Текст книги "Горянин. Води Господніх русел"

Автор книги: Мирослав Дочинець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)

«Я теж люблю пити із щербинки», – радісно видихнула вона.

«Знаю, бачив. Солодка твоя щерба».

Вона зашарілася, скинула очі-як бритвою протяла, осяюючи його водно з блискавицею, що повила вогненним перевеслом мокрі верхи. І та мить засліпила його. Не очі, а зриме серце. Довго, дуже довго, як у нескінченному сні наповняв він кухликом відро. Чи, може, і посудину пробила небесна громовиця?! Метал брязкав об метал, а її зуби стукотіли поряд від холоду і чекання. Коли відро було повнісіньке, він зачерпнув останню кварту.

«Ти ще не напився?» – прошелестіла синіми губами.

«Ще ні».

«То пий уже наскоро», – просила вона, не просячи.

З її чілки скрапувала дощова вода і стікала' ярочком до кутика рота, і він, опустивши в мох горня, потягся до того струмочка губами. І злизав його. Ще раз і ще раз. І вона не відсахнулася, лише приплющила очі. А він спивав вологу з її лиця, а потім грів теплом свого дихання її шию і груди. Мокрі коси тепер пахли достиглим тмином. Дощ сіявся через густе решето букових крон, укриваючи їх сизою пеленою, а вони стояли в сторожкій дрожі, як зачаровані. Хто знає, скільки б вони ще простояли так, прислухаючись до бурі, що зароджувалася в кожному з них, якби не горовий трубний клич, що переміг небесні гримоти.

«Иой! – стрепенулася вона. – Тагуньо кличе трембітою».

Той звук був схожий на трубіння старого оленя, що кличе оленицю на далеку поляну, ревно вибиту копитами. Він би й сам прийшов за нею в гущавину, та на заваді широкі роги-крислачі. А тут, на лісовому тирлищі, він готовий дати герць кожному молодому бикові, що ув’ється за його самицею. Він кличе її, можливо, на останнє шлюбне спіткання. І стільки в тому зові благання, смирення і відчаю, що нишкнуть листом дерева, а звірина по хащах сумовито схиляє голови.

«Ти розумієш примову трембіти?» – запитала вона.

«Нє».

«Вона зараз співає таке:

Дівко моя мила, лишай граблі й вила.

Най росте зелене, ти лети до мене.

Так мій татуньо замолоду кликав маму, коли йому банувалося без неї в полонині. Тепер це ж грає в тривозі за мене».

«А я?» – шелеснув він затвердлими від дощу губами.

«Що ти?»

«Як я кликатиму, не маючи трембіти, коли мені забажиться побачити тебе?»

«То вже твоя жура. Свищи в листок трепети між долонями або пускай долі рікою білі косички. Може я з берега їх завважу».

«І піднімешся до мене в гору?»

«Гов, який скорий! Ще до мене не зійшов, а вже волить, аби я тяглася до нього на хмари».

«Я зійду. Каменем скочуся, бервеном спливу по

Ріці».

«Що мені з каменя?! – збитошно хмикнула вона. – Що мені з колоди?!»

«Не знаю чому, та кам’янію коло тебе, твердію, як стовп дерев’яний...»

«Бачу, бачу... прут з тебе пнеться під черевом», – вколола нараз і словом, і голосом, і поглядом лукавим.

Не встиг отямитись, як гук трембіти урвався. Та лише на мить. Знову озвалася трембіта, але вже іншим голосом. Тепер вів свою нугу молодий олень. Трубів похапливо, нетерпеливо і водночас владно, збиваючись аж на гнівливе гарчання. Від збуреного шалу йому не вистачало повітря. Хвища вітру невдоволено рвала ті звуки. І йому вони рашпілем продерли вуха. Запитально обернувся до дівчати.

«То Штеньо дує, батьків подільник», – спішно пояснила.

«Про що дує? Теж за тебе боїться?»

«Радніш за себе. Не можу розібрати за вітрвм. Най трубить. Що вітер принесе – те й віднесе... Коли вступимо в стаю, скажемо, що я зірвалася в зворину, а ти мене витягував і сам загримів. Ачей повірять».

«Повірять, якщо дурні».

