Текст книги "Горянин. Води Господніх русел"

Автор книги: Мирослав Дочинець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

Якось у лісі вуйко Тимко показав йому гандрабатого пня з вузлуватими наростами. Вони збирали смолу і, притомившись, сиділи під сухариною. Той пень стояв оддалік, і на нього сіла жовтава пташка з чубчиком. Він хотів запитати, що то за птиця, але та в кліп ока зникла, ніби шуснула в дупло. Це його здивувало, бо на пні не було діри, лише глибокі звивисті зморшки твердої кори. Вуйко вислухав його без подиву і пояснив, що стрічаються дерева, найчастіше зламані вітром, що приваблюють птиць та іншу дрібну живність, аби їх захопити. Буває, що потім відпускають їх, та переважно замикають у собі.

«Зачекай тут, – сказав вуйко, – зараз я тобі щось покажу».

Він подався до того пня і довго цюкав сокиркою. Кора, як залізна, не піддавалася. Тоді покликав його. Те, що він тоді побачив, відкрило йому світ дерев по-іншому У зрубаних наростах пня чітко проглядалися відбитки птиці, жаби, слимака, жука. Хто знає, що цей пень «проковтнув» ще? Вуйко не хотів його більше рубати. А рани на корі замастив землею.

Згодом, поневіряючись лісами, проводячи в них дні і ночі, місяці й роки, пізнав старий і душі дерев. Не тільки їх обриси й серцевину, що головно притягувала людей. Лишень не дерева губили людей, а ті їх. Ліс відкрив йому щось більше: рідність певних дерев із певними звірами, і відповідно – рідність звірини з птахами. Кожна птиця відповідала якійсь тварині, як подобою, так повадками. І їх заселеність, їх поводження багато чого виказували йому. Знав, хто і що чекає його за півгодини ходи, відчував за версту глухий ярок, просіку, чисту галяву, водойму чи крем ’яне урвище. Щось сповіщали згуки, щось ловили помуштровані ніздрі, щось відкривав безнастанний рух «воздухів» над головою. Та коли б зажадали в нього чітких роз ’яснень, він би німо знизав плечима. Бо направду він чув це шкірою, нутряною чуйкою, дивною пам ’яттю, що піднімається з глибин в урочну мить, як родові спогади. Одне ясно: лісова цільність -як єдина жива павутина. Здригнувся волосок – і побігла незрима тремкість по всьому зеленому тілу Лісу. І струм цей повнить снагою кожне створіннк, що є приналежною його живинкою. Це як у людському організмі: голова знає, куди ворухнеться рука, око знає, куди ступить нога.

Тепер ноги старого, босі для чутливості, знали твердь колоди. Руки зросталися з руків’ям пили, ходили з натугою взад-уперед, як малий тартак. Від цього й самі тверділи на дерево, проте ставали легшими. Відро з колодязя витягав одним пальцем. Вода – то єдине, що змушувало старого злізати зі свого вузького помосту. За день випивав відро води. Як кінь. Вода звітрювалася й виходила потом. Дивувався, як швидко, за день, затягувалися подряпини на тілі. Сіль гоїла.

Нові, свіженькі палі, приволочені на берег, білими зубами вгризалися в підупале тіло Ріки. Вода сіла, і старому легше було вибирати з русла валуни, вигрібати рінь із ям. І ноги вже не так холодило. Студені бурчаки з нутрощів гір, збігши в річище, нагрівалися цасонценим камінням. Кожен стовп давався йому нелегко. Найважче було встановити його і втримати сторчма, доки під молотом не «вживиться» в дно. А тоді збирай сили і гупай до потемніння в очах і дзвону в вухах. Кожен стовп був радісним поступом, його малою перемогою. Суворо– тверда модринова загорода видовжувалася по берегу. З дороги могло здатися (та так і здавалося), що чоловік відгороджується від Ріки. А він захищався від неї. Ріка «з’їдала» його берег на очах.

Останні готові чотири бики залишалося вбити в річкове ложе, коли його покликали гриби. То був принадний поклик на жадану лісову гостину. Першим, як зазвичай, провістив це орел, і старий перечекав парку сльоту під стріхою, ладнаючи інструмент. З осоння потяглися в хащі гади. Ожили слимачки, по-іншому, ситніше, загула мошва. На папороті затверділи ніжні стрілки, подалися вшир. А тоді зворовий вільгий протяг приніс і самий грибний дух, велячи затятому грибнику все кидати з рук і опускати очі долу. Цей припах ні з чим не зрівняти, в ньому змішалися всі інші хвилюючі запахи

материного молока, жіночого лона, вмиленого коня, житнього перваку, дозрілого тіста і дикого меду. Цей пах точить відкритими залозами ліс у млосному зляганні з розпареним літом.

