Текст книги "Горянин. Води Господніх русел"

Автор книги: Мирослав Дочинець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

Перемовити Аркадія не вдалося. Єдине, що зробив старий, то вибрав безпечне місце – вгорі за скельним відрогом. Потік звідси проглядався, як на долоні, а за ним темніла густа ялинова гривка. Звідти й долинуло вранці хурчання, коли вони збиралися зігріти чай. Сухопарий ведмідь на тому боці мотав лобастою головою, вітрячи носом ранішній туманець. Лізти в крижану воду йому не хотілося, завихляв задом до перекинутих через річища кістяків ялини. Став дибки й обережно спробував лапою кладку. Шерсть після зими висіла на ньому, як штани. Поліз уперед. Мостки прогнулися під звіром, але той із дивовижною спритністю перевалював свою вагу то на одну, то на другу жердину.

Все ж сухарина не витримала й тріснула – ведмідь шубовснув у воду. Там була вирва, і він потав з головою, та нараз і випірнув, легко викинув тіло на мілину. Виборсуючись, ніби мимоходом ляснув лапою по плесу і виліз на берег уже з грубою рибиною. Став на повний зріст, дебелий і грізний. Вивернув лапищі зі страшними кігтями. Кущава шерсть мокро стовбурчилася. Чорні гудзики очей, здавалося, втупилися в їх бік. Вони принишкли, хоча й були в безпеці – вітер тягнув низом. Але ж то ведмідь, звір (старий це добре знав), що живність чує не тільки носом.

Ведмідь відкусив форелі голову, а тушку кинув на каміння. «Сам не їсть, відклав для когось», – відмітив подумки старий, і черв’ячок нового неспокою заворушився під серцем. А звір уже напрямки дибав до того місця, звідки вода несла дух м’яса. Дійшов до приховку і хрипло ревкнув, заплескав лапами по обрубках вух. Двома змахами розгріб кам’яну купу, схилився над принадою, принюхуючись... 1 тоді гримнув постріл. Було видно, як куля видерла з шиї звіра жмут шерсті. Водій, прискаливши око до скляної рурки, мірився до другого стрілу, коли старий кинувся на нього всім тілом. Набій припався деревам. А тим часом ведмідь із косулею за плечима прожогом перебіг потік і гулькнув під ялини.

«Забираємося! – жорстко скомандував старий. – І зарядіть своїпукавки жаканами». На цю заувагу Аркадій округлив у подиві очі, а водій розтягнув запалі монгольські вилиці в злорадній посмішці. Поки вони пакувалися, старий підрубав молодого грабика і витесав тризубову рогатину, загострив її з усіх чотирьох кінців. Середній зубець укоротив десь на довжину долоні.

«З цим тризубцем ти як лісовий Нептун», – примирливо пожартував водій, коли вони ступили в бучник. Аркадій ніби розраджував свого напарника, якому завадив старий: «Нащо нам той ведмідь? Шкура линяла, а м’ясо й так не дотягнемо. Ми ще підстрелимо щось дорогою...»

Старий повів їх навскоси крутим схилом, аби обійти потривожений ведмежий кут. Йшли ледве наміченою стежкою. Він придивлявся до неї з неприхованою тривогою-здогадувався, хто протоптав цей пішник. Нароком ішов останім, аби бачити простір понад їх головами і чути, що діється ззаду. Але водій, зав’язуючи шнурок, загаявся, і старий вимушено обійшов його, не хотів нового зіткнення. Ступали мовчки, кожен у собі гнітив, перебирав подумки пригоду. Та й розуміли, що кожен звук тут зайвий. Було тихо, лист завмер, мовчало птаство. І старого це непокоїло ще більше. Якесь недобре передчуття стягувало студеною вогкістю шкіру на спині.

1 сталося. Тишу протяв моторошний рик. Звір відкрив себе, що означало – він їх вистежив і тепер готовий до наступу. Ведмедиця – це була вона – значно грубша за самця, облізла й виссана приплодом, вийшла з бурелому з піднятими лапами. Вона відмахувалася ними. Та це означало протилежне – що жертву вона не відпустить.

