Текст книги "Горянин. Води Господніх русел"

Автор книги: Мирослав Дочинець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

«Все добре, все миром», -¹– не одразу й здобувся на відповідь старий.

«Я з гори чалапаю, перепочину хвилину. Даруйте, що відриваю від роботи».

«Нічого. Я теж не в ярмі... Того разу забули...ся ягоди», – старий місив слова, не знаючи, як тому казати

на ви чи на ти.

«Пусте, менше ноші – легше йдеться, – усмішливо промовив монашик, ретельно виводячи кожне слово. Так малі учні кажуть учителеві урок. – Сподіваюся, ви не дали ягодам пропасти?»

«Я дав їм скиснути на квас. У спеку ліпшого питва немає. До ваших ягід додав ще малину, ожину й брусницю».

«Я знаю. Я і сам з гір. Але в нас ягідний квас не роблять».

«Тут теж не роблять. Мене дідо навчив. А його призвичаїли в горах Сербії. Та що я тут гощу вас словами?.. Зараз дам квасу на пробу».

Старий сягнистими кроками перебрів Ріку і зник у кущах. Там, у пригінні, лежав його бугель із заткальцем, ледве наживленим на горловину, аби мав вихід газ. Вернувся з ним. Та от заковика – в що хлюпнути напою? Сам він пив із горла. Не довго думав, зірвав лопушину і згорнув її в чарочку, як це часто робив у лісових мандрах. Гість без посміху прийняв лист двома руками. І терпляче чекав, доки зелена чаша наповниться шипучим трунком, що іскрився, наче камінь-кривавець. Спрагло випив, не

відмовився й від другої порції. І не поспішав розтуляти уста, зберігаючи післясмак. А далі якось задумливо вимовив: «До-о-обрий». І старому здалося, що це слово далося йому легше, ніж ті, що витискав із себе досі.

Якийсь час вони обидва мовчки дивилися на Ріку.

«Бачу, ваша робота помалу посувається», – сказав монашик.

«Робота – не гора, посувається, якщо її двигати, – відповів старий. – Я це повинен зробити».

«Чому?» – чоловічок звів на нього пильні хлопчачі

очі.

«Бо більше нікому крім мене».

«Хіба? Залишіть щось і Йому».

«Кому?» – здивовано запитав старий.

«Тому, хто рівняє наші крокі і підтримує наші наміри... Чому ви вирішили, що має здійснитися лише ваша воля на цьому клапті Божої землі?» – монашик простяг руку до бутля. За лозину плетива зачепилася травиця, він її витяг і понюхав. Наче давав співбесіднику час на обдумування.

«Це не воля, – пояснив старий, морщачи чоло. – Це радше моя повинність перед тими, що відійшли ... А може, моя покута за минулі прогріхи...»

«Як різко пахне», – гість перевів бесіду на інше. Крутив у пальцях зіллячко, відщипнуте з бутля.

«Це васілик, – пояснив старий. – Ще баба посіяла на гробах. А він щороку відживає, і ніякі бур’яни його не заглушують. Трава мертвих...»

«Так, базилік. Я читав про нього, – чернець вдивлявся в непоказне бліде суцвіття. І тихо мовив, ніби для самого себе: – Запах смерті веде до смерті... А запах життя веде до життя. Це підказка для незрячих. Легше вибирати дорогу... Але й мені час пускатися в путь, аби встигнути на вечірню».

«Заберіть із собою посудину, – припросив старий. – В мене того квасу ціла діжечка».

«Вдячно візьму, пригощу своїх майстрів на будові. А ви, коли будете долі, завітайте подивитися на нашу роботу».

«Я нікуди не ходжу, бо маю свою роботу. З Рікою».

«Я вас розумію, – згідливо мовив той. – Діла одклад не йде в лад. – Поклонився знічено і замість прощання сказав зовсім інше: – Вона вас любить».

«Хто?»

«Ріка».

«Еге, любить, як коза ніж, – вирвалося в старого. – Якщо люблять, то жалують, помагають...»

«Поміч буває різною. Одразу її і не розпізнаєш», – докинув монашик уже з дороги.

«Не треба мені помочі. Я сам ще годен собі помогти!» – крикнув старий навздогін. Та одразу й засоромився своєї невтримності.

Ріка мовчала, прислухалася. Але не до них-до самої себе. В такому настрої важко було збагти, що в неї на гадці.