Може, хтось із вівчарів і повірив їм, тільки не Штеньо. Довготелесий, рукатий, гострий плечима, коліньми і носом, наче витесаний із розколотої крокви. Сидів вовкувато обіч, заціпивши в собі злість. Зіниці його проти вогню блискали бритвами, відкрито кололи прийшляка. Знамо за що. Чоловіки, як ті олені, знають, чують – за ким поводить ніздрями олениця. А відтак сама його поведе. Та тільки одного.

Він теж сидів відчужено в тому гурті, їв банош, як своє вухо. Боявся стрітися з очима дівчини, що в кошлатій батьківській гуні прислуговувала чоловіцтву. До кожного рівно світилося її промите небесною водою личко. Лише до нього бокувалася. Зате ватаг – навпаки, виказував йому пошанівок. Бо справний легінище, і з довозом завжди в нього лад, і доньку з буремного ярка порятував. «Випий собі, хло’, келишок сливлянки. Загрієшся, обночуєшся, а з першою росою збіжиш уділ».

По добрій гостині, по звичних сміхах-брехах засадили у ватру пня, аби довго не вставати, і повкладалися на сіннику. Лягли і, вморені, одразу затихли. Просився до колиби й бурвій, довго торгав двері і свистів у жерло комина, та й він притих, запеленаний клоччям хмаровиння.

Сон не йшов, дражливий запах тмину відганяв його. Тут, у піднебессі, владарювала інша ніч. Потайна і сторожка, як вівчарський пес. Вона заглядала йому в очі через заплющені повіки і безмовно щось запитувала. І, здавалося, – не буде кінця тому допиту і межі тієї ночі. Він удавався до надійного способу приспати себе: розглядав уявно каміння в Ріці, і з тремких сонячних сітей снувалася дрімота, що тут же зривалася, як риба з гачка. Він міг засинати лише коло Ріки, під її шумливу колисанку. Гори стискали товщу повітря в його межигір’ї, а Ріка прошивала той хвойно-листяний настій електрикою бистрини. Ніде не дихалося так легко і ситно, як на їх заріччі. А тут, на полонині, протяжив ріденький люфт, і легені хапали повітря марно, як дірявий ковальський міх. Наче голова й далі була у відрі. Хто таке бачив: спати в хмарах?!

До півночі він просох, сіно спило вологу. Затерпла рука взялася мурашками. Труснув нею і вчув чужі пальці, що пір’їнами лягли на його кисть. Калина! Звідки, як вона знайшла його в теміні колиби, як дотяглася до нього в щільному згромадженні тіл?! Він узяв її руку, як перепеленя, в свою широку долоню і легенько стис. їй було затишно там, подячно подзьобала нігтиком. Він відповів. їх пальці розумілися, тішилися обережними доторками, а далі й пестощами. Вона випереджала рухи тієї гри. Вчила його мови пальців, як допіру відкривала мову трембіти. Пень у ватрищі дотлівав під сивою шапкою попелу. Вичахала й ніч, підтягуючи із зворин туманну студінь. А їх сплетені руки переливали одна в одну тепло розбурханої крові. Скріплений спокоєм цього живого замка, він на часину заснув.

1 прийшов новий день. І вівчарі, як янголи, в білих вовняниках ходили по небу, збираючи по доїнні отару. Дзвінкий ранок засинив близькі й далекі лісові спади, навіть трави, в яких залишалися зелені пасмуги слідів. Він в’ючив коня, шукаючи покрадливим поглядом свій недавній сон, своє нічне дніння. І не знаходив. Зате очі схрестилися з протяжними бритвами Штеня.

«Йдеш уже, ге?»

«Йду. А твоя яка жура?»

«Та ніякої, але можу помогти коли що. Тут прямцем борше буде, – кивнув на скельне провалля, обачно відгороджене воринами. – 3 неба в небо вцілиш, пи, ги, ги...»

«У мене своя дорога».

«То йди собі нею. І не обзирайся на чужу малину».

«Ти, може, хотів сказати – Калину?»

«Що я направду хотів би – розколоти тобі дурний черепок», – Штень труснув вузлуватою герлигою, лакованою долонями.

«Не лякай, братку, палицею, я не пес».

«Не бійся, злякатися не встигнеш. Що мені пси? Бувало, я перебивав хребет і вовкові, що тягся в кошару».

«Овва, а в мене для вовка інша примовка», – він торкнувся руків’я застромленого за черес тесака, кованого з тракторної ресори. Як без цього ходити лісами?!

Штень сіпнувся вперед, скривив зарослі вилиці: «Та йди вже, небораче, не буди в мені дурну кров, бо захлинешся нею».

