Текст книги "Горянин. Води Господніх русел"

Автор книги: Мирослав Дочинець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)

Не раз, бувало, захекана прийшлячка голосить з перелазу: «Тимку-синку, дай позір на дурну бабу Мої збираються сіно робити в Голдах, а мені другий день поперек кришить на мокву. Що повіш на це, неборе?»– «Повім, маточко, що чотири дні дощу не буде, а в суботу під вечір зіллє, як із відра. Кажіть своїм, най сміло косять. А ви на болячі кості розмийте ціле яйце в скипидарі, натовчіть кореня живокосту і мастіть поперек. А білого хліба і цукру не вживайте, й менше соліть». – «Йой, здоровий би ’сь був, для мене білий хлібець – перша їда. Та ще коли помащений маргариною і круто присолоджений». – «Від білого млива, бабко, тіло кисне, як тісто. А від солі кості м’якнуть і чорніють. Як окіст у ропі».

Тимко знав, що каже. А звідки знав – ніхто цього не відав. Тимко і його, коли підріс, навчив угадувати погоду. Рівно на місяць уперед – на кожний божий день. І то була напродив проста наука. Що здебільшого й притаманне складним і важливим речам. Денна погода зароджується вночі. Тому одну ніч щомісяця належало не спати, хіба що передрімати, як заєць під кущем. За відлік бралося перше, католицьке, Різдво 25 грудня.

Виходили в дзвінку темінь, мороз нараз брав у шорсткі жмені їх обличчя. Спали засинені місяцем гори і згорблений під кожухом снігу ялинник. Нишкнули під оборогом пси. Лише Ріка щось гомоніла обледенілому камінню, клацала зубами криги. Вуйко Тимко писав пальцем по небові, водячи нігтем від звізди до звізди. Ось Чумацький Віз закуителило ясним порохом – на чисту морозну годину. А нижче серпанок сивого туманцю – через два дні ляжуть пластом мокрі сніги. Павутиною поснувало Місяць – через тиждень розгуляється віхола, замете дороги... Далі Тимко устромляв палець у сніг, прикладав до чола, вгадував градус. Тоді ловив ним вітер, визначав, з якого боку і яких чекати хмар. Кожна дрібничка щось відкривала йому, відгортала завісу в завтрашню і позавтрашню днину: і сова, що схлипнула по-жіночому, і рипіння ясеня, і густота тіні від обтяжілих крон сосон, і сухість моху в шпарах стін, і легкий посів сніжку зі стріхи їм на голови. І навіть порухи шашеля в старій цямрині...

А найбільше розповідала Ріка. «Чуєш, як сипле склом на перекаті?! – парували теплими клубочками в синій стуцені Тимкові слова. – Чуєш, як підтягує берег, як зварює льодом плесо?! Чуєш, як крекчуть вільхи з обмороженими прикоренками?! А чуєш, як залопотіла зграя пстругів коло Зрячого Каменя?! Там тепліші вирви, там більше поживи коло старих пнів».

Ніч ділилася на чотири частки. Чотири рази до ранку виходили вони з теплого хліва і вивідували, що нового їм шепче природа. Кожен новий вихід провіщав погоду нового тижня. Ніч, сувора, сторожка гірська ніч, віддавала своїчари прийдешнім дням. У тривожній тиші суворих гір вчувалася чиясь присутність. Здавалося, що хтось невидимий причаївся вгорі і пильно спостерігає за ними. Може той і диктував Тимкові приховані знання, з яких добру частку зумів перейняти і він, його допитливий небіж.

На ближні три тижні рядилося добре поліття. Це обіцяли і Тимкові приписи, і Зрячий Камінь потверджував. Якраз учора було двадцять п’яте, і старий зверстав собі місячний прогноз. У досвітках, уже не лягаючи, взявся розпилювати другу половину бервена. В ранковій свіжості працювалося жвавіше. Пила ковзала легше, сонце не напікало метал і потилицю. До полудня він роздвоїв і той зруб. Потяг стовпи до Ріки. І розташував їх на таких відтинках, на яких їм належало ввійти вістрям у річище. Переміряв кроками ще раз берег – усе сходилося.

