з того часу як прочумався в шпиталі і прийшло розуміння того, що сталося.

«Хе, говорили про смерть, і от маєш – повалив еніг, дивувався подумки старий. – І не вір після цього бабському язиченню».

Коли підійшов до свого відрубу, сніг уже забілив просторінь. Посиніла Ріка дрижала в білих рамцях. Кладка протинала її сліпучою смужкою. Старий не наважився ступити на празникову її чистоту, прогрібав перед собою галузкою. Лише хата стояла непокрита, насонцені за літо драниці мокро темніли. Мудру теплоту випромінював цілий зруб, нагрітий за віки душами його роду. І це, вловлюване його чутливою душею тепло, пульсувало через двір, вигін, через Ріку, дорогу і м’яко всотувалося в пушину ялинника.

Дідо Микула вчив його бачити це випромінювання від людських осель. Коли вони йшли у своїх ловецьких мандрах плаями понад села, дідо показував паличкою на обійстя: «Тут, з усього видко, живе вдовиця... А сюди смерть недавно заглянула, ще не вивітрився їїдух.. .'Тут хтось давно і тяжко хворіє... Там готуються до хрестин... А в цьому придомку небожатка без Бога живуть. Але мирно живуть... Зате в сусідах гріх аж через стіни пре. Хоча образи там справно висять... А в тій почорнілій кучі біда загніздилася. Чорна біда, не хочу й говорити...»

Як на людських посілостях розумівся дід, так і на лісовій животині, як він казав. «Звір в окрузі схожий вдачею на тутешніх людей». – «Чому?» – дивувався онук. «Бо одну воду п ’ють і одними воздухами насищаються». Ще повчав дід Микула, що в кожного чоловіка є свій «сродний звір» – його дикий відбиток, його предковічний пращур. Тому звірові треба на ви казати і називати по імені. «А мій звір який?» – збентежено допитувався малий. «Прийде час, і Полісун це тобі проявить, якщо матимеш очі і вуха».

Так і сталося. Відкрилося старому, що його животина-ведмідь (дідо називав його вуйком Мигалем). І вивідував про нього все, безстрашно шукав зустрічі, щоб наблизитися, придивитися, дізнатися щось таке, що йому не відкриє ніяка людська душа. Тільки лісове насельництво, напоєне дикою волею, природною силою, мудрістю світобудови. І втішно знаходив це, пізнавши суголосний зв’язок з ведмедем. Аж доти, доки не переступив межу цієї дивної спорідненості. Переступив не задля себе – задля іншого. Ради життя його...

Старий перечалапав снігом двір, зайшов у хату. Пес лишився за порогом, хоча газда ніколи не зачиняв перед ним двері. Але й не кликав досередини. Такий був туг звичай. І Пес негласно його відчував. Старий розклав у печі, дверцята її теж залишив відкритими. Щоб полум’я вхопило соб; воздуха, а дим знайшов тягу. Вогонь радісно затанцював у склі образів, підсвітив калинові китиці. Стіни теж зраділи живому теплу, захрустіли, як кістки старого чоловіка.

«От і зайшли ми з тобою в зиму», – сказав невідомо кому старий. Пес подумав, що йому і згідливо приплющив очі. Старий вимив підлогу і скинув чоботи, поклав їх на просушку. Натопив снігу і помив ним голову, висушив волосся проти вогню. Щось перекусив і сполоскав на ганку рот. Завважив зламану голівку пістрявої хризантеми – видати, пташина на неї сіла. Підтяв стебло і поклав у банку з водою, що лишилася з талого снігу. Тоді в грубих вовняних шкарпетках підійшов до скрині. З самого споду, з-під обрусів, витяг

молитовник вуйка Тимка. Книжка пахла старим домашнім тютюном, який дідо колись садив рідкими рядочками біля мальв. Широкі чіпкі листочки «бакуну» бралися до одягу, і діти ходили з ними, як із зеленими латками на грудях. А пахли, якщо їх розтерти, так, що аж у горлі дерло. Тепер старий теж прокашлявся, не знаючи куди прилаштувати книжку – на коліна чи на стіл. Оглянувся на Пса і відкрив книжку навмання.

«До Тебе підношу мої очі. До Тебе, що живеш на небі. Як очі слуг на руки свого пана. І як очі слугині – на руки своєї господині. Так очі наші дивляться на Господа, Бога нашого, поки не змилосердиться над нами... Велика бо, як небо, Твоя ласка, і аж до хмар сягає Твоя вірність».

Старий, дослухаючись до чогось у самому собі, закрив молитовник. Йому було досить цього короткого читання, як хворому, що після довгої немочі знову починає їсти. Починає з маленької легкостравної грудки. Ота пожива-читання, яку він щойно прийняв, свіжо провіювала груди, як ковток крутого навару з м’яти. 3– під шкіряної палітурки визирав поруділий ріжок світлини. Старий підніс її до лампи. Зі світлини дивився збуджений Аркадій, поклавши ногу на горб розпластаної ведмедиці. А поряд щулився він – старий, з вимерхлим поглядом і одвислими, як батоги, руками. Перед скривавленою звірячою мордою лежали навхрест дві рушниці. їх тоді сфотографував у лісі водій Аркадія, чи хто вже він там був при ньому.