«Йду, йду. Мене навчено дурнів обходити»,– кинув через плече і весело гейкнув на коня.

Не ноги легкі несли його в долину, а радість, що бігла за білими литками, котрі маною маячили йому в листяних узорах лісових путівців.

...А дурній крові таки судилося бризнути. Як одного, так і другого. Олені – не ворони, олені в герці не дивляться, куди поціляють супернику вістрям рогів. Так і діти горян, захмелені дурною молодою кров ’ю.

В Зелену неділю, на храм, зайшли троїсті музики з Торуня. На толоку за корчмою стяглася памолодь з усіх присілків. Строкатими гардами цвіли ряди дівчат на лавицях. Легінство підпирало живопліт, курило в рукави, чекало смерку. Музики наспіх рознесли між собою чвертку і втяли першу для розігріву.

Та я піду до дівчини, Поцілую файно.

Та я кажу: «Чи ’ня любиш?»

А вна каже: «Айно».

Ей, біла білявино, Не жмуркай очима, Бо ти мене прижмуркала, Ще й приволочила.

Дівчата не витримують, зриваються, сплітають руки на плечах одна одній і легенько тупають ногами, вихляючи заклично сідницями. Шалу в рухах немає, бо немає хлопців. А ті далі стійма стоять, удавано відвертають погляди, ледве не позіхають. Кривий бубнар Сюсько крізь музику під’юджував їх: «Чи ми сюди прийшли горам густи? Чи ви килаві? Ану ноги в руки – дівку в оберт!» Усмішки споліскували лиця, ламали гурт, але момент ще не дозрів.

Та ось циган Дюла змахнув смиком, ніби стряс із нього тяготу, і протяв двічі струни. Аж вільхова галузка хитнулася. Здригнулися жилки на молодих ногах, кличучи юнацтво в рухливу кипінь.

Когут піє, когут піє, куриця кокоче, Стара баба блюда миє, молода не хоче.

Ай, гой, дину-дину, а ти дину-дайна!

Скочна мелодія троїлася в прибитій траві, розносилася вечоровими мряками, піднімалася вгору соками ставнистих смерек. Стовбури резонансно гули, як тугі струни. Можливо, інші цього не чули, та він чув. Він знав про звучну таїну живиці, бо був небожем блаженної пам’яті Матія, деревного мастака, чиїм рукам пів-Верховини кланялося. Він прийшов на забаву, коли вже круг живий не розривався, один танець зростався з іншим, а реготи й гуки глушили ревиїце розповнілої в зливах Ріки. Осиновими листками дрижали в парубочих руках розпаленілі дівочі душі, гупали підбори й підківки, стукотіло намисто, зуби, ґудзики, нігті, пряжки й коліна. Запахи розпашілих тіл тривожним серпанком повили майдан.

Крутили увиванець. Сходилися головами, спліталися руками, далі попарно, хто кого вхопить, ходили мотовилами по колу розбиваючи плечима чужі ланки, щоб відтак знову ув’язати єдиний ланцюг танку. В отому галамані він легко знайшов Калинині очі і вже їх не відпускав. І бачив, що гицаючи в скоках із Штеньом, дівча тримається звільна, ніби відокремлено, хоч той і лип до неїневсипущо. І очі її блукали, аж поки не встерегли його і запроменилися бентегою. Він уже нікого не бачив зокола, і перепон своєму пориву не бачив.

Пустив коня на вільну пашу, а сам, як збіглий жеребець, увірвався в нуртуючу лаву. Рішучим ходом ішов через замки тіл, ішов до тієї, що вже готовно чекала. І вихопив її з нетісних обіймів Штеня, поніс на руках

ЗО через людську гущу на вільну проплішину і пружно опустив на землю. Руки їх наголо сплелися попід рукави, водно злилися погляди, дубнугш в один такт п’яти і залопотіли над муравою, як вертушки кленового насіння. У вихрах танечного лету вгадували порух одне одного, як кінь із звичним сідоком. У дрижах доторків і згинах тіл іскрився шал прихованих любощів. У близьких нахилах мішалося їх волосся. Обличчя цвіли піднесеною радістю, а уста висушила смага хотіння. Окремо жили очі, в них темніла якась подвоєна тайна.

