Текст книги "Горянин. Води Господніх русел"

Автор книги: Мирослав Дочинець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 16 страниц)

«А спробуйте-но закинути ще раз сіті».

«Сіті? Отче, та ж я думаю не про рибу ...»

«І я не про рибу. Це я так... Пригадалася одна історія. Брати-рибалки цілу ніч ловили в морі і не впіймали нічого. І верталися втомлені додому. Але прийшов Чоловік, про якого вони вже чули, і порадив їм ще раз закинути невід. Вони були знесилені й зневірені, але послухали його. І за короткий час наловили багато риби. Бо Він чекав їх на березі...»

«Хто був той Чоловік?»

«Ісус. Спробуйте й ви закинути сіті з Ним».

«Але Ріку сітями не зловиш, отче», – поблажливо мовив старий.

«Сіті бувають різні. На вашу Ріку теж має бути якийсь невід».

«Який?»

«Я не знаю, брате. Але знає Він...»

Слово «брат» притулилося старому до грудей, як материна долоня. І гріло його впродовж дороги. З вигляду – дітвак дітваком, думав він про монашика, а так добре бути з ним у розмові. Якби ще й він, старий, умів підтримувати розумну бесіду. Тепло приязні, яке ніс тепер із собою, зливалося з тихою втіхою передчуття нової роботи з ялівцем. Він давно нічого не саджав. А тим більше лісові дерева.

Молодий дрізд весь час літав угорі, радісно посвистуючи. Невже той самий, що ув’язався за ним із самого ранку? Може, свій, із зацвинтарного чагарника? Тепер повертається до свого домівства, як старий до свого. Усе до свого осідку спішить, своєму раде. Навіть камінь вилежує ямку. Дрозди селилися в ялівцевому гаю за Рікою проти Зрячого Каменя. Вони дуже люблять солодкі ялівцеві шишкоягоди, чорні, з масним восковим нальотом. Але й діти горян їх люблять, і змагаються в добичі з птицями, обколюючи руки глицею.

Старий таки дістав з Ріки свій чекай. Цупке кореневище ялівцю не добудеш із ріняччя самою лопатою. Тонкі бурі корінці чіпко, як дроти, обплітали каміння. Треба було їх розплутувати, звільняти, щоб дістати цілу бороду волокон. Інак ялівець не приживеться – дуже вередливе на пересадку дерево. Зате яке воно пожиточне і гойне для верховинця! Ялівцем парили бочки й корита. Вуйко Тимко настоював корінь для сухотників. А тим, що хрипіли й кашляли, давали дихати посіченими гілками. Баба в піст варила з ягід солодкий кисіль. Не раз кортить просто пожувати для підкріплення ніжну зелену молодину. Зайдеш, бувало, в ялівцеві зарості й не хочеш звідти виходити – так легко, так просвітло дихається.

Тут, у зарічному яру, старий ніколи не копав. І вже перший саджанець його немало здивував. Не так деревце, як земля під ним – цільний пісок під верствою листяного перегною. Не заплавний намулець, який у розповені Ріка залишає на берегах, а глибокі заляги чистого піску. Крупного, гострого, з білими крихтами намитого кремнію. Отже, це був не ярок, як гадалося дотепер. Це було старе, залишене русло. Тепер сухе, як вухо. Старий прискіпливо обнишпорив його.

видовбуючи пробні ямки. Так і є. Ялівцева памолодь привільно обсіла вибалок, розкошуючи в рихлому піщанику.

Дерево починай розуміти з кореня, з грунту, в якому воно зав’язалося. Тепер, коли копнув углиб, старому відкрилося все. Яруга починалася від Зрячого Каменя. Видати, колись тут русло роздвоювалося. А брила, що відірвалася від Буркуна, заглушила його. І ту окату брилу, врослу в берег, занесену піском, назвали Зрячим Каменем. В одній і викопаних ямок старий знайшов плескатий голиш. Ретельно промив його: на камені чорніли візерунки засохлих рачків. Давній слід Ріки... Навчить біда ворожити. Серце старого збуджено загупало. Хоч він ще й не знав, чому.