...Добрих півдня вони піднімалися до крижів полонипного верха Жид Магура. Йшли світлим буковим лісом, пристрілюючи попасом дрібну дичину. Між синіми стовбурами висли димні візерунчаті павісьма проціджених променів. Буки стояли, як колони храмин, підпираючи пречисті шатра небес. Від дерев сіялося світло.

Дорогою Аркадій бив вальдшнепів і вивірок. Водій його на дрібноту зброю не знімав. Зате в одну мить зі старим той запримітив у крушині голівку косулі і скорою кулею прошив її. Він весь час ішов позаду, ішов нечутно, скрадливо, зі знанням ловецької дисципліни. На привалах водій, пригашуючи блиск вузьких зеленкуватих татарських очей, присікався до старого: «Брате, розкажи про вовків». – «Вовк тобі брат», – хрестив його подумки старий і, перемагаючи нехіть, переказував щось із знаття, яке щедро, але намарно залишив йому дідо Микула. Бо він, онук його, звіра знав і любив безкорисливо. Тоді як дідо – знав і ловив, злютувавши в одне прилюбну пристрасть і хлібне ремесло. Хоча, мабуть, він займався б живоловецтвом навіть тоді, якби за те не платили й копійки. Бо «цим цвіла його душа», як казав його син Тимко. І тому пробачав йому багато чого, як той святий, що повчав: любіть і робіть, що хочете.

Вовк – животина сильна, розумна й безпощадна. 1 чесна, бо ніколи не бере більше, ніж йому наразі потрібно. Вовк – це людина навиворіт. Все, що знаєш про людей і як з ними порядкуєш, забудь, коли маєш зносини з вовком. Інакше вовк завжди буде позаду тебе і буде першим. Вовк знає, що ти від нього хочеш, бо сам зазвичай нічого не хоче від тебе. Хіба переступиш йому гін полювання чи необачно сам залізеш йому в зуби. Вовк-споконвічний ворог. М’якші, слабші з них колись обернулися в собак і стали першими друзями й помічниками людини. А підступне й розумне вовче плем’я залишилося ворожим назавжди.

Вовк або один, або з одною вовчицею. А бігати за вівцями – то уділ баранів. І багатьох самців людського роду.

Дід Микула не бив насмерть жодну звірину. Лише вовків. Живцем брав хіба вовчат із лігов. Вовки це знали, відчували, що він їх не боїться, тому не могли вгадати, що й коли від нього чекати. Тому й боялися його. А хто боїться, той поступається, той у програші.

Дід з маленства вчив його «вабити». Мав для цього берестяні дудки. Одна з них видавала протяжне й жахке виття. Су^іим нудом котилося воно над долиною і піднімалося довгим відлунком у гори. Не одразу на нього відкликалася чутка зграя. Тоді Микула діставав другу дудку – і безгоміння ночі протинала висока заклично– стурбована пута вовчиці. Піднімалася й завмирала над ялинником, не встигнувши обірватися, бо в неї несподівано вплітався зловісний хор півдесятка звірячих горлянок. І ліс нишкнув у паралічі страху. Дідо налаштовував на розсошині цівку австрійського карабіна і кам’янів тілом і лицем.

Вовки виринали, як мана, без найменшого шуму, і темними тінями сунули на залиту місячним сяйвом галяву. Хтось міг подумати, що цс хитається понад землею ялинове гілля. Лише не дідо. Він спускав гачок

раз, удруге – і сірі бунти вовчих тіл підкидало вгору і пластало на землю. Бувало, дідо навпомацки встигав перезарядити, блискав новими двома спалахами в гущавник – і звідти долинало скигління підранка.

О, як страшно звучить голодна вовча пісня в тиху морозну ніч! Якось одного вовка з простреленими задніми ногами вони нагнали на лижвах, обтягнутих оленячою шкірою. Бігли кривавим слідом добру версту.

Вовк обернувся на кроки й оскалився. Ікла в нього теж були криваві, а очі темніли колючою злобою. Лише тепер малий збагнув, який це страшний звір.

«Переярок, – пояснив дідо і м’яко скомандував: – Візьми палицю і підійди до нього». Онук на задерев’янілих ногах ступив кілька кроків. «Удар його!» Здригаючись тілом, ціпеніючи кожною кровинкою, той підняв ціпок і опустив на звіра. Вовк перехопив його і смикнув до себе. Малий устояв. Але палиця обламалася в зубах-терпугах. «Спробуй ще раз, – наказав дідо. – Звикай бити першим».