Аркадій заціпенів. Від наглого переляку людина терпне і твердне, і коли старий з усієї сили штовхнув Аркадія вбік, той колодою повалився під кущ. А сам старий завмер із відкритою лівою долонею. Показував свою беззбройність. Дурив її і дурив себе сподіванкою, що все-таки ведмедиця вгамується і відійде. Може, вона й поступилася б, якби зійшлися вони тільки двоє, але сморід людського страху і вбивчого пороху в патронах дразнив ніздрі і будив лють. Ведмедиця невпинно ревіла й мотала головою.

«Це ще не кінець, звір ще важиться», – лихоманно клекотало в скронях старого. Із затверділих на залізо ніг, із захололого живота, з настороженого серця піднімалася до голови гаряча кров. І дихання поволі вирівнювалося, прояснювався, як після сльози, погляд.

«Виклич сові з тіла на поміч дику кров, – пригадував напучування діда Микули, – і дика звірота це вчує, змінить намір». Ведмедиця теж це вчула, але в запалених очах її застигла каламуть безуму.

«Гарячка недавніх злогів, – здогадався старий. – Десь тут недалеко приплід. Ні, ця не зійде з дороги, і їх не відпустить живцем. О, як би тут придалося «ведмеже євангеліє!» Так звіролови називають широку дубову борону з гострими залізними кілками. Її приховують на ведмежій тропі, а самі чекають у засідці, коли вуйко

Мигаль настромиться на цвяхи й почне від болю танцювати... Ведмедиця примовкла й стала знавісніло хляпати лапами об боки – з шерсті сіявся порох. Важко сопучи, перевальцем рушила вперед. її ще більше бісило те, що чоловік не сходить із дороги, не втікає. Тоді вона кількома скоками наздогнала б його і одним помахом лапи відірвала голову.

Повільно, як у сні, старий утвердив рогачку перед собою і взявся за стовпець обіруч. Ведмедиця наближалася, важкий собачий віддих уже війнув йому волосся на чолі. Чорна паща дико розверзлася, але він не дивився ні в безумні очиці, ні на ікла, ні на страхітливі лапи, що могли вирвати дерево з коренем. Він бачив лише обвислу масну складку її горла. Вп'явся в це місце очима, міряючи відстань, що лишалася між ними – крок, лікті, п’яді... І рогатина під натугою всього його тіла подалася назустріч, тісно обхопила спереду ведмежу шию. Середнє вістря пробило шкіру і м’яко ввійшло в горлянку. Древко тут же вернулося назад. Із рани булькнула кров, відтак бризнула з писка. Від несподіваного болю ведмедиця затанцювала на задніх ногах. Та хіба лише якусь хвилю. А тоді всім огромом могутнього тіла кинула себе з несамовитим ревінням на зловмисника, щоб придушити його й розтерзати на клоччя. Старий зовсім поряд почув сморід калу і злежаного вогкого хутра. Припав на одне коліно і, обернувши рогачку донизу, ввігнав гостряки якомога глибше в землю. А товстий кілок основи, тримаючи одною рукою, вистромив уперед.

Кудлата гора нависла над ним і стала повільно опускатися. Заважав грабовий рожен, що пробив грудину і під вагою щодалі входив углиб. Ведмедиця харчала.

навісно загрібала лапами повітря, але древко було довше за лапи і вона не досягала старого. Коли гарячий липкий ручай залив йому руки, він відпустив ломаку і рачки відповз назад. Так і стояв навпочіпки, доки звір доходив. Ніби молився за його кончину, як це чинив дідо Микула.

Беззвучно підійшов Аркадій, відкрутив баклажку з коньяком і довго з неї глитав, цокаючи зубами об метал. Водій стояв за деревом, готовно вистромивши цівку гвинторіза. Коли ведмедиця затихла, старий з натугою витяг з неї кіл. Обтер папороттю. «Нащо він тобі здався?

запитав водій, налаштовуючи фотоапарат. – А може, так і ліпше буде, бо хто повірить», – і схрестив перед ведмежою мордою дві рушниці. Старий незчувся, як клацнула камера. І саме тоді з близького зворика почулися звуки, схожі на рипіння дверей. Старий, що вхопився було за рогатину, тут же послабив руку. Голос був тонкий і жалібний – ведмежати. Може, і не одного.

Водій схопив вінчестера і скрадливою ходою рушив у той бік. «Поклади на місце!» – і голосом, і постаттю перепинив його старий. «Відійди!» – холодно дихнув той на сталь своєї зброї, яку тримав перед грудьми. Його очі щетинилися нерухомою вовчою злобою. «Поклади на місце», – спокійно повторив старий, але вже з металом у голосі.