Дивовижа з числами давно вже його не дивувала. Число й цього разу лягало під руку. Йому потрібно було шістнадцять паль, аби обійти ними заворот Ріки. Паля, прикинув він, має увійти на півметра в грунт, півметра залишиться у воді, а два метри стирчатимуть відкрито. Для подальшого кріплення. Рівно чотирнадцять метрів мала модрина, яку повалила йому в поміч сама Ріка. Ці чотирнадцять метрів ділилися на чотири колоди, які розтиналися навхрест. Виходило шістнадцять однакових шпунтів. Чому все так сходилося без його причетності? Ні, він не запитував. Зайвий раз старий не ставив запитань ні іншим, ні собі.

«Люди найчастіше запитують те, на що мають відповідь, -розважував Тимко. – А коли відповіді немає, то нащо й виясняти? Запитуй радше ділом, аніж словом. І в роботі прийде тобі відповідь».

Старий навмисно ходив до Зрячого Каменя. Той показався з води до половини. Так, що вже було видно півобличчя – ніс, очі, підняті дуги брів і зморшки на чолі. Плішина обросла мохом. Чоловік, вибитий на камені, наче дивувався. Коли вода впаде ще нижче, з’явиться сумовита посмішка. А коли відкриється й корчувата борода, кам’яна твар виказуватиме

застережливий подив. Того чекали всі з острахом. Він теж цього боявся.

«Коли Ріка покаже писане лице, чекай біди, – віщував тихим шепотом Тимко. – Або небо урветься нечуваною зливою, або град посіче садовину, або зірветься лавина, або все посаджене згорить на корені».

«Хто то на камені, вуйку?»

«Чоловік з крилами».

«Хіба люди мають крила?»

«Були такі, що мали. Вони спускалися на наші гори з небес, бо тут много ягід і медового цвіту. І вода тут солодка й пречиста. А дерева зеленими шатрами заступають палюче сонце й студені вітри. Вони радо зліталися сюди, бо тут рай був земний».

«Вуйку а де його крила?»

«Ходь, покажу».

Вони пробралися через цвинтарний тернівник і піднялися на крутий грунь, порослий вовчою ягодою. На вершечку здіймалася скеля, що нависала могутньою брилою. Під нею могли сховатися від дощу й п’ятдесят чоловік. Посередині була глибока щербина. Видно, тут відколовся камінь, що застряв у Ріці. Зрячий Камінь. Може коли котився в долину, то й вибило на ньому ті знаки, схожі на людське обличчя. Про це вже потім здогадався старий. А тоді, під щербатим розкриллям скелі, його сердечко терпнуло від нової таїни.

«Вуйку, від чого той чоловік скам’янів?»

«Від смутку. Злий грім ударив у гору і розколов її навпіл. Якраз тоді збирала в полонині ягоди наречена цього чоловіка. Блискавка спалила їй крила – і вона впала в глибокий ярок між горами. Велика жура пойняла того чоловіка. Всі побратими відлетіли в спасенне небо, а він залишився сидіти над прірвою і плакав, плакав. Аж доки сльози не наповнили цю зворину, а сам він закам’янів. Так зачалася наша Ріка, що має ім’я тої дівчини».

«А його як звали, того крилатого чоловіка?»

«Буркун. Так і нині називають цей кам’яний верх. А Квасний кадуб, що б’є коло нього – бур кут».

Камінь той чимось осібний, ні на які не схожий. І сама скеля, від якої він одірвався. Тимко казав, що він від ревми помічний. Треба його нагрівати в печі і обкладати тіло. Хворість витягне.

«І на серце класти? – питав малий. – Бо няня серце болить».

«Треба жити так, аби серце не надірвати. Бо серцю ніякий камінь не поможе. Серцю помагають лише вода,спокій, піст і молитва. Та твоєму вітцеві це неприйнятне. Бо водку він любить більше, ніж воду».

Що правда, то правда. Та все ж, коли п’яний тато засинав, малий крадькома підкладав під нього камінці, відкришені з Буркуна. Але це не помагало. Може тому, що батько в серці носив якийсь важчий камінь?

Від Зрячого Каменя старий повертався через цвинтарець. Цього разу теж довелося продиратися крізь терновий живопліт. І чому ці кущі так гінко женуть на гробах? Терновий вінок останнього клаптя земної юдолі... Старий вийшов на задні могили. Бабин хрест підточили мурахи, і він похилився чисто як і вона в останні роки. Чеберяла переломлена в попереку, як вербова ключка для відра. На тих, що стояли збоку, дивилася з-під руки. І це чомусь найбільше страшило його, малого.