Яке диво – гриб! У таємничості своєї з’яви, безхитрісній красі, тонкій смакоті й корисній поживності. А найперше – в радості зустрічі з ним. Не знамо, хто посадив його там, зате втіхи дає більше, ніж натруджена урожайна садовина. Всі грибниці в окрузі старий знав, як свій двір. Першими в підліску густо

вигулькують моховики, блискають зелено-бурими шапинками, а зі споду, як жовток, – пориста м’якоть. Тут їх називають польськими або панськими грибами. Розломиш шапочку – посиніє, ніби підказує, щоб лікувати нею синці, забої і набряки. Юшка з моховиків і пісок вижене з нирок. А огрядним поможе схуднути, якщо їдять їх ціле літо.

На маслюки, аби не морочитися, старий ішов з кропив’яним міхом. У ялиннику їх можна косити. Він брав лише тверденькі й жирненькі, що аж випорскують з рук. З маслюками мало роботи, зате скільки хісна! Він їх не чистив, висипав у велике решето і мив у потічку. Тоді засипав у діжечку і заливав розсолом із огірків, кропу і часнику. Благо, стара ще встигла засіяти грядки. З частини маслюків здирав липку плівку, скачував кульки і кидав до пляшки з горілкою, що дивом залишилася з поминок. Туди ще пхав назбирану павутину – і ліпшого ліку на рани і садна немає! Старий знав, що в заміреній роботі без цього не обійтися. Помічна така настоянка й при головному болю. Хоча з чого б це його боліла голова: нею він менше робить, ніж руками й ногами?!

Так засипав собі на зиму й хрящів, яких називають ще груздями. Клав ніжками догори, пересипав листям і пахучими травами. Якщо траплялися вовнянки й рижики, теж долучав до гамузу. Коли наповнив боченя, залив криничною водою, прикрив дубовим кружком і пригнітив каменем.

Гриб гриба веде. Перед красноголовцями в осикових перелісках кинуться краснушки. Щирим білим грибам передує білянка. Коли рясно засіється крихка маренуха, чекай навали біляків. Але й маренух старий не обходив, пам’ятаючи Тимкову раду: «Якщо їсти бодай зо два тижні маренухи, то зиму перебудеш без застуди. А серце буде гнати кров рівно й спокійно».

Добре чистять кров також підберезники й підосичники, гриби-брати, що ростуть під сестрицями березою і осикою в прогрітій папороті. Червоні'тверді голівки, товсті тужаві ніжки. Посічені з цибулею, присмачені петрушкою, – направду перша чоловіча їда, що дає і міць, і охоту.

Як розкошувала стара в своєму дорідному, тучному городі, так він чув себе повним газдою в грибних городищах. Лісове привілля було б ущербним без цих малих чудесних насельників.

Кожному грибу вклонися, а «білякові» – двічі. Бо той і сам себе поважає. Не всякий ліс вибере, дочікується часу-пори, затаюється. Не любить пожадливого людського ока. Зате як комусь відкриється, то вже цілим родом. Свої грибниці старий обходив на колінах, чинно, без похапливості, як у безмовній молитві. Лівиця бережно визволяла гриба з глиці чи моховиння, а права рука кістяним ножиком тяла корінець. Він ніколи не брав на гриба стального ножа. Так на розтині не міняється барва і гриб довше держиться свіжим. Загорнутий у кропиву, і через день-другий виглядає наче щойно з лісу. То якщо ладити на продаж. Та зараз він їх сушив.

Нанизував на всі шнури, які знаходив, і вішав під стріху. Шапки й ніжки поокремо. Коли вийшли нитки, брав лозини, сплітав ряску. І далі йшов у хащі. Бери гриба, коли сам проситься в козуб. Сім днів росте гриб, а далі морщиться і скніє, як старий чоловік. І нікому вже не потрібен. Ані слимаку, ані комасі. Той тиждень не шкодуй ніг. Будь терпеливим і пильним – і тисячі лискучих шапинок схиляться тобі до ніг у потайних зелених кресах.