Цілий день він викопував ялівці. Вибирав мудренькі, рясні, з темною глицею. І прикопував їх до завтрього дня в мокрий пісок. Забув і про їду. Крім саджанців, нарізав ще й живців і обв'язав їх кучмами моху. Вирішив, що накидає у віз цього ж супіску і закладе за церквою шкілку. Тоді за кількоро літ можна буде там обсадити ялівцем цілу бережину.

По роботі старий відчухав смолу з рук дубовою корою, змив їх у Ріці. Тут же, під каменем, розклав вогонь. Спік на рожні хліб і солонину, розділив порівну собі і Псові. Жував і розглядав Буркуна, що скелею нависав над розпадиною ярку. Як здоровезний орел з підбитим у польоті крилом. При потребі, якби вперіщив дощ, то можна б під ним підводу сховати. Друге крило, Зряче, тепер лукаво мружилося з-під берега затканими жовтим лишайником очима. Схожий на цятковану ящірку. Дивна річ, коли не прийдеш до Зрячого Каменя, той щоразу позирає на тебе іншими очима. Мінливий, як і Ріка, в яку вріс колись і чиє русло підправив по– своєму.

Вуйко Тимко розповідав про давнього мудрія, котрий стверджував, що в одну Ріку не можна зайти двічі. Старий йому вірив. Ніколи його Ріка не була однорідною, коли переходив її вбрід. За хвилю була вже іншою. Як вітер, як запах з лугу, як шум лісу, як кров у його серці, як думка в голові... А може, він сам був щоразу вже іншим?!

Кусав свій хлібець, а очима поїдав скелю. Він виріс під нею,-настільки звикся з нею, що зазвичай і не помічав оту кам’яну громаду на тлі далеких бузкових вершин. А тепер чомусь ухопився за неї спраглим, невідривним поглядом. Аж у очах зарябіло. Так і задрімав на осонні, приголублений лагідними вечоровими променями.

Приснився дідо, білоголовий, з напливами кучматих брів, із посіченим рубцями і віспою лицем. І врочисто мовчазний, як завжди, коли «годує» Ріку. На перевернутих ночвах – скиба кукурудзяного хліба і гладун молока. Дідо відщипує кришки і сіє у воду. Хвостом по плесу вдаряє чорна рибина – Ріка прийняла гостину. Тоді дідо вмокає довгі пальці в глиняник і збрискує з них молоко у воду. Ріка ласо плямкає хвилями, ластиться до босих дідових п’ят. На Димитрія Ріку треба підгодувати, щоб вона не захлинулася наглою повінню, не залляла пашницю і дала на нарік добру траву на молоко... Каркнув ворон із Буркуна-дідо здригнувся і зачепив ліктем глек. Молочний струмок потік коритом, але дідо тут же зупинив його скибкою.

«Діду, а Ріку... Ріку можна так перепинити?»

«Все можна. Кілько світа, тілько дива».

«А я зможу, діду?»

«Зможешся, дитинко».

«Коли?»

«Я вже тобі казав: коли камінь потече долі водою...»

Дідо пускає хліб за водою, а рештки згрібає з корита в долоню, щоб віднести додому й засипати під поріг. Той окраєць він виміняв у жебрака на цілу паляницю і круг сиру Велику силу має злидарський хліб!

Денний сон короткий, зате шовком шитий. Що людині на яву бредеться, то й сниться. Старий прохопився і ступив до Ріки. Освіжив лице, набрав води в капелюх, щоб пригасити ватрицю. Міг би й чоботами її прибити, але за це дідо Микула ачей із того світа б йому грозив. Жбухнув воду на примлілий жар – розігріта брила тріснула, з неї відщербився плаский камінчик. Старий, дмухаючи, поклав його на долоню. Довго розглядав, наче якусь диковикку, доки губи не розтягнулися в дитинній усмішці. Тоді примірився і, як збитошний дітвак, пожбурив камінь плазом – і той застрибав по воді, ледве черкаючись поверхні. Ніби плив-летів долі Рікою.