А дорослих лякало інше: як будуть горбату бабу ховати? До останнього дня не знали, яку замовляти домовину. Невже коротку й широку, як собача буда? Коли вже достругували дошки, вуйко Тимко, понурий і мовчазний до того часу, коротко відрубав: «Збивайте деревище як на її дівочий зріст». Ті знизали плечима, але скорилися. Тимка мали за чудного, але слухали його. Надто за родинних знегод і непевних ситуацій, коли ніхто не знав чого держатися. Тоді Тимко виринав зі свого притишку і кидав знічев’я два-три слова, неначе на вітер. І той розказ усі приймали за непохитний закон, і керувалися ним, знову забувши про блаженного Тимка з соломою у волоссі. І все влагоджувалося, знову триб їх родинного життя плинув рівно і мирно.

Так і тоді було, з бабою. Як тільки затихла вона з копійками на повіках, поклали її в свіжий смерековий гріб. І сталося диво: вутлий стан розпрямився й видовжився, розгладилося лице, досі втуплене в землю. На ньому відбилися полегша і спокій, легкий, аж по– дівочому радісний. Хтось із далеких родаків сміхотливо встромив: «Правду кажуть: горбатого могила виправить». Та нараз прикусив язик, бо Тимко сіканув його очима, як шомполами. І того дня, і другого він гірко мовчав. Гіркота стікала йому сивими шнурочками з очей...

Мурашки геть під’їли бабин криж, запевне мали під ним гніздо. Треба буде сіллю сипнути. Але солі старий не мав уже й для страви. Коли всідався на перекуску, перевертав кепку догори дном. І поки готував якусь замішку, на вогкому околиші проступала сіль поту. Він тулив до неї цибульку. Сіль була гіркою, як у робочого коня. Та все-таки це була сіль. Її якраз вистачало на одне

трапезування. Так і наступного разу перевертав кепку. І свіжа сіль проступала на ній знову.

Живий чоловік міг якось перебитися, а на могили треба купити пачку-другу солі. Всі хрести струхлявіли. Лише Тимків стояв твердо, як білий гриб, вибілений дощами, обточений вітрами, затверділий на камінь. Широкі рамена крильми затуляли собою інші зотлілі деревинки. А бабин криж просив підпори. Іржаве око цвяха з-під кривого дерев’яного плеча запитально дивилося на нього. Чисто бабиним зором. Як тоді, в дитинстві. Аж шкіру взяло брижами.

Після баби залишилися чоботи жовтавої шкіри на шнурівці і рецепт-трибної квасівки, яку всі до одного любили і якою пригощали найповажнішого гостя. Хоча баба називала це «стравою для прощави», себто для простолюду. Зате чоботи були найбільшою цінністю для неї. А відтак це поштиве ставлення до чобіт перебрала і вся родина, і діти, і внуки. Диковинні то були чоботи! Чим більше баба старіла й марніла на лиці, сап’янові «румунки» не те що не зношувалися, але й, здавалося, відновлювалися, коли їх перед празником витягали зі скрині. Аж ясніли оксамитовою ніжністю, як гузенцята персика. З роками набували живої тілесної барви. Баба, щоправда, всіляко їм годила: змивала дьогтьовим милом, змащувала конопляною оливою, набивала середину сухим дубовим листям. Чоботи мали шану і догляд, а на свою шкіру баба уваги не давала. Руки зсихалися в зморщені пташині лапки, а кістки обличчя неначе обтяглися давнім пергаментом, як у всіх смуглих і худих жінок. Лише очі в косих прорізах волого блищали, як перестиглі вишні з-під листя. Відай, не марно товклися монголи по Тисянській долині, потратили тут чіпке сім’я.

Дід звідти вивіз бабу в гори. Сплавляв туди дараби з лісом. Відв’язував із плоту смеречини для теківських газдів, а молода вдовичка сама прив’язалася. Верховинські дівки підлітали й відлітали, вгадавши круту вдачу джигуна, а ця прийнялася одразу, як вербовий прутик. Погуляли в Севлюші на виручені гроші, а коли вертали назад у Теково, захмелілий дід згріб Ружіку у ведмежі лабети. Гадав, що вона, як інші, буде відбиватися, дряпатися, а вона звузила ще більше свої очі в дві палкі щілки і з гарячим придихом запитала: «Хочеш мене?» – «Хочу, золотанько». – /«Дуже хочеш?»