Днина сміялася до нього, торкалася обережними теплими пучками. Як мати. Душа тріпотіла, росла, розпирала груди. Наче той недоріка щось ненароком посіяв у неї. Ба що? Ніби нічого такого й не сказав, а прищепилося, як орішина до гнилого дупла. Раз він бачив, як із прогнилої порожнини в старому стовбурі вистромився твердий пагін молодого горіха. Відай, ворона впустила насіння. За рік деревце вигнало товщиною в палець, а ще через дві весни вже розпирало дупловину. Трутизна масно живила його. Нове дерево росло з праху старого... Так кільчилася тепер його душа, через згарище скрухи пускала вруна.

Уже й вивітрилося сказане монашиком, та самі слова наче повисли над ним, як бабки виснуть над водою. Вимучені, обтесані неслухняним язиком слова. Та чомусь легкі, прилюбні були душі. А може, він просто давно з людьми не говорив, тому й радий теплій бесіді.

«Ріка вас любить...» Що ти, бідачиську, знаєш про Ріку? І що знаєш про любов? Любить вона мене... Так любить, що готова притопити, забрати з собою... Хоча, правді бути, і любов буває всяка. Ще й яка зла, готова направду втопити в собі, спалити дотла любляче серце. Коли вогонь пристрасті запікає водно жагу і ненависть. І не знати, чого більше. О, він знав, як може любити жінка!

Вчора вона нагадала про себе, покликала його. Вночі рипнули двері. Протяжно й сумно. Старий почув це крізь сон. Підвівся на ліктях – нікого. Живу душу він вчув би на відстані. А домовики за клямку не беруться, ті затягуються в шпари. Дверні завіси без ужитку охляли й пустили полотно. Сам винен – двері на хаті мають ходити, дихати, як легені в чоловіка.

Дочекався світла і ступив на поріг. У сінях пахло черствим хлібом і мишвою. В сутені завчено обійшов світлицю. Добре, що було темно, – не хотів бачити розтерзану постіль, засмічену труском і глиною. Вперся коліньми в скриню, її на свайбу подарував їм стрий Матій. Підняв віко, простяг руку в прохолодне нутро. Перше, що попалося, – дідова запальничка з гільзи.

Тричі черкнув пальцем кремнієве коліщатко, і гнотик ухопився зеленавим вогником. Там же була в’язанка свічок, які дружина «приладила на діло». Він запалив одну. Збоку від стосика полотна лежали тісною груцкою складаний ножик і вуйкові олов’яні окуляри, бурштинові мундштук і штемпелик його вітця, бабин молитовник і її ж роговий гребінь, Калинині срібні завушниці, почорніле п’яльце тітки Гафії, несписані олівці вуйка Тимка, Петрові армійські значки, Василинин зошит із червоним келюхатим серцем на оправі, скручені в руру його грамоти з комбінату та інший дріб’язок.

Щось аж стислося йому під дихом, коли вживив руку в оту купку. Речі, як окрушини часу, підсилили в ньому чуття проминущості, своєї сирітливості. Поклав на долоньку материн наперсток і батькову чарочку з копнутим денцем. Виглянсуване і витончене роботою залізко і мутне, як п’яне око, скло. Вони – кожне собі – так цінували за життя ці речі. Як першу потребизну. Тепер здавалося, що в них живуть їх душі. І там їм любо й затишно.

Старий вернув наперсток у скриню, а штемпелик запхав собі до кишені. Хотів задути свічку, та пломінець її весело перегукнувся з чимось на самому споді скрині. Тьмаво блимнули черлені вічка коралового намиста. ї рука мимоволі посягнула в рундук. Витяг довгу низку, підняв її, аби роздивитися проти вогню, а корали – ціх!

і загриміли донизу, розтеклися по долівці. Видно, нитка перетрухла. Старий клякнув на коліна: в одній руці вогонь, а другою потягнувся до ближчої намистини, котру зупинив ярочок у дошці. Він обмацав пальцями ту зарубину і криво всміхнувся.

.. .Як вони любилися тих часів! Вона виповнювала його собою, як ріка в повідь виповнює береги. їх очі, зустрівшись, викрешували сміх; говорили одне одному дурниці, та дослухалися не до слів, а до голосу, що ховав якусь значущість, обіцяв щось; руки прагнули доторків, а двоє тіл розумілися, як равлик із мушлею. їх невситимі й непогамовні тіла. Любилися зазвичай під ліском, далі від чужих очей. І дерева рвалися за ними вслід. 1 тиша, що стояла до небес, прислухалася до їх знетямлених шептань.