І знову старий дивився на скелю. Довго дивився. Чекав, коли очі призвичаяться. Тоді включилася й голова.

«Невже сліпий ухопився тропи?» – прошепотів він дуже тихо. Самими губами прошепотів. Щоб дочасно не вчула Ріка.

Тіні сутінків лягали на Буркуна. А камінь мовчав. Зате озвалися птиці. Вони наприкінці дня проявляють більшу жвавість. Вибираються на верхівки дерев, щоб попрощатися на сьогодні з сонцем.

Два дні старий висаджував ялівці в церковній загороді. Там і ночував у повіті. Та що за сон у чужині – як у зайця? Коли посадив деревця, зі старих віконниць збив парник, заклав живці. Навчив служку, як їх поливати й затіняти від сонця. Шибав собою туци-сюди, а думкою сторожив Ріку, примірявся до Буркуна. Внутрішнім зором бачив його одномірне кам’яне крило

як йому самотньо в небі. І сам собі дивувався. Умудрив Господь сліпоту. Скільки руками переносив землі, скільки перетовк каменя, скільки нарубав дерева – і все на вітер! А тут заснув з руками на колінах – і відкрилося, як дитині на долоньці. Таки доля наша в Бога на колінах...

Отця Дам’яна не було, від’їхав до Мукачева. Розпорядився, аби старий саджав на свій розсуд. Він і саджав. Патлатий, що знімав його на Різдво, і тепер тут за ним ув’язався, тріщав камерою.

«Як там ваша Ріка, дядьку?»

«Мокра».

«Я розумію, – цірив той рідкі зуби. – Як вона себе поводить?»

«Тече», – відрізав старий з нехоті теревенити пустопаш.

Ялівці він висадив так, щоб років за п’ять зійшлися тісним живоплотом. 1 побіг додому.

Вдома довго гострив тесак. Обв’язався пасмугами лика і забрів у папороті, що закучерявили гору, наче цільна овеча отара. Молоденькі бліді стрілки щойно випнулися з землі, а торішні віяла тріщали на вітрі, як пересохлий папір. Наткнувся на пеньок, на якому бурундук розклав сушити свої пожитки: грибки, горішки, корінці. Це віщувало добру годину. Те, що й треба було старому. Стинав папороть, громадив у снописька й перев’язував ликом. Простромляв їх дерев’яним колом і завдавав на плече. І ніс до Буркуна. Здаля могло видітися, що хвилями папороті пливе вгору сірий стіг. Пса в заростях не було видно. Старий тісно скирдував пласти біля підніжжя і вертався за новою ношею. Добре, що косити тут було що. Скеля поволі оперізувалася товстим перевеслом сухої папороті.

Працював, як у дурноті. Сонце світило стиха, без жари. До вечора нагромаджена січка обхопила Буркун тісним обручем. Старий обійшов його і, втішений, зійшов долі, аби нарешті кинути щось до рота. На Ріку він не обзирався. Бо й часу не мав, та й не було зараз діла до неї. Вся його теперішня сутність, всі розмисли були прикуті до цього грубезного каменя, випнутого в поривному корчі, що наче аж просився в політ. А на Ріку що вже дивитися? Вона сама тепер зачаєно поглядала за ними.