«Дуже, зозулице». – «З любові хочеш, чи так, аби погасити хіть?» – «З любові, з-під серця рветься жадання». – «Правду кажеш?» – «Істинну. Не віриш мені?» – «Вірю. Хочу вірити».

Ружіка сіла під горіха і сама зняла чобітки. А він зняв з неї все інше. Із самого важкий ремінь-черес упав, як учорашній день. І накинулися одне на одного в нестримній жазі. І невтолено віддалися їй. То був якийсь голод тіл і спрага сердець. Вони тамували їх ротами, руками, очима і плоттю, що ніяк не могла насититися в двопільному злитті.

«Спам’ятайся, хлопче, – шепотіла Ружіка, сама в солодкій непритомності. – Вже ранок молодиться, а ти все твердий, як цей горіх». – «Кілько тої ночі, я ще й не почав радуватися тобі. Почекай, голубице, не спи, я лишень нап’юся роси». – «Пий, ладику. А я втамована. Доста напилася тебе одними й другими губами». – «Чудно мені, милоданко... Чудно, бо я в тобі силу не трачу, а набираюся її. Себе не впізнаю». – «Добрий з тебе любас, та чи надовго: на ніч, на день, на тиждень?»

«Не знаю, що на це повісти. Але скажу тобі, як у сповідальниці: ущербний я в цьому. Для мене дівки – як криниці на багні: води повно, а смак ніякий. Тому й не можу прив’язати до одної надовго». – «Не бійся, бідачино, я тобі в цьому поможу».

І розшнурувала Ружіка свій чобіток, витягла золоту нитку і зв’язала їх нею – коліна до колін, лоно до лона, губи до губ. В урочний час, на перевалі ночі і дня, був злютований той вузол. І ніщо його не могло розірвати. Лише смерть. Про закохання оте ширилася горами й долами легенда. Про те, як ці двоє любилися й розумілися. Перший гульвіса на Верховині й рубака– вояк, що на ведмедя йшов із кілком, а місяцю й скелі молився, і темновида хупава мироносиця, що в поклонах під образами згорбилася на ключку. Як шнурок і дучка, як палець і ніготь вони жили і дихали водно...

А тоді, як запізналися над Тисою, вів її дід додому в гори. Посаг нареченої не рвав плечей. Легінь ніс закурений старий (ачей ще від монголів) казан, а вона, боса, – ясношкірі чоботята, перекинуті через плече. Найдорожчий удовиний скарб. Розповідала, що ту взуванку справив заїжджий румун. На матеріал -ледве знайшов теля, яке зросло на самому сіні і воді. Тому й шкіра була така міцна і м’якенька. Цілий чобіт можна було жужмом стиснути в жмені. Швець, доки вичиняв сирицю і шив чоботи, з’їв оте теля. А фарбував обувку жовчю. Золоті шнурки були завдовжки від пупка Ружіки до пальців ноги. За них чоботар узяв двох гусей, пару. Казав, що це притягне і їй пару. Молода вдовиця, що втратила чоловіка на Мазурських озерах, сумовито всміхалася. А даремно. Румун брав гроші не тільки за золоту роботу, але й за золоті слова.

Баба не проминала жодну прощу на Верховині, в Марамороші і на Унграх. І брала з собою його, «рендешного», як казали в її мадярських краях, онука. Себто – чемного, слухняного. А як там не бути чемним, коли ті гомінкі й строкаті здвиги дух забивали і вбирали очі до головооберту. З гір плаями стікали пістряві струмки святочно вбраного люду. І пішо, і кінно, і на скрипучих возах, і на милицях, і на коліщатах у дерев’яних коробицях, бо не одному горянину в лісі перебиває ноги. Ламкі голоси псалм пробивалися крізь зарості, проблискувала позолота парчевих хоругов. В долині ті живі бурчаки зливалися в гамірний потік, що в клубах куряви плив межигір’ям.

Розчервонілий від сонця й ходи батюшка в голові лави часом обривав молитовний славень і густо басив чисто світське: «Стережіться, християни-и-и-и, бо в мості діра-а-а-а!» Людське річище здригалося і роздвоювалося, обминаючи прогнилу яму. Десятки голосів бездумно підхоплювали той глас: «Стережіться, християни-и-и-и, бо в мості...» – і, схаменувшись, захлиналися сміхом. Веселий настрій ріднив натовп аж до самого храмового двору.