«Ти добрий слідопит, але прошу – не лізь мені в зуби, просичав водій, майже не розціплюючи зубів. – Я в натурі не таких згрібав зі своєї дороги».

Старий не знав, хто такі Нептун і слідопит, і що означає «в натурі», зате відчував, що рогатина йому нині гаки ще придасться. Водій зняв рушницю з ременя і направив цівку на нього. Як піднімалася вона, так піднімалася й рогатина в руці старого. Клацнув зведений

курок. Тоїж миті гостряки тризуба розвернулися плазом і подалися вперед. Водій у подиві відступив і вперся в дерево. Старий посувався до нього ковзками чобіт. Жерло дула, як чорне око, походило туди-сюди і завмерло навпроти.його серця. Натомість рогачка лягла тому на плечі. Палець водія (старий бачив, як тремтять на ньому чорні волосини) тісно обняв воронений гачок. А грабові розсошини, ще вологі від ведмежої крові, повзли далі, поки середня шпичка не торкнулася впадини під борлаком водія. І обоє завмерли...

Захмелілий Аркадій, що ще не відійшов від недавнього перестраху, а тут нова притичина, – бігав довкола них голосячи: «Здуріли, здуріли обоє! Де ваш розум?! Схаменіться, бо я сам покладу зараз обох», – вдавано хапався за свою рушницю і тут же кидав її. Підскакував до старого: «Облиш його. Ти мудрий чоловік, а він законник. Йому вистрілити в людину, як два пальці обслинити». Старий не знав, що таке законник, зате знав, що живим його з цього місця не посуне ніяка сила. Він подумки прив'язав себе до невидимого залізного стовпа, як і годину тому – перед ведмедицею. І серце його знову стало залізним, а ноги і руки – легкими, як пера. І душа теж була радісно-легкою, готовою до останнього злету.

А сторопілий Аркадій уже начитував водієві: «Ти не бачиш, що це дикун?! Він не поступиться ні перед чим. Що йому твоя куля?! Та навіть, якщо ти вистрелиш, він устигне прохромити тобі горло. Обоє ляжете коло ведмедя, дурні...»

Вони ще стояли досить довго, прикипівши один до одного некліпними поглядами. А тоді стальна цівка здригнулася і поволі піднялася вгору. І тріснув постріл, струсивши їм на голови посічене листя. «Дикуни і є дикуни», – мовив водій, криво всміхаючись. Старий опустив рогатину і різко сказав: «Пішли. І моліть Бога, щоб нині більше не довелося стріляти». На ведмедицю ніхто й не глянув.

Старий нісся крутими грядами, як молодий олень. І не озирався. Вони з висолопленими язиками ледве встигали за ним, покидавши набиту дичину, пляшки й наїдки з наплічників. Вже в долині, коли затріщала за вільшаником знакомита Ріка, водій обігнав його і простягнув тверду волохату руку: «Старий, я був неправий. Повівся, як фраєр. Забули?» Старий прочитав у його очах щось таке, що змусило його неохоче потиснути холодну тверду руку: «Я тебе розумію, мій дід теж був мисливець. Кров у вас така... Кров, що жадає крові».

А Аркадій, засапаний і розгублений, простягнув йому срібну баклажку: «На випий. Хоч тут переведи дух». Та старий питво відхилив. Він чекав, щоб дика кров, покликана двічі до ряду на поміч серцю, повернулася нарешті на місце – в темні річища жил. Довго чекав. Може, й дотепер чекає.

...Тоді, прибравши свою світлицю, старий і сам помився річковою водою. Як бувало. Неначе змив себе вчорашнього, щоб вихлюпнути воду за межу, як це робила баба. «Приходить час, – казав вуйко Тимко, – і ми не хочемо, не можемо бути такими, як раніше. Це може з 'явитися враз. Все змінюється в цьому світі. І ми, його кришинка, теж міняємося. І не треба цього боятися. Одягаймо іншу сорочку на тіло. Одягаймо душу в інші шати. Вирівнюймо себе з Природою.

Ставаймо новою людиною. Скидаймо з себе недобрі звички і думки старої людини (без огляду на те, скільки нам років) – і обновимось. І влегшено підемо вперед. 1 не озираймося, не жалкуймо за тим, що лишилося за плечима, що впало з нашого горба».