Другого дня з рана-раннього старий носив сюди вже в’язки хворостиння. Спочатку укладав дрібний труск, на нього нахрещував сухе ломаччя, яке ще раніше постягував із цілого берега. Ніби знав наперед, що для чогось придасться. Тепер мав готове в руки. Ріка з повіддю нанесла його будь здоров. Приготувала старому полегшу. Було б ще ліпше, якби возив із Торком. Бувало, старий, коли вертався з лісу, нав’ючував паліччя обабоки сідла, а сам ішов поряд, обхопивши на розпутинах коня за шию. Аби підсліпуватий Торко не забив ноги. Кінська грива і його сорочка пахли однаково...

Наступного дня старий теж тягав хмиз. Підібрав усе до стеблини. І порубані вільхи поніс. Доки їх не забрала з крихкого берега Ріка. Але того палива йому здавалося мало, і розібрав усі ворини з плоту. Загорода вже й так просилася до обнови. Відтак узявся за дровітню. Носив на плечах в’язки колотих бучків – це мало дати найбільшу потугу жару. Носив не шкодуючи. Дрова ще будуть. Літо довге, а хаща сама в город лізе. Не залишив у дворі ні тріски. Лише тоді дав собі передих. Сів під горішиною і сполошив сороку.

«Ба кого ти кличеш, небого?»

Не встиг перевести дух, як зачув оклик із того берега. Листоноша Анна. Перейшов через бер, поклонився їй. Та сходу лукаво під’южила: «Ану в танець, вуйку! Маєте листа. Аж із Росії. Без легінського танцю не дам».

«Чи можна, Аннице, я іншим відкуплюся?»

«Ба чим?»

«Скільки маєш діточок?»

«Тройко шибеників. Такі ж закляті, як їх отець. Як до біди, так до їди».

«Це добре, Аннице. Бери мою козу».

«Що, вуйку?»

«Боюся, що животина без жіночих рук прикипить. А я скоро зійду на діл у роботу. Не буцу ж за собою тягнути козу. Ти з нею клопоту не бійся. Сама собі знайде потраву на ширині. А два-три літри молока щодень – як знайшов... Береш козу – і край!»

Анниця щось хотіла встромити, але тут їй в очі упав Буркун, оторочений до половини сушняком. Наче велетенський кам’яний птах у гнізді. В лячному подиві перевела очі на старого.

«Ти, дівко, не на гору витріщайся, а ходи запізнаватися зі своєю козою. Бо в мене робота стоїть. Мені з вами ніколи довго розвозити. А гора як гора, що з нею станеться?»

«Я, вуйку, нічого не бачила й не чула», – змовницькою скоромовкою відторохтіла поштарка.

Коза, здурена хлібом, легко перебігла кладку. Відтак ні разу й не озирнулася на свій двір. Що озиратися

газда виносив до Буркуна все її сіно й солому. А зелена паша скрізь, куди ноги ведуть.

Старий не кинувся одразу читати листа. Хотів підготувати до цього серце. Але як? Хіба що безтямним заняттям, роботою. Іншого способу впокорити схвильоване серце він не знав.

Підхопив кайло і пішов до джерела, що кліпало в терновищі за десять ступнів від Буркуна. Квасний кадуб. Обкопав скелю неглибоким довкружнім рівчаком. Нагорі потягнув від нього ширше русельце – до самої кринички. Тоді вичистив саме джерело й обклав його камінням на глиняному замку. Вода швидко прибувала, звільнений нурт шукав шпари для переливу. Старий забивав їх дерном і нарощував цямриння. Мордувався, доки не досяг достатньої надземної висоти. Тоді спустився до садиби за дідовою запальничкою. Там же в скрині, в старому кисеті, знайшов і Тимкові окуляри без однієї дужки. І вернувся до Буркуна.

Сів біля криниці, зачерпнув жменею напитися. Вода, наче настояна на кислицях, стягла язик. Недаремно її назвивали «квасною». Кілька крапель упало на конверт. На ньому був намальований бородатий чоловік із дерев’яними крилами, прив’язаними до спини. Виглядало так, що хоче злетіти з дзвінниці. «Чудних повно в світі, лише купи не держаться», – подумав старий. Пес заглядав на конверт через його плече. Старий зняв капелюха, щоб тому ліпше було видно. Навісив на ніс скла і обережно нігтем розпечатав

конверт. Він давно нічого не читав і боявся, що нічого з того не вийде. Але письмо було друковане, ще й чималими літерами.