А там – ряснота і тіснява барв, як на лузі в першу косовицю. Літні чоловіки в червоно-коричневих або темно-синіх полотняних штанах, підперезаних хто гачником, а хто широким поясом, у який можна застромити і ніж, і люльку-піпу, і кисет з тютюном, і гроші, і свячену травицю для оберегу. На плечах вовняні жакети, лайбики без рукавів, кожушки з баранячою шерстю досередини. На головах – капелюхи-крисані, зваляні з кролячого пуху. На ногах – чоботи або постоли, згорнуті з клаптів овечої шкури і пов’язані аж під коліна ремінцями. Лише голота й жебраки в гумаках.

Горяни високі зростом і коренасті, як в’язи по схилах, просторі в плечах, зі склепистими грудинами – це від свіжих, твердих «воздухів». Вони здебільшого чорняві або рудуваті, темноокі, сіроокі, з примруженою уважністю і лукавинкою у взорі, бровасті. Може ці нарости-стрішки над очима для того, аби захистити очі від прямого сонця й дощу? Жилаві засмаглі шиї відкриті. На обличчях дивно поєднані м’якість і рішучість, затятість, добродушність і вольовитість, смиренність серця і відвага дії. Дідо Микула любив казати: «Верховинець стане на коліна лише в двох випадках: щоб напитися з джерела і щоб зірвати квітку».

За чіткими рисами, як за корою породи дерев, можна впізнати роди, галузисті родини, навіть сторону вгадати, з якої вони прийшли. Все накладає свій відбиток на жителя Верховини – бік гори, тамтешня вода, тип лісу, побут, страва, що переважає, рід занять. В отарі вівці й барани різняться. ІЦо вже казати про людей, котрі справіку пасуть їх у цих горах?

Як ружі на грядках, цвіло на прощенному майдані жіноцтво. У жакетах того ж полотна, але спереду і ззаду причепурені шматками барвистих в’язаних покрівців. Запнуті білими хустками з вільними кінцями. У дівчат .рясні червоно-зелені вишивки на рукавах, плечах і грудях. А на стегнах звільна виснуть весело плетені пояси. Важкі намиста, низанки бісеру і скляні пацьорки громадяться на грудях. Взуті юні відданиці (а в горах під вінець ідуть і в тринадцять-чотирнадцять літ, зате скоріше і в’януть) у шнуровані чобітки і м’які кожанки поверх білих капчурів із червоними смугами. Кучері і довгі коси не покриті, зате вплетено в них коралі, дрібні черепашки і навіть мідні кульки. Ті, що не заручені, мають віночки з квітів, сухих чи свіжих. І за тими пахкими плетінками легіні здогадуються, з якого берега дівиця. Змаленства зростаючи косарями, вони добре знають, де які трави ширяться. Храмовий здвиг – то ще й оглядини та женихання. Добрий вус знайде собі кус.

Якщо старі заглиблені в молитву, то в молоді кислиці на умі. Хтось від гріха – хтось за гріхом. Нетерпеливляться, чекають перших смерків, коли лоскітно закуряться ватриці, забряжчить начиння, притомлені хрестінням руки потягнуться до корчаг і шкаликів. Родаки, свояки й перевесники-побратими, що рік не бачилися, ходитимуть від казана до казана, зніматимуть крисані й кланятимуться «Славайсу, добра челяде!» – «Слава навіки, а вам здоровля!» – відповідатимуть і запросять до простеленої верети, щоб «прімкнути, чим Бог споміг». І поточаться бесіди, пересіви новин, стримані фіглі, ради-поради і складання угод хазяйського чину. На рік уперед нагомоняться, наберуться вражень і доброго прощанського духу.

Привілля й для молоді. Тіль-тіль примовкли дзвони, а юнацтво вже за церковним воринням. І вже вискнули гуслі, хрипло продерла застояні міхи гармошка. Гопки– крути, тупіт, регіт, писк, цмоки крадених поцілунків, смачні виляски ляпасів... Прощайте на день-два батьківські покрики і материнські буркотіння; прощай, обридла худобо і дурна птнце; прощайте, коси, граблі і мотики; прощай, давкий чорний хлібе і нудна сіросте домашнього побиту... В цій волі їх проща. В цьому звільнення їх духу.