Десь за четвертим разом малому таки вдалося гепнути вовка по черепу. Той загарчав з подвоєною люттю, розкидаючи кігтями сніг. «А тепер пішли геть», сказав дідо. «Як? А з ним що буде?» – «Свої докінчать і зжеруть. Аз його м’ясом переберуть і твій запах. Запах переможця й хазяїна цього лісу».

Вовки різали овець по літнівках, тягали з череди телят, мотлошили птицю, а взимі брали з дворів і собак. Люди з тихим відчаєм ішли до Микули. Та вгадати, коли й де во^ки проявляться, не міг і він. Тому знаджував їх сам. По вовчих проходах прив’язував до дерева курку чи гуску, а бувало, й козу. І дочікувався вовків у сховку проти вітру. Траплялося, що вони прихитрялися вхопити здобич без його пострілу. Тоді дідо кумедно морщив ніс і казав: «Ну от, лишили нас, як раків на мілині...»

Вовки довго вивідували надійність приманки, хоча коза собі звично паслася. Довгі, як циганська дорога, осінні ночі на зароді не розхолоджували ловецької терплячості. Дідо свого дочікувався. Як злодії з хащі, висувалися сіроманці й недовірливо підступали до доступної живини. І дідо їх зустрічав жаканами. Клав нараз двох у ряд. Бо знав вовчий норов: голова звіра лише повертала в якийсь бік, а вже на п’ядь-другу спереду зустрічала її дідова куля. Інші особини з ляку не знали, куди втікати. Це й потрібно було дідові. Однаково точно цілив він як межи очі, так і в хвіст.

Порятовані хижаки не скоро сюди заявлялися. Та другої ночі дідо чекав їх уже в іншому скрадку. Так за тижні два він добряче проріджував зажерливе кодло, а вціліле охвістя заганяв далеко в пущі. І рік на межигірських схилах був спокій. Діда вовки чули й боялися. А оскільки той радо водив за собою й онука, то, може, і його остерігалися. Хоча даремно, бо старий надалі не чинив їм ніякої шкоди. Не підняв жодного разу цівку рушниці, як би його не вмовляли.

Він, онук свого діда, пізнав силу іншої зброї, незмірно надійнішої, ніж дурна куля. «Звір вчує твою нутряну силу навіть беззбройного. А ще коли в сув 'язі з нею мир у твоїй душі, звір відступить. Поважай силу і лісове право звіра – і він поважатиме твою силу і твоє право. Тоді ти для нього теж повноцінний звір, насельник дикого простору, а не крихка людина, що несе в собі страх, підступ і недовіру». Так учив дідо Микула, чоловік-світован, що перейшов пекло людської бійні і молився на схилі літ місяцю, грому, дереву, каменю і Ріці.

Він читав ліс, як його син Тимко читав свої книги.

Про хід звіра йому давали знаки сороки й кедрівки, на це вказували віддалені вершки трепет і чутливе листя папороті. Недарма дідо називав себе «сином папороті», показуючи долоню зі схожим відбитком ліній. Він називав звірячі сліди «набродами» і хмурився чи сміявся над ними, як над захоплюючим письмом. За слідами снував неймовірні здогади, що тут сталося за день. За химерними петлями на снігу вгадував, скільки тут бігало зайців і як вони перехитрували лисицю. Дід стріляв у птиць «на підслух» і з десяти поціляв дев’ять. Помічав на деревах зарубки десятилітньої давності, вгадуючи, куди і до чого вони ведуть. Босою ступнею чув підземну воду, передчував дощ і засуху, заклинав гаддя і знав зілля, яким віднадити мишву і мошву. Він до пса говорив «чоловіче», а свого коня Воронька називав братчиком. Той незмінно пасся на волі і з покликом господаря сумирно ставав під уздечку...

Здається, дідо Микула нічого не боявся ні на цьому світі, ні на тому. Хіба одного – вмерти не в лісі, а в постелі, за що інші ревно моляться. І так воно й сталося. Бо думати треба про те, що хочеш мати, а не про те, що не хочеш. Це було виписано на «мудрому дереві» його сина Тимка, але Микула не визнавав паперових дерев.

...Під Магурськими кряжами вони полювали вже третій день. У гущарах над поточиною було повно рябчиків. Старий м’яко натякнув, що коли хочуть вернутися засвітла, треба рушати назад. Не подобалися йому ці місця – глухі, ведмежі. Та Аркадій, спраглий непорушної краси пралісів, захопився: «Запечемо ввечері лабу косулі, побенкетуємо, а тушу привалимо камінням у потічку. Нічого їй не буде в крижаній воді. І нам тягнути завтра менше. Добре, старий?» – «Не дуже. М’ясо може принадити вуйка Мигаля». – «О, то ще ліпше. Я б пожертвував косулею задля цієї картинки. Обіцяю у ведмедів не стріляти, знаю, як ти їх любиш».