Цимбали тратили по траві рясні перли, бубон гнав повені крові у скронях, скрипка то скрикувала здивованою дитиною, то ячала нічною птицею. І клекотіло хрипаве від горілки голосіння Сюська:

Ой любив я дівок сорок, А молодиць триста, Та ще в Бога є надія, Що душенька чиста.

Молодиці – як зорниці, Дівиці – як сонце, Немало я находився Попід їх віконце.

З плетеної баклажки під корчем тяг сивуху ображений вівчар, заливав вогонь вогнем. Мокрі губи кривилися в недоброму усміху: «Помітуєте Штеньом.. .бавитеся... Но-но!..» Вилив у себе решту, як у ярок, і загупав чоботами до корчми. Щоб поповнити посудину і довершити свою злість.

Піднявся місяць і ліг на грудині гори, як свіжий будз сиру, гірисвічений лампою. Булькате небесне око тривожно стежило за ламкою тінню, що відірвалася від корчемної дровітні. Боком, покрадьки дибала вона в

папороті, спираючись на обушок сокирки. Штеньо хижо щось пришіптував і кришив оту грізьбу зубами. Та ніхто цього не чує, бо музика залляла всім вуха гарячим воском. І враз урвалася, стихла, поступившись рокотанню Ріки. Музиканти схилилися над почастунком, стягненим танцівниками, а ті, раді замішанню, похапцем збирали поцілунки з дівочих ший і щік, зачаджували їх у ліщинові сховки.

Він теж покликав Калину до коня, бо мав у сідлі для неї гостинець – кригу дикого меду. На той запах аж кінь обертав зубату морду. Тепер він обережно добував стільники з дубової коновки, аби дуже не налипло на пальці. Калина й собі м’ялася збоку не знаючи, як це спожити. Коли грізний голос устромився між них:

«Ось чим ти дівок зводиш! На язиці мід – під язиком лід. А ти, повійнице, летиш на солодке, як дурна муха... Та добре, додержимося звичаю: де мед – там і ложка. З чого б вам, голуб’ята, витесати її?»-Доки Штеньо п’яно тягнув свою бесіду, він похопив очима зблиск леза, і як тс піднімалося в свисті над ними, так його рука підняла посудину для захисту. Тверда довбанка не розкололася, сокиря ковзнуло і пройшло краєм його плеча, просікаючи піджачину і м’якоть передпліччя. Наче жмут кропиви притисли до руки. Рана спалахом озвалася в мозку. Віддрутив дівчину в лопухи і правицею витяг тесака.

«Ого! Це по мені, – сипів лютою радістю Штеньо. – Це мені любо».

Вони стояли один проти одного, і місяць зловісно підсвічував їх залізні цяцьки, а Ріка відбивала його сяйво, холодним сріблом обливала бойовище. Сокира піднялася й перевернулася в замаху – Штеньо, видно, був добрий дроворуб, знав, що так інструмент має більшу силу Але на той удар уже чекав плазом виставлений ніж. Він тримав його обіруч, і електрика пішла кістками від того струсу. Він не боявся за міць гартованої сталі. Комбінатівський коваль дістав за роботу ягня. Той різак служив йому і ножем, і косаком у хащах, і захисною зброєю по лісових обродах. Іншим словом – був другим надійним товаришем після коня.

Розпалений невдачею Штеньо замахнувся втретє, тепер уже мірився підтяти його збоку. Сокирку мав замашну, з довгим руків’ям. Такою теслі різьбили призьби і сволоки на нових хатах. Може, добув її десь у дворі генделика, а може, сам, знатний в окрузі пробойця, десь притаїв. Мало хто з молодюків-горян спускалися гуляти на діл без якогось бойового обладунку. І мало коли на таких празникових здвигах не пускалася скора молода кров. Тепер цього праг Штеньо, захмелілий від самогону і ревниць.

Бартка змигнула над колінами, та він убезпечився одним коротким скоком. І завмер у чеканні, бо Штеньо вже замахувався з другого плеча. Того дратувало, що цей упертюх не втікає, не криється за деревом. Не розумів напасник, що це спланований маневр, добре продуманий захист. Він чекав наступу під самим носом Штеня, аби той не мав потуги для нищівного змаху. Це раз, а по– друге, – близька стіна очей наганяла більший острах, ніж його ножака...

Давня наука діда Микули, стрільця балканського куреня, помагала йому й зараз.

«Не більше двох кроків убік, – шепотів він сам до себе, як закляття. – І не більше, ніж крок назад. Пам’ятай про стовп, до якого ти припнутий...»

