Текст книги "Горянин. Води Господніх русел"

Автор книги: Мирослав Дочинець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)

«Пан спить, а ліс росте», – промовляв сам до себе. Промовляв, щоб почути голос нового дня. Ліс обнімав його простір зокола. Ліс панував тут справіку. Пан Ліс. Дражливою терниною вп’явся в його сон дозрілий надум. І тепер він не стільки спав, як чекав. І це чекання лоскітно холодило груди.

Небесні зорі ще скапували гіллям у роси земні, а чоловік уже стояв босоніж під деревом, упершись грудьми й чолом у стовбур. Все блищало від вранішньої мокроти. Первісна сила струменіла з папороті в тіло. Від терпких воздухів оберталося в голові. Зморшки дерева злилися із зморшками його чола. Здавалося, чоловік молиться. А він просив щось удерева й радився. А хіба прохання й жадання поради не є молитвою?!

Дерево вчуло його. Не могло не почути, бо дерево і людина тепер були заодно. Бувають щасні проміжки, коли зливаються з єдиному розумінні людина і природа, людина і час, людина і Бог.

Старий мусив говорити з деревом, бо підійшов до нього з сокирою. Дерево мало впасти. Але не абияк. В цьому був його план.

Старий нічого не їв зранку, лише напився води. І тричі вмив росою очі. Йому, як ніколи, потрібен був зараз добрий зір. Хоча що очі в цій затії? Тут вимагалося щось більше, ніж звична міра ока. Може, міра нервової сили, волі, міра терпіння? Це він мав. Тому й не оглядався назад, коли затяв перший засік на капу. Лісорубський хист жив у ньому, як у білці живе хист плигати з гілки на гілку, з дерева на дерево. Сокира злітала легко, весело, дарма що деревина була крицевою – аж дзвеніла. Кожен удар був прицільним, ощадним у своїй точності. Тріски зі свистом відлітали, як залізні осколки. Модрина неохоче відкривала свою рожеву соковиту плоть. Натужно гуділи груди дерева, як у пораненого на бранному полі воїна, що має впасти. За якусь годину заглибина-капа була прорубана. Нею модрина, неначе злим оком, дивилася на Ріку. На те місце, куди мала впасти.

Дідо Микула з дванадцяти років брав його з собою на уходи рубати ліс у бутинах румунського Марамороша. Сизі буки, рівні, як свічки, затягували небо зеленими плахтами крон. І тихо гуділи, якщо лягти між них і прислухатися. «Струни лісу, – казав дідо Микула. -1 так, як вони рівненько тягнуться в небо, так мають і впасти на землю. Туди, де замірить дереводіл».

Часом, при доброму настрої, дідо велів комусь відміряти двадцять кроків у довільному напрямку й застромити в землю паличку. Тоді брався за крайнє дерево, що підлягало рубці. Ретельно висікав капу, а на мітку-тичку навіть не поглядав. Зате щось шептав букові. В діда Микули були свої сокровенні неписані молитви. І свій приспіх у лісорубському ділі. Рубав він не з плеча, як інші, а з-над голови, і рубав стовбур по обидва боки, звільна похитуючи міцним станом. Здавалося, що то не тяжка праця, а дозвільний танець. І сокира на довгому тонкому топорищі літала, як цяцька. Тоді малий ще не розумів, скільки сноровки й муцрого досвіду втілено в цих рухах. Дідо потребував удвічі менше замахів, ніж інші. То була бистра і красна робота, і така, що не виснажує, бо робітник між помахами й ударами відпочивав, збирав силу, переводив дух, як кажуть. А роботу цю, безперечно, наснажував дух. Дух майстерності й таланту...

Коли бук підрубувався до хиткої рівноваги, дід хрестив його двома зарубками і легенько штовхав долонею. Дерево з оглушним тріском падало на встромлену палицю, заганяючи її в землю. В такий момент стовбур зазвичай штовхають жердинами цілим гуртом, а тоді обачно кидаються врозтіч. А дід спокійно стояв собі, чекаючи кінця. Бо знав, що робить, і знав, як поведеться дерево. В цьому й ховався лісорубський талант. Не штука зрубати дерево, штука – повалити його за короткий час і в безпечне, зазначене місце. Дідо Микула це вмів.

А він, старий, був онуком того лісового майстра. Це зародилося й утвердилося в ньому, як сік у дереві твердне на бурштинову смолу.