Лише тоді він збаг смисл дідового: «Жінка нам потрібна така, щоб поклав руку на плече, а там ямка залишилася». Він пив з неї, з її ямок. Ішов до Ріки з дійницею по воду. А Калина чекала його в траві за дровітнею (де ж іще – в хаті повно кревняків). Ріка готувала їх до любощів. Спочатку заходив у воду сам, і від лоскітноїтечії' плоть його пружинилася й повставала в передчутті тілесних торків. Тоді ніс воду на бережину й обливав її. Від свіжості вона тріпотіла в траві, як рибина, і постогнувала, закусивши кулачок. Як і тоді, коли він виливався в неї сам. Вода заповняла ямки біля її ключиць, западину між грудьми, виямок пупка, промежину схрещених ніг, і він пив з них, гасив спрагу цілого дня без неї. Тоді вона не тільки стогнала, а й сичала, як молода змійка. І так же звивалася в отаві, вислизала з-під нього, слизька й гаряча. А він все знову й знову намацував її і брав тісним прихапком – руками, ногами, ротом, твердинею стегон. Серце тріпотіло в її горлі, хрестик на нитці плутався в ясних кучерях, а каблучка дрібно цокала об холодні зуби.

Місяць обливав їх срібною оливою, що зливалася з річковою водою, росою, потом жаги, запахущим пилком бузини і трав’яними медами – в густий солодкий трунок шаленства зливалася... Ті їхні ночі... дурноп’яні й терпкі, наповнені плотським змаганням і короткі, як чернечий сон. І мало було їм тих ночей... Він і в лісі здригався, коли кінь торкався мордою його шоки. У твердих напливах кори буків увижалися її груди. А з джерельного дзеркала зорило її насмішкувате лице. Крадькома ховав у пазуху хустину, щоб її запах ходив із ним протягом дня. Дерся гущаками ібердами, перебирав з потебеньок ношу на плечі, мордував і коня, і себе, щоб притлумити чекання ночі... Біг думкою у вечір, коли осиротілий денною самотою без неї, обтяжений хіттю, увійде у пронизливу студінь Ріки, а відтак і в бездонні води кохання. Щоб, утопаючи в них, разом з нею шукати заповітного дна.

«Ти майже в любий місяць уродився, – шептала Калина, відірвавши на хвильку свої вуста від його. – Та чи надовго тебе стачить?»

«На весь земний вік і на всі позаземні».

«Овва, де б це тобі записати, аби не забув?»

«Тут і пиши – на серці».

Зривала ожину і соком бордовим писала йому щось на грудях. Потім злизувала сміючись. А не треба було.

В горах кажуть: любов – як перстень, не має кінця. Може й так. Але шат любовний, як молоде вино: виграє і всядеться. Нурт вічний лише в горових криниць. Засіялися в них діти, насіли нові клопоти, вимагала свого й робота. Та й роки більше брали, ніж додавапи. В неї першої вихопилося: «старий». Задля смішка слово вихопилося, але прилипло, як сліпий до тіста. Далі й він її став називати «старою». Хоча думки зовсім не постаріли. І в грудях, розписаних колись ягодою– ожиною, вогонь той самий. Лише в тілі вже інший. Тоді воно в любощах палахкотіло, як сухе смеречиння. А тепер рівно горіло – як устояний бук...

Тої осені загадали комбінату надмірно високий план. На рубку підняли всіх, навіть сиднів із контор. Старий трелював на невдобинах конем. І то не одним. Худоба збивала ноги, рвала жили. Та коней не жаліли – Москва спустила план! Рубали – як косили, голили схили пасмо за пасмом. Гусениці сахтіли іскрами на камінні, перемелювали давні, як світ, купини моху. Гора вкривалася потворними рубцями. Вивернуті її нутрощі ставали нібито коліями нових доріг, проте на них страшно було ступати і людині, і тварині. А вони рубали й рубали. Навіть уночі при світлі бочок із мазутом. Бо горів план. Горів гірше, ніж ці курні гасниці.

Ті ночі сповиті для нього давким гаром. Довго ще потому викашлював його з легенів. І з серця також. Ліс валили до півночі, поки самі не звалювалися на дощатий настил літнівки. Там і вечеряли. Але як! Бригадир уносив ящик горілки – по пляшці на трьох. І це було не веселильне питво, а пальне. Без нього вони, рукаті машини, вичахли б скоро, як і залізна техніка, що глохла від перегріву. І начальство це розуміло.