Тримався невидимого стержня, чув його спиною, і спокій сили вертався до нього. Цього навчив діда одчайдушний серб Гойко в западинах Царського хребта. А дід передав йому, своєму онукові. Це його не раз рятувало в лісових переходах. Звірина це відчувала й воліла не йти на сутичку. А що вже казати про людину, того ж звіра, лише крихкішого в смілості і більш обережного в наступі.

Штеньо був на голову вищий, мав довгі руки і довгу сокиру. Бувалий вівчар і вправний лісоруб. Та це нічого не означало. Тут важили окомір, спритність і воля перемоги. Останнє – найважливіше. Коли ти в захисті – сам мітиш, в обороні – сам наступаєш. Малу надію мав він, як і давньоримський войовник, на свій короткий ніж. Надіявся на інше. І коли Штеньо, всім тілом кинувшись уперед, досяг-таки його стегна, він не зламав оборони, відступив лише на півметра. Кров аж булькнула в протяту холошу, чобіт усередині скоро змокрів. Та й плечова рана кровила аж до долоні, яка звільна стискала тверду рукоять. Упевненість теж тверділа все дужче. Він ще не вдарив – а його напасника удар уже досяг.

Чужа кров розпалила Штеня. Втішно ширився, міркуючи, як одним махом покінчити з розімлілим підранком. Щоб раз – і гаразд, і тіло зсунути в Ріку. З навісним гоготом розкрутив над головою топірець і розмашисто опустив його на ключицю супротивника. Але гоп – той упав раніше, ніж дістало його залізо, клякнув на коліно, вистромивши вгору ножа. І караюча рука прицільно настромилася на вістря. Тупо клюнула в траву сокирка, зате дикий рик прокотився межигір’ям аж до плішини Верха. «Десь олені схрестилися, ділячи корову», – подумали на пастушому літуванні.

Вільною рукою він підтримав Штеня за стан, а відтак рвучко, аби менше болю, висмикнув ножа. І впустив його в траву – дзенькнув метал об метал, проголошуючи кінець битці. Якусь хвилину так вони й стояли, спираючись одне на одного, як олені-крислачі, що сплелися в герці рогами. Кров, що зливалася водно, поділила їх тоді назавжди. Калина дісталася йому. Штеньо довго по тому не міг підняти правицею зброю, а далі мститися за відбиту любку було вже пізно.

...Тої ночі вона помогла йому сісти в сідло і повела коня за ГниліМлаки. Боялася, що їх буцуть шукати, може й міліція. На сухій бережині обсмикала стіжок і вклала його на сіно. В роті носила воду і обмивала рани. Відірвала з сорочки рукави і обв’язала порізи. Один рукав на ногу, другий – на передпліччя. На полотно витискала зелений сік кучерявої трави з-під мурашника. Тоді поклала його голову собі на гарячі коліна й тихо шепотіла:

Загуди ми, гудачику, загуди, загуди, Аби в мене, молодого, не боліли груди.

Дивно, але в нього, пораненого в інші місця, справді чомусь боліло в грудях. Від якоїсь несподіваної втоми серця. А вона колисала його далі:

Ей, куди я походжував молодим хлопчищем, Доріжка ми заростає травицею й листом.

«Ніж, – схопився він. – Де мій ніж?»

«Немає ножа. Ти його ніколи більше не візьмеш до рук».

«Що з ним?»

«Я кинула його в Ріку».

«Чому?»

«Щоб ти його не дістав».

«Чому в Ріку? Там кров... не треба в Ріку...»

Вона гасила його неспокій цілунками, і він забув про все. Навіть про рани, загладжені її пестощами. Кров, що було втихомирилася після бійки, збудилася знову. Але вже по-новому, закипаючи шалом радості. І скипали лотоси над темними водами, десь іржали на нічній паші кобилиці, тріщали пізні вогнища і шемрали в недремному чуванні потічки, що вливалися в Ріку... Його повстала в спразі плоть знайшла своє чуркало– джерело і проникла в його потайні глибини, і була трепетно прийнята, і купалася в розкошах насолоди, наповнювала його по вінця пінною любов’ю, гасила утробну гарячінь. Твердої і широкої кості, вона на подив м’якла в любощах, і шкіра її в ці хвилини сходила дурноп’яном полонинських трав. Так, наче виспалася в першому червневому сіні. І носила вона в косах цей запах усе життя. Навіть у старості її тіло було налйте жіночою невижитою силою.