Старий приклав лезо сокири до вилиці – щетина не піддалася. «Затупилася», – сказав до себе й заходився гострити їїпласким річковим каменем. А невдовзі, коли сонце вже спрагло ссало ранкову росу, зазвучало лунке почергове цюкання. З кожним ударом дерево непомітно здригалося, тратило присохлі війчасті хвоїнки. Вони сипалися йому на плечі, на плесо Ріки, як золотий дощ. А може, з хвоєю сіялося й насіння. Перед тим як умерти, дерево хотіло залишити своє сім’я. Як усе живе.

Криця дідової сокири, привезеної із Загреба, тупилася. Старий тричі гострив її. Втома його не слабила, бо був голодний цієїроботи. Давно на неї чекав. Сонце замикало денне коло, а він усе рубав і рубав. Бо вінцем роботи хотів замкнути день. Тут працювати було легше, ніж на відкритому дворі. З цвинтарика і з Ріки тягло прохолодою. Ріка вкрадливо мружилася в його бік. Вона розпочала цю боротьбу, він продовжує її. Ріка повалила модрину на нього – він повалить на неї. Війна є війна. І дерево – їхня зброя. Так він гадав тоді.

Розріджені спекотою воздухи принесли віддалений подзвін. «Десь когось ховають, – подумав старий. – Там відійшла людина, тут помирає дерево. Там живі проводжають мертвого, тут живий захищає мертвих. Правічне коло життя і смерті».

Він дочекався, коли згасне дзвін, і поклав на кору останні хрещаті зарубки. Тоді вперся в стовбурище обіруч. Та модрина не хотіла полишати своє столітнє кореневище. І він її розумів. Та мусила й вона його зрозуміти. Старий зрубав вільшину і впер одним кінцем у смереку, а другим у модрину. І взявся тоншити замашними ударами капу. Враз серцевина дерева хруснула, як зламаний хребет. Він притьмом кинувся до вільшаної підпори і повис на ній. Могутній стовп у два людські обхвати хитнувся в смертній задумі і підкошено загримів долу, протинаючи з шумом повітря й роздираючи віттям небо.

Старий сяяв змокрілим лицем, як лезо його сокири. Все пішло в струну. Модрина, як було замислено, лягла на торці паль, увігнавши їх на добрих півметра в дно Ріки. Ріка зойкнула від болісної несподіванки, і крик той заглух у лапатому гілляччі, що запрудило половину річища.

«От і маєш! – сказав старий, знесилено опускаючись навколішки перед пнем. – Це тобі перша страва моєї гостини».

Свіжий зріз пахнув чимось привабним і віддалено знайомим із дитинства. Він випростався на пахучих трісках і заснув. Повержене дерево забрало всю його силу.

Новий день дав нову снагу. Старий зрубав ще одну модрину, з нижнього кінця. Дерево, як і перше, прибило верхи решти стовпів. Кістяк загати врізався в Ріку тупим ромбом, готовим розсікати водяні вали. Але то був лише хребет перепони, що мала захистити його садибу. Її належало укріпити, зробити непробивною. І він за це взявся. Обрізав гілки з повалених модрин і забивав ними промежину між берегом і палями, прикидав їх камінням. Матеріалу було достатньо. Паліччя громадилося купами і з дерев, повалених Рікою. Каміння теж вистачало. Що гірська земля найліпше родить, то це камінь!

Ріка, збагнувши своє притіснення, впиралася, сердито шарпала віття, жбурляла бризками старому в обличчя. Його ці вибрики лише веселили. Ріка, виснажена сушшю, не мала спромоги чинити належний опір. Сухоліття було йому в поміч. Літній світний день

довгий, як вік. Робота спорилася. З пенсії планував замовити в кузні великі скоби, якими скріпить модринові мостини з палями. А може, якщо вистачить грошей, то й перехопить їх ланцюгами. То вже буде надійно. На цьому не треба економити. А вікна без скла потерплять, під шопою ще довго можна спати. Прийдуть ягоди -теж привернуть якісь гроші. І сушені гриби будь– коли обернеш у свіжу копійку.

За цюканням сокири й шумом Ріки старий не одразу вчув дирчання двигуна. Товстенький молодик стояв біля «бобика» і уважно спостерігав за його роботою. Старий упізнав у ньому чоловіка, що став недавно головою села.