Хоча ці слова і стояли звуком голосу в його пам’яті, він підійшов до «Тимкового дерева», щоб іще раз їх перечитати, бо, здається, лише тепер пізнав їх прихований, віщий зміст. Прописані вони булй на шелеснатому різьбленому кленовому листку, до якого ліпився мізерний листочок трепети: «Найскладніше в житті – зрозуміти, який міст треба перейти, а який спалити».

Це було направду дивне дерево, що проростало листям цілого лісу. Мудрим листям буття.

Зі споду скрині старий витяг нову білизну й сорочку, які стара берегла для невідь-якого випадку. Тепер припалося якраз. Під одягом лежала Тимкова згарда. На ній залізний натільний хрест із сонцем всередині. Старий надів його під сорочку. І вийшов надвір, легкий і збентежений, як перед новою дорогою. Пішов у гору, залишаючи за собою перший протопт. Невистужене довкілля слабо корилося наглій зимі. Сніг зі смерек зісковзував важкими клаптями. Мокро ряхтіла на камінні закипіла бронза лишайників. Оляпки, водяні горобці, набивали гнізда в шпарах скелі мохом, готувалися до зимівлі. Білий плат схилу вже встигли пописати зайці. За петельками їх набродів старий здогадався, що було іх троє: двоє вже вбралися в білі кожушини, а третій ше губив русі шерстини.

«Злегшаться тепер тобі лови, якщо сніг затвердне», обізвався він до Пса, що запозирливо принюхувався до слідів.

Потім старий піднявся на грунь і ще раз, свіжим незлим оком оглянув своє побоїще з Рікою. Сніг падав наполи з листям. Де-не-де воно ряхтіло в білій заполочі, як цукати в тісті. Туман рано сів – на відлигу. Перший сніг не тривкий, як і перше кохання. Це ще місяць не зимник, а передзимник. Місяць, що «служиться і колесом, і полозом». Так примовляла баба. Скільки б не лягло снігу, відлиги його злижуть. Білість підзеленила води Ріки, і старий тепер ішов поглядом по чіткому обрису річища, спотикаючись оком на зазубринах, вигинах і западинах. Ішов попасом від своєї сплюндрованої бережини вгору, силкуючись вгадати потайний, глибинний хід Ріки. І чинив це вже без озлоби й підозри, навіть із грайливим інтересом. Так люблячий і терпеливий чоловік намагається врозуміти несподівані примхи своєї давно знаної жони.

Ріка робила з-над гори добрий розгін, і, щоб загасити бистрінь, за віки вимила залом, що вглиблювся майже до самого скельного горба з Буркуном на плішці. Тут, де він тепер стояв. У повноводну свою бутність Ріці було досить цих гамівних кишень, щоб триматися корит давно намитого русла. Але як стали вирубувати по верхах смерекові й букові ліси – цілими грядами вирубувати, відсікаючи вологостримні кореневища й руйнуючи плетиво підземних нуртів, – води гірські стали порскати в долину, як струмінь старого діда... То з нестримним напливом, то з кволим цямкотінням. Ріка збилася з ритму, а отже – і зі звичної дороги. Тому й заносила, замулювала заводини, а в стрімкій розповені підмивала стійкі береги. Так, як кров недужої людини шумить тиском у судинах, навіть може відірвати якусь дрібку закипілого наносу і заглушити серце чи й мозок...

Старому було шкода свого обтятого грунту, але шкода було й Ріки, несамовитої в немочі. Як зарадити тут собі, аби не завадити ще більше їй? Одне він зрозумів достоту: Ріка не впустить у себе, у своє тіло ніяку перепону ззовні. Чи сам він терпів би тернину під шкірою чи смітинку в оці?! З терниною жури в серці ще якось ходиш, але це зовсім інше. Невидиме. Те саме, що під водою в Ріки. Там, мабуть, її серце.

«Ріка забирає берег не тому; що їй потрібна моя ріниста глиняниця, – сукав думку старий, – а тому, що берег їй заважає. І в цій притузі треба їй помогти. І собі. Що тут ще кмітувати?» Підійшов до куша, зірвав рештки листя і видовжив голу гілочку вздовж Ріки. Так дідо Микула вчив його міряти висоту дерева чи гори. Помагаючи собі пальцем, нігтем, а то й сірничиною для точності. Тепер цей окомір показував йому, яку підкову берега треба відтяти, аби розширити й поглибити коліно русла. Це потрібно для того, щоб течія тут пригасала, тратила си^іи перед його бережком.