Гриби – рослинність (чи, може, живність?!) родинна, держаться, як і люди, купи. Мало який гриб любить гордовиту самотину. Навіть цісарські ласощі, які він висліпував під листям у старих дубниках, росли по троє. Ці опецькуваті гриби скидалися на облуплені яйця і так запаморочливо пахли, що голова йшла обертом. Досить було їх нюхати. Та старий їх і не їв, складав трюфелі (так їх називали по-писаному) в жолобки з кори, перекладав мохом і давав знати Аркадію, сміхотливому чоловікові з Ужгорода. Той нагло посилав за ними авто. А в ньому – повний багажник гостинців. Старий аж із двору втікав, не хотів їх брати, а водій живосилом викладав ящики й пакунки. Того вистачало їм зі старою на добрий рік. Не могло бути, щоб за якусь дійницю-другу грибів чоловік так тратився. Старий списував це подумки на інше, але від того ще більше гриз со'бі душу. Як можна за «таке» відплачувати пляшками й банками?!

Аркадій вважав його своїм рятівником і без угаву про це торочив. Хоча який то порятунок? Старий (тоді він ще не був старим) у той момент більше думав не про перестрашеного Аркадія, і навіть не про себе, а про неї

чорну ведмедицю із зеленими очима. Думав і робив те, що належало робити тієї хвилини. Так, як учив його звіролов дід Микула.

«Я не хрещений, – любив смішкувата Аркадій, – та все частіше думаю про те, щоб охреститися й прийняти ім’я Петра або Павла, бо та моторошна придибенція, якщо пам’ятаєш, сталася якраз на Петра і Павла». Ще більшу дурницю той говорив про гриби: «Якби ти знав, які люди смакують твоїми трюфелями, то сам би собі казав на ви. А запивають винами, які ще граф розливав, і коньяком, що вилежався сорок років... Ти любиш коньяк?» – «Не знаю. Гадаю, що ні». – «Та й добре, бо коньяк на очі згубно діє. Коли його багато п’єш, то потім зарплати не бачиш, – реготав Аркадій. – Направду, братку, немає ліпшого питва, ніж твоя вода». – «То не моя. Моєї Ріки».

Він пишався своєю Рікою. Та, власне, чим ще він міг похвалитися? А горілка Аркадійова теж була добра. З білими кришечками і чорними етикетками. Від ковтка в голову вдаряла пронизлива світлість. Він куштував її ощадливо, бо стара нараз заливала горілкою зілля і ягоди, а решту відкладала «на діло». Так роками пляшки й лежали в соломі, доки не дочекалися-таки того «діла»

поминок.

До грибних маршів старий ставився як до поважної роботи. Бо вони обіцяли тверді гроші, якийсь статок на непевний завтрашній день. Гриб і ягода – може, єдиний капітал лісовика. Люди чомусь ласі на білий гриб. їх і білиця, й борсук, і навіть ведмідь їдять охоче. А йому, старому, подавай лисички. Ніяке м’ясиво, ніяка риба не докаже їм. Хитрі ті гриб’ята, як самі лисиці, що означують їх проріст на своїх плутаних путиках. Там, де пройде й ''икне лис, позначаючи свій терен, там засіваються лисички – вогненні язички лісового пониззя. Вони люблять сонце, камінь і пісочок. Та й самі такі – жовтогарячі, рипучі й крихкі. Мати додавала їх у страву для кольору й паху. А він їв усяко – і смажені, й печені, а коли не було що взяти з собою в ліс, набивав кишеню сухими лисичками. Відтак розмочував їх і їв.

Лисички ще потерплять. Тепер старий гатив «біляки». Коли сволоки аж угиналися під в’язанками,

набрав повний кошар твердих молодюків і зніс у село. Чув, що гриби десь приймають австрійці. Люди знають, хай їм несуть. У жінки, що тримала кіоск, обміняв гриби на молоко, сметану, шкварки і яйця. Купив сіль і мило. А сірники знову забув. Продавчиня з напускною співчутливістю підділа його:

«Що то за дивот: ви по селу молоко жебраєте, а Одотя від вашої кози вже двойко має – цапика й козичку. На голому місці розжилася».

«Чому на голому? Вона козу годувала, обходила, най собі тепер має. Де діти, там і мати. Хоч і коза».

«Воно так, але я на вашому місці Одоті не попустила

б».

«Кождий на своєму місці. Ти от продаєш, я купую. Скажи: я мало дав тобі грибів за цю їду?»

«Та ні, хто б казав, що мало?»

«Ти й кажеш, що я жебраю по селу».