«Добрий день», – гукнув той із-за берега.

«Добрий».

«Поступив сигнал, що ви ліс рубаєте. Та ще й відкрито...»

«Я, чоловіче, ліс не рубаю вже сорок років».

«А це що таке?» – показав голова на стяті модрини.

«Це дерева, посаджені моїм прадідом. На моїй землі».

Гість неквапом перейшов місток і підійшов до нього. Руки не подав. Та й добре, бо руки в старого були закаляні глиною.

«То сливове чи яблуневе дерево може бути вашим, приватним, – роздратовано товмачив голова, – а лісове є надбанням держави. Чи, може, ви не знаєте, що живете в державі, яка має уряд зі своїми законами?!»

«Знаю. Та тут мої уряди, тут моя держава», – старий легенько копнув камінець у яму, набиту хмизом.

Ріка притихла, не заважала розмові, сама прислухалася.

«Моя справа – попередити, – сухо відрізав начальник і обвів газду поглядом, ніби обручем стис. – І мій

обов’язок – повідомити зацікавлені інстанції. Лісгосп і управління водного господарств. А вони й покарати можуть».

«Я вже караний», – тихо виповів старий, не дивлячись наприбутнього. Він дивився на Ріку. Більших напастей, ніж від неї, не чекав ні від кого.

«Може як людина я вас і розумію, вуйку, – пом’як той, – але як представник влади відповідально вам наказую: припиніть несанкціоновані роботи, бо накличете на себе біду».

«Ми з бідою, як риба з водою. Від неї не відхрестишся».

Голова і сам зівкав відкритим ротом, як риба, не знаючи, що сказати ще. А тоді махнув рукою і пішов дріботним кроком назад, обходячи ламань.

Наступного дня під вечір у заріччі знову загурчала машина. Вже інша – чорна, надута, з квадратним писком. Вийшли троє, вбрані по-міському, задивлялися в його бік, чинно щось обмірковували. Затим двоє сіли в авто, а третій подався до містка. Старий, як був із сокирою, – рушив йому назустріч. Мостини скрипіли під його чоботами. А той ступав м’яко, обережно. Мав світле рідке волосся й такі ж світлі безбарвні очі, що сміялися. Та якось неприязно. Робленим був той сміх.

«Бог у поміч. Я новий директор вашого лісокомбінату. Ну, зараз це вже приватне підприємство. Ви мене не знаєте...»

Старий мовчав. Він зазвичай відмовчувався з начальством. І самому так легше, і їм так подобалося.

«...А я вже вас знаю, – з удаваною привітністю правив директор. – Знаю, що пропрацювали в нас майже п’ятдесят років. Це щось. Такі, як ви, – золотий фонд фірми. І ось така біда сталася... Мені пізно повідомили, ми б ужили заходів. Та ліпше хоч пізно, ніж ніколи. Треба вам звідси вибиратися, бо самі бачите: будинок аварійний, берег обвалюється, дерева підмиває. Що ви вдієте тут сам на схилі літ? А в нас гуртожиток. Дамо вам кімнатку – і живіть собі в задоволення, скільки треба. Хіба ви того не заслужили?! І їдальню поряд відновлюємо, щоб можна було перекусити. Тепер, знаєте, все по-іншому робиться, приватно, по– підприємницьки».

Старий затято мовчав. Його обличчя було тверде і посічене чорними зморшками, як кора в’яза. Він і сам був такий – високий, густо збитий, вузлуватий. І мовчазливий.

«Плата символічна за гуртожиток, – продовжував добродій. – А головне – буде з чого платити. Тут один чоловічок готовий прикупити вашу садибу під дачу. Це нині модно. То най бере, якщо не має більше клопотів. Я так собі гадаю... Ну, гроші не бозна-які, самі розумієте

що може коштували ця розруха. Та на чарку й цигарки матимете завжди. Не переживайте...»

«Я не переживаю, – змирливо виповів старий. – Бо не п’ю й не курю».

«О, за це хвалю. Але, як кажуть у вас тут у горах: в чоловіка інтерес, коли повний черес. А в нас на Донбасі говорять по-іншому: з грошима і в грязі чистий... То що скажете, шановний?»

«Ви сирота?» – запитав старий руба, встромивши в нього пронизливий погляд.