Доки цідилася в гранчаки рятівна живиця, столи оббігала крутостегна румунка Ілена, звісна на всі гори й доли кухарка. Її теж було відлучено від рестораційної плити і завезено сюди рятувати план. Вона й рятувала. Бо сказано ж: хто годен, той годен усяко. В нутро гуртожитку Ілена вносила на таці не овочеву кришснину й не кухлики з чаями... себе вносила. Несла породисте пахке тіло, як паску – і голодні, згаслі очі лісорубів ураз засвічувалися, м’якли тверді роти. Мудро збите і повне

молодого вогню тіло заряджало міжряддя змучених людей живлющою електрикою. Чоловіцтву мало треба

здурити хмелем кров і дати, якщо не рукам, то бодай очам потіху.

Її очі, неначе промиті сльозою радості, чорно блищали. І волосся, гладко причесане і схоплене гребенем на потилиці, блищало теж. Ласиця й готово! Тіло в стиску одягу рвалося через усі шпари назовні. Тіло, що носило в собі виклик безсоромної невтоленності. Ілена говорила мало, добираючи слова в смачну мішанку мов. Більше промовляла очима, розсипаючи снопи іскор. Старий мимохіть підносив до лиця долоню, коли обпікала його поглядом. Він шкірою чув той липучий вогонь, що продовжував палити і вночі.

Ілена клала перед ним мису, черкаючи зап’ястям його руку. Горячінь від того доторку йшла більша, ніж від страви. Посуд, що клався перед ним, аж горбатився м’ясними куснями над масною юшкою, приправленою гострою паприкою. Старий це примічав, та нічого не казав, аби не збурити зубоскальство інших їдців. Таки йому за столом виявлялася осібна увага.

Почалося це після тої притичини з мотузкою, на якій кухарка хотіла розвісити випрані рушники. Щоб прив’язати її до гілки, підклала собі дерев’яного цапка. Але встановила нетвердо, і розсошина під ногами хитнулася. Летіти б їй сторчака аж на дно зворини, якби не він, що прорубував до джерела східці. Перехопив їїледве не в повітрі, та сила падіння повалила їх обох, і він, падаючи навзнак, міцно обхопив її руками й ногами. Корчомаха пом’якшила падіння, але розпанахала йому спину. Ніби полоснули кропив’яним канчуком. Прислухаючись до болю, продовжував стискати жінку, що тріпотіла зо страху, як куріпка. Коли нарешті розімкнув обійми, Ілена підвелася, дрібно кліпаючи довгими ляльковими віями, підіткнула групи і тільки й мовила: «Ого, який ти!» І пішла до свого кошика, млосно похитуючи литими стегнами. І він зрозумів, що тепер це вона робить для нього. Тільки для нього. Губи його пробив солоний піт. А сорочка спрагло спивала кров із рани.

Якби не та рана, то, може, нічого й не було б. Згори вона бачила, як він полоскав у потічку роздерту шматину, як неоковирно ліпив на спину кровоспинне листя. Коли піднявся до табору, Ілена тихо шепнула: «Сорочку зашию. А рану... рану хіба залижу». – «Заживе, як на псові, – віднікнувся, аби щось сказати. – Не першина».

На ніч він стелив собі біля коней, бо в просякнутому потом і хмільними випарами гуртожитку душився. А на волі сон був ситний і короткий. Звично, як у лісові ночівлі, вставав, підживлював ватру, аби вранці кухарці не треба розкладати.

Вночі вона прийшла. Він учув це радше не слухом, а шкірою: щось застелило тепле сусідство вогню. Це була не звірка, тому він не розплющував очей. Через вузеньку щілину повік, через сіточку вій вгадав її обрис. Жінка нахилилася й стала рвати лапаті віяла папороті. Кинула сніп на ватру. Багаття під росяною зеленню зашипіло й пригасло. Тоді вона присіла біля його лежанки і обережно потягла ряднину. Він не ворухнувся, та серце видало його. І ніздрі, що затремтіли, як у коня, коли той хоче напитися.

«Я знаю, що ти не спиш, – сказала жінка. – Повернися на інший бік».

Він розплющив очі і побачив у неї в руках баночку.

«Хочеш присипати рану сіллю?»

«Хочу змастити її. Це мазь, яку навчила мене заколочувати баба».