«Перебачте, випорснуло з писка дурне слово... Я вам ще пива дам і риби сільодки».

«Не треба, я на Ріці живу. Ти ж знаєш».

«Знаю, вуйку, знаю. – Жінці було незручно перед старим, вона засокотала ще приязніше: – Давно вас хочу розпитати про Василину. Ми з нею перевесниці. Що дає про себе чути?»

«Нічого. Як камінь у воду».

«Ио-йой, як шкода! Воно так: друга страна, другий світ. А наша Вірка, чи чулисьте? Дуже файно походила. І теж у Росії. В самій Москві. До таких людей попала, що лиш Богонькові молитися. Вона в них за гардеробницю...»

«Що то таке?»

«А то таке, що Вірка слідкує за одягом і обувкою. Лахів у них – як рікою нанесено, дві світлиці набиті. А вона дає тому чистоту й порядок. І підказує панії, що сьогодні вдягнути, а що завтра. Бо та всього й не пам’ятає, що має в шафах і скринях. Мені б їх журу...»

Старий подумав, що і сам не пам’ятає, що в нього в креденсі. Бо носив завжди одні штани й сорочку, доки ті вже не годилися до латання і штопання. Баба їх дерла на бинди в’язати помідори. Ще й бурчала: «Вчепиться до одної сорочки, як чорт до душі. Хоч би раз надів оту ясну, що Василина прислала». – «Буде празник – надіну». Свята приходили й відходили, а він то в лісі, то ні з ким святкувати. А з конем і старою можна і в запраній сорочці перебути.

«То я що кажу? – підохотилася до бесіди торгашка.

Вірка вже з ними і в Парижі була, і в Лондоні. Сама вже має служника, що теліжки тягає зі шматтям. І черевики чистить, як вона покаже. Мало того, Вірка ще й панський стіл веде. Сама вибирає городину й продукти на день. У них для цього є ферма посеред лісу... Корівки, барани, кролики, птиця, тут же й теплиці. Все натуральне, екологічно чистий продукт. Без хімії, вуйку».

«Ми теж таке їмо, Влено».

«Ми мусимо, а ті можуть собі дозволити. Живуть люди!»

«То й слава Богу».

«І я так кажу. Що заздрити? І їм добре, і моїй дитині коло них благо. А Одоті за вашу козу я сама скажу. Треба совість мати».

«Дай собі спокій, Олено, з тою козою. В мене й без неї клопоту доста».

«Чула ’м, вуйку, чула. Боронитеся від Ріки? Золотим деревом, кажуть, городите».

«То людські язики городять. Ти менше слухай».

«Воно так: що схопила – те змолола. Коли з грибами ще прийдете?»

«Прийду, Влено, прийду».

«Чому пиво не берете, вуйку?»

«Від пива голова крива».

Роз’ятрила його ця підскочиста жіночка. Про Василину спитала. Він і сам не знав, що про це думати, не те що з кимось розвозити. Не чути за доньку вже добрі двадцять п’ять років. Так, як би й не було її... Василина після восьмого класу зірвалася з дівками на буряки в Полтавську область. Дівки під зиму вернулися, а вона залишилася варити бригаді, що ставила елеватор. Додому машину зерна прислала. Кінь рік ходив, як бобер у салі. По тому бригада потягла далі – аж у Тюмень. Василина з ними. Ніхто їм так доти не куховарив, казали. Воно й не дивниця, бо коло бабиного котла дівча виросло. Сама зависока, як ложка-варішка, а все щось там колотить. У тій Тюмені й пустила корінчик, віддалася за моториста на нафтових промислах.

Перегодом надіслала звідти знімок. Рябий мордатий хлоп’яга, а на плечі його її голівка, ясна, як риб’яче око. Мружиться з паперу чисто його, батьківською, посмішкою. А ззаду приписка: «Дорогим родітєлям. Люблю і помню. Ваша Васіліса». «Теж гарно звучить», подумав тоді він. І старій полюбилося. Як би не любилося – одна в них донька. Друга маленькою згоріла в гарячці, ледве встигли похрестити.

Потім Василина писала, що і в неї дівчинка народилася, Альона. По-верховинськи Влена. А відтак і хлопчик знайшовся, назвали так, як його – діда. Старий аж спохопився біля листа – як? Так він давно не чув

уголос свого імені. Вдома називали його старим, а інші

Горянином. Як і діда Микулу. Як ще називати того, що заліз у гору, як червак у хрін, і гадає, що ліпшого дому немає?