«Що?» – знітився той із несподіванки.

«Ви маєте свій дім?»

«Маю, звісно».

«Кожна птиця має своє гніздо, кожен звір – свою нору. І я маю. Моє гніздо, моя нора тут. Я не сирота, щоб доживати вік у чужих стінах. Звідси на своїх ногах я не піду нікуди».

«Е-е-е-е, дорогенький, та вам і не треба йти. За вами приїдуть і відвезуть. І все необхідне заберуть. 1 документи всі підготують у сільраді. Вам лише підписати. Не переживайте».

«За себе я не переживаю. Хіба за вас – так далеко машину гнали. В пусті вітри. їдьте, доки світло».

«Ми поїдемо, а ви подумайте. Добре подумайте. І затямте, що рубати дерева й порядкувати в річковому руслі ніхто вам не дозволить», – усмішечка ще висла на безкровних директорських губах, та голос осклів, різав вухо.

«Дозволяють чи не дозволяють – коли їх питаєш, – промовив із моторошною веселістю старий. – А я нікого не питаю». -*■ Підняв перед собою сокиру і розціпив пальці. Залізо важко впало і вп’ялося верхнім ріжком леза в дошку, впритул з носаком його чобота. Якби на кілька сантиметрів ближче – відсікло б ніготь пальця. Місток захитався. Може, Ріка розхитувала його, а може

дріботіння начальника, що спішно задкував, гугнячи під ніс: «Ну-ну, ну-ну...»

Два дні спокійно минули в роботі. А на третій на протилежному березі загурчали аж дві машини. Повилізали люди. Старий, поглядаючи із заростей цвинтаря, нарахував їх семеро: сільський голова, два міліціонери, комбінатівський інженер, ще якісь незнайомі. Скопом рушили до мосту, загупали каблуками. Мостини задрижали, та люди цього не відчували. Це чула Ріка і добачав старий із своєї зеленої криївки. Коли були десь на середині, поперечини старечо заскрипіли і дружно завалилися. Гурт людей в одній ґвалтівній груцомасі посипався у воду. Такі ділові й бадьорі хвилину тому, тепер вони бовталися, як цуценята. І лаялися, порскаючи водою. Добре, що в цю пору мілко, потоплена комісія хапала свої мокрі течки й кепки. Дільничний кинувся за кашкетом уплав, та так і не наздогнав його, вийшов на берег голомозий. Біля автомобілів роззувалися, трусили мокрими піджаками, викручували сорочки, щось гулюкали в телефони. А один смачно реготав, ляскаючи себе по голому череву. Старому цього найбільше було шкода.

Інженер, що за його пам’яті прийшов на їх комбінат ще легінчуком, обдивляв повалений на бік місток. А відтак гукнув своїм: «Струхлявіли підпори. У воді дерево ще якось тримається, а тут підсохло і під вагою хруснуло. По одному треба було йти». – «Най собі самі ходять по одному чи попарно! – огризнувся котрийсь із компанії. – А ще ліпше – хай вертоліт собі наймуть. Гроші мають».

Може, інженер не добачав, а може, не хотів дещо побачити: підпорні стовпці'під верхом були підпиляні й замащені намулом. Дуже тонко підпиляні, але звичне око лісівника мало б це вздріти. Якби дуже хотіло. Та ліс – середовище темне...

Комісія поїхала, а старий розібрав повалений міст на дошки. Вцілілі бервена сточив на підпорах у вузьку подовжню кладку. По ній одна людина якось могла пройти. І то не кожна. Старий міг. А до інших йому не було діла.

Ще одна поточна робота звершена. Можна було вертатися до головної – до Ріки. Та в своїй упалості приймала тепер усе смиренно. І старий переборював у собі жалість до неї.

Давно підмічено, що будь-який рух притягує чужу цікавість. Одні прийшли, другі присунули, будуть і треті. Старий знав це, провадячи неухильно своє діло. На другому березі зрізав дерн, який тут називають «борозна». Добрий клин загати вже був забитий хворостинням і камінням. Згори старий насипав землю і встеляв її дерном, щоб відновити берег. Щоб і сліду руйнування не було видко. При обмілині з того боку рясно гучало різнотрав’я, підбите низькою папороттю. Зрізаючи клапті борозни, напав на калган – непоказне блідо-рожеве квітовиння. Зате який корінь! Вуйко Тимко честував це зілля, як нікотре. Казав, що охлялому відновлює сили, а літньому вертає молодість. Старий посміхнувся: і те, й друге не завадить. І почав обережно оббирати борідки бурих корінців.