Давно вмліли ватри, давно сплять покотом під возами і гунями зморені дорогою і тривким молебнем прочани, а ігрища під хрестом не вгавають. Ця всенощна молодих невситимих сердець у розпалі. І дивиться на цих синів верховинських Син людський. З тихим мрійним усміхом дивиться. І любо Йому в їх безтурботному гамірному товаристві. їх діди і батьки просять від Нього земних благ – плодовитої худоби, врожайного поліття, приступного лісу, сіна в обороги, сиру в бочки, грошенят у капшуки, – забуваючи, що Він Бог не землі, а неба. І земне не дає, навіть не прислухається до того. А ці їх безхитрісні діти нічого й не просять. Бо те, що жадає їх душа, якось ніяково й просити – кохання, крихти волі й веселощів, душевних поривів і таємних мрій. Та якраз це й хочеться давати. Давати з легкої і щедрої руки. Хоч вона й прибита іржавими цвяхами до дубового крижа. їх діди й батьки гадають, що Він – Бог грізьби і покари. І Він, з усього видно, ніколи не згладить їх гріхи. А вони, ці безжурні, нерозумні діти, знають, що Він – Бог радості. І Він тепер з ними.

Ці рідкісні ночі їм шкода було проспати, і коли з– поза темного ялинника виходив провидень і перший дзвін роздирав клоччя мряки, вони все ще були на ногах, у зрідненому потішному колі. На ногах у дрімоті приймали вранішнє благословення. Ісус після недремної ночі і тут співчутливо стежив за ними. І стікали в росяну траву дорідною бородою владики суворі слова: «Стяжайте дух, а не срібло-злото». Миряни згідливо покліпували розм’яклими від замилування повіками. Стяжати дух таки легше, ніж срібло-злото, яке вони зроду не бачили. Десь дуже глибоко, на віки-вічні, закопали їх у горах славні бескетники Олекса Довбуш, Микола Шугай, Ілько Липей. І не матимуть за це в Бога прощення. Лише людські пісні.

...І була ще одна гостра радість, якої смирно чекав він цілих два дні прощі. Баба, витеребивши з подолу мідний гріш, купувала солодкого когутика – скалку перепаленого цукру на вербовій трісочці. Когутика того, лизнувши разів п’ять, не більше, він ревно ніс додому, як свою малу хоругву. Оберігав, щоб не липнули до нього шерстинки і пил, здував тополиний пух, і головне – щоб лакомину не вихопили з руки ластівки, що в долині дуже зухабні. Когутика мали вдома долизати Петро і Гафія, яких на прощу не брали. Назад тюпали майже цілий день. Доки за скелястим узвозом із темних папоротей не прохоплювалася Ріка. їхня Ріка. Вона несла незбагненну присутність дому, рідної обжитої царини, прибитої до дикої гори теплими п’ятами його пращурів і його мізерними спритними ноженятами..

Тут вони роззувалися і мочили натруджені ноги. Баба змивала з чобіт листяний попіл, яким доти натирала жовті чоботи, аби «не молодитися на прощі». Звідти вже йшли босі – що збивати пусто обувку! Йти було легше. Помагали й бабині слова: «Коли чоловіку дорозі, то не стоптується тілом. А коли ще й у дорозі до Бога, то й серцем не старіє». «Бабко, до Бога йдуть обуті, а від Бога – босі?»

«Бог на ноги не позирає. Аби йшли. Ти до нього крок – Він до тебе два».

«Він бачить нас за густими ялинами, бабко?»

«Він з нами йде».

«Теж босий?»

«Не лопочи дурне».

«Босий, бабко, босий. Я бачив його на хресті. Не мав на ногах постолів».

«Воно так. Нащо на хресті постоли?..»

«Як ми прийдемо, що Він буде робити в наших заломах, бабко?»

«Помагати нам буде».

«Помагати робити сіно?»

«Ні, помагати жити. А комусь – і помирати».

«Бабко, поміч і в смерті потрібна?»

«Ще й як потрібна. Смерть не менша важниця, ніж життя».