Ще встиг дістати від доньки годинника, що так непорушно й пролежав у поролоновому гніздечку.'Як зупинилася стрілка тоді, так і обірвалася часова ниточка з Василиною. Стрілка німувала, та зеленкувато світила вночі, як і в їх незагойній пам’яті мерехтіла ясна подоба загубленого в просторах чада.

Стара сікалася до нього: «Не носити дарованого годинника – недобра прикмета. Все в тебе навиворіт, не як у людей». Він її розумів. Жінкам потрібні пояснення, як дереву кора, щоб захиститися ними від цього незбагненного часу і світу. А він не шукав відповідей, не вертався в минуле і не забігав думками вперед. Ба навіть не йшов у ногу з часом. Час ішов собі, а старий собі. Час забирав людей, найближчих йому. І Ріка, як час, текла кудись проміж берегів. І теж забирала все, що було легким і непритульним.

А старий залишався. Залишався на березі, як і дерева. Тепер вони мусили гуртуватися, аби вберегтися. Щоб їх не забрала дочасно Ріка. Ріка води і ріка часу.

Вдома він підсипав сіллю спорохнявілі прикоренки хрестів, відтак круто посолив розсіл у діжках із грибами. І став до роботи, тішачи себе думкою, що увечері зварить собі бабину квасівку. Давно ним було підмічено, що робота, перервана бодай на малий передих чи інше заняття, йде з полегшею. Як кінь, котрому попустиш повід. Тому й вигадував собі якісь змінні перебивки, не призвичаєний до пустого дозвілля. Може дерево розімліло на сонці, та тепер воно впокорилося пилі, що гризла його квапно і жадібно. На траві довжилася гірка тирси, від якої точився лоскітний дух нагрітого хвойного лісу. Старий не рушав її ногою, вона показувала міру. Не треба було мітити дерево олівцем, якого він не мав.

І знову, впрягшись у Торкову шлею, тягнув старий свіжого стовпа до Ріки. Боявся, щоб не урвалася стара, перетерта шкіра. За свої жили не боявся. А кінське спорядження мало йому послужити ще гай-гай. Тому й беріг його, годив йому, підставляючи себе в поміч. Снасть у горах завжди цінувалася більше, ніж руки. Якщо грядочки опилок були мірою довжини, то самі стовпи відміряли час. На кожен ішло півдня, не менше... Довгі мозолясті дні були встромлені в річище. Тепер старий милувався ними з берега. І був задоволений оглядом. Усе виходило за його розрахунком: палі рівномірно застовпили коліно річкового вигину, край його' ділянки, який вода почала злизувати, розпросторюючи собі русло. Залишалося їх надійно забити. Але це вже не його робота. Він попросить це зробити дерево. Дуже примовно попросить. Може, й на колінах, як це робив дідо Микула. І дерево, сподівається він, послухає його.

Сам же старий слухав зозулицю. Останні дні ця віщунка занадилася подавати голос із хащі. Ті куки лунали глухо, утробно, ніби серцебиття самої гори. Старий, було, подумав, що, може, це й не зозуля, а щось інше пророчить йому літа. Пробував рахувати, але збивався з ліку. Тепер сам попросив: «Зозулице, ану скажи, скільки простоїть моя загата в Ріці?» І як тільки шепнув ці слова, кукання урвалося. Як не прислухався, ліс не подавав голосу. Тоді він усміхнувся сам до себе:

«Маєш правду, попеляста. Що пусто кукати, мучити горлечко, коли ця дамба простоїть вічно. Ти направду муцра птиця».

Спустився до води, щоб умити руки після першої порції запланованої роботи. Ріка впала на силі, безвільно терлася об його ноги шовковими гривками. Він знав її і таку – приспану, впокорену й спиту літом. Ріка кволо цямкотіла між камінням, покритим сухою зеленуватою плішиною. І старому несподівано закортіло сказати щось приязне, як хворому.

«Гадаєш, я не пам’ятаю? – мовив він тихо, самими вустами. – Я все пам’ятаю. Як мене під Драгобратом ударило блискавкою. Дерево, під яким я стояв, розчахнуло навпіл, а я прикипів до стовбура шлаком. Волосся сторчма стало й дзвеніло, нігті посиніли, кров, здавалося, звурдилася, як молодий сир. Мене нараз закопали під папороть. (Наче справдилися материні казанки дитинства. «Мамко, звідки я?» – «Ми знайшли тебе.» – «Де?» – «В папороті під Буркуном». – «То я дитина папороті й Буркуна?» – «Ти моя дитина». – «Ага, розумію, мамко: той, хто знайшов, той і має...») Тоді я відчув, яка тяжка земля на груди. Але й спасенна. Земля витягла з тіла небесну електрику, та нутро лишалося спаленим. Кістки рипіли при рухах, а затверділі краплі крові дзвеніли в голові. Ліва рука не знала, що робить права, а ноги не чули тверді під собою. Очі дивилися не вперед, а вглиб, у себе. І бачили таке, що краще б не бачили...