«Ви помітили, скільки квіток, – почув позаду хлопчакуватий голос, – мають хрестоподібні пелюстинки?»

Старий не підводячись обернувся і побачив звислі з кладки ноги в збитих кросівках. Чи то дітвак, чи миршавий молодик у вицвілій чорній сорочині і таких же штанцях помахував бадилиною. Вилиці його світилися усміхом і дрібною білястою порістю.

«...І ваш калган, і мій чистотіл, і пахучий бузок, і поживна конюшина, і розкішний рододендрон, і багато інших».

«Це правда, – потвердив старий неохоче – рододендрон – божественна зелень».

«Уся зелень божественна, – протяжно виповів хлопчище. Як учитель на уроці. І старому це не сподобалося. – До слова сказати, я вже другий місяць никаю горами, щоб знайти рододендрон. Та марно. А кажуть, що зараз він якраз убирається у цвіт».

«Нащо він тобі?» – запитав старий для годиться.

«Нінащо. Хочу подивитися, як цвіте. Хіба цього мало?»

Старий ковзнув у його бік підозрілим поглядом, але було щось у того в очах таке – якась тиха, глибинна відчуженість, – що він майже повірив йому. І несподівано для себе сказав:

«Я знаю, де ростуть рододендрони».

Той мовчав, мрійно вдивляючись у хитку прозорість води. А потім підвівся і повагом, ніби для самого себе, вимовив: «Можливо, я теж колись знатиму це. – И обернувся до старого: – А ви залишайтеся в здоровлі й терпінні», – і пішов під гору, сутулий, худенький, як недолітне галченя. V

Старому не сподобалося, як той попрощався. Терпіння він йому бажає. Що ти, хлопику, знаєш про терпіння, щоб комусь його зичити? І чому – терпіння? Кого і що тут терпіти? Йому б сил більше, аби дочасно, до дощів загнуздати Ріку. А тоді вже хай терпить вона. Ну, й грошенят би ще не завадило, щоб справити залізні дуги для колод. А так – усе йде ладом. Як ведеться: уцача плужить, поки чоловік їй служить. А чи він їй не служить, не підпомагає?!

Старий спровадив очима вутлий чорний силует, що розтанув у просвітах чагарів. Грибник – не грибник, турист – не турист, якийсь заброда. Чудний, і сорочина в нього чудна, ледве не до колін. І очі має дивні: глянув

м’яку печать поклав. І смішок не для когось, а для себе. В собі. Так вуйко Тимко посміхався. Та посмішка точилася десь із повноти його нутряного світу. І очі втягували тебе в свою глибінь.

Добре, що той чоловічок не запитав його, де ростуть рододендрони. Бо тоді старий мусив би пояснювати. Хоча він і гак не напав би того місця. Досі рододендрони старий показав лише одній людині – веселуну Аркадію... Хто знає, якому богу той молиться, та й чи молиться взагалі, а тоді його пещений рот плаксиво скривився, як у вівці: «Господи, я не знав, що на світі може бути така краса!» Цілим крем’янистим спадом, від закрайка букового пралісу до урвища, збігали золотисті хвилі розкішного цвіту. Вітерець, що завжди провіває полонинські кряжі, гойдав його мінливими габами, і грубі сірі валуни поміж кущами здавалися грізними пастухами, що стережуть це золоте руно.

«Райський закуток! аж захлинався від захвату Аркадій. – Старий, ти пригостив мене воістину царським десертом».

Допіру в підліску вони пополуднували смаковидлами з Аркадієвої торби, запивши їх кубинським ромом. Це нагадало йому осінь, коли він водив Аркадія в Залом на вовків, і той перед ночівлею читав йому з тоненької книжки. Там була списана оповідь про старого рибалку, що піймав у морі здорову рибину і мав з нею велику баламуту. Старий не розумівся на риболовлі, але чомусь його пройняла та приключка з чужим дідом. Аркадій читав повільно, наче смакуючи добре питво, а старий нетерпеливився дійти кінця, аби. дізнатися, чи той рибар таки витяг рибу, чи вона зірвалася, чи, може, сердега сам відтяв волосінь, аби влегшено вернутися в свою посілість пити ром, який він любив... Під кінець читання старий і сам був напнутий, як волосінь із рибою, що не давалася в руки. Він розумів і рибалку, розумів і рибу. І не знав, кому дати правду. А сама книжка була правдива, що й казати! Пам’ятається, як тішило того бідолаху те, що хоч рани на руках швидко гояться на солоному вітрі. Хоч така поміч.