«Здравствуй, дорогой дед!

Тебя, наверное, немало удивит зто письмо. Как и меня удивил факт, что тьі существуешь. Великое дело – интернет! Как зто замечательно – узнать, что где-то на другом краю земли живет родственная душа. Я, как полоумньїй, бегаю с распечаткой и всем рассказьіваю, что нашслся мой дед. Им все равно, а мне радости цельїй воз. Как только я увидел сюжет, как тьі воюешь с бурлящей рекой, сразу бросился перебирать вещи покойной матери. Нашел ее старьій паспорт, а в нем – фотография, на которой совсем юная мама и ви с бабушкой. Фамилия девичья совпадаст, и тот же район, где вьшисали документ. Все срослось!

Мама умерла, когда мне бьіло одинадцать, и отец вскоре женился во второй раз. Мьі переехали, письма пропали, связь с вами прервалась. Кратко о себе. Я – в реальном бизнесе. «На трубе», как здесь говорят. Отец доработался до завгара крупного нефтеперарабатьіваюіцего хозяйства и помог мне скупить пакет акций, когда я вернулся сюда после института. Теперь я имею неплохие дивидендьі. То єсть с нефти, которую качаєм на вашу Европу, миє тоже кое– что капает. Одним словом, все путем. Как в лучших людей. И дом – полная чаша, и гараж укомплектован, и заимка имеется в лесу над озером. И отдьіх на любьіх морях. Жить можно.

Я знаю, дед, что у вас там не фонтан, в смьісле финансов. Да еще в пєнсионеров. Позтому, если адрес подтвердится и тьі жив-здоров, я подброшуденьжат. На хороший телек, на холодильник, газовую плиту, микроволновку... Что еще там нужно в дом? И чтобьі тьі мог позволить себе хорошую водочку, нормальньїе сигаретьі. Тьі, наверное, пьешь и куришь там всякую дрянь? Зто никуда не годится. Я не допущу, чтобьі мой дед побирался в незалежной Украине.

Еще лучше, если тьі приедешь на месячишко– другой сюда. Расходьі, само собой, я покрою. Как мьі славно с тобой здесь порьібачим, поохотимся! Меня умилила твоя речушка. Она крохотная и смешная по сравнению с нашими реками. О тайге я вообще молчу. На джипах я обьездил почти весь Сихоте-Алинь. Может, тебе здесь приглянется и останешься? Места хватит.

Дед, рассматриваю твоє фото, а потом себя в зеркале. У меня твой нос и подбородок, и твой бесшабашньїй взгляд серьіх глаз. Друзья говорят;: настолько похож, будто с глаза твого вьілетел. Я крепкий парень и закоренельїй таежник, но пишу зто письмо, смахивая слезу. А почему– не знаю. Что-то зашевелилось в душе новое, теплое и попустило железньїе нервьі, которьіе я вьїковьівал всю жизнь... Просматриваю снова и снова крохотньїй фильмец, и мне хочется стать с лопатой рядом с тобой. Хотя... если б тьі знал, какая у меня здесь техника. За полдня повернет твою речку вспять.

Пишу и шепчу заклинание, чтобьі письмо дошло до тебя и вернулось с ответом. Заклинанням меня обучала мама, твоя дочь. А ее учил прадед Никула. Тьі знаешь, наверное, о ком речь? Бьіло бьі славно, если бьі тьі смог передать зтот адрес человеку, которьій тебя снимал. А он свяжется со мной по интернету. Да уже как там Бог положит.

Береги себя, дед. Не стоит надривать сильї по пустякам. Или, может бьіть, я чего-нибудь недопонял? Крепко тебя обнимаю.