Далекість овиду скрадала розміри, та старий знав, що насправді стоїть за цими малими вершками на терновій галузці. А що на живій землі. «Нічого, – бадьорив себе, – зима підпоможе мені. Берег обмерзне, глина затвердне. Та й сани легше тягнути, як волок... Добре, що зайшла зима». Так тут кажуть, «зайшла зима». Бо зима не заглядає, не навідується, а заходить у ворота межигір’я владною, строгою білою панією. Заходить надовго, часом здається, що назавжди. Такі довгі зими в горах.

Старий, як завжди, радів рішенню. До тої радості додавалася ще одна, якої він аж соромився – терен! Підморожені ягоди рясно обнизували колькаві гілочки.

Йому аж язик звело від передчуття кисло-солодкої терпкості. Літо сумовито дивилося на нього вичахлими сивими вічками терену. Останній його смак. Літо малих верховинців, як коло часу, поділялося на скибки запаху й смаку. На те, чим можна було ласувати: спочатку суцвіття акації, відтак вишні, суниці, малини, сливи, чорниці, ожини, груші, дикий горіх, кизил, яблука, волоський горіх, журавлина, айва, їстівний каштан, калина і нарешті – останні ягоди-лакомини на обдертих вітром тсрнівниках... Останній поклін літа, останній його посвіт.

Старий не придивлявся до знаків довкільного єства. Чуття природної години жило в ньому, як зерня в горісі. Липа рано скинула листя... На ясенях потріскує кора ... Птиці часто общипують себе... Вранці чути тетерука... Вербова памолодь затвердла і перестала пахнути... Все вказувало на скору й люту зиму. Такі він любив. Як зима – то зима! Таку він тепер і чекав у поміч для нового трудження.

День до вечора потратив на ладнання саней. Звузив борти, бо впрягатися мав сам, і оббив їх старою бляхою. Дишло підігнав під себе. Легкі яворові ґринджоли аж просилися в сніжну колію. Старий упрягся – і полоси весело зашурхотіли. Пес пішов з ним нога в ногу, зазираючи в очі. «Хочеш у пару? – запитав старий. – Добре. Побачимо, на що ти гораздий». І доточив решту Торкової вуздечки, прив’язав до неї м’яку шлею з повстяної попони. Пес, зіщуливши вуха, розуміюче запхав у неї голову. Так у п’ять ніг вони потягли сани до Ріки. Старий набив уздовж берега кілки, настромлюючи на них чорні шапки трутовика. На білому тлі їх далеко було видно.

Ріденький гайок берізок, невідомо коли і звідки – ачей з неба! – засіяний, тулився до скельного відрогу. Старий припер сани до дерева, щоб набивка пусто не іржавіла. Здер смужку лика і нігтем черкнув на ніжній бересті хрестик: «Дерися лико велико, а діло спорися. Може, доста було своїм трудом берези білити...» Він був у доброму гуморі і не думав зараз про те, що берег, на якому стояв, має його руками стати ще одною горою.

Другого дня раннім-раном старий був уже в долині під сільмагом. Купив три лопати і дві кирки. Продавчиня підкусила: «Ладитеся озимину сіяти на полонині?» – «Айно, бо ведмеді не хочуть орати». Лопати дома він мав, але для такої роботи городній інструмент не годився. Відніс штамповане залізо до коваля, щоб той підсилив його стальними штабами. Знаряддя виходило важчим, зате надійним. Як у давнину, при чехах.

Коваль цірив зуби, на яких грало полум’я. Він уже звик до фанаберій старого. Не здержався, аби й собі не піддіти замовця: «Здріть, вуйку, не вломіть, бо сніг тепер паде твердий. Не те, що переже...» – «Не знаю, як я з лопатою, а ти язик не вломиш точно. Розм’як коло горна». – «Аби не інше м’якло, вуйку». – «Не май, хлопе, жури. Ковач клепле, доки тепле». – «Го-го-го...» Так самі сґебе й підвеселили, бо робота без фіглів, як немащені крупи.