Аркадій по тому запитав його мимохідь, чи сподобалася йому ця історія. Старий, заспокоєний кінцем, міг би щось сказати, але боявся насмішити Аркадія, котрий з усього хихотів. Тому він лише запитав стримано: «А що, ром направду добре питво?» – «Ром – молоко піратів, – у звичній манері відповів Аркадій. – Його треба пробувати, словами не розкажеш». І не забув про їх розмову, наступного приїзду витяг дві білі пляшки. Одну дав до припасу Калані, а другу вони розпили під грядою рододендронів. Пили неквапно, смакуючи, бо Аркадій неодмінно хотів побути тут бодай півдня – «напитися краси, надихатися пахощів». Може, за це старий і любив його, дурисвіта. А кубинський ром йому сподобався. Дивним чином пропікав нутрощі і холодив мозок.

Аркадію тоді він дозволив зірвати одну гілочку. Лише одну. А сам не ламав. Тільки в перші зазимки, коли рододендрон скручував листя в цівочки. За зиму кущ їх майже не тратив. Зате підсохла віть, покладена у банку з водою, зацвітала. Старий підгадував, щоб то було на саме Різдво. Цього навчив його дідо Микула, затятий звіролов і знатник зела.

...Ті сині, дзвінкі, як крижані бурульки, різдвяні вечори. Коли вони, малі звіздарі в заячих вушанках, ходили присілками колядувати. Сунули волохатою вервечкою, ступаючи один одному в слід. Подекуди сніг був до пояса, а ще морозяною курявою віявся зі смерек, що двигали важкими плечима, як сонні коні. Свічечка в обтягнутій шкіряними клаптями звізді вела їх через кучугури й замети. Медовим блимканням теплила суворе холодне пустирище, бадьорила їх хід. З палицями, аби відганяти собак, а може, й вовчугу, вони йшли з гори на гору, від хижі до хижі, натужно протоптуючи пішничок у снігах. Вони несли в захмарні гражди Віфлеємську звізду і простеньку пісню про дитятко, що народилося в яслині і звичайними пеленами повилося в Бога. Діставшись до засвіченого вікна, вирівнювали дух і різко гукали: «Гей, пане газдо, чи даєте веселити у сесь Святий вечір?» – «Веселіть, веселіть».

І, вдаривши для закруту по ялиновому променю звізди, починали. Діти вівчарів, вони співали про себе: Недалеко пастирі пасли стадо в долині, До вертепу прибігають, З Сином Божим прославляють Марію.

Потічки скляним дзвоном підспівували їм, а гори ковзкими схилами провадили ту пісню у зоряну високість, де «серед темної ночі дивне світло б’є в очі». Ще приходять три царі, аж зо Сходу звіздарі, Для Ісуса ставлять щиро ладан, золото і миро Марії.

Колядка ще живе, ше б’ється птицею в стріху, а вони вже вивільняють із рукавиць закоцюблі рученята в очікуванні своїх дарів. Дають їм – хто що може: жменю ліскових горіхів, сушені грушки, виліплену з сиру зозульку, коржик із меленими шкварками. Це не обтяжує їх торбин, летять під гору галасвіта, перевертом, троє одною грудкою котяться. Не біда, що печиво й зозулі покришаться, зате горіхи й голови цілі. Вони, "як три царі, несуть далі благовісну новину. І світ, принишклий у тихому сяйві празника, звеселений Верховинський світ, готовий їх слухати до рання.

Він у трійці лопотить перший. Його гріє думка про своє золото, домашнє. Дідо Микула вніс його вранці в глиняному жбані – золотий пахучий сніп рододендронів

і в сінях провидніло. Кожен щось робить, звивається в приготуваннях, а очима глип туди – на квіття. І він теж: колядує – а думкою дома. Файно тепер у них при столі: наїдки, скляниці, свічка кліпає, а над тим – гурма золотистих шовкових косиць. Ніби ангел присвітив їх тіснувату горницю. А то ж – дідо Микула, скорий на вигадку. І любима дідова колядка сама рваться з посинілих губенят:

Слово Отчеє, слово Отчеє Взяло на ся тіло, В темностях земних, в темностях земних Сонце засвітило.