Твой внук Павел».

Старий розгладив аркуш на коліні і підніс до ніздрів. Папір пахнув деревом. Але чужим. Тоді він склав його і вернув до конверта. Глянув запитально на Пса. Той перейняв його погляд, насторожено чекав, що буде далі.

А далі все було, як у сні. Старий звільна підійшов до Буркуна і черкнув кресало запальнички. Він міг запалити сірник, але цей вогонь конче хотів добути з дідової запальнички, привезеної з вогненних Балкан. Підніс зеленаве жевриво до папороті. Та з подиву нараз зітхнула, а далі затріщала, стріляючи іскрами. Полум’я вмах обхопило скелю палахким кільцем. Старий мусив відступити аж за Квасний кадуб, бо жар розпікав воздухи, як у челюстях печі. Листя на дальніх трепетах злякано залопотіло. Від папороті вхопився хворост, від нього – букові поліна. Скеля палала, як величезна смоляна бочка. Від неї пружними габами розходилася гарячінь.

Старому здавалося, що на мінливій стіні вогню миготять риси знайомих облич – діда Микули, баби Ружіки, матері, батька Йонка-Йвана, вуйка Тимка, стрия– дереводіла, тітки Гафії, Калини, Василини, Петра, Іляни, Штеня, Аркадія і його водія, отця Дам’яна, рідкозубого коваля, поштарки Анниці, веселого патлача, що все брав на камеру... Ворухкими губами й мруженням очей вони перечулено щось промовляли до нього, але старий не розумів тієї мови.

Полумінь упала, тепер небесну баню розпікав сухий пал. Далі й він примерк. Скеля стояла, як розпечене ковадло. Старий долонею чув, як від неї сіється тремкий серпанок жару. Став черпати капелюхом воду і обливати себе з голови до ніг. Черпав із самого дна, бо під верхом криниці вода нагрілася. Відгонила капустяним розсолом.

Нарешті, мокрий як хлющ, задкуючи, аби не спалити обличчя, старий рушив до Буркуна. Поспіхом прорубував киркою перешийок у рівчаку, що тягнувся до скелі. Ярочок від Квасного кадуба вже був заповнений переливом. Земля палом пашіла під ногами. Одяг курився парою, тлів, пропікав шкіру. Старий злякався за конверт, притис кишеню ліктем. Одною рукою копати було важко, та він навісно довбав крем’яну товщу.

Коли нарешті русло рівчака з’єдналося, старий кинувся до кадуба і кільком» ударами зруйнував цямриння. Вода хлюпнула в шанець і зазміїлася в напрямку скелі. Дорогою нагрівалася й парувала. Старий капелюхом, жменями допомагав їй виповнювати рівчак. Вода вже дісталася Буркуна і обхопила його живим холодним кільцем. А джерело порскало новими й новими хвильками. І тоді гримнув грім. Грім не небесний, а підземний. Твердь здригнулася під ногами. Чоловік побачив, як начорно обсмалена скеля хитнулася, підломилася й повільно стала хилитися. А тоді з глухим тріском зірвалася вниз.

... І стало тихо, як на дні колодязя. На місці Буркуна, в стовпах диму й куряви, стирчали низькі зубаті брили. Горб незвично оголився. Тоді старий галасвіта кинувся навпрошки до Ріки. Сутеніло, але він і так усе бачив, що хотів. Коли прибіг засапаний на берег, картина відкрилося вповні. Буркун скотився схилом, налетівши на Зрячий Камінь, брата свого, і влягся гострим водорізом у річище. Ріка, щоб звільна текти далі, мусила тепер закрутитися і відбитися вбік. Нова перешкода наганяла воду в пересохлий ярок, у колишнє її русло. Шкоду, яку вчинив колись падінням Зрячий Камінь, тепер поправила його друга половина – Буркун. Під ялівці-самосівки тихим посувом підбиралася вода.