Ранком старий чекав вечора, а вночі був готовий до нового дня. Збирався, як у дорогу Зорі ясно вмаяли небо

на сонце, на нове літепло. Так і сталося: до полудня сніг зійшов. У природи норов дивний: мокре де сухого не береться. Скільки він пам’ятав, стійким був лише мокрий сніг, що лягав на мокру землю. Тепер на сани не сподівайся. Пес відчужено понюхав шлею і відійшов до Ріки. Гзилася, хапаючи останню комашню, риба. Пструги, що їх Пес вихоплював із мілководної кипіні, здавалося, аж лисніли жиром. Він відкушував їм голови

це була його законна частка здобичі. Тушки залишав на підмороженій траві. На зиму.

А старий копав. Спочатку вдарив глибокі шурфи проби на твердість. На шастя, кам’яна підошва не заходила під Ріку. Скельний Буркун наче справді впав із неба, бо ніякого споєння з сусідніми пагорбами не мав. Старий копав межовий яр, що мав із часом стати краєм суходолу. Грунт був середньо важкий – рінняк із пісною глиною і камінням. Скільки віків мали скидати ліси хвою і лист, аби постелити згори плідний шар завтовшки з долоню для врожайної мізерії верховинця, котрий той дар земний ревно досмачує перегноєм, попелом і намулом, а то й вапном, аби перебити гіркоту гірської солі і квашу баговиння.

Копав старий розмірено, не доходячи до поту. Бо піт на вітрі – нагла застуда. А так робота рівно гріс і кров, і кості. Сама себе гріє, коли рівно розподіляєш зусилля, як на руки, так на ноги й спину. Копання – воляча праця. А віл як працює: мірно, покволом, безупинно, доки його не випряжуть. За його дитинства, коли ще не стягліїся на коні, орали волами. І він, малий, із жалісною любов ’ю ходив біля цих лагідних животин, носив їм потай качани кукурудзи. І щось-таки перебрав від них і сам. Ні, він не втягувався в працю, як чорний віл. Знав межу сили. Чоловік не камінь, щоб не став у роботі, кажуть старші люди. Хоча й не гайнував золотого часу на дозвільну марноту. Бо час – не віл, його не заярмиш.

Старий знав, що в нього роботи – до сьомої суботи. На цілу зиму щонайменше. І тому загадував собі щоденний урок, поділивши оком берег на вузькі пасемця. Упав сніг, уже справдешній. Упав на мокре і з нічним морозцем прикипів надовго. Простелилася санна дорога. Старий навершував корито, рівномірно даючи рінь і каміння, і впрягався. Пес вдівався у свою шлею. І вони тягли сани під гору. Для пса він витоптав колію, бо в снігу той на трьох ногах натужно борюкався. Пес був ще дужий, хоч і не молодий. Що дивуватися: він, старий, теж не впав ще на силі.

Так удвох вони возили землю. А копав старий сам. Щоб не марнувати час на переходи, біля підніжжя Буркуна, у природному вирубі, старий живив маленьку ватру. Тут був і казанок. Вранці брав із собою банку молока і крупу на кулешу. Її вони з Псом і їли. Двічі на день, щоб зігріти нутро, старий запарював ісландський мох. За берегометами, під самою полониною, це зілля слалася між камінням сивими кудлами. Тут його називали «грань гір», бо направду воно неначе горіло сухим вогнем, ховало в собі снагу спалення всякої зарази. Пиття старий підсолоджував жменькою сухих ягід. Заїдав тонкими скибками кізього сиру. А Пес їв самий сир. Коза вже зимувала під дахом, мала досить сіна, сухої кропиви і віників із гілля.

Інколи старий тут же, просто иеба, варив рибу чи гливи, що у вишньому ліску обсідали пні кучерявими гривами. А до них пік на гарячому камені плескаті прісні балабушки. Доки робили три-чотири санні ходи, обід був готовий. Але старий не рахував ходки. Порахунки відбирають сили. А гарячкове жадання результату – ще більше. Коли в нього витикався загад якогось діла, він його просто робив, не озираючись назад і не забігаючи вперед. Із голови треба починати, а тоді дати цілковиту владу рукам. Бо голова тут не завжди в помочі. Від неї йде зневіра, сумнів і навіть боязнь своєї сили.