Він повернувся на бік і принишк. Насторожено чекав торку, як удару блискавки. Її пальці вгадали в темноті рану і лягли на неї кульбабовим пухом. З них скапувала олива й холодила запалене тіло. Доторки були уважні, милосердні, але й збудливі. Він розм’як, віддався тим рукам на солодку поталу. Біль ущухав, та повставало щось інше, з сутемних нутряних глибин, темне й непогамовне.

«В тебе тіло, як у коня, – сказала жінка. – Дуже сильне і зграбне».

«З такою роботою й копита можуть з’явитися», – мучно всміхнувся він.

«Я не хотіла тебе образити. Ти справді схожий на породистого жеребця. Я таких бачила маленькою в Сиготі. Запряжені в бричку папа бургомістра».

«Я не ображаюся... Ти мене гоїрі».

«Я тебе скалічила».

«Пусте. Просто цапа треба було вирівняти на всі чотири лаби. И так ставати».

«Я навмисно впала».

«Як це?.. Чому?»

«Я впала в твої руки. Я цього хотіла і дістала своє. Тепер ти в моїх руках. А я свої руки знаю... Погана я жінка, глупа, блудна... Та що маю робити? Ніколи я ще так чогось не хотіла. І мені все одно, чи хочеш цього ти. Досить того, що хочу я. І мене це бажання палить. Чуєш?.. Не дай мені згоріти», – вона дивилася не на нього, а кудись угору, і місяць студив у її очах страшний загуслий спокій.

Він простягнув руку за її шию і витяг гребінь – холодне волосся впало йому на груди лоскітною зливою, затуливши світ і його самого в цьому дивовижному світі.

«Не бійся, я чиста жінка, – видихнула вустами в уста. -1 милася тільки-що».

«І я купався... з кіньми».

І все. Більше вони не розмовляли. Вона не дала йому розтулити рота. А він і не поривався. Вони любилися в тиші і наосліп. Лише коли підсушена папороть спалахнула вогненним стовпом, старий побачив над собою мідно тугі груди, вологу шию і такі ж вологі розгублені очі, й ненаситні губи в судомі солодкого болю. Навіть коні повернули свої здивовані морди на цей вихоплений з ночі образ. Підгоєна рана була роз’ятрена її нігтями, але він не стогнав – плакала вона. За чим? За розтоптаним самолюбством, за гіркотою самоприниження, за втраченою волею в чужому стійлі, за пустими вчорашніми днями і пісними ночами?.. Ніколи не дізнається він, за чим ридала ця розкішна жінка на вершині їх гріховного, злиття.

Дрімали потривожені гори, лежали мертво пошрамовані плаї, стояли понуро дерева, очікуючи завтрашнього присуду. Вичахла без уваги ватра, а вони горіли й далі, спалюючи одне одного. «Дай мені згоріти дотла», – молила вона в знетямленні. Всі жінки в чомусь однакові: в бажанні бути любимою і єдиною бодай на мить. Навіть під чужим дахом. Хочуть поєднати рай із пеклом. А так не буває. А якщо й буває, то лише на короткий час. І лише для одного. Бо завжди комусь рай, а комусь – пекло.

Відтоді ночі дніли для них без кінця-краю. Старий дочікувався першої вечірньої зорі, як колись у дитинстві різдвяної. Дочікувався, як хворий ліків на рану. Бо розбурхана пристрасть – та ж хвороба, лише з болем солодким. Вдень вони не стрічалися поглядами, приберігали їх на вечір. Ілена сміялася до інших, лукаво грала очима й тілом, глухо обтягнутим уборами, аби приховати сліди нічного шаленства. І лише він знав про природу зворушливих синців під оксамитовими очима. Очима, ще не допитими до дна.

Вони майже не розмовляли. Навіть уночі. Про що їм було говорити? Якось він насмілився запитати, чи вона вільна. «Нащо це тобі? – здригнулася. – Не тягни в душу зайве. Тобі добре – і край!» Іншим разом Ілена запитала, яка страва йому найбільше смакує. «Гаряча», відповів він. «Ти маломовний. Мовчуни невтомні в любові... А своєю найкращою стравою я тебе вже пригостила», – сумовито сказала вона. Вночі Ілена була іншою. Мабуть, справжньою.

Так вони мовчали одне при одному, хоч це мовчання не було обтяжливим. Бо мовчали не кожен про своє, а про спільне. Про те, що їх єднало і роз’єднувало. Хоча, бувало, на гребені заласся вона гортанно щось шепотіла по-румунськи.