Баба померла після діда через півтора місяця. Коли йому затягло очі плівою, як риб’ячим міхуром, водила його за руку. Йому ще замолоду сказило очі палюче сонце в скелях Сербії. Він не бачив, але відчував, що баба ледве совається, переломлена надвоє. «Дожилисьмо, – кректав дідо Микула. – 3 тебе половина лишилася, а я вже як у гробі живу. Просив сліпий глухого...» – «Не бійся, я тебе не лишу, – втішала його баба. – Дійдеш куди треба. Душа зряча». – «Ні, ти не Ружіка, ти моя ружа трояка», – муркотів дід і затягував собі під ніс так сумовито, що молоко скисало в гладуні. Черлена ружа трояка, Мала я мужа, мала я мужа, Мала я мужа пияка.

Він нич не робить, лише п’є, Прийде додому, додому прийде, Прийде додому – мене б’є.

Не бий ’ня, муже, не карай, Лишу ’ти діти, діти ти лишу, А сама піду за Дунай.

Та співанка була не про нього, а, радше, про його зятя Йонка. А баба направду встигла діда поховати і дочекатися сороковини, щоб відпровадити його душу. Сама вже ні ходити, ні лежати не могла. Смішкувапася: «Старій бабі й на печі ухаби». Лише молитися могла на колінах і спати сидячи. Так і померла, сидячи при дідовій могилі. Обоє в смерті за руки побралися. Сіяла баба матіолу, щоб йому там файно пахло вечорами... «Там, де уснула, там і копайте їй», – звелів син Тимко. А його, внука, тоді незвично кольнуло оте слово, що прохопилося у вуйка, – «уснула». Не кожен собі вимолить такий вічний сон. Там бабу й похоронили, хрест поклали рамено в рамено з дідовим. Як у земній близькості. Але й цього їм було мало. З часом бабин хрест почав кривитися й хилитися до дідового, поки не зіперся на його акацієве плече. Може, то й не мурашина робота... Не треба все на ноги розмислу класти. Хто, як не той же дідо Микула, учив його: «Приймай мале за велике».

Залишилися після баби легкі й теплі, як перепілки, чоботи-румунки і вічний казан мідного виклепу. В ньому варилися курчата на гостину, сливи на чорний, як смола, леквар, шкварки з диких свиней, зілля, яким вуйко Тимко гоїв громадську худобу, і грибна квасівка. Головна бабина страва, яку марно прихитрялися опанувати межигірські газдині. Одне – почути, інше – приготувати, а ще інакше – вкласти у вариво пряний гомін половецьких степів, що гарячою краплею колобродив у бабиних жилах.

Він добре пам’ятає, як баба ворожила в задвір’ї над казаном, підкидаючи під нього крихке грабове паліччя і солому з підлісних невдобин. Видно, сенс мало й те, на чому готувалася страва. Все має значення в роботі, коли робиться з душею. У киплячий квас-розсіл із квашеної капусти клалися варені нашатковані гриби. Гриби бралися лише сушені, біляки й лисички в рівних частках. Окремо тушкувалися на топленому маслі з цибулею нарізані соломкою буряки, їх теж висипали в казан. Варилося це якихось сім хвилин. Тоді підсипалася промита крупа, яка є в коморі (добре коли гречка). Підварювалося над жаром. Коли квасівка була готова, її заправляли товченим часником, меленим перцем, рясно посипали зелениною. Баба ще спускала в казан на ниточці жмутик свого зілля. Бо квасівка та була не лише ситною смакотою, але й ліком для шлунка й печінки. Зятя її після безоіцадного пиття на ноги клала тільки ця страва.

На парасгас за бабою жінки теж наварили квасівки. Не такої смачної, як її, але теж доброї. Він сидів за столом біля вуйка Тимка і тихо запитав його: «Тепер, коли баби вже немає, і Бога з нами не буде?»

«Не знаю, це від нас залежить, від нашого ведення. А Він сам вирішить – бути з нами чи ні».

«Бог з неба на нас дивиться, вуйку?»

«Бог нас бачить не згори, а зсередини».

Ці вуйкові слова тоді його дуже вразили і навіть злякали. Але сам себе й заспокоїв: «Добре, що квасівка така смачна. Може й Богові засмакує. Якщо Він там, усередині...»

...Придивлявся до місяця, прислухався до ранніх птиць, ловив носом вітерець із ближнього звору. Чекав грибного знаку. І не одного, а одразу трьох. Тоді можна брати в руки кошар, а ще ліпше два. Грибний нібито дощ був, але то пусте. Він потягнув у ліс нетерпеливців із села, що потім верталися зі жменею пліснявих сироїжок. Може б і старий спокусився, але перестрів того дня змію-веретінницю. Зупинився, дав їй дорогу, посвистуючи в піднебіння. Вона подячно заглянула йому в очі, він у її. Ні, гадина ще цього літа не переповзла через справдешнє грибовище. І він заспокоївся.