Вдома мене поклали під шовковицею, бо так скомандував вуйко Тимко. Зазвичай маломовний, тепер він давав чіткі накази. І всі до нього прислухалися. Щоб тебе почули, треба говорити коротко й тихо. Вуйко велів збити дерев’яний ящик, схожий на труну. Я лежав у ньому, як мрець. Тато дивився на це страшними тверезими очима, а мати оддалік збирала в жмені тверді сльози. Вуйко обіклав мене яйцями – курячими, качиними й гусячими, всіма, що вдалося зібрати з ближніх дворів. Біла гора громадилася надо мною. Не боялися, що яйця поб’ються, бо я лежав непорушно. А котре й тріснуло, то затужавіло на яєчню. Яйця гасили гарячку. А може, й ще щось. Я не знав. Зате вуйко Тимко знав, що робить. Натягнув по звірячих тропах сильця, і як тільки щось там затріпотіло – заєць, ласка, вивірка чи борсук – знімав з них шкуру і ще гарячою обвивав мені голову, обстрижену на голий кругляк. Шкури зсихалися, стягувалися, свіжили й рівняли мозок. А ящик тим часом засипали кукурудзяним зерном – воно витягувало «утробну спеку». Зерно коло тіла темніло, гартувалося, як на припічку. Дурний когут, що скочив на моє деревище, лакомно клюнув, та одразу й виплюнув зернину І глянув на мене спогорда. В його темному й лискучому, як чорниця, оці відбилася моя загострена, восково-запала твар.

Так я пролежав зо три тижні. Блискавиці вже не сіклися в очах, зате чаілися синюваті сутінки. Тіло вже не пропікала вогневиця, його пробивало потом. Через скручену в цівку лопушину в мене весь час вливали воду. Твою воду. Ти розтікалася по моїх жилах і нервах, вимиваючи запечений намул. І до мене верталася подоба притомності. Одного дня вуйко Тимко велів покласти ящик зі мною на землю і попросив усіх розійтися. А мені коротко наказав: «Уставай і йди!» – «Нащо?»^– стулив я перше слово. – «Добре, що ти запитуєш, – сказав вуйко, – але запитуєш не те. Треба питати: куди?» – «Куди мені треба йти?» – «До Ріки». – «Нащо?» – вернувся я до свого. «Бо там твоє спасіння». – «То дайте мені руку», попросив я. «Не дам. Якщо дійдеш до Ріки сам – будеш жити», – виказав вуйко присуд і пішов собі.

А я не мав сил не те, щоб підвестися, а й подумати про це. Я не хотів ні вставати, ні йти, навіть очі розплющувати не хотів. Але жити хотів. І це переважило все. Як бліда волосина травиці, що пробиває кам’яну кірку, пробилася крізь окови паралічу душевна жадоба життя. Якогось ранку я підвівся і вкопано став, як оте вражене блискавицею дерево. Ноги не знали, куди і-як ступати, руки висли ціпами, голова падала на груди... Але я пішов. Ні, не ступав, волочив ноги. Я їх не чув. Не вчув навіть, коли увійшов у твої колючі з ночі води, що мали б ошпарити тіло студінню. Вуйко Тимко вже чекав мене під вільхою. За три кроки від берега бовванів у воді обкладений камінням пень. Вуйко допоміг мені дочалапати до нього і всадовив. Отже, він знав, що я прийду до Ріки. Я не був готовий до того, а він був.

Так у твоєму, Ріко, живлющому плині почався тривкий плин мого одужання, повернення до самого себе. Вуйко велів мені піднімати камінці і кидати подалі від пня. Спочатку менші, далі все більші. Я ламав себе з хрустом у попереку і згинався над водою. Каміння вислизало мені з рук, я падав, борюкався, ковтав воду, захлинався, хапався за пень. Вуйко споглядав за цим із берега. В його солом’яній бороді застигла сумна усмішка. А я з немилосерною потугою брався далі розчищати твоє русло. Щоправда, тоді я воював не з тобою. З собою я боровся. Але яка то була боротьба! Камінець водив мною, вітерець хитав, як тростиною. Я падав на корча непритомно, але ти лагідно збрискувала мені лице і я оклигував для нової спроби. Знову і знову. День при дні, тиждень за тижнем.