«Кого ти кличеш?» – запитав якось він.

«Бога. Я дякую йому».

Його дивувало: сільські жінки пахнули кухнею, димом і молоком, а ця – пряними трунками й незнайомими квітами, що перебивали пахощі дозрілої літньої ночі. Так пахли згодом напої з диковинних пляшок Аркадія. І так же незвично п’янили. Розум ніби при тобі, а думки з голови кудись звітрилися. Куцись попливли сивими серпанками поміж зорі. Поклавши їй голову на твердий, як бубон, живіт, він праг, щоб ніч не кінчалася.

Цей угар тривав десь місяць. Достатній час, аби вситити потяг і розгледіти одне одного краще. Аби спробувати зрозуміти, що їх звело. Можливо, якось спізналися їх зголоднілі тіла? Спізналися в таємничій чулості, що можуть обдарувати одне одного водограєм люботи... Тіла, але не душі. Щодалі частіше він запитував себе: що його ріднить із цією жінкою? Що, крім по-злодійськи вкраденої ночі тілесної радості? І чим вона краща за його Калину?

«Всі жінки однакові, коли загасити свічку», – бовкнув колись ізп’яну його батько. Говорив він рідко, але мітко.

Всі жінки однакові. Надто чужі. Та нездоланна тваринна хіть гонить чоловіцтво на нові лови, на нові проби. Збурює кров і розцвічує уяву. І ми залишаємо на світлій галявині оленицю і підносимо тремкі ніздрі на чужий запах, і кружляємо хащами, збиваючи копита, ламаючи роги в боях невідомо за що і за кого. Аби, втомивши ноги і остудивши серце, знову вернутися на сонячну галявину, де нас чекає до болю рідний запах і дух. Якщо чекає...

В горах новини носять птиці. Касирка, що вивезла їм сюди зарплату (хоча що тут у лісі купувати?), ховаючи очі, зрешетила йому: «Ваша Калина просила передати, що домів можете не вертатися. Моє діло мале – я переказала». Жінки і в цьому однакові – в солідарності проти перелюбства.

Старий чекав чогось такого. Чекав, як кінь, що застряг у колії, чекає окрика чи батога. Та все ж додому прийшов. Коня не розпрягав. Усе було не так, як завжди. Хата беззвучно зяяла чорною дірою дверей. Мальви, давно не поливані, згорбилися. Навіть Ріка привіталася мляво, ухильно. Навіть кури зарозуміло обходили його у дворі. Рипнули сінешні двері ■*– продерли душу. Вийшла на поріг Калина, з невидющим поглядом і твердим дерев’яним лицем. Винесла бесаги, перекинула через коня. Ляснула долонею по крупу. Кінь пішов, а за ним і він. Довго йшли вгору по Ріці. Мудрий кінь весь час оглядався, відчуваючи марність ходи. Потім десь стали, кінь пасся, а він далі ходив уперед-назад. За водою і проти води, за своїми думками і проти них. І не бачив у лісі лісу, не чув шуму Ріки, не відчував дощу, що скапував йому з бороди, не помічав, коли день переходив у ніч. Нічого не їв, лише спрагло пив нахильці з берега, заливаючи порожнечу, гасячи сердечну скруху.

Так перебув три доби, доки кінь не став іржати під мулькою ношею. Скинув з нього поклажу. Кінь радісно борсався в Ріці, свіжив натерті садна. І старий за ним пішов убратий, як був. 1 прошепотів дідову молитву: «Водичко, найстарша царинксг. Омиваєш гори, доли, коріння, каміння – обмий і мене від усякої мерзи». Ліг хрестом на плесо, віддався течії. І Ріка прийняла його, як блудного сина. І гойдливо понесла в долину, обминаючи валуни і вирви. А кінь ішов берегом. Доки Ріка не виштовхнула безвільне тіло на зарінок біля Зрячого Каменя. Тут починалася його дідизна. Він клякнув перед каменем на коліна й сказав: «І ти тут, вроджений горою, і моє тут коріння. Ти не можеш зрушитися з місця, а я можу. Можу видерти корінь і спробувати посадити його деінде. Що на це скажеш, намолений каменю мого діда: пускатися мені в чужину і з чужою?»

Камінь мовчав. «...Чи залишатися тут, приживляти корінь заново?» Війнув вітерець, надбігла хвилька і хлюпнула на твар Зрячого Каменя. Виглядало так, ніби той заплющив очі. Так німі показують згоду.