І гріла в темності земної ночі трьох малих колядників ще одна втішна гадка, що ставала вершком радості кожного Різдва. Кінцева колядка у вуйка Тимка. Він їх чекав, як ніхто. І вони чекали того часу, коли обійдуть із співами всі відрубні вертепи засніженого межигір’я і приб’ються до його ясел. Бо з ясел пішла дивная новина в світ, і тут має завершитись. Вони співають у хліві одну колядку за другою, в’єдно і дзвінко

аж солома тріщить під верхом. Воли перестають ремигати, а огир Сивко скошує на них уважне лілове око. Вуйко Тимко поголений і зачесаний задля свята. На верстаку – почастунок для них: наламана медова крига від диких бджіл, кедрові горішки, яблука йонатанки, цукрові подушечки з повидлом, узвар. А за віншування вуйко Тимко обдаровує тим, чим не наділяє ніхто, – книжечками. Вони хапають котрий яку. Відтак гортають, заглядають у чужі, міняються. Книжечки називаються «Пчолка», «Наш рідний край», «Материзна», «Мила бесіда», «Син людський». В одній з них тьмаво вибито малюнок з трьома царями. Голови у них обвиті обрусами, до грудей мандрівці тиснуть дари, які принесли в занедбану вівчарню, – золото, ладан і смирну.

Золото йому тоді бачилося таким осяйним і привабним, як цвіт рододендрону. А ладан... що таке ладан, він збагнув через кілька літ по тому. Коли помер дідо Микула. Доти «смерть» нічого для нього не означала. Звичне слово, як і «ріка», «дорога», «хвороба», «сон». А тоді, холодіючи дрібним беззахисним серцем, він зрозумів,‘що таке смерть. Це коли тебе виносять зі свого дому ногами вперед, аби ти ніколи більше сюди не вернувся. Чужі люди виносять. Забирають від дому, від рідних, від самого себе. Це – смерть. Вона спорожнює обшир довкола тебе і в тобі. Порожнє дідове ліжко, порожнє його горнятко для розсолу, чоботи і крисаня на кілку. Порожньо в кімнаті, на дворі і в стодолі. Давка порожнеча в твоїй душі. Пустота гірше давить, ніж повнота. Аж поки не заповниться чимось іншим. Бо лише так рятується наша душа.

Смерть жене – час утішає. З чиєїсь волі він був убережений від того, щоб бути тут, коли виносили з хати стару, тричі хитнувши домовиною на порозі. Очі душі не бачили цього, смерть не заглянула в них упритул. Тому він дурив себе, як дітвак, думкою, що стара вмерла не зовсім, а просто віджила своє, як мотиль, і непомітно відійшла. Тому й не підходив до порогу, щоб той зайвий раз не гнітив душу нагадуванням. А робота в повну міру сил допомагала цьому Він мусив так чинити, щоб не надірвалася, не впала душа, як їх стеля з порушеним сволоком.

«Є лише те, що з нами і в нас тепер, – казав вуйко Тимко. – Того, що було, вже немає. А те, що буде, може, й не буде. Життя минуще і тлінне. Все колись доведеться покинути. Залишиться лише спіймана мить просвітлення, з якою ми прийдемо в засвіти».

Дідо Микула встиг показати йому місце, де ростуть рододендрони. Нікому не показував, тільки йому. Боявся, аби не столочили, не поглумилися з «божественної парості». І цей приблуда в чорному лахмані теж так сказав: «божественні квіти». Гарно сказав. Може б він і показав йому те місце. А може, лише так думає, бо той не просив. Завжди радніш робиш щось для того, хто не просить.

Рододендрони старий (тоді був ще хлопчаком) носив лише для вуйка, коли той зрідка просив. Тимко настоював їх на грушевому самогоні і давав пити тим, у кого серце тріпотіло, як заячий хвіст. Краплями давав, бо перебрана міра обертає лік в отруту. Хоча настій цієї квітки може загасити й зміїну отруту. І було, що рододендроном вуйко вилікував хлопчика, що розбив градусник і заковтнув ртуть. «Ця квітка – дуже лукава панія, – обмовився якось вуйко. – Одне серце звеселяє, а інше притлумлює».