Мої очі тоді були видющі на дуже коротку відстань, та й ото я бачив світ через жовтогарячу мряку. Якби мій зір був ліпший, я б угледів, як обабоки на берегах поставали люди й спрагло випулялися, як дохлякуватий каліка безпорадно вовтузиться посеред Ріки. Декотрі з них буркотіли в бік Тимка: «Збиткуватися так над нещасним! Побійся гріха, якщо ганьба людська для тебе ніщо». Вуйко на те мовчки показував їм на пугівець: «Ідіть, як ішли, своєю дорогою. А цей піде своєю». І я йшов. Щоднини чув під ногами нову твердість. А скоро вчув і свіжу гостроту твоїх вод, і ворухкі потоки густих воздухів над твоїм плесом...

Настав день – і вирва довкола пня розпросторилася настільки, що ти підхопила дерево й понесла на своїх хвилях. І я кинувся за ним. Я плив. Розмашисто й вільно, як раніше. Я обігнав пень і плив далі, плив у принадний сонячний овид, залишаючи позаду біль і морок хвороби.

Ви мене вигоїли – ти і вуйко Тимко. Ріка і людина.

Мені справили чоботи з мідними цвяхами на підошвах. Без устілки, бо метал мав торкатися ступні. Через нього в землю «стечуть» рештки розрідженого в тілі струму громовиці. «Своє здоров’я мусиш виходити ногами, – сказав вуйко Тимко. – Довго це буде. Може, все життя». Так я полишив лісорубську роботу, наше родинне з діда-прадіда ремесло, і почав ходити з конем. «З конем, а не на коні», – на цьому наголосив тоді вуйко.

... Я все пам’ятаю, Ріко. Пам’ятаю, як Петрик, що був тоді ще недолітком, поклав малу Василинку у великі ясенові ночви, і сам сів поруч, аби веслувати бучком на той бік. А ти тоді була в розповні після петрівських гроз, несла широкою лавою каламуть у долину. Нерозумному дітвакові здавалося, що він у човні, а ріка – то море. Всі були десь у роботі, інакше натріскали б шибеника по гузиці. Мало що сам ліз у бистрину, потяг ще й дитину, що аж лящала з радості. Стояв у кориті, як капітан із книжки. Не догріб і до середини, як легкі ночви крутнуло, хитнуло і «капітан» шубовснув у крутіж. Та ще й коліно розбив об валун. Добре, що ціпка не випустив, якось із ним виборсався на мілину. Перся і ревів на всю округу, хоч так згладжував свій прогріх. А корито з Василинкою жадібно вхопила течія і в іржавому шумовинні понесла в долину – на кам’яний поріг, що гримів за перекатом. Оте коритча хруснуло б у крем’яних зубах, як яєчна шкаралупа, а якщо й ні, то перевернулося б у кліп ока. Добре, що дитина в своїй нетямності не розуміла, що її чекає. Зате нараз урвалося серце Калині, коли з городу почула гвалт сина.

В матері десять очей і сто рук, а сердець стільки, скільки дітей. Але крил немає! Калина підстрибом летіла берегом, через корчі, купини й дикарі, і риком раненої ведмедиці спуджувала все живе довкола. Летіла, а запалений мозок уже малював собі жахну картину – розколоту об камінь голівку, розсип русих кучериків у намулі... Зрячий Камінь був залитий під вершок, лише самі очі мав відкриті. І в тому погляді, зазвичай журному чи грізному, тепер мокро блищала тиха лагідність. Ба з якого дива? – стрілило в-Калининій голові. І диво відкрилося їй. Диво явила ти, Ріко. Зрячий Камінь підводною бородою випинався вперед, утворюючи кручію, що намила збоку невелику заводь. У тому стишеному водокруті звільна похитувалося корито з Василиною, котра, побачивши матір, радо простягла рученята. А поруч густі глинисті хвилі били в Камінь, що тепер сміявся. Виглядало, що ночви ріжком уцарилися в нього, і Камінь штовхнув їх у рятівну заводь. То було щось нечуване, приявний сон. Камінь сміявся, а Калина плакала. Весь дикий розпач стікав з неї сльозами...