«Нічого, – подумав старий, – ми їх викопаємо й засадимо спад над храмом».

Сила Ріки на цьому коліні тепер роздвоювалася, текла далі давніми двома руслами, послаблюючи ліве, що огинало його обійстя. Старий звідси бачив, як злагідніла там бистрінь, протока не зачіпала його покремсаного берега. Відкрилася добряча прогалина суходолу, відбатованого Рікою за рік. Либонь, таким було річище й тоді, коли його пращур закладав тут селитьбу. Тепер плинові Ріки ніщо не заважало.

«За роки берег знову підніметься намулом, а ряд– другий вільх можна вже й нараз тут саджати», – забігав уперед радісною думкою старий. Але пекучий біль у спині перебив йому гадку. Втліла куфайка прогоріла до живого тіла. Він рвучко скинув її, притулив до опіку мокрий капелюх. Миготливе сяйво від місяця заклично грало на поверхні Ріки. Старий увійшов у рідке срібло й занурився по шию. І води привітно обняли його тіло і душу. Сміючись на всі зуби, він пустив капелюх і поплив слідом. Поплив до свого берега. Плив усміхаючись, майже не ворушив руками й ногами, як стара мудра риба, що, пливучи за водою, не траїить марно сили. Вони їй знагодяться на потім – на долання течії.

Пес біг краєм берега. Цей на подив серйозний і безголосий собака тепер мчав із заливистим гавкотом, і, здавалося, теж сміявся.

Я чекав його на лаві під ялівцями і читав книжку. Старий з молодим помічником клали крокви на трапезній. Працювали вони мовчки, звучали тільки молотки й пили. «Рука, в якій молоток, чесніша за руку з пером», – згадалося мені десь прочитане. Втішало хіба одне – що я колись теж починав з молотка, слюсарем у лісокомбінаті. На березі цієї ж Ріки, що біля мого Хуста зливалася з Тисою. Я сказав про це старому в нашу першу зустріч і вловив у його очах якусь крихту' довіри. Відтоді ми зустрічалися кожної суботи.

Нарешті він зійшов з риштовань, помив руки в потічку і поздоровкався. Я приготував записник.

«Що читаєте?» – несподівано запитав він.

«Книжку».

«Про кого?» – в щілинах його очей світила стримана цікавість.

«Про одного мудрого чоловіка».

«Я розумію, що про мудрого. Про таких, як я, книги не пишуть... Чого навчав той чоловік?»

«Різного навчав, – розгорнув я книжку про махатму Ганді. – Казав, наприклад, що коли ти робиш щось посутнє, то спочатку тебе не помічають. Потім над тобою сміються. Потім борються з тобою. А потім ти перемагаєш ...»

Я не знаю, чи старші вловив мої слова до кінця. За той час, поки я їх читав, на гілку сіла птиця, в калабаньку поточини шлюпнула з дерева дичка, на вигоні затрубіла сита корова, вдарив ласкавий дзвін на вечірню... Старий цілився вухом у кожен той звук. Він слухав своє. Він читав свою книгу. 1 я, перебираючи в пальцях самописку, розумів, що таку всеосяжну, таку всепроникливу книжку не напишу ніколи. Та й навіщо?!

Квітень-грудень 2012 р. Хуст над Рікою – Мукачево – с. Косино – с. Карпати

Мирослав Дочинець. Горянин. Води Господніх русел.

Роман

Видавництво "Карпатська вежа". 89600 м.Мукачево, вул.Миру, 10.

Тел.: (03131) 2-20-02.

Директор М.І.Дочинець Свідоцтво про державну реєстрацію видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції. Серія Зт № 10

Підписано до друку 3.01.2013 р. Папір офсетн. Гарнітура Тішея Коїпап. Формат 84x108/32. Умови, друк. арк. 9,9. Замовл. № 7.