«Дякую тобі за раду».

Старий пішов на своє дворище, розпряг коня і вніс мокрі бесаги до хати. Калина ткала. Поклав на долівку торби і видихнув: «Мені нема куди йти. І ні до кого». Жінка сиділа не озираючись, але нитки тремтіли під її пальцями. А він стояв і чекав. І розумів, що мусить сказати щось іще: «Я не вовк, щоб жити в хаші». – «Ти гірший за вовка, – озвалася вона нарешті. – Ти блудливий пес». Підвелася і звільна рушила до нього, прихопивши з припічка сокирку, якою кололи тріски.

Старий нахилив голову: «Тни сміло. На мене вже піднімали сокиру. Тоді за тебе. А тепер ти сама...» Калина підняла бартку, простягла перед собою і впустила. Гостре лезо хижо вп’ялося в дошку біля його чобота.

«Не залізо нас судить, а Бог, – вимовила тихо й безбарвно. – Тут маєш межу. Цей дім і твій дім, і все, що в ньому є, наполовину твоє. Крім мене. Торкнешся мене – уб’ю».

Старий переступив сокиру і постелив у закуті кожух. Там і спав. Піднімався вдосвіта, обходив худобу і рушав з конем у свої лісові оброди. Вигадував побічні хожаї, мордував себе роботою, щоб вертати додому затемна. Прилаштовував коня, а сам сидів над Рікою, доки у вікнах не гасло світло. А тоді, як тінь, безшелесно прослизав до свого пристінка. Вважав, аби не зачепити межову познаку. Так ота сокирка простояла в дошці добрі три місяці. Калина його не помічала, дивилася через нього, як крізь мару.

Розуміла його лише Ріка, з якою тепер зблизився, як ніколи. Вода, що повсякчас була в русі, щось відносила, а щось приносила, нашіптувала йому

призабутий припис вуйка Тимка: «Якщо не знаєш, як і куди плисти, віддайся течії і пливи з розплющеними очима і настороженими вухами – і приб'єшся до потрібного берега». Він дякував Ріці і всім іншим земним і неземним силам за те, що був на своєму березі. І це вже було добре.

Якогось дня, коли брав з комбінатівської точильні цепи, щоб відпровадити їх на дальній лісопункт, із шинку вистрибнуло дівча і простягло йому клуночок. Відійшовши з людських очей, розгорнув його. Там були тоненькі, як мізинець, рогалики з маком. А на полотнииці виписано хімічним олівцем: «Лише тепер я зрозуміла, що віддалася тобі не з хотіння, а з любові. І вона не гасне, як ота наша вагра».

Шматину, що пахла Іленою, старий запхав до пазухи, а печиво згодував коневі. Боявся нових любовних чар, від яких поволі відходив. А над худобою вони не владні. Того ж вечора, вдихнувши наостанок запах баламутного трунку, пустив за водою й Іленину пелюшку. Ріка забрала її байдуже, як і все інше забирала. Втім, і дарунки свої вона підносила так же.

Старий сидів у сутінках, зануривши душу в мрійне шемрання води. Але кроки за спиною почув. Калинині кроки. За весь цей час вона не ходила до Ріки. Не йшла, бо там купався він. Тепер стала поряд, і він почув, як щось м’яко впало в траву – її сорочка. Він і далі сидів бовваном, а вона попливла. Пливла, як песик, дрібно підгрібаючи під живіт руками. Вона погано плавала, та коли був поряд він, не боялася води. І Ріка це знала.

Потім жінка довго виходила з води, обережно мацаючи слизьке каміння. Холодне срібло стікало з її тіла. Вона йшла до нього. Він підівівся. Коли підійшла впритул, штовхнула його. І вони падали в траву разом, довго падали, і її мокре волосся остудило йому обличчя. А коли впали, земля закрутилася, відтак перевернулася на небо і знову повернулася на коло своє. Калина виробляла щось неймовірне. Тягла-волочила його на нестерпно сласну вершину, відвойовувала кожну п’ядь його тіла, закріплялася на кожному його виступі, значила нігтями й зубами свої старі сліди, разила чужі рубці. І при цьому шепотіла прадавнє жіноче заклинання: «Мій, мій, мій...»

Обопільно вгамовані, вони довго мовчали, боячись порушити крихкий спокій сердець. Калина першою подала голос, наче сповідаючись сама собі:

«Я була в Лозянському в примовниці. «Чоловік мене зрадив, нанашко». – «Не тебе першу, не тебе останню».