Він запам’ятав ці слова. І коли завертав у Кам’яні Осипи, де привільно цвіли над безоднею рододендрони,

і просиджував там годину-другу, набираючись очима краси, – здавалося, вони вгадували тогочасний настрій серця і помагали йому по потребі. Тому й не ступав ногами в їх пречудову царину, а галузку виламував лише раз у році – для оздоби Різдва.

Старий знав: що вітер приніс, те вітер і віднесе. Чомусь був певний, що начальство якийсь час його не дійматиме. Це підказував йому щирий сміх того череваня, що, либонь, був у них за головного. Лише зверхник у таких обставинах міг би собі дозволити так легковажно поводитись... А ще – інженер. Не міг той не вгледіти надрізу на підпорах. Значить, не хотів. Ні, старий їх не боявся. Погорілець блискавки не боїться. Боявся іншого – змарнованого на можливу тяганину часу. За чотири дні він мав довершити засипку прирічкового рову. А тоді приспіє пенсія і будуть скоби, якими він намертво ув’яже свою гать. І тоді вже ніяка людська сила йому "не завадить. Що люди в своїй безнастанній примарній метушняві?! Буча за онучу. Старий боявся тільки сили Ріки.

За мостиком не шкодував. Так було навіть ліпше. Вузька, непевна кладка надійніше захороняла його простір. Тут закінчувалися погрози і слівця і дихав його грунт, його доля. Працював тепер босоніж, аби ступнею чути твердь колоди, щоб не зірватися з поклажею. Дерновище носив у коші на плечах. Стелив його на насипі, а клаптиковий моріжок рясно поливав, аби коріння тут же хапалося нового терену. Спочатку вростав сам у нову землю, довго трамбував дамбу ногами. Відтак, утомлений, лягав на неї, тішився тілом і думкою, що це його грунт – відвойований у Ріки, доточений, утверджений заново.

А Ріка мовчала, безвільно прислухаючись до того, що діється на берегах. Старого це непокоїло. Він любив мовчати сам, та не любив, коли це робила Ріка. Бо в мовчанні завжди щось ховається.

Бережок, який він краяв на зелені борозни, був затканий різноквітом. Цвіт весь час був перед його очима в ці дні. Навіть снився. Барвами квітки були схожі на гори, на небо, на воду, на глину, на людське тіло. Неначе це тривке сусідство позначилося на них. Тіні від дерев захищали трави від сонячної розповені. Коли проміння пробивалося через листя, старий відчував його рукою. Цей доторк веселив його, дивним чином пов’язував через нього землю і небо. Трави мліли в мудрій тиші підлісся. Щось подібне творилося в його душі. Він і сам тішився цим зачаруванням. Ніякими словами його не передати.

Якось старий різко підвівся і збив головою з ліщини порожнє гніздо. Звичайне пташине кубельце, скільки він їх бачив! А тепер держав на долоні й зосереджено розглядав це дивовижне твориво: пір’їнка до пір’їнки, пушинка до пушинки, травинка до травинки. Яку величезну потугу приклало дрібне створіння, щоб мати в дикому світі свій прихисток. І хіба не це зараз робить він?! Б’ється над тим, аби захистити своє родове гніздо ви ще.

За день босі ноги струджувалися, оббивалися об каміння й наколювалися терням. Старий парив їх у воді з Квасного кадуба. вкинувши в корито нагрітий камінь із ватри. А потім посипав рани кришивом із шипшинового кореня і обмотував чистою онучею. За ніч усе гоїлося, ноги знову були, як у молодого.

Засинав старий рано. Заплющував очі і замикав сном довгий день. Якраз тоді маленька самотня зірка, крихітка срібла, запалювалася в небі. А прокидався, коли вона, розповніла в сяйві, змагалася з місяцем. Ці два світичі заливали його долинку рівним сивим світлом. Наче спокушали до нічної праці. Намацати кладку можна й ногами, але як рубатимеш дернину у тьменних заростях? Мусив повертатися в дрімоту, чекаючи дня. Місячний посвіт просочувався аж через заплющені повіки, загадково підсвічував сни. Такого прозористого, пречистого неба він не пам’ятав уже роки.