Добре діло втіха, коли ділові не поміха. Не раз він чув цю приповіетку, але довго не розумів її прихованого сенсу. Всяка робота живить чоловіка не лише корисністю, але й радістю самого роблення. Бо птиця створена до літання, а людина – до праці. «Праця хосенна. Праця спасенна», – було виведено на одному з листків Тимкового дерева. Десь на споду душі в старого кільчилася подяка Ріці за цю «спасенність». Бо якщо добре розмислити, хто знає, що він більше рятував у змаганні з Рікою – чи свій порушений берег із могилами, в яких захований скарб роду і лад старовіку, чи самого себе?!

Зима підсвітила їх межигір’я і принесла густу, сталу тишу Одна Ріка протинала її своїм гучанням. Але хто виріс біля Ріки, той не чує її шуму Ніхто з села не пускався дорогою д’горі. Лише під самі святки прошуміли двокінні копильчаки. Когось принесла охота. То були церковні люди. Коморник скочив у сніг і густо затрубів у стулені долоні: «Отець Дам’ян подячно вам кланяється за вино! Таке вино в Римі ще поглядати...»

«А ви що в засніжених хащах глядаєте?» – перевів старий на інше. – «Ялицю. Храм уже під дахом, то нам таке дерево треба, щоб вершком аж піж купол». – «Під Терентовим Бердом таку ялицю найдете. А на звороті прошу пристати – маю до вина празникове даровання».

Вони й пристали. Старий виніс приготовлені гриби, горіхи, сушену садовину і рибу. Поклав торбу в сани. А згори – загорнутий у мішковину модриновий оцупок. «Що це?»-запитав коморник. «Сам не знаю. Най отець Дам’ян розсудить». Коли старий готував дровини на нові хрести, на подовжньому зрізі відкрилася чудасія – закипілий бордовою смолою чіткий обрис хреста. Такого йому не стрічалося за цілу лісорубську бутність. І від інших не чув. Траплялися якісь візерунки, камінці, дроти, задубілі кістки в стовбурі, а тут – хрест. Рівнораменний і аж сяючий затверділою на камінь живицею. Розтин пили розділив його навпіл. Одну колодку старий обтяв і гладенько постругав, щоб передати монашику. А з другої витесав крижа для батькового гробу.

Люди в санях розглядали стовпець і дивом дивувалися. Не менше чуцувалися і з його старань. На білому тлі добре виднівся відгризений від протилежного берега клин. Неначе комусь Ріки мало. А під скелею громадився свіжий насип землі. Шануючи пожертву старого і прихильність Дам’яна, церковники не сміли братії його на кпини, хоч ріденькі усмішечки й липли до їх уст. Настаріший, голова двадцятки, виповів поважно, для годиться: «Святилися б людські рученьки. Що вони лишень не вчинять...»

Старому, зголодженому на людей, кортіло потолкувати з товариством. Але не хотілося вести бесіду про свою працю, не хотілося відкриватися комусь. Бо це була лише його повинність. І Ріки.

Часом у звучанні течії йому вчувалося, що Ріка не противиться його потугам. І цього було досить, аби довбати берег далі, розширяти її простір. Коли він грівся в яскині під скелею, сюди долинали хори хвиль. Вривалися в кам’яний затвір і веселим дзвоном піднімалися стіною Буркуна. На вигоні грайлива мелодія ламалася й дробилася на дрібні звуки, як хвиля, що налітає на зуб криги і розсипається на срібний пил.

За тиждень потому до його посілості вихопилися вже легші сани. Служник приніс від священика віддарунок: образок Богородиці, різдвяні свічки й цукерки насипом. «А це нащо?» – запитав старий. «Свячені», – пояснив хлопець. «Дітвак дітваком», – подумав з теплотою старий про монашика. Зі саней скочив у сніг ще один молодик у помаранчевій шапочці. Став, як навіжений, стреконіти камерою навсібіч, цілячись на Ріку і на нього, старого. «Беріть цукрики, – відмахувався той. – Зараз вам чаю зігрію».

Пили чай під Буркуном. У паруючий напій старий щедро доливав їм настою перстачу, підкріплений ялівцем, хріном і павутиною. Фотографа розібрало, бо бігав берегом, як насолений. І все щось випитував. Старий, аби відхреститися від нього, щось неохоче пояснював. А той – як реп’ях. Дурненьке, ще й п’яненьке! Та яка не є, а гостина. Блиснуло і йому Різдво. Раз у році сироті празник...