«Мені від того не легше». – «Не шукай, небого, легкості

то тяжка ноша. Любиш його?» – «Люблю». – «То люби й далі. Це твоє». – «Таж він з другою!» – «Хочеш, аби був із тобою?». – «Дуже хочу». – «Тоді відпусти його на всі чотири вітри». – «Як це відпустити? А якщо піде?»

«Най іде. Якщо ти не можеш щось віддати, то цим не володієш. Воно володіє тобою. Розсуди собі сама...» Я відпустила тебе, а ти вернувся. Та не вернувся мені в душу спокій. І я знову пішла до ворожки. «Він коло мене, але й вона теж. Допоки мені жити з цією мукою?» – «Допоки сама собі відміряєш, небого». – «Як то розуміти?» – «А так: якби побачила, що чоловікова любаска тоне, простягла б їй руку?» – «Ні». – «Тоді й далі вона буде між вами. Як сокира затята у вашу постіль...» Так ми й жили. Ти в собі, а я з нею, як з кривавою сорочкою. Лише святий Богонько знає, якими були для мене ті дні. А неприкаяні ночі, а нескінченні неділі!.. Та блиснуло й сироті сонце. Воно гладило й чесало мене, як мати перед першим причастям. І враз вибілило світ. І не лише приявний, але й нутряний, що геть зачадився ненавистю. Я вийшла до Ріки. Ріка грала й сміялася. Під берегом я запримітила торішнє волоття, яке розкустрювала течія. Мені здалося, що це її волосся, що вона захлинається. І я простягла їй руку, помогла зіп’ятися на тверде. І зняла з себе сорочку й накинула на її файне, звабливе тіло. Тіло, якому могла б позаздрити кожна жінка, на яке злакомиться кожен чоловік. Навіть такий твердий у розсудливості, як ти... Але мені стало її шкода. Знаєш чому?»

«Чому?»

«Тому, що ти ніколи не будеш її...»

В Калининих словах не було радості, але був спокій. Спокій особливої жіночої сили. Старий простяг до неї руку, і в темряві їх долоні зустрілися. Того дня він поїхав до Хуста і купив їй коралі. Майже всю зарплату віддав. Скільки запросили – стільки дав.

...Тепер, колінкуючи, він збирав по підлозі намистини. Коли зібрав усі, склав їх у чисгу шматину і вмостив на денці скрині. Там їм буде притульно серед іншого старожитку. Коли виходив, ще раз лячно ковзнув очима по їх розворушеному ліжку. Постіль – так кажуть в горах, а дідо називав її по-свойому – лежниця. Очевидно, від давнього слова «ложе». Бо «положено» в нього двох – нероздільно й довіку.

«Все живе в цьому світі має своє непорушне ложе. Навіть час і простір. Щоб перетікати своїм ложем з нічого у щось, від смертності до Вічності. Проси собі цілості. А отже – будь у єдності з собою. Будь одним, а не різним. Будь одному вірним. Будь з одними до кінця, а не з різними коротко. І будь – з одною, бо в ній є все те, що в інших, і тільки – для тебе». Так написано на Тимковому дереві.

«І Ріка має своє ложе, – міркував старий, беручись до праці. – Та от вийшла зі свого ложа, порушила межу». Але думав про це незлобливо, не засуджуючи. Бо не мав на це право, сам колись порушивши той закон. Просто брався помогти Ріці вернутися у свої береги. Помагав їй і собі.

Усе йшло своїм одвічним тягом, своїм ладом. У нагрітих літом небесах пливли на Горгани легкі хмаринки, ніби посіяні білою горлицею пір’їни. Ріка гнала проціджені камінням води, несучи в долини таємну силу гір. Коза цілими днями пропадала в хащах, занаджувалася в ягідники, і від цього її молоко було то рожевуватим, то синюватим. Пес утратив до неї, галабурдниці, інтерес, стеріг кам’яний берег, сам застигнувши каменем. І коли сліпа риба вдарялася головою в коліно старого (тоді вони здригалися обоє – і риба, і чоловік), Пес падав на плесо шулікою і зуби впивалися в трепетну ціль. Старий віддавав йому голови, а рибу в’ялив, натерши її горовою сіллю і диким часником. Він усе рідше звертався до Пса словами, бо вони й так добре розумілися. Це коні чекають погук і дотик, а собаці досить твого погляду й запаху, щоб угадати твій настрій і потребу.