Місяць щурив пильне око на той берег, де билися в дрожі, як великі білі рибини, двоє тіл. Чекав, коли він випорсне з неї і вони розполовиняться, щоб нарізно піти цим берегом любові, життя і смерті. Так і не дочекався.

Аж під світання він вивільнився з обіймів і ступив до Ріки. Увійшов у неї, обережно ламаючи крихке скло течії._І змив розпалене тіло. І рештки його сім’я радо прийняла вода. Кістками пробіг щемний трем. Кохана жінка чекала його на березі, але й Ріка не відпускала, ніжно свіжила шовковими баранцями. І він зрозумів, що тепер вони для нього найближчі – ця жінка і ця Ріка.

«Чому ти вибрала мене?» – запитав, повернувшись до дівчини.

«Я? Гадаєш, це я вибирала?»

«Звісно. Олень іде за оленицею, якщо та дає знак. Я це знаю. То чому ти вибрала мене?»

«Ти не схожий на інших».

«Чим це? Я не красень і не багач. І говорити красно не вмію».

«Зате красно все чиниш. Це важніше, ніж говорити. Ти сильний».

«Не солоди бесіду, Калино. Може я й жилавий, та не силач».

«Ти сильний якось ізсередини, хоча зовні виглядаєш кумедним і слабким. Але такі світ підпирають».

«Мели, коли мелеться...»

«Правда. Жінки це чують, як і олениці. Не той олень сильніший, котрий гучніше трубить».

«І тюрма сильна, та чорт їй рад», – відбуркнув він, Згадавши дідову приповістку.

Побралися вони ще до Різдва, на М’ясниці. Прийшла гора до гори, ріка до ріки. Вони жили з цього боку, а Калинин присілок ліпився в заріччі до сусідньої Кичери. Називали їх «волохами» (по-давньому – вівчарі), бо завіяні з румунських кресів. Старина їх і направду ходила у волохатих гулях і гумових постолах поверх товстих вовняних капчурів. І носили довге волосся, об яке обтирали після щи руки. А його дідове вдягали твердо зваляні вуйоші і чоботи з волової шкури, любили широкі цифровані череси, в які ховали гроші, папери й дрібний інструмент. Ті, з того боку, на вівцк^ казали «стрижка», а вони – «ярка». В іншому ж – усе, як у горян. На весільному столі стояла міцна румунська миндра, привезена контрабандно з Сату-Маре, печена в червоній паприці курятина, круги мамалиги з яйцем і кропом, голубці з крупами і білі ніздрюваті сири, що начисто перебивали запахи інших страв. Були ті ж гудаки з Торуня. Грали й співали на призьбі, закосиченій обарвленою шумолою з кукурудзяних качанів. Співаючи, пускали над двором веселі клуби пари.

Калина, як мудре деревце, нараз пустила коріння в їхнє рінисте обійстя. Її пильний погляд спокоєм повивав гражду і кожному рівно вділяв тепла і уваги. Сама постановила, що молоді не відділяться хлібом, житимуть купно і двором, і столом. Хоч дерева і простору зокола достатньо, аби прирубати нову хатину. Його мати, спостерігши меткість і розважливість невістки, поволі поступилася їй становищем першої газдині. Та й, правду кажучи, тягла Калина за двох. Бо з нього що візьмеш? З рана-раннього з конем у ліс, а в ранні смерки – з лісу. Не раз бувало, що Ріка його і проводжала і зустрічала першою.

Ця Ріка... Тепер вона стишено, як приколисана дитина, щось морконіла собі за плетеницею глодових і тернових кущів, що обсіялися жухлим цвітом. Калина прийняла їх Ріку як частину свого нового життя. Тепер уже не дивувалася, чому він так голосно розмовляє. «Ти маломовний, але голосистий». – «То через Ріку». – «До чого тут Ріка?» – «Ми живемо біля Ріки і часто, аби чути одне одного, мусимо перегукувати її голос». – «Зате мене, не сподівайся, не перекричиш...»

Калина приймала Ріку, але не так, як він. Як більшість людей, тішилася зручності близької води і непокоїлася, ба навіть гнівалася, в повені й зливи, коли річище кипіло глинистою каламуттю, замулювало сіно. Він це бачив. І Ріка це знала.