Коли ті від'їхали, старий вихилив ще один батьків штемпелик настоянки і тихо затяг собі першу колядку, якої навчила їх баба. Навчила піснеспіву і врочисто благословила на містку: «Ідіть, коляднички– божі дячки, несіть добру вість у гори й доли!» Тепер він співав Буркунові. Псові і Ріці. Кому ще мав колядувати?

Де тота звіздочка, що рано вставала?

Свята-свята Марійиця Сина породила.

Як Його родила, так йому співала:

«Люляй-люляй, Сине Божий, бо я би’м вже спала». «Почекай, мамице, хоч одну годину, Доки я ти’ не принесу із раю перину...»

Під скельним виступом старий товсто настелив сухої папороті й моху, і тепер почувався, як Довбуш у своєму кам’яному кріслі на Кедруватій під Менчулом. Іванчик Рахівський, перший приятель славного опришка, що був з їх, угро-руського боку, доводився родаком бабі діда Микули. Тому й снувалася через родину повістина про карпатського гетьмана. Велике диво, як син бідаків, юний козарик виплекався в світового витязя, що замірився підкласти велику бочку пороху під весь панський світ. Задумав принести свободу, щастя і скарби гірській голоті. Лісовий чоловік, вихований полонинами, Олекса Довбуш стягнув розбійне військо верховинське, що несло пекло для прийшлого панства на всі боки Карпат. Для одних був суддею і катом, а для інших – золотим серцем, захисником і надією. І при тому

пишним і нездоланним лицарем із пострашливою силою ведмедя і спритністю рисі. Досконало читав Книгу Лісу і вмів відхиляти стрільби. Бо замовлений був віщуном із Чорногори, котрий зашив йому під шкіру пахуче зілля, яке можна побачити лише з гнізда дятла– попукача, коли той сидить на яйцях. А ще перейняв він науку жидівського знатника Бааль-Шем-Това, якого порятував від загибелі. І знайшов підПисаним Каменем двосічний старожитній топір, що й призначило йому геройську долю...

«Пам’ятай, неборику, що ми з погідного й гідного племені, – повіряв дідо. – 3 гордих і мудрооких горян– дорян, ще й із перехресною кровиною самого Олекси Довбуша». Дідо Микула знав цілу гибіль переказів і співанок про пана карпатських легінів. І встиг переповісти й виспівати їх немало, поки не відійшов на Вічну Ватру. Онук вірив йому, та й тепер вірить. Бо коли не віримо, то що нам з того прибуде?!

Щоб відійти на часину-другу від виснажливого копання, старий ціфрував хрести. З батьковим довго не прихитрявся, вибив на рамені дубовий лист і жолудь. Обернені догори. Ніби стаючи в слід його улюблених приповісток: «Дуба валить не буря, а червак ізсередини» і «Світ сей стоїть догори дригом». Кому, як не йому було знати все про цей хисткий світ, а про позасвіття й поготів? Батьків хрест, глибоко закопаний і надійно притоптаний, мав червлену модринову хрестовину посередині самого розкрилля. Хрест у хресті.

А над візерунком для тітки Гафії старий надовго задумався.

... До часу вона пішла з цього світу, бо йдочасно й прийшла на нього. Породілля ткала, коли напали нечекані перейми. Скрикнула і м’яко зсунулася з крісельця. На крик хтось приспів і вздрів у клоччі дитинча, що ручкою перебирало нитки. Змили писклю

дівойка! Старина казала, що це добра познака, що доля піде їй у нитку. Люди щось знають, та не все. Нитки з нею були до останку, а доля не стелилася. Дівчатко росло хупавеньким, бліденьким, із ручками й голоском тоненькими, як ті нитки. Холод діймав ріденькі кісточки й під овечою гунею. Видати, не нагрілася тілесним матірним теплом. Зате духом грілася. До Гафки липло все те, що йшло від красного слова – молитва, співанка, казка, приповістка.

До ярнього Юри на двір не потикалася. А тоді плела вінчики і вішала їх на роги козам, коровам і баранам. їх переганяли через курище зі скіпок глоду й терену, щоб множилися, як той попіл. На їхній маржині, що йшла в полонину, були найрясніші Гафині вінки. Дівки співали ладканки. Газда сплітав із сіна колесо і, підпаливши його, пускав двором. А ворітницю забивав дерновищем і вербовим кіллям, аби босоркані не сікалися обійстя.