А люди тяглися горі і випулювали очі в його бік. Уздовж берега з води вже стриміли чотири модринові палі. Старий не любив людського муравлища, держався двору, аби не підігрівати розпити. Хай кожен думає собі, що хоче. Знав, що поголоси підуть. Один голова в селі, а язиків сто. Якийсь грибар уже кричав другому, як із гарячки: «Диви, Йва, Горянин міст кладе через Ріку. Та не впоперек, а вздовж. Добре нам буде ходити не мокрою рінню, а сухими дошками». – «Овва, та чи стачить йому на той міст цього лісу?!»

Він і сам посміхнувся. Що на них сердитися? Вода в решеті не встоїть.

Ріка прийняла його зі звичною радістю. Ріка була тою ж. Старий був іншим. Мусив бути таким. Він заходив у Ріку з дебелими гострими колами, щоб загнати їх углиб річища. Перед тим довго вибирав з позначеного місця каміння і громадив його на березі. Коли діставав плитняки з дна ями потрібної глибини, то занурювався у воду з головою. Натягнута Рікою з гір снага студенила тіло, гостро пронизувала мозок. Камінь під водою стукав у камінь і кістками пробігагала приємна електрика. Невидима водяна пороша кислуватою свіжістю лагала на обличчя, на губи, на язик. Старий теж радів вимушеному зближенню з Рікою, але не виказував цього. Ні виглядом, ні словом. Він давно вже не розмовляв з Рікою.

Старий спускав стовп у заглибину і прямовисно його закріплював. Для цього з берега підтягав дві довгі ворини і прибивав їх до палі. Самі жердини на суходолі прикладалися камінням, аби втримати вагу дерева й силу течії. Потім старий стелив на них дощечки і підступав до торця палі з величезним дерев’яним молотом, обкутим обручами. Удари дерева об дерево лунали майже беззвучно, та ще вода згладжувала їх. Здавалося, що стовп навіть не здригається. Та це тільки здавалося. Старий знав, що грабова довбня робила своє. Тверде вістря модрини заходить у рінне ложе. На міліметр-два, але заходить. Ніготь до нігтя – вершок. А там і п’ядь. Якщо вглибиться на дві п’яді, то й досить. Вживлені в дно палі він ретельно обкладав камінням, щоб стояли без підпори, чекали свого часу. Далі в нього був припасений інший загад.

А грибні хмари все не надходили. Величні небесні процесії звільна пропливали і танули в нагрітій синяві. Це були дозвільні мандрьохи. А грибні хмари йому означить беркут, щег під їх тиском підніметься вгору. Ті хмари перетягнуться через гори, як через овечі спини, й надовго всядуться на ліси. Поки не зцідять усе водне літепло, що розбудить запрілі грибниці.

А поки що ніщо не провіщало грибів. Трави пахли різкіше – від сухості. Осиновий лист тремтів навіть від пташиного свисту. Соки в деревах дзвеніли тонше. Це старий бачив і чув, не придивляючись і не прислухаючись. Хапав краєм ока і вуха. Як не стежать за пальцями, якими підносять до рота ягоду. Це був звичний триб лісового чоловіка. Він жив, як дерево, посаджене тут кимось колись для чогось.

Прокидався рано, як монах. У травах ще досипала ніч. Піднімав зі сну очі вгору – від високих смерек крутилося в голові, як у дитинстві. Жниця забула в небі серп. Висока стерня золотіла розсипами зерна. А під його ногами скліла в росах трава. Так шкода було ламати її чоботами, хоч він і ступав легко й цибато, як бузьок. Пилою, яку ніс на плечі, остаточно протинав ніч навпіл.

1 вони знову зливалися на цілий день в єдиній потузі

чоловік, пила і дерево. Чоловік весь час прислухався, що хочуть ті двоє. Залізо й дерево – матеріали чужі одне одному, ворогуючі. Тому чоловік усіляко м ’якшив їх зближення, годив їх. Він найменше відпочивав тше тоді, коли цього вимагали залізо й дерево. Метал теж утомлюється, а дерево, буває, опирається людській руці. Дерево треба слухати, як самого себе.