«Не треба було тоді, неборанько, кидати в Ріку той кривавий ніж, – промовив він тепер до неї – до цієї, що молодо поглядала з-під зморщеного целофану».

Не ножа, звісно, йому було шкода. Жодного разу не пожалкував за ним, обходився складаним дідовим цизориком з вибитим на лезі написом «Загаеуо». Хоча ні, одного разу тесака йому смертельно забракло. Коли під Мохнатим перестріла їх чорна ведмедиця, що якраз була після тяжі. Тоді долоня в холодному здриганні мацала порожні піхви череса... Але не це тепер горнулося йому в думки.

«Ой, не треба було тривожити кров’ю воду...», – повторив і підвівся, і пішов, широко ступаючи до Ріки. Збоку можна було подумати, що він просто йде, а він міряв кроками відстань. Хоча міг би й не міряти, набите за вік око рідко йому зраджувало. Ось і тепер замилився хіба на якісь півметра. Могила старої була найближче до води. І він знову зітхнув. І повторив удруге: «Нє, не треба було жбурляти в Ріку той ніж...»

Стару тої ночі прибило кроквою, що надломилася під тягарем упалої смереки. Казали, що сердега померла вмить, не мучилася. Мучився він.

Двір без коня, чи пса, чи птиці – мертвий двір. Навіть якщо в ньому живе людина. Курей звели на поминальні треби, коня здали на бійню, а пес, знуджений відрубністю, ще два роки тому повіявся за суками в долину, та так і не вернувся. Старий і не шукав його. Пса, який сам не вертається додому, не шукають. Двір німував. Особливо глухими, і від того безмежно порожніми, були світанки. Ніч дихала звуками, ніч жила. А ранки були аж сліпі в своєму безгомінні. Доки не прокидалися в сирому листі птиці.

Може, сюди й добився б крик півня з краю присілка, та його ковтала Ріка. Втім, без цього можна обходитись, якщо чуття часу живе в тобі, як і окомір. Якщо жили наповнені цим часом і кров у скронях вистукує його неквапну тяглість. Хоч днюєш ти, хоч спиш. І сон в дозрілу хвилину обривається, як у прірву, в явність новонародженого дня. Не він доганяв час, а час ходив за ним, терся біля нього, як вірний пес. Пес, що ніколи тебе не відцурається.

Старий не носив годинників. Лише раз за його бутність, на п’ятдесят років, Василина прислала йому такий подарунок – крупний, ваговитий, з поділками, що зеленаво світилися, і стрілка теж світилася, здригаючись. «Командірскіє часи» – приписала в листі донька. Він того годинника так і не одяг, бо й руці зайвина, та й боявся, що десь цоркне об дерево чи камінь. Так і лежить-німує той годинник у скрині.

То була остання звістка-дарунок від Василини. Вони теж не писали, бо адреса на коробиці розмокла в довгій дорозі. Куди писати на край світу? Та й що писати?! Густим і коротким словом щось виповість чоловік рідній душі. А письмо колом стає на папері. Та й хіба здуриш буквою того, хто забув дорогу назад, відчужився домівства?! Він, котрий щодня вертався до свого берега, не вмів цього навчити інших. Навіть рідних дітей.

Світання в горах пізнє, вечір ранній. Горянин стрічає сонце і місяць з лампою. Електрику сюди так і не дотягли, а на лампу старий не покладався – зайві трати. До дня підсвічував собі ватрицею. Заодно й казанок над нею вішав, сік у нього лободу чи кропиву, цибулину, підливав олії. Коли зело запражиться, жбухав криничну воду а вже в окріп сипав три жменьки крупи. Тієї кулеші

вистачало якраз на три присісти, на три годування. Не хотів на куховарство краяти часину від дня. Для повної роботи – повний день.

Доки їдло варилося, старий готував інструмент. Третій день поспіль займався тільки цим. По-новому набивав розсохлі без діла сокири, сокирянки, лопати, рогачки й кирки, підсилював їх новими плішками. Розводив і гострив пили й ножівки, підганяв долота й стамески, витісував дубові клини, обкував грабову довбню. Залізний мастершик звільняв від іржі і змащував, перебирав ланци й перев’язував мотузи. Робилося це неспішно, ретельно і вдумливо. Долоні гладили готовий струмент, звикалися, призвичаювалися до відполірованих пупчиків і щербинок на держаках, руків’ях і колодочках. Немає майстрові приємніших дотиків. Хіба що тіло любимої жінки. Давні, дідові ще рубанки, своїм восковим глянсом і справді нагадували тіло. А стусло, васерпас і мідний циркуль – батьків набуток, привезений із Колими, від німецьких полонених. Тепер усе це знайшло своє місце на видноті під прибраною шопою. Кожна причандалина, кожен кілок, гвіздок, гвинтик, кожен моток дроту чи шнура. Усе було напохваті, готове до рук. Інструмент аж сміявся до нього.