Гадаєш, я не пам’ятаю це? І не розумію, що то була твоя воля? Ще один дарунок нам. І застереження Петрові: з Рікою не змагайся! Та його це не напоумило. Перегодом той дурило утнув собі нову бавку: прив’язав до вільхи мотузок і, розхитавшись і обхопивши коліна руками, падав у воду бомбою. А дружочки його гулюкали з берега. Котроїсь спроби гнилий мотуз урвався, і пробийголова впав на тверде плесо, ляснувши грудьми і лицем. Удар оглушив його і він безвільно дався воді, став захлинатися. Ти наче пришіптувала: «Кортіло великої води – тепер маєш досить!». Ота вода з нього потім виходила носом і вухами, бо двоє хлопців учасно кинулися й витягли причмеленого колотника. Довго ще по тому Петрові вилиці на зміну погоди дерев’яніли й сизо темніли, як вода. Але й тієї науки йому було мало. І тоді ти в новій нарузі над собою подала йому третій урок. Останній.

Було й інше... Коли мене справедливо відлучила від себе Калина, як пса блудного витурила – було за що! І я залишився навіч зі своїм стонегідним гріхом, – ніхто і ніщо мене не розраджувало в гнітючій покуті. Ні приятелі, ні горілка, ні куриво, ні навіть вірний коник, братко моїх лісових мандрів. І ліс не розвіював моєї гнітючої журботи, що чадом обсіла душу. І душа наполовину була жива, а наполовину мертва. Тупою пилою різала її печаль. А ти прийняла мене й такого. І вздоровила. Непоборна сила тягла мене тоді до тебе. Сновидою блукав я берегами, рівняючи ходу за течією. Тихомирний, урочистий плин вливав у мене супокій, а бурхлива бистрина неначе вимивала з серця намул. Я ходив берегами життя і смерті і заново відкривав тихий сенс бутності.

Ти, Ріко, вчила мене ще й незворотності кожної хвилини. І я помалу навчився подячно приймати те, що є. Те, що маю на щодень. Приймати себе таким, яким я є. Бо і я, як краплина, течу рікою свого роду, і хіба можу я бути інакшим, ніж моя родова ріка?! Все мине, все перетече, почав розуміти я. Дід Микула любив ще казати: «Якось жилося дотепер, проживемо й відтепер».

Так воно й сталося. Наше з Калиною поживання помалу лягло в звичне, як доти, річище.

Я все пам’ятаю, Ріко. Ніщо не згладили роки. Моя пам’ять не гірша за пам’ять твоєї води. А що така є – в цьому я не маю сумніву. Твоя протяжна рухлива плоть жива і вічна, не те що наша. І в твоєму плині замкнені образи перебігу часів і світів. Не раз я спостерігав, як ти вдивляєшся в знайомі дерева, під якими течеш, як проводжаєш хмари, що пливуть твоєю посестрою – небесною рікою. Ти все бачиш, усе чуєш, усе знаєш. Коли я нахиляв над твоїм дзеркалом своє лице, воно, непорушне до того, злегка здригалося, наче вітало мене, впізнавши. Ми впізнавали одне одного і раділи цьому. Так було, і, здавалося, буде довіку. До межі мого віку... Та щось зламалося в твоєму поводженні. Тобі стало тісно, і свій поступ ти вирішила почати з мене. Знаю, так ведеться: притісняють того, хто найближчий, а отже

найслабший у своїй прихильності й любові. Так ти мене означила. І це війна. Твоя війна, Ріко. Але я до неї готовий. І ти це завтра побачиш».

Липнева ніч коротка, як пташиний ніс. Тиха, парка й пахуча. Старий пополудні навмисне тяв двічі-тричі косою. Тоді ночівля була з припахом в’ялої травиці. З густими намерками падали лісові запахи – ялівцю, гнилих пнів, запрілих мохів, грибів, ягід, старого дерева стін. Ніч ділили навпіл гук'и. Кожному – свій час. Час збудливого оживлення після денної спеки і час німого безгоміння, коли безвільно опускаються горби гір, а дерева засинають стоячи. Тиша бувала такою різкою, що будила його. Синьо-лілові схили, облиті місяцем, були схожі на дві щелепи ночі, а Ріка – на срібний язик. Передзвін води на перекаті, здавалося, засвічувався в безживному мороці тиші. І блимкала в далекій далечіні, як недремний світляк, самотня пастуша ватра. Від цього і йому не було так самотньо в порожній прощілині гір.