Три дні старий, самозаглиблений і тихий, як перед дорогою, порався в шопі. Весь цей час він не озирався на Ріку. Не те щоб забув про неї – ігнорував її. А на четвертий день Ріка озвалася сама. Щось важке шубовснуло у воді, неначе здоровезна риба вдарила хвостом по плесу. Він ще й не дійшов до берега, а вже зрозумів, що сталося: огорожа в дві провислі ворини була розірвана. Ніби хтось підрізав кілки. Ясно хто! Ріка посягнула на святе – на тин, що з прадавності затуляв гражду від ворожого поступу і злого ока. Цей межовий пліт не розмикався ніким ніколи, хіба що на хвилину, аби впустити воза. Так було застановлено стариною, і цього держалися досі. Коли жердина трухлявіла, її замінювали молодою смеречиною, яку дощ і вітер корували за роки. Така огорожа, легка й прозора, стягувала обійстя захисним обручем, відмежовуючи хід некликаним зайдам як із лісу, так і з плаїв.

Поваливши тоді дерева з корчуватим корінням, Ріка тепер безборонно підмивала берег. І перший окраєць його зірвався в стрімке річище. Старий знав, що це буце, але не чекав, що так скоро. Доки Ріка бунтувала на своїх гонах, можна було ще змиритися. Але натепер... тепер вона вхопила з його царини. Серед білого дня, на його очах. Рваною ямищею обривалася в воду ділянка кращої сіножаті. Обвалене глинище облизували жваві хвильки. Ріка обточить ці закрайки і почне підмивати другий стовпець огорожі, третій, четвертий... Вона дала ще один знак, що ніщо не зупинить її в хижому поступі. Коли вершник спускається з далекого перевалу, попереду котяться клуби куряви, відтак проявляється кінська голова, а вже потім показується сам комонник. Ріка виказувала свої знаки.

Старий довго стояв над водою. Здавалося, що й серце зірвалося з тим берегом у крутіль. Чекав, коли воно вернеться на місце, коли груци наповняться знову холодним спокоєм. А спокій не приходив. У такому стані він не хотів братися за задумане. «Починай роботу не з рук, а з голови», – любив приказувати дідо Микула. А в його голові гуціло ройовище думок. «Шкода научить розуму», – пробивалася крізь його тривожні гадки друга дідова присловиця.

Вертався в двір до свого приладдя, а Ріка глузливо шипіла йому навздогін.

«Нічого, небого, – шептав собі під ніс, – щось і тобі примудруємо. Якщо миші голову не з’їдять».

Заходили теплі ночі. Старий видер із оборогу пласт сіна і постелив на столярному верстаку під шопою. Накрив веретою, а поверхи кинув стару бабину гуню. «Буду спати в хліві, як вуйко Тимко і той ясночолий Дітвачок, про якого він розповідав мені різдвяні казки».

Мінялася погода, і сон не йшов. Та він мусив переломити цю ніч. Нового дня він чекав з неспокійною пожадливістю, як того ранку, коли його, хлопчака, вперше виряджали самого з конем у полонину. Дотліли слабим світлом хмарини, і місяць, що піднявся над зазубреним лісом, крив матовим сяйвом прирічну падину. Смереки гуділи, як дзвони. Запах пізнього бузку, прибитого деревом, змагався із залізистим запахом води, що завжди поночі ставав різкішим. Принишкли миші на поді, поснули коники в траві, мурахи в мурашнику, риби у воді, а старий усе дробив свою дрімоту і смиренно чекав, коли переколотиться затяжна темінь.

Нарешті темрява згускла і стекла в ярки. І ранок прийшов, замолодився теплим туманом. Старий простелив серед двору брезент, що враз потемнів від роси, і склав на нього рядком інструмент. Все це бачила з явора зозуля і стала подивовано щось відраховувати собі. Чи йому? Та він не слухав її, бо вслухався в себе. За довгу ніч доконечно сформувався замисел.